Веди свій плуг понад кістками мертвих

10. Плоскотілка Кровоколірна

На початку червня, коли в будинках, бодай у вихідні, хтось був, я продовжувала й далі дуже серйозно ставитися до своїх обов’язків. Наприклад, я принаймні раз на день сходила на пагорб, і звідти в бінокль спостерігала за територією. Спершу, звісно, придивлялася до будинків. Адже в певному розумінні це живі створіння, які співіснують з Людиною, утворюючи досконалий симбіоз. Моє серце раділо, бо по них явно було видно, що їхні мешканці повернулися. Заповнили порожні приміщення метушнею, теплом власних тіл, думками. Їхні невеликі руки лагодили всі пошкодження після зими, сушили вологі стіни, мили вікна й ремонтували бачки в туалетах. І будинки виглядали так, немовби прокинулися від важкого сну, у який поринає матерія, якщо її не тривожити. На подвір’я вже повиносили пластмасові столи й стільці, повідчиняли дерев’яні віконниці, всередину кімнат нарешті зазирнуло Сонце.

У вихідні з коминів виходив дим. Чимраз частіше приїздили Професор із дружиною, завжди в товаристві друзів. Гуляли дорогою, ніколи не заходили на межу. Щодня по обіді проходжувалися до каплички й назад, час від часу спиняючись і жваво дискутуючи. Інколи, коли вітер віяв з їхнього боку, до мене долітали окремі слова: Каналетто, світлотінь, тенебризм.

Щоп’ятниці почали приїздити й Колодяжні. Ці дружно заходилися видирати рослини, що досі буяли біля їхнього будинку, аби посадити інші, куплені в крамниці. Важко було збагнути їхню логіку. Чому їм не до вподоби чорна бузина й вони воліли гліцинію. Якось я зіп’ялася навшпиньки, щоб роздивитися їх за високим парканом, і сказала, що гліцинія, швидше за все, не витримає тутешніх лютневих морозів, але вони похитали головами, посміхнулися, і продовжували робити своє. Викорчували чудовий кущ шипшини й видерли купу материнки. Перед будинком збудували з каміння вигадливу гірку й посадили круг неї, за їхніми словами, тую, смереки, сосонки й кипариси. Як на мене, справжнє безглуздя.

На довше приїжджала вже й Попеляста, було видно, як вона повільно походжала межами, пряма, наче кілок. Одного вечора я подалася до неї із ключами й рахунками. Вона почастувала мене трав’яним чаєм, який я випила із чемності. Коли ми закінчили розрахунки, я наважилася спитати:

— А якби мені захотілося написати власні спогади, то як це найкраще зробити? — я почувалася досить збентеженою.

— Треба сісти за стіл і змусити себе писати. Це приходить саме. Не можна нічого виправляти. Слід записувати все, що спаде на думку.

Дивна порада. Я не хотіла писати «все». Лише те, що здається мені добрим і корисним. Я гадала, що вона щось додасть, але Попеляста мовчала. Я відчула розчарування.

— Я вас розчарувала? — запитала Письменниця, неначе прочитавши мої думки.

— Так.

— Коли не можна говорити, треба писати, — сказала вона. — Це дуже допомагає, — додала за хвилю й замовкла. Вітер посилився, й тепер ми бачили крізь вікно дерева, що погойдувалися в такт нечутної музики, як слухачі на концерті в амфітеатрі. Десь нагорі протяг грюкнув дверима. Наче хтось вистрілив. Попеляста здригнулася.

— Мене лякає цей шум, тут ніби все живе!

— Вітер завжди так гуде. Я вже звикла.

Я спитала її, які книжки вона пише, і почула у відповідь, що це романи жахів. Мене це втішило. Треба їх конче познайомити — Попелясту й Добру Звістку, їм напевне буде про що поговорити. Вони — ланки одного ланцюга. Той, хто вміє писати про такі речі, має бути сміливою Людиною.

— А зло завжди мусить бути покаране наприкінці? — поцікавилася я.

— Я про це не думаю. Не замислююся над покаранням. Мені просто подобається писати про страшні речі. Може, це через те, що я сама страхополох. На мене це добре впливає.

— Що з вами трапилося? — запитала я в неї, підбадьорена Сутінками, і показала на ортопедичний комір на її шиї.

— Дегенерація шийних хребців, — пояснила вона таким тоном, немовби йшлося про якусь зіпсуту побутову техніку. — Мабуть, голова в мене заважка. Так мені здається. Атож, заважка голова. Хребці не витримують навантаження і — «хрусь, хрусь» — деформуються.

Попеляста посміхнулася й долила до моєї чашки свого жахливого чаю.

— А ви не почуваєтеся самотньою? — запитала вона в мене.

— Іноді так.

— Я вами захоплююся. Хотіла б я бути схожою на вас. Ви дуже мужня.

— Ой ні, я зовсім не мужня. Добре, що тут є чим зайнятися.

— Мені без Агати теж ніяково. Світ навколо такий великий, такий незрозумілий, — вона подивилася на мене й кілька секунд наче перевіряла поглядом. — Агата — це моя дружина.

Я закліпала повіками. Ніколи досі не чула, аби одна жінка про іншу сказала «моя дружина». Але мені це сподобалося.

— Вас це дивує, правда?

Я замислилась на хвильку.

— У мене теж би могла бути якась дружина, — упевнено відповіла я. — Краще жити з кимсь, аніж самотою. Легше йти разом, ніж поодинці.

Попеляста не відповіла. Мені було важко з нею розмовляти. Нарешті я попросила позичити мені її книжку. Якусь найстрашнішу. Вона пообіцяла, що скаже Агаті, аби та привезла. Западали Сутінки, а Письменниця не вмикала світло. Коли ми обидві вже потонули в темряві, я попрощалася й повернулася додому.

Тепер, заспокоївшись, що будинки знову перебувають під опікою їхніх власників, я з радістю заходила чимраз далі й далі, продовжуючи ці вилазки називати «обходом». Я розширювала свої володіння, ніби самотня Вовчиця. З полегшею залишала за собою домівки й дорогу. Заглиблювалася в ліс і могла блукати ним, забувши про час. Ставало тихше, ліс перетворювався на величезну, затишну глибочінь, у якій можна безпечно сховатися. Він заколисував мої думки. Там мені не доводилося приховувати найдошкульнішої моєї Недуги — того, що я плачу. У лісі сльози могли текти, промиваючи очі й покращуючи зір. Може, тому я бачила більше, ніж ті, у кого очі сухі.

Спершу я помітила відсутність Козуль. Вони зникли. А може, це трави були такими високими, що ховали їхні руді зграбні спини? Це означало, що Козулі вже окотилися.

Того ж таки дня, коли вперше побачила Панну з Малям, гарним, плямистим Цапком, я вгледіла в лісі Чужинця. Доволі зблизька, хоча він мене й не бачив. У нього був рюкзак, зелений, із внутрішньою рамою, такі робили в сімдесяті, тож я подумала, що цей Чоловік приблизно одного зі мною віку. Власне, так він і виглядав — старим. Був голомозий, а обличчя поросло сивою щетиною, підголеною коротко, мабуть, одним з дешевих китайських одноразових лез, що їх купують на базарі. Завеликі вилинялі джинси негарно надималися на сідницях.

Цей Чоловік просувався дорогою вздовж лісу, обережно, дивлячись попід ноги. Мабуть, тому до нього вдалося підкрастися так близько. Дійшовши до роздоріжжя, де складали зрубані стовбури ялин, він зняв рюкзак, обпер його об дерево, а сам подався до лісу. У бінокль я бачила хіба що розмиту, нечітку картину, тож могла лише здогадуватися, що він там робить. А він нахилявся над землею, копирсався в підстилці. Можна подумати, що це грибник, але на гриби ще було зарано. Я спостерігала за ним десь із годину. Чоловік сидів на траві, їв бутерброди й щось записував у зошиті. Тоді якісь півгодини лежав навзнак, поклавши руки за голову, і дивився в небо. Потому підхопив рюкзак і зник у гущавині.

Із цією новиною я подзвонила зі школи до Дизя. Мовляв, лісом ходить якийсь чужинець. Розповіла йому також, що казали люди в крамниці Доброї Звістки. Якщо їм вірити, то Комендант був уплутаний у переправляння терористів через кордон. Бо якихось підозрілих субчиків упіймали недалеко звідси.

Але Дизьо вислухав ці сенсаційні новини досить скептично. Його не вдалося переконати, що це може бути той, хто блукає лісом, аби приховати якісь імовірні сліди. Може, у нього там захована зброя?

— Не хочу тебе розчаровувати, але справу, напевне, закриють, бо не знайшли нічого, аби висунути якісь нові версії.

— Як це? А сліди Тварин довкола? Це Козулі зіпхнули його до колодязя.

Запала тиша, а тоді Дизьо запитав:

— Чому ти всім розповідаєш про цих Тварин? Тобі ж однаково ніхто не вірить і кажуть, що ти трохи… ну… — він затнувся.

— Ненормальна, так? — допомогла я йому.

— Ну, так. То навіщо ти про це патякаєш? Ти сама знаєш, що це неможливо, — сказав Дизьо, і я подумала, що їм справді треба все це чітко пояснити.

Я обурилася. Та коли продзеленчав дзвоник на урок, швидко мовила:

— Треба казати людям, що вони повинні думати. У мене немає виходу. Інакше це зробить хтось інший.

Не дуже мені гарно спалося тієї Ночі, бо я знала, що якийсь незнайомець вештається неподалік дому. Та й звістка про ймовірне припинення слідства викликала неприємне занепокоєння. Як це «закрити»? Отак відразу? Без перевірки всіх версій? А ці сліди? Чи звернули вони на них увагу? Адже загинула Людина. Як це, «закрити», до дідька?

Уперше відтоді, як тут оселилася, я позачиняла двері й вікна. Відразу стало задушливо. Неможливо було заснути. Стояв початок червня, Ночі були теплі й запашні. Я почувалася так, наче мене зачинили в котельні. Прислухалася, чи не почую кроків біля дому, думала, що може шарудіти поблизу, зривалася від кожного тріску гілки. Уночі найтихіші звуки здавалися гучнішими, перетворювалися на кашель, стогони, голоси. Мабуть, я була перелякана. Уперше, відколи тут оселилася.

Наступного дня вранці я побачила того самого Чоловіка з рюкзаком. Він стояв біля мого будинку. Спершу я помертвіла від страху, і рука сама потягнулася до сховку з газовим балончиком.

— Добридень. Пробачте, що турбую, — озвався він низьким баритоном, від якого завібрувало повітря. — Я хотів би купити трохи молока від вашої корови.

— Корови? — здивувалася я. — Молока від Корови в мене немає, маю із Жабки,[7] підійде?

Він був розчарований.

Зараз, удень, він видався мені доволі приємним. Сльозогінний газ був зайвим. Незнайомець мав на собі білу лляну сорочку з комірцем-стійкою, такі носили за старих, добрих часів. Зблизька виявилося, що він зовсім не був голомозим. Трохи волосся залишилося на потилиці, і він заплітав його в маленьку, тонку кіску, котра скидалася на бруднувату шнурівку.

— А хліб ви печете самі?

— Ні, — здивовано відказала я, — теж купую в крамниці внизу.

— Ага. Ну, добре, нехай уже.

Я вже пішла було до кухні, але обернулася, щоб сказати:

— Я вас бачила вчора. Ви спали в лісі?

— Так, я там ночував. Можна, я присяду? Трохи кістки болять.

Він виглядав неуважним. Сорочка на спині вся позеленіла від трави. Мабуть, він висунувся зі спальника. Я тихенько захихотіла.

— Може, вип’єте кави?

Він рвучко змахнув рукою.

— Я кави не п’ю.

На розумного він не виглядав. Якби був мудріший, то зрозумів би, що справа не в його кулінарних симпатіях чи антипатіях.

— То, може, скуштуєте пирога, — я кивнула на стіл, який ми нещодавно винесли з Дизем надвір. Там лежав пиріг з ревенем, я пекла його позавчора й майже весь з’їла.

— А можна скористатися туалетом? — запитав він таким тоном, неначе ми торгувалися.

— Звісно, — і я пропустила його до будинку.

Він пив каву і їв пиріг. Звався Борис Шнайдер, але власне ім’я вимовляв кумедно, протяжно — «Боороос». Тож я його так і назвала. У нього був м’який східний акцент, а звідки ця вимова взялася, Борос пояснив мені згодом. Він походив з Білостоку.

— Я ентомолог, — сказав він, з ротом, повним пирога. — Мене цікавить такий собі жук, реліктовий, рідкісний і дуже гарний. А ви знаєте, що живете в місці, яке є найпівденнішою точкою ареалу Cucujus haematodes, плоскотілки кровоколірної, у Європі?

Я цього не знала. Щиро кажучи, я зраділа так, ніби до нас прибув якийсь новий член родини.

— А як ця плоскотілка виглядає? — поцікавилася я.

Борос простягнув руку до пошарпаного брезентового мішка, обережно витягнув звідти пластмасову коробочку й сунув мені її під ніс:

— А ось так.

У прозорій коробочці лежав мертвий Жук. Невеликий, коричневий, звичайний на вигляд. Мені траплялося бачити дуже гарних Жуків. А цей, хоч як на нього дивись, анітрохи не був особливим.

— А чому він мертвий? — запитала я.

— Тільки не думайте, що я належу до тих любителів, які умертвляють комах, перетворюючи їх на експонати. Я знайшов його вже неживого.

Я пильно глянула на Бороса, намагаючись вгадати, на що він хворий. Ентомолог уважно оглядав мертві стовбури, спорохнявілі або зрубані, й шукав личинок плоскотілки. Рахував їх. Класифікував ці личинки, а результати записував у зошиті, підписаному так: «Поширення в лісах Клодзького графства[8] деяких видів сапроксилічних жуків, занесених до реєстру додатків II та IV Директиви біотопів Євросоюзу та пропозиції стосовно їхньої охорони. Проект». Я прочитала назву дуже уважно, і це позбавило мене потреби зазирати досередини.

За його словами, Держліс взагалі не усвідомлює того, що стаття 12 Директиви зобов’язує членів Євросоюзу розробити систему охорони біотопів та запобігати їхньому знищенню. Дозволяють вивозити з лісу дерева, де Комахи відкладають яйця, з яких пізніше вилуплюються личинки. А ті опиняються на тартаках та деревокомбінатах. Від них нічогісінько не залишається. Гинуть, і ніхто цього не помічає. Тому начебто й винних немає.

— Тут, у цьому лісі, у кожнісінькій колоді повно личинок плоскотілки, — сказав Борос. — Коли вирубують ліс, частину гілля спалюють. У вогонь летять галузки, де повно личинок.

Тоді я подумала, що кожну несправедливо завдану смерть треба якимось чином оприявнити. Навіть, якщо йдеться про комах. Смерть, якої ніхто не помітив, перетворюється на подвійну несправедливість. Тож мені сподобалося те, що робив Борос. Авжеж, він мене переконав, я цілковито була на його боці.

Я однаково збиралася на свій обхід, тому вирішила поєднати цікаве з корисним і подалася з Боросом до лісу. За його допомогою дерева відкрили перед моїми очима свої таємниці. Звичайні пеньки виявилися справжнісінькими царствами Створінь, які прокладали коридори, влаштовували комори, переходи й складали туди свої дорогоцінні яйця. Личинки, може, не виглядали надто гарними, але мене зворушила їхня довірливість — вони доручали своє життя деревам, не підозрюючи, що ці величезні непорушні Створіння настільки вразливі, а до того ж залежать від волі людей. Важко було уявити, як личинки гинуть у вогні. Борос піднімав підстилку й показував мені інші рідкісні види: Жук-самітник, Жук-точильник — хто б міг подумати, що він сидить тут, під корою, Золототурун Золотоблискучий — ага, ось, як він зветься; я стільки разів його бачила, проте досі він залишався для мене блискучим анонімом. Карапузик Чорний, гарний, наче краплинка ртуті. Рогач Малий. Цікаво. Добре було б називати дітей іменами Жуків. А також Птахів та інших Тварин. Жук-Дубовик. Дубовик Ковальський. Дрозофіла Новак. Турун Душейко. Це лише ті, чиї назви я запам’ятала. Боросові долоні робили паси, креслили таємничі знаки і — гульк — з’являлася якась Комаха, личинка, яєчка, складені гроном. Я запитала, які з них є корисними, і Борос страшенно обурився.

— З точки зору природи немає істот корисних і некорисних. Це лише дурні вигадки людей.

Він прийшов увечері, після Смерку, бо я запросила його на нічліг. Якщо вже йому ніде переночувати… Постелила йому у вітальні, але ми ще трохи посиділи. Я витягла півпляшки наливки, котра залишилася ще після відвідин Матоги. Борос спершу розповідав мені про всілякі зловживання Держлісу, але потім трохи розслабився. Мені важко було його зрозуміти, бо невже можна так емоційно ставитися до того, що зветься Держліс. Єдиною людиною, яка асоціювалася в мене із цією установою, був лісник Вовче Око. Я назвала його так, бо він мав видовжені зіниці. А взагалі був порядною Людиною.

Ось так Борос залишився в мене на декілька днів. Щодня увечері обіцяв, що завтра по нього приїдуть студенти або волонтери Акції Проти Держлісу, але потім виявлялося, що в них поламалася машина, або що їм довелося поїхати деінде у важливих справах, що дорогою вони завернули до Варшави, а якось навіть загубили сумку з документами. І таке інше. Я вже почала було побоюватися, що Борос обживеться в мене, як личинка плоскотілки в стовбурі смереки, і лише Держлісові вдасться викурити його звідси. Хоча я бачила, що він намагається не завдавати клопотів, і навіть старався допомогти. Наприклад, дуже старанно, ретельно поприбирав у ванній.

У його рюкзаку містилася невеличка лабораторія, коробка з ампулками й пляшечками, а в них, як він стверджував, були певні синтетичні хімічні Речовини, дуже схожі на природні феромони комах. Він та його студенти експериментували із цими сильними хімічними засобами, аби за потреби змусити Комах розмножуватися в іншому місці.

— Якщо капнути цим на шматок дерева, самиці жуків відкладуть там яйця. Позбігаються до цього стовбура із цілої околиці, за багато кілометрів. Достатньо кількох краплин.

— А чому люди так не пахнуть? — спитала я.

— Хто тобі сказав, що не пахнуть?

— Я нічого не відчуваю.

— Може, ти не здогадуєшся, що відчуваєш, люба моя, і через людську пиху продовжуєш вірити у свій вільний вибір.

Боросова присутність нагадувала мені, як, буває, почуваєшся, коли з кимсь живеш. І як це незручно. Як жахливо збиває із власних думок і розсіює увагу. Як інша Людина починає дратувати не стільки своїми діями, скільки своєю присутністю. І коли він виходив уранці до лісу, я благословляла мою чудову самотність. Невже це можливо, думала я, що люди десятки років живуть разом, побіч. Сплять у спільному ліжку, дихають одне на одного, ненавмисне штовхаються крізь сон. Не буду приховувати, наче зі мною цього не трапилося. Протягом якогось часу я спала з одним Католиком у його ліжку, але нічого доброго із цього не вийшло.