Веди свій плуг понад кістками мертвих

1. А тепер начувайтесь!

Я вже в такому віці й на додачу в такому стані, що перед сном мушу завжди ретельно помити ноги, на той випадок, якби Вночі мене забрала «швидка».

Коли б того вечора я перевірила в «Ефемеридах», що відбувається на небі, то взагалі б не лягала спати. Тим часом я заснула дуже міцно; випила на ніч чаю із хмелю, а крім того ковтнула дві таблетки валеріани. Тому, коли посеред Ночі мене розбудило грюкання у двері — несподіване, безупинне й через це зловісне — я ніяк не могла отямитися. Підхопившись, я стояла біля ліжка, похитуючись, бо приспане тіло, яке струшували дрижаки, ніяк не могло перестрибнути із сонної невинності до дійсності. Мені стало недобре, я оступилася, неначе втрачаючи притомність. Інколи, на жаль, таке мені трапляється, це пов’язане з моєю Недугою. Довелося сісти й кілька разів повторити собі: я вдома, надворі Ніч, хтось грюкає у двері, й лише тоді мені вдалося опанувати нерви. Намацуючи в пітьмі капці, я почула, що той, хто гупав, обходить будинок довкола й щось бурмоче. Унизу, у ніші для електролічильника, я тримаю паралітичний газ, котрий дав мені Діонізій для захисту від браконьєрів, і саме про це я зараз і подумала. Я намацала в темряві знайомий холодний балончик з аерозолем і, озброївшись ним, засвітила світло на ґанку. Визирнула в бічне віконце. Сніг зарипів, і в полі мого зору з’явився сусід, якого я називаю Матогою. Він притримував руками поли старого кожуха, у котрому я часто бачила його за роботою коло хати. З-під кожуха видніли ноги в смугастих піжамних штанях і важких гірських черевиках.

— Відчини, — промовив він.

З неприхованим подивом глянув на мій літній лляний костюм (я сплю в тому, що влітку збиралися викинути Професор із дружиною, бо це нагадує мені про колишню моду й мої молоді літа — таким чином поєдную Корисне із Сентиментальним) і безцеремонно зайшов досередини.

— Будь ласка, одягнися. Велика Ступня мертвий.

Вражена, я на мить заніміла, мовчки взула високі чоботи й накинула першу-ліпшу куртку, яку стягнула з вішака. Сніг надворі в плямі світла від лампи на ґанку перетворювався на повільний, сонний душ. Матога мовчки стояв біля мене, високий, худий, кістлявий, схожий на фігуру, нашкіцовану кількома помахами олівця. За кожним рухом з нього осипався сніг, ніби з поцукрованого пудрою печива.

— Як це «мертвий»? — нарешті витиснула я із себе, відчиняючи двері, але Матога не відповів.

Він узагалі небалакучий. Напевне, у нього Меркурій у мовчазному знакові, гадаю, що в Козерогові або в кон’юнкції, квадраті або, може, в опозиції до Сатурна. Це також може бути Меркурій у ретроградації — тоді він спричиняє скритність.

Ми вийшли з дому, і нас одразу огорнуло таке добре знайоме холодне й вологе повітря, котре щозими нагадує про те, що світ не був створений для Людини, і принаймні впродовж півроку він демонструє нам свою неприязнь. Мороз жадібно напався на наші щоки, з вуст попливли білі хмаринки пари. Світло на ґанку згасло автоматично, і ми прямували по скрипучому снігу в цілковитій пітьмі, якщо не рахувати маленької лампочки на чолі Матоги, котра дірявила темряву лише в одному місці, якраз перед ним. Я дріботіла в Мороці за сусідською спиною.

— У тебе немає ліхтарика? — запитав він.

Певне, що був, але де саме, з’ясувалося б лише вранці, при денному світлі. З ліхтариками завжди так буває, що їх видно лише вдень.

Дім Великої Ступні стояв дещо збоку, вище за інші будинки. Був одним із трьох, де люди мешкали цілорічно. Лише він, Матога та я жили тут, не боячись зими; решта мешканців щільно зачиняли свої хати вже в жовтні; випускали воду із труб і поверталися до міст.

Тепер ми збочили із трохи розчищеної дороги, яка біжить через наше поселення й ділиться на стежини, котрі провадять до кожного з будинків. До Великої Ступні вела стежка, витоптана в глибокому снігу, така вузенька, що доводилося ставити ноги одну за одною й постійно зберігати рівновагу.

— Це не буде приємне видовище, — попередив Матога, обертаючись до мене й на мить зовсім засліплюючи світлом лампочки.

Я не чекала нічого іншого. Хвилинку він помовчав, а тоді проказав, наче виправдовуючись:

— Мене занепокоїло світло в нього на кухні й гавкіт суки, такий розпачливий. Ти нічого не чула?

Ні, не чула. Я спала як мертва після хмелю та валеріани.

— А де вона зараз, ця Сука?

— Я її звідти забрав, узяв до себе, нагодував і вона, здається, заспокоїлася.

Нова хвилина мовчанки.

— Він завжди лягав спати рано й вимикав світло, ощадив, а цього разу світилося й світилося. Ясна смуга на снігу. Видно з вікна моєї кімнати. То я туди пішов, думав, може, він напився або щось робить із цим псом, що він так виє.

Проминули зруйновану стодолу, й за мить ліхтарик Матоги вихопив з темряви дві пари зеленкуватих очей, що світилися й мерехтіли.

— Диви-но, Козулі, — прошепотіла я піднесено й схопила його за рукав кожуха. — Підійшли так близько до дому. Не бояться?

Козулі загрузали животами в снігу. Дивилися на нас спокійно, неначе ми заскочили їх під час ритуалу, зміст якого годі збагнути людям. Було темно, тож я не могла роздивитися, чи це ті самі Панни, що приходили сюди восени із Чехії, а чи якісь нові? Тих було щонайменше чотири.

— Ідіть додому, — сказала я до них і замахала руками. Вони стрепенулися, але не зрушили з місця. Спокійно провели нас поглядом аж до самих дверей. Я здригнулася.

Тим часом Матога, тупаючи перед дверима занедбаного будиночка, обтрушував сніг із черевиків. Маленькі віконця були ущільнені фольгою й папером, дерев’яні двері вкривав чорний толь.

Стіни в сінях було обкладено дровами, нерівними полінами. Це було неприємне приміщення, що й казати. Брудне й занедбане. Усюди вчувався пах вологи, деревини й землі, мокрої, пожадливої. Багаторічна смердюча кіптява осіла на стінах масним шаром.

Двері до кухні були прочинені, і я відразу побачила тіло Великої Ступні, що простяглося на підлозі. Мій погляд ледь ковзнув по ньому, а тоді відскочив. За якийсь час я знову наважилася туди глянути. Це було жахливе видовище.

Мрець лежав зіщулений, у химерній позі, з руками біля шиї, немовби силкувався розірвати комір, що стискав горлянку. Поволі я підступала ближче, як загіпнотизована. Роздивилася розплющені очі, утуплені кудись під стіл. Брудна майка роздерта біля горла. Скидалося, ніби тіло боролося само із собою і, переможене, сконало. Я заціпеніла від Жаху, кров завмерла в жилах і, здавалося, втекла кудись углиб мене. Ще вчора я бачила цю людину живою.

— Боже мій, — прошепотіла я. — Що сталося?

Матога стенув плечима.

— Не можу додзвонитися до Поліції, знову чеське покриття.

Я витягла з кишені свого мобільника, набрала знаний з телебачення номер 997 — і за мить у моєму телефоні озвався чеський автовідповідач. Так тут буває. Покриття мандрує, не звертаючи уваги на кордони держав. Інколи межа між операторами надовго зупиняється на моїй кухні, бувало, що стоїть кілька днів біля дому Матоги або на терасі, але її химерну вдачу передбачити важко.

— Треба піднятися вище, за будинком, на гірку, — не подумавши, порадила я.

— Доки вони приїдуть, тіло геть заклякне, — відказав Матога тоном, який я особливо в нього не любила; такий собі всезнайко. Він зняв кожуха й повісив на спинку стільця. — Не випадає його так залишати. Виглядає він жахливо, а був, хай там як, нашим сусідою.

Я дивилася на це нещасне, скорчене тіло Великої Ступні, й важко було повірити, що лише вчора я боялася цього Чоловіка. Він мені не подобався. Може, це зам’яко сказано — не подобався. Якщо чесно, то він видавався мені огидним, потворним. Власне кажучи, я не вважала його людською Істотою. Зараз він лежав на вкритій плямами підлозі, у брудній білизні, малий і худий, безсилий і нешкідливий. Просто кавалок матерії, який унаслідок незбагненних змін став відокремленим від усього нетривким існуванням. Мені зробилося сумно, страшно, бо навіть така паскудна людина, як він, не заслужила на смерть. А хто заслуговує? На мене теж чекає те саме, і на Матогу, і на цих Козуль надворі; усі ми станемо колись лише мертвим тілом.

Я глянула на Матогу, шукаючи в нього якоїсь потіхи, але він уже заходився прибирати розкидану постіль, кубло на поламаному дивані, тому подумки я втішала себе сама. Тоді мені спало на думку, що смерть Великої Ступні, у певному розумінні, була чимось хорошим. Звільнила його від безладу, який супроводжував його в житті. І звільнила інших живих Істот від нього. О, так, раптом я усвідомила, якою доброю може бути смерть, справедливою, неначе дезінфекційний засіб, неначе порохотяг. Зізнаюся, я так і подумала, і якщо чесно, продовжую так думати надалі.

Він був моїм сусідом, наші будинки відділяло не більше, ніж півкілометра, але я рідко мала справу з Великою Ступнею. На щастя. Бачила його швидше здалеку — невисоку, жилаву постать, яка пересувалася на тлі краєвиду, ледь похитуючись. Ходячи, він бубонів щось собі під ніс, і часом вітер Плоскогір’я доносив до мене уривки цього монологу, зрештою, примітивного й небагатослівного. Його словник складався переважно з матюків, до яких він додавав хіба що чиїсь імена.

Тут він знав кожну латку землі, бо, здається, тут народився й ніколи не їздив далі, ніж до Клодзька. Знав про ліс усе — на чому можна заробити, кому що продати. Гриби, ягоди, крадені дрова, сушняк на розпал, пастки, щорічні перегони на джипах, полювання. Ліс годував цього малого гнома. Він мав би шанувати ліс, але не шанував. Колись у серпні, під час посухи, підпалив цілий чорничник. Я подзвонила до пожежників, але врятувати вдалося небагато. Так ніколи й не довідалася, навіщо він це зробив. Улітку нипав околицями з пилою й зрізав дерева сповнені соків. Коли я ввічливо звернула йому увагу, насилу стримуючи Гнів, він відповів просто: «Пішла ти…, стара дурепо». Хіба що грубіше. Йому завжди вдавалося щось поцупити, потягнути, свиснути, цим він підробляв; коли дачники залишали на подвір’ї ліхтарика чи секатор, Велика Ступня не проминав такої нагоди й змітав усе, бо це можна було згодом продати в місті. Як на мене, він уже кілька разів мав би отримати якесь Покарання або навіть сісти до в’язниці. Не знаю, чому все йому миналося безкарно. Може, його охороняли якісь янголи; іноді таке трапляється, що вони захищають не того, кого треба.

Я також знала, що він займається браконьєрством усіма можливими способами. Ліс був його володінням, усе тут належало йому. То був типовий грабіжник.

Через нього я не спала багато Ночей. Від безсилля. Декілька разів дзвонила до Поліції — коли вже брали трубку, моє повідомлення чемно вислуховували, але реакції не було жодної. Велика Ступня знову вирушав у свій похід, з оберемком пасток на спині й зловісними вигуками. Малий, лихий божок. Злостивий і непередбачуваний. Він завжди був ледь напідпитку і це, певне, підсичувало в ньому лють. Бурмотів до себе, палицею лупцював стовбури дерев, немов бажаючи прогнати їх зі свого шляху; мені здавалося, що він уже народився злегка причумленим. Не раз я ходила слідом за ним і збирала примітивні дротяні пастки на Звірів, петлі, прив’язані до молодих зігнутих дерев так, що спіймана Тварина злітала вгору, як із пращі й зависала в повітрі. Іноді натрапляла на мертвих Зайців, Борсуків та Козуль.

— Треба перенести його на ліжко, — мовив Матога.

Мені ця ідея не сподобалася. Не хотілося його торкатися.

— Гадаю, краще дочекатися Поліції, — відповіла я. Але Матога вже приготував місце на дивані й засукав рукави светра. Пильно глянув на мене своїми ясними очима.

— Ти, певне, не хотіла б, аби тебе такою знайшли. У такому стані. Це ж не по-людськи.

О так, звісно, людське тіло виглядає не по-людськи. Особливо мертве.

Хіба ж це не парадокс, що саме ми мусимо займатися тілом Великої Ступні, що це нам він залишив цю останню турботу? Нам, сусідам, яких не шанував, не любив і мав за ніщо.

Як на мене, після Смерті повинна відбуватися анігіляція матерії. Це був би щонайкращий спосіб позбутися тіла. Анігільовані тіла поверталися б таким чином просто до чорних дір, з яких з’явилися. Душі мандрували б з несамовитою швидкістю до світла. Якщо Душа взагалі існує.

Долаючи неймовірну огиду, я вчинила так, як наказав Матога. Ми вдвох підняли тіло й перенесли його на диван. Я вражено відчула, що воно важке й анітрохи не здається безвладним, швидше вперто штивне, неприємне, як накрохмалена постіль у пральні. Угледіла й шкарпетки, чи радше, те, що замість них було на ногах — брудні ганчірки, онучі, зроблені з подертого на смуги простирадла, сірого й вкритого плямами. Не знаю, чому вигляд цих онуч мене вразив так сильно, ніби вдарив у груди, діафрагму, в усе моє тіло, що я не могла стриматися від ридань. Матога ледь глянув на мене холодно і з помітним докором.

— Треба його вбрати, доки вони не приїхали, — мовив Матога, і я бачила, що йому теж тремтить підборіддя від вигляду цієї людської нужди (хоча він чомусь не хоче в цьому зізнатися).

Спершу ми спробували стягнути з нього майку, брудну й смердючу, але її неможливо було зняти через голову, тож Матога дістав з кишені якогось хитромудрого ножика й розрізав тканину на грудях. Тепер Велика Ступня лежав перед нами на дивані напівголий, порослий волоссям, наче троль, зі шрамами на грудях та руках, із нерозбірливими вже татуюваннями, на яких не можна було нічого зрозуміти. Він насмішкувато примружив очі, тоді як ми шукали в його напіврозваленій шафі якоїсь пристойної одежини, щоб зодягти його, перш ніж тіло заклякне навіки, знову перетворюючись на те, чим, власне, воно й було — кавалком матерії. Подерті труси видніли з-під новесеньких сріблястих спортивних штанів.

Я обережно розгорнула огидні онучі й побачила його ступні. І здивувалася. Мені завжди здавалося, що ступні — наша найінтимніша, найбільш особиста частина тіла, а зовсім не геніталії, не серце й навіть не мозок, органи без особливого значення, що їх так високо цінують. Саме в ступнях зосереджується найсуттєвіша інформація про Людину, хто ми насправді, і яким є наше місце на землі. У зіткненні із землею, на межі з тілом міститься вся таємниця — що ми збудовані з елементів матерії та водночас чужі їй, відокремлені. Ступні — наша вилка до розетки. А тепер ці ступні стали для мене доказом його незвичайного походження. Він не міг бути Людиною, а якоюсь безіменною формою, однією з тих, котрі, як казав наш Блейк, розчинюють метали до нескінченності, перетворюють порядок на хаос. Може, він був чимось на зразок демона. Демонічних істот завжди впізнавали за ступнями, вони залишають на землі інакші сліди.

Ці ступні — дуже довгі й вузькі, з худими пальцями із чорними, безформними нігтями, здавалося були створені для хапання. Великий палець дещо відстовбурчувався, так, як і на руках. Усі вони були порослі густим чорним волоссям. Невже таке буває? Ми перезирнулися з Матогою.

У майже порожній шафі розшукали костюм кольору кави, трохи заплямлений, але в принципі, майже неношений. Ніколи не бачила його в ньому. Велика Ступня завжди ходив у валянках і витертих штанях, а до них надягав картату сорочку й стьобану тілогрійку, незалежно від пори року.

Зодягання покійного асоціювалося в мене з пестощами. Не думаю, щоб він за життя зазнав такої ніжності. Ми легенько підтримували його попід руки й вбирали. Вагою він налягав мені на груди й, подолавши хвилю зрозумілої відрази, від якої піднуджувало, я подумала, що варто обняти це тіло, поплескати по спині, сказати щось заспокійливе: не переймайся, усе буде добре. Проте я не зробила цього через присутність Матоги. Він міг сприйняти це як збочення.

Нереалізовані дії перетворилися на думки, й мені стало жаль Велику Ступню. Може, його покинула мати, і він був нещасним усе своє сумне життя. Довгі роки страждань руйнують Людину більше, ніж смертельна хвороба. Я ніколи не бачила, щоб у нього хтось гостював, тут не з’являлися жодні родичі або друзі. Навіть грибники не зупинялися біля його хати, щоб погомоніти. Люди боялися й не любили Велику Ступню. Здається, він спілкувався хіба що з мисливцями, та й то рідко. На око йому було під п’ятдесят, я би багато віддала, щоб побачити його восьмий дім, чи немає там, бува, поєднаних якимсь аспектом Нептуна із Плутоном та Марса де-небудь на Асценденті, бо ж він зі своєю зубатою пилкою в жилавих руках нагадував хижака, котрий живе лише для того, аби сіяти смерть та завдавати страждань.

Щоб надягти піджака, Матога підняв і посадовив покійника, і тоді ми побачили його великий, розпухлий язик, який у роті щось притримує, тож, повагавшись хвилинку, зціпивши від огиди зуби й раз-у-раз відсмикуючи руку, я легенько схопила це «щось» за кінчик і побачила, що тримаю в пальцях кісточку, довгу й тонку, гостру, як стилет. Мертві вуста випустили гортанне булькотіння й повітря, тихий свист якого дуже нагадував зітхання. Відскочили від померлого обоє, і Матога, мабуть, відчував те саме, що і я: Жах. Особливо потому, як за мить на губах Великої Ступні з’явилася темно-червона, майже чорна кров. Зловісний струмочок, що випливав назовні.

Ми заціпеніли, нажахані.

— Ну, що ж, — тремтячим голосом сказав тоді Матога, — він удавився. Удавився кісткою. Кістка стала йому в горлі, застрягла в горлянці кістка, удавився, — повторював нервово. А потім, наче заспокоюючи сам себе, кинув:

— До роботи. Звісно, це неприємно, але не завжди наші обов’язки щодо ближніх мусять бути приємними.

Я збагнула, що він призначив себе керівником цієї нічної зміни, і скорилася йому.

Тепер ми цілковито поринули в невдячну роботу, аби увіпхати Велику Ступню в бежевий костюм і гідно вкласти покійного. Я давно не торкалася жодного чужого тіла, не кажучи вже про мертве. Відчувала, як з кожною хвилиною в нього вливається непорушність, як з кожною миттю він кам’яніє; тому ми так поспішали. І коли Велика Ступня лежав уже у святковому костюмі, його обличчя зовсім утратило людський вираз, він перетворився на труп, без жодних сумнівів. І лише вказівний палець правиці не бажав укладатися в традиційно чемно сплетені долоні, а стирчав догори, немовби хотів цим привернути нашу увагу, спинити на мить наші нервові, квапливі зусилля. — А тепер начувайтеся! — промовляв цей палець. — Тепер начувайтеся, бо це щось, чого ви не бачите, важливий початковий етап прихованого від вас процесу, гідний щонайбільшої уваги. Завдяки ньому всі ми опинилися в цьому місці й часі, у маленькому будиночку на Плоскогір’ї, серед снігу й Ночі. Я, як мертве тіло, а ви — як не надто важливі, підстаркуваті людські Істоти. Але це лише початок. Тільки тепер усе почне відбуватися.

Ми стояли з Матогою в холодній, вогкій хаті, у морозяній пустці, яка запанувала цієї невизначеної сірої години, і я подумала: те, що полишає тіло, усмоктує із собою шматок світу, і яким би воно не було, добрим чи поганим, грішним чи непорочним, залишає після себе велике ніщо.

Я глянула у вікно. Сіріло, і поступово цю порожнечу почали заповнювати ліниві сніжинки. Вони падали неквапно, витанцьовуючи в повітрі й кружляючи навколо власної осі, як пір’їни.

Велика Ступня вже відійшов, тож складно було відчувати до нього який-небудь жаль чи образу. Залишилося тіло, мертве, вбране в костюм. Зараз воно здавалося спокійним і задоволеним, неначе дух радів, що нарешті визволився з матерії, а матерія тішилася, що врешті позбулася духу. Протягом цього короткого часу відбулося метафізичне розлучення. Кінець.

Ми сіли біля відчинених дверей кухні, і Матога простягнув руку до початої пляшки горілки, що стояла на столі. Знайшов чисту чарку й налив, спершу мені, потім собі. Крізь засніжені вікна поволі сотався світанок, молочний, як лікарняні лампочки, і в цьому світлі я помітила, що сусіда неголений, а його щетина така сама сива, як моє волосся; що його смугаста зіпрана піжама видніє, розхристана, з-під кожуха, а кожух забруднений усіма можливими різновидами плям.

Я випила велику чарку горілки, яка розігріла мене ізсередини.

— Гадаю, ми виконали свій обов’язок щодо нього. Бо хто б іще це зробив? — казав Матога швидше до себе, аніж до мене. — Він був малим, жалюгідним сучим сином, ну то й що?

Налив собі наступну чарку й вихилив її душком, а потім здригнувся з огидою. Було помітно, що він не звик пити.

— Піду подзвоню, — промовив він і вийшов. Мені здалося, що його знудило.

Я підвелася й почала придивлятися до цього жахливого безладу. Сподівалася, що відшукаю десь паспорт із датою народження Великої Ступні. Мені хотілося знати, перевірити його Рахунки.

На столі, застеленому витертою цератою, стояла гусятниця з печеними шматками якоїсь Тварини, у каструлі поруч, укритий шаром білого жиру, застиг борщ. Окраєць, відрізаний від хлібини, масло в папірці. На старому лінолеумі валялося ще кілька кісток, які впали зі столу разом з тарілкою, так само, як склянка й шматочки печива. Усе це було розчавлене й утоптане в брудну підлогу.

І раптом на підвіконні, на бляшаній таці, я вгледіла те, що мій мозок, захищаючись від побаченого, розпізнав лише через кілька хвилин: то була рівно відрізана голова козулі. Поруч лежали чотири ніжки. Напіврозплющені очі весь час чуйно спостерігали за нашими діями.

О так, це була одна із цих зголоднілих Панн, які довірливо дозволяють принадити себе взимку мерзлими яблуками, і які, потрапивши в пастку, вмирають у муках, задушені дротом.

Коли я поволі уявила, що тут сталося, відтворюючи хвилину за хвилиною, мене охопив Жах. Він зловив Козулю в капкан, убив, а тіло пошматував, засмажив і з’їв. Одна Істота поїдала іншу, у тиші, Уночі, мовчки. Ніхто не протестував, жоден грім не пролунав з небес. І все-таки Кара впала на демона, хоча смертю не керувала нічия правиця.

Швидко, тремтячими руками, я збирала недоїдки, маленькі кісточки, в одне місце, на купку, аби пізніше їх поховати. Знайшла старий целофановий пакет і туди їх складала, ці кісточки, одну за одною, у цей поліетиленовий саван. І голову теж обережно поклала в пакет.

Мені настільки хотілося довідатися дату народження Великої Ступні, що я почала нервово шукати його паспорт — на буфеті, серед паперів, листків з календаря й газет, потім у шухлядах; там у сільських хатах тримають документи. Там він і був — у пошарпаній зеленій обкладинці, напевне, вже недійсний. На фотографії Великій Ступні було років із двадцять, довгасте, асиметричне обличчя й примружені очі. Він не був гарний, навіть тоді. Недогризком олівця я переписала дату й місце народження. Велика Ступня народився 21 грудня 1950 року. Тут.

Мушу додати, що в цій шухляді було ще дещо: пачка фотографій, зовсім свіжих, кольорових. Я швидко переглянула їх, і одна привернула мою увагу.

Глянула зблизька й уже хотіла її відкласти. Довго не могла збагнути, що я бачу. Раптом запанувала тиша, а я опинилася якраз в її епіцентрі. Дивилася. Моє тіло напружилося, я була готова до боротьби. У голові шумувало, у вухах наростав зловісний гомін, шум, неначе з-за горизонту надходила багатотисячна армія — голоси, брязкіт заліза, скрипіння коліс, усе далеко. Гнів призводить до того, що розум стає чітким і проникливим, можна більше побачити. Він витісняє інші емоції й панує над тілом. Немає сумніву, що в Гніві народжується будь-яка мудрість, бо ж Гнів здатен подолати будь-які межі.

Тремтячими руками я запхнула фотографію до кишені й відразу потому відчула, як усе рушає вперед, як заводяться світові двигуни й механізм починає діяти — скрипнули двері, виделка впала зі столу на підлогу. З моїх очей поринули сльози.

Матога стояв на порозі.

— Не вартий він був твоїх сліз.

Він міцно стиснув вуста й зосереджено набирав номер.

— Знову чеський оператор, — кинув. — Доведеться піднятися на гірку. Підеш зі мною?

Ми тихо зачинили за собою двері й рушили заметами. На гірці Матога почав крутитися на всі боки з обома мобілками в простягнутих руках, шукаючи покриття. Перед нами лежала вся Клодзька долина, скупана в срібному, попелястому світанку.

— Привіт, сину, — заговорив Матога до телефону. — Я тебе не розбудив, га?

Невиразний голос відповів щось, чого я не зрозуміла.

— Бо наш сусіда помер. Гадаю, він удавився кісткою. Нині. Сьогодні вночі.

Голос звідтіля знову щось проказав.

— Ні, зараз подзвоню. Не було покриття. Ми його вже вбрали з пані Душейко, знаєш, моєю сусідкою, — Матога зиркнув на мене, — щоб він не закляк…

Знову голос, тільки цього разу більш роздратований.

— Так чи сяк, він уже лежить у костюмі…

Тоді хтось там, у слухавці, почав говорити багато й швидко, тож Матога відсунув телефон від вуха й глянув на нього невдоволено.

Потому ми подзвонили до Поліції.