Веди свій плуг понад кістками мертвих

14. Падіння

По мене приїхали із самого ранку й сказали, що мушу складати зізнання. Я відповіла, що постараюся заїхати до них цього тижня.

— Ви нас не зрозуміли, — відповів молодий поліцейський, той самий, що колись працював із Комендантом. Після його смерті молодого підвищили, і тепер він був начальником відділку в місті. — Ви поїдете з нами зараз до Клодзька.

Сказав це таким тоном, що я не заперечувала. Лише замкнула дім і про всяк випадок узяла із собою зубну щітку й мої таблетки. Ще чого доброго зі мною там станеться напад.

Оскільки два тижні лляли дощі й усе позаливало, довелося податися довшою дорогою, асфальтовою, яка була безпечніша. Коли ми з’їжджали із Плоскогір’я в котловину, я побачила стадо Козуль; вони стояли й без страху дивилися на поліційний «газик». Я з радістю зрозуміла, що їх не знаю, це було якесь нове стадо, котре прийшло, мабуть, із Чехії на нашу соковиту зелену полонину. Поліцейських Козулі не зацікавили. Чоловіки не розмовляли ані зі мною, ані поміж собою.

Мені дали чашку «Нескафе» з несправжніми вершками, і допит почався.

— Ви повинні були відвезти Голову додому? Це правда? Розкажіть нам, будь ласка, докладно, по хвилинах, що саме ви бачили?

І ще безліч схожих запитань.

Мені не було чого особливо розповідати, але я намагалася точно передавати деталі. Сказала, що вирішила зачекати на Голову на вулиці, бо в клубі був страшенний галас. Ніхто більше не зважав на буферну зону й усі курили в приміщенні, що погано на мене впливало. Тому я сіла на східцях і задивилася на небо.

Там після дощу з’явився Сіріус, піднялося дишло Великого Возу… Я подумала про те, чи зорі нас бачать. А коли так, то що вони про нас думають. Невже справді знають наше майбутнє, невже нам співчувають? Може, через те, що ми стримимо в нашій дійсності, без будь-якої можливості руху? Але я також подумала, що попри все, незважаючи на нашу тендітність і невігластво, ми маємо над зорями величезну перевагу — на нас працює час, даючи рідкісну можливість перетворити страждання й біль цього світу на щастя й спокій. Це зорі ув’язнені у власній силі й тому неспроможні нам допомогти. Вони лише проектують мережі, снують на космічних верстатах основи, які ми повинні заповнити власним візерунком. І тоді мені спала на думку цікава Гіпотеза. Може, зорі бачать нас так само, як ми, наприклад, бачимо своїх Собак — усвідомлюючи більше, ніж вони, ми в певні моменти краще знаємо, що для них буде добре; водимо їх на повідку, щоб вони не загубилися, стерилізуємо, щоб безладно не розмножувалися, возимо до ветеринара, аби лікувати. А вони не розуміють, що це, навіщо, з якою метою. Але скоряються нам. То може, ми теж повинні скоритися впливові зірок, але водночас пробудити нашу людську вразливість. — От про що я думала, сидячи на східцях під дашком. А коли побачила, що більшість людей виходить, і пішки або машинами прямує додому, то увійшла досередини, щоб нагадати Голові, що відвезу його додому.

Але його там не було. Я перевірила туалети й обійшла клуб довкола. Розпитувала всіх цих підпилих грибників, куди він подівся, але ніхто не зміг мені нічого гаразд пояснити. Частина ще наспівувала «Соколів», інші допивали пиво на вулиці, не переймаючись забороною. Тож я подумала, що хтось забрав його раніше, а я цього не помітила. І зараз я теж переконана, що саме так воно й було. Що могло статися поганого? Навіть, якщо він десь заснув у лопухах, п’яний, то Ніч тепла, нічого йому не загрожує. Я не запідозрила лихого, тому взяла Самурая й ми повернулися додому.

— Хто такий Самурай? — запитав поліцейський.

— Друг, — відповіла я, бо так воно й було.

— Прізвище?

— Самурай Сузукі.

Він знітився, а другий посміхнувся у вуса.

— Скажіть нам, будь ласка, пані Душенько…

— Душейко, — виправила я.

— …Душейко. У вас є якісь підозри, хто міг мати причини, щоб заподіяти зло Голові?

Я здивувалася.

— Не читаєте моїх листів. А я ж там усе пояснила.

Вони перезирнулися.

— Ні, ми серйозно питаємо.

— А я серйозно й відповідаю. Я до вас писала. Зрештою, досі не отримала відповіді. Негарно не відповідати на листи. У статті 171, пункт 1, сказано, що допитуваному слід дати можливість вільно висловлюватися в межах визначеної справи, і лише потім можна задавати питання з метою доповнення, з’ясування або перевірки сказаного.

— Ви маєте рацію, — озвався перший.

— Це правда, що він був увесь обліплений Жуками? — спитала я.

— Ми не можемо відповісти на це запитання. Це таємниця слідства.

— А як він помер?

— Тут ми запитуємо, а не ви нас, — відказав перший, а другий додав:

— Свідки бачили, як ви розмовляли з Головою під час вечірки, стоячи на східцях.

— Справді, я казала, що заберу його додому, бо так просила його дружина. Але він, здається, не дуже міг зосередитися на тому, що я казала. Я подумала, що краще я просто зачекаю, доки бал не закінчиться, і він готуватиметься піти.

— Ви знали Коменданта?

— Певне, що так. Вам це добре відомо, — сказала я молодому. — Навіщо питати, якщо знаєте. Часу не шкода?

— А Ансельма Нутряка?

— То його звали Ансельм? Я б ніколи не подумала. Колись я зустріла його тут, на містку. Він був зі своєю подругою. Це давно було, років зо три тому. Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Так, нічого особливого, уже не пригадую. З нами була його знайома, вона все підтвердить.

Я знала, що Поліція любить, аби все мало підтвердження.

— Це правда, що ви поводилися агресивно під час полювання тут неподалік?

— Я б сказала, що поводилася розгнівано, а не агресивно. Це велика різниця. Я висловлювала свій Гнів через те, що вбивають Тварин.

— Ви погрожували мисливцям?

— Іноді Гнів приносить на язик різні слова, але потім людина не дуже це пам’ятає.

— Є свідки, котрі твердять, що ви кричали, цитую, — тут він зазирнув до розкладених паперів: «Уб’ю вас, ви (нецензурне слово), вас спіткає кара за ці злочини. Сорому у вас немає, нічого не боїтеся. Я вам довбешки порозбиваю».

Він прочитав це байдуже, і мене це розсмішило.

— Чому ви посміхаєтеся? — ображеним тоном запитав другий.

— Бо мені здається кумедним, що я могла говорити такі речі. Я людина спокійна. Може, ваш свідок перебільшує?

— Ви не заперечуєте, що вас викликали на колегію через те, що ви перекинули й знищили амвон?

— Ні, я не збираюся заперечувати. Я сплатила штраф. У мене є на це відповідні документи.

— А на що немає документів? — запитав один з них, як йому здалося, підступно, але я відповіла мудро:

— Багато на що. І в моєму, і у вашому житті. Усього не передаси словами, і тим більше офіційними документами.

— Навіщо ви це зробили?

Я глянула на нього, наче він з місяця впав.

— Навіщо ви запитуєте про те, що й самі добре знаєте?

— Відповідайте на питання. Це повинно бути записане в протоколі.

Я вже цілком розслабилася.

— Ага. Ну що ж, скажу ще раз: щоб із них не стріляли по Тваринах.

— Звідки вам так добре відомі певні деталі злочину?

— Які?

— Наприклад ті, що стосувалися пана Голови. Звідки ви знали, що цей жук — то плоскотілка кровоколірна? Ви сказали про це Письменниці.

— О, я таке сказала? Це поширений тут жук.

— Тоді звідки? Від цього енто… того, що займається комахами й жив у вас навесні?

— Можливо. Та передусім з Гороскопів, я вже вам пояснювала. У Гороскопах є все. Будь-яка найменша деталь. Навіть те, як ви себе нині почуваєте, який ваш улюблений колір білизни. Треба лише вміти все це прочитати. У Голови були вкрай погані аспекти в третьому домі, а це дім невеликих Тварин. І Комах теж.

Поліцейські не втрималися й багатозначно перезирнулися, як на мене, це було нечемно. На роботі їх ніщо не повинно дивувати.

Я впевнено продовжувала, бо вже зрозуміла, що це двоє недотеп:

— Я багато років займаюся Астрологією й маю великий досвід. Усе з усім поєднується, усі ми перебуваємо в мережі різних залежностей. Вас би мали цього навчати в поліційних школах. Це солідна, давня традиція. Ще із часів Сведенборґа.

— Кого? — хором перепитали вони.

— Сведенборґа, шведа.

Я помітила, що один з них занотував собі це прізвище.

Отак вони розмовляли зі мною ще дві години, а по обіді оголосили мені наказ про затримання на сорок вісім годин і проведення обшуку в моєму помешканні. Я гарячково подумала, чи не покинула десь на видноті брудної білизни.

Увечері мені передали пакет, і я здогадалася, що це від Дизя й Доброї Звістки. Усередині були дві зубні щітки (навіщо дві? Може, вранішня й вечірня?), нічна сорочка, надзвичайно вишукана й сексуальна (певне, Добра Звістка знайшла в новій партії речей), трохи солодкого й том Блейка в перекладах якогось Фостовича. Любий Дизьо.

Уперше я опинилася в цілком реальній в’язниці. І це виявилося неймовірно важко. Камера була чиста, вбога й похмура. Щойно за мною зачинилися двері, як мене охопила паніка. Серце гупало в грудях, і я боялася, що закричу. Сіла на нарах, не зважуючись поворухнутися. У цю мить я подумала, що краще було померти, ніж провести в такому місці решту свого життя. Авжеж, безсумнівно. Я не спала всю ніч, навіть не прилягла. Сиділа так до ранку, спітніла й брудна. Відчувала, що слова, які я вимовила цього дня, покаляли мені язик і вуста.

Іскри прилітають із самісінького джерела сяйва й складаються із щонайчистішого світла, так кажуть старі легенди. Коли має народитися людська Істота, іскра починає падати.

Спершу летить у темряві космічного простору, потім крізь галактики й, нарешті, перш ніж упасти тут, на Землі, вдаряється, бідолашна, в орбіти планет. Кожна з них забруднює іскру якимись Властивостями, і вона тьмяніє й пригасає.

Спершу Плутон окреслює рамки цього космічного експерименту й відкриває свої головні засади — життя минуще, після нього настає смерть, яка колись дозволить іскрі вибратися з пастки; іншого виходу немає. Життя — це щось на зразок навчального полігону, тут діють суворі вимоги. Віднині враховуватиметься все, що ти зробиш, кожна думка, кожний учинок, але не для того, щоб потім тебе покарати чи винагородити, а через те, що вони вибудовують твій світ. Так діє цей механізм. Далі, падаючи, іскра проходить крізь пояс Нептуна й губиться в його імлистих випарах. Нептун дає їй на втіху різні ілюзії, приспану пам’ять про вихід, сни про польоти, уяву, наркотики й книжки. Уран — схильність до бунтарства, він буде слугувати доказом походження іскри. Коли іскра минає кільця Сатурна, стає зрозумілим, що внизу на неї чекає в’язниця. Табори, лікарні, правила й бланки, немічне тіло, смертельна хвороба, втрата коханої людини. Проте Юпітер дає втіху, гідність та оптимізм, прекрасний дарунок у вигляді «якось-воно-буде». Марс додасть силу й агресію, вони напевне будуть потрібні. Пролітаючи біля Сонця, іскра сліпне, і від колишньої свідомості їй залишається хіба що крихітне, карликове, відокремлене від решти Я, цим усе й закінчиться. Я так собі це уявляю: корпус, калічне буття з поламаними крилами, Муха, замучена жорстокими дітьми; хтозна, як вона витримає в Пітьмі. Слава Богиням, що зараз на дорозі до Падіння стоїть Венера. Від неї іскра отримає дар кохання, найщирішого співчуття, єдине, що здатне порятувати її саму та інші іскри; завдяки Венериним дарункам вони зможуть підтримувати одна одну й об’єднуватися. Перед самим Падінням буде ще одна невелика й химерна планета, котра нагадує загіпнотизованого Кролика, не обертається довкола власної осі, а рухається швидко, вдивляючись у Сонце — Меркурій. Він дає мову й здатність спілкування. Минаючи Місяць, іскра отримує від нього дещо невловиме, душу.

І лише тоді падає на Землю й відразу вселяється в тіло. Людини, тварини або рослини.

Ось, як воно виглядає.

Мене звільнили наступного дня, ще до того, як минули ці нещасні сорок вісім годин. Забрати мене додому приїхала вся трійця, я кинулася їм в обійми, наче провела в камері багато років. Дизьо заплакав, а Добра Звістка й Матога штивно сиділи на задньому сидінні. Було помітно, що вони набагато сильніше налякані тим, що сталося, зрештою мені довелося їх втішати. Я попросила Дизя зупинитися біля крамниці, й ми купили морозива.

Проте чесно кажучи, після цього короткого перебування в камері, я стала дуже розсіяна. Не могла змиритися з думкою, що поліцейські обшукали мій дім, відтоді я скрізь відчувала їхню присутність; нишпорили в шухлядах, шафах, письмовому столі. Нічого не знайшли, бо що можна було знайти? Але порядок було порушено, спокій зник. Я тинялася по дому, нездатна до будь-якої роботи. Переконувала сама себе й усвідомлювала, що зі мною щось не так. Мене приваблювали мої великі вікна — я ставала біля них і не могла відірвати очей від побаченого — хвилювання рудуватих трав, їхнього танцю під невидимим вітром, винуватцем цього руху. І ще мінливі плями зелені всіх відтінків. Я задумувалася й марнувала цілі години. Наприклад, залишила ключі в гаражі й тиждень не могла їх знайти. Спалила чайник. Витягала з морозильника овочі й згадувала про них лише тоді, коли вони були висохлі й несвіжі. Краєм ока бачила, скільки всього діється в моєму домі — люди заходили й виходили, прямували з котельні нагору, до саду й назад. Дівчатка весело гасали в сінях. Мама сиділа на терасі й пила чай.

Я чула її довгі й сумні зітхання, брязкіт ложечки об філіжанку. Усе стихало лише тоді, коли приїздив Дизьо; майже завжди він був з Доброю Звісткою, якщо наступного дня їй не треба було приймати товар.

Коли болі посилилися, Дизьо викликав швидку. Виявилося, що мені треба лягти в лікарню. Це був сприятливий час для приїзду швидкої — серпень, суха, рівна дорога, чудова погода, і — хвала планетам — я прийняла вранці душ, і ноги в мене були чистенькі.

Я лежала в палаті, на диво порожній, з відчиненими вікнами, у які линули пахощі з дач — стиглих помідорів, сухої трави, спалених бур’янів. Сонце увійшло в сузір’я Діви, яка вже готувалася до осені, робила запаси на зиму.

До мене приходили, авжеж, але ніщо так не сковує, як відвідини в лікарні. Їй-бо, не знаєш, як себе поводити. Будь-яка розмова в цьому неприємному місці стає штучною й вимушеною. Сподіваюся, вони не гніваються на мене за те, що я звеліла їм іти додому.

На моєму ліжку часто сідав дерматолог Алі. Він заходив із сусіднього відділення й приносив мені зачитані до дірок газети. Я розповідала йому про свій міст у Сирії (цікаво, чи він там ще є), а він мені — про роботу з кочовими племенами в пустелі. Про те, що якийсь час був лікарем у номадів. Мандрував з ними, спостерігав за їхніми звичаями, лікував. Завжди в русі. Він і сам був кочівником. Не затримався в жодній лікарні довше, ніж на два роки, потім раптово щось починало його непокоїти, й він шукав іншу роботу, на новому місці. Покидав пацієнтів, які нарешті до нього звикли, подолавши всі можливі упередження. Якогось дня на дверях його кабінету з’являлася записка, що лікар Алі більше не прийматиме. Такий спосіб життя і його походження, звісно, примушували різні спеціальні служби цікавитися ним, тому його телефон постійно прослуховувався. Так принаймні стверджував сам Алі.

— А у вас є якась своя Недуга? — спитала я колись.

Авжеж, вона в нього була. Кожної зими він впадав у депресію, а кімната в робітничому гуртожитку, яку доктор Алі отримав від гміни, тільки поглиблювала його меланхолію. У нього була одна цінна річ, яку він надбав за роки роботи — то була велика лампа, що випромінювала світло, схоже на сонячне, і таким чином мала б підбадьорювати Алі. Він часто просиджував вечорами, підставивши обличчя під це штучне Сонце, й подумки блукав пустелями Лівії, Сирії, а може, Іраку.

Я думала, як може виглядати його Гороскоп. Але почувалася занадто кволою, щоб зробити підрахунки. Цього разу мені було по-справжньому зле. Я лежала в затемненій палаті із сильною фотоалергією, із червоною, потрісканою шкірою, що пекла, ніби її тяли крихітні скальпелі.

— Ви повинні уникати Сонця, — застерігав мене Алі. — Ніколи не бачив такої шкіри, ви просто спотворена, щоб жити в підземеллі.

Алі сміявся, бо не міг собі такого уявити, він увесь був спрямований до Сонця, наче сонях. А я скидалася на білий корінь цикорію, картопляний пагін, і решту життя повинна провести в котельні.

Я захоплювалася ним, бо він казав, що мав саме стільки речей, скільки потрібно, аби будь-якої хвилини встигнути швиденько спакувати їх до двох валізок. Я вирішила навчитися цього від нього. Пообіцяла собі, щойно вийду, почну вправлятися. Рюкзак і лептон, цього має бути достатньо кожній Людині. Таким чином Алі опинявся вдома, куди б не закинула його доля.

Цей непосидющий лікар нагадав мені, що не варто занадто затримуватися на одному місці, тож із цим своїм будинком я вочевидь перегнула. Від мого смаглявого лікаря я отримала джелабію — білу сорочку до кісточок з довгими рукавами, що застібалася під шиєю. Алі сказав мені, що білий колір діє як дзеркало й відбиває сонячне проміння.

У середині серпня мій стан погіршився настільки, що мене перевезли до Вроцлава для обстеження, яким я не надто переймалася. Цілими днями я перебувала в напівсні й неспокійно марила про мій запашний горошок, про те, що слід було зайнятися вже шостим поколінням, інакше результати досліджень стануть неважливими й ми знову гадатимемо, наче не успадковуємо наш життєвий досвід, що все знання світу марне, що ми не в змозі нічого навчитися від історії. Ввижалося, наче я дзвоню до Дизя, але він не озивається, бо мої Дівчатка саме народили малих, і їх ціла купа на підлозі в сінях і на кухні. Це люди, абсолютно нова порода людей, народжених Тваринами. Вони ще сліпі, ще не прозріли. І ще здавалося, ніби я шукаю Дівчаток у великому місті, продовжуючи живити надію, і це такі дурні й такі болісні сподівання.

Одного разу мене у вроцлавській лікарні відвідала Письменниця, аби ввічливо втішити й делікатно повідомити, що продає свій будинок.

— Це вже не те місце, яке було раніше, — сказала вона, простягаючи мені налисники із грибами, гостинець від Агати.

Розповідала, що чує якусь вібрацію, боїться вночі, втратила апетит.

— Не можна жити в місці, де відбуваються такі речі. Крім цих страхітливих убивств вилазять дрібні шахрайства й ганебні вчинки. Виявляється, я жила серед потвор, — обурено сказала вона. — Ви тут єдина праведна людина.

— Я однаково хотіла відмовитися від догляду за будинками наступної зими, знаєте? — сказала я, знічена цим компліментом.

— Правильне рішення. Вам би до якихось теплих країв…

— …де немає Сонця, — додала я. — Ви знаєте якісь такі місця, крім ванної?

Вона вдала, наче не почула питання.

— Я вже дала оголошення до газети, що продаю будинок, — вона на мить задумалася. — Зрештою, тут занадто сильний вітер. Я не могла витримати цього постійного завивання. Неможливо зосередитися, коли тобі весь час щось шарудить біля вуха, свище й гуде. Ви помітили, скільки галасу створює листя на деревах? Особливо на тополях, це справді нестерпно. Починається в червні, триває до листопада. Жахіття.

Я ніколи про це не думала.

— Мене допитували, знаєте? — сказала вона, змінюючи тему.

Я анітрохи не здивувалася, бо допитували всіх. Ця справа стала для них пріоритетом. Яке жахливе слово.

— І що? Ви їм у чомусь допомогли?

— Знаєте, мені інколи здається, що ми живемо у світі, який самі собі уявляємо. Вирішуємо для себе, що добре, а що ні, креслимо карти значень… А потім усе життя змагаємося з тим, що самі собі понавигадували. Проблема полягає в тому, що в кожного власна версія, і тому людям так важко порозумітися.

У цьому була якась правда.

Коли вона вже прощалася, я понишпорила в моїх речах і простягнула їй козулячу ніжку. Вона розгорнула папір, і на обличчі вималювалася огида.

— Господи, що це таке? Пані Душейко, що це ви мені даєте?

— Будь ласка, візьміть її. Це такий собі Перст Божий. Вона геть висхла й не смердить.

— Що мені з нею робити? — пригнічено спитала вона.

— Використайте з добрими намірами.

Вона загорнула ніжку в папір, якусь мить повагалася в дверях, і потім пішла.

Я довго думала про те, що сказала Попеляста. Гадаю, до цього надається одна моя Теорія. Отож я вважаю, що людська психіка сформувалася, аби захистити нас від істинного стану речей. Щоб не дати нам роздивитися механізм. Психіка — це наша захисна система, дбає про те, щоб ми ніколи не змогли зрозуміти, що нас оточує. Вона займається переважно просіюванням інформації, хоча можливості нашого мозку величезні. Жити з усім цим знанням було б нестерпно. Тому що будь-яка найменша частинка світу складається зі страждання.

Отож я спершу вийшла з в’язниці. Потім вийшла з лікарні. Немає жодних сумнівів, що я боролася із впливом Сатурна. Одначе в серпні він змістився настільки, що перестав утворювати поганий аспект, тому решту літа ми провели, наче дружна родина. Я лежала в затемненій кімнаті, Матога прибирав і займався господарством, а Дизьо з Доброю Звісткою готували й купували продукти. Коли мені полегшало, ми знову поїхали до Чехії, до тієї незвичайної книгарні й відвідали Гонзу з його книжками. Двічі обідали з ним й організували собі невеличку блейківську конференцію, без євросоюзівської підтримки й дотацій.

Дизьо знайшов у Інтернеті короткий відеосюжет. Триває він хвилину, не більше. Великий Олень нападає на мисливця. Видно, як він, стоячи на двох ногах, передніми б’є Людину. Мисливець падає, проте Тварина не зупиняється й розлючено топче його, не даючи можливості уникнути копит. Людина намагається захистити голову й навколішках утекти від роз’юшеної Тварини, але Олень знову й знову атакує його.

Ця сцена позбавлена кінця, невідомо, що сталося потім і з мисливцем, і з Оленем.

Лежачи у своїй темній кімнаті, наприкінці літа, я весь час переглядала це відео.