Втеча від себе

ІІ

тож-то, Іван Мороз знов на хуторі, він, мов би вернувся додому звідки вигнано його чверть століття тому, але це вже не той Іван, якого ви знали на хуторі біля Дніпра, він зовсім інший, і тут не лишень роки та зовнішність, також весь зміст його духу. І бачення світу, і місце під сонцем. Ферма Протон, півтори години автом на південний захід від міста Торонта в Онтаріо південно-східньої Канади.

Панорама пригірків, лінива річка, узлісся та ліс, живопліт обополи межами, сто й десять акрів простору та будинок на два поверхи кольору цегли, критий темно-сірою шифрою… І "баар", тобто клуня, величезної площі, під якою розташовано приміщення для домашньої тварі, тепер заглохло порожні… А далі вниз річка, а за річкою ліс, і підліс, і поляни.

Попередній "льорд" цього роздолля любив, видно, розмах. Два поверхи житла, вісім кімнат, і все це розлоге, довкруги краєвиди. Тут, видно, містилась чимала родина і багато руху. Тепер тут одна лиш людина… Куди лиш не глянь — порожнеча, найближчий сусід за два кілометри, Іван тут, мов би з неба скинутий, сам самісінький, діти його "влаштували" та й покинули в товаристві мовчання, електричної плити, електричного холодильника, електричної пральні з додатком телефона, телевізора, радіомовника і "Фольксваґена", з умовою, що фірма опалової оливи "Роджерс", за холодних днів забезпечуватиме його теплом і вдовіллям.

І хай там хурдиґа-нехурдиґа, а ти сидиш собі перед каміном головної кімнати з книгою на колінах, температура 72º Фаренгайта[27], на очі сходить дрімота і обертає тебе в сірого кота, якому байдуже чи земля крутиться, а чи стоїть непорушно. Яка там різниця, коли ти ситий і коли не чіпають тебе блохи.

А влітку це вже просто шматок, розміром сто десять акрів раю, скинутий з високого неба під Іванові ноги. Від дороги до нього провадить заросла шпоришем і бабкою, тридцять метрів довга, алея бозу зі залізними воротами на колодочку та поштовою скринькою на стовпчику з написом Сенишин. Передній, "парадний" вхід до будинку виходить на прогнилу веранду з прогнилими трьома східцями, до яких кожного літа додається зарослий деревієм, лопухами, кущами фльоксів та півників, шматок безладдя, що колись могло сміливо правити за квітник і доріжку, то ж тепер це лиш вимріяне пристановище коників-стрибунців, метеликів та іншого творіння Божого, що його рясно розсіяно по цій теплій землі, коли до нього не втручається рука творіння людського.

До будинку входилось бічним, кухонним входом з прибудівкою, яку можна було колись звати ґанком, тож-то тепер це лиш обшльогана стихіями спорудка, призначенням якої було тримати на собі розгалуження здичілих, повзучих рож, які почували себе тут зовсім вдома і відплачувались за це вибухами краси прикметної для невгамованої природи.

Навіть той, зараз за будовою, шматок городу гуляв дозвільно. Спочатку Іван, було, обурився, мовляв, марнується така благодать і чи не варто заповнити її корисною рослинністю. Пролилось чимало потів і все це забуяло картоплинням, бурачинням, цибулинням, капустинням, ген включно до соняшничиння, але у висліді, як навідалась осінь, Іван переконався, що його поти пролиті не раціонально, на його продукти нема збуту, для цього тут, мовляв, існують великі фірми і між ними, таким кустарям, як Іван, нема місця. Це ринок, це біржа, це розміри. Тутешні фермери йому сказали, що тільки у великих розмірах це тут оплачується, а поза тим, це лиш для домашнього вжитку.

Іван з цим годиться. Він переходить на домашні рейки, отак для розваги, щоб "забити час". Щось подібне сталося і з другим його підприємством — скотарством, яке він, було, затіяв поставити на ноги. Море незужитого пасовиська, трава в пояс, чи не було б доцільним завести кілька десятків ось таких тварин Божих, що їх величають бичками. Ціле літо пасуться над річкою, а на осінь продав і маєш свіжий гріш в додаток до його старечої пенсії. Задумано — зроблено. Минулого літа його пасовисько зарясніло біло-чорними, куцорогими, лінивими тваринами, які десь там самі паслися, самі з річки поїлися, самі під кущами глоду таборили і, здавалось, це лиш самі ростуть там, мов гриби після дощу, доляри. Та коли прийшов час збуту, ринку, біржі, цін — шкода й думати. Забагато метушні і ледве покрились видатки… А фермери знов те саме, мовляв, рентується лишень у великих розмірах. Іван це розумів і він би дав собі з цим раду, але ж його роки. І нема потреби. За його хліб-сіль дбає Оттава, а ферма Протон це лиш місце під ясним сонцем для відпочинку й роздумувань. Так воно й має бути.

Іван залишився сам у товаристві здоровенного псюри, якого назвав Негусом і цього, здається, йому вистачає, самітність стала для нього наркотиком і необхідністю, бо коли ти сам, ти краще бачиш свою істоту в часі й просторі, мов той порізьблений ієрогліфами обеліск на площі Конкорд в Парижі.

Саме чогось такого і шукав Іван після свого бурхливого минулого. Затишку, твердого ґрунту, безпеки. Раз на тижні запустив "Фольксваґена", майнув до найближчого містечка, вступив до Ей-Джі-Ей, нагорнув соли "Віндзор", цукру "Вестекен", муки "Фор розес", молока "Карнейшен", кльозетного паперу "Сван" і ти вдома. За все твоє тут буття, ти ще не бачив як виглядає поліцай, ані не знаєш чи така порода людей взагалі тут існує… І навіть тяжко щось таке розуміти. Ніяких приписок, ніяких пашпортів, мов би птах, що прилетів, посидів де йому хотілось і полетів далі.

І ти дивуєшся, тобі хочеться це збагнути… І порівняти з іншим, що зісталося там за тобою. І шукати розв'язки питань, які, здається, ясні, близькі й зрозумілі, одночасно загадкові і далекі, як плянета Сатурн.

Зимові вечори, палаючий ватран, глибокий фотель, чашка чаю і завали думок, що проходять, мов би на екрані фільму. Ви сидите, закриваєте очі, але бачите… Обличчя, речі, довкілля, кольори землі і неба, дня і ночі, сходу і заходу… Чуєте запах повітря, розораної ріллі, спів птаства. Непомітно постає з туману хутір… Як воно все близько, простягни лиш руку… Смереки при в'їзді, старий штахет, гілля антонівок, що переливаються через нього, тінисті горіхи, що розпаношились хмарою в глибині саду, і стежка до пасіки, і купи косатих лілей, і кущі кропиви-жижавки по краю старого, занедбаного суничника. А ті он поля, зліва луг, справа ліс Гісин. Йдеш, було, ранком, босі ноги, холодна роса і пугукання пташки-бугая з далекого лугу. Перед тобою черідка худоби — тяжкі, ліниві з порожніми вим'ями корови, кількох легких, мов би готових до танцю, теличок, пара впертих, зарозумілих бичків і все це разом спокійно, порипуючи ратицями, мандрує вузькою дорожиною поміж двома стінами зеленої пшениці, яка починає, ось-ось, "вибивати колос", в напрямку Гісена, де то на схилі видніє широка шматка сірого пару.

Бути пастухом, вставати разом зі сонцем, для хлопця десяти років ніяка радість, але тепер, з висоти і віддалі років це щось, як подих тепла серед морозного дня. Саме те вставання, з-поза темного лісу, жовтогарячого кола вогню, наповняє тебе містерійною силою щастя. Ти, мов би загоряєшся сам, і мов би світиш. Без ніякого особливого наміру ти починаєш співати, мов би ти був частиною пташиного хору, що розпочав свій концерт у глибинах темного лісу.

І все тут довкруги це ти сам. Весь той там хутір. Древній кудесник, весь в білому, батько… Суцільна, простота, незломна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття. А ген далі каскади сонця, чар вечорів, матінка ніч, осокори Придніпров'я, що виступають в тумані вечора, облиті задумою і зорі — ясні і гострі спеціяльно для цього краю сотворені.

І він сам в тому… Рослий, здоровий… Ходив на Дніпро, ловив у плавнях окунів, зникав на вечорницях… І його в Черкасах гімназія, яку на сьомому році демонстративно лишив, бо "вирішив бути господарем", а "не лізти в пани", йти по слідах батька — найпочесніша справа, бо ж то решта братів — хто куди, Софрон "вдарився на легкий хліб", "подався в город", щоб опинитися в Омську чи Томську кондуктором Далекосхідньої залізниці, а Петро вже з Двоклясового училища виявив нахил художника, від слова "худо", як дражнився Іван, а Андрій, Андрійко, Андрійчик, мамин пестунчик, мазунчик Тані, так той вже з раннього рання кинувся "в стихі", спочатку під Пушкіна — "Зіма, крєстьянін торжествуя", а там несподівано перейшов "на вірші" і повісив на стіні своєї кімнати подобизну лисої людини з підписом Шевченко. З цього й почався хутір, як і "та Україна", на "тій мові", з якої Іван покпивав добродушно, особливо, коли 1901 року повернувся "з москалів" і приніс поручника артилерії запасу.

Але увагу, але престиж, але славу хутора, ген-ген як пам'ять, тримала Тетяна — сестра, хазяйка, володарка. На цілі сім років від Івана молодша, вона закінчила не лишень відому в Лубнах гімназію Алексиної, але й пробувала, було, з медичними курсами в Петербурзі, що їй перешкодила війна, а головне, коли 1904 року, досить несподівано, на запалення легенів померла їх мати і Тетяна повинна була стати хазяйкою дому… Спочатку, бодай номінально, тож-то згодом — фактично. А пригадуючи маму, яку свого часу було, по своєму, виключено з центру уваги, як якусь самозрозумілу механічну функцію, Іван тепер з віддалі, з глибини свідомости, починав бачити її очима абсолютного здивування. Загоріле, худе лице, запалі, пригаслі карі очі… Заклопотана, втомлена… О, мій Боже! Тож це була вона, що дала всім їм їх долю. Лишень подумати… Через її призму душі пройшли всі їх приречення і, можливо, Іванові дано з того найщедріше і тому він не пішов добровільно "у світ за очі", як це сталося з рештою його братів, які почали шукати "легкого хліба", бо ж земля, де піт і вузькі обрії, як день, як ніч, той самий під тобою шмат простору, мов би ти був прикований до одного причалу на віки вічні. Іван навіть цим хвалився, це було його Я, це він, це його доля. І як добре, що земля і небо тут у згоді, що ти на твердому місці, який би світ не був вулканічний. Він, було, носився з думкою поставити це, "на широку ногу", перегнати батька, взяти комерційний курс, йти за Европою.

Гай, гай! Даремно. Як його все те назвати, що опісля сталося, не збагнеш, такого розумом не візьмеш, це загадка над цілим світом… Томи і томи напишуть, проллють ріки крови, а таємниця лишиться, бо є це перст з висока, що вказує куди тобі йти. Бувало, Афоген Васильович Левицький на уроках древнього Риму, згадував слово "пролетаріят"… "Позбавлений власности індивід, спричинник упадку Риму"… Що його, Афогена Васильовича, ніхто з учнів не брав поважно. Це було, це було давно, це минулося… І де Рим, а де Крим… Але враз, Іван довідався, що, наприклад, його двоюрідний брат Мишко Калиниченко, також "пролетаріят". Свят, свят, свят! І де був він, що зсадив Івана з його трону та розвалив його Рим. А чому? Тільки генії можуть таке збагнути.

Іван, було, сперечався з цим приреченням сливе до загину, йому здавалося і здається тепер, що той Мишко ніщо інше, як звичайна морська свинка, на якій випробувано певні бацили і, мабуть це було від його матері, від її молока, що Іван не визнав Мишка і не піддався його волі до останніх днів свого життя.

Земля і ґрунт, і колос збіжжя, і запах розораної ниви ствердились в істоті Івана і хоча переміг тут Мишко, він ніяк в таку перемогу не вірить. Це, швидше, їх поразка. Навіть ті там на ґзимсах мавзолею Червоної площі Москви в день Першого травня, його не переконують. Вслухайтесь в ті їх "ура". Це плач, що відбиває твердий крок перед обличчям решти світу. Змилуйтесь — ради Бога!

Іван ці відтінки буття чує, як гнаний пес, у ньому бунтує його природа і тому ця його теперішня осамітненість видається йому лябораторією, у якій можна зібрати всі фокуси дійсного в один фокус бажаного, сказати невисказане, вникнути в глибини глибин недосяжного. Він ось здивований, що ступив на шматок землі, де генерально панує одна виключна сила — тиша. Вийдеш вечором чи раннім ранком, і довкруги безпека. Тиша й безпека. І свобода душі. Ти, мов би, вирваний з бурі і закинутий, як зірваний лист дерева, у затишшя святині. І хочеться тобі відгадати причину цього. Чому його хутір і цей хутір, що стоять на тій самій плянеті, такі неподібні і кому було треба, щоб ця така неподібність стала причиною двох протиставлень озброєних зброєю атома, здібного розірвати на шмаття саму плянету.

До речі, не слід забувати, що до цих міркувань Івана, інколи втручається його дочка Віра. "Дорогий Батьку! Учора знов багато про Тебе думала, — писала вона загодя з Ню Йорку. Моє сумління не може погодитись, коли уявляю Тебе у Твоєму осамітненню. Я вже Тобі казала і кажу знов — залиши Ти ту свою ферму на попас сернам і бодай на зиму, переходь до нас. Сашко не дає мені з цим спокою. Кажеш — боїшся Ню Йорку? Даремно. На вигляд грізний лев, а в дійсності — пудель з дзвіночком на шиї. У нас тепер…" — Звичайно, вона описувала подробиці їх щодення — поїздки, успіхи Сашка, поведінку Наталочки, гостини, а оце, досить докладно, описала йому гостину у них Нестора Сидорука. "Знаю, ти маєш до нього упередження, але Ти також знаєш, що він…" — І тут, з особливою настирливістю, яскравими барвами подано характеристику тієї особи. Він єдиний, міг би допомогти Тобі розібратися з Твоїми питаннями".

А, той мені Сидорук! Натуркала мені ним вуха, а було вже й забув. Ще одна незагоєна скалка його амбіції, з давніх-давен, нехіть до суб'єктів кращезнайства справ, яких вони "ані не нюхали" в їх автентичності і не проходили дресури справжнього, болючого, доторкального дійства. Десь в глибині Іванової істоти, сидить чорт, який запопадливо оберігає досвід 101 камери його "Катеринок", усі ті "стули" та Ухт-Печорські, які оцінює, як єдине свідоцтво "твердої школи", що дає атестат зрілости людині сучасного. А тому, той там Сидорук, який здається, дивиться і бачить Івана, як об'єкт психо-дослідництва, в очах Івана ніщо інше, як дилетант з поверховим баченням цих явищ.

Але все-таки, з ним варто іноді зударитись. Ті його національні проекції, від певного часу, почали тривожити Іванове національне кредо первородним гріхом і докучати, як ревматизм. Як там не кажи, а він з діда й прадіда, кість від кости, дитина землі предків, і коли та земля порушила питання своєї суверенности то це значить, що це питання є також його питанням… І його не затерти звичайним "не хочу", бо воно дерево пізнання суті. Потрібно більше рівноваги. Без державного оформлення ти лиш каліка на чужих милицях.

"Дорогий Батьку! Ти не відповів на мої думки про Сидорука, — писала згодом Віра. Ви там сусіди…" На це Іван також не відповів. Але в темниках свого пізнання шукав слова, якого не міг знайти, як не міг порушити свого пустельництва, щоб сказати дочці — так. Він ось пробує… Нещодавно, наприклад, він вперше порушив свою недосяжність і втяв штуку гідну уваги — запустив свого "Фольксваґена" і пустив вздовж шляхом, понад сто миль, до самого Торонта. А Торонто, як не кажи, понад мільйон люду, і там, на вулиці Батерст, під номером 400, побудова з широкими сходами, зліва від дверей якої, бронзова таблиця — "Українська Православна Катедра св. Володимира".

От сюди то й потрапив Іван. І хоча не все тут по православному… От хоч би ті довгі лави для сидження, що порушують лад православія… Але Іван не мусить ними користатися, а стати попри праву стіну під зображенням хрещення Христа у ріці Йордані і спокійно слухати звуків мельодій, які воскресають в ньому почуття глибокої давнини. По своєму це дар неба і коли до Івана підходять "з тацою", він кладе "п'ятку" і то долярів, коли інші відбуваються "кводром" центів. То ж чому така щедрість, коли мати на увазі, що той же Іван не мав звички бути жертвенним на що будь взагалі?

Це данина і не так катедрі, як минулому, давно з його обріїв зниклому, що його він, бодай частково, знайшов на цій вулиці. Церква. Храм Божий, розливний спів, сяйво свічок, блимання лямпадок. Роки і роки, і завжди злиті з цим місцем під склепінням якого, в маєстаті і сяйві божественности, формувалось його дитинство, хлоп’ятство, юнацтво, парубоцтво… Тут також зведено його вінцем "на главах" з його дружиною, тут переживались містерії поєднання землі й неба і тим самим дано йому ім'я з відлунням божого, серед темряви диявольської. Щось, що було, що діяло, що пройняло його наскрізь, що було забрано і не повернуто.

І ось… Океан, друга півкуля, і Іван в дорозі своєї втечі, мов би знайшов щось згублене. Для цього Іван готовий навіть на жертви.

Але чи був він, дозвольте спитати, справді релігійно понятим і церковно побажаним? Це питання ніколи його не турбувало. Був таким, як був, за вимогами певного ладу віків минулих. Родився "у вірі предків", його хрещено за обрядом Канівського собору св. Покрови, день-що-день повторяв "вірую во єдиного Бога Отця Вседержителя", як також "Ісуса Христа, сина Божого" і це так ствердження сприймалось ним беззастережно, як істина, аж до днів, коли воно стало своєрідним злочином державного кодексу моралі. Іван був здивований, але не підпорядкований до вимог тих кодексів, маючи інші клопоти дошкульнішого порядку і щойно тепер, він віднайшов в собі дещо занедбані залишки релігії його предків, з якими хотілося нав'язати ближчі стосунки.

Взагалі ж, якщо Івана сотворено згідно з твердженням Божеського одкровення, "по образу і подобію Божому", то зроблено це з почуттям міри й вдоволення. Йому вдмухнуто здорову, суцільну, просту душу, у таке ж просте, суцільне, здорове тіло, його не міряти мірами глиби чи широт, а мірами земного, пересічного розуміння природи людської. Ніякі бактерії, ніякого розкладу не мали до нього легкого доступу, його зіткано, чи краще викувано з першорядного, за якістю, матеріялу, а тому, за всі його тверді роки, не багато годин затратив він з лікарями.

Щось там, десь там, якийсь зуб, якась дрібниця і щойно аж тепер, на цьому острові дозвілля, почалися турботи з лівою ногою, чи не наслідок перестуди в Бухенвальді, особливо ночами, особливо під гіршу погоду. На щастя поблизу його хутора трапився ще один хутір, і то лікарки, і то землячки, на ім'я Надія Маланюк, яка його відвідала, як опісля виявилось на доручення Віри, і хоча Іван почав, було, сперечатися з таким непроханим втручанням до його особистих справ, одначе лікарка не великого росту, але великої енергії, його оговтала, зміряла тиснення його крови, діяння серця, знайшла "ніби все в порядку", але "на всякий випадок", маючи на увазі ту його неспокійну ногу, приписала загальний лікарський перегляд у лікарні містечка Оранжвіллу, при чому погрожувала навіть Торонтом, бо їй здалось, що крім ноги, він має "деякі симптоми" шлунку, що вимагає докладнішого перегляду і що налякало Івана, бо ж то за всі годи його перебування на цій плянеті, нічого подібного з ним не траплялося, а лікарі — відома річ, лиш їм піддайся, здоровим тебе назад не випустять, завжди щось тобі наворожать.

Але все таки, бурчи не бурчи, Іван запряг свого "Фольксваґена", і поїхав за вказівками лікарки. Там його роздягали, одягали до білого, клали на біле ліжко, садили на возика, везли на оглядини, оглядали всі його утробки, лікарі мали загадковий вигляд… Не розуміючи їх мови і не маючи змоги порозумітися, він був змушений перебувати в стані цілковитого відокремлення, тим самим цілковитій безвісті, а тому, чи не вперше в житті, він почав пригадувати, що існують в житті всілякі несподіванки, а в тому і така, як Смерть і то з великої літери, що її треба брати поважно. У цій затишній атмосфері, де він ось опинився, відчуття такої перспективи стає найвиразнішим, це ж бо домена її діяння, поле її агресії, арена її тріюмфів. Все тут в білому — уніформа воїнства борців з нею і контраст до темноти її володарства.

Іван почав навіть дрейфити, а що коли той там "симптом", ніщо інше, як звичайний, нотарійний злочинець злочинців, якого називають пістряком, за яким віками гоняться, а впіймати не годні. І невже Іванові судилося закінчити своє земне існування з волі такого монстра?

І у зв'язку з цим, Іван також, здається, вперше почав цікавитись питанням, що це таке смерть… Куди, властиво, відходимо, а чи відходимо взагалі? А чи не гаснемо, як гасне свічка, на яку дмухнули. Іван весь в білому і на білому, як закамуфляжений воїн на становищі з далекоглядом, що оглядає передпілля бою. І нічого не бачить. Темно. Порожнеча. Безмежне ніщо. І хтось незнаний Іванові нашіптує: саме туди ми, чоловіче, відходимо… Та розчиняємось і зливаємось з вічністю, що тягнеться ланцюгом безсмертя в абсолют незбагненности. Але як же, Іване, з твоїми поняттями про безсмертність душі, про "тамтой світ", воскресіння із мертвих"? Це питання залишається без відповіді, його, мов би скреслено з програми дня, як неактульне, попередні роки й десятиліття вирішили його і відклали до актів думання минулого… Хоча Іван не зрікається минулого, навіть коли воно звучить як забобон, бо хто його знає чи життя взагалі різниться від забобону, у якому розчиняються у безвісті всі уявлення.

Такі ось думки… Викликані тиском умов… У людини, яка не звикла думати абстрактно. Але вони й на цей раз скоро урвалися. По тижневі досліджень, пересвітлювань, мірянь Іванового тіла, йому, мов би пригадали, що він має також і певні до нього обов'язки, що він вже давно не механізм без суперечностей, а організація функцій, до якої вкралося чимало елементів злоякісного завдання, з якими Іван мусить сперечатися. Тут виступили на кін уваги також роки. Пам'ятай, Іване, що теперішні твої роки даровані тобі лишень з ласки Неба. І вони примхливі. Для усвідомлення цієї істини, Іван дістав цілу конституцію параграфів своєї поведінки не конче привабливого порядку, як перевірку тиснення крови, такі і сякі обмеження харчові, унормовані стосунки з алкоголем, зречення нікотину… Щось таке… Просто нечуване… Але після цього, одного ранку зайшла до Івана така Гайка, звичайна медична сестра, одинока в цій установі, що розуміла певну кількість слів Іванової мови, на цей раз з особливою усмішкою… (Іван весь в напруженні)… спокійно повідомила, що він, тобто Іван, весь, від голови до п'ят перевірений, і він може відійти. Ось тільки випишуть звільнення, і ґуд-бай!

Іван зривається, і того самого дополудня його сірий "Фольксваґен", мов скажений, погнався до хутора. А там…

Господи Боже! Кольори, птахи, кудлатий Неґус, бур'яни… І під самим його порогом, таборувала, видно, череда якоїсь тварі Божої, чи не, бува, буйволів, які іноді несподівано з’являються і так само несподівано, зникають, залишаючи за собою багату колекцію візитівок зеленого кольору, як знак подяки за дружню гостинність.

Іван був на верху блаженного захоплення, все йому тут подобалось, геть включно з тими буйволячими кізяками, за ним всі його клопоти здоров'я і він навіть шкодував, що він не має з ким цим настроєм поділитися.