Втеча від себе

VIII

Пам'ятний день, четвер, 12-го квітня — тихо, лагідно, весняно… Повідомлення про смерть президента ЗСА[12]Рузвельта і захоплена, з цього приводу, промова доктора Ґеббельса з берлінського бункеру, який вважав, що це знак Божий їх майбутньої перемоги.

Раннє сонце піднімалось особливо урочисто, на городах віддавали йому хвалу півні, над стайнею господаря Ульриха, воркотіли йому гімн голубки. Село Тавбах залите його леготом, а між будинками метушиться військовий відділ, здається, той самий, що його минулої ночі, зустріли Ганс Врінглєр і Нестор Сидорук в дорозі до Ваймару. Зникаюча рештка могутньої збройної сили, як протягом шести років, цілому світові, ставила спротив. Молодиці села просили втомлених вояків у сталевих шоломах, здатися і не наражати їх на нові небезпеки. Молодий, виснажений, але все ще бравий, у пім'ятій уніформі, їх командир, все ще при газовій масці з біноклем на грудях та стрічкою ордену в петлиці, вагався з рішенням. Він пройшов війну, від ранніх своїх років на фронті, від Парижу по Кавказ, його поле бою, два рази поранений, нагороджений Залізним хрестом, загорілий, як шинка, загартований гартом криці, гарячі, мов у перегонного коня очі, він надіявся бачити свій "фатерлянд" у величі перемоги і слави, з переконанням не здатися без бою за ніяких умов — до останнього віддиху, останньої краплі крови.

Але ось його військо — втомлені, зношені бауери-резервісти, яких недавно відірвали від ріллі, у тих натиснутих на спітнілі голови, шоломах: вони вже втратили ознаки німецького воїна і поводяться швидше, як юрба дядьків, які не знають куди їм вдатися. Їх мрією — зняти їх шоломи, їх газові маски, їх "ґевери", підняти руки "шлюс". Куди лиш глянеш, на землі і в небі, ворожі машини, деякі ось близько і низько, сливе над дахом. Американці! Здавайсь! Піднось руки!

І що його почати лейтенантові могутньої армії Райху? Куди йому далі? Втома, розпач… Він ще ніколи не вагався, він твердий, він далі твердий, до скону твердий, його сірі, барви сталі, очі дивляться на світ люто, він загнаний вовк, єдиним його бажанням — боротися, але він ось… Довкруги залізне коло машин, куди лиш глянеш — тупик. Кінець дороги. Далі нема куди.

І лишається один тільки вибір, жити чи вмерти? Його тяжкий при поясі Мавзер підказує вмерти, його рука раз-у-раз торкається кобури, він присягав на честь, на кров, на вірність, але ж він такий ще дужий, такий молодий… Перед ним ще стільки життя і, можливо, потрібного.

тож-то біля години десятої і вже не від заходу, а від сходу, на північному схилі долини, де таким шовком зеленіє пшениця, появились оливкового кольору танки, числом з пів тузеня, які повним ходом наближались насупроти села. Гирла їх гарматок, ніби пальці приречення, вказують їх завдання. Один тільки помах однієї руки і село в грузах.

Отже, пане лейтенанте, нема вибору, треба вирішувати і треба негайно, його солдати збились гуртами попід повітками, обличчя їх дерев'яні, очі вперті на нього… Танки на пшеничному полі зупинилися. Вони чекають. Їх залиті сонцем гирла направлені на ті он будови, а там матері, діти, мирні люди, їх вікна відблискують сонцем. І тиша.

І лейтенант промовив:

— Камараден! Останній мій наказ: звільняю вас з-під моєї команди. Вирішує кожний за себе. — Його голос позбавлений сили, звучить, мов би з підземелля. І після цього, кожний в тих шоломах, мов би повис в повітрі… І не знає, куди падати. Перше що — втеча від себе. Позбутися шолому, маски, відзнак. зникнути. Зайти до он тієї хати, скинути мундир, напнути щось мирне, схопити лопату і кинутись в поле, до ріллі, до гною… Розчинитися, змішатися, перестати бути. Але як? Село не зможе всіх їх поглинути. Лейтенант вступає до найближчої хати, натрапляє на старшого чолов'ягу в робочому комбінезоні, втискає до заялозеної його кишені свого заялозеного Мавзера.

— Візьміть! Заховайте! Пригодиться! — Сказав, повернувся і вийшов. Його голос дрижав, його вигляд — рана. На дворі підняв вгору руку і пішов просто на танки. За ним, у тій же позі, рушило його вояцтво. Багато очей проводило їх у ту путь, у багатьох стояли сльози, згустки болю, суміш розпачу.

Село, як завжди село, як всі його минулі століття, лишень тепер це батерея набита струмами гніву, образи, болю, страху — ті там танки, молоді в шоломах хлопці — спокійні, мовчазні, здається, байдужі, дивляться на село, на піднесені руки солдат, незучаснено моригають ґуму і, можливо, думають: дивні ті німці… Змусили нас покинути Тексас, Войомінґ, прийти сюди і витоптувати тут пшеницю. На який біс ви нам здалися? У нас кока-кола, футбол, Гарри Купер.

А село насупроти могло мати також свою думку: чого шукаєте тут, ковбої Канзасу, на землі Меровінгів, де від віків будувалась культура найвищих стилів? Що можете тут знайти, нащадки вигнанців, авантурників, гангстерів, де родилась свідомість, сформувались ідеї, закладались основи цивілізації континенту.

Можливо, можливо, хто зна… Хоча ця мова, цих протиріч не тривала довго. Над селом, мало не торкаючись його дахів, прошугнув довгокрилий розвідник враз танки, гейби сполохані динозаври, рушили зі свої місць і посунулись вниз до дороги. Ще кілька хвилин і вони вайлувато з ляском втискалися до вузьких вуличок села наповняючи його чадом бензинового перегару. Село раптом роздвоїлось, одна його частина заніміла і зникла за мурами, тож-то друга хвильнула на вулицю. "Ост"-и, поляки, зчинився гармідер, зривались погрозливі оклики, появилась гармоніка, алярмуюче закувікали свині, панікально закудкудахкали кури, у "Ґастгаузі" вдарено польку.

тож-то тубільне населення враз зникло, його не видно, мури будинків стоять німо, все згорнулось у відсутність. На вулицях стояли танки, їх обслуга дістала нічліг у приватних будинках, надходила перша, мирна в цьому просторі ніч.

Нестор Сидорук, на цьому бурхливому тлі, мав лиш одну думку: як йому довідатись, що сталося з тією жінкою, яку він, минулої ночі, залишив в шпиталі Ам Кіршберґ. Він обіцяв її відвідати, лишень дорога в той бік сливе непрохідна. Американські джіпи, юрби веселих, не конче тверезих гульвіс, одначе, другого дня, отак з полудня, за ним вступив Ганс. За брамою чекала бричка і вони поїхали. Місто Ваймар годі пізнати. Рейвах, гармідер, каруселя, всі мови Европи, біля деяких магазинів метушня, довкруги, як бачить око, празників-празник.

Ганс з Нестором переїхали центр міста, побіля Ринку, площі Гердера, вулиці Ваґнера. Грузи, звалища. При денному світлі зникала їх містерійність, а виринала їх трагіка. Зблідла й зменшилась романтика і самого шпиталю, що виглядав за ночі, як зачарований замок, його брудно-жовті мури подряпано, його парк здовбано… Але було тут спокійно, по своєму мирно.

У шпиталі одразу сказали, що Віра родила, порід був тяжкий, народження не вижило. Запобігти цьому не було спроможности, роділя забагато пережила, порід був передчасний. Тепер вона дуже слаба, її можна бачити, але не довго. Вона потребує спокою й відпочинку. На Нестора дивилися, як на жертву трагедії і висловлювали йому співчуття.

Відвідини були короткі, у одній з палат другого поверху, стояло багато ліжок і на одному з них, прикрита білою прикривкою, лежала Віра. Бліда, великі очі, посинілі уста. Намагалась посміхнутися. Нестор заговорив по-українськи:

— Привіт, Вірочко! Не хвилюйтесь. Все буде добре. У місті американці. — Віра ледве помітно посміхнулася й перевела погляд на Ганса. — Добре, Віро! Добре. Все гарно. Як тільки будеш в силі — приходь назад. Нічим не турбуйся. Всі тебе згадують і всі переживають… І будуть раді тебе бачити… І передають тобі привіт, а тут маєш гостинця, — бурмотів повільно Ганс своїм тюрінгським діялектом і положив біля Віри загорнутий у білий папір, пакунок.

— Дякую, — було першим словом Віри. Але враз її обличчя затьмарилось, ніби на неї найшла хмарина, вона споважніла, очі стали відсутніми. Нестор спішив на виручку, почав про весну, сонце, нову владу, але Віра, здавалось, його не слухала й виглядала незучаснено. Її гості не розуміли, що з нею. На щастя увійшла сестра і сказала, що візиті кінець. Коли прощалися, Віра, ніби прокинулась, намагалась посміхнутися.

— Завтра я буду знов, — казав Нестор, а відходячи, запитав сестру, як довго такий її стан може тривати. Напевно довший час, казала сестра. Вона дуже ослаблена.

Удома, в Тавбасі, двері невеличкої кімнати Сидоруків, сливе не зачинялися, приходили і приходили… Втікачі, остовці, вільні робітники, незнані і знані з різних теренів землі української. Забагато чуток, замало відомостей, наради і пляни. Всі стривожені. Питання, що далі, "вертатися" чи "не вертатися", "видадуть", чи "не видадуть"? Що станеться з тими, що вернуться, або з тими, що не вернуться? Куди вертатися і куди не вертатися? Відмінялось й відмінялось слово "родіна", але чи є то Київ та Львів, а чи Воркута та Колима? Хто дасть відповідь? Питання вирване з глибини безсилля й розпачу. Все зірване, все міняється.

У Ваймарі Український Комітет Допомоги змінився також…. І то значно… Його приміщення, за одну ніч, з однієї кімнати, змінилось на десять кімнат, у двох поверхах будинку колишньої канцелярії партії наці, вулиця Гітлера номер 7, Нестора заочно обрано в його члени, референтура культури й освіти, здобування приміщень відпало, це вже не актуальне, сирени затихли, на село вже не квапились, у вселюдному муравлищі міста окремі комашки чулись безпечніше.

Під вечір 13-го квітня, радіо аліянтів принесло вість, що минулого дня, визволено табір Бухенвальд, на волю вийшло двадцять одна тисяча пів мертвих істот, прорвалась страшнюща гребля смерти і вся її повінь хильнулась на руїни міста. Вулиці заповнились перістими піжамами, які змішалися з різними відзнаками інших пород невільництва і створили коктейль п'яного гніву нечуваних розмірів готового розчинити в собі все, що лиш траплялося на його дорозі.

У неділю, 15-го квітня, від самого рання, Нестор, у себе вдома, приймав відвідувачів і між тим, несподівано з'явився Ганс Врінґлєр, якого Нестор прийняв негайно, вважаючи, що це могло бути пов'язане зі справою Віри. Ганс був надзвичайно стурбований, хотів говорити сам на сам, з чого виявилось щось несамовите. До нього прибув старший чоловік в одязі бухенвальдського в'язня, який назвав себе Боровиком і заявив, що він є батько Віри. І що він хоче її бачити. Що мав на таке Ганс сказати? Людині просто з Бухенвальду? Що його дочка в шпиталі після породу? Він лиш сказав, що вона кудись, для нього невідомо куди від'їхала, не сказала чи вернеться і, можливо, про це буде знати щось більше український комітет, який цими справами займається. І він дав тому адресу Нестора.

Такого ось наговорив вам Ганс, його загоріле, зморщене обличчя саме збентеження, у сіро-синіх очах повно турботи, дивився на Нестора благально, ще раз і ще раз намагався з'ясувати справу Віри, просив зрозуміння.

Нестор намагався зрозуміти, не міг зрозуміти, не лиш маленький епізод великого нерозуміння в системі цілости.

— Де є той Боровик? — запитав, по хвилині надуми, Нестор.

— Він там у мене, — відповів Ганс.

— Скажіть йому, хай зайде до мене, — сказав Нестор злагідненим тоном.

— Але ж я йому там наговорив, — почав було Ганс.

— Тримайтесь свого далі. Згодом виясниться, — казав спокійно Нестор.

Ганс відійшов, Нестор скінчив приймання відвідувачів, був сам, Ірина була зайнята внизу в кухні, коли це до дверей постукали і увійшов знов Ганс, але не сам. За ним стояв дебелий, старшого віку, свіжо-голений і стрижений з худим, витягнутим лицем, у пасьмужистому одязі чоловічисько не дуже привітливого виразу.

— Ось… Прошу… Знайомтесь… Це пан… — почав, було, Ганс.

— Мене звати Боровик, — перебив Ганса той, — прийшов я до вас…

— Прошу далі… Сідайте, пане Боровик, — перебив його також Нестор. — Ось хіба тут, — вказав на свою постіль. — і куріть, — вказав він на пачку американських цигарок, що лежала на столику. — І скажіть, де ми з вами могли бачитись? — запитав Нестор українською мовою… Дивився на гостя допитливо з легко усмішкою, мов на знайомого, якого десь і колись він мусів знати.

Боровик сів, дивився на Нестора здивовано, не знав що казати. — Де ми могли бачитись — питаєте? Не думаю, що ми десь бачились, — відповів Боровик з ноткою нехіті.

— Сідайте, пане Врінґлєр, — звернувся Нестор до Ганса.

— А може б я… відійшов? — обережно відповів Ганс.

— Добре, пане Врінґлєр. Дякую. Побачимось завтра, — казав Нестор.

Ганс попрощався і вийшов.

— Знаєте, пане Боровик, — казав Нестор до свого гостя, — де ми могли бачитись, вірніше, де я міг бачити вас? Таке містечко Люнденбург, уряд праці, після бомбардування…

Боровик підняв голову.

— Можливо. Я там бував. Але я вас не бачив, — казав він злагідненим тоном.

— Я був у тій довгій черзі… Ви увійшли з тією жінкою, о, бачите. Я пам'ятаю. Я трохи забобонний. наші часи чого тільки не бачиш, але це… Можливо, нам з вами так суджено. Одначе до діла. Я є представник Українського Допомогового Комітету на цю околицю, чи можу вам служити? — говорив Нестор незалежно й бадьоро.

— Мені сказали, що ви можете знати мою дочку, — відповів Боровик і потягнувся до столу за цигаркою.

— Чи одну вашу, — казав Нестор.

— Той німець каже, що ви знаєте й мою. Пишеться Віра Мороз. Працювала у того самого Врінґліра. Кудись ніби виїхала… Невідомо куди… І не знати чи вернеться. Чи могли б ви щось тут сказати? Для мене це важне.

— Хіба ось таке: здається, я її знаю, вона до нас заходила, не можу сказати, де вона саме тепер, але я переконаний, що вона до нас зголоситься, — казав Нестор з роздумою.

— На чому базується ваше переконання? — питав Боровик.

— Вона, пригадую, хотіла змінити свій статус. Без нас вона цього не зможе зробити, — говорив байдужим тоном Нестор.

— То що ви мені, скажете, робити? — питав невдоволено Боровик.

— Хіба таке: знайти тут біля нас квартиру і чекати.

— Як довго чекати?

— Тепер ніщо не гарантоване.

— Але ж ви кажете — переконані, — говорив Боровик з натиском на останнє слово.

— У наш час… Ви знаєте. Але я думаю. Вона без документу. Ми єдина тут інституція, що може їй помогти.

— Чорт би то все забрав! — з серцем бурчав Боровик, його бліде, мов обтягнуте пергаментом, обличчя повне гніву й недовір'я, воно позначене втомою, щось в тому багато горіло й ще не догоріло. Зрештою, сам то його одяг говорить за себе, Несторові хотілося б про це довідатись, але, здавалося, що доступ до тих таємниць зареґльовано на багато замків.

Не руш! Не чіпай! Це болить! Я є я, ти є ти і цього досить.

Одначе, той не відмовився залишитись на обід, коли його було запрошено. Обідали тут же при малому столику, говорили про те і се, говорив переважно Нестор, гість був стримано-насторожений, переважно слухав, а, можливо, й не слухав, але слово по слову, його стриманість розпускалася і він устряв навіть в розмову. Помогла Ірина… Сказала, що вона з Києва, що виросла в, Лубнах, назвала прізвища людей, що той міг знати, що вона знає, як там було, що вона пережила і це було запрошення до інтимности. Боровик зрушений зі своєї недосяжности, те її "знає" і те "пережила" їх зближує, воно пашпорт довір'я. Він почав проявляти цікавість, запитав Нестора, звідки він, похвалив їжу, зазначив, що вже давно не їв при столі, а тоді й Нестор розхоробрився і вдарив питання:

— Як же ви сюди потрапили?

— Це така історія, — казав той, — що їй не знайти причин. Ви питаєте як, я сам себе питаю як. Може так само, як ті американські танки прийшли до Ваймару. Можливо, це така доба, таке повітря… Хоча там ті знають. То ж робили революцію… — І при цьому Боровик зробив натяк на посмішку від якої несло презирством.

— Думаєте, що все революція? — питав підступно Нестор.

— Від того почалось.

— Але які сили в самій революції? Хто робить вибір? — питав з розпачем Нестор.

— Хам, — відповів спокійно Боровик.

Нестор глянув на нього запитально, що, мовляв, під тим він розуміє, але Боровик, видно, вичерпав це питання. І перейшов рішуче до іншого.

— Тепер у мене одно лиш на думці: дочка. Все решта нуль. Кажіть правду: де вона і що з нею? — запитав він тоном інквізитора.

Нестор збентежений.

— Я вам сказав, — відповів він без вагання.

— Щось дике, — казав Боровик. — Вже три роки ганяюсь. Писав їй, що їду. У мене в Празі сестра.

— У Празі? Кажете у Празі? — схопивсь за це Нестор.

— У Празі. Еміґрантка. З двадцятих років. Хотів зв'язати її з Вірою, — відповів бадьоріше Боровик. — Загубив лиш адресу, — додав по хвилі.

— Може я знаю. Я жив також в Празі. Ми там всі зналися.

— Водяний! — вирік Боровик лиш це слово.

— О! — викрикнув Нестор. — Еврика! Як не знати.

Водяний. Сотник. Микола Іванович. І Тетяна Григорівна… Мають дочку Мар'яну. То ви…

— Мороз, — перебив його Боровик.

— Іван. Весь хутір знаю. Тетяна Федорівна все до подробиць розказала. Улюблена її мова. Іван Григорович! От де наш сюрприз!

Іванові Боровикові, тепер Морозові, це виразно подобалось, почуття родинности у нього гостре, залюбки з власного почину, згадав хутір, а там і батька.

— Це був Мороз! — казав він з наголосом на "це". — Його спалили живим. Наша таки голота. Просто вкинули в вогонь нашої хати… Ті самі паскуди, яких він, було, викормлював. А з хутора зробили вигін. Голе місце. Жодної ніде деревини. А то ж був сад, — говорив і говорив Іван… І так заговорився, що навіть не зчувся, як оповів і свої пригоди за останні ті три роки. Скінчили аж під вечір.

Нестор оселив Івана тут же поблизу, по сусідству з три хати, на цій вулиці, з приміщенням тепер не було труднощів, сам вигляд бухенвальдських шатів відчиняв найкращі покої найтвердіших фрау. А щодо Віри — прийдеться чекати, нема ради, але вона появиться. Вона напевно появиться. Іван, здається, почав також в це вірити.

А Нестора це ще більше зобов'язувало, тепер ця справа — його справа і вже в понеділок, тобто наступного, свіжого ранку, він позичив у свого господаря велосипеда і з бадьорим запалом, погнався зеленою долиною до Ваймару. Мій ти Боже! Що за настрій! Ожили всі руїни. Чотири дні не було вже сирен. А народу! А мов! А Вавилон. В українському комітеті, на тій колишній Гітлера, в тому колишньому гнізді ен-ес-а-партії, каруселя, проща, над порталом жовто-синій прапор.

Кому це прийшло в голову так гемонсько пожартувати над тією будовою, її вхід нагадував улій бджіл за гарної погоди, входили і виходили мішкуваті чоловіки й жінки, на сходах й коридорах, Сорочинський ярмарок".

— Єй-же Богу Трохименко! Братику! Скільки літ! — Чи не бува це Горобець з Криворівні? — Чоловіче! Чи тебе бачу? То ж казали… — І так воно все, і так весь день. Зустрічі, та обійми, та чоломкання. І де того, скажете, стільки набралося… А справ, а скільки справ. А куди, а як, а що далі? Питання й питання, самі питання.

І в центрі цього нервово-рухливого, повзнесено-розгубленого руху — Український Допомоговий Комітет. Простора кімната, на стіні ще відтінок від портрету фюрера, на дверях від "секретар ДНСАП", тобто секретаріяту партії наці, а тепер це УДК, на чолі дебела фігура харків'янина Семена Григоровича Гоременка, з титулом голови комітету, посадженого на цей трон організацією, зі скромною назвою, але не скромними амбіціями, "Організована громадськість", очолювана також харків'янином Мусієм Олексієвичем Матюшенком, що свідчило, що це не лишень втікачі, а також носії і речники певних зобов'язань. Глобальна війна, змагання за примат володарства, переможці й переможені, але ці тут не підлягають цим загальним правилам боротьби, вони займають своє окреме місце на цій арені, вони не здобули ще остаточно перемоги, але вони не є переможеними, бо їх час ще не настав. Океани ворожости, ніким не визнані, залишені самі на себе, але з ними і за ними певність переконання, що він такий одного разу обов’язково настане. Бо вони були, є, і будуть, байдуже де, коли і серед яких обставин. Ось тому вони й тут. Їх організація, серед інших організацій тут заступлених, вирізняється, як формою так змістом, це не лишень організація допомоги втікачам, це також їх верховний авторитет і моральний уряд, їх жовто-синій стяг на фронтоні будови повіває так само незалежно, як і Stars and Stripes маєстатних З'єднаних Стейтів Америки, що є свідченням, що тут править за норму дух, стиль, правопорядок тих самих стейтів.

А щодо Нестора Сидорука… Як бачите… Референ культури. Три кімнати на другому поверсі під його зверхністю. А що це значить? Чому аж стільки уваги і простору цій справі? Яка тут в торбі втікачів культура? Але між цими торбами і торби поетів, письменників, малярів, науковців, акторів… Це така ж бойова фалянга, як і кожна інша формація зброї, в цьому випадку — слова, пера, барви під командою маляра, поета і ветерана армії Української Народної Республіки, який на днях прибув сюди з Праги чеської, хоча родом з Кам'янця Подільського, Василя Бутина.

Українська сила не сміє розгубитися, вона має зосередитись, вона мусить продовжувати те, що почалось та удома.

І Нестор Сидорук весь в тому зосереддженню, його уряд вже в русі, там вже засідання, обговорення, плянування. А між тим, додатково і такі справи, як ось Морозів. Сьогодні йому пощастило особливо… Довідався, що родина Водяних залишила також Прагу і є вже тут, на селі, недалеко Ваймару, як також і те, що доктор Тетяна Водяна, має обняти керівництво амбуляторії комітету нижньому поверсі цього ж будинку.

Га-га-га! Браво-бравісімо! Проблему Морозів майже вирішено. Залишається їх тільки звести. Отже — вперед до перемоги!

Нестор не чекає обіду, сідлає велосипеда і найближчими дорогами женеться до Ам Кіршберґу, знаходить Віру у значно привабливішому стані, ніж минулого разу, все ще з відтінком хоровитости, але привіталася вже радісно, похвалилася, що їсть і спить задовільно, почувається не все ще певно, але в дорозі до певности.

У розмові, оминали її клопоти, говорили про весну, настрої, комітет і тільки згодом, зберігаючи обережність, ніби між іншим, жартівливим тоном, Нестор зробив натяк, що коли вона вийде, на неї там чекає приємна несподіванка. Затьмарені очі Віри блиснули вогником.

— Еріх?! — майже шепотом, запитала вона.

Нестор лишень заперечливо похитнув головою. Вогник у Віриних очах причахнув.

— А що? — питала вона, хвилинку запнулася і враз запитала: — Батько! — В її голосі відчулось збентеження.

— Лишень не хвилюйтесь, все добре, все дуже добре — спішив на виручку Нестор.

— Ви його бачили? — питала напружено, очі нервово тремтіли.

— Бачив… Розмовляв, — казав Нестор захоплено.

— Як він виглядає? Де він був? Що він про мене думає? — посипались запити.

— Виглядає добре, хоче вас бачити… А де був? На ньому бухенвальдська блюза, — відповів Нестор.

— О, мій ти Боже! — вирвалось у Віри. — Бідний батько! Бідний мій батько! — Вона заплющила очі, а по часі вибухово спитала: — А що буде тепер? Що маю сказати? Для нього це ніж в серце.

— Знаєте, Вірочко, — говорив дуже лагідно Нестор — є таке добре слово спокій. І давайте, ми до нього звернемось. Не забуваймо нашого часу, наших умов. Зрештою, ваш батько, як ніхто інший, це до подробиць знає.

Віра це слухала уважно, її великі очі здавалось, ще збільшились.

— Я такий боягуз, — вирвалось у неї. — Я такий мерзенний боягуз, всього боюся. Дуже вас прошу: не лишайте мене саму, з вами мені безпечно, знаю, що маєте багато іншого, але я вас прошу.

— Шановний, боягузе! Запевняю: ми вас не залишимо. Там чекають — не дочекаються — батько, тітка, швагер, сестра! Ви вдома. — Говорив Нестор тоном жарту.

— Яка тітка? Яка сестра? — дивується Віра.

— Тітка Таня, її дочка Мар'яна, — вичитував Нестор.

— І вони тут? Яким чином?

— Дуже простим чином. Вони жили в Празі, туди прийшла "родіна" і це все.

— Тітка Таня велике табу. Цікаво до неї торкнутися.

— Торкнетеся, торкнетеся! Гарантую.

— Чи бачились вони вже з батьком? Це ж їх кумир. Дядько Андрій… Вони її обожнювали.

— Ще не бачились, але це вже станеться.

— Батько! Як він виглядає?

— Велетень. Трохи потріпаний… Все ще велетень.

— Боже мій, Боже мій! Цього не вискажеш. Ви маєте рацію, ви маєте рацію. Спокій. Колись розкажу. Я вас по батькові?

— Павлович.

— Несторе Павловичу. Я вам невимовно вдячна. І вибачте.

— Е… Сентимент. Трохи незвичний випадок… Це належить до моїх обов'язків, — казав Нестор, глянув на ручний свій годинник. — Отже — до побачення.

— Лиш до скорого побачення. До завтра, — казала Віра і простягнула бліду, з довгими пальцями, руку, як він обережно потиснув… І вийшов.

Його черговим завданням є, знайти когось з Водяних, вони, як казали, бувають у таких місцях, як "Ратс Келлер", або "Елефант", тому він осідлав велосипеда погнався до центру міста, де то на Ринковій площі, бовванів покреслений, як стара дротована макітра, рисами то самий Келлер, донедавна зразок готичної архітектури оздоба міста, тож-то тепер мальовнича руїна і приваба алчущих й жаждущих всілякого втікацтва, між яким український пігмент вирізнявся виразно. Як той келлер умудрявся зберегти подобу ресторану, це, розуміється, тільки його привілей, бо на зовні, здавалось, що це щось непосильне, тому було зворушливо бачити кожного полудня і кожного вечора, чергу зім'ятих постатей, як повільно, але все-таки посувалася до тих столиків в глибині цього чародійного підвалля.

На жаль, Водяних тут не виявилось. Нестором поняла впертість і він вирішив заглянути ще й до "Елефанту", що на цьому ж таки майданчику, древня, яєчно-жовтого кольору, споруда, що пам'ятає ще Ґете, який, кажуть, любив тут бувати… Два поверхи ренесансового вислову, що їх оминули бомби Америки. Нестор зайняв місце в черзі, бачив знайомих, але не бачив Водяних. Стояти в такій черзі, це стояти поміж народами. Ті там спереду, мабуть подружжя, виразно литовського кореня, а ті ззаду чи не Греція. Ті он кельнери без сумніву італійського штибу, а той кухар, що іноді показується у дверях кухні, напевно чех. Вже при столі, Нестор розмовився з урядовцем міністерства закордонних справ Литви та його красунею жінкою на тему "що нас чекає далі". Вони песимісти. Перспективи похмурі. Европа розвалена. Москва в поході. В загальному, це втеча. Остаточна мета — Америка… Границя, за якою нема далі.

Нестор повний суперечности, але не має відваги цього сказати. Европа? Скажіть точно. Яка? Її географія лишається на місці. Але її дух, її стиль… Як центр всі континентів… Це зміниться. Під місяцем нічого вічного. Однак, Европа, як музей… Це колосальне і його не зітреш.

Це лиш думки… Вибачте. Сперечання самого з собою… Гнів безсилля, можливо, зухвальство. Вони переслідують, не дають спокою, одначе тільки думки. тож-то Нестор в течії дії, він квапиться… Швидко їсть, швидко встає, швидко відходить. В комітеті повно люду, все в русі. Зустрів Бутина і першим його слово було:

— То ж вас шукає доктор Тетяна.

— Де вона тепер? — викрикнув Нестор.

— Можливо внизу, — казав, зайнятий якимсь плякатом, Бутин.

Нестор кинувся вниз, на дверях однієї з кімнат вже красувався напис творчости Бутина барокковими літерами: "Український Червоний Хрест", за дверима якого, при столику, сиділа знайома молодиця і виписувала посвідки людям з черги, що сягала мало не до виходу.

тож-то за тим ще раз кімната, відчинені двері і в них високого росту, зі загорілим, ластовиннястим лицем пан у білому плащі.

— Тетяно Григорівно! — викрикнув тріюмфально Нестор.

— Ого-го! Кого я бачу! — зраділа пані в білому плащі — протяжний, соковитий альт, широка усмішка. І радісні, міцні обійми. І багато вигуків. І компліментів. — Ви блискуче виглядаєте! — гомоніла Тетяна Григорівна.

— І ви також… Цвітете. Пригадуєте? Скільки розмов.

— Хто б таке забув. Прекрасно. Чудово. Шкода, що відійшов Микола. Він би тішився. Нам казали, що ви тут і ми вас шукали, — говорила Тетяна, при тому розбирала скриньку дентистичного приладдя і розкладала його на полиці.

— Маю для вас феноменальну несподіванку, — говорив загадково Нестор.

— Ви мене інтригуєте.

— Справа про такого вашого брата з хутора Морозівка…

— Невже Івана? — вирвалось у Тетяни спонтанно. — Що з ним?

— А що, коли б я так заплескав і викликнув: Іване, Іване, Іване — з'явись! І він з'явився. Що б ви на це?

— Несторе Павловичу! Таким не жартують.

— Ніякий жарт, а твердий факт. Він там у нас. У Тавбаху. Завтра приведу його вам.

Тетяна застигла, дивилась на Нестора, очі великі — вірити чи не вірити.

— Ніяке завтра, — викрикнула вона. — Сьогодні! Зараз! Йду з вами. Чи існує туди якась комунікація?

— На двох один велосипед, — жартував Нестор.

— Неважливо. Йдемо. Негайно. — Вона швидко збирала своє приладдя і замикала його до шафи. — Пішли.

Вони вийшли на вулицю, Нестор забрав свого велосипеда, але вів його збоку, йшли через площу Софії в напрямку Бельведерської, минали гурти молоді, деякі з червоними на грудях відзнаками, при вході з Бельведерської, зліва, великий, попелястого кольору, мур, широка брама, над брамою полотнище з написом "Смерть фашизму!", писали, видно, похапцем червоною барвою, яка дала патьоки, ніби ті літери стікали кров'ю.

Нестор з Тетяною все це минали, йшли швидко, перед ними шість кілометрів дороги, розмовляли, тема — Іван. Нестор чув про це багато разів ще в Празі, улюблена її мова — хутір, батько, брати, головне ж Іван. І на цей раз Іван.

— Мене просто дивує, як він сюди потрапив, — говорила, справді здивовано, Тетяна. — У нашій родині не люблять лишати доми добровільно, це здавалось втечею, бувало стільки розмов, головним ментором був, розуміється, Андрій, його теорія, що наша народність збереглася тому, що вона осіла, твердо вросла в ґрунт… Бувало, вони стиналися за її залежність від інших і Іван був тієї думки, що незалежність приходить не від лірики поетів, а від мозку і рук господаря. Коли б, казав він, наш Донбас, наш Кривий Ріг, наша пшениця, наше вугілля, наше залізо господарились нашими головами, це і була б незалежність, а Андрій, було, казав: добре, але ти бачиш. Там господарять німці, французи, але мова там Пушкіна. Ти мені завжди з тією мовою, сердився Іван, яка різниця? А така різниця: ти кажеш, що Донбас наш, але коли Іван з-над Дніпра, хоче влізти в справи свого Донбасу, він мусить перевчити свою мову, щоб його там розуміли. Так само, як німець чи француз.

Ця логіка до Івана якось не доходила, у нього не було до цього амбіції, він жив якимсь своїм "бути" і Андрій, бувало, казав, що це основна причина нашої залежности. А Іван йому: "Ти ж сам казав, що тому ми на місці. Де всі ті, що пройшли через нас… Згинули, втопилися, а ми є." "Є! — кричав Андрій, — але як є? До чорта з таким є!" "Тобі ще мало? — відповідав Іван. — Сибір, Кавказ, пів Азії." А коли Андрій починав доводити, що це і як це, Іван слухає, слухає і тільки рикне: "Ти, Андрію, начитався поетів. Сховайся." Здавалось, вони говорять різними мовами, різних площинах.

Цікаво, як він тепер це бачить, то ж він перейшов й пережив стільки, як ніхто з нас, чи він зрозумів, де він і що він з тим його господарським кредо. Хто там думає про господарство? Голод за голодом, а вони ура! А таких Іванів мільйонами на звалище, — говорила, здавалось, спокійно, але в дійсності, дуже неспокійно Тетяна.

— Поки що у нього на думці тільки його дочка, — зазначив на це Нестор.

— Так. Він дуже сімейний. На предиво. У нашому роду це плекалося… Що йому було також забрано… І цікаво, як він тепер зі своєю вдачею… Чи зістанеться тут, а чи захоче вернутися, — говорила Тетяна.

— Як же йому вертатися? — резюмував Нестор.

— Він може. — З багатьох причин: він дуже впертий, дуже ненавидить Европу, не зносить емігрантів… Не думає, що в світі є ще місце гідне його уваги, крім Російської імперії… За винятком хіба ще Америки, до якої у нього сентимент і, мабуть, тому, що там ферми й комбайни в господарських руках. А Европа… Він її ненавидить, я би сказала, політично… Що вона добровільно здає свої позиції без ніякої на це потреби. Зрозуміти його не легко, — казала Тетяна.

— Але ви його розумієте, — зауважив Нестор.

— Розуміємо, любимо, бо, як там не кажи, він був опорою, на якій тримався весь наш родовід… Він продовження батька, а батько це нюклеус нашої живучости. Нас розгромлено. Так. Ми потрапили в атмосферу плянети особливої нищівности, але Іван та Андрій, про себе замовчують — випекли там своє тавро, якого не зможе затерти навіть рафінованість такого принизливого об'єкту, як москаль. Ця перфідія змогла вижити Троцького, Сталіна, але з Іваном чи Андрієм їй не по силі. Рано чи пізно, це буде видно, — говорила переконано Тетяна.

— Можливо, вони йому для чогось потрібні, — говорив Нестор. — До пори, до часу.

— Можливо… Але я вам скажу — було вже досить часу, щоб цю субстанцію перевірити, тут наскочила коса на камінь, розуміється, в різному сенсі їх гарту і коли б не та їх стратегічна й аритметична перевага — невідомо ще, хто б тут тріумфував, — говорила Тетяна.

Нестор ставив нові і нові об'єкти зацікавлень, Тетяна давала на них вияснення, їх мова, здавалось, не може скінчитися, але ось і Тавбах. Старовинні будови, черепичні дахи… Он той граничний камінь, на якому Нестор знайшов Віру, збоку в ровах все ще валялися шоломи й газові маски військової сили Третього Райху, яким ніхто не цікавився, тягнулися, переважно до заходу, навантажені хто чим, люди, зеленіла долина Ільму.

Зустріч Тетяни з Іваном сталася нагло, підходили до громадського будинку, де видавались харчові картки, Нестор побачив Івана в його бухенвальдській робі, коли той виходив на вулицю зі жмутом тих папірців в руці.

— Ось він і є! — озвався на це Нестор.

— Де він, де він? — заговорила Тетяна.

— Той у тій зебряній шкурі, — говорив Нестор.

— Мій ти Боже! — вирвалось у Тетяни. — Іване!

Іван, видно, почув і, можливо, пізнав голос, бо різко оглянувся, зупинився, хвилину застиг від здивування рушив назустріч прожогом. Тетяна зірвалась й побігла. Зударились в тісних обіймах і довго, мовчазно не могли розірватися. Проходили здивовані люди, захоплено стовбичив Нестор, а вони душилися в екстазі власного унесення, відірвані від усіх і всього. Тетяна отямилась першою, дивилась на брата пристрасно, по її щоках стікали сльози, Іван гойдався, ніби на плавучій крижині. — А все таки, як і був! — нарешті вирвалось у неї.

— Та і ти… Та і ти… Коли це ми востаннє? — бурмотів Іван.

— Ой, давно! Ой, давно! Чи не був це Великдень? Дев'ятнадцятого…

Тетяна все дивилася і все не вірила, таке неймовірне, "такий, як і був", а пізнати годі, по ньому пройшли колонами роки, їх чоботи залишили сліди, він стоптаний, затоптаний, міцний кістяк обтягнутий твердою обволокою на двох міцних підпорах.

А все-таки це Іван. Простягни лиш руку. Доторкнись. Чверть століття їх ділив смерти рівний простір, але ось сталося. На цій ось рівній дорозі. Сонце і люди, птаство.

— Ну, а де ж Микола? — намагався отямитись Іван.

— Удома. Він ще не зна… З дочкою.

— У тебе дочка?

— Мар'яна. У пам'ять твоєї. Чотирнадцять років.

— Нарешті, нарешті… Ну і от… А тепер? Хіба до мене? — тупцяв незграбно Іван і, щойно тепер, помітив Нестора. — Несторе Павловичу! За вами слово! То ви, виходить, знайомі.

— Розуміється. Давні, — казав Нестор. — Святкуємо. Шкода, що не маємо оркестри. Прошу до нас! — в тон настрою говорив Нестор.

Пропозиція прийнята, Іван заявив, що у нього в'язка харчових карток, Тетяна заявилась, як сила фінансова, з провіянтом пішло гойно, магічна Іванова піжама, відкривала найтвердіші серця бауерів, чудодійно з'явились прекрасні тюрінгські "шінкен", однаково, як "на картки" так і без них, за пів сотні окупаційних марок вичарувано пляшку самогонної яблунівки, перейдено від Нестора з Іриною на помешкання Івана, а там, господиня дому, як довідалась про що мова, запропонувала навіть свою чистеньку, давно не вживану, їдальню з креденсами та іншими приналежностями таких місць, а це значило полірований стіл, біла, як перший сніг, скатертина, м'які стільці, старовинні, з діда й прадіда, кришталь й порцеляна.

Іван на таке лиш закліпав очима, після його бухенвальдів, це справжній шок, товариство важно розсілось, наливались і підносились чарки, за зустріч", не обійшлось без спічу Нестора, патетично-зворушливого з особливим підкресленням приречености такого моменту, після чого полились повінню запити, згадки, розважання, Іванів лінивий язик вийшов з норми.

— Питаєш, що я робив, — відповідав він на запит сестри, — робив багато, а наслідок оця блюза, — вказав він на своє одіння. — Божевільний час. Що можеш досягти в будинку божевільних, мене впхнуто туди, як дурного барана, вернув гори, засипав багна, тяв тайгу, прокладав рейки, а знаєш, сестро, для кого? Для гада, який садовив мене "на стул", сім днів не дав спати, обернув у метелика. Уяви, твій братик пурхає метеликом. А чи пригадуєш нашу Наталку? Її батька комсомольці тягнули за ноги і били дрюками, а доки той не дав дуба. А її, в телячих вагонах, вивезли до Зиранії, а чи повіриш, що вона тепер депутат Верховного совєту від тієї землі. А чи пригадуєш нашого Мишка? Що "кров на всіх фронтах за власть совєтів, проливав", що казав було: Іване! Для таких як ти одно лиш місце в савєцком союзє — Сибір. Так його також вивезли до Зиранії за саботаж і зриви в колгоспі ім. Леніна, а опісля розстріляли в таборі, де я верховодив. Або, чи пригадуєш такого всеросійського ліберала, який сварився з царем за допущення безцензурно писань Леніна, непоправного супероптиміста графа Демідова? Якого ліквідували також, і також у моєму таборі, чи знаєш за що? За троцкізм. Троцький одного разу в його маєтку грав преферанса і забрав всі його коні. Отаке то, сестро. Брали і брали, не було таких, що не брали — Троцький не Троцький, Бухарин не Бухарин. Я переконаний, що не помри завчасно сам той лисий — забрали б і його і також за троцкізм. То ж і мене за це потягли, як тільки зробив своє, бо троцкізм став центром центрів тієї бісовщини, декому не хотілося, щоб у майбутніх маніфестаціях на Червоній площі, на першому пляні несено подобіє Мефістофеля з довгим носом та еспанською борідкою, замість узьколобого, з довгим носом, павіяна з люлькою.

Питаєш, що з Андрієм? Єдиний з нас, що упреподобився. Заховався у тінь страху, або флегму цинізму, що внутрішньо стати нічим, а зовнішньо манекеном обчіпленим бляшками. Давненько ми з ним не бачились, він, було, приїжджав мене навідати в Ухт-Печорську, щоб написати "Кров Девону", але коли, за Єжова, мене зняли то запроторили до Володимирської, відтоді, ми один для одного перестали існувати. Я лиш інколи, з глибини тюремщини міг чути по радіо його голос, що закликав громадян померти "за родіну, за Сталіна". Почалась, атєчественная", яка мене фактично звільнила, бо знадобились інтенданти, за мною водилась організаторська слава, ну й мобілізнули… Що й завело мене до Бухенвальду… Та це вже з іншої опери, залишимо його на по-друге.

Ну, а Сопрон, а Петро? Цих запуржило, занесло, позасипало. Думаю, що з Петра не багато зісталося, він, було, перенісся з бульвару Шевченка на Хрещатик, а Хрещатик зірвали. А портрети, що давали йому ордени, пішли на злом — кому потрібні тепер подобизни Будьонного чи Ягоди.

То ж то Сопрон… Танечко! Чи не був це примірник гідний палати лордів. Скільки то загинуло з ним доброго, керенківського демократизму, Учредительного Собранія з князем Львовим на чолі. Пригадуєш, скільки зіпсував він нам крови тими соціялізмами, але коли б ти бачила його за батька народного, Сталіна рідного, ти би ахнула. Сів. Як згнилий мухомор. І зник. Десь за Тобольськом, за Омськом… Його загриз його ж соціялізм на корню — царство йому небесне, — розбалагурився Іван, підливав собі і іншим до чарки з виразним наміром, бодай раз в життю, наговоритися по самі вуха.

Тетяна додавала наснаги, питання сипались і сипались, то ж цікаво, то ж лице в лице з правдою, до якої не було доступу. А Іван, хоч і намагався бути Іваном, сирі недоступною фортецею мовчання, на цей раз розкис, розм'як, розповзся.

— Питаєш — Канів? Хутір? — продовжував він трагіпрезирливо. — Будинок на Полтавській… Пригадуєш? Запав по коліна. Старики також. Не можу сказати, як там тепер… Їх було троє… Щасливі, що залишили їм той курник, величний Микола Степанович борюкається з якоюсь недугою в горлі, Марія Олександрівна живе "до революції" й "по революції", як там воно по-по революції і "великій отєчественній", сказати не нам, але напевно це ще один універсальний голод.

А щодо хутора… Полюшко-поле… Розгром докорінний… Ані натяку. Але скажу вам одверто і не знаю чому: сентименти я стратив, але коли побачив те місце — вірте-не-вірте, завиляв хвостом, як голодний Бровко на вигляд кістки. Це і довело мене до Бухенвальду… Через це і понесло мене до того ляндвірта, сучого сина, здається, я вже вам про це говорив, — звернувся він до Нестора, — але ось сестра і їй треба це знати. Я щось трохи, від минулого полону, розмовляв їх мовою, навіть повчав Андрія їх культурою. Мишко вигнав мене серед ночі, як лисого дідька з моєї власної хати, обернув на прокаженого і як, було, не повірити, що такий фон Носке, який звільнив нас від мишок, не поможе мені знов стати людиною. Я приніс тому смердячому Носке, плян мого поля — ось, мовляв, ті десятинки, вісімдесят, як шроту і належали вони мені. Їх відібрали від мене комуністи, ви, як антикомуністи — поверніть це вкрадене, від діда прадіда, я господар, люблю і знаю це діло.

Фон Носке дивиться на мене і сміється. Я, каже він, не знаю, ні вас, ні вашого діда, ні того поля, я його не відбирав, ми боремось не з вами, а з владою, яка є власником всього разом з вами самими, зломимо ту владу все, що її, буде наше. Ми не харитативна установа, не збираємось роздавати комусь, що наше.

Що я тому падлюці міг сказати? Нічого не міг я йому сказати. Його армії стояли на всі сторони світу, а стояв перед ним у зашмарованій ватянці, як ідіот перед пірамідою, і вимагав повернути мені щось, відібране від мене п'ятнадцять років тому.

Фон Носке розумів мене гаразд, він знав про що тут мова, вдавав навіть добродія, підніс навіть чарку горілки. Він був не лишень ляндвірт, але й філософ, який скажете, німець не є філософом, ми з ним розмовились і між тим, він почав мову, що ми, мовляв, як він казав "русен" не змогли як слід цю землю загосподарити, як це прийнято в Европі і, що вони, як він казав, "дойче", прийшли сюди це направити. Це мене, розуміється, зірвало, я почав, було, перечити, хоча в думці я з ним годився. Ми таки не вміли, як слід, вижити нашу добру земельку і наше гарне сонце, але це справа інша. Мене загвоздило те його "направити". Я почав, що, мовляв, ми тут тисячі років, які є такі є і були, кажу, тут не одні, що хотіли це направляти, але їх забрав чорт разом з їх розумами, а ті що були — були і є, і будуть далі, тепер, кажу, земля так крутиться, що можна стратити орієнтацію, ще побачимо, ви, кажу, щось маєте — ми, кажу, щось маємо, маєте, наприклад, філософів, не маєте політиків, маєте стратегів, не маєте метеорологів, хіба це політика зарватися з цілим світом, скажемо, за расу, або завести армію під Москву і там замерзнути в болоті, хіба метеорологи не знають, що під Москвою холодно, а політики забули, що там один месьє в еполетах напустив в штани, бо йому замерз нічний горщик?

Така мова, не конче, фон Носке смакувала, він це слухав та слухав, очі блищать, лице червоніє і враз зірвався: менш! — крикнув він і вдарив навіть кулачком по столі. Ферфлюхт нохмаль! Не вам, каже, нас вчити. Чи ви забули, де наші армії? А я йому просто в лице: тому ваші там, бо наші їх пустили. З надією, що ви їх зрозумієте. Але ви не зрозуміли і тепер вони повернулися. І ви побачите.

Така мова… Дивуюся, як він не тріснув. І що я вийшов з того цілим. До того, я мав необережність признатися, що маю дочку в "ост"-ах і хотів би її звідти витягти. Носке з цього скористав, змінив враз мову, виявив надмірне бажання мені помогти, зробив мені перепустку до Райху, але таку, що в Кракові мене зняли з потягу і замість звільнити дочку я сам закабалився. І ось я тут. Просю покорно.

На цьому Іван обірвав мову, хвилинку запала тиша, всі слухали його з відкритим ротом, сам він сидів на головному місці, виглядав, як втілення гніву, обережно підливав чарки собі й іншим, обережно випивав, поволі закушував. Пальці його рук довгі, костисті, висохлі, лице покреслене рисами часу, поняте втомою, недбало, на цей раз, голене… Чуприна, прибита сивиною, все ще коротко стрижена… Випитий алькоголь діяв, але в п'яність не брав. Скоріше — зворушення, піднесення, збурення.

Запала, як сказано, тиша, на устах кожного те саме питання: ну, а що ж далі? Слово, одначе, за Нестором, бо це він майстер таких питань і почав він на пальчиках, здалека, мовляв, все це було, все пережите, не було воно радісне, але все-таки це вже історія. Ми зараз тут. На роздоріжжю. Винятково знаменний час. Европу перемішано. Ми прийшли до Европи, Европа прийшла до нас. З цього родиться щось нове…

— Кажете, щось нове? — не витерпів Іван. — Ніяк вам щось, а стара байка про того самого бичка. Москва жене її повною парою у самі її центри! — мало не викрикнув Іван. — Яке там перемішання?

— А як ви назвете цю нашу зустріч? У цій хаті, — питав Нестор.

— Великим свинством я це назву, — чітко, підкреслено відповів Іван. — Та ваша Европа спаскудилась тому ми тут.

— Але в цьому, ви погодитесь, певний зміст сучасної дійсности. Зафатальне це свинство, — перечив обережно Нестор.

— А все-таки свинство, — не здавався Іван.

— Ну, але… Свинство-не-свинство — сталося. А що далі? Куди, скажете, далі? За вами, Іване Григоровичу, великий, дорого куплений досвід. Що ви думаєте? Що пропонуєте нам? — казав Нестор з наміром вивести розмову на конкретні тори.

Іван відповів не одразу, він думає і, здається, з чимсь борюкається, його очі стурбовані, тоді коли всі решта насторожені і скеровані на нього. На це він з притиском, задирливо відповів:

— Я вертаюсь! Назад! — І глянув на всіх, мов би кинув рукавичку виклику.

Відповідь прозвучала справді вражаюче і хоча висловлена не голосно, видалась криком. Тому й те збурення. Тетяну особливо зірвало. Нестор витягнув шию, мов би хотів краще всіх бачити, Ірина, звичайно невтральна, зробила великі очі.

— Ти це, Іване, поважно? — питала Тетяна, мов би це мав бути поганий жарт.

— Я, сестро, нічого не роблю не поважно. Це в моїй вдачі, — відповів Іван з ноткою іронічної категоричности.

— Для нас це шок. Але, можливо, Іван Григорович має на це свої причини. Так би мовити, з нутра, — роздумливо казав Нестор з бажанням втримати рівновагу мови.

— Він думає, що його вивезе та його блюза, — вставила Тетяна і смикнула Івана за рукав.

— З ніякого нутра, ніяка блюза, солодкі мої друзі — казав Іван з ноткою добродушної зверхности, — я лиш не люблю тікати — раз, не маю куди тікати — два, не хочу тікати — три. І в додатку — ненавиджу втікання взагалі.

Зірвався шторм, Тетяна забула, що це перша зустріч з братом за ціле чверть століття.

— Можливо, для тебе, Іване, це зветься тікання, для нас це боротьба. Нікуди ми не тікаємо. Ми ж на фронті. Тут, там, скрізь. Організації, партії, уряд. А прийде час — вернемось.

Іван нервово заторкнутий, але намагався говорити спокійно. Глянув на Нестора.

— Це може ви є той уряд? — питав він глумливо, маючи на увазі комітет у Ваймарі. У відповідь Нестор зневажливо посміхнувся, але не сказав нічого. Іван вів своє: — Дозвольте довести до вашого відома, пане міністре, що вони там будують глобальну імперію і ваші тут уряди для них лиш трішки смороду. Бачили, що зробили вони з міністерствами різних балтійців? А це лиш початок. Це саме чекає і пишних французів і навіть гордих брітів. Французька ССР, Великобритійська ССР…

— Тобі це імпонує, — перебила його Тетяна.

— Не говорю до тебе, говорю до міністра, що він скаже, — продовжував Іван задирливо.

— Ось що скажу, — озвався Нестор помітно заторкнутий, ігноруючи Іванове зухвальство, — що хоча ви не любите тікати, але ви тікаєте. Від себе самого, від вашої сестри, вашого брата… Вашої покійної матері, замученого батька. Кажете — будують імперію. Що ви в тій імперії? Папірець для підтирання? І за цю так почесну функцію, ви вирікаєтесь себе. Ви ж розумієте, що вони зроблять з вами, коли ви вернетесь

Івана вдарено просто по його ідеалах, він враз зупинився, мов перегінний кінь, якого різко шарпнули за повід. Той чортів папірець. Бути начальником Ухт-Печорська — папірець? Міністром Києва — папірець? Ореол Андрія — папірець? Газети, опера, бульвар Шевченка… Папірець?

Івана зірвало, але він мовчить, для того лобатого нахаби це папірець, зрештою… Зрештою… Які тут аргументи. Сам знає, що коли він появиться на вулиці Києва, він негайно обернеться в папірець, яка там ще мова, це істина, такі в тій імперії вулиці, істоти, що по них ходять, вирвані самі з себе, закам'янілі імітації, допасовані до вимог глобальних виробу СССР. Іван це знає, а тому мовчить.

Нестор, Тетяна й Ірина бачать, що Іван мовчить, але вони його чують. Його мовчанка мекання ягняти, яке згубилось від матері і виглядало в тій його кацетній шкурі битим, загнаним, зачовганим єством не дивлячись на весь його богатирський зріст. Так і є. Він дійшов до самого краю. Всі його дороги зійшлись клином. Куди лиш не глянь.

— Нічого! Виліземо! — враз озвався Іван і вдарив кулаком по столі.

— Виліземо! — підхопив Нестор.

— Виліземо! — приєдналась Тетяна.

Не озвалась лишень Ірина, але всі вони разом, мов на команду, підняли недопиті чарки. — За виліземо! — проголосила Тетяна, випила чарку, кинулась до Івана, міцно його обняла, а той, мов ведмідь, заричав щось нерозбірне, незграбно обняв сестру, душив її по звіринному.

А гостина йшла далі, перейшли на мирність, Іван намагався звести розмову на Віру, Нестор обережно перечив, а коли розходились, годинник на вежі кірхи вибивав дванадцяту.

Тетяна зісталась на ніч у брата, Нестор з Іриною відійшли до себе… Була гожа ніч, зорі запевняли гарну погоду, з протилежного схилу долини без перерви неслися туркоти машин Америки.