Веди свій плуг понад кістками мертвих

2. Тестостероновий аутизм

Я була вдячна, що він запросив мене випити гарячого чаю. Почувалася абсолютно розбитою, і від думки, що доведеться повертатися до свого порожнього, зимного дому, мені стало сумно.

Я привіталася із Сукою Великої Ступні, котра вже кілька годин, як жила в Матоги. Вона впізнала мене й вочевидь зраділа. Метляла хвостом і, мабуть, уже не пам’ятала, що колись утекла з мого дому. Деякі Собаки бувають простодушні, так само, як люди, і ця Сука, напевно, належала до таких. Ми сіли на кухні біля дерев’яного столу, такого чистого, що хоч лягай на нього обличчям. Я так і зробила.

— Ти втомилася? — спитав Матога.

Усе тут було світле й чисте, тепле й затишне. Яке це щастя в житті, коли тобі трапиться чиста й тепла кухня. Зі мною такого ніколи не бувало. Я не вміла дотримуватися порядку навколо себе й змирилася із цим. Немає на те ради.

Перш ніж я встигла роззирнутися довкола, переді мною вже стояла склянка чаю. У гарненькому металевому підстаканнику з вушком, на підставці. У цукорниці був рафінад — ця картина нагадала про солодкі часи мого дитинства й справді покращила настрій.

— Може й справді не слід було його чіпати, — сказав Матога й відкрив шухляду стола, щоб дістати ложечки для розмішування цукру.

Сука крутилася під ногами, наче не хотіла випустити його з орбіти свого малого, худого тільця.

— Перекинеш мене, — озвався Матога з незграбною ніжністю. Було помітно, що це перший Пес у його житті, і він не дуже знає, як з ним поводитися.

— Як ти її назвеш? — спитала я, коли перші ковтки чаю розігріли мені нутро, і клубок переживань, котрий застряг у горлі, трохи розтанув.

Матога стенув плечима.

— Не знаю, може, буде Муха або Кулька.

Я нічого не відповіла, але мені ці клички не сподобалися. Це не були імена, які пасували цій Суці, зважаючи на її нещодавнє життя. Треба було щось для неї вигадати.

Офіційні імена й прізвища просто безглузді. Ніхто їх не пам’ятає, настільки вони відірвані від особи й банальні, бо нічим її не нагадують. На додачу кожне покоління має свою моду й на тобі, ні сіло, ні впало, усіх звати Малгожата, Патрик або, не дай Боже, Яніна. Тому я намагаюся ніколи не використовувати імен та прізвищ, а прикладаю прізвиська, які спадають на думку самі, коли ми вперше когось бачимо. Я впевнена, що це найправильніший спосіб використання мови, зовсім не схожий на перекидання словами, позбавленими значень. Наприклад, прізвище Матоги — Сверщинський, так написано в нього на дверях, та ще ініціал «С.» — Цікаво, як його звати? Він завжди називав себе так: «Сверщинський», проте, мабуть, не очікував, що хтось ламатиме собі язика, аби це вимовити. Мені здається, кожен з нас бачить іншу Людину по-своєму, тож має право надати їй ім’я, яке він уважає за відповідне й підхоже. Таким чином, ми стаємо багатоіменними. У нас стільки імен, зі скількома людьми ми спілкуємося. Я назвала Сверщинського Матогою й гадаю, це прізвисько добре передавало його Властивості.

Але зараз, коли я глянула на Суку, мені на думку враз спало людське ім’я — Марися. Може, через сирітку, бо й та була така сама бідолашна.

— А вона, бува, не зветься Марисею? — запитала я.

— Можливо, — відказав той. — Так, мабуть, що так. Її звуть Марися.

Схоже виглядало називання Великої Ступні. То було нескладно, якось прийшло саме, коли я побачила його сліди на снігу. Матога спершу казав на нього «Волохатий», але потім перейняв від мене «Велику Ступню». Це лише означає, що я придумала для нього правильне ім’я.

На жаль, сама собі я не могла вибрати жодного нормального імені. Вважаю, що те, яке значиться в документах, мені страшенно не пасує й кривдить мене — Яніна. Думаю, насправді мене мали б звати Емілія або Йоанна. Інколи гадаю, це має бути щось схоже на Ірмтруд. Або Божигніва. Або Навоя.

Матога ж як вогню уникає звертатися до мене на ім’я. Це теж щось та значить. Завжди якось так у нього виходить, що він відразу каже мені «ти».

— Почекаєш зі мною, доки вони приїдуть? — запитався сусіда.

— Звичайно, — охоче погодилася я й усвідомила, що не змогла б назвати його Матогою. Близькі сусіди не потребують імен, аби спілкуватися один з одним. Коли я минаю його хату й бачу, як він прополює городець, мені не потрібне його ім’я, аби привітатися. Це особливий різновид близькості.

Наше селище — це декілька будинків, які стоять на Плоскогір’ї, осторонь від решти світу. Плоскогір’я — далекий геологічний родич Столових гір, їхнє неблизьке майбутнє. До війни наше поселення звалося Люфтцуг, тобто Протяг, нині залишилося хіба що неофіційне Люфтцуг, бо офіційної назви немає. На мапі видно лише дорогу й кілька будинків, жодних літер. Тут завжди дме вітер, маси повітря перекочуються через гори із заходу на схід, із Чехії до нас. Узимку вітер стає різкий і свистячий; завиває в коминах. Улітку розпорошується в листі й шурхотить, тут ніколи не буває тихо. Багато людей можуть собі дозволити мати один дім у місті, цілорічний, офіційний, а другий — такий собі легковажний, дитячий — на селі. Саме так ці будинки й виглядають, по-дитячому. Невеличкі, приземкуваті, зі стрімкими дахами й маленькими віконцями. Усі збудовані перед війною й усі розташовані однаково: довгими стінами на схід і захід, однією короткою на південь, і другою, до якої прилягає стодола — на північ. Лише будинок Письменниці трохи вирізняється ексцентричністю. До нього з усіх боків добудовано тераси й балкони.

Воно й не дивно, що люди покидають Плоскогір’я взимку. Тут важко прожити від жовтня до квітня, і я про це добре знаю. Щороку тут лежить глибокий сніг, а вітер старанно різьбить з нього замети й дюни. Унаслідок останніх кліматичних змін потепліло скрізь, тільки не в нас на Плоскогір’ї. Навпаки, особливо в лютому, снігу побільшало й тримається він довше. Мороз часто-густо доходить до двадцятьох градусів, а зима остаточно закінчується у квітні. Дорога поганенька, мороз і сніг нищать те, що намагається відремонтувати гміна зі своїми скромними фінансовими можливостями. До асфальту доводиться їхати чотири кілометри вибоїстим путівцем, проте однаково там нічого робити — унизу автобус до Кудови від’їжджає вранці й повертається по обіді. Улітку, коли в нечисленних тутешніх блідих дітлахів настають канікули, автобуси не їздять зовсім. У селі є дорога, яка непомітно, неначе чарівна паличка, перетворює його на передмістя невеликого містечка. Маючи бажання, цією дорогою можна дістатися Вроцлава або Чехії.

Проте знаходяться такі, яких усе це влаштовує. Можна було б виснувати чимало Гіпотез, якби довелося дослідити, чому саме. Психологія й соціологія здатні багато чого підказати, але мене ця тема геть не обходить.

Наприклад, я і Матога мужньо чинимо зимі опір. Зрештою, це немудре визначення «чинити опір»; ми швидше войовничо випинаємо нижню щелепу, як ці чоловіки на містку в селі. Якщо їх зачепити якимсь непривітним словом, вони відбуркують задиркувато: «Ну, що? Ну, що?». У певному розумінні, ми теж зачіпаємо зиму, але вона на нас не зважає так само, як і решта світу. Старі ексцентрики. Хіпі божою ласкою.

Зима дбайливо закутує все довкола білою ватою, скорочує день так, що коли необачно засидишся вночі, можна прокинутися в Сутінках наступного дня. Зізнаюся, таке чимраз частіше трапляється мені від минулого року. Небо тут висить темне й низьке, немов брудний екран, на якому тривають невпинні бойовища хмар. Саме для того й стоять наші доми — щоб захищати нас від цього неба, інакше воно проникло б усередину наших тіл, де, неначе маленька скляна кулька, перебуває Душа. Якщо вона взагалі існує.

Не відаю, що протягом цих темних місяців робить Матога, ми не підтримуємо надто близьких стосунків, хоча — не буду приховувати — я б розраховувала на більше. Бачимося раз на кілька днів і тоді обмінюємося парою слів. Не для того ми сюди перебралися, щоб улаштовувати спільні чаювання. Матога купив будинок на рік пізніше за мене й скидається на те, що він вирішив почати нове життя, так, як кожен, у кого закінчилися ідеї та гроші на старе. Здається, працював у цирку, але не знаю, чи він був там, наприклад, бухгалтером, чи акробатом. Волію думати, що акробатом, і коли він накульгує, уявляю собі, що колись давно, у чудові сімдесяті, під час якогось особливого номера сталося так, що він не дотягся рукою до поперечки й гепнув з висоти на посипану тирсою арену. Довгенько подумавши, я визнаю, що професія бухгалтера зовсім непогана, і любов до порядку, їм притаманна, викликає мою повагу, схвалення й невимовний пошанівок. Замилування до порядку в невеличкому господарстві Матоги кидається в очі відразу: дрова на зиму лежать складені вигадливими стосами, що нагадують спіраль. Таким чином утворюється гарненький, бездоганно пропорційний конус. Його стоси можна сприймати як місцеві витвори мистецтва. Важко не помітити цей прекрасний спіральний порядок. Минаючи будинок Матоги, я завжди зупиняюся на хвилинку й захоплююсь цією творчою співпрацею рук і розуму, що за допомогою такої банальної речі, як дрова, виражає найдосконаліший рух у Всесвіті.

Стежка перед домом Матоги акуратно посипана жорствою, і складається враження, що це якась особлива жорства, однакові камінчики, відібрані вручну в підземних скельних фабриках, де працюють кобольди. На вікнах висять чисті фіранки й усі складки на них однакові; мабуть, він користується якимсь спеціальним пристроєм. І квіти в його садочку чисті й здорові, прямі й стрункі, ніби десь фітнесом займаються.

Зараз Матога, подаючи мені чай, порядкував на кухні, і я бачила, як рівно стоять склянки в його буфеті, яка бездоганна серветка лежить на швацькій машинці. То він навіть швацьку машинку має! Я засоромлено затиснула долоні між колінами. Давно я не приділяла їм належної уваги. Ну, що ж, я чесно скажу, що мої нігті просто були брудні.

Коли сусіда витягав чайні ложечки, переді мною на мить відкрилася його шухляда, і я не могла відірвати від неї погляду. Вона була широка й неглибока, як таця. Усередині, у чарунках, лежали старанно складені різні прибори та інші потрібні на кухні Знаряддя. Кожне мало своє місце, хоча більшості з них я ніколи не бачила. Кістляві пальці Матоги делікатно вибрали дві ложечки, що відразу лягли на салатових серветках біля склянок із чаєм. На жаль, трохи запізно, бо я свій чай уже випила.

Розмовляти з Матогою було складно. Він був геть небалакучий, а якщо не можна було говорити, слід мовчати. Із деким важко буває розмовляти, особливо із чоловіками.

У мене щодо цього є власна Теорія. Багато мужчин з віком починають страждати на тестостероновий аутизм, який виявляється в поступовому зниженні розумової діяльності, втраті здатності до спілкування та появі проблем з формулюванням думок. Людина, котра страждає на цю Недугу, стає мовчазною, і здається заглибленою в роздуми. Таких більше цікавлять різні Знаряддя й механізми. Їх приваблює Друга світова війна й біографії відомих людей, переважно злочинців та політиків. Практично зникає здатність читати романи, бо тестостероновий аутизм порушує психологічне сприйняття героїв. Гадаю, Матога страждав на цю Хворобу.

Але того дня над ранок складно було вимагати від когось красномовства. Ми були геть причмелені.

З іншого боку я відчувала величезне полегшення. Іноді, якщо подумати ширше, не зважаючи на певні Призвичаєння Розуму, коли зробити Підрахунок учинків, можна зрозуміти, що чиєсь життя анітрохи не є добрим для інших. Гадаю, кожен зі мною погодиться.

Я попросила нову склянку чаю, власне кажучи, лише для того, аби помішати його цією гарненькою ложечкою.

— Я колись поскаржилася в Поліцію на Велику Ступню, — мовила я.

Матога на мить перестав витирати досуха тарілочку для печива.

— Через собаку? — спитав.

— Так. І через браконьєрство. Я писала на нього скарги.

— І що?

— І нічого.

— Ти хочеш сказати — добре, що він помер, еге ж?

Ще перед останнім Різдвом я поїхала до гміни, щоб особисто подати заяву. Досі писала листи. Ніхто ніколи на них не реагував, хоча існує обов’язок відповідати громадянам. Відділок виявився невеликим і нагадував котеджі, збудовані за часів соціалізму з роздобутих різними способами матеріалів, абиякі й невеселі. І настрій тут панував такий самий. На пофарбованих стінах висіли аркуші паперу, і на всіх було написано «Оголошення»; яке ж це огидне слово. Поліція використовує купу жахливих слів, таких, наприклад, як «потерпілий» або «обвинувачуваний».

У цій Плутоновій обителі мене спершу намагався збути молодик, що сидів за дерев’яною перегородкою на вході, а потім якийсь його начальник. Я хотіла поговорити з Комендантом і наполягала на цьому; була переконана, що врешті обом увірветься терпець, і мене допустять до нього. Довелося довго чекати, я вже побоювалася, що крамницю зачинять, а мені ж треба ще купити харчів. За вікном посіріло, це означало, що було близько четвертої, і що я прочекала понад дві години.

Нарешті наприкінці робочого дня в коридорі з’явилася якась молода жінка й сказала:

— Будь ласка, заходьте.

Я трохи замріялася чекаючи, тож зараз довелося зосередитися. Я попрямувала за жінкою до Коменданта місцевої Поліції на другий поверх, де був його кабінет.

Комендант був гладким чоловіком десь мого віку, але звертався до мене, немов я була його матір’ю або бабусею. Він ледь зиркнув у мій бік і промовив:

— Хай пані сідають.

Та відчуваючи, що цією формою множини він виказав своє сільське походження, кашлянув і виправився:

— Прошу сідати.

Я майже читала його думки — напевне, він називав мене «жінкою», а коли моя обвинувальна промова набрала сили — «бабою». «Ненормальна баба», «божевільна». Я усвідомлювала, з якою відразою він спостерігає за моїми рухами і як негативно оцінює мій смак. Йому не подобалися ані моя зачіска, ані одяг, ані відсутність покірливості. Комендант роздивлявся моє обличчя зі зростаючою зневагою. Проте і я бачила чимало — що це апоплектик, забагато п’є й має слабкість до жирної їжі. Під час моєї промови його велика голомоза голова почервоніла від потилиці аж до кінчика носа, а на щоках зробилися помітними розширені кровоносні судини, схожі на незвичайне військове татуювання. Він, напевне, звик командувати, тоді як інші мали його слухатися, і легко вибухав Гнівом. Тип Юпітера.

Я бачила й те, що він не розуміє всього, про що я говорила — по-перше, через те, що я наводила незрозумілі для нього аргументи, а по-друге, що не знав багатьох слів. І що це тип Людини, яка зневажає те, чого не розуміє.

— Він становить загрозу для багатьох Істот, людських і нелюдських, — закінчила я свою скаргу на Велику Ступню, розповівши про свої підозри та спостереження.

Комендант не міг збагнути, чи не жартую я собі з нього, чи може, він натрапив на божевільну. Інших варіантів не було. Я бачила, як кров прилинула йому до лиця, безсумнівно це був пікнічний тип, який зрештою помре від апоплектичного удару.

— Ми поняття не мали, що він займається браконьєрством. Візьмемося за цю справу, — озвався він крізь зуби. — Повертайтеся додому й не переймайтеся цим. Я його знаю.

— Гаразд, — примирливо відповіла я.

А він уже підвівся, опершись на долоні, і це було явним сигналом того, що візит завершено.

Коли ти вже немолодий, треба змиритися з тим, що люди постійно ставитимуться до тебе нетерпляче. Досі я ніколи не замислювалася над існуванням та значенням таких жестів, як квапливе притакування, намагання не дивитися в очі, повторювання «так, так», схоже на наслідування годинника. Або поглядання на циферблат, витирання носа — тепер я добре розумію весь цей спектакль, що мав би виражати просту фразу: «Дай мені спокій, стара бабо». Я часто роздумувала, чи сказав би він так, коли б те саме, що і я, говорив який-небудь гарний, молодий, дужий чоловік, чи теж так би до нього поставився? Або вродлива брюнетка?

Він, певне, чекав, що я підхоплюся зі стільця й вийду з кімнати. Але мені треба було повідомити ще одну, не менш важливу річ.

— Цей Чоловік зачиняє свою Суку на цілий день у сараї. Пес виє там і йому зимно, бо приміщення не обігрівається. Чи Поліція може дати цьому лад, забрати в нього Пса, а його самого як слід покарати?

Він мовчки дивився на мене якусь хвилину, і те, що я приписала йому на початку, називаючи це зневагою, відбилося тепер на його обличчі дуже виразно. Куточки вуст опустилися, а губи злегка відкопилилися.

Також було видно, що він намагається опанувати цей вираз обличчя, приховуючи його за штивною посмішкою, у якій показалися великі, пожовклі від сигарет, зуби. І сказав:

— Це не справа Поліції, пані. Пес — це пес. Село є село. А чого ви чекали? Собак тримають на ланцюгах у будах.

— Я повідомляю Поліції, що відбувається щось недобре. Куди мені звертатися, як не до Вас?

Він зареготав.

— Недобре, кажете, то, може, до ксьондза? — кинув він, задоволений власним почуттям гумору, але, здається, утямив, що мене не надто смішить його жарт, бо відразу споважнів на виду. — Мабуть, існують якісь товариства захисту тварин, чи щось таке. Пошукайте в телефонному довіднику. «Товариство захисту тварин», отуди йдіть. Ми Поліція для людей. Подзвоніть до Вроцлава. У них там є якась служба.

— До Вроцлава! — вигукнула я. — Як ви можете так говорити! Це належить до обов’язків місцевої Поліції, я знаю закон.

— О! — іронічно посміхнувся він. — І ви мені тут будете розказувати, що належить до моїх обов’язків, а що ні?

В уяві я вже побачила наші війська, розташовані на рівнині й готові до битви.

— Авжеж, із задоволенням, — я вже, було, зібралася виголосити довгу промову.

Він запанікував і глянув на годинника й отямився, ховаючи свою зневагу.

— Так, гаразд, ми розглянемо цю справу, — байдуже промовив Комендант за мить, почав збирати зі столу папери й складати їх до портфеля. Вислизнув.

І тоді я подумала, що він мені не подобається. Ба більше, відчула до нього раптовий приплив зневаги, пекучої, як хрін.

Він рішуче підвівся з-за столу, і я вгледіла, що в нього величезне черево, яке не міг охопити шкіряний формений пасок. Соромлячись, він ховав свого живота десь унизу, у незручній, забутій ділянці геніталій. Шнурівки його взуття були розв’язані, мабуть, він скинув черевики під столом. Зараз треба було чимшвидше взутися.

— Можна дізнатися дату вашого народження? — увічливо запитала я вже з порога.

Він зупинився, спантеличений.

— А навіщо вона вам? — підозріливо спитав, відчиняючи переді мною двері в коридор.

— Я складаю Гороскопи, — відказала я. — Хочете? Можу й ваш укласти.

На його обличчі з’явилася весела посмішка.

— Ні, дякую. Мене астрологія не цікавить.

— Ви дізнаєтеся, чого можна сподіватися в житті. Не хочете?

Тоді він змовницьки глянув на чергового поліцейського, що сидів на прохідній і, усміхаючись іронічно, наче брав участь у кумедній дитячій грі, продиктував мені всі дані. Я записала їх, подякувала і, одягаючи капюшон куртки на голову, рушила до виходу. Біля дверей устигла почути, як обоє пирхнули від сміху, і мене наздогнали схожі на каркання слова:

— Психопатка ненормальна.

Того ж таки вечора, відразу після Смерку, Пес Великої Ступні почав вити знову. Повітря стало блакитним, гострим як бритва. Матовий, низький голос сповнював його тривогою. Смерть біля воріт, подумала я. Але смерть завжди біля наших воріт, о будь-якій порі дня чи Ночі, відповіла я собі. Бо найкраще розмовляти із самим собою. Принаймні не буває жодних непорозумінь. Я вмостилася на диванчику в кухні й лежала, бо не могла робити нічого іншого, лише слухати цей пронизливий звук. Коли декілька днів тому я пішла до Великої Ступні, щоб утрутитися, він мене навіть додому не впустив, сказав, аби я не пхалася до чужих справ. Щоправда, цей жорстокий Чоловік випустив Суку на кілька годин, але потім однаково зачинив її в темряві, де вона знову вила цілу Ніч.

Тож я лежала на диванчику, намагаючись думати про щось інше, але в мене, звісно, нічого не виходило. Відчувала, як до м’язів уливається неспокійна, вібруюча енергія, ще трохи — і вона розірве мені ноги.

Я підхопилася з дивана, узула чоботи й одягла куртку, схопила молоток і металевий прут, і ще різні Знаряддя, які потрапили мені під руку. За мить, задихана, я стояла під сараєм Великої Ступні. Його не було вдома, у вікнах не світилося, з комина не в’юнився дим. Замкнув Собаку й зник. Невідомо, коли повернеться. Та навіть, якби він був удома, я зробила б те саме. По кількох хвилинах зусиль, від яких я геть змокла, мені вдалося розбити дерев’яні двері — дошки біля замка подалися, і я відсунула засув. Усередині було темно й волого, валялися якісь старі, іржаві велосипеди, лежали пластикові бочки та інший непотріб. Сука стояла на купі дошок, прив’язана за шию мотузкою до стіни. Мені ще кинулася в очі купка її гівенця, певне, вона завжди гидила на тому самому місці. Собака несміливо метляла хвостом. Дивилася на мене вологими очима, щаслива. Я відрізала мотузку, узяла Пса на руки й ми пішли додому. Поки я не знала, що зроблю. Іноді, коли Людину охоплює Гнів, усе здається їй очевидним і простим. Гнів запроваджує порядок, показує світ у реальному масштабі, у Гніві повертається дар Ясновидіння, який складно здобути в іншому стані.

Я поставила її на підлозі в кухні й здивувалася, наскільки вона мала й миршава. Судячи з її голосу, цього похмурого виття, можна було б очікувати, що це Пес завбільшки як Спанієль. А це був один з тих місцевих Псів, про яких кажуть Страшко Судетський, бо вони не надто гарні. Невеличкі, на тоненьких ніжках, часто кривуватих, сіро-бурої масті, зі схильністю до гладшання, а передусім — з помітною вадою прикусу. Ну, що ж, вродою вона явно не грішила, ця нічна співачка.

Вона була неспокійна й уся дрижала. Випила півлітра теплого молока, від чого її черевце стало круглим, як м’ячик, а потім я поділилася з нею хлібом з маслом. Я не чекала на Гостя, тому мій холодильник був порожнісінький. Я лагідно говорила з нею, розповідала про все, що роблю, а вона дивилася на мене запитливо, вочевидь не розуміючи, чому все так раптово змінилося. Потім я лягла на своєму диванчику, порадивши їй також знайти собі місце для відпочинку. Нарешті, Сука залізла під батарею й заснула. Мені не хотілося залишати її саму на Ніч, тож я вирішила переночувати на дивані.

Мій сон був неспокійний, тілом ще перекочувалося обурення й звідкілясь увесь час притягувало ті самі сни про розпечені, розжарені печі, нескінченні котельні із червоними, гарячими стінами. Полум’я, зачинене в печах, з гуготінням вимагало звільнення, аби коли це станеться, вистрибнути назовні із жахливим вибухом і спалити все на попіл. Гадаю, ці сни можуть бути проявом нічної лихоманки, пов’язаної з моєю Недугою.

Я прокинулася вдосвіта, коли було ще зовсім темно. Від незручної пози шия геть затерпла. Сука стояла в головах і вперто вдивлялася в мене, жалібно повискуючи.

Постогнуючи, я встала, щоб її випустити — бо ж усе те випите нею молоко мусило, нарешті, кудись вийти. Крізь відчинені двері війнуло холодним, вологим повітрям, що пахло землею й гниттям — як з могили. Сука підстрибом вибігла перед хату, поцюняла, кумедно піднімаючи задню лапу догори, немовби не могла вирішити, Пес вона, чи Сука. Потім сумно глянула на мене — можу сміливо сказати, що зазирнула глибоко в мої очі — і помчала в бік дому Великої Ступні.

Ось так Сука повернулася до своєї В’язниці.

І слід за нею прохолов. Я гукала її, сердита, що дозволила так легко себе ошукати й виявилася безрадною проти звички жити в неволі. Я вже почала взувати чоботи, але цей страшний сірий ранок перелякав мене. Іноді мені здається, що ми перебуваємо в склепі, великому, просторому, багатомісному. Дивилася на світ, оповитий сірим Мороком, холодним і неприємним. В’язниця не поза нами, вона всередині кожного з нас. Можливо, ми не вміємо без неї жити.

За кілька днів, ще до того, як випав великий сніг, я бачила поліційного «Полонеза» біля дому Великої Ступні. Зізнаюся, я зраділа, побачивши машину. Так, я мала втіху, що Поліція нарешті завітала до нього. Я розклала два вдалих пасьянси. Уявляла собі, що його заарештують, виведуть з кайданками на руках, конфіскують запаси дроту, заберуть пилу (на це Знаряддя слід видавати такий самий дозвіл, як на зброю, бо вона сіє серед рослин велике спустошення). Проте автомобіль від’їхав без Великої Ступні, запали швидкі Сутінки й засніжило. Сука, яку знову зачинили, вила весь вечір. Перше, що я побачила вранці на прекрасному, бездоганно білому снігові, це невпевнені сліди Великої Ступні й жовті плями сечі довкола моєї срібної Смереки.

Ось, про що я згадала, коли ми сиділи на Матожиній кухні. І своїх Дівчаток.

Матога, слухаючи цю розповідь, зварив яйця в мішечок, і подав їх тепер на порцелянових підставках.

— У мене немає такої довіри до органів влади, як у тебе, — сказав він. — Усе слід робити самому.

Не знаю, що він мав тоді на увазі.