Веди свій плуг понад кістками мертвих

15. Святий Губерт

Моя Венера пошкоджена або у вигнанні, так кажуть про Планету, яка знаходиться не в тому знаку, у якому повинна бути. До всього в поганому аспекті до неї залишається Плутон, який керує моїм Асцендентом. Це спричинилося до того, що в мене, на мою думку, виник синдром Ледачої Венери. Саме так я назвала цю залежність. У цьому випадку маємо справу з Людиною, котра від долі отримала чимало, але практично не використала своїх можливостей. Така Людина розумна й тямовита, проте не докладає зусиль до навчання, використовуючи розум швидше для гри в карти чи розкладання пасьянсів. Тіло має гарне, але руйнує його, не дбаючи про себе, отруюючи поганими звичками, нехтуючи порадами лікарів і стоматологів.

Така Венера — химерний різновид лінощів. Нагоди в житті тебе оминають, бо ти проспав, або ж не хотів піти, або спізнився, або не догледів. Це схильність до сибаритства, життя наче в дрімоті, розтринькування себе на дрібні радощі, нелюбов до зусиль і повна відсутність змагальності. Пізні ранки, непрочитані листи, відкладені на потім справи, закинуті плани. Зневага до будь-якої влади й підпорядкування, мовчазне, ледаче ходіння власними шляхами. Можна сказати, що від таких людей немає жодної користі. Можливо, якби я постаралася, то у вересні повернулася б до школи, але я не могла себе пересилити, примусити. Прикро було, що діти пропустили місяць навчання. Але що було робити? Усе мені боліло.

Лише в жовтні я змогла піти на роботу. Мені настільки покращало, що я організувала двічі на тиждень англійський гурток, де надолужувала з учнями згаяне. Але виявилося, що ми не можемо нормально працювати. У жовтні почали масово забирати дітей з моїх уроків, бо на повну тривала підготовка до відкриття й освячення новозбудованої каплиці. Вона мала отримати ім’я св. Губерта в день його свята, З листопада. Я не хотіла відпускати дітей. Мені здавалося, що буде краще, коли вони знатимуть більше англійських слів, ніж вивчатимуть напам’ять житія святих. Проте втрутилася молода директорка.

— Ви перебільшуєте. Існують певні пріоритети, — сказала вона таким тоном, наче сама не вірила в те, що каже.

Я вважаю, що слово «пріоритет» таке ж огидне, як «суїцид» чи «криміналітет», але мені справді не хотілося сперечатися через слова чи звільнення дітей з англійської.

— Ви, звичайно, прийдете на освячення каплиці, правда?

— Я не католичка.

— Нічого страшного. Усі ми католики через культуру, подобається нам це чи ні. Тому прошу вас прийти.

Я не була готова до такого, тому замовкла. Матеріал надолужувала з дітьми на пообідніх заняттях гуртка.

Дизя допитали ще двічі й нарешті звільнили з роботи за згодою сторін. Йому залишилося допрацювати до кінця року. Пояснення було якесь незрозуміле, менше ставок, скорочення штатів, як завжди. Такі, як Дизьо, завше першими потрапляють під руку. Гадаю, це мало відношення до його свідчень. Невже його підозрювали? Дизьо анітрохи цим не перейнявся. Він уже вирішив, що стане перекладачем. Збирався жити з перекладів поезії Блейка. Чудово. Перекладати з однієї мови на іншу й таким чином зближувати людей — це прекрасна думка.

Тепер він провадив власне розслідування, що було й не дивно, бо всі напружено очікували якихось нових відкриттів Поліції, сенсацій, які раз і назавжди завершать цей ланцюг смертей. Він навіть поїхав до пані Нутрякової та Головихи й наскільки міг, перевірив їхні мотиви.

Ми знали, що всі троє загинули від удару важким предметом по голові, але не було відомо, яким Знаряддям. Це міг бути просто дерев’яний оцупок, товста гілка, але тоді б на шкірі залишилися характерні сліди. А тут скидалося на те, що скористалися якимсь великим предметом із гладкою й твердою поверхнею.

Крім того, Поліція знайшла на місці удару сліди крові Тварини, найімовірніше Козулі.

— Я мала рацію, — укотре вперто повторювала я. — Це Козулі, бачите?

Дизьо схилявся до Гіпотези, що це могли бути якісь порахунки. Напевне було відомо, що Комендант того вечора повертався від Нутряка, діставши від нього хабар.

— Може, Нутряк наздогнав його й намагався відібрати гроші, вони побилися, Комендант упав, а той перелякався й більше їх не шукав, — замислено казав Дизьо.

— Але хто тоді вбив Нутряка? — філософськи запитав Матога.

Щиро кажучи, мені подобалося припущення про лихих людей, які взаємно знищують один одного.

— О, а може, це був Голова? — знову фантазував Матога.

Найпевніше, Комендант прикривав якісь Нутрякові оборудки. Але чи мав із цим щось спільного Голова, невідомо. Якщо вбив Голова, то хто ж тоді забив його самого? Можливо, усім трьом помстилися й найвірогідніше в цьому випадку також ідеться про махінації. Може, те, що базікають про мафію — правда? Які докази цього має Поліція? Цілком можливо, що в ці зловісні справи були вплутані й інші поліцейські, тому слідство ведеться так повільно.

Я вже припинила розповідати про власну Теорію. Справді, з мене лише сміялися. Попеляста мала рацію — люди можуть зрозуміти тільки те, що самі собі вигадають і чим живляться. Картина змови між представниками провінційної влади, скорумпованої й аморальної, підходила до всього, про що захоплено патякало телебачення й писали газети. Газети й телебачення не займаються Тваринами, хіба що із зоопарку втече Тигр.

Зима починається відразу після дня Всіх Святих. Так тут відбувається, осінь забирає всі свої Знаряддя й цяцьки, обтрушує листя — воно більше не потрібне, замітає його попід межею, знімає із трави кольори, й вона стає сірувата, зблякла. А потім усе стає чорно-білим: на заорані поля спадає сніг.

— Веди свій плуг понад кістками мертвих, — промовила я до себе словами із Блейка; чи так воно було?

Я стояла біля вікна й дивилася на це квапливе хазяйнування природи, доки не запали сутінки й поступ зими відбувався вже в темряві.

Вранці я витягла пухову куртку, червону, куплену в Доброї Звістки, і вовняну шапку.

На шибках Самурая з’явилася паморозь, ще молода, тоненька й тендітна, як космічна грибниця. Через два дні після Всіх Святих я поїхала до міста з наміром провідати Добру Звістку й купити чоботи. Віднині треба бути готовим до найгіршого. Небо нависало низько, як завжди о цій порі року. Ще не догоріли свічки на цвинтарях, я бачила крізь огорожу, як удень миготіли кольорові лампадки. Немовби люди хотіли цим мізерним світлом підтримати Сонце, що слабшало в Скорпіоні. Плутон перейняв владу над Світом. Стало сумно. Учора я написала мейли до моїх працедавців, що цього року більше не зможу опікуватися їхніми будинками. Лише дорогою я пригадала собі, що це ж якраз нині третього листопада, і в містечку вшановуватимуть св. Губерта.

Кожного разу, коли організовують якісь сумнівні урочистості, у них неодмінно, вже від самого початку, втягають дітей. Пам’ятаю, що нас теж примушували ходити на першотравневу демонстрацію. Колись давно. Зараз діти повинні були брати участь у повітовому Мистецькому конкурсі дітей та юнацтва Клодзького графства на тему «Святий Губерт як зразок для сучасних екологів», а потім у виставі, у якій розповідалося про життя й смерть святого. Із цього приводу я написала звернення до кураторію ще в жовтні, але відповіді не отримала. Я вважаю, що це просто нечувано, як і багато іншого, що коїться довкола.

Край асфальту було припарковано багато автомобілів, і це нагадало мені про службу божу, тож я вирішила зайти до костелу, щоб побачити результат цих довгих осінніх репетицій, через які так постраждали наші уроки англійської. Глянула на годинника, схоже, служба вже почалася.

Іноді мені траплялося зайти до костелу й посидіти собі в спокої з людьми. Мені завжди подобалося, що люди збираються разом і їм не треба розмовляти одне з одним. Якби могли балакати, відразу почали б переповідати різні дурниці, плітки, почали б обмовляти когось і вихвалятися. А так сидять собі на лавах, заглибившись у роздуми, подумки повертаються до нещодавніх подій, уявляють, що станеться невдовзі. Так вони контролюють власне життя. Я теж, так само як усі, сідала на лаві й поринала в таку собі дрімоту. Думки снувалися ліниво, ніби прибували з-поза мене, з голів інших людей, або, може, з дерев’яних янгольських голівок, що були зовсім поруч. Завжди мені спадало на думку щось нове, не так, як було, коли я, думала вдома. У цьому розумінні костел — дуже гарна місцина.

Іноді мені здавалося, що я могла б читати тут чужі думки, якби захотіла. Декілька разів чула такі розважання в моїй власній голові: «Нові шпалери у спальні, який візерунок, краще гладенькі чи може з тисненим ледь помітним малюнком. Гроші на рахунку під дуже малі проценти, інші банки мають кращі умови, треба з понеділка подивитися пропозиції й перенести гроші. Звідки в неї кошти? Як їй вистачає на це все, що на ній? Може, вони нічого не їдять, а все зароблене витрачають на її лахи… Як бо він постарів, як посивів! Подумати лишень, це був найвродливіший чоловік у селі. А що зараз? Руїна… Скажу лікареві прямо: хочу на лікарняний… Ніколи, ніколи у світі не погоджуся на таке, я не дозволю, щоб зі мною поводилися, як з дитиною…».

Що поганого може бути в таких думках? Хіба в мене є інші? Добре, що цей Бог, якщо він справді існує, та навіть, коли не існує, дає нам якесь місце, де можна спокійно посидіти, мабуть, у цьому полягає сенс молитви — спокійно собі подумати, нічого не бажати, нічого не просити; просто впорядкувати думки у власній голові. Цього досить.

Проте завжди після перших блаженних хвилин відпочинку до мене поверталися давні запитання з дитинства. Мабуть, тому, що я від природи трохи інфантильна. Хіба можливо, аби Бог вислуховував одночасно всі молитви на світі? А якщо вони суперечать одна одній? Невже він мусить вислуховувати молитов усіх цих сучих синів, покидьків, лихих людей? Невже вони теж моляться? А є місця, де цього Бога немає? От, приміром, на звірофермі він є, чи ні? Або на Нутряковій бойні? Він там буває? Я знаю, що це дурні й наївні запитання. Теологи мене б висміяли. У мене дерев’яна голова, як у тих янголів, що висять під склепінням штучного неба.

Цим думкам заважав настирливий і неприємний голос ксьондза Шелеста. Мені завжди здавалося, що коли він рухався, його сухе, кощаве тіло, обтягнуте відвислою, темною шкірою, легенько шелестіло. Його сутана терлася об штани, підборіддя об колоратку, хрускотіли суглоби. Що ж воно за створіння боже, цей ксьондз? У нього була суха, зморщена шкіра, здавалося, скрізь її трохи забагато. Розповідали, що колись він був огрядним, лікувався хірургічним методом, йому вирізали півшлунка. І відтоді він дуже схуд, може, через це. Складалося враження, що він увесь був з рисового паперу, з якого роблять абажури на лампи. Що він штучне, пустотіле створіння, до того ж, легкозаймисте.

На початку року, коли я ще була у відчаї через Дівчаток, ксьондз відвідав мене з колядою. Спершу зайшли його міністранти в білих комірцях, одягнених просто на теплі куртки, хлопчики із червоними щоками, які позбавляли цих емісарів костьола серйозності. У мене була халва, яку я потрохи під’їдала, і я відламала їм по шматку. Вони з’їли, проспівали якісь пісні, а тоді вийшли надвір.

Ксьондз Шелест з’явився задиханий і сягнистими кроками, не обтрушуючи черевиків від снігу, вбіг до моєї вітальні, просто на килим. Покропив стіни, потупившись, проказав молитву, а тоді мигцем поклав на столі образок і присів на краєчок канапи. Зробив це все блискавично, я й не зглянулась. Мені здалося, що він почувається в мене незатишно й охоче вже б собі пішов.

— Може, чаю? — нерішуче запитала я.

Але він відмовився. Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Я бачила, що його міністранти перед будинком граються в сніжки.

Раптом я відчула безглузду потребу притулитися обличчям до його чистого, накрохмаленого широкого рукава.

— Нащо плакати? — запитав він своїм химерним ксьондзівським сленгом, у якому замість «лікувати» кажуть «уздоровляти», «чинити волю» замість «слухатися», «збагатитися» замість «навчитися», і таке інше. Але мені навіть це не заважало. Я плакала.

— Мої Суки пропали, — проказала я нарешті.

Було це зимового пополудня, Морок вже вливався крізь маленькі вікна до кімнати.

Я не бачила виразу його обличчя.

— Розумію цей біль, — озвався він трохи згодом. — Але ж це лише тварини.

— Це були мої єдині рідні. Сім’я. Доньки.

— Не блюзніть, — сахнувся він. — Не можна про собак казати, наче були то ваші доньки. Не треба більше плакати. Краще помолитися, це приносить полегшу в стражданнях.

Я потягла його за цей гарний, чистий рукав до вікна й показала на маленьке кладовище. Там тепер сумно стояли надгробки, присипані снігом; на одному з них горіла маленька лампадка.

— Я вже змирилася з тим, що їх більше немає. Найпевніше, їх застрелили мисливці, знаєте, отче?

Він нічого не відповів.

— Якби я могла їх принаймні поховати. Як мені пережити жалобу, коли я навіть не знаю, як вони загинули й де їхні тіла?

Ксьондз неспокійно ворухнувся.

— Тварини — це не люди. Це гріх, пиха людська — отакі цвинтарі. Господь приділив тваринам місце нижче, вони слугують людям.

— Скажіть, отче, що мені робити? Може, ви знаєте?

— Молитися, — відповів він.

— За них?

— За себе. Тварини душі не мають, вони не є безсмертними. І спасенними не будуть. За себе молитися.

Ось що мені згадалося, ця сумна сцена майже річної давності, коли я ще не знала того, про що довідалася пізніше.

Служба продовжувалася. Я сіла неподалік від виходу, біля третьокласників, які виглядали досить химерно. Більшість з них була переодягнена Козулями, Оленями та Зайцями. На них були картонні маски. Діти нетерпеливилися, чекаючи на свій виступ. Я зрозуміла, що виставу покажуть відразу після служби. Діти чемно поступилися мені місцем.

Тож я й сиділа між ними.

— Яка це буде вистава? — пошепки спитала я в дівчинки на ім’я Ягода із третього «А».

— Про те, як святий Губерт зустрів у лісі оленя, — відповіла вона. — Я гратиму зайця.

Я їй усміхнулася. Але ця логіка була мені незрозуміла: Губерт, іще не святий, був негідником і гульвісою. Полюбляв полювати. Убивав. Одного разу на ловах побачив на голові Оленя, якого він хотів застрелити, хрест зі Спасителем. Упав навколішки й навернувся. Зрозумів, як тяжко грішив він досі. Відтоді перестав убивати й став святим.

Чому така особа стала патроном мисливців? Усе це цілковито позбавлене логіки. Бо коли б прихильники Губерта вирішили його наслідувати, мусили б перестати вбивати. А якщо мисливці обирають його своїм патроном, то він є покровителем того, що було Губертовим гріхом і чого він позбувся. Отже, вони обирають його патроном гріха. Я вже відкрила рота й зібралася було поділитися моїми сумнівами з Ягодою, коли вирішила, що тут не місце й не час для дискусії, тим більше, що ксьондз співав дуже голосно. Тому я лише подумки висловила Припущення, що в даному випадку бажане видають за дійсне.

Костел був переповнений не лише через школярів, яких сюди привели. Тут було багато незнайомих чоловіків, які посіли передні лави. Мені аж в очах зарябіло від їхніх зелених мундирів. Обабіч вівтаря стояли інші, які тримали звисаючі кольорові хоругви. І ксьондз Шелест мав нині урочистий вигляд, а його сіре, обвисле обличчя здавалося дуже побожним. Я не могла заглибитися в мій улюблений стан і поринути, як завжди, у роздуми. Я була занепокоєна, схвильована, відчувала, як мене поступово охоплює цей стан, як у середині починає щось вібрувати.

Хтось легенько торкнувся мого плеча, я озирнулася.

Це був Ґжесь, хлопчина із четвертого класу, з розумними, гарними очима. Я вчила його минулого року.

— Ваші собаки знайшлися? — пошепки спитав він.

Я відразу згадала, як минулої осені ми з його класом розклеювали оголошення на парканах і зупинках.

— Ні, Ґжесю, на жаль, ні.

Ґжесь закліпав очима.

— Мені так прикро, пані Душейко.

— Дякую, Ґжесю.

Голос ксьондза Шелеста розітнув холодну, уривану хіба що легеньким шурхотінням і кахиканням, тишу, й усі здригнулися, щоб за мить з гуркотом, котрий здійнявся аж до склепіння, впасти навколішки.

— Агнцю Божий… — загриміло над головами, і я почула дивний звук, глухі удари зусібіч — це люди, молячись Агнцеві, били себе в груди.

Потім рушили до вівтаря, підводилися з лав зі складеними руками й потупленими поглядами, розкаяні грішники, з’юрмилися в проході, але в усіх було більше, ніж завжди, доброї волі, тому не дивлячись одне на одного, люди пропускали сусідів уперед. Усі залишалися урочистими й серйозними.

Я не могла не думати про одне: що в них у шлунках. Що вони споживали сьогодні й учора, чи перетравили вже шинку, чи прослизнули їхніми стравоходами Кури, Кролики й Телята.

Ця зелена армія з перших лав теж підвелася й рушила до вівтаря. Ксьондз Шелест просувався вздовж бар’єра в супроводі міністрантів, годуючи їх новим м’ясом, цього разу символічним, проте м’ясом, плоттю живої Істоти.

Я подумала, що коли справді існує якийсь добрий Господь, він повинен зараз з’явитися у своїй справжній іпостасі, у вигляді Агнця, Корови або Оленя й прогриміти, проревіти, а якщо не може прибути сюди власною персоною, то мусить прислати сюди своїх вікаріїв, вогняних архангелів, аби раз і назавжди покласти край цій жахливій облуді. Але, звісно, нічого такого не сталося. Цього ніколи не стається.

Човгання ногами стихало з кожною хвилиною, нарешті натовп поволі повернувся до лав. Ксьондз Шелест почав зосереджено мити посудини. Я подумала, що йому згодилася б така маленька посудомийна машина, для одного комплекту; натиснув би на кнопку й більше часу залишалося для проповіді. Він зійшов на амвон, поправив мереживні рукави — мені знову перед очима постала картина річної давності в моїй вітальні — і промовив:

— Я щасливий, що в цей прекрасний день ми можемо освятити нашу каплицю. Радію тим більше, що як капелан мисливців зміг узяти участь у цій важливій події. — Запанувала тиша, наче всі після гостини хотіли присвятити бодай хвилину спокійному перетравлюванню. Ксьондз глянув на присутніх і продовжив:

— Як ви знаєте, любі брати й сестри, я багато років опікуюся нашими звитяжними мисливцями. Як капелан, освячую їхні приміщення, організовую зустрічі, вділяю святі тайни й проводжаю померлих до «країни вічних ловів»; турбуюся також про справи, пов’язані з мисливською етикою й намагаюся навчати духовних цінностей.

Я почала неспокійно крутитися. Ксьондз промовляв далі:

— У нашому костелі чудова каплиця святого Губерта займає одну наву. У її вівтарі вже стоїть його статуя, а незабаром з’являться ще два вітражі. На першому буде зображено оленя із сяючим хрестом, якого за легендою святий Губерт зустрів під час полювання. На другому — самого святого.

Голови вірян повернулися туди, куди вказував ксьондз Шелест.

— Ініціатива зведення каплиці, — вів далі ксьондз, — належить нашим звитяжним мисливцям.

Цього разу всі глянули в бік перших рядів. Я теж. Зневажливо. Ксьондз Шелест кахикнув, було помітно, що він готується до надзвичайно серйозної промови.

— Мисливці, любі мої браття й сестри — це посланці й спільники Господа Бога нашого у творінні, захисті тварин і співпраці. Природі, серед якої живе людина, треба допомагати, аби вона розвивалася. Мисливці, відстрілюючи тварин, втілюють правильну ловецьку політику. Вони збудували, — тут він зазирнув до нотаток, — сорок одну годівницю для козуль, чотири жолоби для оленів, двадцять п’ять кормових майданчиків для фазанів та сто п’ятдесят соляних лизунців для копитних…

— А тоді стріляють по Тваринах біля цих годівниць, — голосно сказала я, і голови сусідів повернулися до мене, докірливо. — Це те саме, що запросити когось на обід і вбити його.

Діти дивилися на мене широко розплющеними очима, перелякано. Це був той самий клас, який я навчала. Третій «Б».

Ксьондз Шелест, захоплений власною промовою, був задалеко, аби мене почути. Стояв на амвоні, долоні запхнув у широкі мереживні рукави стихаря й підняв очі до склепіння, на якому облущувалися давно вже намальовані зірки.

— …тільки в цьому ловецькому сезоні вони запасли на зиму п’ятнадцять тонн комбікорму… — перераховував він. — Протягом багатьох років мисливське товариство купує й випускає на волю фазанів, щоб можна було організувати полювання, і цим покращує власний бюджет. Ми плекаємо ловецькі традиції та звичаї, посвячуємо нових членів та приймаємо присягу, — продовжував він, і в його голосі вчувалася гордість. — Два найважливіші полювання в році, на день св. Губерта, як-от нині, та в переддень Різдва, ми проводимо згідно із традицією, поважаючи ловецькі принципи. Та понад усе ми прагнемо вивчати красу природи, плекати звичаї, — натхненно промовляв ксьондз Шелест. — На жаль, багато ще залишається браконьєрів, які не рахуються із законами природи, жорстоко убивають тварин, не зважаючи на ловецькі закони. Ви закони поважаєте. Нині поняття мисливства, на щастя, змінилося. Нас більше не сприймають як людей, що хочуть перестріляти все, що рухається, а як тих, хто дбає про красу природи, порядок і гармонію. В останні роки наші любі мисливці збудували власний котедж, де часто зустрічаються, дискутують на теми культури, етики, дисципліни й безпеки на полюваннях, а також про інші проблеми, які їх цікавлять…

Я засміялася так голосно, що цього разу до мене повернулося півкостьолу. Я закашлялася. Якась дитина простягнула мені паперову хусточку. Водночас я відчула, що мені терпнуть ноги, наближається оте неприємне задерев’яніння, якого можна позбутися, коли поворушити ступнями, а потім м’язами литок, бо коли я цього не зроблю, мої ноги розшматує нелюдська сила. Мені здалося, що починається Напад, і я подумала, що це дуже добре. Авжеж, будь ласочка, у мене Напад.

Тепер мені стало зрозуміло, чому вишки, які дуже нагадують ті, що ставили в концтаборах, називають амвонами. На амвоні Людина здіймається над іншими Істотами й сама визначає їхнє право на життя чи смерть. Стає тираном та узурпатором. Ксьондз ораторствував натхненно, майже в екстазі:

— Володійте землею! Це до вас, до мисливців, звернувся із цими словами Господь, бо Він чинить людину своїм помічником, аби брала участь у створенні, і щоб це тривало до кінця. Слово «мисливець» співзвучне зі словом «мислити», це означає, що своє покликання дбати про дар божий, яким є природа, мисливці здійснюють свідомо, розумно й розсудливо. Бажаю вам, аби ваше товариство процвітало, служило іншим людям і всій природі…

Мені вдалося вийти з ряду. Я наблизилася неслухняними ногами майже до самого амвону.

— Гей ти, злазь звідти, — сказала я. — Швидко.

Запанувала тиша, і я із задоволенням слухала, як мій голос відлунює від склепіння, відбивається від нав, міцніє; воно й не дивно, що промовляючи тут, можна забути про все на світі.

— Я до тебе звертаюся. Не чуєш? Злазь!

Шелест витріщився на мене широко відкритими, переляканими очима, його вуста ледь ворушилися, наче він, приголомшений, силкувався відшукати якесь відповідне слово. Але йому це не вдавалося.

— Ну, ну, — примовляв він чи то безпорадно, чи то погрозливо.

— Негайно злізь із цього амвону! І забирайся звідси! — закричала я.

Тоді відчула на своєму плечі чиюсь руку й побачила, що за мною стоїть один із тих у мундирах. Я шарпнулася, і враз підбіг другий, обидва міцно схопили мене за руки.

— Убивці, — сказала я.

Діти перелякано дивилися на мене. У своїх костюмах вони виглядали нереально, немов нова раса людотварин, яка допіру має з’явитися.

Присутні почали шепотітися, завовтузилися на місцях. Перемовлялися обурено, але в їхніх очах я помітила й співчуття, це мене розлютило ще більше.

— Чого так витріщаєтеся? — закричала я. — Невже ви позасинали, що слухаєте ці дурниці й навіть оком не змигнете? Зовсім вже розуму позбулися? А серця? Хіба у вас ще є серце?

Я більше не пручалася. Дозволила спокійно вивести себе з костьолу. Обернувшись у дверях, я гукнула до всіх присутніх:

— Забирайтеся звідси. Усі! Швидко! — Я змахнула руками. — Ідіть собі! Киш! Вас що, загіпнотизували? Ви вже зовсім забули, що таке співчуття?

— Заспокойтеся, будь ласка. Тут прохолодніше, — мовив один із чоловіків, коли ми опинилися надворі. Другий додав, силкуючись налякати:

— Бо Поліцію викличемо.

— Ви праві, треба викликати Поліцію. Тут закликають до Злочину.

Вони залишили мене й замкнули важкі двері, щоб я не змогла повернутися до костьолу. Я здогадалася, що ксьондз Шелест продовжив свою проповідь. Сіла на виступі муру й поволі доходила до тями. Гнів минав, холодний вітер обвіював моє розпашіле обличчя.

Гнів завжди залишає по собі велику пустку, у яку негайно, наче повінь, вливається смуток і пливе великим струменем, без початку й кінця. Сльози, їхні джерела знову відкрилися.

Я дивилася на двох Сорок, які скрекотіли на газоні перед плебанією, ніби бажаючи мене розвеселити. Наче казали — не переймайся, час працює на нас, справа мусить звершитися, немає іншого виходу… Вони зацікавилися блискучою обгорткою від жуйки, а тоді одна з них схопила її в дзьоб і пурхнула геть. Я провела птаху поглядом. Невже в них гніздо на даху плебанії? Сороки. Палійки.

Наступного дня до мене, хоча я й не мала уроків, зателефонувала молода директорка й попрохала прийти по обіді, коли в школі нікого не буде. Принесла мені чашку чаю, я й не просила її, відкраяла шматок яблучного пирога. Я вже знала, про що вона говоритиме.

— Ви розумієте, пані Яніно, що після вчорашніх подій у костьолі… — стурбовано почала вона.

— Ніяка я не пані Яніна, я ж тебе просила, аби так до мене не звертатися, — виправила я, але, здається, марно; знала, що вона скаже, мабуть, директорка хотіла почуватися впевненіше, висловлюючись так офіційно.

— …пані Душейко, окей.

— Так, розумію. Я б воліла, щоб ви слухали мене, а не їх. Те, що вони кажуть, деморалізує дітей.

Директорка кахикнула.

— Ви спричинили скандал, до всього ще й у костьолі. Найгірше, що все це сталося на очах дітей, для яких особа ксьондза, як і місце, де це трапилося, є особливими.

— Особливими? Тим більше не можна дозволяти їм слухати такі речі. Ти сама чула.

Дівчина перевела подих і заговорила, не дивлячись на мене.

— Пані Душейко, ви не праві. Існують певні норми, традиції, і ми від них залежимо. Не можна так відразу все відкидати… — тепер було видно, як вона підшуковувала слова, і я вже передчувала, що директорка скаже.

— Я зовсім не хочу, щоб ми, як ти оце кажеш, все відкидали. Я лише не дозволяю, аби дітей закликали до зла, учили їх облуди. Хвала убивству є злом. Усе просто. Не більше.

Директорка закрила руками обличчя й тихо озвалася:

— Я мушу розірвати з вами контракт. Ви, мабуть, уже здогадалися. Було б найкраще, якби ви отримали лікарняний на це півріччя — так краще для вас. Ви хворіли й знову підете на лікарняний. Зрозумійте, я не можу вчинити інакше.

— А англійська? Хто навчатиме дітей англійської?

Дівчина почервоніла:

— Наша катехитка закінчила лінгвістичний коледж, — і глянула на мене якось дивно. — Зрештою… — вона трохи помовчала. — Мені вже раніше розповідали про ваші незвичні методи навчання. Кажуть, ви палите з дітьми якісь свічки, бенгальські вогні, потім інші вчителі скаржаться, що в класі смердить димом. Батьки бояться, що це щось лихе, сатанізм якийсь. Може, вони й прості люди… І ще ви годуєте дітей якимись дивними солодощами. Цукерками з дуріана. Що це таке? А якщо хтось із них отруїться, хто за це відповідатиме? Ви про це подумали?

Ці її аргументи мене повністю добили. Я завжди намагалася чимось дітей здивувати, щоб їм було цікаво. Тепер я відчула, як з мене втікають усі сили. Говорити перехотілося. Я важко підвелася й мовчки вийшла. Краєм ока бачила, як директорка нервово складала папери на столі, і як у неї тремтіли руки. Бідолашна жінка.

У Самураї було все, що мені потрібно. Сприяли Сутінки, які западали просто на очах. Вони завжди допомагають таким, як я.

Гірчичний суп. Готується швидко, нескладний, тож я встигла. Спершу на сковорідці розтоплюють трохи масла й додають борошно, ніби збираємося приготувати соус бешамель. Борошно чудово всотує розтоплене масло, вбирає його, росте від задоволення, тоді слід залити все молоком і водою, навпіл. На жаль, це кінець борошняно-масляних ігор, поступово утворюється суп, тепер треба світлу, невинну ще рідину посолити, поперчити, додати кмин, довести до кипіння й вимкнути вогонь. І тільки тоді додати три різновиди гірчиці: зернисту, французьку діжонську, кремову, гладеньку сарептську або кремську та в порошку. Важливо, щоб Гірчиця не закипіла, бо тоді суп втратить смак і буде гірким. Подавати треба із грінками, і я знаю, що цю страву дуже любить Дизьо.

Вони приїхали втрьох, і я здивувалася. Невже приготували якийсь Сюрприз, може, у мене день народження — так серйозно всі виглядали. Дизьо й Добра Звістка були в гарних зимових куртках, однакових, я подумала, що ця пара може бути разом. Обоє такі тендітні, гарні, ніжні підсніжники, що виросли край стежки. Матога був якийсь похмурий, довго тупцяв на місці й потирав долоні. Приніс пляшку домашньої наливки із чорноплідної горобини. Мені ніколи не смакували його алкогольні напої, як на мене, він шкодував цукру, і його лікери завжди були гіркуваті.

Вони вже сіли до столу, я ще досмажувала грінки й глянула на них усіх разом, можливо востаннє. Саме це спало мені на думку — що час уже попрощатися. І раптом подивилася на нашу четвірку зовсім по-іншому, ніж досі — наче у нас було щось спільне, ніби ми були родиною. Збагнула, що ми належимо до тих людей, яких світ уважає за непотрібних. Ми не робимо нічого суттєвого, не генеруємо важливих ідей, не виробляємо потрібних речей, продуктів, не обробляємо землю, не збагачуємо жодної економіки. Ми навіть не розплодилися гаразд, хіба що Матога, у якого є син, нехай це й Чорний Плащ. Не принесли світові жодної користі. Не зробили жодного винаходу. У нас немає влади, немає нічого, крім наших маленьких володінь. Ми виконуємо свою роботу, але вона в очах інших геть нічого не варта. Якби нас не стало, нічого, власне кажучи, не змінилося б. Ніхто б цього не зауважив.

Крізь тишу цього вечора й гуготіння вогню в плиті я почула завивання сирен, десь унизу, у селі, звідки його приніс рвучкий повів вітру. Я подумала, чи й вони почули цей лиховісний звук. А моя трійця гомоніла стишеними голосами, спокійно, схилившись одне до одного.

Коли я насипала гірчичний суп до мисок, мене пройняло зворушення, настільки сильне, що з очей знову потекли сльози. На щастя, ніхто цього не помітив, усі були зайняті розмовою. Я відійшла з каструлею до столика біля вікна, і звідти спостерігала за ними краєм ока. Бачила бліде, землисте обличчя Матоги, його акуратно зачесане набік волосся й свіжо поголені щоки. Бачила профіль Доброї Звістки, її гарну лінію носа й шиї, кольорову хустку на голові, Дизеву спину, вузеньку, ледь згорблену, у плетеному светрі. Що з ними буде, як дадуть собі раду ці діти.

І як я собі пораджу. Я ж бо теж така сама. Мій життєвий досвід не надається для побудови чогось, ані тепер, ані будь-коли потім, ніколи.

Але навіщо нам приносити користь, кому? Хто поділив світ на потрібних і зайвих, хто має на це право? Хіба осот не має права на життя, чи Миша, котра нищить зерно в коморах, Бджоли й Трутні, бур’яни й троянди? Чий розум відважився так безапеляційно судити, хто кращий, а хто гірший? Велике дерево, криве й дуплаве, простояло сотні років, і його не зрубали, бо з нього ніяк не можна нічого зробити. Цей приклад повинен надихати таких, як ми. Усі бачать добро від корисного, але ніхто не знає, яке добро може принести непотрібне.

— Заграву видно над селом, унизу, — сказав Матога, ставши біля вікна. — Щось горить.

— Сідайте. Зараз покладу грінки, — припросила я, упевнившись, що мої очі цілком сухі. Але мені не вдалося нікого посадити. Усі з’юрмилися біля вікна, мовчки. А тоді подивилися на мене. Дизьо — страдницьки, Матога — недовірливо, а Добра Звістка — спідлоба, зі смутком, що краяв мені серце.

І тоді Дизеві зателефонували.

— Не бери трубку, — вигукнула я. — Тут чеське покриття, тобі це дорого обійдеться.

— Не можу не взяти, я ж досі працюю в Поліції, — відказав Дизьо, і проказав у трубку: «Алло?».

Ми вичікувально дивилися на нього. Вистигав гірчичний суп.

— Уже виїжджаю, — мовив Дизьо, а я запанікувала, що все втрачено, що зараз вони покинуть мене назавжди.

— Плебанія горить. Ксьондз Шелест загинув, — сказав Дизьо, але замість того, щоб вийти, сів до столу й почав машинально сьорбати суп.

У мене Меркурій у ретроградації, тож краще мені висловлюватися в письмовій формі, аніж говорити. Могла би стати вправною письменницею. Та водночас у мене є проблеми з висловленням своїх почуттів і мотивів учинків. Я мусила їм розповісти і разом з тим не могла. Як усе це втілити в слова? Треба їм просто пояснити, що я зробила, перш ніж вони довідаються від інших. Та першим озвався Дизьо.

— Ми знаємо, що це ти, — сказав він. — Тому й прийшли нині. Аби щось вирішити.

— Ми хочемо тебе вивезти, — додав Матога замогильним тоном.

— Але ми не думали, що ти вчиниш це знову. Це зробила ти? — Дизьо відсунув недоїдений суп.

— Так, — сказала я.

Поставивши каструлю на плиту, я зняла фартух. Стояла перед ними, приготувавшись до Суду.

— Ми збагнули це, коли довідалися, як загинув Голова, — тихо сказав Дизьо. — Ці жуки… Лише ти могла це зробити. Чи Борос, але його давно вже тут не було. Тоді я подзвонив до нього, аби перевірити. Він не вірив, але зізнався, що в нього справді зникли феромони, дуже цінні, він ніяк не міг цього пояснити. Борос був у себе в пущі й мав алібі. Я довго думав, навіщо, що в тебе спільного з такою особою, як Голова, але потім здогадався, що це може бути якось пов’язане з Дівчатками. Зрештою, ти постійно підкреслювала, що вони були мисливцями, правда? Усі. І тепер я розумію, що полював також ксьондз Шелест.

— Він був їхнім капеланом, — прошепотіла я.

— Я й раніше дещо підозрював, коли побачив, що ти возиш у машині. Нікому про це не розповідав. Але чи усвідомлюєш ти, що твій Самурай виглядає, як авто спецназівця?

Раптом я відчула, що мої ноги слабнуть і сіла на підлозі. Сила, що мене підтримувала, покинула мене, випарувалася, як повітря.

— Гадаєш, мене заарештують? Приїдуть зараз сюди й знову замкнуть у в’язниці? — запитала я.

— Ти вбила людей. Ти це усвідомлюєш? Ти розумієш це?

— Спокійно, — озвався Матога. — Спокійно.

Дизьо нахилився, схопив мене за плечі й добряче трусонув:

— Як усе це сталося? Як ти це зробила? Навіщо?

Я навколішках підповзла до буфета й витягла з-під церати фото, яке забрала з дому Великої Ступні. Простягнула їм, не глянувши на нього. Воно закарбувалося мені в мозку, і я не могла забути жодної, навіть найменшої деталі.