Веди свій плуг понад кістками мертвих

16. Фотографія

На фотографії все було чудово видно. Найкращий доказ Злочину, який лише можна собі уявити.

На ній стояли чоловіки в мундирах, у ряд, а перед ними на траві лежали акуратно складені трупи Тварин — Зайці, один біля одного, два Дики, один більший, другий менший, Козулі та ще купа Фазанів і Качок, Крижнів та Чирянок, маленьких, ніби крапки, немовби ці тіла Тварин були зверненим до мене реченням, а Птахи становили три крапки — усе це ніколи не закінчиться.

Але те, що я вгледіла в куточку цього фото, призвело до того, що я замалим не впала, мені потемніло в очах. Ти, Матого, цього не помітив, бо був зайнятий трупом Великої Ступні й весь час щось говорив, тоді як я ледь не знепритомніла. Хто б не впізнав білої шерсті й чорних плям? У кутку фотографії лежали троє мертвих Собак, складені акуратно, наче мисливські трофеї. Одного з них я не знала. Два інші — то були мої Дівчатка.

Чоловіки гордовито демонстрували мундири. Посміхаючись, дивилися в об’єктив. Їх було легко впізнати. Посередині стояв Комендант, а поруч із ним — Голова. Збоку був Нутряк, одягнений, як командос, а біля нього ксьондз Шелест у колоратці. І директор лікарні, і начальник пожежної охорони, і власник автозаправки. Батьки родин, зразкові громадяни. За цим шерегом найкращих, трохи побіч, стояли загоничі й помічники; ці вже в об’єктив не дивилися. Велика Ступня упівоберта, ніби саме спохопився й останньої миті підбіг, щоб потрапити в кадр, і дехто з Вусанів з оберемком хмизу, бо готувалася велика мисливська ватра. Коли б не ці трупи біля ніг, можна було подумати, що ці люди відзначають якусь знаменну подію, такий у них був задоволений вигляд. Казани з бігосом, настромлені на рожни ковбаси й шашлики, пляшки горілки, які охолоджувалися у відрах. Чоловічий пах вичиненої шкіри, змащених рушниць, алкоголю й поту. Владні рухи, ознаки вищості.

Я достеменно запам’ятала кожну деталь, з першого погляду. Не треба було більше нічого роздивлятися.

Не дивно, що передусім я відчула полегшу. Нарешті довідалася, що сталося з Дівчатками. Адже я шукала їх до самого Різдва, доки геть не втратила надію. Їздила до притулків, розпитувала людей; розклеїла разом з учнями оголошення: «Зникли суки пані Душейко, може, ви їх бачили?». Щезли двоє Собак, як камінь у воду. Слід загув. Ніхто не бачив — а як же можна було бачити, якщо вони були мертві? Тепер я здогадалася, куди поділися їхні тіла. Хтось мені казав, що Нутряк завжди забирає рештки після полювання на свою ферму, годує цим Лисиць.

Велика Ступня від самого початку знав усе, і його, певне, смішило моє хвилювання. Він бачив мій розпач, як я їх кликала, як ходила аж по той бік кордону. І нічого не сказав.

Того злощасного вечора цей браконьєр приготував собі вбиту Козулю. Правду кажучи, я ніколи не розуміла різниці між словами «браконьєр» і «мисливець». І той, і інший убивають. Перший потайки й незаконно; другий — відкрито й у відповідності із законом. Він просто вдавився кісткою. Його спіткала заслужена Кара. Я не могла про це не думати — що це Кара. Його покарали Козулі, за те, що він безжально їх убивав. І подавився їхнім тілом. Їхні кістки застрягли йому в горлі. Чому мисливці не реагували на браконьєрство Великої Ступні? Не знаю. Гадаю, він забагато знав про все, що відбувалося після полювань, коли мисливці саме, як переконував нас ксьондз Шелест, обговорювали етичні проблеми.

Отже, коли ти, Свентопелку, шукав покриття для свого мобільного, я натрапила на це фото. І голову Козулі теж забрала, аби поховати рештки на кладовищі.

Повернувшись додому на світанку, після цієї жахливої Ночі переодягання Великої Ступні, я вже знала, що маю чинити. Про це оповіли Козулі, яких ми бачили біля будинку. Вони мене обрали з-поміж інших — може, тому, що я не вживаю м’яса й вони це відчувають — аби я діяла від їхнього Імені. Вони з’явилися в цьому місці як отой Губертів Олень — щоб потай від усіх перетворити мене на справедливу караючу десницю. Захисницю не лише Козуль, а й інших Тварин. Вони ж бо не мають голосів у парламентах. Навіть Знаряддя мені дали, надзвичайно мудре. Ніхто й не здогадався.

Я вистежувала Коменданта кілька днів, і мені це приносило задоволення. Спостерігала за його життям. Цікавим воно не було. Наприклад, я з’ясувала, що він відвідував підпільний бордель Нутряка. І пив лише «Абсолют».

Того дня, як звичайно, я чекала на нього на дорозі, доки він повертатиметься з роботи. Їхала за ним машиною, і він мене, як завжди, не помітив. Ніхто не звертає уваги, що скрізь вештаються старі жінки із сітками.

Довелося довгенько чекати перед Нутряковим будинком, доки він вийде, але лив дощ, віяв вітер, тож я змерзла й повернулася додому. Та я знала, що він їхатиме через Перевал, бічними дорогами, бо вони точно пиячили. Я й гадки не мала, що зроблю. Хотіла з ним порозмовляти, зустрітися віч-на-віч — висунути йому свої умови, а не навпаки, як тоді, у відділку, де я була звичайною прохачкою, набридливою навіженою, яка нічого не може зробити, жалюгідна й смішна.

Може, я збиралася його налякати. Вбрала жовтого дощовика й скидалася на величезного гнома. Перед будинком помітила, що поліетиленова торбина, що в ній я принесла козулину голову, і яку потім повісила на сливині, наповнилася водою й замерзла. Я зняла її з гілки й забрала із собою. Не знаю, чи збиралася я нею скористатися. Про такі речі не думаєш навіть тоді, коли вони вже відбуваються. Я знала, що цього вечора повинен приїхати Дизьо, тому не могла чекати на Коменданта надто довго. Та щойно дійшла до Перевалу, під’їхало його авто, і я подумала, що це Знак. Вийшла на дорогу й замахала руками. Авжеж, він перелякався. Я зняла каптур, щоб відкрити обличчя. Комендант був розлючений.

— Чого вам знову треба? — гукнув він мені, визирнувши у віконце.

— Хочу вам дещо показати, — відповіла я.

Я й сама не відала, що зроблю. Він трохи повагався, але що був добряче напідпитку, йому кортіло пригод. Висів з машини і, похитуючись, трохи пройшов за мною.

— Що ти мені хочеш показати? — спитав він, перейшовши на «ти».

— Одну річ, яка стосується смерті Великої Ступні, — відповіла я перше, що спало мені на думку.

— Великої Ступні? — підозріливо запитав він, а потім враз зрозумів і злостиво зареготав. — Авжеж, ступні в нього й справді були величезні.

Він зацікавився й зробив за мною кілька кроків, у бік чагарів і колодязя.

— Чому ти не сказав мені, що застрелив моїх Собак? — спитала я, різко обернувшись до нього.

— Що ти хочеш мені показати? — розлютився він, намагаючись говорити зверхньо. Він тут ставитиме запитання.

Я прицілилася в нього вказівним пальцем, наче дулом пістолета, й штовхнула його в живіт.

— Ти застрелив моїх Собак?

Він засміявся й відразу почувся вільніше.

— Про що тобі йдеться? Знаєш таке, про що мені не відомо?

— Так, — сказала я. — Відповідай на моє питання.

— Це не я стріляв. Може, Нутряк, може, ксьондз.

— Ксьондз? Ксьондз полює? — я аж заніміла.

— А чого йому не полювати? Він капелан. Полює, ще й як.

У нього було спухле обличчя й він весь час поправляв пасок штанів. Мені й на думку не спало, що в нього там гроші.

— Відвернися, бабо, відлити хочеться, — раптом сказав він.

Ми стояли біля самого колодязя, Комендант почав розстібати ширіньку. Зовсім не думаючи, я стала з торбиною, повною криги так, наче збираючись кинути молотом. Майнуло в голові: оце і є «die kalte Teufelshand», авжеж, звідки це? Хіба я вам не казала, що той вид спорту, за який у мене медалі, це кидання молота? Я була віце-чемпіонкою Польщі в 1971 році. Тіло прибрало добре знайому поставу й сконцентрувало всю свою силу. О, яке ж бо тіло розумне. Можна сказати, що це воно прийняло рішення, розмахнулося й ударило.

Почувся хрускіт. Комендант якусь мить стояв, похитуючись, а обличчям відразу потекла кров. Крижаний кулак поцілив йому в голову. Серце в мене гупало, мене оглушив шум власної крові. Я ні про що не думала. Бачила, як він падає біля колодязя, повільно, м’яко, майже граціозно, а його черево накриває отвір криниці. Неважко було вкинути його досередини. Справді.

От і все. Я про це більше не думала. Була певна, що вбила його, і мені стало добре.

Жодних докорів сумління. Лише величезна полегша.

Залишилося зробити ще дещо. Я витягла з кишені Перст Божий, оту козулячу ніжку, одну зі знайдених вдома у Великої Ступні. Я поховала голову й три ніжки; одну залишила собі. Не знаю, навіщо. Зробила нею сліди на снігу, багато й безладно. Думала, вони залишаться там до ранку й свідчитимуть, що там були Козулі. Але їх побачив лише ти, Дизю. З неба лив дощ і розмивав сліди. Це теж був Знак.

Я повернулася додому й почала готувати нам вечерю.

Знаю, що це було везіння, і саме це додало мені сміливості. Хіба ж це не значить, що я натрапила на слушний момент, отримала від Планет дозвіл? Чому так відбувається, що ніхто не втручається в усе це зло, яке поширюється навколо? Чи все відбувається так, як із моїми листами до різних установ? Повинні відповісти, але не відповідають. Можливо, ми не досить переконливо вимагаємо таких втручань? Можна змиритися з неважливими речима, які викликають певні незручності, але не з безглуздою, всюдисущою жорстокістю. Адже це так просто — щастя інших призводить до того, що й ми стаємо щасливими. Це найпростіша економічна формула на світі. Їдучи на лисячу ферму із Крижаним Кулаком, я уявляла собі, що започатковую процес, який подолає усе зло. Цієї Ночі Сонце увійде в сузір’я Овена, і почнеться абсолютно новий рік. Бо якщо зло створило світ, то добро повинно його знищити.

Тому за Нутряка я взялася, усе продумавши. Спершу зателефонувала йому й сказала, що нам треба зустрітися. Що я бачилася з Комендантом перед самою його смертю й той попросив мене дещо передати. Він відразу погодився, тоді я ще не знала, що в Коменданта були із собою якісь гроші, але тепер розумію, що Нутряк сподівався їх повернути. Я сказала, що приїду до нього на ферму, коли він буде сам. Нутряк погодився. Він був наляканий Комендантовою смертю.

Раніше, того ж таки дня, пополудні, я підготувала пастку — взяла в сараї Великої Ступні дротяне сильце. Я стільки разів знешкоджувала їх, тому добре знала, як воно діє. Беруть молоде, гнучке дерево й нахиляють його до землі; зігнуте таким чином притримують міцною гілкою. До нього кріплять дротяну петлю. Коли Тварина впіймається в таку петлю й починає шарпатися, дерево випрямляється, ламаючи Тварині шию. Дротяну петлю я поклала серед папороті, ледве пригнувши не дуже високу берізку.

Уночі на фермі однаково не залишається нікого із працівників, світло вимикають, ворота зачиняють. Цього разу вони були відчинені. Ми зустрілися в його офісі. Побачивши мене, Нутряк усміхнувся.

— Десь я вже вас бачив, — зауважив він.

Наша зустріч на містку вивітрилася йому з пам’яті. Ніхто не пригадує, де бачив таку бабу, як я.

Я сказала йому, що нам треба вийти надвір, там у мене лежить ця річ, що передав Комендант, я її в лісі заховала. Він узяв куртку та ключі й пішов за мною. Коли я провадила його крізь мокру папороть, він почав нетерпеливитися, але я добре грала свою роль. На його настирливі питання відповідала ухильно.

— Ось, це тут, — сказала я нарешті.

Він невпевнено роззирнувся й глянув на мене так, наче щойно зрозумів.

— Що тут? Тут нічого немає.

— Тут, — тицьнула я пальцем, і він зробив цей крок і однією ногою трапив у петлю. Гадаю, збоку це виглядало кумедно — він слухався мене, як школяр. Я гадала, що моя пастка зламає йому шию, як Козулі, й хотіла, аби з ним таке сталося, за те, що нагодував тілами моїх Дівчаток своїх Лисиць. За те, що полював. За те, що білував Тварин. Мені здається, це була б справедлива Кара.

На жаль, на Вбивствах я не знаюся. Дріт обплутався йому навколо кісточки, а дерево, випрямившись, лише перекинуло його. Він упав і завив від болю, дріт, певне, розітнув йому шкіру, а може й м’язи. У мене був аварійний план, з торбиною. Цього разу я підготувала її цілком свідомо, поклавши до морозильника. Ідеальне Знаряддя злочину для старої жінки. Такі баби, як я, завжди ходять з якимись торбами, правда ж? Це виявилося простим — я гепнула його щосили, коли він намагався підвестися, раз, два, три, а може, й більше. Після кожного удару трохи вичікувала, чи не почую, як він дихає. Нарешті він затих. Я стояла над мертвим тілом у тиші й темряві, без будь-яких думок. Знову відчувала тільки полегшу. Витягнула з його куртки закордонний паспорт і ключі, а тіло зіпхнула в яму й прикрила хмизом. Тихо повернулася на ферму й увійшла досередини.

Я воліла б забути про те, що там бачила. Плачучи, силкувалася відчинити клітки й вигнати Лисиць, та виявилося, що Нутрякові ключі підходять лише до першого залу, через який проходили до наступних. Я довго в розпачі шукала решту ключів, порпаючись у шафках і шухлядах, аж нарешті знайшла. Подумала собі, що не піду звідти, доки не звільню всіх Тварин. Я досить довго прововтузилася, перш ніж вдалося відчинити всі клітки. Лисиці були отупілі, агресивні, брудні й хворі, у деяких на лапах видніли рани. Виходити вони не хотіли, не розуміли, що таке воля. Коли я махала на них руками, гарчали. Врешті я придумала — розчахнула двері й повернулася до машини. Як потім виявилося, усі Лисиці втекли.

Ключі я викинула дорогою додому, а паспорт, потому як запам’ятала дату й місце народження цього покидька, спалила в котельні. Так само, як і порожню торбину, хоча я зазвичай не спалюю пластикового сміття.

Ніхто мене не помітив. Уже в машині я нічого не пам’ятала. Відчувала втому, боліли кості й весь вечір нудило.

Інколи я знову це переживала. Дивувалася, чому досі не знайшли Нутрякового тіла. Мені ввижалося, що його з’їли Лиси, пообгризали кістки й порозтягали їх по лісі. Але навіть вони його не торкнулися. Нутряк запліснявів, тож я подумала, що це доказ того, що він не був людською Істотою.

Відтоді я всі можливі Знаряддя возила із собою в Самураї. Торбину із кригою в туристичному холодильнику, кирку, молоток, цвяхи, навіть шприци і свою глюкозу. Я була готова діяти будь-якої миті. Я не брехала, повторюючи вам, що Тварини мстяться людям. Це справді було так. Я була їхнім Знаряддям.

Та чи ви мені повірите, що я не робила це цілком свідомо? Відразу забувала про те, що сталося, ніби мене боронили могутні Захисні Механізми. Може, це пояснюється моєю Недугою — просто час від часу я ставала не Яніною, а Божигнівою, Навоєю.

Навіть не знаю, як і коли я вкрала в Бороса пляшечку з феромонами. Той до мене потім дзвонив, питався, але я не зізналася. Сказала, що вона, певне, загубилася, ще й поспівчувала, що він, мовляв, такий розсіяний.

Тому, обіцяючи відвезти Голову додому, я вже знала, що буде далі.

Зорі почали відлік. Я діяла за планом.

Він сидів, спершись на стіну, утупившись перед собою бездумним поглядом. Коли я опинилася поруч, мені здалося, що Голова мене зовсім не помітив, але він кахикнув й озвався замогильним голосом:

— Погано мені, пані Душейко.

Ця Людина страждала. «Погано» стосувалося не тільки його самопочуття, пов’язаного з перепоєм. Йому взагалі було зле, тому він здався мені ближчим.

— Не можна вам стільки пити.

Я була готова виконати свій вирок, але ще не вирішила остаточно. Подумала, що коли я чиню слушно, усе відбуватиметься так, що я докладно знатиму, як мені діяти далі.

— Допоможи мені, — прохрипів він. — Завези додому.

Його слова прозвучали сумно. Мені стало його шкода.

Авжеж, треба забрати його додому, він правий. Звільнити його від нього самого, від цього зіпсутого, жорстокого життя, яке він провадив.

Це був Знак, я відразу його зрозуміла.

— Почекайте хвилинку, я зараз повернуся.

Я пішла до машини й витягла з холодильника торбину із кригою. Випадковий свідок подумав би, що я збираюся зробити комусь компрес від мігрені. Але жодних свідків не було. Більшість машин уже від’їхала. Якісь чоловіки вигукували щось біля дверей; лунали збуджені голоси.

У мене в кишені була Боросова пляшечка, яку я вкрала.

Коли я повернулася, Голова сидів, відхилившись назад, і плакав.

— Якщо ви й далі так питимете, у вас колись станеться інфаркт, — озвалася я. — Ходімо.

Взяла його попід пахви й потягнула вгору, щоб він підвівся.

— Чому ти плачеш? — спитала я.

— Ви така добра…

— Я знаю.

— А ви? Чому ви плачете?

Цього я не знала.

Ми зайшли до лісу, я підштовхувала його, і ми посувалися чимраз далі, лише коли не було вже видно світла в клубі, я його відпустила.

— Спробуй виблювати, відразу стане краще, — порадила я. — І тоді відправлю тебе додому.

Він глянув на мене відсутнім поглядом.

— Як це «відправиш»?

Я заспокійливо поплескала його по спині:

— Ну, давай, ригай.

Голова сперся об дерево й нахилився. З рота потекла цівочка слини.

— Ти хочеш мене вбити, правда? — прохрипів він.

Почав кашляти й давитися, але потім справді щось забулькотіло, і Голова виблював.

— О, — тільки й сказав він, присоромлений.

Тоді я простягнула йому в кришечці від пляшечки трохи Боросових феромонів, і наказала випити.

— Тобі відразу стане краще.

Він вихилив це й заридав.

— Ти отруїла мене?

— Так, — відповіла я.

І тоді я зрозуміла, що надійшов його час. Обкрутила ручки торбинки довкола долоні, прибрала постави, аби найкраще розмахнутися. Ударила. Поцілила в спину й потилицю, він був значно вищий за мене, але сильний удар примусив його впасти навколішки. І я знову подумала, що все складається саме так, як і повинно бути. Ударила вдруге, цього разу влучно. Щось хруснуло, він застогнав і впав на землю. У мене було таке відчуття, наче він вдячний мені за це. У темряві я вклала його голову так, аби він відкрив рота. Тоді вилила решту феромонів йому на шию й одяг. Дорогою викинула кригу біля клубу, а торбину сховала до кишені.

Ось, як це сталося.

Усі сиділи, не ворухнувшись. Гірчичний суп давно захолов. Ніхто й словом не озвався, тож я накинула на себе куртку, вийшла з дому й подалася в бік Перевалу.

Десь із боку села чулося виття сирен, і їхній жалібний протяжний звук летів із вітром над Плоскогір’ям. Потім усе затихло, я встигла побачити, як віддаляються фари Дизевого автомобіля.