Веди свій плуг понад кістками мертвих

6. Тривіальне й банальне

Здавалося, Матога був створений для самотнього життя, так, як і я, але самотність кожного з нас ніяк не поєднувалася з іншою. Після цих драматичних подій життя продовжувалося по-старому. Наближалася весна, тож Матога завзято заходився давати всьому лад і без сумніву в затишку своєї майстерні вже готував різні Знаряддя, якими невдовзі псуватиме мені життя — наприклад, електропилку, секатор і найненависнішу для мене річ — косарку для трави.

Іноді я помічала його худорляву, ледь згорблену постать під час моїх щоденних ритуальних обходів, проте завжди здалеку. Якось навіть помахала йому з гірки, але він не відповів. Може, не добачив мене.

На початку березня зі мною стався черговий Напад, неймовірно дошкульний, і мені на мить сяйнула думка, щоб подзвонити до Матоги або дошкандибати до нього й постукати у двері. У печі згас вогонь, а в мене не ставало сил спуститися вниз. Похід до котельні ніколи не належав до приємних. Я пообіцяла собі, що коли мої клієнти приїдуть улітку до своїх будинків, скажу їм, що на жаль, надалі я більше не візьмуся за цю роботу. І можливо, це останній рік, коли я тут живу. Може, до наступної зими мені доведеться повернутися до свого маленького помешкання на вулиці В’язничній у Вроцлаві, біля самого університету, звідки можна годинами спостерігати, як Одер, наче гіпнотизуючи, вперто котить свої води на північ.

Добре, що мене навідував Дизьо й розпалював вогонь у цій старій печі. Возив із дровітні возиком дрова, просяклі березневою вогкістю. Вони давали багато диму й мало тепла. Зі слоїка квашених огірків і таких-сяких овочів умів зварити смачний суп.

Декілька днів я лежала, підкорившись своєму збунтованому тілу. Терпляче переносила затерпання ніг, і це нестерпне відчуття, наче вони палають вогнем. Пісяла червоним і, запевняю вас, що унітаз, заповнений червоною рідиною, справляє жахливе враження. Заслоняла вікна, бо не могла стерпіти яскравого березневого світла, що відбивалося від снігу. Біль краяв мій мозок.

У мене є така собі власна Теорія. Сталася жахлива річ, а саме те, що мозочок було неналежним чином сполучено з мозком. Можливо, це найбільший збій у нашому програмному забезпеченні. Хтось нас кепсько спроектував. Через це ми повинні підлягати заміні. Якби наш мозочок сполучався з мозком, ми володіли б вичерпними знаннями про власну анатомію, про те, що відбувається всередині нашого тіла. О, казали б ми собі, у мене в крові впав рівень калію. Третій шийний хребець якийсь напружений. Периферичний кров’яний тиск нині низький, треба рухатися, а після вчорашніх яєць під майонезом рівень холестерину зріс, тож слід зважати на те, що ми їмо.

Ми маємо це наше тіло, обтяжливий тягар, властиво кажучи, нічого про нього не знаємо й потребуємо різноманітних Знарядь, аби пізнати найприродніші процеси. Хіба це не обурливо, що коли востаннє лікар хотів перевірити, як ведеться моєму шлункові, то наказав зробити гастроскопію? Мені довелося ковтати товстелезну трубку й лише за допомогою камери можна було роздивитися, що ж там у ньому таке. Єдине грубе й примітивне Знаряддя, яким нас обдарували, щоб бодай якось компенсувати незручності, це біль. Янголи, якщо вони, звісно, існують, певне, регочуться до нестями, дивлячись на нас. Отримати тіло й нічогісінько про нього не знати. Без інструкції з експлуатації.

На жаль, похибку було зроблено вже із самого початку, так само, як інші помилки.

Проте добре, що в мене змінилися години сну; я засинала на світанку й прокидалася пополудні, може, це був природний захист від денного світла, від дня взагалі й усього, що з ним пов’язане. Я прокидалася, а може все це відбувалося уві сні, і часто чула кроки Дівчаток на приступцях, їхнє тупотіння, й мені здавалося, наче все, що сталося за останній час, було страшною галюцинацією, викликаною лихоманкою. І це були чудові хвилини.

У напівсні я також думала про Чехію. З’являвся кордон, а за ним ця чудова, лагідна країна. Усе там осяяне Сонцем, позолочене світлом. Біля підніжжя Столових гір, які, здавалося, виросли лише для краси, лани дихають спокоєм. Дороги прямі, потоки чисті, а в загонах біля хат пасуться Олені й Муфлони; до комбайнів прив’язують дзвоники, щоб легенько відлякувати й відганяти на безпечну відстань Зайченят, які гасають у житі. Люди не поспішають і не змагаються між собою в усьому. Не женуться за химерами. Їм подобається жити так, як є, радіти тому, що вони мають.

Дизьо нещодавно розповідав мені, що в маленькій книгарні в чеському Наході він знайшов непогане видання Блейка, тож тепер ми собі уявляємо, як ці добрі люди, котрі живуть по той бік кордону й розмовляють між собою м’якою, дитинною мовою, вечорами розпалюють вогонь у камінах і читають Блейка. І може, сам Блейк, якби був живий, побачивши це все, сказав, що у Всесвіті є такі місця, де ще не відбувся Занепад, світ не став з ніг на голову й залишився Едемом. Людина тут не керується законами розуму, дурнуватими й штивними, а серцем та інтуїцією. Люди не переливають з пустого в порожнє, хизуючись своїми знаннями, а створюють неймовірні речі, послуговуючись фантазією. Держава перестала бути кайданами, щоденним тягарем і допомагає людям втілити їхні мрії й сподівання. А Людина не може бути якимсь гвинтиком у системі, виконувати функцію, вона — вільна Істота. Таке снувалося в моїй голові, і від цього моє лежання ставало навіть приємним.

Інколи мені здається, що лише хворий може бути справді здоровим.

Першого ж дня, коли хвороба попустила, я щось накинула на себе і, переслідувана почуттям обов’язку, подалася оглянути свої володіння. Я була квола, немов картопляний пагін, що виріс у темряві підвалу.

Виявилося, що сніг, танучи, зірвав ринву на будинку Письменниці й зараз вода ллється просто дерев’яною стіною. Неодмінно вчепиться грибок. Я подзвонила до неї, але її звісно, не було вдома, а може, й у Польщі. Це означало, що з ринвою мені доведеться давати раду самій.

Не секрет, що будь-які труднощі пробуджують у нас справжні життєві сили. Мені справді стало краще, лише ліву ногу продовжував шарпати біль, ніби електричний струм, тому я переставляла її, не згинаючи, наче протез. Потім, коли довелося принести драбину, я взагалі перестала перейматися Недугою. Забула про біль.

Я стояла на щаблях з годину, піднявши руки догори, і безуспішно намагалася вставити ринву в хомути. До того ж, один з них ще й відірвався й, мабуть, лежав десь глибоко під снігом біля будинку. Можна було почекати на Дизя, який мав приїхати увечері з новим чотиривіршем і продуктами, але мій приятель занадто тендітний, у нього маленькі, майже дівочі долоні, і що там казати, трохи він недотепа. Я кажу це з любов’ю до нього, не вважаю це недосконалістю. На світі є стільки рис і Властивостей, що кожного можна щедро ними обдарувати, думала я.

І я спостерігала із драбини за змінами, які принесла відлига на Плоскогір’я. Де-не-де, особливо на південних та східних схилах, з’явилися темні плями — там зима відступала зі своїм військом, проте вона утримувала позиції на межах та на узліссі. Увесь Перевал був білий. Чому розорана земля тепліша, ніж поросла травою? Чому в лісі сніг тане швидше? Чому біля стовбура дерева утворюється в снігу кругле заглиблення? Чи дерево тепле?

Я запитала про це Матогу. Пішла до нього попрохати, аби він допоміг з тією ринвою. Він безпорадно глянув на мене й нічого не відповів. Чекаючи, я роздивлялася його диплом учасника змагань зі збирання грибів, які щороку організовувало Товариство грибників «Боровик».

— Я й не знала, що ти так добре збираєш гриби.

Він похмуро всміхнувся й промовчав, як завжди.

Матога пішов зі мною до своєї майстерні, яка нагадувала операційну — стільки там було різних шухлядок і поличок, а на кожній було якесь Знаряддя, спеціальне, придумане для того, щоб зробити щось невеличке. Він довго нишпорив у коробочці, нарешті витягнув звідти шматок плаского алюмінієвого дроту, скрученого кільцем.

— Хомут, — сказав він.

Слово за словом, поволі, наче змагаючись із прогресуючим паралічем язика, він зізнався мені, що за останні тижні ні з ким не балакав, і його здатність говорити вочевидь маліє. Нарешті, відкашлюючись, повідомив, що Велика Ступня помер, подавившись кісткою. І що це був нещасний випадок. Це підтвердив розтин тіла. Він довідався від сина.

Я засміялася.

— Мені здавалося, що Поліція спроможна на більш вражаючі відкриття. Те, що він удавився, було зрозуміло навіть на перший погляд…

— Нічого не видно на перший погляд, — Матога заперечив, як на його вдачу, надто різко, так, що ці слова закарбувалися мені в пам’ять.

— Ти ж знаєш, що я про це думаю, правда?

— Що?

— Пригадуєш тих Козуль, що стояли біля дому, коли ми йшли туди? Це вони його вбили.

Він замовк і почав дуже уважно роздивлятися хомут.

— Як?

— Як, як. Я точно не знаю. Може, вони його просто перелякали, коли він, наче варвар, поїдав їхню сестру.

— Хочеш сказати, що це була дінтойра?[4] Козулі покарали його?

Я довго не озивалася. Здається, йому потрібно чимало часу, щоб зосередитися, а тоді усвідомити почуте. Мусить споживати більше солі. Я вже казала, що сіль допомагає швидко приймати рішення. Матога повільно одягав валянки й кожух.

Коли ми йшли по мокрому снігу, я сказала:

— А Комендант у колодязі?

— Ти про що? Хочеш знати причину смерті? Не знаю. Він не розповідав.

Це він про Чорного Плаща.

— Ні, ні, я знаю, якою була причина смерті в колодязі.

— Яка? — запитав він так, наче це його анітрохи не цікавило.

Тож я не відповіла відразу, а почекала, доки ми рушимо через місток до будинку Письменниці.

— Така сама.

— Тобто він удавився кісткою?

— Не будь злостивим. Його забили Козулі.

— Потримай драбину, — відказав він на те.

Піднявся щаблями й порався біля ринви, а я продовжувала тлумачити йому свою Теорію. Послалася на свідка — Дизя. Ми з ним знали найбільше, бо першими прибули на місце пригоди й помітили те, чого потім Поліція вже не могла побачити. Коли Поліція приїхала, було темно й мокро. Сніг танув на очах і приховав те, що було найважливішим — оті дивні сліди довкола колодязя, багато, сотні, а може, й більше — маленькі, круглі, немовби Людину оточило ціле стадо Козуль.

Матога слухав, але не відповідав, цього разу через те, що тримав у роті шурупи. Тож я вела далі: «Може, попервах він їхав машиною й чомусь зупинився. Може, Козуля, одна з убивць, прикидалася, удаючи хвору, а він зрадів, що знайшов дичину. І тоді, коли вийшов, вони оточили його й почали попихати в бік колодязя».

— У нього була закривавлена голова, — озвався згори Матога, прикрутивши останнього шурупа.

— Авжеж, бо вдарився, падаючи в колодязь.

— Готово, — мовив він, помовчавши, і почав спускатися додолу.

І справді, ринва трималася на новому алюмінієвому хомуті. А старий напевне знайдеться за місяць, як розтане сніг.

— Постарайся не розповідати про це припущення. Воно дуже невірогідне й може тобі зашкодити, — порадив Матога й подався просто додому, не глянувши на мене.

Я подумала, що він теж вважає мене божевільною, як і всі, і мені стало прикро.

Ну, що ж. Блейк писав: «Протиставлення є Справжньою дружбою».

Мене знову викликали на допит рекомендованим листом, якого привіз Листоноша. Йому довелося добиратися з містечка на Плоскогір’я, тому він був сердитий на мене й не забарився це висловити.

— Слід заборонити людям мешкати так далеко, — заявив він з порога. — Що вам з того, що ви так оце сховалися від світу? Він вас однаково дістане. — У його голосі вчувалася зловтіха. — Підпишіть-но отут, повістка із Прокуратури.

Ой, не належав він до друзів моїх Дівчаток. Вони мені завжди демонстрували, що не люблять його.

— Ну, то як воно жити в башті зі слонової кістки, над головами дрібноти, з носом задертим до хмар? — запитав Листоноша.

Цього я найдужче не люблю в людях — крижаної іронії. Це боягузтво; усе можна висміяти, ніколи нічим не цікавитися, не почуватися нічим зв’язаним. Жити, як імпотент, який сам ніколи не звідає насолоди, проте зробить усе, щоб вона стала відразливою для інших. Крижана іронія — це головне знаряддя Урізена. Зброя безсилля. При цьому ці мудрагелі завжди мають власний світогляд, який переможно пропагують, хоча якщо почати розпитувати, цікавитися деталями, виявиться, що всі їхні теорії складаються зі звичайнісіньких, банальних речей. Я ніколи не наважилася б сказати про когось, що він дурний, і не хотіла наперед засуджувати Листоношу. Я запросила його сісти й зробила каву, таку, яку полюбляють Листоноші — міцну, запарену в склянці. Почастувала пряниками, які пекла ще до свят, сподіваюся, вони не зачерствіли й мій гість не поламає об них зуби.

Він зняв куртку й сів до столу.

— Багато таких повісток розношу останнім часом, гадаю, все це стосується Комендантової смерті, — сказав він.

Мені було дуже цікаво, кому ще Прокуратура надіслала листи, але вирішила не показувати цього. Листоноша чекав на моє запитання, якого так і не було. Вовтузився на стільці, сьорбав каву. Проте я вміла мовчати.

— Наприклад, я такі повістки розносив усім його дружбанам, — сказав нарешті.

— Он як, — байдуже відказала я.

— Усі вони грошиками пов’язані, — почав він повільно, обережно, та було помітно, що Листоноша заводиться й зупинитися йому буде нелегко. — Дорвалися до влади. Звідки в них такі машини, будинки? Отакий, приміром, Нутряк? Невже ви вірите, що то він на бойні такого доробився? — Він промовисто відтягнув нижні повіки, показуючи слизову оболонку. — Чи на лисицях! Усе це маскування, пані Душейко.

Трохи помовчали.

— Усі кажуть, що це одна банда. Хтось мусив йому допомогти впасти до того колодязя, це я точно вам кажу, — задоволено докинув Листоноша.

Він відчував таку величезну потребу перемивати кісточки ближнім, що його й за язика не доводилося тягнути.

— Усі знають, що вони грали в покер на великі гроші. А його новий ресторан «Касабланка» — то справжнісінький бордель, де живим товаром торгували.

Мені здалося, він перегнув.

— Кажуть, вони переправляли дорогі іномарки із закордону. Крадені. Оповідав мені дехто, не називатиму прізвища, що бачив на світанку круте «БМВ» на путівці. А звідки б воно? — риторично запитав Листоноша, вочевидь переконаний, що така сенсація мене точно приголомшить.

Напевне чимало з того, що він розповідав, було висмоктане з пальця.

— Брали величезні хабарі. Бо звідки у них такі тачки, як, наприклад, у Коменданта? Із зарплатні поліцейського? Скажете, що влада б’є в голову, і матимете рацію. Людина втрачає будь-яку порядність. Розбазарили нашу Польщу за копійки. Я Коменданта віддавна знав. Колись був собі звичайним міліціонером, пішов туди, щоб не йти на склокомбінат, як інші. У футбола з ним гуляв років із двадцять тому. А зараз він мене навіть не впізнавав. Отак людські шляхи розходяться… Я звичайний собі листоноша, він поважний Комендант. У мене — «Фіат-чінквеченто», у нього — «Джип-черокі».

— «Тойота», — виправила я. — «Тойота-лендкрузер».

Листоноша важко зітхнув і мені раптом стало його шкода, бо мабуть, він теж належав до невинних, а зараз жовч заливала йому серце.

Безумовно важко так жити. І мабуть, через цю гіркоту він такий злий.

— Бог створив Людину Щасливою й Багатою. Але підлість перетворила невинних на бідняків, — я неточно процитувала йому Блейка. Зрештою, я сама так уважаю.

Лише слово «Бог» я беру в лапки.

Коли Дизьо приїхав пополудні, він уже був застуджений. Зараз ми працювали над «Mental Traveller» і вже на початку посперечалися, чи слово «mental» слід перекладати як «ментальний» чи, радше, «духовний».

Дизьо, чхаючи, читав:

Спершу кожен з нас писав власну версію, потім ми їх порівнювали й починали переплітати наші ідеї.

Це трохи нагадувало складні комбінації під час гри в скребл.

або:

— І чого ми зупинилися на цьому «У Край Жінок і Край Мужчин» наприкінці? — запитала я. — А якщо зробити отак:

«У Край Жінок і Край Мужів…», — тоді б воно чудово римувалося з «онімів».

Дизьо мовчки гриз нігті й нарешті переможно запропонував:

Мені ця «Юдоль» не подобалася, але ми відразу просунулися й до десятої години увесь вірш був готовий. Потім ми з’їли запечені корені петрушки з оливою. І ще рис із яблуками й цинамоном.

Після цієї чудової вечері, замість того, щоб аналізувати складні місця в поемі, ми якось мимохіть повернулися до справи Коменданта. Дизьо досить добре орієнтувався в тому, що було відомо Поліції. Адже в нього був доступ до всієї поліційної мережі. Звісно, усього він не знав. Слідство у справі Комендантової смерті проводила вища інстанція. Крім того, Дизьо мусив зберігати службову таємницю, але ж мене це не стосувалося. Що я могла зробити навіть з найбільшим секретом, почутим від нього? Я навіть пліткувати не вмію. Тому він зазвичай багато чого мені розповідав.

Так, наприклад, було відомо, що Комендант загинув від удару головою об щось тверде, найімовірніше, коли він несподівано впав до напівзасипаного колодязя. Також з’ясувалося, що він був напідпитку, що мало б пом’якшити падіння, бо п’яні люди завжди гнучкіші. Разом з тим, цей удар у голову виглядав на занадто сильний як на звичайне падіння до колодязя. Він мав би гепнутися з кількаметрової висоти. Проте іншого пояснення не знайшли. Комендант ударився в скроню. Імовірне Знаряддя виявилося відсутнім. Доказів не було. Зібрали трохи сміття — обгортки від цукерок, поліетиленові пакети, старі бляшанки, зужитий презерватив. Погода була жахлива, а спеціальна група прибула досить пізно. Віяв сильний вітер, падав дощ і блискавично наступала відлига. Ми обоє дуже добре запам’ятали цю Ніч. Сфотографували дивні відбитки на землі, ті, про які я стверджувала, що це сліди козулиних ратиць. Проте Поліція не була певна, чи були там ці сліди взагалі, а якщо й були, то чи мали якийсь зв’язок зі смертю. За таких обставин цього не можна було перевірити. Та й сліди черевиків були занадто нечіткі.

Проте виявилися несподівані нюанси. Комендант мав із собою двадцять тисяч злотих, у сірому конверті, запхнутому за пасок штанів. Гроші були рівненько розкладені двома купками, стягнуті аптечними гумками. І це найдужче здивувало слідчих. Чому гаданий убивця їх не забрав? Не знав про них? А якщо це був той, хто дав йому ці гроші? І за віщо? Коли невідомо, у чім справа, то напевне йдеться про гроші. Так кажуть, але я думаю, що це занадто просто.

Припускали також нещасний випадок, але це була дуже маловірогідна версія. Бо це мало виглядати так: Комендант був п’яний і шукав сховку для грошей, і тоді впав до Колодязя й забився.

Проте Дизьо наполягав, що це було Вбивство.

— Мені підказує це моя інтуїція, ми були там перші. Пригадуєш, злочин висів там у повітрі?

Я була тієї самої думки.