Веди свій плуг понад кістками мертвих

13. Нічний Мисливець

Ще за два тижні до планованого балу грибників я прийшла до Доброї Звістки, і ми разом передивлялися тонни одягу в підсобці, шукаючи маскарадних костюмів. На жаль, вибір для дорослих не вражав. Переважали дитячі речі, і тут було-таки чим тішитися; дитина могла стати ким завгодно — Жабою, Зорро, Бетменом, Тигром. Проте нам вдалося відшукати цілком пристойну вовчу маску. Решту доробили самі, і я вирішила стати Вовком. Костюм сидів, наче на мене шитий, і складався з хутряного комбінезона з лапами з випханих рукавичок та маски. Я могла вільно визирати з вовчої пащеки.

На жаль, гірше було з Матогою. Нам не вдалося нічого відшукати на хлопа такого зросту. Усе було замале. Нарешті в Доброї Звістки виникла проста, проте геніальна ідея. Якщо в нас уже є Вовк… Залишалося лише переконати в цьому Матогу.

У день балу, із самого рання, після нічної грози, оцінюючи втрати, завдані зливою моєму піддослідному горошкові, я угледіла на дорозі авто лісника й махнула йому, аби він зупинився. Це був приємний молодик, якого я подумки називала Вовче Око, бо даю руку на відсіч, що з його зіницями було щось не так — завжди здавалися мені видовженими та якимись неспокійними.

Він теж приїхав через грозу й підраховував зламані високі смереки.

— Ви знаєте Плоскотілку Кровоколірну? — запитала я в нього, перейшовши після ґречних привітань до суті Справи.

— Знаю, — відказав він. — Так, у загальному.

— А вам відомо, що вона відкладає яйця в стовбурах дерев?

— На жаль, відомо. — Я помітила, що він силкується зрозуміти, куди це я хилю. — Таким чином вона нищить повноцінні дерева. Але до чого це ви ведете?

Я коротко висвітлила йому проблему. Розповіла майже те саме, про що говорив мені Борос. Проте зустрівши погляд Вовчого Ока, я зрозуміла, що він має мене за ненормальну. Він поблажливо усміхнувся й звернувся, як до дитини:

— Пані Душенько…

— Душейко, — виправила я.

— Ви дуже добра жінка. Усім так переймаєтеся. Але ж ви не думаєте, що слід припинити вирубку дерев через плоскотілку в стовбурах? У вас знайдеться щось холодне випити?

З мене раптом вийшла вся енергія. Він не сприймав мене серйозно. Якби я була Боросом або Чорним Плащем, тоді б він, можливо, вислухав, намагався щось довести, сперечався. Але я була для нього старою жінкою, повністю схибленою на відлюдді. Непотрібною й неважливою. Хоча не можна сказати, щоб він погано до мене ставився. Я навіть відчувала його симпатію.

Я пошкандибала додому, а він за мною. Вмостився на терасі й видудлив півлітра компоту. Дивлячись, як він п’є, я собі подумала, що могла б до цього компоту вичавити йому сік із конвалії або сипнути снодійний порошок, який мені виписав Алі. І коли б він заснув, то зачинила б його в котельні й там потримала якийсь час на хлібі й воді. Або навпаки, відгодовувала б і щодня перевіряла товщину пальця, чи він уже годиться для печені. Ото б він навчився послуху.

— Немає більше незайманої природи, — просторікував молодик, і тоді я зрозуміла, хто він насправді, цей лісник: чиновник. — Уже запізно. Природні механізми порушено, треба все контролювати, щоб не сталося якої катастрофи.

— Нам загрожує катастрофа через Плоскотілку?

— Певне, що ні. Нам потрібне дерево для сходів, підлог, меблів, паперу. Як ви це собі уявляєте? Що ми ходитимемо по лісі навшпиньках, бо там розмножується плоскотілка кровоколірна? Треба повідстрілювати лисиць, бо коли цього не зробити, їхня популяція зросте настільки, що це загрожуватиме іншим видам. Декілька років тому зайців було так багато, що вони нищили посіви…

— Можна було б скидати їм контрацептивні засоби, аби Тварини більше не розмножувалися, а не вбивати.

— Е-е-е, знаєте, скільки це коштує, та й не ефективне воно. Один замало з’їсть, інший забагато. Мусимо стежити за якимсь порядком, якщо вже природний не існує.

— Лиси… — почала було я, пригадавши поважного Консула, який мандрував до Чехії й назад.

— От-от, — перебив він мене. — Ви можете собі уявити, яку загрозу несуть, наприклад, такі лиси, випущені на волю? На щастя, частину з них уже переловили й відвезли на іншу ферму.

— Ні, — застогнала я. Мені важко було змиритися із цією думкою, але я втішила себе, що вони, принаймні, побули трохи вільними.

— Ці лиси більше не могли жити на волі, пані Душейко. Загинули б. Полювати не вміли, у них змінилося травлення, м’язи ослабли. Що їм з чудового хутра в лісі?

Він глянув на мене, і я помітила, що його райдужка має дуже неоднорідну пігментацію. Зіниці були абсолютно нормальні, круглі, як у кожного з нас.

— Не варто так перейматися. Не переживайте за долю всього світу. Усе буде добре, — він підхопився зі стільця. — Ну, до роботи. Будемо звозити ці смереки. Може, ви хочете купити трохи дров на зиму? Така нагода.

Я не захотіла. Коли він поїхав, я дошкульно відчула тягар власного тіла, і справді не мала жодного бажання йти на якийсь бал, тим більше до нудних грибників. Люди, які цілими днями вештаються лісом у пошуках грибів, мають бути неймовірно нецікавими.

Мені було гаряче й незручно в моєму костюмі; хвіст волочився по землі й доводилося пильнувати, аби не наступити на нього. Я під’їхала Самураєм до будинку Матоги й чекала, милуючись його півоніями. За мить він з’явився у дверях. Я заніміла від захвату. Матога був у чорних черевиках, білих панчохах і чудовій квітчастій сукенці з фартушком. На голові червоніла шапочка, підв’язана стрічками.

Він був розлючений. Сів біля мене й до самого клубу не озвався жодним словом. Тримав на колінах свій червоний головний убір, який одягнув лише тоді, коли ми зупинилися біля дверей клубу.

— Як бачиш, у мене абсолютно немає почуття гумору, — сказав він.

Усі з’їхалися сюди відразу після служби Божої за здоров’я грибників, саме починали виголошувати тости, які із завзяттям підхоплював Голова. Він був настільки впевнений у власній привабливості, що прийшов просто в костюмі, убравшись, таким чином, самим собою. Більшість прибулих лише зараз переодягалася в туалеті; мабуть, вони не посміли прийти в маскарадних костюмах до костелу. Але був тут і ксьондз Шелест, вигляд він мав хворобливий. У своїй чорній сутані теж скидався на когось, хто лише переодягнувся за ксьондза. Запрошений Ансамбль сільських господинь заспівав кілька народних пісень, а тоді залунав оркестр, що складався з одного чоловіка, котрий вміло вигравав на клавішних, досить непогано наслідуючи всі відомі хіти.

Так це все виглядало. Гриміла гучна й настирлива музика. Важко було під неї розмовляти, тому всі заходилися біля салатів, бігосу й м’ясива. У плетених кошиках у формі різноманітних грибів стояли пляшки горілки. Попоївши й перехиливши кілька чарок, ксьондз Шелест підвівся й почав прощатися. Лише потому люди пішли в танець, наче досі присутність ксьондза їх стримувала. Звуки відлунювали від високої стелі старого клубу і з гуркотом спадали на танцюючі пари.

Неподалік від мене сиділа худенька жінка в білій блузці, напружена й штивна. Вона нагадувала мені Сучку Матоги, Марисю, така була нервова, уся аж тремтіла. Раніше я бачила її, коли вона підійшла до підпилого Голови й кілька секунд із ним розмовляла. Він нахилився над нею, тоді нетерпляче скривився. Схопив жінку за плече й, мабуть, сильно стиснув, бо та шарпнулася. Тоді махнув рукою, немов відганяючи набридливу Комаху, і зник поміж танцюючих пар. Тож я подумала, що це була, певне, його дружина. Вона повернулася до столу, колупала виделкою бігос. А що Матога мав неабиякий успіх у своєму костюмі Червоної Шапочки, я підсіла до неї ближче й назвалася. «А, це ви», — промовила вона, і на її обличчі з’явилася подоба усмішки. Ми спробували поговорити, але до гучної музики додалося ще й гупотіння танцюристів по дерев’яній підлозі. Гуп, гуп. Аби зрозуміти, що вона говорить, мені доводилося уважно придивлятися до її вуст. Я збагнула, що їй треба якомога швидше витягти чоловіка додому. Усі знали, що Голова добрячий гуляка із шляхетським розмахом, небезпечним для нього та інших. Пізніше треба було перепрошувати за його вибрики. Виявилося, що я навчала їхню наймолодшу доньку англійської, й тому розмова поточилася жвавіше, тим більше, що їхнє чадо вважало, що я «cool». Це була дуже приємна похвала.

— Це правда, що саме ви знайшли тіло нашого Коменданта? — запитала мене ця жінка, поглядом шукаючи високої чоловікової постаті.

Я притакнула.

— І вам не було страшно?

— Певне, що так.

— Знаєте, усе це сталося із друзями мого чоловіка. Він був з ними дуже близький. Чоловік, мабуть, теж боїться, хоча я не достеменно знаю, які саме справи їх об’єднували. Мене тільки одне непокоїть… — вона завагалася й замовкла. Я глянула на неї, чекаючи на закінчення фрази, але жінка лише похитала головою, і в її очах зблиснули сльози.

Музика стала ще гучнішою й більш хвацькою, бо заграли «Соколів». Усі, хто досі сидів, схопилися з місць, як обпечені, й кинулися до танцю. Я не збиралася перекрикувати людину-оркестр.

Коли її чоловік вигулькнув з натовпу з якоюсь вродливою Циганкою, його дружина смикнула мене за вовчу лапу.

— Ходи, покуримо.

Вона сказала це так, що стало зовсім неважливо, курять тут чи ні. Тому я не заперечила, хоча й кинула курити років із десять тому.

Ми пробралися крізь юрбу, яка штовхалася й тягнула нас танцювати. Підпилі грибники перетворили все навколо на діонісійську оргію. Ми з полегшею стали надворі, у плямі світла, яке падало з вікон клубу. Був мокрий червневий вечір, пахло ясмином. Саме перестав падати теплий дощ, але небо не проясніло. Скидалося на те, що зараз знову поллє. Я пригадала такі вечори з мого дитинства, і раптом мені стало страшенно сумно. Я не була певна, чи хочу розмовляти із цією стривоженою, розгубленою жінкою. Вона нервово закурила, глибоко затягнулася й мовила:

— Не можу про це не думати. Мертві тіла. Знаєте, коли він повертається з полювання, то жбурляє на кухні чверть козулі. Вони звичайно ділять її на чотири частини. Темна кров розтікається по столі. Потім ріже це на шматки й кладе до морозилки. Проходячи повз холодильник, я завжди думаю, що там лежить порубане тіло. — Вона знову затягнулася димом сигарети. — Або підвішує мертвих зайців узимку на балконі, щоб стали м’якшими, і вони висять там з розплющеними очима й засохлою кров’ю на носах. Знаю, знаю, це все нерви, я занадто вразлива, мені треба лікуватися.

Жінка глянула на мене з раптовою надією, ніби чекала на моє заперечення, а я подумала, що на цьому світі ще залишилися нормальні люди. Але я навіть не встигла відповісти, бо вона знову заговорила:

— Пригадую, коли я була маленькою, то чула оповідки про Нічного Мисливця. Знаєте?

Я заперечно похитала головою.

— Це місцева легенда, здається, ще німецька. Буцім ночами ходив Нічний Мисливець, який полював на поганих людей. Літав на чорному лелеці, супроводжуваний собаками. Усі його боялися, на ніч зачиняли двері на колодку. І от якийсь тутешній хлопець, може, з Нової Руди чи Клодзька, гукнув якось у комин, аби Нічний Мисливець вполював щось для нього. Кілька днів потому до хлопцевої хати крізь комин упала чверть людського тіла, і так діялося ще тричі, доки тіло не склали докупи й не поховали. Мисливець відтоді не з’являвся, а його собаки перетворилися на мох.

Я здригнулася від холоду, яким раптом війнуло з лісу. Видиво Собак, які перетворюються на мох, не зникала мені з-перед очей. Я закліпала повіками.

— Химерна оповідка, наче поганий сон, правда? — Жінка закурила другу сигарету, і я помітила, що в неї тремтять руки.

Мені хотілося якось її заспокоїти, але я не знала, як. Я ще ніколи в житті не бачила людини на межі нервового зриву, тому поклала вовчу лапу їй на плече й легенько погладила.

— Ви добра Людина, — сказала я, а вона глянула на мене очима Марисі й раптом заплакала. Схлипувала тихенько, як дівчинка, тільки плечі здригалися. Довгенько це тривало, певне, їй чимало треба було виплакати. Мені довелося стати свідком цього, залишатися з нею й дивитися. Здається, вона нічого іншого не чекала. Я обняла її, і ми стояли так разом у світляній плямі з вікна клубу — несправжній Вовк і тендітна жінка. Миготіли тіні танцюристів.

— Поїду додому. Сил більше немає, — жалібно сказала вона.

Із клубу долинало голосне гупотіння. Знову танцювали під «Соколів», цього разу у версії диско, мабуть, вони сподобалися всім більше, ніж інші пісні, тож до нас раз-у-раз долітало: «Гей! Гей!». Наче вибухи гармат. Я трохи подумала.

— Їдь, — вирішила я. Те, що ми перейшли на «ти», принесло мені полегшу. — Зачекаю на твого чоловіка й відвезу його. Я готова. Однаково чекаю на сусіду. Де саме ви живете?

Вона назвала одну з тих вулиць, що були за Поворотом Волового Серця. Я знала, де це.

— Ні про що не турбуйся, — сказала я. — Набери води до ванни й відпочинь.

Вона витягла ключі з торбинки й завагалася:

— Інколи я думаю, що можна зовсім не знати людини, з якою живеш стільки років, — вона дивилася мені в очі з таким жахом, що я заціпеніла, зрозумівши, про що їй ідеться.

— Ні, це не він. Це точно не він. Я напевне знаю, — відповіла я.

Цього разу вона глянула на мене запитально. Я завагалася, чи варто їй узагалі про це говорити.

— Колись у мене були дві Суки, вони пильно стежили, аби все ділилося порівну, як належить — їжа, пестощі, привілеї. У Тварин взагалі дуже сильно розвинене почуття справедливості. Пригадую їхній погляд, коли я зробила щось не так, наприклад, неслушно насварила або не дотримала слова. Тоді вони дивилися з таким докором, наче не могли цього збагнути, ніби я порушила священний закон. Я навчалася в них азів справедливості, — я замовкла на хвилинку, а тоді додала: «У нас є світогляд, а в Тварин — світовідчуття, розумієш?».

Вона закурила нову сигарету.

— І що з ними трапилося?

— Їх більше немає.

Я насунула собі вовчу маску щільніше на обличчя.

— У них були власні ігри, коли вони дурили одна одну для забави. Варто було одній знайти якусь давно забуту кістку, як друга, не знаючи, як її забрати, вдавала, що шляхом їде авто, котре треба оббрехати. Тоді перша випускала костомаху й мчала до дороги, не підозрюючи, що це фальшива тривога.

— Справді? Як люди.

— Вони навіть більше схожі на людей, ніж люди. Мудріші, веселіші, чуйніші… А людям здається, наче із Тваринами можна зробити що завгодно, що вони, як речі. Думаю, що моїх Сук застрелили мисливці.

— Та ні, нащо їм це робити? — занепокоєно спитала вона.

— Вони кажуть, що вбивають лише здичавілих Собак, які загрожують диким Тваринам, але це брехня. Мисливці доходять до самих домівок.

Я хотіла їй розповісти про помсту Тварин, але пригадала собі Дизеві перестороги, аби не розказувати всім про свої Теорії.

Ми стояли в темряві й не бачили одна одну.

— Дурниці, — мовила вона. — Я ніколи не повірю, що він застрелив пса.

— А хіба така вже велика різниця між Зайцем, Псом чи Свинею? — спитала я, та вона не відповіла.

Сіла до машини й різко рушила. Це був великий, крутий «Джип-черокі». Я його вже бачила. Цікаво, як така маленька, тендітна жінка може впоратися з такою здоровенною машиною, подумала я й повернулася до клубу, бо саме почало накрапати.

Почервонілий Матога танцював з тілистою краків’янкою й, здавалося, був цілком задоволений.

Я придивилася до нього. Він рухався граційно, без надмірних емоцій, спокійно вів свою партнерку. І, мабуть, бачив, що я за ним спостерігаю, бо раптом вигадливо нею крутнув. Він вочевидь забув, як сам виглядає, тож це була кумедне видовище — танцювали дві жінки, одна величезна, друга — манюня.

Потому оголосили результати голосування за найкращий костюм. Виграло подружжя із Трансильванії, переодягнене мухоморами. Призом був атлас грибів. Друге місце було наше, і ми отримали торт у формі гриба. Довелося затанцювати разом перед усіма в костюмах Червоної Шапочки й Вовка, а потім про нас зовсім забули. Лише зараз я вихилила чарку горілки і, власне кажучи, мені закортіло розважатись, хай би навіть «Соколів» заграли. Але Матога вже хотів додому. Непокоївся через Марисю, яку ніколи не залишав саму надовго, вона ж бо пережила такий стрес у сараї Великої Ступні. Я сказала йому, що пообіцяла відвезти Голову додому. Більшість чоловіків залишилася б, щоб допомогти мені впоратися із цим складним завданням, але не Матога. Знайшов когось, хто теж їхав раніше, може, це навіть була та вродлива Циганка, і зник аж ніяк не по-джентльменськи. Ну, що ж, я звикла, що найважку роботу доводиться виконувати самій.

На світанку мені знову наснився той сон. Я спустилася до котельні, і вони знову були там — моя Мати й Бабка. Обидві в літніх сукенках, квітчастих, обидві з торбинками, ніби саме збиралися до костелу й заблукали. Уникали дивитися на мене, коли я почала докоряти.

— Що ви тут робите, Мамо? — сердито питала я. — Хіба так можна?

Вони стояли між купою дров і пічкою, безглуздо вишукані, хоча візерунки на їхніх сукнях здавалися побляклими й зіпраними.

— Ідіть звідси! — гукнула я до них, але раптом голос застрягнув мені в горлі. Бо з боку гаража почулося голосне шепотіння й шурхіт.

Я обернулася в той бік, і побачила, що там стоїть купа людей: жінок, чоловіків і дітей у сіруватому, химерному святковому вбранні. Їхні погляди також перелякано блукали, наче всі ці люди не розуміли, що, власне, вони тут роблять. Прибували звідкілясь цілою юрбою, товпилися в дверях, не знаючи, чи можна їм увійти. Безладно шепотілися між собою, човгали підошвами по кам’яній підлозі котельні й гаража. Юрмище тіснило перші ряди вперед. Мне охопив справжній жах.

Я намацала за спиною клямку й крадькома, намагаючись не привертати до себе уваги, вислизнула звідтіля. Тоді тремтячими від страху руками довго зачиняла двері котельні на засув.

Коли я прокинулася, переляк після сну не минув. Я не могла знайти собі місця й подумала, що найкраще зроблю, як піду до Матоги. Сонце ще не підбилося, спала я недовго. Над усім здіймався легенький туман, який от-от перетвориться на росу.

Сусіда відчинив мені двері, заспаний. Мабуть, не дуже ретельно вмився, бо на щоках видніли сліди рум’янців, які я вчора намалювала йому помадою.

— Що сталося? — спитав він.

Я не знала, що йому відповісти.

— Заходь, — пробурмотів він. — І як ти вчора дала собі раду?

— Нормально. Усе гаразд, — відповіла я стандартно, знаючи, що Матога любить стандартні питання й стандартні відповіді.

Я сіла, а він заходився парити каву. Спершу довго чистив кавоварку, мірками наливав воду, і весь час розмовляв. Це було напрочуд дивне видовище. Свентопелк, який говорить і говорить.

— Мені завжди хотілося побачити, що в тебе там, у твоїй шухляді, — сказала я.

— Будь ласка, — він відчинив її й показав. — Дивись, лише необхідні речі.

— Так, як у мене в Самураї.

Шухляда висувалася безшумно, варто було легенько потягнути пальцем. У гарненьких сірих чарунках лежали рівненько складені кухонні Знаряддя. Качалка, віничок для яєць, крихітна збивачка для молока на батарейках, ложка для морозива. І ще Знаряддя, котрі я навіть назвати не можу — якісь довгі ложки, лопаточки, дивні гачки. Усе це нагадувало хірургічні Інструменти для складних операцій. Виглядало на те, що їхній власник дуже дбає про них, усе було блискуче, кожна річ на своєму місці.

— Що це таке? — спитала я, узявши до рук широкий металевий пінцет.

— Це щипчики для фольги, якщо вона приклеїться до рулону, — відказав Матога й налив каву до філіжанок.

Потім збив сніжно-білу пінку з молока й налив до кави. Із шухляди вийняв комплект формочок і коробочку з какао. На хвилинку задумався, що йому вибрати, а тоді взяв сердечко. Притрусив какао, і на сніжній пінці на каві утворилося коричневе какаове серце. Матога широко всміхнувся.

Того дня я ще згадувала його шухляду. Про те, що її вигляд мене абсолютно заспокоює. Власне, я б сама хотіла бути одним із цих корисних Знарядь.

У понеділок усі вже знали, що Голови більше немає. Його знайшли в неділю ввечері жінки, які прийшли прибирати клуб. Кажуть, одна з них в шоковому стані, її відправили до лікарні.

Я писала листа, коли хтось несміливо постукав у двері. Це була Письменниця, Попеляста.

— Пані Душейко, — озвалася вона з порога. — Що тут коїться? Ви чули?

— Не стійте на порозі, бо протяг. Увійдіть.

На ній був вовняний светр із ґудзиками, довгий, майже до п’ят.

Вона придріботіла й сіла на краєчку стільця.

— І що з нами буде? — драматично запитала Письменниця.

— Боїтеся, що й нас повбивають Тварини?

Вона сахнулася.

— Я не вірю у ваші теорії. Це абсурд.

— Мені здавалося, що у вас, як Письменниці, є уява й здатність фантазувати, а не ховатися від того, що на перший погляд здається невірогідним. Ви маєте знати, що все, про що ми можемо подумати — це якийсь різновид дійсності, — процитувала я Блейка, і це, здається, справило на неї певне враження.

— Я б жодного рядка не написала, якби міцно не стояла на землі, пані Душейко, — мовила вона офіційним тоном чиновниці, а тоді додала тихіше: «Не можу собі цього уявити. Скажіть, його задушили жуки?».

Я поралася, заварюючи чай. Чорний. Хай врешті побачить, що таке справжній Чай.

— Так, — відповіла я, — він увесь був у цих Комахах, вони позалазили йому до рота, легень, шлунка, у вуха. Жінки казали, що Жуки його обсіли. Я цього не бачила, але можу собі достеменно уявити. Скрізь Плоскотілка Кровоколірна.

Вона пильно придивлялася до мене. Я не могла збагнути її погляду.

Нарешті я налила чай.