Веди свій плуг понад кістками мертвих

9. Велике в малому

Весна починається в травні, а сповіщає про це, сам того не відаючи, Стоматолог, який виносить перед будинок старезну бормашину й таке саме допотопне стоматологічне крісло. Змахує декілька разів ганчіркою, витираючи з нього пилюку, звільняє від павутини й сіна — обидва знаряддя зимували в стодолі, їх витягали хіба що час від часу, якщо виникала крайня потреба. Узимку Стоматолог переважно не працює; узимку тут нічого не зробиш, люди втрачають інтерес до власного здоров’я, крім того, узимку темно, а він погано бачить. Йому потрібне яскраве сонце, травневе, червневе, яке світило б просто в роти його пацієнтам, лісорубам і вусатим чоловікам, що цілими днями простоюють на містку в селі, і через це про них кажуть, що вони працюють у «Мостостої».

Коли висхла вже квітнева грязюка, я чимраз сміливіше обходила околиці, звично оглядаючи свої володіння. О цій порі я охоче відвідувала Ахтозію, маленький присілок біля самої каменоломні, де мешкав Стоматолог. Як і щороку, натрапила на дивовижну картину — на яскраво-зеленій траві, під блакитною плахтою неба, стояло біле стоматологічне крісло, а на ньому напівлежав хтось із роззявленим до Сонця ротом. Над пацієнтом схилявся Стоматолог з бором у руці. Його нога виконувала ледь помітний здалеку монотонний рух, ритмічно притискаючи педаль бормашини. І ще за кілька метрів стояло двоє або троє осіб, які зосереджено, мовчки спостерігали за цим дійством, посьорбуючи пиво.

Основним ремеслом Стоматолога було видалення хворих зубів. Іноді, значно рідше — лікування. Він також займався виготовленням протезів. Коли я ще не підозрювала про його існування, то довго не могла зрозуміти, що за люди живуть у цій околиці. У багатьох з них були характерні зуби, немовби всі були родичами й мали один і той самий ген або однакове розташування планет у Гороскопі. Особливо старші: їхні зуби були довгасті, вузькі, із синюватим відтінком. Дивні зуби. У мене виникло й альтернативне припущення, оскільки я чула, що глибоко під Плоскогір’ям знаходяться поклади урану, котрі, як відомо, впливають на появу різноманітних Аномалій. Тепер я вже знала, що це просто були протези Стоматолога, його розпізнавальний знак, його марка. Як і будь-який митець, він був неповторний.

Як на мене, він повинен стати цікавинкою для туристів, що відвідують Клодзьку котловину, якби його діяльність була легальною. На жаль, Стоматолога давно позбавили права виконувати свою роботу через зловживання алкоголем. Дивно, чому людей не позбавляють прав виконувати їхні обов’язки через поганий зір. Це може бути набагато небезпечніше для пацієнта. А Стоматолог носив товсті окуляри, у яких одне скельце було склеєне скотчем.

Того дня він свердлив зуб якомусь чоловікові. Важко було роздивитися риси обличчя, викривленого болем і злегка отупілого від горілки, якою Стоматолог знечулював своїх пацієнтів. Пронизливий звук бормашини вгвинчувався в мозок і викликав найжахливіші спогади з дитинства.

— Як життя? — привіталася я.

— Може бути, — відказав він із широкою усмішкою, яка нагадувала про існування античної приказки: «Лікарю, зцілися сам». — Давно я вас не бачив. Востаннє, здається, тоді, коли ви тут шукали своїх…

— Так, так, — перебила я його. — Узимку важко ходити так далеко. Перш ніж виберешся із заметів, уже й поночі.

Він повернувся до свого пацієнта, а я приєдналася до купки роззяв, що замислено спостерігали за роботою бормашини в людському роті.

— А ви бачили білих лисиць? — запитав у мене один із чоловіків. У нього було вродливе обличчя. Якби його життя було іншим, він, певне, став би кіноактором. Проте зараз його врода потьмяніла, прихована під зморшками й борознами.

— Кажуть, Нутряк випустив їх, перш ніж утік, — докинув інший.

— Може, його мучило сумління, — мовила я. — Може, його ті Лисиці загризли.

Стоматолог зацікавлено глянув на мене. Похитав головою й занурив бор у зубові. Бідолашний пацієнт підстрибнув на кріслі.

— Невже не можна запломбувати зуб без цього свердління? — запитала я.

Проте здавалося, долею хворого ніхто особливо не переймався.

— Спершу Велика Ступня, потім Комендант, а тепер Нутряк… — зітхнув Вродливий Чоловік. — Так і з дому страшно вийти. Як смеркне, то я все надворі доручаю робити жінці.

— А ви, нівроку, розумник, — кинула я, а тоді повільно проказала: «Це їм Тварини мстяться за те, що вони полювали».

— Де там… Велика Ступня не полював, — засумнівався Красунчик.

— Зате браконьєрствував, — не погодився хтось. — Пані Душейко має рацію. Хто тут найбільше пасток ставив, як не він?

Стоматолог розтер на блюдечку трохи білої маси, а тоді лопаточкою вкладав її до розсвердленого зуба.

— Авжеж, це може бути, — бурмотів він собі під носом. — Воно й справді можливо, мусить же бути якась справедливість. Так-так. Тварини.

Пацієнт жалібно застогнав.

— А ви вірите в боже провидіння? — раптом запитав мене Стоматолог, застигнувши над пацієнтом; у його тоні вчувалася зачіпка.

Чоловіки захихотіли, ніби почули якусь дурню. Я замислилася.

— Бо я вірю, — заявив він, не чекаючи відповіді. Приязно ляснув пацієнта по спині, і той радісно схопився з місця. — Наступний, — мовив Стоматолог. З-поміж роззяв вийшов один і невпевнено всівся в кріслі.

— Що тут таке? — спитав у нього Лікар.

Той замість відповіді роззявив рота, і Стоматолог зазирнув туди. І відразу сахнувся, бовкнувши: «Мать твою», — що вочевидь було найвлучнішою оцінкою стану ротової порожнини пацієнта. Якусь мить він пальцями перевіряв, чи не хитається котрий зуб, а тоді сягнув по пляшку горілки.

— Тримай, випий. Рвемо.

Чоловік щось невиразно промурмотів, цілковито пригнічений несподіваним вироком. Узяв з рук Стоматолога майже по вінця наповнену склянку горілки й випив її душком. Я була впевнена, що після такого наркозу йому не болітиме.

В очікуванні дії алкоголю чоловіки жваво почали розповідати про каменоломню, мовляв, її невдовзі знову відкриють. Вона поглинатиме Плоскогір’я рік за роком, доки зовсім його не проковтне. Доведеться звідси переселитися. Якщо справді її відкриють, Стоматолога виселять першого.

— Ні, не вірю я в боже провидіння, — сказала я. — Організуйте комітет спротиву, — порадила я їм. — Влаштуйте демонстрацію.

— Апре ну деліж,[6] — промовив Стоматолог і запхнув пальці до рота напівпритомному пацієнтові. Тоді легко, без жодних зусиль витягнув звідти почорнілий зуб. Почувся хіба що легенький хрускіт. Мене замлоїло.

— Вони мусять помститися за це все, — озвався Стоматолог. — Тварини мусять рознести це все в пиздець.

— Саме так. Роз’їбошити це впень, — підхопила я, і чоловіки глянули на мене з подивом і повагою.

Я поверталася окружною дорогою, було вже добряче по обіді. Тоді на узліссі я вгледіла двох білих Лисиць. Тварини йшли повільно, одна за одною. Їхня білість на тлі зеленої луки здавалася неземною. Вони виглядали, немов дипломатичні працівники Тваринного Королівства, що прибули сюди з’ясувати справу.

На початку травня розквітнув жовтий осот. У добрі роки він зацвітав уже на Паску, коли до своїх будинків, уперше після зими, приїздили власники. У гірші літа вкривав луки жовтими крапками аж на День перемоги. Скільки разів ми з Дизем спостерігали це диво з див.

На жаль, для Дизя це означало початок важких часів; за два тижні його починала мордувати алергія на все — очі сльозилися, він задихався. У містечку ще можна було якось витримати, та коли він щоп’ятниці приїздив до мене, я була змушена щільно зачиняти всі вікна й двері, аби невидимі алергени не проникли до Дизевого носа. Під час цвітіння трав, у червні, наші заняття перекладом доводилося переносити до його домівки.

Після такої довгої й виснажливої, безплідної зими Сонце погано впливало й на мене. Я не могла вранці спати, прокидалася на світанку й повсякчас відчувала неспокій. Цілу зиму доводилося захищатися від вітру, що віяв на Плоскогір’ї, тож зараз я відчиняла навстіж вікна й двері, щоб він міг удертися досередини й розігнати затхлість, неспокій та будь-які Недуги.

Усе починало вирувати, під травою, попід шаром землі, відчувалася якась гарячкова вібрація, неначе от-от луснуть величезні, набубнявілі від зусиль підземні нерви. Мені важко було позбутися враження, що за всім цим криється чиясь могутня бездумна воля, огидна, наче та сила, котра змушувала Жаб спинатися одна на одну й без упину паруватися в Матожиному ставку.

Варто було Сонцю наблизитися до небокраю, як з’являлася сім’я Кажанів. Вони пурхали безшумно, м’яко, їхній політ завжди видавався мені якимсь вологим. Одного вечора, коли вони почергово облітали кожен дім, я налічила їх дванадцять. Мені хотілося б знати, як Кажан бачить світ; бодай один раз опинитися в його тілі над Плоскогір’ям. Як ми тут усі виглядаємо в його відчуттях? Немов тіні? Неначе снопи коливань, джерела галасу?

Надвечір я сідала перед будинком і чекала, доки вони з’являться, по одному прилетять від дому Професора та його дружини, відвідуючи всіх по черзі. Я легенько махала їм рукою, вітаючись. Власне кажучи, у мене з ними чимало спільного — я теж бачила світ по-іншому, догори дригом. Теж воліла сутінки. Не могла жити під Сонцем.

Моя шкіра погано реагувала на жорстоке, різке проміння, якого ще не пом’якшувало жодне листя або легкі хмарки. Я червоніла, виникало подразнення. Як і щороку, у перші літні дні в мене з’являлися маленькі, сверблячі пухирці. Я гоїла їх кислим молоком і маззю від опіків, яку дав мені Дизьо. Треба було відшукати в шафі минулорічні капелюхи із широкими крисами й зав’язками, аби вітер не зривав їх з голови.

Якоїсь середи, повертаючись у такому капелюхові зі школи, я зробила гак, щоб… — сама не знаю, навіщо. Існують такі місця, які не відвідують охоче, проте щось до них наче тягне. Можливо, там чаїться Жах. А може, через те, що я, як і Добра Звістка, теж люблю жахіття.

Якимсь дивом я опинилася тієї середи біля лисячої ферми. Їхала Самураєм додому й раптом на роздоріжжі звернула в протилежний, ніж завжди, бік. За хвилину закінчився асфальт, і я відчула той нестерпний сморід, який відлякує в цьому місці будь-кого. Гидкий запах усе ще залишався, хоча ферму офіційно закрили два тижні тому.

Самурай повівся так, наче теж мав нюх, і зупинився. Я сиділа в машині, приголомшена смородом, і бачила перед собою, на відстані сотні метрів, обгороджену високою сіткою забудову — бараки, що тягнулися один за одним. Угорі на сітці був потрійний колючий дріт. Сліпучо сяяло Сонце. Кожен стовбур відкидав чітку тінь, кожна гілка скидалася на спис. Тихо було, хоч маком сій. Я напружувала слух, ніби очікуючи, що з-за цього паркану до мене долинуть страхітливі звуки, відлуння того, що коїлося на фермі раніше. Але там явно нікого не було, жодної живої душі — ані людини, ані тварини. Улітку все це заросте лопухами й кропивою. За рік чи два ферма потоне серед зелені й перетвориться, щонайбільше, на місце, яким лякають дітей. Я подумала, що тут можна було б улаштувати музей. Як пересторогу.

За хвилину я завела машину й повернулася на шосе.

О так, мені відомо, як виглядав зниклий власник. Невдовзі потому, як я сюди перебралася, зустріла його на нашому містку. То була химерна зустріч. Я ще не знала, хто він такий.

Якось пополудні я поверталася Самураєм із крамниць у місті. Біля мосту через наш потік побачила джин; він заїхав на узбіччя, ніби хотів розім’яти кістки: усі двері були розчахнуті. Я поїхала повільніше. Не люблю цих високих, могутніх авто, створених радше для війни, аніж для прогулянок на лоні природи. Їхні здоровенні колеса залишають глибокі рівчаки на дорогах, нищать польові стежки. Могутні двигуни викликають багато шуму й викидають гази. Я переконана, що в їхніх власників манюні пуцьки, тож розмірами машин вони компенсують собі цей ґандж. Щороку я протестую в адміністрації проти перегонів на таких жахливих машинах і надсилаю петиції. Отримую стандартну відповідь, що війт розгляне мою заяву у визначений законом термін, а тоді все стихає. Зараз тут стояло одне із цих страховищ, перед самим потоком, біля долини, майже під нашими будинками. Їдучи дуже повільно, я пильно спостерігала за непроханим гостем.

Спереду сиділа молода, вродлива жінка й курила сигарету. У неї було фарбоване вибілене волосся до плечей і старанний макіяж. На обличчі виділялися обведені темним олівцем вуста. Вона засмагла так сильно, що здавалося, наче її щойно зняли із гриля. Жінка виставила ноги з машини, з її голої стопи з яскраво-червоними нігтями зсунувся босоніжок і впав у траву.

Я зупинилася й визирнула крізь вікно.

— Потрібна якась допомога? — привітно спитала я.

Вона заперечно похитала головою, а тоді підняла погляд до неба й великим пальцем тицьнула кудись за спиною; і змовницьки при цьому всміхнулася. Жінка здалася мені досить приємною, хоча я й не зрозуміла її жесту й тому вийшла з машини. Через те, що вона відповіла на мигах, без слів, я теж почала поводитися тихо; підійшла до неї майже навшпиньках. Запитально підняла брови. Мені подобалася така таємничість.

— Нічого, нічого, — тихо відповіла вона. — Я чекаю на… чоловіка.

На чоловіка? Тут? Я анітрохи не зрозуміла сцени, у якій ненавмисне взяла участь. Підозріливо роззирнулася, і тоді побачила його, того чоловіка. Вийшов з кущів. Виглядав досить химерно й смішно. Був одягнений у щось на зразок камуфляжу із зеленими й коричневими плямами. Скрізь із вбрання стирчали смерекові галузки, від голови до п’ят. Його шолом був обтягнутий такою самою плямистою тканиною. Обличчя вимащене темною фарбою, на тлі якої вирізнялися доглянуті сиві вуса. Очей я не бачила, бо їх закривав чудний пристрій з купою гвинтиків і шарнірів, схожий на апарат, за допомогою якого окулісти обстежують око. А на широких грудях і великому череві висіли казанки, планшетки, футляри й патронташ. У руці він тримав рушницю з оптичним прицілом; вона нагадувала мені зброю із «Зоряних війн».

— Матір Божа, — мимоволі прошепотіла я.

Протягом хвилини я не могла вимовити жодного слова, витріщалася на це одоробло здивовано й перелякано, доки жінка не кинула сигарету на дорогу й доволі іронічно мовила:

— А ось і він.

Чоловік підійшов до нас і зняв з голови шолом.

Мабуть, досі я ніколи не зустрічала Людини з такою виразною сатурнічною зовнішністю. Він був середнього зросту, широкочолий, із кущуватими бровами. Ледь горбився й був трохи клишоногим. Мені здалося, що він звик до розпусти і в житті цінує тільки одне — послідовне втілення власних бажань, будь-якою ціною. Саме він і був найбагатшою Людиною в околиці.

У мене склалося враження, що чоловік зрадів, побачивши крім дружини ще когось. Собою він явно пишався. Привітався зі мною, піднявши руку, проте відразу забув про моє існування. Знову надяг шолом і ці химерні окуляри та поглянув у бік кордону.

Я відразу все збагнула й відчула, як в мені спалахнув Гнів.

— Поїхали вже, — нетерпляче, ніби до дитини, звернулася до нього дружина. Можливо, відчула, як довкола мене вібрує Гнів.

Якусь хвилину він удавав, наче не чує, проте відразу підійшов до машини й зняв з голови все це приладдя й поклав рушницю.

— Що ви тут робите? — запитала я, бо нічого іншого не спало мені на думку.

— А ви? — кинув, не глянувши в мій бік.

Його дружина взула босоніжок і сіла за кермо.

— Я тут живу, — холодно відказала я.

— А, то ці дві собаки ваші… Вам уже казали, щоб ви їх тримали біля себе.

— Вони перебувають на приватній території… — почала було я, та він мене перебив. Білки його очей зловісно блиснули на замащеному обличчі.

— Для нас не існують приватні території, пані.

Це сталося два роки тому, коли ще все здавалося мені простішим. Я забула про ту зустріч із Нутряком. Він мене не обходив. Та потім раптово якась швидка планета перетнула невидиму точку, і сталася зміна, одна з тих, які ми тут, унизу, навіть не усвідомлюємо. Може, тільки ледь помітні знаки вказують нам на цю космічну подію, але їх ми теж не зауважуємо. Хтось наступив на гілку на стежці, у морозильнику луснула пляшка з пивом, бо її забули вчасно звідти вийняти, з куща шипшини впали дві червоні ягоди. Як можна все це зрозуміти?

Очевидно, що велике міститься в найменшому. Жодних сумнівів, ось гляньте. Зараз, коли я пишу, на столі викладено планетарну конфігурацію, може, навіть цілий Космос. Термометр, монета, алюмінієва ложка й фаянсова чашка. Ключ, мобілка, папір і ручка. І моя сива волосина, в атомах якої збереглася пам’ять про зародження життя, космічну Катастрофу, що дала початок світові.