Веди свій плуг понад кістками мертвих

3. Вічне Світло

Коли я повернулася додому, уже геть розвиднілося, і я зовсім утратила пильність, бо мені знову видавалося, що чую тупотіння Дівчаток на підлозі в сінях, бачу їхні запитливі погляди, зморщені чола, посмішки. І тіло відразу приготувалося до ритуалу привітання, до ніжності.

Але вдома панувала пустка. Холодна білість спливала крізь вікна м’якими хвилями й величезний відкритий простір Плоскогір’я настирливо пхався досередини.

Я сховала голову Козулі в гаражі, де було зимно, підкинула дров у піч. У чім була, пішла до ліжка й спала, неначе нежива.

— Пані Яніно.

І за мить знову, голосніше:

— Пані Яніно.

Мене розбудив голос у сінях. Низький, чоловічий, несміливий. Хтось там стояв і кликав, повторюючи моє ненависне Ім’я. Я розсердилася ще дужче: мені знову не давали спати й називали на Ймення, якого я не сприймаю й не люблю. Його дали випадково й бездумно. Так воно буває, якщо Людина не замислюється над значенням Слів, і тим більше Імен, уживаючи їх навмання. Я не дозволяю, аби до мене зверталися «пані Яніно».

Я встала й обтрусила одяг, бо вигляд він мав не найкращий, бо ж я спала вбрана вже другу Ніч, і вийшла з кімнати. У сінях, у калюжі розталого снігу, стояло двоє сільських дядьків. Обидва були високі, кремезні й вусаті. Увійшли, бо я не зачинила дверей і, мабуть, слушно почувалися через це ніяково.

— Ми би вас хотіли просити, аби ви туди прийшли, — захрипло озвався один з них.

Усміхнулися, немов перепрошували, і я розгледіла, що в них однакові зуби. Я знала цих двох, вони працювали на вирубці лісу. Бачила їх у крамниці в селі.

— Я щойно звідти повернулася, — пробурмотіла я.

Вони сказали, що Поліція ще не приїхала й усі чекають на ксьондза. Що Уночі замело дороги. Навіть шляхом до Чехії та Вроцлава неможливо проїхати й «тіри» застрягли в довгих корках. Але новини швидко розносяться околицею й пішки прийшло кілька знайомих Великої Ступні. Мені було приємно почути, що в нього були якісь приятелі. Здавалося, погодні примхи покращують цим людям настрій. Краще вже змагатися зі сніговицею, аніж зі смертю.

Я пішла за ними, ми просувалися в пухнастому, біленькому снігу. Він був свіжий і від низького зимового сонця розквітнув рум’янцем. Чоловіки торували мені дорогу. Обоє взуті в міцні гумові чоботи з повстяними халявами, це тут єдина чоловіча мода. Широкі підошви витоптували для мене вузенький тунель.

Перед будинком стояли кілька інших чоловіків і курили сигарети. Невпевнено вклонилися, уникаючи зустрітися поглядами. Смерть когось зі знайомих позбавляє людину впевненості в собі. У всіх був однаковий вираз обличчя — святочної поваги й офіційного врочистого смутку. Переговорювалися стишеними голосами. Хто докурив, заходив до хати.

Усі, без винятку, мали вуса. Стояли похмуро довкола дивана з тілом. Щохвилини відчинялися двері, й заходили новоприбулі, заносячи до кімнати сніг і металічний запах морозу. То були переважно колишні працівники радгоспу, які зараз отримували допомогу по безробіттю, і час від часу наймалися рубати ліс. Дехто з них їздив на заробітки до Англії, але швидко повертався, наляканий чужиною. Або вперто поралися біля своїх маленьких господарств, від яких не було жодного прибутку, й котрі трималися лише завдяки євросоюзівським дотаціям. Самі чоловіки. У кімнаті стало парко від їхнього дихання, відчувався легенький запах перегару, тютюну й вологого одягу. Поглядали на покійника крадькома, швидко. Чути було шморгання носами, але невідомо, чи від морозу, чи, може, справді на очі цим могутнім мужикам набігали сльози й, не маючи виходу, спливали носом. Не було Матоги чи когось знайомого.

Один із присутніх витягнув з кишені кільканадцять свічечок у металевих мисочках і простягнув їх мені таким упевненим рухом, а я машинально взяла, не дуже розуміючи, що з ними робити. Лише перегодом я оцінила його ідею. О так, довкола треба розставити ці свічки й запалити їх; стане поважно й урочисто. Може, їхнє полум’я визволить сльози, які всякнуть у ці пухнасті вуса. І це принесе всім полегшу. Тож я заходилася коло свічок і подумала, що чимало із присутніх неправильно зрозуміли мої дії. Вони мали мене за розпорядницю церемонії, за провідника похоронної громади, бо коли запалали свічки, усі затихли й утупилися в мене своїми сумними поглядами.

— Тож починайте, — прошепотів той, якого я, здавалося, звідкись знала.

Я нічого не зрозуміла.

— Починайте співати.

— А що треба співати? — я не на жарт занепокоїлася. — Я не вмію співати.

— Будь-що, — відказав він, — найкраще «Вічная пам’ять».

— А чому я?

Тоді той, що стояв найближче, рішуче відповів:

— Бо ви жінка.

Ось воно що. Отак, значить, вони собі вирішили. Я не розуміла, до чого тут моя стать, але не хотіла в таку хвилину опиратися традиції. «Вічная пам’ять». Я пам’ятала її з дитинства; дорослою я не ходила на похорони. Але слів не пригадувала. Та виявилося, що достатньо було лише почати, і весь хор грубих голосів негайно приєднався до мого слабенького, утворюючи невпевнену, фальшиву поліфонію, яка дужчала з кожним наступним повторенням. І мені раптом полегшало, голос став упевненим, і я швидко запам’ятала слова про Вічне Світло, котре, як ми вірили, проллється й на Велику Ступню.

Співали ми так з годину, весь час одне й те саме, доки слова не перестали будь-що значити, немов були морськими камінцями, що їх ненастанно обточують хвилі, від чого ті стають круглими й схожими один на інший, як дві піщинки. Без сумніву, це давало перепочинок, мертве тіло ставало чимраз менш реальним, доки не перетворилося на привід для зустрічі цих спрацьованих людей на вітряному Плоскогір’ї. Ми співали про Світло, яке існує насправді десь далеко й поки що непомітне, але щойно ми всі помремо, то його уздріємо. Зараз дивимося на нього крізь шибку, у криве свічадо, проте колись опинимося з ним віч-на-віч. А воно нас огорне, з нього ми постали. І навіть носимо в собі його часточку, кожен, навіть Велика Ступня. Тому, власне кажучи, смерть повинна нас тішити. Так я думала, співаючи, але насправді ніколи не вірила в жодне персоналізоване наділяння Світлом. Ніякий Господь не займатиметься цим, жоден небесний бухгалтер. Важко було б стільки вистраждати одній особі, тим більше, всевідаючій, гадаю, вона луснула під тягарем цього болю, хіба що раніше забезпечила б собі якісь захисні механізми, як Людина. Лише машина могла б нести весь світовий біль. Тільки механізм, примітивний, ефективний і справедливий.

Проте якщо все мало б відбуватися механічно, наші молитви виявляться непотрібними.

Коли я вийшла надвір, з’ясувалося, що вусаті чоловіки, які покликали ксьондза, саме зустрічають його перед хатою. Священик не міг дістатися, загруз десь у заметах і лише зараз вдалося привезти його трактором. Ксьондз Шелест (так я назвала його подумки) обтрусив сутану й спритно зіскочив із трактора. Не дивлячись ні на кого, він швидкими кроками подався досередини. Пройшов так близько від мене, що я відчула його запах, одеколону й диму від печі.

А ще я побачила, як Матога чудово все організував. У своєму робочому кожусі, неначе церемоніймейстер, наливав з великого китайського термоса каву до пластикових стаканчиків і роздавав присутнім. Отак ми й стояли перед хатою й пили гарячу, солодку каву.

Невдовзі прибула Поліція. Тобто не приїхала, а прийшла, бо машину довелося залишити на асфальтованій дорозі — у них не було зимових шин.

Це були двоє поліцейських у формі й один у цивільному, у довгому чорному пальті. Перш ніж вони, відсапуючись, дісталися будинку у своїх обліплених снігом черевиках, ми всі вийшли надвір. Продемонструвавши, на мою думку, ввічливість і повагу до представників влади. Обидва поліцейських у формі поводилися дуже офіційно, розмовляли сухо, і було помітно, що вони ледве притлумлюють злість через цей сніг, довгу дорогу й узагалі обставини цієї справи. Обтрусили черевики й мовчки зникли в хаті. Тим часом незнайомець у чорному пальті підійшов, ні сіло ні впало, до мене з Матогою.

— Ну, добридень. Здрастуйте, пані, привіт, тату.

Оце «Привіт, тату» стосувалося Матоги.

Я б ніколи не сподівалася, що в нього може бути син у Поліції, який, на додачу, ходить у такому кумедному чорному пальті. Матога відрекомендував нас одне одному досить незграбно, знічений, але я навіть не запам’ятала імені Чорного Плаща, бо вони відразу відійшли набік, і я чула, як син шпетив батька:

— Заради Бога, тату, навіщо ви чіпали тіло? Ви що, фільмів не дивитеся? Усі знають, що коли стається таке, трупа не можна торкатися, доки не приїде Поліція.

Матога захищався слабо, ніби його пригнічувала розмова із власним сином. Я гадала, що все має бути навпаки і розмова з рідною дитиною лише додає снаги.

— Він жахливо виглядав, сину. Ти б теж так учинив. Він чимось удавився й був увесь зіщулений, брудний… Це ж наш сусіда, ми не хотіли покидати його на підлозі, як, як… — він підшукував слово.

— …тварину, — допомогла я, підходячи до них ближче; не могла стерпіти, що Чорний Плащ так картає батька. — Він удавився кісткою із забитої Козулі. Помста з могили.

Чорний Плащ зиркнув на мене й звернувся до Матоги:

— Вас можуть звинуватити в тому, що ви заплутуєте слідство. І вас, пані, теж.

— Ти що жартуєш, оце-то так. Наче в мене син не прокурор.

Той вирішив завершити цю незручну розмову.

— Тату, гаразд. Потім вам обом доведеться давати свідчення. Можливо, покійнику зроблять розтин.

Він поплескав Матогу по плечі, і в цьому лагідному жесті помітна була й зверхність, наче син казав: гаразд, старенький, тепер я беру справу до своїх рук.

Потому він зник у домі померлого, а я, не чекаючи, що вони вирішать, пішла додому, змерзла, із захриплим горлом. Годі з мене.

З моїх вікон було видно, як від села під’їжджає снігоочищувальна машина, яку тут усі називали «Білорускою». Завдяки їй надвечір до хати вдалося під’їхати катафалком — довгим, приземкуватим, темним автомобілем із чорними фіранками на вікнах. Але хіба що в один бік. Коли біля четвертої, щойно почало сутеніти, я вийшла на терасу, то помітила здалеку рухому чорну пляму на дорозі — це вусаті чоловіки наполегливо штовхали катафалк із тілом товариша під гору, до вічного спочинку у Віковічному Світлі.

Зазвичай телевізор працює цілий день, від самого сніданку. Це мене заспокоює. Коли за вікном панує зимова імла, або світанок уже за кілька годин непомітно переходить у Морок, здається, що там немає нічого. Можна дивитися крізь вікно, а шибки відбивають лише кухню, маленький, захаращений центр Усесвіту.

Для цього й потрібен телевізор.

У мене великий вибір програм; антену, схожу на емальовану миску, привіз якось Дизьо. Вона ловить кількадесят каналів, але це забагато. Мені й десятьох задосить. І двох теж. Власне, я дивлюся хіба що прогноз погоди. Розшукала цей канал, щаслива, що можу отримати все, чого потребую, тому навіть пульт десь заподіла.

Від ранку мене супроводжує картина атмосферних фронтів, прегарні абстрактні лінії на мапах, сині й червоні, вони невблаганно наближаються від заходу, з-над Чехії й Німеччини. Несуть повітря, яким щойно дихала Прага, а може, навіть Берлін. Воно прийшло з-над Атлантики, подолало всю Європу, можна сказати, що це морське повітря тут, у горах. Я особливо люблю, коли показують мапи атмосферного тиску, які пояснюють несподівану кволість при вставанні з ліжка або біль у колінах, або ще щось — незрозумілий смуток, який вочевидь має природу атмосферного фронту, примхливої змієвидної лінії в земній атмосфері.

Мене зворушують супутникові фотографії й кривизна Землі. Отже, це правда, що ми живемо на поверхні кулі, виставлені перед усіма планетами, покинуті у величезній порожнечі, у якій після Падіння світло скупчилося в маленькі крихти й розсипалося? Це правда. Нам слід про це щодня нагадувати, бо забувається. Нам здається, що ми вільні, а Бог нам простить. Особисто я так не вважаю. Будь-який учинок, перетворившись на ледь відчутне коливання фотонів, попрямує, зрештою, до Космосу, неначе фільм, який довіку оглядатимуть планети.

Коли я заварюю собі каву, зазвичай передають прогноз погоди для лижників. Демонструють нерівний світ гір, спусків і долин, і вибагливий сніговий покрив — шорстка шкіра Землі лише де-не-де вкрита білими латками. Навесні на місце лижників приходять алергіки, і картина стає барвистою. М’які лінії позначають небезпечну територію. Там, де червоне, природа атакує найдошкульніше. Цілу зиму вона чекала, приспана, щоб зараз напасти на тендітну імунну систему Людини. Колись нас отак зовсім змете. Перед вихідними показують прогноз погоди для водіїв, але їхня присутність зводиться до кількох ліній нечисленних у нас автострад. Такий поділ людей на три групи — лижників, алергіків та водіїв — для мене дуже переконливий. Це хороша й проста типологія. Лижники — це гедоністи. Мчать гірськими схилами. Водії воліють взяти долю у власні руки, хоча від цього часто страждає їхня спина; зрозуміло — життя нелегке. Зате алергіки — повсякчас на великій війні. Я, безсумнівно, алергік.

Мені б ще хотілося мати канал про зірки й планети. «ТВ Космічні впливи». Такі передачі, властиво, теж складалися б із мап, ліній впливів, полів дії різних планет. «Шановні глядачі, над екліптикою починає сходити Марс, увечері він перетне пояс впливу Плутона. Прохання залишити ваші автомобілі в гаражах і на критих стоянках, а також заховати ножі, обережно спускатися до льоху, а доки ця планета проходитиме крізь знак Рака, закликаємо уникати купелі й чимдуж втікати від родинних сварок», — так говорила б худенька, ефемерна телеведуча. Ми дізналися б, чому нині спізнилися потяги, а листоноша загруз у сніговому заметі своїм «Фіатом-чінквеченто», і чому майонез не вдався, а головний біль раптово вщух сам, без таблетки, так само зненацька, як і почався. Довідалися б про час, коли можна почати фарбувати волосся й на коли планувати шлюб.

Увечері я спостерігаю за Венерою, ретельно стежу за змінами, що відбуваються із цією прекрасною Панною. Я люблю її як Вечірню Зорю, котра з’являється немовби нізвідки, наче внаслідок чарів, і опускається вниз за Сонцем. Іскра вічного світла. Саме в Сутінках відбуваються найцікавіші речі, бо тоді зникають несуттєві відмінності. Я могла б жити у вічних Сутінках.