Веди свій плуг понад кістками мертвих

5. Світло крізь дощ

Удар, віддалений тріск, немовби хтось у сусідній кімнаті ляснув по надмуханій паперовій торбинці.

Я сіла на ліжку із жахливим передчуттям, що відбувається щось лихе, і що цей звук міг бути вироком на чиєсь життя. Почулися наступні, тож я почала квапливо вбиратися, ще не зовсім прокинувшись. Спинилася посередині кімнати, заплутавшись у светрі й усвідомивши раптове власне безсилля — що робити? Як завжди в такі дні була чудова погода, бог погоди вочевидь сприяє мисливцям. Сонце сліпуче сяяло, воно щойно зійшло, ще червоне від зусиль, і кидало довгі, сонні тіні.

Я вийшла з будинку, і мені знову здалося, наче мене випередять Дівчатка, вибіжать просто на сніг, радіючи цій днині, і демонструватимуть свою втіху так відверто й безсоромно, що передадуть її й мені. Кину в них сніжкою, а вони сприймуть це як дозвіл на будь-які їхні пустощі й розпочнуть свої безладні гонитви, у яких переслідувачка раптом стає переслідуваною й причина їхньої біганини щомиті змінюється, а радість, нарешті, стає такою величезною, що немає іншого способу, аби її висловити, тільки безтямно бігати довкола дому.

Я знову відчула на щоках сльози, може, треба звернутися до лікаря Алі, який, щоправда, дерматолог, але знається на всьому й усе розуміє. Мабуть, мої очі дуже хворі.

Швидко прямуючи до Самурая, я зняла зі сливи поліетиленовий пакет, повний льоду, і зважувала його в руці. «Die kalte Teufelshand», зринуло здалеку, з минулого. Це «Фауст»? Холодна рука диявола. Самурай завівся з першого разу й покірливо, немовби відчуваючи мій стан, рушив крізь сніги. У багажнику загримотіли лопати й запасне колесо. Важко було встановити, звідки долинають постріли; вони відлунювали від стіни лісу, наростали. Я поїхала в напрямку переходу й через якісь два кілометри вгледіла їхні автомобілі — круті джипи й невелику вантажівку. Якийсь Чоловік стояв біля них і курив сигарету. Я додала газу й проїхала повз цей табір. Самурай вочевидь знав, що мені потрібно, бо завзято розбризкував довкола мокрий сніг. Чоловік пробіг за мною кілька метрів, вимахуючи руками, певне, намагався мене зупинити. Але я не звертала на нього уваги.

Я побачила, як вони йшли нещільною лавою. Двадцять, тридцять чоловіків у зелених мундирах, захисних плямистих вітрівках і цих дурнуватих капелюхах з пір’їною. Я спинила машину й побігла до них. За мить упізнала кількох. Вони теж мене зауважили й дивилися зі здивуванням, весело перезираючись.

— Що тут у дідька відбувається? — гукнула я.

Один з них, загонич, підійшов до мене. Це був той самий вусань, котрий заходив на другий день після смерті Великої Ступні.

— Пані Душейко, просимо не наближатися, це небезпечно. Будь ласка, йдіть звідси. Ми стріляємо.

Я замахала руками йому перед обличчям.

— Це ви забирайтеся геть. Бо подзвоню до Поліції.

До нас підійшов другий, що відділився від решти, я його не знала. Одягнений у класичний мисливський стрій із капелюхом. Лава рушила; усі тримали перед собою рушниці.

— Не варто, пані, — чемно озвався він. — Тут уже є Поліція, — чоловік поблажливо всміхнувся. Справді, віддалік я розгледіла череватого Коменданта Поліції.

— Що таке? — крикнув хтось.

— Нічого, нічого, це та літня пані з Люфтцуга. Поліцію хоче викликати, — у його голосі вчувалася іронія.

Я зненавиділа його.

— Пані Душейко, не дурійте, — примирливо озвався Вусань. — Ми й справді тут стріляємо.

— Ви не маєте права забивати живі Створіння! — вигукнула я щосили. Вітер вихопив мені ці слова просто з вуст і поніс по цілому Плоскогір’ю.

— Усе гаразд, їдьте додому, пані. Ми стріляємо фазанів, — заспокоював мене Вусань, немов не розуміючи мого протесту. А другий кинув солодкаво:

— Не сперечайся з нею, вона навіжена.

І тоді мене охопив Гнів, істинний, так би мовити, Господній. Ударив десь усередині гарячою хвилею. Від цієї енергії стало приємно; здавалося, що вона підняла мене в повітря, маленький і разом з тим потужний вибух у всесвіті мого тіла. У ньому палав вогонь, нейтронна зірка. Я вирвалася вперед і штовхнула чоловіка в дурнуватій шапці так сильно, що він гепнув у сніг, абсолютно приголомшений. А коли Вусань кинувся йому на допомогу, я напала на нього, зацідила в плече щосили. Він зойкнув. Я вам не слабенька дівчинка.

— Гей, гей, жінко, це що за жарти? — його обличчя скривилося від болю й він намагався схопити мене за руки.

Тоді ззаду підбіг той, що стояв біля машин, мабуть, їхав за мною й схопив мене наче в лещата.

— Я проведу вас до авто, — проказав мені на вухо, але він зовсім не проводжав, а тягнув назад так, що я впала.

Вусань допоміг мені підвестися, але я відштовхнула його з відразою. У мене не було жодних шансів проти них.

— Не хвилюйтеся, пані. Ми тут законно.

Він так і сказав: «законно».

Я обтрусила сніг і подалася до машини, тремтячи від нервів і спотикаючись. Тим часом мисливці розчинилася в низьких заростях, молодих вербах на заболочених луках. За мить знову залунала стрілянина; вони вбивали Птахів. Я сіла в авто й закам’яніла, поклавши руки на кермо, але довелося трохи почекати, перш ніж я змогла рушити.

Я їхала додому, плачучи від безсилля. У мене тремтіли руки і я вже знала, що це погано скінчиться. Самурай з полегшеним зітханням зупинився перед будинком, і мені здалося, що він цілковито на моєму боці. Притулилася обличчям до керма. Сумно озвався клаксон, як волання. Як жалобний зойк.

Моя зрадлива Недуга з’являється зненацька, ніколи невідомо, коли вона прийде. Тоді в моєму тілі щось відбувається, починають боліти кістки. Це біль неприємний, млосний, як я його називаю. Триває без перерви, не зникає годинами, іноді цілими днями. Від нього неможливо сховатися, немає на нього таблетки чи уколу. Мусить боліти, так само, як річка мусить текти, а вогонь палати. Злостиво нагадує, що я складаюся з матеріальних частинок, які руйнуються щосекунди. Може, до нього можна було б звикнути? Жити з ним так, як люди мешкають в Освенцімі чи Хіросімі й зовсім не замислюються про те, що тут сталося колись. Просто живуть.

Проте після болю кісток приходить біль живота, невпинно болить нутро, печінка, усе, що там у нас усередині. На деякий час біль можна спинити глюкозою, яку я завжди ношу в кишені у флакончику. Ніколи не відомо, коли станеться Напад, коли мені погіршає. Іноді мені здається, що насправді я складаюся із самих симптомів хвороби, я фантом, зроблений з болю. Коли я вже не можу знайти собі місця, то уявляю, що на животі, від шиї до самого лобка в мене є замок-блискавка, і я повільно його розстібаю, згори вниз. І тоді витягаю руки з рук, а ноги з ніг, і вилускую голову з голови. Вислизаю із власного тіла, і воно злітає з мене, як старе вбрання. Я менша й тендітна, майже прозора. Моє тіло, ніби в Медузи, біле, молочне, мерехтливе.

Лише ця фантазія приносить полегшу. О так, тоді я вільна.

Наприкінці тижня, у п’ятницю, ми домовилися з Діонізієм на пізніше, ніж зазвичай, бо мені було так погано, що я вирішила піти до лікаря.

Я сиділа в коридорі в черзі й згадала, як ми познайомилися з доктором Алі.

Минулого року мене знову попекло Сонце. Мабуть, я виглядала досить жалюгідно, якщо перелякані медсестри провели мене просто до відділення. Там довелося чекати, а що я зголодніла, то витягла з торби печиво, посипане кокосовою стружкою, і наминала його. Лікар з’явився за кілька хвилин. Він був світло-коричневий, як волоський горіх. Глянув на мене й проказав:

— Я теж люблю кокосову стрижку.

І цим відразу мені сподобався. Виявилося, що він мав таку собі Особливість — як ті, хто вивчив польську вже в дорослому віці, й інколи замінював одні слова на зовсім інші.

— Зараз подавлюся, що з вами таке, — сказав він.

Цей Чоловік дуже ретельно зайнявся моєю Недугою, не лише шкірною. Його темне обличчя завжди було спокійним. Він неквапно оповідав мені якісь хитромудрі історії, міряючи в цей час пульс і тиск. О, він, мабуть, далеко виходив поза обов’язки дерматолога. Алі, котрий походив із Близького Сходу, застосовував надзвичайно традиційні й поважні методи лікування шкірних хвороб — загадував провізором в аптеці готувати дуже складні мазі й креми, що містили страшенно багато складників і вимагали купу часу. Я здогадувалася, що через це його не надто любили навколишні аптекарі. Його мікстури мали дивовижні кольори й приголомшливі запахи. Може, Алі здавалося, що лікування алергічної висипки повинно бути не менш видовищне, ніж сама висипка.

Нині він уважно оглянув також синці на моїх плечах.

— Звідки це взялося?

Я таким не переймалася. Легенького удару завжди було досить, щоб я місяць ходила із червоною плямою. Доктор Алі зазирнув мені в горло, обмацав лімфовузли й послухав легені.

— Будь ласка, випишіть мені ліки, після яких я б не відчувала болю, — сказала я. — Адже такий засіб має бути. От, чого я б хотіла. Щоб нічого не відчувати, не непокоїтися, аби спати. Це можливо?

Він заходився виписувати рецепти. Над кожним довго замислювався, гризучи кінчик ручки, нарешті вручив мені жмут папірців, і кожні ліки треба було виготовляти на замовлення.

Я пізно повернулася додому. Уже геть споночіло, відучора віяв вітер з полонини, тож сніг танув на очах і падав густий сніг із дощем. На щастя, вогонь у печі не згас. Дизьо теж запізнився, бо нашою дорогою знову неможливо було проїхати через грузький, ковзкий сніг. Він покинув свого маленького «Фіата» край дороги й причалапав пішки, змоклий і змерзлий.

Дизьо, Діонізій, з’являвся в мене щоп’ятниці, а оскільки їхав відразу після роботи, то я готувала обід саме того дня. Раз на тиждень, бо для себе я варю в неділю велику каструлю супу, який потім щодня розігріваю. Зазвичай мені вистачає його до середи. У четвер я харчуюся всухом’ятку або замовляю в місті піцу «Маргарита».

У Дизя жахлива алергія, і тому я не можу дати волю своїй кулінарній фантазії. Для нього треба готувати без молочних продуктів, горіхів, перцю, яєць, пшеничного борошна, що дуже обмежує наше меню. Тим більше, що ми не вживаємо м’яса. Іноді, коли він поласиться на щось заборонене, його шкіра вкривається сверблячою висипкою, а маленькі пухирці наповнюються рідиною. Тоді він починав страшенно чухатися, а подряпини на шкірі перетворювалися на роз’ятрені рани. Краще було не експериментувати. Навіть Алі своїми мікстурами не вдалося вгамувати Дизевої алергії. Її природа була таємничою й підступною, а симптоми весь час змінювалися. Жоден тест не спіймав її на гарячому.

Дизьо витягав з пошарпаного рюкзака зошита й купу кольорових ручок, на які він нетерпляче поглядав за обідом, а потім, коли ми вже поз’їдали все дощенту й посьорбували чорний чай (іншого не визнаємо), звітував, що йому вдалося зробити цього тижня. Дизьо перекладав Блейка. Так він вирішив кілька років тому й дотепер ретельно дотримувався свого плану.

Колись, давно, він був моїм учнем. Зараз йому було за тридцять, але власне кажучи, хлопець ніяк не відрізнявся від того Дизя, який ненавмисне заклацнувся в туалеті під час випускного іспиту з англійської й через це не склав екзамена. Посоромився покликати на допомогу. Він завжди був дрібнокостий, хлопчакуватий, може навіть скидався на дівчину, з невеличкими долонями й м’яким волоссям.

Дивно, що доля знову звела нас через багато років після цих невдалих випускних, тут на ринковій площі в місті. Я побачила його якось, виходячи з пошти. Він ішов отримати замовлені через Інтернет книжки. На жаль, я мабуть, дуже змінилася, бо він не впізнав мене відразу, а витріщився, роззявивши рота й кліпаючи очима.

— Це ви? — прошепотів він перегодом, здивований.

— Діонізій?

— Що ви тут робите?

— Живу тут неподалік. А ти?

— Я теж, пані вчителько.

І тоді ми, не змовляючись, кинулися одне одному в обійми. Виявилося, що працюючи у Вроцлаві поліційним інформатиком, він не уникнув певних реорганізацій та реструктуризацій. Йому запропонували роботу на периферії, навіть забезпечили тимчасовим житлом у гуртожитку, доки він не підшукає собі підходяще помешкання. Проте Дизьо не знайшов квартири й продовжував жити в цьому місцевому робітничому гуртожитку, величезному, огидному, бетонному, де зупинялися всі галасливі екскурсії дорогою до Чехії, а фірми влаштовували свої інтеграційні забави з пиятикою до самого ранку. Мав там чималу кімнату з коридорчиком, а кухня була на поверсі, спільна для всіх.

Зараз він працював над «Першою книгою Урізена», і якраз це здавалося мені набагато складнішим, ніж попередні «Пекельні прислів’я» та «Пісні цнотливості», у роботі над якими я йому віддано допомагала. Мені справді було важко, бо я не розуміла нічогісінько із цих прекрасних драматичних картин, котрі Блейк вичаровував словами. Невже він справді так думав? Що описував? Де це? Де це відбувається й коли? Це легенда чи міф? Я питалася в Дизя.

— Це діється завжди й усюди, — відповідав Дизьо із блиском в очах.

Закінчивши якийсь уривок, він поважно перечитував уголос кожен рядок, чекаючи на мої зауваження. Іноді здавалося, що я розумію лише окремі слова й узагалі не вловлюю їхнього змісту. Мені не надто щастило допомогти хлопцеві. Я не любила поезію й усі вірші на світі були для мене занадто складними й незрозумілими. Не могла збагнути, чому всіх цих захоплень не можна описати по-людськи — прозою. Тоді Дизьо нетерпеливився й гарячкував. Мені подобалося так його піддражнювати.

Я не думаю, що якось особливо допомагала в перекладі. Йому це вдавалося краще, його розум був меткіший, цифровий, так би мовити; а мій продовжував залишатися аналоговим. Дизьо швидко схоплював зміст і вмів подивитися на речення, яке саме перекладав, зовсім з іншого боку, відкинути зайву прив’язаність до слова, відштовхнутися від нього й повернутися із чимось абсолютно новим, прекрасним. Я повсякчас підсувала йому сільничку, бо вірю у власну Теорію, що сіль значно підсилює процеси передачі нервових імпульсів між синапсами. І він звик занурювати в ній послиненого пальця, а потім злизувати з нього сіль. Я свою англійську добряче встигла забути, мені не допомогла б навіть сіль з усієї Велички,[3] а крім того, така копітка праця швидко мені набридала. Я почувалася цілком безпорадною.

Бо як перекласти лічилку, якою могли б розпочинати забаву малі діти, замість того, щоб без кінця повторювати «Ене бене рес»:

Це найвідоміший Блейків віршик. Його неможливо перекласти, щоб не втратити ритм, риму й дитинну лаконічність. Дизьо брався за нього багато разів, і це нагадувало розв’язування шаради.

Зараз він з’їв суп; страва розігріла його, і хлопець розчервонівся. Волосся наелектризувалося від шапки, і над головою був невеликий, кумедний ореол.

Того вечора нам було важко зосередитися на перекладі. Я втомилася й почувалася страшенно ніяково. Не могла думати.

— Що з тобою? Ти нині дуже розсіяна, — зауважив Діонізій.

Він мав рацію. Болі послабилися, але цілковито не вщухли. Погода була жахлива, віяв вітер, падав дощ. Коли дме вітер з полонини, важко буває зосередитися.

— Який демон пустку цю відразливу створив? — запитав Дизьо.

Блейк пасував до настрою цього вечора: нам здавалося, що небо низько нависло над Землею так, що всім сущим Створінням залишилося небагато простору для життя, небагато повітря. Низькі, темні хмари цілий день мчали небом, а зараз, пізнього вечора, терлися об вершини своїми мокрими животами.

Я переконувала його залишитися на Ніч, інколи так бувало — тоді я стелила Дизеві на канапі в моїй невеличкій вітальні, вимикала електрокамін і залишала відчинені двері до кімнати, де спала сама — аби ми чули дихання одне одного. Але нині він не міг. Пояснював, сонно потираючи лоба, що комендатура переходить на якусь іншу комп’ютерну систему; мені не надто хотілося заглиблюватися, на яку саме, важливо було, що через це в нього була купа справ. Мусив прийти на роботу рано вранці. А тут ще й ця відлига.

— Як ти доїдеш? — непокоїлася я.

— Байдуже, аби до асфальту.

Мені не до вподоби було, що він іде. Я накинула на себе дві куртки, надягла шапку. Ми були в жовтих непромокальних гумових плащах, у яких скидалися на гномів. Я провела його до дороги й охоче пішла б з ним далі, до асфальту. У нього під сподом була благенька куртка, що висіла на ньому, немов на кілку, а черевики, хоча й сушилися на батареї, анітрохи не висхли. Але він був проти, щоб я йшла далі. Ми попрощалися на дорозі, і я вже було рушила додому, як він покликав мене.

Дизьо показував рукою в бік Перевалу. Щось там світилося, ледь помітно. Дивно.

Я повернулася.

— Що це може бути? — спитав він.

Я знизала плечима.

— Може, хтось ходить там з ліхтариком?

— Пішли, перевіримо. — Він схопив мене за руку й потягнув, як малий скаут, що саме опинився перед чимось таємничим.

— Зараз, Уночі? Дай спокій, усюди так мокро, — вигукнула я, вражена його впертістю. — Може, це Матога загубив ліхтарика, і він лежить там і світить.

— Це не світло ліхтарика, — відказав Дизьо й рушив догори.

Я намагалася його зупинити. Схопила за руку, але в моїй долоні опинилася лише рукавичка.

— Діонізію, ні, ми туди не підемо. Благаю.

Але він був як навіжений, бо взагалі не відізвався.

— Я залишаюся, — це була спроба вдатися до шантажу.

— Гаразд, тоді повертайся додому, я сам піду й перевірю. Може, щось трапилося. Йди.

— Дизьо! — вигукнула я зі злістю.

Він не відповів.

Тож я простувала за ним, присвічуючи нам ліхтариком, вихоплюючи з темряви плями світла, у яких втрачалися будь-які кольори. Хмари висіли так низько, що можна було за них ухопитися й дозволити нести себе кудись далеко, на південь, до теплих країв. А там стрибнути з висоти прямісінько до оливкового гаю, чи принаймні до виноградника в Моравії, де роблять неймовірно смачне зеленкувате вино. А тим часом наші ноги вгрузали в розквецяний сніг, і дощ силкувався залізти нам під каптури курток, щоб дошкуляти ще й там.

Нарешті ми це побачили.

На Перевалі стояв автомобіль, великий джип. Усі дверцята були відчинені й усередині світилося неяскраве світло. Я зупинилася за кілька метрів, боялася наблизитися, відчувала, що зараз розплачуся як дитина, від страху й нервів. Дизьо взяв у мене ліхтарика й повільно підійшов до авто. Присвітив досередини. Там було порожньо. На задньому сидінні лежав портфель, чорний, і ще якісь пакети, певне, із продуктами.

— Слухай? — тихо промовив Дизьо, розтягуючи слова. — Я цей джип знаю. Це «Тойота» нашого Коменданта.

Тепер він обмацував світлом ліхтарика простір біля автомобіля. Машина стояла в місці, де дорога звертає ліворуч. Праворуч кущилися хащі; за німців тут стояли будинок і вітряк. А зараз були хіба що порослі чагарниками руїни й високий горіх, до якого восени збігалися Вивірки з усієї околиці.

— Диви-но, — мовила я, — глянь, що тут на снігу!

Промінь ліхтарика вихопив дивні сліди — силу-силенну круглих відбитків розміром як монета, скрізь їх було повно, довкола машини, на дорозі. І були сліди важких чоловічих черевиків. Вони були добре помітні, бо сніг танув, і темна вода заповнювала кожну заглибину.

— Це сліди ратичок, — сказала я, присідаючи й уважно приглядаючись до невеличких, круглих знаків. — Це сліди Козуль. Бачиш?

Але Дизьо дивився в інший бік, туди, де розмоклий сніг був витоптаний, знищений дощенту. Промінь ліхтарика просувався далі, до заростів і за мить я почула, як Дизьо зойкнув. Він стояв, нахилившись над отвором старого колодязя в кущах, край дороги.

— Боже мій, Боже мій, Боже мій, — повторював він як заведений, і це мене цілковито позбавило рівноваги. Адже відомо, що жоден бог не прийде й не впорається тут з усім.

— Боже, там хтось є, — зойкнув Дизьо.

Мені стало гаряче. Я підійшла до нього й вихопила ліхтарика з його руки. Посвітила до отвору й угледіла жахливу картину.

У неглибокому колодязі стирчало скоцюрблене тіло, головою додолу. За плечем видніла частина обличчя з розплющеними очима, страшного, заюшеного кров’ю. З отвору стриміли черевики, масивні, із грубими підошвами. Колодязь віддавна був засипаний і мілкий, така собі яма. Колись я сама прикривала її гіллям, щоб туди не втрапили Вівці Стоматолога.

Дизьо став навколішки й безпорадно торкнувся цих черевиків, погладив їхні халяви.

— Не чіпай, — прошепотіла я.

Серце шалено гупало. Мені здавалося, що зараз ця закривавлена голова обернеться в наш бік, з-під засохлих цівочок крові зблиснуть білки очей, а вуста ворухнуться, щоб вимовити якесь слово, а тоді це важке тіло почне вилазити нагору, назад, до життя, розлючене власного смертю, розгніване, і схопить мене за горлянку.

— Може, він ще живий, — благальним тоном озвався Дизьо.

Я молилася, щоб це виявилося не так.

Ми стояли з Дизем закоцюблі й нажахані. Дизьо здригався, ніби його струшували судоми; я боялася за нього. Він цокотів зубами.

Ми обнялися, і Дизьо заплакав.

Вода ринула з неба, випливала із землі, яка, здавалося, перетворилася на величезну губку, просякнуту крижаним дощем.

— Схопимо запалення легень, — хлипав Дизьо.

— Ходімо звідси. Підемо до Матоги, він знає, що робити. Ходи звідси, не треба тут стояти, — запропонувала я.

Ми рушили назад, обійнявшись незграбно, неначе поранені солдати. Я відчувала, як у мене палає голова від несподіваних, бентежних думок, я майже бачила, як ці думки парують під дощем, перетворюються на дим і приєднуються до чорних хмар. І коли ми так ішли, ковзаючись по розмоклій землі, у мені раптом зродилися слова, якими я запрагнула поділитися з Дизем. Дуже хотілося вимовити їх уголос, але поки що вони не могли з мене видобутися. Утікали. Я не знала, як почати.

— Господи, Ісусе, — схлипував Дизьо. — Це Комендант, я бачив його обличчя. Це був він.

Дизева думка завжди для мене багато важила, і я не хотіла, аби він уважав, що я божевільна. Тільки не він. Коли ми вже опинилися біля будинку Матоги, я зібрала всю свою мужність і вирішила зробити черговий крок та сказати йому, що я про все це думаю.

— Дизю, — почала я. — Це Тварини мстяться людям.

Він завжди вірить моїм словам, та цього разу взагалі мене не слухав.

— Це не таке вже неможливе, — продовжувала я. — Тварини сильні й розумні. Ми навіть не уявляємо собі, наскільки. Колись на Тварин подавали до суду. Траплялися навіть засуджені.

— Що ти кажеш? Що ти кажеш? — безтямно белькотів він.

— Я десь читала про Щурів, яких позвали до суду, бо вони наробили великої шкоди. Справу відкладали, оскільки Щурі не з’являлися на процес. Зрештою їм навіть надали адвоката.

— Господи, що ти таке кажеш?

— Це було, здається, у Франції, у шістнадцятому столітті, — розповідала я. — Невідомо, чим усе закінчилося, і чи їх покарали.

Він раптом спинився, міцно схопив мене за плечі й трусонув.

— Ти в шоку. Що ти мелеш?

Я добре знала, що кажу. І вирішила це колись перевірити, принагідно.

Матога вигулькнув з-за паркану з ліхтариком на чолі. Його обличчя в цьому світлі виглядало страшним, блідим, як у небіжчика.

— Що трапилося? Чого ви вештаєтеся поночі? — спитав він тоном вартового.

— Там лежить мертвий Комендант. Біля своєї «Тойоти», — сказав Дизьо, цокотячи зубами, і махнув рукою позад себе.

Матога відкрив рота й безгучно ворухнув губами. Я вже подумала, що він онімів, але через якийсь час той озвався:

— Я бачив нині цю його здоровенну машину. Колись це мало статися. Їздив напідпитку. Ви повідомили Поліцію?

— А треба? — спитала я, пам’ятаючи про абсолютно непритомного Дизя.

— Ви свідки, бо знайшли тіло.

Матога підійшов до телефону, і за мить ми почули, як він спокійним голосом повідомляє про смерть Людини.

— Я туди не повернуся, — сказала я, і була переконана, що Дизьо теж не піде.

— Він лежить у колодязі. Ногами догори. Головою долу. Заюшений кров’ю. Скрізь повно слідів. Маленьких, як ратички Козуль, — бурмотів Дизьо.

— Буде скандал, бо це поліцейський, — сухо сказав Матога. — Сподіваюся, ви не затоптали слідів. Ви ж дивитеся детективи, правда?

Ми увійшли до його теплої й світлої кухні, а він залишився біля будинку, чекав на Поліцію. Ми не розмовляли більше одне з одним. Сиділи на табуретках непорушно, наче воскові фігури. Мої думки нагадували важкі дощові хмари.

Поліція прибула джипом за якусь годину. Останнім з машини вийшов Чорний Плащ.

— О, привіт, я так і думав, що побачу тут тата, — саркастично озвався він, і бідний Матога раптом знітився.

Чорний Плащ привітався з нашої трійцею, по-солдатському потиснувши нам правиці, наче ми були якимись скаутами, а він нашим чотовим. Ми саме зробили добрий учинок, і він нам дякує. Лише на Дизя глянув з підозрою:

— Здається, ми знайомі?

— Так, я працюю в комендатурі. Певне, бачилися.

— Це мій друг. Приїздить сюди щоп’ятниці, бо ми разом перекладаємо Блейка, — поквапилася я з поясненнями.

Він несхвально глянув на мене й попрохав сісти з ним до машини. Коли ми приїхали до Перевалу, поліцейські обгородили місце довкола колодязя поліетиленовою стрічкою й увімкнули прожектори. Дощ лив, і в їхньому світлі краплини ставали довгими сріблястими нитками, схожими на ялинковий серпантин.

Ми просиділи в комісаріаті весь ранок, утрьох, хоча, власне кажучи, Матога абсолютно даремно. Він виглядав переляканим, і я почувалася страшенно винною, що втягнула його в цю халепу.

Нас допитували так, наче це ми власноруч замордували Коменданта. На щастя, у них у відділку виявився незвичайний автомат, який робив каву, а крім того готував ще й гарячий шоколад. Він був смачнющий, і це відразу мене підкріпило, хоча зважаючи на свою Недугу, я мала б трохи більше берегтися.

Коли нас відвезли додому, було вже добряче пополудні. Вогонь у печі згас, тож довелося поморочитися, щоб розпалити його знову. Я заснула навсидячки на дивані. Одягнена. Не почистивши зубів. Спала як забита, а над ранком, коли за вікном ще панувала темрява, раптом почула якісь дивні звуки, і мені здалося, наче опалювальний котел перестав працювати, його лагідне гудіння припинилося. Я накинула щось на себе й спустилася вниз. Відчинила двері до котельні.

Там стояла моя Мама, у квітчастій літній сукні та з торбинкою через плече. Вона виглядала стурбованою й збентеженою.

— Заради бога, що ти тут робиш, Мамо? — вигукнула я приголомшено.

Вона склала вуста так, ніби хотіла мені відповісти і якусь мить безгучно ними ворушила. Потім спинилася. Її погляд неспокійно ковзав по стінах і стелі котельні. Не розуміла, куди потрапила. Знову спробувала щось вимовити, і знову спинилася.

— Мамо, — прошепотіла я, намагаючись спіймати її погляд, що повсякчас уникав мене.

Я розсердилася на неї, бо ж вона давно померла. Матері, які вже відійшли від нас, так не поводяться.

— Як ти тут опинилася? Тут не місце для тебе, — я почала було їй дорікати, але раптом мені стало страшенно сумно. Мама поглянула переляканими очима й почала придивлятися до стін, зовсім знічена.

Я збагнула, що ненавмисне витягнула її звідкілясь. Що це я винна.

— Йди звідси, Мамо, — лагідно сказала я.

Але вона мене не слухала, може, навіть і не чула. Її погляд не бажав зупинятися на мені. Знервована, я захряснула двері котельні й тепер стояла по той бік, прислухаючись. Чула тільки шелестіння, щось схоже на шурхіт Мишей чи Короїдів у дереві.

Я повернулася на диван. Щойно я прокинулася вранці воно мені все пригадалося.