Веди свій плуг понад кістками мертвих

12. Жахозвір

Наприкінці червня задощило не на жарт. Таке тут влітку трапляється часто. Тоді чути, як у цій повсюдній вологості шурхотять, проростаючи, трави, як плющ спинається стінами, як землю зісподу розпирає грибниця. Після дощу, коли Сонце на мить проб’ється крізь хмари, усе стає настільки глибоким, що очі сповнюються сльозами.

Кілька разів на день я ходила оглядати місток через потік — чи не підмило його водою.

Якоїсь теплої днини, після зливи, у мене з’явився Матога з несподіваним проханням. Йшлося про те, аби я допомогла йому пошити костюм на бал грибників, який Товариство «Боровик» влаштовувало в купальську ніч. Виявляється, він був у них скарбничим.

— Але ж сезон іще не почався, — невпевнено почала я, не знаючи, що й думати.

— Помиляєшся. Сезон починається разом з першими маслюками й печерицями, а це зазвичай стається в середині червня. Потім не матимемо часу для балу, бо збиратимемо гриби. — На підтвердження своїх слів він простягнув долоню, на якій лежали два чудові червоні підберезники.

Я саме сиділа на терасі під дашком і проводила свої астрологічні дослідження. Від середини травня Нептун позитивно аспектував мій Асцендент, і я помітила, що це мене надихає.

Матога умовляв мене піти з ним на збори, хотів навіть, щоб я туди записалася, може й внесок відразу сплатила. Але я не люблю належати до жодного товариства. Швиденько зазирнула до його Гороскопу, виявилося, що в нього також Нептун вдало аспектує Венеру. Може, воно й справді непогана ідея із цим балом грибників? Я глянула на Матогу. Він сидів переді мною в сірій, вилинялій сорочці, на колінах тримав кошик з полуницями. Я пішла до кухні й принесла миску й ми почали обривати їхні хвостики. Треба було поспішати, ягоди трохи перестигли. Він, звісно, користувався своїми щипчиками. Я спробувала відривати ними хвостики, але виявилося, що це зручніше робити пальцями.

— Як тебе, власне кажучи, звати? — спитала я. — Що означає оте «С» перед твоїм прізвищем?

— Свентопелк, — відповів він за хвилину, не дивлячись у мій бік.

— Ой, ні! — вигукнула я, проте потім подумала, що це був чийсь дуже влучний вибір. Свентопелк. Мені здалося, що це зізнання принесло йому полегшу. Він поклав до рота полуницю й сказав:

— Тато назвав мене так, щоб зробити матері прикрість.

Батько Матоги був гірничим інженером. Після війни його, як спеціаліста, відрядили запускати понімецьку вугільну шахту у Вальденбурґу, який потім став Валбжихом. Відразу його співробітником став один літній німець, технічний директор шахти, якому не дозволили виїхати, доки машини не почнуть працювати. Місто було зовсім спустошене, потяги щодня привозили нових робітників, але вони оселялися в одному місці, одному районі, немовби велике, порожнє місто їх лякало. Німецький директор старався, як міг, аби якомога швидше зробити все, що було треба, і виїхати до якоїсь Швабії чи Гессена. Тож він запрошував батька Матоги до себе обідати, і невдовзі виявилося, що інженерові впала в око вродлива директорова донька. Власне, це був найкращий вихід — аби молоді побралися. І для шахти, і для директора, і для народної влади, яка отримала відтепер дочку німця як своєрідну заручницю. Але подружжя із самого початку виявилося невдалим. Батько Матоги більшість часу проводив на роботі, часто спускався вниз, бо шахта вимагала чимало зусиль, антрацит добували на величезній глибині. Зрештою, він став краще почуватися під землею, аніж на поверхні, хоча це й важко собі уявити. Коли всі роботи були щасливо завершені й шахта запрацювала, у них народилася перша дитина. Дівчинку назвали Живія, вшановуючи, таким чином, повернення Західних земель до Материзни. Та поступово з’ясовувалося, що подружжя не терпить одне одного. Сверщинський почав користуватися окремим входом до будинку й оселився в підвальних приміщеннях. Там були його кабінет і спальня. Саме тоді народився син, тобто Матога, можливо, плід останніх, прощальних любощів. І саме тоді, знаючи, що дружина-німкеня має проблеми з вимовлянням свого нового прізвища, керуючись якимись мстивими, незрозумілими нині емоціями, інженер дав синові на ім’я Свентопелк. Мати, яка не могла вимовити імен власних дітей, померла, щойно вони закінчили школу. А батько вкрай здивачів і провів решту свого життя під землею, у підвалі, продовжуючи розбудовувати систему кімнат і коридорів під віллою.

— І, мабуть, цю дивакуватість я успадкував від батька, — закінчив свою розповідь Матога.

Мене зворушила ця історія, і те, що ніколи досі (та й потім) мені не доводилося чути такої довгої сусідової промови. Я б радо послухала інші оповідки з його життя, наприклад, мені було цікаво, хто мати Чорного Плаща, але Матога здавався мені сумним і пригніченим. Виявилося, що ми непомітно з’їли всі полуниці.

Зараз, коли він відкрив мені своє справжнє ім’я, я не могла йому відмовити. Пополудні ми поїхали на збори. Коли Самурай рушив, у багажнику загримотіли всі мої Знаряддя, які я там тримала.

— Що ти там возиш у цій машині? — запитав Свентопелк. — Навіщо тобі це все? Туристичний холодильник? Каністра? Лопати?

Наче не знав, що коли живеш самотою в горах, треба бути самодостатнім?

Ми прибули, коли всі сиділи за столом і пили міцну, запарену просто в склянках, каву.

Я з подивом побачила, що до Товариства грибників «Боровик» належить чимало людей, яких я добре пам’ятала із крамниць, кіосків, вулиці, а також тих, кого я ледь могла впізнати. Отже, це була справа, яка об’єднувала людей — збирання грибів. Розмову із самого початку повели двоє чоловіків, таких собі Глухарів, бо вони заглушували один одного, розповідаючи свої малоцікаві пригоди, які обоє називали «бувальщинами». Декілька інших осіб марно намагалися їх втишити. Я довідалася від сусідки ліворуч, що бал відбудеться в клубі, який був неподалік звіроферми, поруч Повороту Волового Серця, але частина членів запротестувала.

— Неприємно веселитися недалеко від місця смерті того, кого ми знали, — сказав головуючий, у якому я з радістю впізнала шкільного історика. Я й не підозрювала, що він захоплюється збиранням грибів.

— Це, по-перше, — озвалася пані Гражина, що сиділа навпроти мене. Вона була продавчинею в газетному кіоску й часто залишала для мене свіжу пресу. — Крім того, там і досі може бути небезпечно, а частина людей, наприклад, курить, і захоче вийти на свіже повітря…

— Нагадую, що куріння заборонене в приміщенні, зате алкоголь можна пити лише всередині, такий ми отримали дозвіл. Інакше нам закинуть споживання алкоголю в публічному місці й це буде протизаконно.

Поміж присутніх почулося перешіптування.

— Як це? — вигукнув якийсь чоловік у жилеті кольору хакі. — Я, приміром, коли п’ю, тоді й курю. І навпаки. То що мені робити?

Учитель історії знітився, довкола виникло сум’яття, й усі почали роздавати поради, як вирішити цю проблему.

— Можна стояти у дверях, і рука із чаркою буде в приміщенні, а із цигаркою — на вулиці, — гукнув хтось у кінці зали.

— Тоді дим однаково йтиме досередини…

— Там є критий ґанок. Скажіть, а ґанок — це ще приміщення, чи вже вулиця? — слушно запитав хтось інший.

Історик постукав по стільниці, і цієї миті увійшов Голова, який був почесним членом Товариства. Усі замовкли. Голова належав до людей, які звикли привертати до себе увагу. Від юності перебував у якомусь керівництві: шкільного самоврядування, Харцерства Народної Польщі, Ради гміни, Товариства Каменярів, усіх можливих наглядових радах. І хоча на один термін його обрали навіть депутатом, однаково всі називали його Головою. Звиклий розпоряджатися, він відразу знайшов вихід.

— Влаштуємо на ґанку буфет, правда, і оголосимо цю територію буферною зоною, — пожартував він, але майже ніхто не засміявся.

Мушу сказати, що він був поставним чоловіком, хоча йому й заважав чималий живіт. Голова був упевненим у собі, привабливим мужчиною, а його кремезна статура справляла приємне враження й викликала довіру. Авжеж, ця Людина народилася, аби керувати. І нічого іншого він робити не вмів.

Задоволений собою Голова виголосив коротку промову про те, що життя повинно продовжуватися навіть після трагедій. Він весь час жартував і постійно звертався до «наших чарівних дам». Мав також досить поширену звичку повсякчас вживати одне й те саме слово, а саме «правда».

У мене була власна Теорія щодо різних вставних слів: кожна Людина має свій вираз, яким зловживає. Або використовує його неправильно. Таке слово — своєрідний ключ до його думок. Пан «Начебто», Пан «Зазвичай», Пані «Імовірно», Пан «Блін», Пані «Хіба Ні», «Пан „Так Би Мовити“». Голова був Паном «Правда». Трапляється, що на якесь слово панує мода, це так само, як ото людей охоплює раптове шаленство, і всі починають ходити в однакових черевиках чи одязі, так само зненацька люди починають вживати якесь слово. Останнім часом модним було «так би мовити», а зараз перемагає «якщо бути об’єктивним».

— Наш дорогий покійний, правда, — тут він зробив жест, наче збирався перехреститися, — був моїм другом, у нас було чимало спільного. Він був також пристрасним грибником, і цього року неодмінно приєднався б до нас. Це була, правда, надзвичайно порядна людина, дуже багатогранна. Давав людям роботу, і тому ми повинні шанувати, правда, пам’ять про нього. Робота на вулиці не валяється. Він загинув за таємничих обставин, але Поліція, правда, невдовзі цю справу з’ясує. Але ми не повинні дозволити себе залякати, правда, не повинні панікувати. Життя має свої права, і ними не можна нехтувати. Будьте мужні, мої любі, наші чарівні дами, я за те, аби, правда, покласти край пліткам і припинити безпідставну істерію. Треба, правда, довіряти владі й жити згідно із принципами, — він сказав це так, наче готувався до якихось виборів.

Після цього він пішов зі зборів. Присутні були захоплені.

Я не могла позбутися враження, що той, хто зловживає словом «правда», бреше.

Учасники зборів повернулися до безладної дискусії. Хтось знову згадав про минулорічну тварюку з-під Кракова. І чи бал у клубі неподалік найбільшого в цій місцевості лісу, можна назвати безпечним?

— Пригадуєте, у вересні по телебаченню показували облаву, яку Поліція влаштувала на таємничого звіра десь біля Кракова? Хтось із того села випадково зняв на відео, як той хижак біжить. Здається, то був молодий лев, — збуджено розповідав молодик. Мені здалося, наче я бачила цього хлопця вдома у Великої Ступні.

— Ти, певне, щось переплутав. Лев? Тут? — здивувався чоловік у хакі.

— То був не лев, а молодий тигр, — озвалася пані Меріфіфа; так я її назвала, бо вона була висока й нервова, і шила місцевим жінкам вигадливе вбрання, тому це ім’я до неї дуже пасувало. — Я бачила по телевізору фото.

— Він має рацію, дай йому договорити, саме так і було, — обурилися жінки.

— Два дні його розшукувала Поліція, того лева чи тигра, звіра, одним словом, викликали гелікоптери й антитерористичну бригаду, пам’ятаєте? Витратили на це півмільйона, але його не знайшли.

— Може, він сюди перебрався?

— Кажуть, забивав одним ударом лапи.

— Голови відгризав.

— Жахозвір, — сказала я.

На мить запала тиша. Навіть обидва Глухарі втупилися в мене поглядами.

— Що таке жахозвір? — занепокоєно спитала Меріфіфа.

— Це якраз і є такий таємничий Звір, якого годі впіймати. Тварина-месник.

Тепер усі заговорили одночасно. Я помітила, що Матога почав нервувати. Потирав долоні, ніби збирався от-от підвестися й задушити першого-ліпшого, хто трапиться йому під руку. Було зрозуміло, що збори закінчилися й ніхто не може закликати присутніх до порядку. Я почувалася трохи винною, що взагалі згадала про цього Жахозвіра, та що вдієш, я вела своєрідну інформаційну кампанію.

Ні, ні, люди в нашій країні не мають схильності об’єднуватися й утворювати спільноту, навіть під стягом боровика. Ми країна невротичних індивідуалістів, кожен з яких, щойно опинившись поміж інших, починає всіх повчати, критикувати, ображати й демонструвати свою безсумнівну зверхність.

Гадаю, у Чехії все зовсім по-іншому. Там люди вміють спокійно обговорювати проблеми й ніхто ні з ким не сперечається. Навіть, якби вони хотіли, то не змогли, бо їхня мова не надається для сварки.

Ми повернулися додому пізно, роздратовані. Матога не розмовляв зі мною. Я вела Самурая навпростець, вибоїстою дорогою, і мені справляло приємність, коли він жбурляв нами від дверцят до дверцят, долаючи одну калюжу за іншою. Попрощалися коротким «бувай».

Я стояла в темній і порожній кухні й відчувала, що за мить зі мною станеться те, що завжди — я розридаюся. Тому мені здалося, що буде найкраще, якщо я перестану думати й щось зроблю.

Отож я сіла до столу й написала цього листа:

Я поїхала на пошту наступного дня із самого ранку. Хотіла надіслати це рекомендованим листом, тоді матиму підтвердження. Проте все це здалося мені трохи безглуздим, бо ж Поліція знаходиться якраз навпроти пошти, по той бік вулиці.

Коли я виходила, біля мене зупинилося авто й звідти визирнув Стоматолог. Коли нап’ється, то викликає таксі й роз’їжджає ним околицями, розтринькуючи гроші, зароблені вириванням зубів.

— Гей, пані Душенько, — загорлав він. У нього було запухле обличчя й каламутний погляд.

— Душейко, — виправила я його.

— День помсти вже недалечко. Надходить пекельна армія, — гукнув він і помахав мені рукою з вікна. І таксі рвонуло в бік Кудови.