Веди свій плуг понад кістками мертвих

4. 999 смертей

Голову козулі я поховала наступного дня на моєму кладовищі біля хати. Поклала до ямки в землі майже все, що взяла з дому Великої Ступні. Пакет, на якому залишилися плями крові, повісила на гілці сливи, як пам’ятку. До нього відразу нападав сніг, а нічний мороз перетворив його на кригу. Я довго увихалася, щоб викопати таку яму в мерзлій кам’янистій землі. Сльози застигали на моїх щоках.

На могилці, як зазвичай, поклала камінь. На моєму кладовищі вже чимало схожих надгробків. Тут лежали: такий собі старий Кіт, чий зотлілий труп я знайшла в льоху, коли купила цей будинок, і Кішка, напівдика, що померла після пологів разом зі своїми Малими. Лис, якого вбили лісоруби, переконуючи, що він був скажений, кілька Кротів і Козуля, що її минулої зими загризли Собаки. Це лише деякі Тварини. Тих, яких знаходила в лісі мертвих, у пастках Великої Ступні, я лише переносила на інше місце, аби ними принаймні хтось поживився.

З мого маленького кладовища, гарно розташованого на положистому схилі над ставком, було видно, мабуть, усе Плоскогір’я. Я б теж хотіла тут лежати й звідсіля опікуватися всім, завжди.

Я намагалася двічі на день обходити мої володіння. Мушу весь час пильнувати за Люфтцугом, якщо вже взяла це на себе. Ходила по черзі до кожного з будинків, якими опікувалася, і нарешті ще й піднімалася на гірку, щоб кинути погляд на все наше Плоскогір’я.

Із цієї перспективи було помітним те, чого не вгледиш зблизька: сліди на снігу фіксують тут кожен рух, ніщо не могло від цього приховатися, сніг старанно, ніби літописець, нотував кроки Тварин і людей, увічнював нечисленні відбитки автомобільних шин. Я уважно оглядаю наші дахи — чи десь, бува, не нависає сніг, який може потім обірвати ринву, або, не дай Боже, затриматися біля комина, застрягнути десь і поволі танути, а вода протікатиме під дахівкою досередини. Придивлялася до вікон, чи цілі шибки, чи під час попередніх відвідин я нічого не занедбала, не залишила горіти світло; оглядала подвір’я, двері, ворота, повітки, дровітні.

Я була охоронцем статків моїх сусідів, коли самі вони займалися зимовою роботою й розважалися в місті — я проводила тут замість них зиму, захищала їхні будинки від холоду й вологи та пильнувала їхнє тлінне майно. Таким чином я заступала їх у тутешній Темряві.

На жаль, знову озвалася моя Недуга. Так бувало, що вона посилювалася після стресу чи інших незвичайних подій. Іноді достатньо було однієї безсонної Ночі, щоб мене все починало непокоїти.

Тремтіли руки й ноги, здавалося, моїм тілом пробігає струм, немовби його сповивала невидима електрична мережа й хтось несильно карав мене, наосліп. Тоді плечі або ноги хапала несподівана, неприємна судома. Зараз я відчувала, як у мене цілком заніміла ступня, затерпла й поколювала. Йдучи, я тягнула її за собою, шкутильгала. І ще одне: уже кілька місяців у мене постійно були мокрі очі; сльози починали текти раптово й без причини.

Я вирішила, що нині, незважаючи на біль, піднімусь на схил і гляну на все згори. Напевне світ буде на своєму місці. Може, мене це заспокоїть і допоможе моєму горлу розслабитися й тоді мені покращає. Я анітрохи не шкодувала за Великою Ступнею. Та коли минала здалеку його хату, то згадала мертве тіло кобольда в бежевому костюмі, й тоді подумала про тіла всіх знайомих живих, щасливих у себе вдома. І я сама, моя ступня й худе, жилаве тіло Матоги, усе це здалося мені неймовірно сумним, нестерпним. Я глянула на чорно-білий краєвид Плоскогір’я й зрозуміла, що сум — важливе слово в понятті світу. Він основа всього, п’ята стихія, квінтесенція сущого.

Краєвид, що відкрився переді мною, складався з відтінків чорного й білого, сплетених між собою лініями дерев на межах між полями. Там, де трави залишилися нескошеними, сніг не здолав укрити полів однаковою білою площиною. Стебла пробивалися крізь його покрив, і здалеку це виглядало так, ніби велика рука щойно почала черкати якийсь абстрактний візерунок, вправлятися в коротких мазках, делікатних, ледь помітних. Я дивилася на чіткі геометричні фігури полів, смуги й прямокутники, кожен відмінний за своєю структурою, із власним відтінком, усі по-різному схиляються до квапливих зимових Сутінків. І наші будинки, усі сім, порозкидані, як частина довкілля, немовби виросли тут разом із межами, і потік, і місток через нього, усе це здавалося старанно спроектованим і зведеним, можливо, тією ж рукою, яка вправлялася в ескізах.

Я б теж могла нашкіцувати мапу з пам’яті. Наше Плоскогір’я виглядало б на ній, як товстий півмісяць, оточений з одного боку Срібними горами, невеликим, невисоким гірським пасмом, спільним для нас із чехами, а з іншого, польського боку — Білим узгір’ям. На ньому лише одне поселення — наше. Село й містечко лежать унизу, на північному сході, як і вся решта. Різниця рівнів між Плоскогір’ям та рештою Клодзької котловини незначна, але доволі відчутна, аби почуватися тут трохи вищими й дивитися на все зверхньо. Дорога важко піднімається знизу, з північного боку досить похило, але з’їзд із Плоскогір’я східним боком усе ж закінчується доволі стрімко, і взимку це буває небезпечно. Під час суворих зим Управління доріг, чи як там зветься ця установа, забороняє рух на цій трасі. Тоді ми їздимо нею незаконно, на власний ризик. Якщо, звісно у вас добра машина. Власне кажучи, я маю на увазі себе. У Матоги лише мопед, а Велика Ступня пересувався лише топтобусом. Цю стрімку частину ми називаємо Перевалом. Поблизу ще є кам’янисте урвище, але той, хто вважає його природним, помиляється. Це залишилося від колишньої каменоломні, яка вгризалася колись у Плоскогір’я, і напевне геть поглинула би його пащеками бульдозерів. Здається, її планують знову відкрити, і тоді ми зникнемо з поверхні Землі, бо Машини з’їдять нас.

Через Перевал до села веде польова дорога, якою можна проїхати лише влітку. На заході вона переходить в іншу, ширшу, проте ще не головну. Поруч лежить село, яке я називаю Трансильванією, через загальний настрій, який там панує. Там є костьол, крамниця, недіючі лижні підйомники й клуб. Горизонт високий, тож там постійно панують Сутінки. Так мені здається. Край села є ще бічна дорога, що провадить до Лисячої ферми, але я туди не їжджу, у тих краях майже не буваю.

За Трансильванією, перед самим виїздом на міжнародну трасу, є крутий поворот, на якому часто трапляються нещасні випадки. Дизьо назвав його Поворотом Волового Серця, бо якось бачив, як з вантажівки, що їхала з бойні, котра належала одному місцевому крутелику, випав ящик з лівером, і коров’ячі серця розсипалися по дорозі; принаймні так він стверджує. Мені це видається жахливим, і я справді не знаю, чи воно йому не привиділося. Дизьо іноді занадто вразливий щодо певних речей. Асфальт об’єднує між собою міста в Улоговині. За погожої днини з нашого Плоскогір’я можна побачити й дорогу, і нанизані на неї Кудову, Левін, і навіть ген далеко, на півночі, Нову Руду, Клодзько й Зомбковіце, які до війни звалися Франкенштайн.

То вже неблизький світ. Я зазвичай своїм Самураєм їздила до міста через Перевал. За ним можна було звернути ліворуч і під’їхати до кордону, який примхливо звивався і його легко можна було перейти непомітно під час будь-якої тривалої прогулянки. Зі мною часто траплялося через неуважність, що під час свого обходу я діставалася аж сюди. Проте іноді мені подобалося переходити його туди й назад навмисне, цілеспрямовано. Кільканадцять, кількадесят разів. Я бавилася так з півгодини — у перехід через кордон. Мені це справляло приємність, бо я пам’ятала часи, коли таке було неможливе. Я люблю долати різні межі.

Зазвичай спершу я перевіряла дім Професора та його дружини, мій улюблений. Він був невеликий і простий. Мовчазний, самотній будиночок з білими стінами. Самі господарі бували тут рідко, частіше їхні діти приїздили сюди із друзями, і тоді вітер доносив звідтіля галас. Будинок з відчиненими віконницями, освітлений і сповнений голосної музики, здавався мені ледь приголомшеним й оглушеним. Можна сказати, що із цими роззявленими віконними отворами він скидався на тюхтія. Отямлювався, коли молодь виїздила. Його вразливим місцем був стрімкий дах. Сніг зсувався звідти й лежав до травня біля північної стіни, крізь яку волога проникала досередини. Тоді доводилося прибирати сніг, а це зазвичай важка й невдячна праця. Навесні моїм завданням була турбота про садок — посадити квіти й доглядати ті, що вже росли на кам’янистій латочці землі перед будинком. Я робила це з радістю. Траплялося, що треба було виконати дрібний ремонт, тоді я дзвонила до Професора чи його дружини до Вроцлава, а вони переказували мені гроші на рахунок. Тоді треба було знайти майстрів і простежити за їхньою роботою.

Цієї зими я зауважила, що в льоху Професорового будинку оселилися кажани, та ще й чималою родиною. Колись мені довелося туди спуститися, бо причулося, наче внизу тече вода. Ото була б халепа, якби лопнула труба. І я побачила їх сплячих, скупчених громадкою, під кам’яним склепінням; висіли непорушно, проте мені здавалося, що вони спостерігають за мною крізь сон, що світло лампочки відбивається в їхніх розплющених очах. Я пошепки попрощалася з ними до весни і, не виявивши аварії, навшпиньках повернулася нагору.

А в будинку Письменниці влаштували собі кубло Куниці. Я не дала їм жодних імен, бо мені не вдалося їх ані полічити, ані розрізнити. Те, що цих звірків нелегко побачити, є їхньою особливою Здатністю, вони ніби духи. З’являються й зникають так швидко, що годі повірити, чи справді їх бачив. Куниці гарні Тварини. Я могла б мати їх на гербі, якби він мені знадобився. Вони здаються легенькими й беззахисними, та насправді це омана. У житті це небезпечні й підступні Істоти. Ведуть свої приватні війни з Котами, Мишами та Птахами. Воюють між собою. У домі Письменниці куниці залізли між черепицею та ізоляцією горища, підозрюю, що вони сіють там спустошення, нищать мінеральну вату й прогризають дірки в дерев’яних плитах.

Письменниця звичайно приїздила в травні, машиною, ущерть напханою книжками й екзотичними продуктами. Я допомагала їй розпаковувати речі, бо в неї хворий хребет. Вона носила ортопедичний комір, здається, колись потрапила в аварію. А може, її хворий хребет — від постійного писання. Письменниця нагадувала когось, хто пережив Помпею — уся немовби присипана попелом; її обличчя було попелястим, і колір вуст, і сірі очі, і довге волосся, стягнене гумкою й зібране на маківці в невеличку дульку. Коли б я знала її трохи гірше, то напевне прочитала б її книжки.

Та оскільки я знала її краще, то боялася по них сягнути. Може, я знайшла б там себе, описану так, що годі впізнати. Або свої улюблені місця, які для неї означають дещо зовсім інше, ніж для мене. У певному розумінні такі люди, як вона, ті, що володіють пером, бувають небезпечними. Відразу починаєш підозрювати нещирість — що така людина не є собою, вона — око, яке невпинно спостерігає, а те, що бачить, перетворює на речення; таким чином позбавляє дійсність усього найважливішого, того, що неможливо висловити.

Вона залишалася тут до кінця вересня. Переважно не виходила з дому; лише інколи, коли спека, незважаючи на наші вітри, ставала нестерпною й липкою, Письменниця вкладала своє попелясте тіло на шезлонгу й нерухомо лежала на сонці, старіючи дедалі сильніше. Якби я могла побачити її ступні, може, виявилося б, що вона також не була Людською Істотою, а якоюсь іншою формою існування. Русалкою логосу, сильфідою. Іноді до неї приїздила її подруга, темноволоса, сильна жінка з яскраво нафарбованими вустами. На обличчі в неї була коричнева родимка, що на мою думку, вказує на те, що Венера в мить її Народження перебувала в першому домі. Тоді вони разом готували, ніби пригадуючи атавістичні родинні ритуали. Декілька разів минулого літа я їла з ними: пряний суп з кокосовим молоком, деруни з лисичками. Вони смачно готували. Подруга ніжно ставилася до Попелястої й турбувалася про неї, ніби та була дитиною. Ця жінка поводилася дуже впевнено.

Найменший будиночок, під вологим ліском, нещодавно купила галаслива родина із Вроцлава. У них було двійко товстих, розбещених дітей-підлітків і продуктовий магазин у Кишках. Будівлю планували перебудувати й перетворити на польський шляхетський маєток з колонами, а ззаду мав бути басейн. Так мені колись розповідав їхній батько. Проте спершу довкола звели бетонний паркан. Вони мені щедро платили й прохали щодня зазирати досередини, чи ніхто, бува, туди не вдерся. Сам будинок був старий і поруйнований і, здавалося, хотів, аби його залишили в спокої, щоб він міг порохнявіти й надалі. Але цього року на нього чекала революція, уже привезли купи піску й вивантажили перед ворітьми. Вітер увесь час здмухував плівку, якою його накрили, мені коштувало чималих зусиль, аби знову її натягнути. На їхній території було маленьке джерело, де нові мешканці планували створити рибний ставок, встановити гриль. Вони називалися Колодяжні. Я довго роздумувала, чи не дати їм якесь інше, своє прізвисько, проте потім погодилася з тим, що це один із двох відомих мені випадків, коли прізвище пасує до Людини. Це справді були люди з колодязя — такі, що впали до нього давно й зараз на його дні влаштовували своє життя, гадаючи, що колодязь — то цілий їхній світ.

Останній дім, біля самої дороги, постійно винаймали. Найчастіше там оселялися молоді подружжя з дітьми, які хотіли відпочити на природі під час вихідних. Іноді коханці. Траплялися й підозрілі субчики, що напивалися ввечері й цілісіньку Ніч п’яно горлали, а тоді спали до полудня. Усі вони ковзали нашим Люфтцугом, немов тіні. Люди на вікенд. Одноденки. Маленький, відремонтований безликий будиночок належав найбагатшому Чоловікові в околиці, котрий у кожній долині й на кожному плоскогір’ї володів якоюсь нерухомістю. Прізвище цього типа було Нутряк, і це й був той другий випадок, коли воно пасує власникові. Здається, він придбав цей будинок заради ділянки, на якій дім стояв. Здається, він купував землю, щоб колись перетворити її на каменоломню. Здається, ціле Плоскогір’я може стати каменоломнею. Здається, ми тут живемо на золотій жилі, що зветься гранітом.

Мені доводилося справді старатися, щоб із цим усім давати раду. І ще місток, чи все з ним гаразд, і чи вода не підмила підпор, добудованих після останньої повені. І чи вода не наробила дірок. Закінчуючи обхід, я ще роздивлялася довкола, і, власне кажучи, повинна почуватися щасливою, що все це є. Бо ж могло просто не бути. Могла бути лише трава — великі пасма степової трави, що їх шмагає вітер, та ще квітнучі кошики оману. Так воно могло б виглядати. Або й узагалі нічого — порожнє місце в космічному просторі. А може, так і було б для всіх найкраще.

Мандруючи під час своїх оглядин полями й пустищами, я любила уявляти, як воно все виглядатиме через мільйони років. Чи збережуться ті самі рослини? А колір неба, чи залишиться таким самим? Чи зрушаться тектонічні плити й тут вирине пасмо високих гір? А може, тут утвориться море, і в ледачому перекочуванні хвиль зникне причина для вживання слова «місце»? Безсумнівно одне — цих будинків тут не буде, мої зусилля надто мізерні, маленькі, як голівка шпильки, власне, як і моє життя. Ось про що слід пам’ятати.

Пізніше, коли я виходила за нашу територію, краєвид змінювався. Подекуди в ньому стриміли знаки оклику, устромлені гострі голки. Коли погляд на них наштовхувався, у мене здригалися повіки; очі ранилися об ці дерев’яні конструкції, встановлені на полях, на межах, на узліссі. На Плоскогір’ї їх було вісім, я це точно знала, бо мала з ними справу, як Дон Кіхот з вітряками. Їх збивали з дерев’яних колод, хрест-навхрест, вони всуціль складалися із хрестів. Чотири ноги мали ці потворні будівлі, а на них стриміли будки з бійницями. Амвони. Мене ця назва завжди дивувала й дратувала. Бо чого вчили з таких амвонів? Яке євангеліє несли? Хіба ж це не вершина гордині, не диявольський замисел, аби місце, з якого вбивають, назвати амвоном?

Бачу їхні обриси. Примружую очі й таким чином силуети розпливаються й зникають. Роблю це лише тому, що не можу стерпіти їхньої присутності. Проте це правда, що той, хто відчуває Гнів, але не діє, поширює заразу. Так говорить наш Блейк.

Стоячи так і дивлячись на амвони, я могла будь-якої миті обернутися, щоб упіймати поглядом пошарпану, гостру лінію горизонту, легеньку, ніби волосину. Зазирнути за неї.

Там лежить Чехія. Туди втікає Сонце, коли надивиться вже на наші жахіття. Туди заходить на Ніч моя Панна. О так, Венера ходить спати до Чехії.

Вечори я проводила так: сідала на кухні біля великого столу й займалася тим, що люблю найдужче. Ось мій великий кухонний стіл, на ньому отриманий від Дизя комп’ютер, у якому я використовувала одну-однісіньку програму. Ось «Ефемериди», папір для нотаток, декілька книжок. Сухі мюслі, якими я ласую під час роботи, і чайничок із чорним чаєм; іншого я не п’ю.

Властиво кажучи, я могла б усе обраховувати вручну й, може, навіть трохи жалкую, що цього не робила. Але хто зараз ще користується логарифмічною лінійкою?

Проте якби довелося колись укласти чийсь Гороскоп у пустелі, без комп’ютера, без електрики й без будь-яких Приладів, я б упоралася. Мені потрібні були тільки мої «Ефемериди», і тому, коли б хтось раптом запитав (але, на жаль, ніхто не запитає), яку книжку я взяла б із собою на безлюдний острів, я б відповіла, що саме цю. «Ефемериди планет. 1920–2020».

Мене цікавило, чи в Гороскопах людей можна відшукати дату їхньої смерті. Смерть у Гороскопі. Як воно виглядає. Як виявляється. Які планети відіграють ролі Мойр? Тут, унизу, у світі Урізена,[2] діє закон. Від зоряного неба до морального сумління. Це суворий закон, безжальний, він не визнає винятків. Якщо існує порядок Народження, то чому б не мало бути порядку Смерті?

Протягом усіх цих років я зібрала тисячу сорок дві дати народження та дев’ятсот дев’яносто дев’ять дат смерті й продовжую вести свої скромні дослідження. Проект без євросоюзівських дотацій. Кухонний.

Я завжди вважала, що Астрологію слід вивчати на практиці. Це корисні знання, значною мірою емпіричні й так само наукові, як, скажімо, психологія. Треба уважно спостерігати за кількома особами зі свого оточення й порівнювати моменти їхнього життя з розташуванням планет. Також слід перевіряти й аналізувати ті самі Події, у яких беруть участь різні люди. Дуже швидко можна помітити, що схожі астрологічні приклади описують схожі події. Тоді й відбувається ініціація — о так, порядок існує, він поруч. Його визначають зірки й планети, а небо — це шаблон, за яким постає зразок нашого життя. Заглибившись у вивчення, тут, на Землі, можна буде за незначними деталями відгадувати розташування планет на небі. Пообідня буря, лист, що його листоноша запхнув у дверну щілину, перегоріла лампочка у ванній. Ніщо не сховається від цього порядку. На мене це впливає, як алкоголь або якийсь із цих нових наркотиків, котрі, як мені здається, сповнюють людину чистим захватом.

Треба уважно дивитися й слухати, зіставляти факти. Бачити схожість там, де інші вбачають цілковиту відмінність, пам’ятати, що певні події відбуваються на різних рівнях або, інакше кажучи, багато подій є аспектами одного й того ж. І що світ — це велика мережа, цілісність, і немає жодної речі, яка б існувала окремо. Що кожна, щонайменша навіть частинка світу поєднана з іншими складним Космосом взаємозв’язків, які годі осягнути звичайним розумом. Ось, як це працює. Як японський автомобіль.

Дизьо, який уміє розводитися про химерну символіку Блейка, не поділяє моєї пристрасті до Астрології. Це через те, що він народився запізно. Його покоління має Плутона в Терезах, а це трохи послаблює їхню чуйність. Вони намагаються зрівноважити пекло. Навряд чи їм це вдасться. Може, вони й уміють писати проекти й подання, проте більшість із них чуйність втратила.

Я зростала в прекрасний час, який, на жаль, минув. У ньому була неймовірна готовність до змін і вміння снувати революційні плани. Нині нікому не стане мужності вигадати щось нове. Без кінця говорять лише про те, що є, й розвивають старі ідеї. Дійсність постарілася, здивачіла, бо ж нею керують ті самі закони, як і будь-яким живим організмом, і вона старіє. Її найдрібніші складники — сутності, підлягають апоптозові, як і клітини тіла. Апоптоз — це природна смерть, викликана втомою й виснаженням матерії. Грецькою це слово означає «опадання листя». Світ став безлистим.

Але потому повинно настати щось нове; так завжди було — хіба це не кумедний парадокс? Уран перебуває в Рибах, але коли він перейде в знак Овена, почнеться новий цикл, і дійсність народиться знову. Весною, через два роки. Вивчення гороскопів справляло мені приємність, навіть коли я відкривала ці закони смерті. Рух планет завжди здатен гіпнотизувати, він прекрасний, його неможливо ані зупинити, ані прискорити. Приємно подумати собі, що цей порядок сягає далеко поза час та місце Яніни Душейко. Приємно бути в чомусь цілковито впевненим.

Отож, у випадку природної смерті аналізуємо положення хілега, тобто тіла, яке всотує для нас життєву енергію з Космосу. Для народжених удень ним є Сонце, уночі — Місяць, а в деяких випадках хілегом стає володар Асценденту. Смерть настає зазвичай тоді, коли хілег досягає якогось особливо негармонійного аспекту з володарем восьмого дому або розташованою в ньому планетою.

Я роздумувала про загрозу наглої смерті, тож довелося перевірити хілег, його дім та планети в цьому домі. При цьому я звернула увагу на те, котра зі шкідливих планет — Марс, Сатурн чи Уран — є сильнішою за хілег й утворює з ним поганий аспект.

Того дня я сіла до роботи й витягла з кишені пожмаканого аркушика, на якому записала дані Великої Ступні, щоб перевірити, чи його смерть навідалася до нього слушної години. Коли я вводила дату його народження, то зиркнула на аркушика з даними. І побачила, що записала їх на календарі полювання, на сторінці «Березень». У таблиці були вміщені фігурки Тварин, на яких можна полювати в березні.

Гороскоп вигулькнув переді мною на екрані й на годину прикував мою увагу. Спершу я глянула на Сатурн. Саме він у постійному знакові часто віщує, що людина помре, подавившись, задихнувшись або повісившись.

Я морочилася з Гороскопом Великої Ступні два вечори, доки не подзвонив Дизьо й довелося відрадити хлопця від ідеї приїхати. Його старенький мужній «Фіатик» загрузнув би в розквецяному снігу. Нехай собі цей золотий хлопець перекладає Блейка у своєму робітничому гуртожитку. Нехай у темних закамарках свого розуму проявляє англійські негативи, що перетворяться на польські фрази. Було б краще, якби він приїхав у п’ятницю, тоді я розповіла б йому все, і як доказ, продемонструвала точний порядок зірок.

Мені слід бути обережною. Зараз я наважуся це сказати: на жаль, Астролог з мене кепський. У моєму характері є така собі болячка, яка затьмарює картину розташування планет. Я дивлюся на них крізь власний страх і, незважаючи на вдавану погідність, яку мені наївно й простодушно приписують люди, бачу все, неначе в темному свічаді, крізь закіптюжену шибку. Я дивлюся на світ так само, як інші на затемнення Сонця. Так, я бачу затемнення Землі. Бачу, як ми просуваємося навпомацки у вічному Мороці, немов комахи, спіймані й запхнуті до коробки жорстокою дитиною. Нас легко скалічити й скривдити, поламати на шматки наше майстерно збудоване химерне існування. У всьому я дошукуюся чогось ненормального, жахливого й загрозливого. Бачу самі Катастрофи. Але якщо початком є Падіння, невже можна впасти ще нижче?

У будь-якому разі, я знаю дату власної смерті, і тому почуваюся вільною.