Втеча від себе

X

На цьому драматичному моменті, епопея Морозів для Нестора могла скінчитися, його самаритянська місія завершена успішно, епізод зі зникненням Івана не вимагав особливого втручання, це був вибух перевантаженого чуттям батька, якому не хотілося, щоб сторонні очі бачили його зворушення, особливо коли дочка нагадала мельодію, під яку вони прощалися дев'ять літ тому.

Нестор має досить того в комітеті, приходять і приходять нові люди, а тим самим, нові епопеї, на світовій арені, у Сан Франціско розпочато конференцію сорока шести держав для схвалення статуту Об'єднаних Націй, на річці Ельбі, біля міста Торгаду, вперше зустрілись фронти Ю-Ес-Ей — СССР, біля села Донґо в Італії піймано й повішено за ноги Беніто Муссоліні, у бункері Берліна Гітлер поповнив самогубство, у Реймсі Франції, перед силами аліянтів, капітулюють воєнні сили Третього Райху.

І, як сказано, у Нестора з його Морозами, як він каже, фікс унд фертіґ, що з ними станеться далі, їх справа, при першій зустрічі з Тетяною, вона сказала, що Іван весь в дочці, що нічого інше його не проймає, що в нього лиш одне питання — зголоситися вже тепер до табору поворотців, а чи відкласти це на трохи пізніше. Добре, зрозуміло, кінець.

З втікацтвом, що не верталося, інша справа, воно набирає відваги, кілька тих сотень, що містилося у славетній, без вікон і дверей, школі Гердера, перенеслося до колишньої казарми ес-есів з цілими вікнами, м'якими матрацами, блискучими туалетами, інші заповнили, люксусовий колись Стрілецький клюб, багато простору, сонця, посилено харчові раціони. У комітеті цокотять машинки і засідання, засідання й засідання, а це значить посилений рух в напрямку шукання місця під сонцем у нових, мирних, націооб'єднанських умовах земної кулі.

А в цьому також, у понеділок, тобто третього дня, після знаменного бенкету в Мелінґені з його містерійним закінченням, у годинах пообідніх, у Ваймарському кабінеті Нестора, як стій, з'явилася елегантна панна з карміновими устами і чарівною на них усмішкою, в якій ледве чи можна було впізнати недавню Віру Морозівну. Певний погляд очей, рішучий тон мови, незалежність цілої постави.

— Нестору Павловичу — привіт! — гомоніло мажорне її контральто вже з порога кімнати, де було вже кількох інших інтересантів.

— Шолом-Алейхем, шановна! Чим можу служити? — відповів Нестор і вказав стілець збоку. — Зараз буду до ваших послуг.

— Чи дозволяється тут курити? — запитала вона ноншалантно.

— Дозволяється — зрозуміло, — відповів Нестор.

— І також частувати? — простягнула вона йому пачку "Пел-Майль"-ю.

— Що до мене — з подякою відмовляюся, але той он поет напише вам за таке оду, — говорив Нестор.

— О, так, о так. Не одну, — озвався поет і потягнувся за цигаркою. — Цигарочко-американочко, жду й не діждусь тебе, коханочко, — завіршував спонтанно поет.

— Ви сюрреаліст, — зазначила Віра.

— В цьому випадку, без сюр. Просто реаліст, — відповів поет.

— Яка різниця з "сюр" і без "сюр"? — жартувала Віра.

— А така: ви, наприклад, зі "сюр". Маєте "ПелМейль", я без "сюр", бо збираю бички. Особливо солідні бички лишають мурини. Зі солідарности гноблених, — говорив поет.

— Для ясности! Бички, це недопалки цигарок. Мурини — американські вояки. Гноблені — вони чорні, ми без диму, — озвався ще один поет.

— Слухай, Оресте. Виясняєш і так ясне, а затемнюєш суть. Бойс! Кіп бички! Звичайна мова кожного воїн Америки, — говорив перший поет.

— Як там все завершилось? — звернувся Нестор до Віри, щоб скінчити з бичками.

— Гепі-ендом, — відповіла вона зрозумівши питання. — Втікача знайдено, конфлікт розв'язано. Деталі пізніше. Дозволите зачекати на вас унизу, у тітки? Маю до вас справу.

— До ваших послуг. П'ять-десять хвилин, — відповів Нестор.

Віра вийшла.

— Несторе Павловичу? Звідки така, піф-паф, парижанка? — зворушився поет.

— З Києва, — відповів той.

— Нє вєріш ґлазам. Такі щасливіші… Їм не приходиться "кіп бички".

— У неї заслужений батько… З ордена "Бухенвальд".

— Потомственний дворянин. Зрозуміло.

Чверть години згодом, Нестор з Вірою залишали будинок комітету, вибирались на вільніше місце, Віра пропонувала парк, Нестор не перечив, у Віри мінявся настрій, з демонстративно-викличного на поважно-роздумливий, Нестор дивувався чому парк, яка у неї справа, чому не полагодила її в комітеті і, нарешті, чому так вирядилась. Багато чому, але не перечив. Йшли, розмовляли, дійшли до замку Герцогів, перейшли мостик Штерн, звернули на доріжку здовж річки, по зеленому лугу, залиті водою, кратері бомб. Безлюддя, тиша. Ваймарська вулиця сюди не сягає.

Дійшли і минали будиночок Ґете. Мовчазно поглядали на боязько-мовчазний будиночок, старі дерева, альтанка, лавиці і знов кратері бомб, йшли доріжкою імени Корон Шротер.

— Хто це була та Шротер? — порушила мовчанку Віра.

— Співачка, акторка… Приятелька Ґете, — відповів Нестор.

— Ґете. Скільки це років? Кажете, він тут жив? — говорила Віра роздумливо.

— Вам не віриться.

— Уявіть — не віриться. Таке божество… Чи він міг подумати?

— Наприклад?

— Що в його квітник Америка підкине бомби.

— Тоді ще не було Америки.

— Як не було?

— Коли це тут починалося, її було лиш проголошено.

— Всього? Коли це сталося?

— Півтора століття тому.

— І вона вже така? — дивувалась Віра.

— Її темпо. Історія там біжить швидше.

— Не віриться.

Вони повернули в напрямку річки, мостиком Дюк перейшли на другий берег, натрапили на Фельзентреппе, де побачили таблицю присвячену німфам, "які заселяють скелі й дерева, щедро уділяють кожному хто чого забажає у його осамітненню… Для творчих — творять відвагу, зневіреним уділяють розраду, закоханим щастя… Тому, що боги дарували їм те, що відмовлено людям: помічниками й розрадниками бути".

— Ви це розумієте? — питала Віра.

— Мова поетів.

— Чи також тих, що збирають бички?

— У тих свої німфи.

— Чи ви з цим годитесь?

— Наприклад?

— Що німці — нація Ґете, Бетговена, Канта.

— Чому б ні.

— А чому той там Бухенвальд?

— Може це також мистецтво й філософія. Гітлер малював, Сталін писав вірші… І навіть Дзержинський. Головним їх рупором був Маяковський. Херувіми, серафіми… Рай в небі, рай на землі… Океани чуття. Колов якому чорти й боги змагаються за першенство. Для людей недосяжне, — говорив Нестор.

— Думаєте, що Совєтський Союз і Третій Райх адекватне явище?

— Крапля в краплю. Тому вони й зчепилися. Двоє подібних тіл не можуть зміститися в тому самому просторі. Це закон.

— І їх початок, кажете, від поезії? — невгавала Віра.

— В кожному разі від натхнення святого духа. Їх рушійною силою — надмірна любов, що возноситься до висот недосяжних. Не всі можуть жити, як Ленін чи Гітлер, а вони цього вимагають. Інакше — куля в потилицю.

— То ми з вами, Несторе Павловичу, ніщо інше, як двоє недосяжників… Недостойних щастя. І куди тоді з нами?

— Дві альтернативи: Сибір, або Америка.

— О! Америка! Що таке Америка? — захоплено запитала Віра.

— Звалище для таких, як ми недосяжників. Вигнанців з раю… Які не розуміють "Капіталу", "Майн кампф"-у, а просто будують хмарочоси з бетону й заліза, як мурахи мурашню. Не турбуючись раєм.

— О, Алах! Виходь — Америка велика духова порожнеча заставлена хмарочосами.

— Так. Порожнеча. Там вам, ні Бухенвальду, ні Колими. Там настільки дурні, що не розуміють, чому треба стріляти людину, яка не годиться з Леніном чи Гітлером. Там ти можеш вийти на Бродвей і на ціле горло розносити президента і хоч би що. Такі ось там ідіоти.

— Ха-ха-ха! — розреготалась Віра. — Робите з мене добрий день. Ну, гаразд, ну, свобода. Така собі залізо-бетонова ідилія, але чи це видержить, чи вона встоїть? Проти неї полчища раю, армії голоду. Африка — голод, Китай — голод, Індія — голод, Есесер — голод. Під прапорами Маркса. Га? Хто, скажете, з нею? Париж? Сартр?

— Вірочко, Вірочко! Що я чую. Звідки такі прогнози? Чи не з лябораторії шановного Івана Григоровича?

— А, як що й так. Він думає, що ситі перед голодними не встоять.

— Тому він заздалегідь вибирає голодних.

— Ні, це лиш пропаганда, щоб мене застрашити, але його наміри інші.

— Щоб знайти в Сибірі місце для своїх костей. Патріот.

— Цинік, цинік, цинік! Ви цинік. Звідки у вас так уявлення? Ви там ніколи не були. Там живуть люди.

— Погоджуюсь. Іван Григорович також жив. Ви жили, ваша мама жиє… І брат, і дядько. Сто п'ятдесят мільйонів.

— І живуть.

— Хіба я перечу? Питання суворого релятивізму саме за це мова. Ані Івану Григоровичу, ані його дочці Вірі не слід цим легковажити та вдавати наївних.

— То ви не тільки цинік, ви безнадійний песиміст. Ходімо! — казала Віра і в голосі її звучало захоплення… Ніби їй дали щось приємне. Їй хотілося взяти його під руку, бути близько, чутися в акорді, йшли вверх кам'яними східцями до верхнього парку в напрямку алеї Бельведерської, просто на шатра американських вояків з їх танками, жуванням ґуми, миром.

— Чи не нагадують вони вам туристів? — питала весело Віра.

— Туристів з Марса… І цікаво, що думає про них отой там Ліст, — казав Нестор і вказав на статую людини в довгому одязі, що стояла напооддалі. — Під його мелодії подавались тріюмфи Третього Райху.

— Тра-та-та-там! Там-там-там-там! — намагалась Віра ту мелодію наподобити. — Не винуйте Ліста. Це була сила. Коли ми вперше побачили її в Києві — запирало дихання.

— Коли б не оці туристи, — зауважив Нестор.

— Знов Америка. Ви, бачу, в неї закохані.

— А чому б ні.

— Я ревную.

— До залізо-бетону? Ага! Віро Іванівно! Ви ж мали до мене справу. То кажіть.

— Я вже сказала. Ви сказали також. Я щаслива і менш щаслива.

— Скажемо це виразніше.

— На мене тисне батько з поворотом… Мушу ж мати якесь протитиснення. І у вас це добре виходить. Лишень не кажіть мені Іванівно… Вірочка, куди зграбніше.

— Не будемо сперечатися, Вірочко, — казав на це Нестор. І вони не сперечалися. Настав між ними мир. продовжувався він до самого Тавбаху. І тут вони розійшлися. Нестор повернув наліво у вуличку. Віра відійшла своєю дорогою до Мелінґену. Завіса спокійно запала.

тож-то, наприклад, у вівторок наступного дня, біля години дев'ятої, Нестор виходив до свого уряду і на головній дорозі, він натрапив на гурт дівчат і хлопців з відзнаками "Ост" і червоними на грудях шматками, обтяжених, як робочі мули, всілякими тягарями. А одна з них пара, хлопець і дівчина, крім мішків та валіз, двигала на дрючку цілу скриню. Нестор хотів, було, їх обігнати, але дівчина зі скринею — повногруда, чорнява, міцна, враз озвалася:

— Гей! Ви! — Не було сумніву, що це стосується до Нестора, він зупинився. — Прохоре, зачекай, — командувала вона своїм товаришам російською мовою.

— Хочу з ним говорити. Дівчата! Йдіть! Ми вас доженемо… — Зупинились, поставили скриню. — Я вас знаю… Ви комітетчик, — звернулась вона до Нестора.

Нестор це підтвердив.

— Знаю. Бачила. Квартири для біженців, — казала вона, її пітне обличчя пашіло особливою енергією, здавалось, вона хотіла вирватись зі самої себе… Її молодий, скромного вигляду, партнер, мав розгублений вигляд і бажання висловлюватись не виявляв.

— Так точно, — відповів Нестор.

— Слухайте. Як ви думаєте? — питала вона патетично.

— Що саме маєте на увазі? — відповів Нестор.

— Ну, ось… Ми пустилися, — казала вона і вказала на свою скриню.

— Бачу, — відповів Нестор.

— Сибір-не-Сибір. Для нас скрізь Сибір.

— "Сібір вєдь тоже родіна мая", — додав Нестор.

— Можете сміятись, але я вам кажу: тут для нас також не місце. Тут інше. Ми, знаєте… Прості, розгорнись душа… А тут на пальчиках, все міряне. Я такого не зношу. Я степ, мій дід козак, ріка Дон. Я не можу влізти в рамку і висіти, як фотографія. Розуміється, що у нас колгосп, пів кілограма трудодень, але навіщо колгосп. Я городська… Робота чиста. Скінчу курс — на машинці, контора. А ось він… Прохор… Комбайник. Шофер. Ми запишемось.

На це зауваження, названий Прохор закліпав тільки очима і одвернувся.

— Правильно, — сказав Нестор.

— Мусимо! Добровільно. Ті там портрети… Кричати треба… Але ж горла досить. Ми голосні, — переконувала себе дівчина.

— Абсолютно правильно, — казав Нестор.

— А мені здається — ви з нас кпитеся. Дурепи, мовляв, живцем на Сибір пруться. Та це і мені не раз здається, я це знаю, ми всі це знаємо… Та думаю, що це колись скінчиться. Війну ж виграли? Виграли. Так як ще довго народ мучити? Не худоба ж… Тай худобу чесні люди не мучать. То ж таке треба розуміти. Оце один полонений з самого Ленінграду, каже: прийдуть реформи. Ось тільки війна скінчиться. Ну, от… Війна скінчилася. Наші в Берліні. Що їм ще треба?

— Але я не про це хотіла, — змінила враз мову дівчина. — Про ту вашу баришню. Знаємо, ми знаємо… Ви не зайняті. Суконочки та панчішки — не підходь… Але кажу: хай ліпше "туди" не показується. Роздеруть. Скажіть — казала Нюрка. Вона мене знає, — говорила та Нюрка і в голосі її відчувся гнів. Мова про Віру. Нестор не відповів. Нюрка хвилину помовчала, глянула на свої тягарі, втягнула в себе повітря, мов би набиралась сили.

— Знаєте, — казала вона з жалем. — Все, що тут, все моє. Нічого, що не заробила горбом. Речі потрібні, у нас не дістанеш… Прохоре! Бери! — скомандувала вона рішуче.

Крім тієї скрині, вони мали на собі великі наплічники ззаду і тяжкі, великі валізи завішені на шиї спереду.

— Чи не міг би я вам помогти? — запитав Нестор Нюрку. — Я йду в тому ж напрямку.

— Нічого. Дякую. Я звикла… Ми звикли, — казала вона, але все-таки дозволила Несторові взяти її валізу.

Далі йшли разом, говорили уривно, переважно Нюрка, Нестор мовчав, та коли вона втретє почала поясняти, чому вони вертаються та запевняти, що вони нічого не завинили проти "родіни", бо вивезли їх силою, Нестор тоді також озвався.

— Я вас цілком розумію, не відраджу вертатися, хотів би тільки сказати, що для вас було б краще, дивитися правді у вічі, не буде там з медом, ніяких таких реформ, ніякої за собою вини. Війну завинив Гітлер на спілку зі Сталіном, не зробили б вони одного ґешефту на початку — її не було б. Вас зрадили, вас залишили, вас зруйнували, а тепер записали в козли відпущення. Судити не вас, а їх, прийде час. А коли хочете знати мою справжню думку і коли б я був на вашому місці, я б ту, "родіну" не підпустив би до себе на кілометрів двісті, у її очах ви зрадники і це вирішує.

Це сказано поважно, спокійно, сливе між іншим. Нюрка гостро зиркнула великими, чорними яблуками під чорними бровами, але не сказала нічого, її Прохор, лиш ішов, дивився вперед, уста тісно затиснуті…

Дійшли до Верхнього Ваймару і тут розпрощалися. Цього захотіла Нюрка. До "Смерть фашизму" ще добрий кілометр, але вона знає віддалі. Нестор її розуміє, на прощання побажав їм щастя, вони відповіли "спасибі" і поволі, напружено йшли далі. І, здавалось, їх вантажі були ще тяжчими.

тож-то Нестор звернув на лівий хідник, збільшив крок, залишив тих позаду, а проходячи побіля брами сердитого вигляду, ще раз потрапив у зливу сердитих звуків, що виривались з-поза жовтих мурів.

У комітеті чекало Нестора четверо молодих людей з редакції новозапроектованого літературно-мистецького журналу з назвою "Ґрааль". Троє знайомих, а четвертий, високого росту, бліде обличчя, чорні очі, появився вперше і при знайомстві зазначив, що прибув до цього "пасторального Олімпу" щойно вчора та назвав себе Рокитою.

Нестор підняв голову насторожено.

— Ви часом не з Києва? — запитав він того.

— Чи маю сказати коли роджений, на якій вулиці, якого соцпоходження? — відповів, з посмішкою. Рокита.

— Вибачте… Я западнік. Не для анкети… Лиш цікавість, — казав Нестор.

— Можна й анкету… Будь ласка. Призвичаєний. Знаєте, скільки їх виповнив? Дев’яносто дві. А коли ви цікаві що я, де я, для чого я, де блукав, чого шукав… Переважно "вдоль по Рейну". Свого часу захоплювався Гейне, хотів познайомитись з Льореляйн, але потрапив у "Ост"-и і потрудився на фабриці знаменних… Не подумайте Мессер-Шмітів. Ні, ні, ні. Знаменник eau de Cologne 4711… Було таке у зелених рококо пляшечках. А коли знаменні Бі-18 Америки зліквідували цю пахучу інституцію, нас переведено до табору, де ми понад рік, майстрували "лінію Зіґфріда", не за Нібелюнгами, а за Тодтом. — був і такий. Коли ж і це скінчилося і нас визволив генерал Патон, я повернув, було, курс на Бремен — колись стоянка знаменного корабля "Европа", з наміром знайти щось таке і двигнути в напрямку Америки. Моя наївність була відповідно компенсована, на місці "Европи", я знайшов Помпею і після того, з розпуки, повернув вітрила Зюд, призначення Ваймар, завдання — вклонитися мощам величних Ґете-Шіллера: хтось мав сказати, що тепер, саме там, у капищі преподобного Гердера, знайшло пристановище головне зрадництво "родіни", а в тому також чимало моїх земляків з "матері городів руських", звідки, як ви правильно догадуєтесь, і я походжу. Ось вам і моя дев'яносто третя анкета, — говорив театрально-жартівним тоном Рокита.

Спокійно посміхаючись, Нестор відповів: — Вітаємо, вітаємо! Абсолютно вітаємо! Вас ждуть тут нові подвиги.

Вже цього першого зударення з цим суб'єктом, було вистачально, щоб зрозуміти стан речей. В його тоні гнів, розпач, а одночасно зневага… І сила. І мета виходу. Луни трагедії глибоких віків донесені до цього місця у вигляді жертви на вівтар заборгування… На довші розмови, на жаль, не збувало часу, Нестор пригадав Віру, помітно непокоївся і коли надійшов час обіду, та коли запропоновано йому якийсь там новий ресторан, що почав діяти вже за американців, де, либонь, подавали навіть Кока-Коля і де можна обговорити різні їх справи, він відмовився і подався в пошуки свого "штам-пляс"-у в "Елефант"-і, де надіявся зустріти когось з Водяних, а, можливо, і Івана з Вірою.

Щастя йому сприяло, в "Елефант"-і, мов на замовлення, зустрів Віру, яка його чекала і навіть тримала для нього місце при столику в задньому куті другої кімнати, де вони звичайно любили сидіти, завзятюще воюючи з публікою, а особливо з кельнерами, які не хотіли визнати її прерогатив на цей порожній стілець і тільки під тиском такого аргументу, як цигарка "Пел-Мейль", якою вона приманливо орудувала, примусив тих на концесії.

— Не надіявся вас тут бачити, — безсоромно брехав Нестор.

— А я надіялась. І не завелася. Ось для вас місце, — відповіла резолютно Віра.

— Повний вдячности.

— Чекаю з годину.

— Вибачте. Діла. Що їмо?

— Те саме. Зупне… Брукв'яна. Воловина. Картопля. Шпінат.

— Кава? Чай — Кава. Першоклясний ерзац. Ячмінка.

Їх кельнер італієць, дуже меткий і, мабуть, під враженням "Пел-Мейль"-ю обслуговував їх з динамічно вирвою властивою його расі. Столик малий, лице в лице, коліна під ним торкаються. Нестор відчув виразно, що ця "несподівана" зустріч йому приємна. Одне одного питали, як спалося, що робилося, що думалось. Ділилися враженнями. Пахло родинною атмосферою, Віра, на цей раз скромніше причепурена, у легкій сірій суконці, на верх вдоволення.

— А між іншим, — по часі, мов ненароком, питав Нестор. — Ви згадували таке ім'я Сашко… Поклонник Сартра. Хто він такий?

— А! Сашко! Легенда, — відповіла Віра. — Київ. Він нам допоміг коли прийшли німці. Дуже зарадний… Дотепний. А головне: націоналіст. І то український. Він утаємничив мене у такі табу, які там смерть. Самостійність. Еміграції.

— Така це таємниця?

— У Києві можна не знати, що ти живеш у столиці УРСР. Сашко заборонив мені кликати його Саша. Міщанство. Банальність. Коли є чудове Сашко. І відкрив так Америку, що я племінниця знаного українського письменника, а тому мені личить говорити мовою його творів. Він казав: говорити по-українськи, це делікатес. Бон-тон. Колись нею говорила Москва з дуже зіпсутим акцентом, поки не перейшла на французьке. Мова Володимира, Святослава, Ярослава, перших і останніх європейців на троні Руси. Батурин Мазепи, це Версаль в порівнянні до Москви Петра. Але він не дуже захоплений українцями нашого часу… Ані українською літературою. У ній, казав він, оселився черв меншовартости. Тільки мова пахне, все решта затхла провінція.

Нестор це слухав, не втручався до мови і лиш раз зауважив:

— Шкода, що ви його стратили.

Віра хвилинку думала.

— Чи тільки його? І чи тільки я? — відповіла вона виминально.

— Існують втрати особливі.

— Так. Він був моїм університетом. Після нього я почала думати.

— Цікаво… Дозвольте ще одно питання. Делікатне. З іншої опери… Як Еріх? Вибачте… Лиш для аналізу, — казав вибачливо Нестор, його сині очі дивилися до її карих.

— О! — вирвалось у Віри, її очі закліпали, хвилин думала. — Це така протилежність, щось зовсім інше. Селянин, близький моїй природі. Чистий, прямий… З ним легко.

— Ви його любили?

— І люблю. І коли б вернувся, все було б інакше. У цій афері величезну ролю відіграв "заборонений овоч", ми хотіли сказати, що ми Европа і нам не можна накладати намордників. Але в тому нічого надуманого, це я тепер так пояснюю… Стихія чистої води.

— Але майте це на увазі, коли б думали вертатися.

— Чомусь мені не страшно.

— А "зрада родіни"?

— Фу! Гай, гай! Кажуть, Леніна вислано в запльомбованому вагоні… Кайзером німців. Чи це лиш тепер родіна?

— Вам це не багато поможе.

— Не збираюсь "вертатися".

— Інакше думає ваш батько.

— Не інакше, а по різному. Він сперечається і не з нами, а з ними, своєю манерою.

— Таких тонкощів там не розуміють.

— Ах! Знаєте що? Мені вже всього того забагато. І чи повірите, що я думаю? Думаю писати. Книгу. Мене мучить сверблячка писати, мабуть, по моєму дядькові Андрієві. Не раз, коли я все це переживала, аналізувала, розважала… Хотілося лиш спокійного місця і писати, писати, писати. Роман. І без політики.

— Як без політики? — казав Нестор і нервово глянув на публіку. — Все, що нас оточує — політика. На клімат. Не дуже то легко обійти таку дійсність. Нас затруєно.

— Існують же протигазові маски. Чи наше покоління не має іншої перспективи, ніж розчинитися в гущі тієї злоби? Протестую!

— Приєднуюсь!

— Ура! Гер обер! — звернулась Віра до кельнера, що протискався поміж стільцями з вантажем посуду. — Чи маєте пиво?

— Нема пива.

— Тоді ще каву… Але з цукром… й молоком. Дві цигарки, — казала Віра і показала пачку "Пел-Мейль"-ю.

— Іх бітте зі ум ферцаюнґ! Ні цукру, ні молока. Лиш чорна, — мало не з плачем казав кельнер.

— Давайте чорну. Дві.

— Яволь! Айн момент!

Розмова йшла далі, по другій годині стало вільніше, біля третьої залишили "Елефант", але не розійшлися, без домовлення, повернули в напрямку парку до мініятюрного, рококо палацика з назвою Темпельгерренгау часів герцога Карла Августа, також заторкнутого пазурами Бі-18, але ще в формі. Все тут наставлене на ідилію невинного ягняти і великодушного лева занятих спогляданням пастуха зі сопілкою на камені, з-під якого витікає струм прозорої води. Недурно сюди миротворці Версалю, після Першої світової війни, запроторили столицю пруських кайзерів з наміром приборкати їх драпіжну природу і, можливо, саме цей милий, невинний жарт викликав з царства тіней гнівного Зіґфріда, який зірвав обивателі ідилії до спротиву і великий Вотан доручив їм збурити це місце безсилля вогненним мечем неба простягнутим з далекої Америки.

Ці міркування Нестора викликали у Віри зрив реготу, вона стрибала довкруги палацику і захоплено викрикувала:

— Але це гарно! Це гарно. Це казка. Чи ми були б на таке спроможні?

— Пожалійте! Що сказали б бідні Соловки? Це їх зірвало б, як динаміт.

— О! Несторе Павловичу! Не будьте аж таким песимістом, — викрикнула Віра.

— Наша могутня доба!

— Давайте її забудемо.

Вони залишили це місце, пішли парком до вулиці Маріїнської, де стоїть неторкнутий війною будиночок у якому був-жив, за часів казкових, майстер музичного "Фавста" Франц Ліст. Їм пощастило дістатися до середини цієї дивовижі і сторож, який їм це уможливив, був здивований, що в цьому многолюдному руйновищі, знайшлися, навіть молоді, люди, яким захотілося побувати в кліматі нормального часу. Він побожно показував кожну кімнату, кожну меблю, кожну дрібничку… Велике фортепіано Бехштайна і малий клявір Ібаха, він показував з особливою шанобою, бо ж то з них виринуло на світ Божий все те багатство звуків, які житимуть у просторах землі й неба поки над нами світитиме сонце, з іменем Ліст. Німі речі мовчазно, але голосно оповідали про їх власників, уява їм сприяла, а таємничість, що їх огортала, наділяла їх силою приваби гостріше ніж це було в їх минулому. В атмосфері відчувально вітали звуки, слова, мелодії. Ліст, Ваґнер, Ніцше, Косіма… Фокус інтелекту високого вольтажу, незміримість у просторі мислі, надмірність в засягах чуття. Було приємно бачити цих двох молодих, збуджених людей у цій атмосфері трансцедентности, а особливо приємно дивитися й бачити Віру. Освіжіла, сяюча… Їй лиш все б сміятися, все бо довкруги смішне. Комічне. Від трагедії до комедії один лиш, секундарно короткий, крок.

До дому відходили значно швидше, ніж учора, уряд зігноровано, сонце ще було на цілу п'ядь від пругу заходу, також Нестор відмовився проводити Віру до її Мелінґену, прощалися при вході до Тавбаху і при тому він сповістив, що завтра не зможуть бачитись, на що Віра, я звичайно, відповіла гострим протестом. Завтра! в "Елефант"-і! Чекає.

Нестор не сказав Ні, повернувся і пішов вверх хвилястою вуличкою з твердим переконанням, що таке не буде сказане і то завтра. Остаточно й рішуче. До речі, поява Сашка багато цьому сприятиме, але чому він не використав вже цього сьогодні? Це справді дивно… Але завтра…

Завтра Нестор зворушливо прощався з Іриною, яка на його бажання, провела його ген за село, за гарної погоди, а біля години десятої, він піднімався, як завжди, людними сходами до свого уряду, де і зустрів Тетяну Григорівну в її білих докторських шатах. Вона зраділа неймовірно, зазначила, що давно його шукає і просила (ради Бога!), зайти до неї на хвилину. Має важливу справу.

Унизу, у меншому переділі її амбуляторії, вона просила Нестора сідати.

— Сідайте, друже дорогий, і слухайте. Що маю робити з моїм божевільним братом? — почала вона рівним, методичним тоном.

— А що з ним? — спокійно запитав Нестор.

— То ж рухнув з глузду. І рветься вертатися.

— І хай вертається, — тим же тоном говорив Нестор.

— Як то хай? Хіба ви не знаєте?

— Більше ніж те знаю, але що?

— То ж його там запруть до тієї Сибіряки на старості літ і амба.

— Чи нам його вчити? Він вже дорослий.

— Перерослий. Помішаний. Впертий, мул. І хоче забрати Віру.

— Віри йому не дамо.

— Спробуйте. Вона піде за ним і до пекла. А там ж кінець. Вже он що тут робиться, посіли Бухенвальд, злива доносів, що ніч розстріли. І в таке жахіття він ліз сам і тягне ту дівчину. Я йому кажу, а він на мене. Скажена. Не пізнаю його. Ради Бога щось робіть бодай з Вірою, здається, вона вас єдиного послухає. Може б ми її де сховали.

— Побачимо. Ще не час для паніки.

— Знаєте про що тут мова. Та дівчина. Не лишайте її. Ради Бога! Може через неї і з ним щось зробимо, — говорила Тетяна схвильовано.

Нестор це розумів, докази тут зайві, але це така зухвалість, що нема слова. Втручатися до справ виразно диких — кому вистачить глузду? Але Тетяна дивиться на нього, як на Юрія Переможця і що тут скажеш. Залишається хіба "зробити все, що в наших силах" і на цьому скінчити.

Нагорі, в уряді Нестора, засідання, дим, гармидер. Засідала редакція, на цей раз, з Сашком Рокитою, який займав за столом місце господаря й оповідав анекдоти. Перед ним розкладено обкладинку журналу "Ґрааль" його проєкції — фантасмагоричні плями на сірому картоні і подібний до китайського допис "Література й Мистецтво".

Прибуття Нестора внесло оживлення, анекдоти припинилися, в диму цигарок висіло питання друкарні й фінансів журналу, почалась розмова, Нестор песиміст, приємно бачити, що знаходяться люди, які і в такий час можуть думати нормальними категоріями, але це не знайде зрозуміння широких мас втікацтва, ані більшости члені управи комітету. Розважаючи на цю тему, Нестор, випадково, між іншим, мовчазно переглядав сторінки матеріялів, що лежали розкидані перед ним на столі… "вона сиділа на оранжовому крузі сонця у ліловому бікіні не будучи переконаною чи це справді вона, а чи відбиток річки, що батюжила її жовте черево і чи сидить вона у товаристві криволапого Оля, а чи летить на чарівному хвості бика Апіса… — Ба, ба, ба! — озвався в голос Нестор. — Тут щось… Що це таке, скажіть, "бікіні"?…

Один член редакції, низький, широкоплечий з чорними очима і широкими бровами на ім'я Лев Сіяк на це озвався:

— Нове слово… У нас ще не вживане, Зустрічається у Гемінґвея. Американське.

— А що воно значить? — питав Нестор.

— Купальний, я б сказав, прилад для жінок. Дуже ощадний, з двох кусників. Закриває тільки найвиразніше. Це символ, — відповів Сіяк ділово.

— Колосально! — зауважив Нестор. — Ви думаєте, що на це дадуть нам засоби?

— Наша доба, — казав сливе задихаючись Сіяк.

Його колега на ім'я Владика додав: — Не будемо ми весь час жувати жуйку про доярок та соц-змагання. Ми вибрали свободу. Там це табу.

Третій Морисій Михайло їх підтримав:

— Йдемо з Европою.

Нестор чекав, що скаже четвертий — Сашко Рокита. Але той мовчав.

— Зворушливо, — промовив знов Нестор. — Перед хвилиною, мені сказали, що в Бухенвальді розстрілюють… Табори для вивозу…

— Знаємо, знаємо, давно знаємо, — говорив Сіяк.

— Набридло, — підтримав його Владика.

— Існують важливіші проблеми, ніж вбивання людей — додав Морисій.

Четвертий — Сашко Рокита, мовчав.

Тему вичерпано, питання "Ґрааля" зависло в повітрі, Нестор перейшов до інших справ, наближалась година дванадцята, і він, не дивлячись на все довкруги, пригадав вчорашнє Вірине "чекаю".

Але відходячи, попросив з собою Рокиту. На пару слів, — зазначив Нестор, на що той погодився.

Вони вийшли, напрямок ринок, Сашко сподівався чогось особливого, але Нестор почав про погоду, йшли спокійно, пересікли кілька звалищ з назвами Шерштрассе, Ґелєштрасе, Карлштрассе, Шіллерштрассе і ось трикутна зі старовинною криницею, площа і будова кольору жовтка з готичним написом "Елефант".

— Запрошую на "айн-топф"[13], — сказав Нестор.

— Як відмовитись. Тут пахне Ґете, — відповів Сашко.

Увійшли до вузького коридору, повернули наліво, минули набиті гармидерним людом дві кімнати і при вході до третьої, Сашко, як стій, зупинився. І занімів. В куті, біля широкого вікна, при столику з одним порожнім кріслом, у сукні брунатного кольору, сиділа Віра. Побачила Сашка і також застигла.

— "Так вот ґдє таїлась паґібєль моя", — викрикнув Сашко цитатою з Пушкіна і кинувся вітатися. Віра, до вух червона, розгубилася, мов би її зловлено на чомусь недоброму.

— Віра!

— Сашко!

Обійми, цілунки, а опісля Сашко загармидив, мов би на вулиці:

— Це шок! І де ви її знайшли? — звернувся він до Нестора.

— Трапилось, — відповів Нестор.

— Колосально! Я розторощений! — гомонів Сашко.

— Несторе Павловичу! Ваше місце! — озвалась Віра і вказала на порожній стілець.

— Там гість, — говорив Нестор.

— Ні, гість отут, — казав Сашко і загребнув стілець від другого стола, що його тільки що звільнено. — То це фантазія. Чи ви знаєте, як нас з нею, гарненько, як пару голуб’ят, знято з потягу в Кракові і розкидано по ляґерах "Ост"-а. Гей! Обер! — звернувся він до кельнера сіцілійського типу у пім'ятому сакко, що саме тут навинувся. — Ось вам тут цей папірець з головою купця маґдебурського і скажіть, чи маєте щось, що можна дрінкен.

Кельнер підняв голову на подобу когось з "дуче" вирік: — Чай малиновий, чай липовий, кава ячмінне, пиво акварельне.

— Заспівав. Теж мені Карузо. Напевно з Риму, — говорив Сашко.

— З Риму, сеньйоре, — відповів кельнер.

— То мусите капіско, що слово дрінкен — значить дрінкен, не ессен.

Римлянин розвів руками з виразом розірватися, але "ніхц дрінкен".

— А що там маєте? — питав Сашко тоном інквізитора.

— Все! — відповів миттю римлянин.

— В такому разі — давайте все.

— Наскільки дозволять карти.

— Дозволять. Маємо. Ріж! — Сашко вивалив жужмом жменю харчових карток. І додав банківку з головою маґдебурського купця.

— Ґрація, сеньйоре! Данкешейн! Тенькю вери мач! Спасіба. Руссе? Харош.

— Йди ти до чорта. Українер.

— Ай сі, ай сі! Жер шейн. Ферштейн. Айн моменто! — і кельнер швидко відійшов.

— Ну, а чого ж мовчимо? — звернувся Сашко до Віри.

— Не мали нагоди розкрити рота, — відповіла Віра.

— То кажи. Питай.

— Перш за все — де ти тут взявся? Я вже було… — почала Віра.

— Списала до відпадків, — перебив її Сашко. — Не на такого натрапили. Я їм доказав, що я потомствений запорожець, козак-невмирака, а мого прадіда ляхи садили на паль, бо він з Наливайком громив шляхту. І мене післали, я вже казав, робити парфуми де Кольонь. А тепер ось Нестор Павлович… Приголомшив козака, "щоб не знав він що робить", як казав також запорожець за Дунаєм. То ж ось Морозівна. Простягни лиш руку. Гвіздь мого серця. А як там матінка?

— Вона там… Але тут… Не повіриш! Батько.

— Бааатько! — викрикнув Сашко, що обличчя інших гостей повернулись в їх бік. — Батько! Великий Мороз! Чи ви знаєте хто такий Мороз? — звернувся він до Нестора.

— Тепер він лиш колишній, — відповів Нестор.

— В цьому вимірі нема колишніх. Феномен, його не легко скумекати ґеніяльним бовдурам соціялізму, його понижено до рівня плісняви, але коли б такі елементи домінували у формулі господарства того простору, його голота виглядала б трохи інакше. І тільки в одному… Евентуально, у двох пунктах його природи, я з ним не годжуся: з його хахлатсько-гарбузно-куркульським ставленням до справ політики — раз! Та до справ національности — два! Два цих пункти… І це вони, що заставили його пройти крізь всі його митарства. А поза тим, це геній. Галушок, пампушок, вареників, сметани. Їж — розпережися, — казав Сашко захоплено.

Не менш захоплено, слухав його Нестор, тож-то Віра поглядала на них з виразом: чи я вам не казала? Це Сашко.

— Виходить, що ви добре його знаєте, — озвався Нестор.

— Ніколи його не бачив, але знаю. Сталося, — казав Сашко, його вигляд захоплено-тривожний, Нестор і Віра дивились збуджено. Приходив кельнер обладований стравами, почався обід. Сашко далі володів мовою, поволі увійшов у її вир, звертався переважно до Нестора.

— У цьому, — казав Сашко, — трагедія. Проходимо смугу вогню. Палимо старих божків, творимо нових. Метаємось. Тікаємо від себе, шукаємо себе. Це революція усієї, як є, земної кулі. І ми її почали… Моє прізвище Рокита… Несторе Павловичу! Вам треба знати, що це за явище. Не знаю чому, але мій родитель також так іменувався і був він важливим трибом у відомій машинерії звані ҐПУ, НКВД. Виконуючи, очевидно, священне завдання охорони здобутків великого жовтня, тобто стріляти з безпечного місця людину переважно в потилицю.

Не думайте, що мій батько був якийсь вроджений монстр. Мав добру освіту. Сентиментальна, боязлива, навіть побожна душа. Любив поезію… Цитував Блока, Єсеніна, Маяковського… Потайки, сам віршував. І був зворушливим сім'янином, любив жінку, а мене, одинокого сина, обожнював. Заходив до моєї кімнати… Не дивуйтесь. У Києві, скажете, не було "моїх кімнат"… Я мав завжди мою кімнату. Був піонером — ура, ура, ура, червона на шиї хусточка, "завжди готов". Батько любив казати: коли, сину, виростеш, пам'ятай, що ти дитина революції. Це привілей. І щастя. За це мільйони героїв пролили кров. Цю спадщину ти повинен захищати. Пам'ятай за "оточення", ворог не спить, будь чуйним, ніякого тут милосердя.

При тому, інколи, він давав приклади, демонстрував особливі зразки "ворогів", передавав досвід синові. І тому, особливим таким екземпляром, як він це звав "штучкою", був цей самий Мороз. Його арешт належав до рутинних. Розкулачення. Звичайно, це вивіз, Сибір. Але він мав за кордоном сестру і шваґра — визначних риб табору Петлюри, а тому Мороза шкода лишень для Сибіру, його в шпиги, за кордон, зробити з нього заразу, отруїти ним його рідних, їх ідеали, Морозові пропонують Берлін, Прагу, Париж, готель Ріц, Рів'єру. Але Мороз ні, вперся, ніякий Париж — Сибір так Сибір. Можете уявити, як це обурило благородні душі, скажемо, мого батька. Добре, Морозе, дамо тобі Сибір, але не куркульський. Ти бандит, ти саботажник, ти нарешті шпигун… Розуміється, німецький. Над тобою тягар закону, стаття 54, параграф 2, 3, 9, 11. Га, га, га! Признавайсь! Ніхто ти "лєпьошка".

Я ще тоді, — продовжував по короткій зупинці мову Сашко, — далеко не був Сашком, а комсомолець Саша, не збирався захищати куркулів, які в моїй уяві були упирями і кормились виключно кров'ю чесних їх наймитів, але все-таки у мене вирвалось: але ж, папа! Шпигуном він не є. Папа глянув на мене грізно: "Сину! Ми люди правопорядку. Не можемо карати без вини. Він винен. Він, сину, винен! У ньому центр спротиву. Його вина не має назви, але її розміри нарівні шпигунства. Більше. Нарівні нашого бути чи не бути."

Мороза ламали, його садили, не дали так довго спати, аж поки він не закукурікав і запурхав метеликом. Все, щоб признався… Але він не признався. І з цього почалось, його і також моє. І хочу сказати чому. Ви, напевно, дивуєтесь, що це зо мною сталося. З такого Савла і враз такий тобі Павлусь жовто-синього крою… Дивуйтесь-не-дивуйтесь — свят, свят, свят! — признаюсь…

Коли я почав самостійно думати — прийшов до висновку: замести за собою, по можливості, безслідніше сліди часів батька. Відректися й оголосити війну доктрині, що їх спонукала… Включитися до процесу визволення країни, де я родився. Вона поневолена суворо, грізно, тяжко.

Несторе Павловичу! — говорив Сашко піднесеним, штучно патетичним тоном. — Учора я зложив вам анкету, сьогодні маєте сповідь. Надіюсь, що моя персоналія для вас тепер ясна.

— Винятково ясна… Олександре… Як вас по батькові? — відповів Нестор.

— Забудьмо "по батькові". Вистачає Сашко, — додав той тоном виклику.

За час цієї гутірки, кельнер приходив, відходив, приносив замовлене "все"… Їли, слухали. Віра схвильовано, Нестор зацікавлено, Сашко нагадував арештованого, якого привели на допит. Довкруги публіка, легкий гамір, старовинний, круглий на стіні годинник, вказував годину другу.

— Цікаво. Дуже цікаво. Ми ще поговоримо. Але тепер у мене там діло, надіюсь ви мене ласкаво вибачите, — казав Нестор і дав знак кельнерові з наміром платити.

— На жаль, мусимо вас ласкаво вибачити, але ми з Вірою ще лишаємось і проблема кельнера за нами, — помпезно з гумором говорив Сашко. тож-то Віра не сказала нічого, потиск її руки, здавалось, щось протестує, Нестор залишив їх з виразом людини, яка виконала свій обов'язок.