Веди свій плуг понад кістками мертвих

8. Уран у Левові

Зрозуміло, що перший Гороскоп Людина завжди укладає для себе, так було й зі мною. Тоді в мене вималювалася перша конструкція, яка базувалася на кругові. Я роздивлялася її здивовано — це я? Переді мною лежав проект мене самої, моє власне «я» в загальних рисах, найпростіший і разом з тим найскладніший з усіх можливих. Дзеркало, що перетворює вираз живого обличчя на примітивий геометричний графік. Те, що здавалося мені у власній зовнішності знайомим й очевидним, зникло; залишилися характерні розкидані точки, які символізують планети на небесному склепінні. Ніщо не старіється, ніщо не змінюється, місця на небесах сталі й незмінні. Час народження поділив цей простір круга на доми, і таким чином графік став практично неповторним, унікальним, як папілярні лінії.

Гадаю, кожен з нас, дивлячись на власний Гороскоп, має суперечливі відчуття. З одного боку, можна пишатися, що твоє індивідуальне життя позначене небом, неначе поштовим штемпелем з датою на листі, таким чином, тебе вирізнено, ти єдиний і неповторний. Проте водночас це ув’язнення в просторі, витатуйований табірний номер. Від нього не втечеш. Не можна бути кимсь іншим, а не тим, ким ти є.

Це жахливо. Ми воліли б думати, ніби ми вільні й будь-якої миті можемо створити себе знову. І що наше життя цілковито залежить від нас. Цей зв’язок із чимось настільки великим і монументальним, як небо, пригнічує нас. Краще б ми були малими, тоді й наші грішки можна було пробачити.

Тому я переконана, що слід грунтовно познайомитися з нашою в’язницею.

За фахом я інженер-мостобудівник, я вже згадувала про це? Я зводила мости в Сирії та Лівії, а в Польщі поблизу Ельблонґа й на Підляшші — два. Той, що в Сирії, був химерний — він з’єднував береги річки, котра з’являлася лише періодично — вода пливла в руслі протягом двох, трьох місяців, тоді її всотувала розпечена земля, і русло перетворювалося на таку собі бобслейну трасу, якою гасали дикі пустельні Собаки.

Найбільшу приємність мені завжди справляло перетворення уяви на цифри — з них поставала конкретна картина, потім малюнок, тоді проект. Цифри збігалися на мій аркуш і там слухняно влягалися. Мені це дуже подобалося. Алгебраїчний талант став у пригоді для Гороскопів, тоді все треба було самій обраховувати за допомогою логарифмічної лінійки. Нині в цьому немає потреби; існують готові комп’ютерні програми. Хто зараз пам’ятає про логарифмічну лінійку, якщо панацеєю від будь-якої спраги знань стало одне-єдине «клац» мишкою? Проте саме тоді, у найкращий для мене час, почалася моя Недуга й довелося повернутися до Польщі. Я довго лежала в лікарні й неможливо було встановити, що насправді зі мною коїться.

Колись я зустрічалася з одним Протестантом, який працював геодезистом на будівництві автострад, і він мені казав, цитуючи, здається, Лютера, що той, хто страждає, бачить Бога іззаду. Я замислилась чи йдеться тут про спину чи, може, сідниці, як виглядає Бог іззаду, якщо ми не можемо уявити собі перед? Скидається на те, що той, хто страждає, має до Бога особливий доступ, через чорний хід, він благословенний, спізнає якусь істину, котру без страждань важко було б зрозуміти. Тож у певному розумінні здоровим є лише той, хто страждає, хоч як це не дивно звучить. Мабуть, тут я маю рацію.

Протягом року я взагалі не ходила, а коли Недуга почала помалу відступати, вже знала, що нездатна буду зводити мости на пустельних річках, і що мені не можна задалеко відходити від холодильника із глюкозою. Тому я змінила професію й стала вчителькою. Працювала в школі, навчаючи дітей різних корисних речей: англійської, ручної праці та географії. Завжди намагалася цілковито заволодіти їхньою увагою, зробити так, щоб вони запам’ятовували важливу інформацію не тому, що бояться отримати двійку, а тому, що їм справді це необхідно.

Для мене це була велика приємність. Діти завжди вабили мене більше, ніж дорослі, бо я й сама трохи інфантильна. У цьому немає нічого поганого. Добре, принаймні, що я це усвідомлюю. Діти гнучкі й піддатливі, відверті й невимогливі. Вони не ведуть пустопорожніх балачок, small-talks, за якими будь-хто дорослий може змарнувати собі життя. На жаль, що старшими вони стають, то більше скоряються владі розуму, перетворюються, як сказав би Блейк, на мешканців Ульро,[5] і не так легко вказати їм потрібний шлях. Тому мене тішили тільки малі діти. Старші, яким, скажімо, виповнилося десять, були ще огидніші, ніж дорослі. У цьому віці діти втрачають власну індивідуальність. Я бачила, як вони костеніли, неминуче досягаючи віку дозрівання, і це спричинялося до того, що ці дітлахи поступово узалежнювалися від того, щоб бути такими, як інші. Рідко в кого ще тривала якась внутрішня боротьба, змагання із цією новою формою, проте врешті й вони піддавалися, майже всі. Тоді я ніколи не намагалася їх супроводжувати — це означало стати свідком Падіння, уже не вперше. Найчастіше я навчала дітей до цього віку, щонайбільше до п’ятого класу.

Нарешті мене випровадили на пенсію. Я вважаю, що зарано. Важко це збагнути, бо я добре працювала та й досвід мала чималий, і жодних проблем, хіба що крім моєї Недуги, яка давалася взнаки лише вряди-годи. Я поїхала до відділу освіти й там подала відповідну заяву, документи й прохання, щоб мені дозволили далі працювати. На жаль, нічого не вийшло. То були погані часи — реформи, реорганізація системи, зміни програм і масове безробіття.

Потому я шукала роботи в сусідній школі, і ще одній, на півставки й на чверть, погодинної, узялася б і за похвилинну, якби мені лише дозволили, та скрізь відчувала, що за мною стоїть натовп інших, молодших, я чула, як вони дихають мені в потилицю, нетерпляче тупцяючи на місці, хоча це робота невдячна й низькооплачувана.

Лише тут мені вдалося. Коли я вже виїхала з міста, купила цей будиночок і почала виконувати обов’язки сторожа довколишніх осель, до мене через гори добралася задихана молоденька директорка школи. Вона, мовляв, знає, що я вчителька. Мене страшенно зворушило те, що ця пані вжила теперішній час, бо вчитель — це стан духу, незалежний від місця роботи. Вона запропонувала мені декілька годин англійської в школі, з малими дітьми, саме такими, як я люблю. Тож я погодилася й раз на тиждень почала навчати малюків англійської. Семи- й восьмилітки, які ще ставляться до навчання з великим завзяттям, але й так само швидко починають нудьгувати. Директорка хотіла щоб я вела ще й уроки музики — мабуть, чула, як ми співали «Amazing Grace», але це вже було заважко для мене. Досить того, що кожної середи я спускаюся вниз, до села, у чистому вбранні, мушу зробити зачіску й легенький макіяж, тоді я підфарбовую зеленим олівцем повіки й припудрюю обличчя. Усе це вимагає від мене чимало часу й терплячості. Я могла б ще взяти фізкультуру, я висока й сильна. Колись займалася спортом. Десь у місті ще зберігаються мої медалі. Та якраз на цей предмет в мене не було жодних шансів з огляду на мій вік.

Мушу сказати, що зараз, узимку, мені нелегко туди дістатися. Того дня треба встати раніше ніж завжди, коли ще темно, підкинути дров до печі, почистити від снігу Самурая, а іноді, як він стоїть далі, край дороги, добрести до нього заметами, а це задоволення нижче середнього. Зимові ранки зроблено зі сталі, у них металічний присмак і гострі краї. У середу о сьомій ранку, у січні, помітно, що світ не було створено для Людини, і вже напевне не для того, щоб їй було зручно й приємно.

На жаль, ані Дизьо, ані будь-хто з моїх друзів не поділяє моєї пристрасті до Астрології, тож я намагаюся про це не розводитися. Мене й так мають за дивачку. Зізнаюся лише тоді, коли мушу довідатися про дату й місце чийогось народження, так, як у випадку з Комендантом. Із цією метою я опитала чи не всіх людей на Плоскогір’ї й половину в містечку. Повідомляючи день свого народження, люди, властиво, називають мені своє справжнє ім’я, показують небесний штемпель і таким чином відкривають переді мною власне минуле й майбутнє. Проте багато людей ніколи не матимуть нагоди про це запитати.

Здобути дату відносно неважко. Достатньо паспорта, будь-якого іншого документа, іноді її можна принагідно розшукати в Інтернеті. Дизьо має доступ до різноманітних реєстрів і таблиць, проте я тут про це не розповідатиму. Але ж час, ідеться про час народження! Його не записують у документах, а саме він і є справжнім ключем до Людини. Гороскоп без докладного часу небагато вартий — ми знаємо ЩО, проте не знаємо ЯК і ДЕ.

Дизьові, який осудливо ставився до моєї пристрасті, я завжди пояснювала, що колись Астрологія була тим самим, чим нині є соціобіологія. Тоді він, принаймні, здавався більш зацікавленим. Немає чого обурюватися на таке порівняння. Астролог вірить, що на особистість Людини впливають небесні тіла, соціобіолог — що все відбувається через таємничу дію молекулярних тіл. Різниця в масштабах. Обоє не знають, у чому полягає цей вплив, і як він здійснюється. Властиво кажучи, вони говорять про одне й те саме, просто використовують різні одиниці виміру. Інколи мене й саму вражає ця схожість і те, як я люблю Астрологію й не маю ані крихти поваги до соціобіології.

У Гороскопі дата народження визначає й дату смерті. Це зрозуміло — той, хто народився, мусить померти. Чимало місць у Гороскопі вказує нам на час і вид смерті, треба вміти їх помітити й пов’язати між собою. Наприклад, перевірити транзитні аспекти Сатурна до хілегу й те, що відбувається у восьмому домі. Ще раз поцікавитися, яке відношення до всього цього мають світила.

Усе це складно й тут занудьгує кожен, хто на цьому не знається. «Та коли придивитися уважно, — говорила я Дизеві, — коли пов’язати між собою різні факти, виявиться, що збіг подій тут, унизу, із розташуванням планет там, нагорі, надзвичайно очевидний». Мене це завжди дуже хвилює. Та це хвилювання випливає з розуміння. Тому Дизьо йому не піддається.

Захищаючи Астрологію, я часто мушу використовувати ненависні статистичні аргументи, які завжди промовляють до юних умів. Молоді люди абсолютно безкритично й мало не побожно ставляться до статистики. Достатньо подати їм щось у процентах або запропонувати як імовірність, і вони вже беруть це за чисту монету. Тож я посилалася на Ґокелена й на «ефект Марса» — явище, яке може здаватися дивним, але його підтверджує статистика. Ґокелен довів, що в Гороскопах спортсменів Марс, який є планетою сили, змагальності й такого іншого, статистично частіше займає певне визначене місце, аніж у Гороскопах неспортсменів.

Дизьо, звісно, нехтував таким доказом, та й усіма іншими, які йому видавалися незручними. Навіть, коли я розповідала йому про численні приклади здійснення передбачень. Наприклад, про Гітлера, якому особистий Астролог Гімлера, Вільгельм Вольф, напророкував «eine Grasse Gefahr fur Hitler am 20.07.44», тобто велику небезпеку для Гітлера того дня, а відомо, що це був день замаху у Вольфшанці. Потому той-таки похмурий Астролог незворушно провістив «dass Hitler noch vor dem 7.05.45 eines geheimnissvollen Todes sterben werde», тобто, що помре таємничою смертю до 7 травня.

— Неймовірно, — відгукувався Дизьо. — Хіба таке можливо? — запитував він сам себе, проте відразу про все забував, і його недовіра спалахувала знову.

Я намагалася його переконати іншими способами, демонструючи бездоганну взаємодію того, що внизу з тим, що на небі.

— Глянь, наприклад, уважно — літо 1980, Юпітер у кон’юнкції із Сатурном у Терезах. Могутня кон’юнкція. Юпітер представляє Владу, Сатурн — робітників. Крім того у Валенси ще й Сонце в Терезах. Бачиш?

Дизьо з недовірою хитав головою.

— А Поліція? Що на небі представляє Поліцію? — запитав він.

— Плутон. Він також відповідає за спецслужби та мафію.

— Ага, ага… — повторював він недовірливо, проте я бачила, що хлопець мав добрі наміри й дуже старався.

— Дивися далі, — продовжувала я й показувала розташування планет. — Сатурн у Скорпіоні перебував у 1953 році — смерть Сталіна й відлига; 1952–1956 — тоталітаризм, війна в Кореї, тоді ж винайшли водневу бомбу. 1953 рік був найважчим для польської економіки. Дивися, саме тоді Сатурн сходив у Скорпіоні. Хіба це не дивовижно?

Дизьо совався на стільці.

— Ну гаразд, диви-но сюди, — Нептун у Терезах — хаос, Уран у Ракові — народ повстає, ліквідація колоніального режиму. Коли Уран входив у сузір’я Лева, вибухнула французька революція, відбулося січневе повстання й народився Ленін. Не забувай, що Уран у Левові завжди представляє революційну владу.

Я бачила, що його це втомлює.

Ні, не було можливості переконати Дизя змінити ставлення до Астрології. Та нехай уже.

Залишаючись сама, я розкладала на кухні мої експериментальні Знаряддя й раділа, що можу досліджувати ці незвичайні залежності.

Спершу я проаналізувала Гороскоп Великої Ступні й відразу потому — Комендантів.

Якщо говорити в загальних рисах, на схильність Людини до нещасних випадків указують: Асцендент, його володар та планети, що перебувають на Асценденті. На природну смерть указує володар восьмого дому. Якщо він опиниться в першому домі, це означає, що смерть станеться із власної вини. Наприклад, через неуважливість. Коли сигніфікатор пов’язаний із третім домом, Людина усвідомлюватиме причину власної смерті. Якщо ж не пов’язаний — жертва навіть не втямить, де сталася фатальна помилка. У другому домі — смерть настане через майно та гроші. За таких обставин на Людину можуть напасти, аби пограбувати й убити. Третій дім характерний для дорожніх пригод і катастроф. У четвертому — смерть через земельну власність або з вини родини, особливо батька. У п’ятому — через дітей, надмірні насолоди або під час занять спортом. У шостому домі — ми самі винні у власних хворобах, через необережність або перепрацювання. Коли володар восьмого дому перебуває в сьомому, то смерть спричинить подружній партнер; це може бути поєдинок, розпач через зраду. І таке інше.

У Гороскопі Коменданта у восьмому домі (загроза життю, дім смерті) знаходиться Сонце, тіло, яке символізує життя, але крім того й владне становище. Воно перебуває у квадратурі — неймовірно складному аспекті — до Марса (насильство, агресія) у дванадцятому домі (Убивство, замах, таємне вбивство) у Скорпіоні (смерть, убивство, Злочин). Володарем Скорпіона є Плутон, отже, влада може бути пов’язаною з такими структурами як поліція, гм, або мафія. Плутон перебуває в кон’юнкції із Сонцем у Левові. Усе це, як на мене, свідчить про те, що Комендант був дуже непростою й таємничою особою, уплутаною в різні брудні оборудки. Що він міг бути жорстоким і нещадним, а його посада запезпечувала очевидні зиски. Цілком імовірно, що крім офіційної роботи, у Поліції, він обіймав значне становище деінде, у чомусь таємному й зловісному.

На додачу, володар Асценденту перебуває в Овені, який керує головою, тож насильство (Марс) стосується його голови; це причина смерті — удар по голові. І ще я пригадала, що Сатурн у тваринному знакові — Овені, Тільці, Левові, Стрільці й Козерогові — віщує небезпеку для життя з боку дикої або агресивної Тварини.

— У «Пеклі» Данте говорить вустами Вергілія, що в астрологів були страхітливо поскручувані шиї, — зауважив Дизьо на закінчення моїх розумувань.

— Ворушись, брате, не сором мене, — мовила я до Самурая, але він лише прохурчав щось у відповідь, проте відразу й здивував. Це така собі лояльність. Коли живеш разом стільки часу й очікуєш взаємної підтримки, зроджується щось схоже на дружбу. Я знаю, що він уже в поважному віці, і з кожним роком йому все важче пересуватися. Так само, як мені. Знаю й те, що занедбую його, і що ця зима добряче далася йому взнаки. Як і мені. Я маю в багажнику все на випадок якоїсь Катастрофи. Лопату й мотузки, електропилу, каністру з бензином, мінеральну воду й пачку крекерів, які, певне, вже відсиріли, бо я вожу їх там від осені. Є ще ліхтарик (ось, де він!), аптечка, запасне колесо й помаранчевий туристичний холодильник. Тут у мене також другий балончик зі сльозогінним газом на випадок, якщо на мене хтось нападе дорогою, хоча це й маловірогідно.

Ми їхали Плоскогір’ям у бік села, луками й чудовими пустищами. Ледь пробивалася несмілива зелень. Із землі стриміли листочки молодої кропиви, маленькі й ще слабкі. Важко уявити, що за два місяці вони стирчатимуть штивні, пихаті й небезпечні, з пухнастими зеленими китицями, повними насіння. Біля самої землі край дороги видніють мініатюрні личка стокроток — мені завжди здавалося, що вони мовчки спостерігають за кожним, хто повз них проїздить і суворо нас оцінюють. Армія гномиків.

Я припаркувалася біля школи й до машини відразу підбігли мої малі учні — їх завжди захоплювала Вовча голова, приклеєна на передніх дверцятах Самурая. Тоді провели мене до класу, щебечучи й невтомно базікаючи одне поперед іншого та смикаючи за рукави светра.

— Good Morning, — сказала я.

— Good Morning, — відповіли діти.

Була середа, і ми почали свій звичний ритуал. На жаль, половина класу знову була відсутня, хлопчиків забрали з попереднього уроку через якісь приготування до першого причастя. Довелося знову повторювати пройдений матеріал. Наступного уроку я навчала дітей слів, пов’язаних із природою, тож трохи насмітила й потому мене висварила технічка.

— Після вас завжди в класі, як у свинюшнику. Це школа, а не дитячий садок. Навіщо вам ці брудні каменюки й водорості?

У цій школі вона була єдиною людиною, якої я боялася, а її скрипучий, сповнений докору голос, дратував мене. Уроки дуже втомлювали, навіть фізично. Я знехотя попленталася по крамницях і на пошту. Купила хліба, картоплі й купу інших овочів. Дозволила собі придбати таку розкіш, як камбозола, щоб принаймні цим улюбленим сиром покращити собі настрій. Інколи я вибираю собі різні журнали й газети, але зазвичай читання їх викликає в мене незрозуміле почуття провини. Що я чогось не зробила, про щось забула, не можу впоратися із завданнями, не встигаю зробити щось важливе й відстаю від решти. Газети, без сумніву, праві. Та коли уважно поспостерігати за метушнею на вулиці, спадає на думку, що в купи інших людей ті самі проблеми й вони теж чогось у житті не зробили.

До міста перші слабенькі прояви весни ще не дійшли, певне, вона хазяйнувала на околицях, у дачних садочках, біля струмків, як колись ворожі армії. На бруківці ще від зими залишилися купи піску, яким посипали слизькі тротуари. Зараз, на Сонці, він здіймався курявою й запорошував щойно витягнуті із шаф весняні туфлі. Міські клумби виглядали кволими. Газони були забруднені собачими гівнами. Вулицями сновигали посірілі люди із примруженими очима. Вони здавалися приголомшеними. Вишиковувалися в черги до банкоматів, щоб зняти двадцять злотих, яких мало б вистачити на сьогоднішні продукти. Поспішали до поліклініки, бо мали талончик на 13.35, або прямували на цвинтар, щоб поміняти зимові пластмасові квіти на живі весняні нарциси.

Я була до глибини душі вражена цим людським мурашником. Іноді мене огортає таке зворушення, гадаю, що це пов’язане з моєю Недугою; мій імунітет слабне. Я зупинилася на похилому ринку й мене охопило могутнє почуття спільноти з перехожими. Кожен був братом і кожна — сестрою. Ми були такими схожими одне на одного. Тендітні, беззахисні, нас так легко було знищити. Ми довірливо метушилися під небом, від якого не доводилося чекати нічого хорошого.

Весна — це лише короткий перепочинок, за яким наступають могутні війська смерті; вони вже облягають міські мури. Ми живемо в облозі. Якщо придивитися зблизька до кожного моменту, можна задихнутися від жаху. У наших тілах невтримно прогресує розклад, невдовзі ми захворіємо й помремо. Нас покинуть наші кохані, пам’ять про них розвіється в імлі; не залишиться нічого. Лише трохи одягу в шафі, хтось на світлині, кого іноді вже й не впізнаєш. Потьмяніють найцінніші спогади. Усе зникне, поглинуте темрявою.

Я побачила на лавці вагітну дівчину, що читала газету, і раптом подумала про те, що будь-яке невідання є блаженним. Як можна знати все це, і наважитися мати дітей?

Мої очі знову почали сльозитися; я знітилася, мені стало справді незручно. Не могла спинити сліз. Хоч би Алі щось із цим зробив.

Крамниця Доброї Звістки знаходилася на бічній вуличці біля Ринку, увійти туди можна було лише пройшовши через паркінг, що не надто подобалося потенційним клієнтам секонд-хенду.

Уперше я зазирнула сюди минулого року, пізно восени. Я замерзла й зголодніла. Вологі листопадові сутінки нависали над містом, і люди прагнули чогось світлого й теплого.

Від порога вели килимки, чистенькі, барвисті, вони розбігалися між вішалками, на яких одяг було посортовано за кольорами й відтінками; пахло ароматичними свічками й було тепло, майже гаряче, бо під вікнами встановлено великі батареї. Колись тут був Кравецький кооператив інвалідів, про що свідчив помітний ще й досі напис на стіні. Величезний вазон у кутку, рясний кімнатний виноград, що явно був завеликим для квартири колишнього власника. Зараз його виткі пагони пнулися стінами до вітрини. Усе тут нагадувало кав’ярню часів соціалізму, хімчистку й прокат карнавальних костюмів. А посеред усього цього перебувала Добра Звістка.

Саме так я її назвала. Ім’я для дівчини прийшло саме, тріумфально спало на думку. З першого погляду. Тріумфально — чудове, могутнє слово; використовуючи його, власне кажучи, не треба більше нічого пояснювати.

— Я б хотіла теплу куртку, — несміливо промовила я, а дівчина глянула на мене розумним поглядом, блиснувши карими очима. Приязно кивнула головою.

Тож трохи помовчавши, я продовжувала:

— Щоб вона мене гріла й захищала від дощу. Щоб не скидалася на інші куртки — сірі або чорні, які легко переплутати десь у гардеробі. Щоб мала кишені, багато кишень, куди можна покласти ключі, ласощі для Собак, мобілку, паспорт, тоді мені не треба носити торбинку, яка лише заважає.

Я сказала це, усвідомлюючи, що цим проханням віддаю себе в її руки.

— Здається, у мене для вас дещо є, — відказала Добра Звістка і ми пішли углиб цього довгого, наче кишка, приміщення.

У самому кінці стояла кругла вішалка, на якій висіли куртки.

Дівчина, не замислюючись, простягнула руку й витягла одну з них, гарну пухову, кармінного кольору.

— Що скажете? — у її очах відбивалися великі шибки світлих вікон, погляд спалахнув прегарним, чистим сяйвом.

Атож, куртка була саме на мене. Я почувалася, як Тварина, якій повернули здерту шкіру. У кишені знайшла крихітну мушлю й вирішила, що це маленький подарунок від попередньої власниці. Таке собі побажання: аби добре носилася.

У цій крамниці я купила ще й рукавиці, дві пари. Потім збиралася понишпорити в кошику із шапками й тоді побачила, що там лежав великий чорний Кіт. А поруч, на шарфах — ще один, такий самий, тільки більший. Я подумки назвала цих Котів Шапкою й Шарфиком, хоча потім насилу їх розрізняла. Чорні Коти Доброї Звістки.

Ця маленька мила продавчиня з китайською зовнішністю (на голові мала шапку зі штучного хутра) заварила мені чаю й підсунула стілець до пічки, аби я могла зігрітися.

Так почалося наше знайомство.

Коли дивишся на деяких людей, горло стискається, а очі наповнюються сльозами зворушення. Вони виглядають на істот, наділених повнішою пам’яттю про нашу колишню невинність і не зруйнованих дощенту Падінням. Така собі примха природи. Може, це чиїсь посланці, як ті слуги, що відшукують загубленого принца, котрий не пам’ятає про власне походження, показують йому вбрання, яке він носив колись у себе на батьківщині, й нагадують про повернення додому.

Вона теж страждала від своєї хвороби. Дуже рідкісної й чудної. Не мала волосся. І брів, і вій теж. Ніколи. Такою народилася. Гени або Астрологія. Я, звісно, переконана, що це Астрологія. Так, авжеж, я перевірила це потім у її Гороскопі: Ущербний Марс побіля Асценденту, з боку дванадцятого дому і в опозиції до Сатурна в шостому (такий Марс спричиняє також скритні й невмотивовані вчинки).

Отож вона малювала собі гарні брови олівцем, а на повіках — крихітні рисочки, що мали нагадувати вії; видимість була бездоганна. На голові завжди носила тюрбани, шапки, часом навіть перуки, або намотувала хустку.

Улітку я здивовано дивилася на її руки, цілковито позбавлені маленьких світлих або темнуватих волосків, які є в усіх нас.

Часто я замислююся, чому нам подобаються ті, а не інші люди. І щодо цього в мене теж є своя Теорія. Існує певна ідеальна гармонійна форма, до якої інстинктивно прагне наше власне тіло. Ми обираємо в інших ті риси, які могли б доповнити цей ідеал. Мета еволюції суто естетична, не йдеться про жодне пристосування. Еволюція прагне краси, осягнення найдосконалішої гармонії будь-якої форми.

Лише спостерігаючи за цією дівчиною, я помітила, яким, власне кажучи, бридким є наш волосяний покрив — ці брови посеред чола, вії, щетина на голові, пахви й лобок. Навіщо нам ці химерні стигмати? Гадаю, у раю ми всі були б позбавлені волосся. Голі й гладенькі.

Вона розповіла, що народилася в селі під Клодзьком, у дуже великій родині. Батько пив і рано помер. Мати серйозно хворіла. У неї була депресія й вона померла в лікарні, отупіла від ліків. Добра Звістка давала собі раду, як уміла. На відмінно склала випускні, але вчитися далі не пішла, бо не мала грошей, а до всього ще й піклувалася про менших братів та сестер. Вирішила заробити на навчання, але не могла знайти роботу. Нарешті її взяла до себе власниця мережі секонд-хенду, але платня виявилася настільки мізерною, що Добра Звістка насилу могла зводила кінці з кінцями, і навчання відкладалося щороку чимраз далі. Коли в крамниці нікого не було, дівчина читала. Я знала її книжки, бо вона ставила їх на полиці й позичала відвідувачам секонду. Похмурі жахіття, готичні романи в пошарпаних обкладинках, на яких був намальований Кажан. Чернець-збоченець, відокремлена від тіла рука, яка мордує людей, труни, вимиті повінню на цвинтарях. Вочевидь таке чтиво переконувало її, що ми живемо в найгіршому зі світів, і це сповнювало її оптимізму.

Слухаючи розповідей Доброї Звістки про її життя, я почала вже було подумки ставити всі ці запитання, котрі починаються словами «чому ти не…», далі йде опис того, що, на нашу думку, слід у такій ситуації зробити. Мої вуста вже почали вкладатися в таке нахабне «чому», але я вчасно прикусила язика.

Саме так це відбувається в глянцевих журналах, і я на якусь мить запрагнула стати схожою на них: розповідати, чого ми не зробили, де вчинили не так, як слід, що занехаяли, аби нарешті нацькувати нас самих на себе, аби ми відчули до себе відразу.

Я нічого не сказала. Життєві історії — це не привід для дискусій. Їх треба вислухати й віддячитися тим самим. Тому я теж розповіла Добрій Звістці про своє життя й запросила її додому, аби познайомити з дівчатками. Так і сталося.

Я звернулася в її справі до місцевої влади, та довідалася, що для таких осіб, як Добра Звістка, не передбачено фінансової підтримки. Немає жодних стипендій. Чиновниця порадила мені взяти в банку кредит. Його сплачують, закінчивши навчання й почавши працювати. Існують безкоштовні комп’ютерні, кравецькі й флористичні курси. На жаль, лише для безробітних. Тому дівчині довелося б звільнитися, щоб мати можливість на них ходити.

Я пішла до банку, де мені дали купу паперів, які слід було заповнити. Та одне було найважливішим — Добра Звістка повинна вступити до університету. І я знала, що вона, нарешті, доможеться свого.

Приємно сидіти в крамниці Доброї Звістки. Це найзатишніший куточок у місті. Сюди заходять матері з дітьми й пенсіонерки дорогою до дешевої їдальні. Зазирають охоронець із паркінгу й закоцюблі продавчині з поблизького базару. Усі отримують гарячий чай або каву. Можна було б сказати, що Добра Звістка влаштувала тут кав’ярню.

Сьогодні я мала почекати на неї, доки вона не зачинить свою крамничку, а потім податися з Дизем до Чехії, щоб відвідати книгарню, де продається Блейк. Добра Звістка складала якісь шарфики. Вона була маломовна, а коли вже щось говорила, то тихенько, і треба було слухати її дуже уважно. Останні відвідувачі ще нишпорили між вішалок, шукаючи обновки. Я зручно вмостилася на стільці й блаженно заплющила очі.

— А ви чули, що в лісах на Плоскогір’ї, десь там біля вас, з’явилися лисиці? Білі й пухнасті.

Я завмерла. Біля мене? Розплющила очі й побачила Добродія з Пуделем.

— Здається, той багатій з таким кумедним прізвищем випустив їх зі своєї ферми, — розповідав він, стоячи переді мною з кількома парами штанів, перекинутими через плече. Його Пудель глянув на мене, посміхаючись по-собачому, мабуть, упізнав.

— Нутряк? — запитала я.

— Саме він, — підтвердив Добродій, а тоді звернувся до дівчини: «Ви не могли б знайти мені штани на вісімдесят сантиметрів у поясі?».

— Ніяк не відшукають того Нутряка. Зник. Щез безслідно. Як голка в копиці сіна, — продовжував літній Чоловік. — Здається, він утік зі своєю коханкою кудись до теплих країв. А що він багатий, то йому легко сховатися. Кажуть, він був замішаний у якісь махінації.

Голомозий молодик, котрий питався про спортивний костюм фірми «Найк» або «Пума», а зараз шукав чогось на вішаках, озвався, майже не відкриваючи рота:

— Ніякі це не махінації, а мафія. Завозили контрабандні хутра з Росії, а проходили вони ніби з його ферми. Не розрахувався з російською мафією, перелякався й чкурнув.

Ця розмова мене занепокоїла. Ставало страшно.

— А це Пес чи Сучка, ваш Пудель? — ввічливо запитала я літнього Добродія, відчайдушно намагаючись спрямувати розмову в інше русло.

— А, мій Максик? Пес, звісно. Парубок іще, — засміявся той. Але його вочевидь більше цікавили місцеві плітки, бо він звернувся до голомозого й продовжував:

— Він мав величезне майно. Готель на виїзді із Клодзька. Продуктові крамниці. Звіроферму. Бойню та м’ясопереробний цех. Конюшні. А скільки ще всього записаного на дружину!

— Будь ласка, ось вам на вісімдесят сантиметрів, — я простягнула йому досить пристойні сірі штани.

Він ретельно оглядав їх, начепивши окуляри, читав інструкцію прання.

— Справді, гарні, я їх візьму. Знаєте, я люблю підігнані речі, обтислі. Це підкреслює фігуру.

— От бачите, які люди різні. А я завжди купую все завелике. Це дає відчуття свободи, — відповіла я.

Дизьо приніс добру новину. Місцевий тижневик «Клодзький край» запропонував йому опублікувати в рубриці «Поезія» переклади Блейка. Він був схвильований і зніяковілий водночас. Ми їхали практично безлюдним шосе в напрямку кордону.

— Мені хотілося спершу перекласти його «Листи», і лише потім повернутися до поезії. Та коли вже вони замовляють поезію… Боже мій, що я їм можу запропонувати? Що дати для початку?

Правду кажучи, я вже не могла зосередитися на Блейкові. Помітила, що ми проминули прикордонну будку і в’їхали до Чехії. Дорога тут була краща, і Дизева машина перестала деренчати.

— Дизю, це правда про тих лисиць? — запитала його Добра Звістка, яка сиділа на задньому сидінні. — Що вони втекли з ферми й блукають лісом.

Дизьо притакнув.

— Це трапилося кілька днів тому. Спершу в Поліції думали, що Нутряк перед утечею продав комусь усіх тварин. Та скидається на те, що він їх випустив. Дивно, правда?

— А його розшукують? — запитала я.

Дизьо відповів, що ніхто не заявляв про його зникнення, тож немає підстави, аби його шукати.

Дружина не заявляє, діти не заявляють. Може, він влаштував собі відпустку. Жінка стверджувала, що з ним таке траплялося. Зникав на тиждень, тоді телефонував з Гаїті. Доки його не розшукують банки, немає причини непокоїтися.

— Людина вільна й може робити із власним життям усе, що заманеться, доки її не почнуть розшукувати банки, — заявив Дизьо переконливим тоном. Гадаю, з нього був би чудовий поліційний прес-секретар.

Дизьо також розповів, що Поліція здогадується, звідки ці гроші, які були в Коменданта за паском штанів. Це хабар. Поліція встановила, що Комендант саме повертався від Нутряка. У Поліції купу часу займає встановлення абсолютно очевидних фактів.

— І ще одне, — додав він насамкінець. — На знарядді, яким імовірно вбито Коменданта, були сліди крові тварини.

Ми забігли до книгарні останньої хвилини перед закриттям. Сивенький Гонза подав Дизеві дві замовлені книжки, і я побачила, як хлопцеві щоки спалахнули. Він глянув, щасливий, на Добру Звістку й на мене, а тоді простягнув руки, наче хотів обійняти Гонзу. То були солідні старі видання сімдесятих років, з докладними коментарями. Таких зараз не дістанеш. Ми поверталися в якомусь піднесеному стані й ніхто більше не згадував про похмурі події.

Дизьо позичив мені на декілька днів «Вибрані листи», і щойно повернувшись додому, я підкинула дров у піч, заварила міцного чаю й почала читати.

Мені особливо сподобався один уривок, переклад якого я собі негайно записала на паперовій торбинці.

«Я впевнений, що мій Організм перебуває в доброму стані, — писав Блейк, — проте має чимало Недуг, про які, окрім мене, ніхто не здогадується. У молодості чимало місць викликали в мене хворобу — наступного Дня, іноді через два, три дні виникали ті самі Симптоми, той самий Біль у Шлунку. Сер Френсіс Бекон звичайно говорив про потребу Дисципліни, якої слід дотримуватися в Гірських Краях. Сер Френсіс Бекон брехун. Жодні вправи не здатні змінити Людини, навіть найменшою мірою, а таку дисципліну я називаю Пихатістю й Дурістю».

Це мене дуже схвилювало. Я читала й не могла зупинитися. І здається, сталося те, чого бажав би собі Автор — усе прочитане просоталося до моїх снів — і цілу Ніч я бачила видіння.