Веди свій плуг понад кістками мертвих

7. Промова до Пуделя

Поліція мучила нас ще довго. Ми з’являлися на допитах, принагідно залагоджуючи в місті різні справи — купівлю насіння, євросоюзівські доплати, а якось навіть до кіно подалися. Бо ми завжди їздили разом, навіть якщо викликали тільки одного з нас. Матога зізнався в Поліції, що чув машину Коменданта, котра із завиванням гуркотіла повз наші будинки того пообіддя. Розповів, що Комендант завжди, як був напідпитку, ганяв манівцями, тож не надто здивувався.

Поліцейські, які прислухалися до його свідчень, напевне почувалися ніяково.

На жаль, я не могла підтвердити того, що сказав Матога, хоча й дуже хотіла.

— Я була вдома й не чула жодної машини, і не бачила Коменданта. Мабуть, я підкидала дров до печі в котельній, а туди не долинають жодні звуки з дороги.

І мене швидко перестало це цікавити, хоча протягом останніх тижнів усі навколо не говорили ні про що інше, висуваючи найнеймовірніші припущення. Я просто намагалася не думати про це — хіба ж мало смерті довкола, щоб з маніакальною впертістю займатися лише цією?

Я повернулася до одного з моїх Досліджень.

Цього разу уважно аналізувала роздруковану якнайповнішу програму телепередач і встановлювала залежність між змістом фільмів, що показували якогось дня, та розташуванням планет. Взаємні зв’язки були дуже помітні й здавалися очевидними. Я часто замислювалася, чи там, на телебаченні, людина, яка укладає програму, не намагається похвалитися перед нами своїми ґрунтовними астрологічними знаннями. Чи, може, вона це робила несвідомо, не відаючи про те, що володіє величезною інформацією. Адже може бути так, що залежність існує поза нами, а ми сприймаємо її зовсім несвідомо. Моє дослідження я вирішила провести в невеликих масштабах і зайнялася лише кількома назвами. Наприклад, як помітила, що такий собі фільм «Медіум», дуже зворушливий і дивний, показували по телебаченню, коли транзитне Сонце входило в якийсь аспект до Плутона та Планет у Скорпіоні. Фільм розповідав про жагу безсмертя й про те, як можна оволодіти людською волею. Йшлося там також про стани на межі смерті, сексуальне шаленство та інші плутонічні справи.

Подібна залежність спостерігалася й у випадку із серією фільмів про Чужого, того, що з космічного корабля. Тут виявлялися ледь помітні кореляції між Плутоном, Нептуном та Марсом. Щойно Марс аспектував водночас ці дві повільні Планети, телебачення повторювало якусь із серій «Чужого». Хіба ж це не вражає?

Такі збіги просто дивовижні. У мене достатньо емпіричного матеріалу, аби написати про це книжку. Наразі я зупинилася на невеликій кількості прикладів і надіслала результати до кількох часописів. Не думаю, що хтось це надрукує, але принаймні, може, над цим Замисляться.

У середині березня, коли я почувалася зовсім добре, то подалася на ретельніший обхід моїх володінь, тобто не зупинилася на огляді будинків, за якими пильнувала, а вирішила зробити велике коло, дійти аж до лісу, потому луками до шосе й аж до урвища.

О цій порі року світ найбридкіший. Сніг ще лежить великими білими латками, він твердий і грудкуватий, важко повірити, що це був чудовий, невинний пух, який падає на Святвечір, щоб зробити нам приємність. Зараз він схожий на лезо ножа, на поверхню металу. Важко по ньому ступати, грузнуть ноги. Якби не високі чоботи, можна поранити литки. Небо низьке, сіре, здається, до нього можна сягнути рукою з будь-якого височенького пагорба.

Йдучи, я роздумувала, що не зможу жити тут вічно, у цьому домі на Плоскогір’ї, доглядаючи інші будинки. Колись поламається Самурай, і я не зможу поїхати до міста. Дерев’яні східці спорохнявіють, сніг позриває ринви, зіпсується пічка, лопнуть труби під час якогось лютневого морозу. Та і я стаю чимраз кволіша. Моя Недуга нищить тіло, поволі, невблаганно. Болять коліна, щороку дужче, а печінка вочевидь негодяща. Я ж бо вже довго живу. Такі в мене виникли думки, доволі невеселі. Але ж колись треба серйозно про це подумати.

І тоді я вгледіла зграйку прудких Чикотнів. Це Птахи, яких ніколи не побачиш поодинці. Вони пересуваються спритно, як єдиний великий, ажурний повітряний організм. Я десь читала, що коли на них нападе якийсь Хижий птах, хоча б, один із цих знуджених Яструбів, що висить у небі, неначе дух святий, вони захищатимуться. Бо зграя вміє боротися, досить незвично й жорстоко, здатна й помститися — вона стрімко злітає в повітря і як за командою випорожнюється на переслідувача, десятки білих пташиних ляпок опиняються на його прегарних крилах, каляють їх, вони злипаються, кислота роз’їдає пера. Розлючений Яструб вимушений у цій ситуації спам’ятатися, припинити гонитву й упасти на траву. Можна померти від огиди, настільки забруднене його пір’я. Він чиститься цілісінький день, і наступного дня також. Не спить, не може заснути з такими брудними крильми. Усе йому смердить, він почувається жахливо. Він наче Миша, неначе Жаба, мов стерво. Йому не вдається усунути дзьобом затверділий послід, Птах мерзне, а на ніжну шкіру крізь злиплі пір’їни легко проникає дощова вода. Його сахаються свої, інші Яструби. Він скидається на прокаженого, зараженого жахливою хворобою. Його величавість де й поділася. Усе це йому нестерпне й трапляється, що такий Птах гине.

Тепер Чикотні, свідомі власної сили в зграї, видурнялися переді мною, роблячи в повітрі складні піруети.

Ще я спостерігала за двома Сороками, дивуючись, що вони примандрували аж на Плоскогір’я. Та я знаю, що ці Птахи розмножуються швидше за інших, і невдовзі будуть скрізь, як нині Голуби. Одна Сорока — нещастя, дві — щастя. Так казали в часи мого дитинства, але тоді Сорок було менше. Зараз їх можна побачити й більше, ніж двох. Минулого року, потому як вивелися Пташенята, восени, я бачила, як Сороки сотнями зліталися на ночівлю. Цікаво, чи вказує це на якесь неймовірне щастя?

Я дивилася на Сорок, що купалися в калюжі. Птахи позиркували на мене скоса, але певне, не боялися, бо сміливо розбризкували воду крилами й занурювали в ній голови. Спостерігаючи за їхнім радісним хлюпанням, не доводилося сумніватися, що така купіль надзвичайно приємна.

Кажуть, Сороки не можуть жити без постійних ванн. Крім того, це розумні й нахабні істоти. Усім відомо, що вони крадуть матеріал для гнізд у інших Птахів і потім тягнуть туди блискучі предмети. Чувала я й про таке, що іноді вони помилково приносять до гнізда тліючі недопалки; так Сороки стають палійками будинків, де звили собі гніздо. Латиною добре нам знана Сорока зветься дуже гарно — Pica pica.

Яким великим і сповненим життя є світ.

Дуже здалеку вгледіла я знайомого Лиса, якого називаю Консулом — такий він вишуканий і ґречний. Ходить завжди одними й тими самими доріжками; зима показує його стежки — прямі, мов лінійка, рішучі. Це старий самець, приходить із Чехії й туди повертається, певне, має тут якісь свої транскордонні інтереси. Я спостерігала за ним у бінокль: він жваво спускався долу, легеньким підтюпцем, слідами, що їх залишив на снігу останнього разу — може, тому, аби його переслідувачі думали, наче він ішов цією стежкою лише раз. Я вважала його старим знайомим. Раптом помітила, що цього разу Консул збочив зі звичного шляху і, перш ніж я щось збагнула, зник у заростях на межі. Там стояла мисливська вежа, а через кількасот метрів ще одна. Такі в нас чомусь називають амвонами. Колись я вже мала з ними справу. Лис щезнув, а що інших справ у мене не було, то я подалася узліссям за ним.

Тут було велике поле, укрите снігом. Восени його розорали, і тепер грудки напівзамерзлої землі утворювали під ногами важкопрохідну ділянку. Я вже пошкодувала, що почала вистежувати Консула, коли раптом, щойно підійшла ближче, угледіла те, що так його приваблювало. Велика чорна брила на снігу, засохлі плями крові. Поблизу, ледь вище, стояв Консул. Подивився на мене довгим поглядом, спокійно, без страху, неначе казав: «Бачиш? Бачиш? Я тобі показав, а тепер ти повинна цим зайнятися». І втік.

Я підійшла ще трохи й роздивилася — то був Дик. Скоріше підсвинок. Лежав у калюжі брунатної крові. Сніг навколо був витертий до самої землі, ніби Тварина борсалася по ньому в корчах. Довкола видніли й інші сліди — Лисів та Птахів. Козулині ратички. Багато Звірів тут побувало. Прийшли, аби на власні очі побачити злочин й оплакати молодика. Я воліла розглядати ці сліди, аніж тіло Дика. Скільки ж можна дивитися на мертві тіла? Невже це ніколи не скінчиться? Мої легені болісно стиснулися, я ледве дихала. Сіла на снігу, і з очей знову побігли сльози. Я відчула величезний, нестерпний тягар власного тіла. Невже не можна було піти в інший бік, не йти за Консулом, не помітити його похмурих стежок? Невже я мушу ставати свідком кожного Злочину? Тоді цей день був би зовсім іншим, можливо, інші дні також. Було помітно, куди поцілили кулі — у груди й живіт. Я бачила, куди він побіг — у бік кордону, до Чехії, від нових амвонів, що стоять по той бік лісу. Напевне, це звідтіля стріляли, тож йому, пораненому, довелося подолати ще шмат дороги. Він намагався втекти до Чехії.

Сум, величезний сум, нескінченна жалоба за кожною мертвою Твариною. Після однієї настає друга, тож я перебуваю в безперервній жалобі. Ось мій стан. Я стояла навколішках на закривавленому снігу й гладила жорстке хутро, холодне, штивне.

— Вам більше шкода тварин, ніж людей.

— Неправда. Мені однаково шкода і тих, і тих. Проте ніхто не стріляє в беззахисних людей, — сказала я працівникові Міської Служби Охорони увечері того ж таки дня. — Принаймні поки що, — докинула.

— Факт. Ми країна, де діє закон, — підтвердив охоронець. Мені він видався добродушним і не надто кмітливим.

Я сказала:

— Про країну свідчать її Тварини. Ставлення до Тварин. Якщо люди поводяться по-звірячому із Тваринами, то не допоможе їм жодна демократія й узагалі нічого.

У Поліції я тільки залишила заяву. Вони мене відфутболили. Дали аркуш, і я написала все, що треба. Подумала, що Міська Служба Охорони теж орган захисту правопорядку, тому й прийшла сюди. Пообіцяла собі, що коли й це не допоможе, поїду до Прокуратури. Завтра. До Чорного Плаща. І заявлю про Вбивство.

Молодий, гарний чоловік, трохи схожий на Пола Ньюмена, витягнув із шухляди стосик паперів і тепер шукав ручку.

Жінка у формі прийшла з іншої кімнати й поставила перед ним повну чашку.

— Вип’єте кави? — спитала вона мене.

Я вдячно кивнула головою. Мені було зимно. Знову розболілися ноги.

— Чому вони не забрали тіло? Як ви гадаєте? — спитала я, анітрохи не очікуючи відповіді. Обоє, здавалося, були приголомшені моїми відвідинами й не дуже розуміли, як треба поводитися. Я взяла в цієї молодої жінки каву й відповіла собі сама:

— Бо вони взагалі не знали, що забили його. Стріляють по всьому, незаконно, тож і Дика підстрелили й забули про нього. Гадали, що коли він упаде, то десь у кущах, і ніхто не довідається, що вони вбили Дика у недозволений час. — Я витягла з торбини роздрукований аркуш і підсунула чоловікові. — Я все перевірила. Зараз березень. Гляньте-но, Диків уже не можна стріляти, — вдоволено закінчила я, і мені здалося, що мій хід думок був бездоганним, хоча з точки зору логіки важко було б переконати мене, що 28 лютого когось можна забити, а наступного дня вже ні.

— Послухайте, — озвався Пол Ньюмен. — Це справді не в моїй компетенції. Поїдьте й заявіть про це ветеринарові. Він знає, що роблять у таких випадках. Може, дик був скажений?

Я гримнула чашкою по столі.

— Ні, це той, хто забив його, був скажений, — вигукнула я, бо добре знала цей аргумент; чимало Убивств Тварин пояснюється тим, що Звірі могли бути скажені. — У нього пробиті легені, певне він конав у муках; вони підстрелили його й думали, що він утік живий. Крім того, ветеринар теж добра штучка, бо також полює.

Чоловік безпорадно глянув на співробітницю.

— Чого ви від нас хочете?

— Щоб ви відкрили справу. Покарали винуватців. Змінили закон.

— Це занадто. Не можна вимагати так багато, — сказав він.

— Можна! Я сама знаю, чого можу вимагати, — мене розлютили його слова.

Він спантеличився, ситуація була йому непідвладна.

— Гаразд, гаразд. Ми надішлемо офіційний запит.

— Кому?

— Спершу вимагатимемо пояснень у Спілки мисливців. Щоб вони відповіли, що їм відомо в цій справі.

— А це не перший випадок, бо по той бік Плоскогір’я я знайшла череп Зайця з діркою від набою. Знаєте, де? Неподалік кордону. Відтоді називаю цей гайок Місце Черепа.

— Одного зайця могли недобачити.

— Недобачити! — скрикнула я. — Вони стріляють в усе, що рухається. — На мить я замовкла, бо відчула, що мене в груди ніби гепнуло великим кулаком. — Навіть у Собак.

— Іноді сільські собаки загризають тварин. У вас теж є собаки й пригадую, що минулого року на вас скаржилися…

Я завмерла. Удар був болючим.

— Немає в мене більше Собак.

Кава була гидка, розчинна. Я відчула в шлунку гостру спазму.

Зігнулася навпіл.

— Що з вами? Вам недобре? — спитала жінка.

— Ні, ні, пусте, — відказала я, — у мене різні Недуги. Мені не можна розчинної кави, та й вам не раджу. Вона шкодить на шлунок.

Я поставила чашку.

— То як? Ви напишете рапорт? — я запитала, як мені здалося, дуже рішуче.

Вони знову перезирнулися, і чоловік знехотя підсунув до себе бланк.

— Ну, добре, — відповів він, і я майже почула його думки: «Напишу на відчіпного й навіть не покажу нікому», — тому додала: «І будь ласка, дайте мені копію з датою та вашим підписом».

Коли він писав, я намагалася якось втишити думки, але вони, мабуть, уже перевищили дозволену швидкість і мчали в моїй голові, якимсь дивом проникаючи в тіло, у кров. Дивно, але мене повільно, від стіп, від землі, огортав дивний спокій. Це був той стан, який я вже знала — стан ясності, Гнів божий, жахливий, невтримний. Я відчувала, як мені сверблять ноги, як у кров уливається звідкілясь жар, і вона тече швидко, несучи те полум’я до мозку, і тепер мозок яріє, і пучки пальців сповнюються вогнем, і обличчя, і мені здається, що ціле тіло огортає осяйна аура, піднімаючи мене легенько догори, відриваючи від землі.

— Гляньте, для чого ці амвони. Це зло, мусимо цей факт називати своїм іменем: підступне, жорстоке, щонайлихіше зло — будувати годівниці, насипати туди свіжих яблук і пшениці, принаджувати Тварин, а коли вони вже звикнуть, стріляти по них із засідки, з амвону, у голову, — почала я тихо, втупившись поглядом у підлогу. Відчула, що вони занепокоєно глянули на мене й продовжували робити своє. — Хотіла б я знати абетку Тварин, — вела я далі, — знаки, якими можна було б писати для них перестороги: «Не наближайтеся сюди». Цей харч несе смерть. Обходьте амвони здалеку, з них до вас не звернуться із жодним євангелієм, не почуєте звідти доброго слова, не обіцятимуть вам спасіння після смерті, не змилуються над вашою бідною душею, бо немає у вас душі. Не вбачатимуть у вас ближніх, не благословлять вас. Душа є у найогиднішого злочинця, проте ти, тендітна Козуле, і ти, Дику, й ти, дика Гуско, ти, Свине, й ти, Собако, її не маєш. Убивство стало безкарним. А що стало воно безкарним, то ніхто його не помічає. А що ніхто не помічає, то воно й не існує. Коли ви минаєте вітрини крамниць, де висять червоні шматки почетвертованого тіла, хіба ви думаєте, що це таке? Не замислюєтеся, правда? Або коли замовляєте шашлик чи відбивну — що отримуєте? Немає в цьому нічого страшного. Злочин визнано чимось природним, він став узвичаєним. Усі його вчиняють. Саме так виглядав би світ, якби концтабори стали буденністю. Ніхто не вважав би, що в цьому є щось погане.

Так я говорила, доки він писав. Жінка вийшла, і я чула, як вона розмовляє по телефону. Ніхто мене не слухав, але я продовжувала цю свою промову. Не могла зупинитися, бо слова самі звідкись приходили, і я мусила їх вимовляти. Після кожного речення відчувала полегшу. А ще більше підбадьорило мене те, що саме з’явився якийсь відвідувач із невеличким Пуделем і, вочевидь схвильований моїм тоном, тихенько причинив двері й почав шепотітися з Ньюменом. Тільки його Пудель спокійно сів і дивився на мене, схиливши голову. А я продовжувала:

— Бо ж Людина має перед Тваринами величезний обов’язок — допомогти їм вижити, а свійським — віддячити за їхню любов і лагідність, бо ці істоти дають нам незрівнянно більше, ніж отримують від нас. І треба, щоб вони прожили життя гідно, щоб сплатили за всіма рахунками й заробили добрі оцінки в кармічну заліковку — був Твариною, жив і їв; паслася на зелених пасовиськах, народжувала Малят, вигрівала їх власним тілом; будував гнізда, виконав усе, що мав. Коли їх убивають, і вони помирають в страху, як цей Дик, чиє тіло лежало вчора переді мною, заляпане багном і забризкане кров’ю, перетворене на стерво — тоді ми прирікаємо їх на пекло, й увесь світ стає пеклом. Невже люди цього не бачать? Невже не можуть збагнути розумом того, що виходить поза їхнє дріб’язкове самолюбство? Обов’язком Людини щодо тварин є довести їх — у наступних життях — до Визволення. Усі ми йдемо в одному напрямку, від розпачу до волі, від ритуалу до вільного вибору.

Так я промовляла, уживаючи мудрих слів.

З комірчини вигулькнув прибиральник із пластмасовим відром і зацікавлено подивився на мене. Охоронець і далі незворушно заповнював бланк.

— Це лише один Дик, — продовжувала я. — А ця злива забитого м’ясива, яка щодня спадає на міста, як нескінченний апокаліптичний дощ? Цей дощ віщує різанину, хвороби, масове божевілля, затьмарення й втрату Розуму. Бо жодне людське серце не може стерпіти стільки болю. Уся складна людська психіка виникла, щоб не дати Людині зрозуміти те, що вона насправді бачить. Щоб істина до нього не дійшла, схована за ілюзіями, пустопорожньою балаканиною. Світ — це сповнена страждань в’язниця, збудована таким чином, що для того, аби вижити, треба завдавати болю іншим. Чули? — звернулася я до них, але цього разу навіть прибиральник, розчарований моїми словами, узявся до роботи, тож я промовляла тільки до Пуделя:

— Що це за світ? Чиєсь тіло, перероблене на черевики, котлети, сосиски, на килим на підлозі, бульйон із чиїхось кісток… Взуття, дивани, торбина на плечі з чийогось живота, одяг із чужого хутра, поїдання чийогось тіла, краяння його на шматки й смажіння на олії… Невже таке можливо, що це жахіття відбувається насправді, це масове забивання, жорстоке, байдуже, механічне, без будь-яких докорів сумління, без щонайменших рефлексій, якими начебто сповнені всі ці філософії й теології. Який же це світ, де нормою стали вбивство й біль? Що з нами не так?

Запанувала тиша. У мене паморочилося в голові й раптом я закашлялася. Тоді озвався Чоловік з Пуделем.

— Ви праві, пані. Абсолютно праві, — мовив він.

Я зніяковіла. Глянула на нього спершу розгнівано, але помітила його зворушення. Це був худорлявий літній чоловік, добре вбраний, у костюмі з жилетом, я певна, щойно із крамнички Доброї Звістки. Його Пудель був чистенький і доглянутий, можна сказати святковий. Але на охоронця моя промова не справила жодного враження. Він належав до тих мудрагелів, які не люблять пафосу, тож мовчать як риби, аби часом ним не заразитися. Бояться пафосу дужче, ніж пекла.

— Ви перебільшуєте, — тільки й сказав він за хвилину, спокійно складаючи папери на столі. — Взагалі мені дивно, — продовжував він, — чому літні жінки… жінки вашого віку так переймаються тваринами. Невже немає якихось людей, якими вони могли б опікуватися? Може, це через те, що їхні діти виросли, і в них більше не залишилося близьких, про кого можна піклуватися? А інстинкт підштовхує їх до цього, бо жінки його мають, правда? — глянув на колегу, але вона ніяк не підтвердила його Припущення. — Наприклад, моя бабуся, — провадив він далі, — має сімох котів удома та ще й підгодовує всіх безпритульних у своєму кварталі. — Прочитайте, будь ласка, — він простягнув мені аркуш із коротким надрукованим текстом. — Ви дуже емоційно до цього ставитеся. Вас доля тварин цікавить більше, ніж людська, — повторив він насамкінець.

Мені вже не хотілося говорити. Я сунула руку до кишені й витягла звідти жмут закривавленої щетини Дика. Поклала цей жмут перед ними на столі. Спершу вони хотіли роздивитися, що воно таке, але відразу сахнулися з відразою.

— Боже, що це? Тьху, — вигукнув охоронець Ньюмен. — Заберіть це, до дідька!

Я зручно сперлася на спинку стільця й задоволено мовила:

— Це Останки. Я їх збираю й зберігаю. У мене вдома стоять коробки, всі ретельно підписані, і я туди це складаю. Шерсть і кістки. Колись можна буде клонувати всіх цих забитих Тварин. Може, це буде хоч якась компенсація.

— Дах поїхав, — пробурмотіла жінка в слухавку, схиляючись над щетиною й скривившись від огиди. — У неї повністю дах поїхав.

Засохла кров і грязюка поплямили їм папери. Охоронець підхопився з місця й відсунувся від столу.

— Гидуєте кров’ю? — уїдливо запитала я. — Але ж кров’янкою любите поласувати?

— Заспокойтеся, будь ласка. Припиніть цю комедію. Ми ж намагаємося вам допомогти.

Я поставила підпис на всіх копіях, і тоді жінка легенько взяла мене попід руку й підвела до дверей. Як божевільну. Я не опиралася. При цьому вона весь час розмовляла по телефону.

Мені знову наснився той самий сон. Знову моя Мати була в котельні. І я знову сердилася на неї, що вона сюди прийшла.

Я вдивлялася їй просто в обличчя, але її погляд десь блукав, вона не могла глянути мені в очі. Мати поводилася так, ніби їй ішлося про якусь стидку таємницю. Посміхалася, а тоді раптом поважніла, вираз її обличчя змінювався, розпливався. Я сказала, що не хочу, аби вона сюди приходила. Тут місце для живих, а не для мертвих. Тоді Мати обернулася до дверей, і я побачила, що там стоїть ще й моя Бабуся, молода, міцна жінка в сірій сукні. У руках вона тримала торбинку. Обидві виглядали так, ніби саме збиралися до костелу. Я запам’ятала цю торбинку — довоєнну, смішну. Що в ній можна носити, коли приходиш із потойбіччя? Жменю праху? Попіл? Камінь? Зотлілого носовичка для неіснуючого носа? Тепер вони удвох стояли переді мною, поруч, мені навіть здалося, що я відчуваю їхній запах — звітрілих парфумів, простирал, рівненько поскладаних у дерев’яній шафі.

— Ідіть звідси, повертайтеся додому, — я замахала на них руками, як на Козуль.

Та вони не зрушили з місця. Тому я обернулася першою й вийшла звідти, зачинивши за собою двері на ключ.

Давній спосіб проти сонних кошмарів такий: треба вголос переповісти сон над відкритим унітазом, а тоді спустити воду.