Втеча від себе

XIII

Вулиці Ваймару цих днів, це муравлище, до якого кинуто камінь. Все в русі, метушні, крутежі, а цього першого дня миру, це торнадо. З головної кватири Айзенгавера, разом з вісткою про мир, прийшла також вістка, що всі громадяни СССР, мають вертатися "на родіну", повідомлення про це писане від руки червоним олівцем і підписане якимсь Коваленком, на всіх стовпах, "родіна" на всіх язиках, дорогами нові ватаги молоді з червоним відзнаками, перед "Смерть фашизму" юрба застиглих облич, яка масою тиснеться до брами з двома вартовими там зникає, перед будинком Українського комітету, мітинги, сутулуватий чоловічина в одязі, що нагадував пів концентрак, вів совєтську армію, вів мову, його оточили зо всіх боків, як на ярмарку цигана, хриплим, махорчаним голосом, він говорив про мир і Айзенгавера.

— Який там, скажете, мир… А чи там командує Айзенгавер? Зграя міжнародної наволочі — от хто командує. Питаєте, чи віддадуть Тюрінгію. І Тюрінгію і поза Тюрінгію, і Берлін, обіцяли в Ялті Польщу, а вийшла дуля, а тепер сер Черчіль крутиться, як миша в колесі, а Вашінґтон набрав в рот води й не чую, не бачу, не знаю, гнилі банкіри затужили за чоботом, чекайте. Бог дасть їм чобіт. Не Бухенвальд породив Соловки, а Соловки Бухенвальд… Вони породять ще й Аляску… Знають своє діло.

Ця прокурорська філософія викликала реакцію, до гурту втиснувся хлопчисько у темно-синьому галіфе і чоботях з м'якими, заболоченими халявами.

— А чого це ти сюди закотився — мудрець ти такий? — питав він напендючено.

— А того, чого й ти! — відбивав йому попередній. — Ес-Ес дивізія! Громив робочу власть! Не вигоріло. Ось-ось вони прийдуть і випишуть маршрут, Соловки ще в формі.

— А хто ти сам? — почулось з натовпу.

— Холуй ґештапо! Спасає шкуру! — хтось відповів.

— Вчора був за Бухенвальд, сьогодні за Соловки! Знаємо таких героїв! — викрикував ще хтось збоку.

Натовп ворушився, хлопчисько в заболочених халявах бачив, що потрапив не в ті двері, намагався, було ще щось сказати, але його оточили обличчя дуже виразного наставлення.

— Змийся! — просичав до нього настовбурчено, як бойовий півень, перший промовець.

Той так і зробив… І був радий, що не настромили його на якийсь рожен і не засмажили… І миттю розчинився у драглистій вулиці.

Але мітинґ тривав, говорили узміш, думки стрибали, на обличчях пропасниця. А ось ще з'ява… Постать жіночої статі, у доброму, англійського крою, сірому костюмі, зросту високого, волосся причесане…

— Товариші! — почала вона оклепаним прозвищем і тому, що вона інша стать і голос її звучав мирно, натовп зняв вуха. — Чуємо, що тут почали розмовляти наші традиційні баби Палажка й Параска, байдуже, що вони в штанах і на вулиці Аймару. Так діло не робиться. Нас болить, зрозуміло, болить, але на все є медицина і зветься вона розум. Самим нервами далеко не заїдеш, тож-то перед нами дорога далека. Ми все ще не вдома, а чужина — чужина, яка б вона і де б вона не була. І прийшли ми сюди не по своїй волі, а загнало нас сюди, кожного по своєму, якесь лихо, а в головному, війна, яка бушувала над світом понад п'ять років і що ось скінчилася вчора з великими жертвами в нашу користь. Наші воїни на руїнах Берліну, наші представники прийняли вчора капітуляцію ворога, який мав намір загарбати землю наших предків і зробити з неї тисячолітній райх есесів Гімлера. Їх намірам не пощастило сповнитись, але за це віддали своє життя і кров мільйони рідних нам людей. Батьківщина знов свобідна і вона вимагає від нас, що живуть, жертви й праці… Відбудувати її руйновища, гоїти її рани, реставрувати її міць. І що нам тут лишається — добрий-не-добрий, лівий-не-лівий, всі туди, всі гужем! Батьківщина чекає з одвертими обіймами — сини і дочки, брати і сестри! Там наше, там…

— Сталін, — вирвалось гостро з натовпу.

— І Берія! Не забудь Берію! — гукали інші.

— І "чорний ворон"! — додалось до того.

— І голод!

— І Вінниця!

— Сибір! І Сибір!

— Товариші! Товариші! Дозвольте закінчити! Це правда. У нас були недоліки, але де їх нема. Переможна батьківщина це знає і вона їх виправить… — крізь вигуки намагалась говорити жінка в англійському костюмі.

— Слухайте, пані! Ви їдьте… З Богом Парасю! Як доїдете — скажете й нам. Але тепер це здохле діло. Залишіть і помийте руки, — говорив весело молодий, з гострим носом, у білому комірчику, чоловійко.

— Слухайте… Я так дивлюсь та дивлюсь… Та це Ніна Миколаївна Плаксій… Викладачка математики Харківського Педінституту, — озвався Андрій Синиця, що стояв тут же в натовпі в товаристві Жевага.

— Я також знав Плаксія… Театральний декоратор — казав Жеваго.

— Її чоловік. Як вона сюди потрапила? І що це за мова? Ми знали її, як розумну людину, то ж її також чіпали, — говорив Синиця.

— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.

У той час, та сама Ніна Миколаївна, скінчила свою мову, виходила з натовпу і наткнулася на Синицю з Жевагом.

— Ніно Миколаївно, — озвався до неї Синиця.

Та оглянулась, але ніякої реакції. Дивилась на Синицю, як на порожнє місце.

— Не пригадуєте? З Харкова. Андрій Федорович, — говорив Синиця.

— Вибачте, не пригадую, — відповіла вона холодно і відійшла геть.

— От тобі й на. Що за чудасія? — дивувався Синиця.

— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.

— Вона мене добре знає, не раз зустрічалися… Ще студентами… Ну, але… Батьківщина. З одвертими обіймами. Боюсь, що вони для неї будуть заодверті, — говорив Синиця.

А довкруги народ, думки, мова… Перелітні птахи, що присіли на чужому пристановищі готові кожної хвилини зірватися, щоб летіти далі, гнані інстинктом самозбереження.

А поміж тим, з’являються то знов зникають, на легких машинах, або спокійною ходою, рослі хлопці в круглих, кольору хакі, шоломах. Їх ніщо не дивує, ніщо не бентежить, вони ситі, певні, безпечні на них дивляться з подивом, біля них, раз-у-раз кружляють, мов метелики біля квітки, особливі сотворіння у коротких спідничках, звані "ґірлс", вони курять і відкидають на бік недопалки, що їх, сливе на льоту, підхоплюють споживачі цього чародійного диму, з огляду на гостру кризу тютюну.

А також можна помітити і народ тубільний. Вони тут найменш вдома… Занедбані, мовчазні, одинокі, що заняті якимсь ділом… Розгрібають руїни, щось кудись тягнуть, зводять стовпи, сортують цеглу, закладають діри, сточують проводи. Раз-у-раз з’являються вантажник з незграбними ззаду самоварами, у яких продукується дерево-газ, що ним ці возища рухаються, де-не-де між тим можна бачити старовинні вози-рольваги запряжені конякою, а також ручні возики, тягнені силою жінок.

І багато всіляких відзнак. На руїнах, на стовпах, на людських грудях, на лобах. Орли, тризуби, леви трикольори… І найбільше зірок — білих Америки і червоних Москви. І все це разом в перемішку. Єдина неділима, на цей раз Европа, під проводом Stars and Stripes, мов би виклик майбутньому.

А над усім май — свавільний, розгульний, мов закоханий парубок. Все в русі. Хідником Бельведерської алеї, де стоять тором танки, ступає дебела, похила постать в темно-брунатному одязі без капелюха. Іван Мороз, аліяс Боровик. Біля нього струнка, в легкій картатій суконці, дівчина. Віра Морозівна. Вони поруч, вони вільні, вони не квапляться. Їх обличчя поняті, щось, як би гнівом. Мов би їм щось заважає.

Цього гарного ранку Вірі далебі не пощастило, вона вийшла зустріти Нестора, а зустріла батька, і той настояв, щоб вона йшла з ним… Між ними, либонь, багато недомовлення, Іван про це дні і ночі думає, а недомовлення на місці. А час б'є на сполох. І нарешті ось капітуляція і, як удар бича, повідомлення зі штабу Айзенгавера. Іван зводиться, ставить над "і" точку, підписує рішення.

Лиш ота Віра. Цілу минулу ніч провів над цим питанням. Гори вертав, проходив вогонь і смерть, зі всього вийшов, а тут… Ходив з кута в кут, пив чай, наповнив кімнату димом курива, гасив світло, запалював світло, знов гасив світло, відчинив вікно, щоб випустити дим, дивився на залиті місяцем городи… І коли так стовбичив, і думав, перед ним з'явилося і пройшло, залиті місяцем дві, злиті у одно, постаті, і враз його, мов би кольнуло. Не хотів вірити. Йому видалось, що це Нестор з Вірою. Але це нісенітниця, вона ж відходила до Мелінґену, подражнення уяви, злюча мана.

Одначе в ньому забренькали недобрі нотки. Бузина, розуміється, але той Сидорук, цілий той святий та Божий… Одружений… Гідний бути її батьком. Лють заливала його розум, а от почекай… Ми тут заждемо… І побачимо.

Напнув на себе для більшого враження бухенвальдську блюзу, вийшов на поріг дому і чекав вперто, мов прикаяний, заливавсь гнівом, хотів, було, взяти якусь каменюку, не бачив поблизу такої, і лишився, як був. Його великі долоні згортались у твердий згусток м'язів і люті… І чекав, і чекав, щось з годину чекав… І дочекався.

Все, що опісля сталося — сталося спонтанно. І не так аж грізно, як це думалось, його удар був хвацький, нема мови, але все-таки його "уб'ю", прийшов до себе, йому стало гей би ніяково. То ж він нічого про це не знає… То ж той хотів щось сказати. А, зрештою — сталося. На роздуми не збуває часу. Іван сердиться далі і це забрало йому спору частину ночі, вставав за будильником перед восьмою, поквапно щось з'їв і одразу вийшов.

І зустрів Віру, як і надіявся, по дорозі за Тавбахом причепурену, радісну, в своєрідному ореолі сяйва. Побачила батька і помітно стривожилась, його обличчя виглядало швидше насуплено, сказав одразу, що хотів би з нею говорити, а вона питала, чи не можна б цього відкласти до вечора, що тепер вона зайнята, на що він заявив рішуче, що відкладати цього не можна, час наглить, вони мусять збиратися в дорогу.

Філософія дуже знана, але що вона на таке може сказати? Просто, нема таких слів та й годі. Батько бачить її вагання і спроквола, але твердо питає:

— Звідки ти з ночі верталася? І з ким?

Вона одразу стала дибки:

— Дуже дякую, батьку, за сексотство. Чи не моя це часом справа де і з ким маю я вертатися? — говорила вона швидко.

— Більше ти бачитись з ним не будеш. Учора я з ним говорив, — казав він між іншим.

— Ти з ним говорив? Про мене? Без мене? А чи ти знаєш, що це таке? А коли так, то послухай! — і вона почала оповідати йому про себе. Про Сашка, про Еріка, про її вагітність, про те, як і де знайшов її Нестор, про шпиталь і нарешті про Нестора. — Чи ти знаєш, — казала вона піднесеним тоном, — що це був він, що мене врятував від смерти. Більше. Від заломлення духа. Бачиш, довкруги тисячі й тисячі людей, а спробуй знайти між ними одиницю, яка щось би таке доказала. А ти забороняєш мені з ним бачитись? Яким таким правом? Я і так нещасна, бо його люблю і безнадійно… Бо у нього жінка, яку він любить. І це все! І це, батьку, все. І коли хочеш знати, я не збираюся туди вертатися, я залишаюсь тут, з цими людьми, а тебе перестаю розуміти. І кого хочу бачити — буду бачити! — відтарабанила Віра, мов би напутив її нечистий.

Іван розторощений, такого не сподівався, перекапустино всі його пляни, як його справді з таким вертатися, то ж там це кровна зрада і карається така за найвищим мірами.

І що його тут скажеш. Перед ним продукт часу, його дочка, яку у три роки викинуто з її колиски на сніг і занесено худиґою з'явищ на край безвихіддя. Де тут знайти правосуддя?

Іван намагався щось ще сказати, але його обірвано на пів слові:

— І ти не думай, що ми з ним якісь любовники. І це лиш моя турбота. Тут ти, батьку, не можеш помогти, — казала вона резолютно.

А Іваном це шарпнуло болюче, але він стримався. Образ того самого Нестора, що так обурливо заполонив його уяву, раптово зблід і відійшов на задній плян. На кону дикий балет, шабаш бісовщини. І як його з цим? Йшли непогоджено, між ними стіна мовчання. Цілковито погрузлі у морок безвихіддя.

І схаменулись, аж коли наблизились до брами "Смерть фашизму". Саме перед їх очима, з вигуками й криками, туди в’їхало три американські вантажівки, вщерть начинені молодими людьми. Гармошка. Ура! Хай живе Сталін! — "Вихаділа на бєрєґ Катюша".

Батько з дочкою намагались чим швидше просмикнути крізь цю зливу звуків, Іванове обличчя помітно корчилось, мов би його вдарено, то ж то Вірине поняв страх. Тікали, мов би за ними гналися хтозна які страхіття, з кожним кроком це відлягало, спішили до Бельведерської з тими її танками і відлягло, аж далі, де вулиця Маріївська схрещується з вулицею Вілянда, і де, на залитому сонцем хіднику, побачили групу виразно своїх молодих людей, що нагадували байдикуючих нероб, які вийшли на прогулянку, і між якими вже здалека, Віра пізнає елястичну постать Сашка у ясно-сірому костюмі і темно-синьому береті, який, також здалека помітив Івана з Вірою, залишив своє товариство і пустився їм назустріч.

— Івану Григоровичу і Вірі Іванівні — привіт! Самі боги шлють вас на мене, шукав вас, Вірочко, тижнями по всіх "Елефантах", теє то як його, — заговорив він з театральним уклоном. Обличчя свіжо голене, погляд іронічно-усміхнений, настрій грайливий.

— Приємно вас бачити в такому апотеозі, — відповіла Віра з усмішкою.

— Добрий день, — сухо і глухо привітався Іван.

— У вас, бачу, настрій, але ж гляньте: сонце, Европа, мир. Куди, дозвольте спитати, благородні батьки і діти держать свій курс і чи дозволено мені до них приєднатися? — гомонів церемонно Сашко.

— Заперечень нема, — швидко відповіла Віра, боячись, щоб батько йому не відмовив.

— А що, коли б ми повернули наш рейд до парку? — казав Сашко з особливим піднесенням.

— Ви, молодь, можете повертати куди вам хочеться, але у мене діло, — відповів Іван з серцем і рушив йти далі.

— Вибач, батьку! Я зайду до тебе ввечері, — казала йому навздогін Віра.

Іван щось невиразне буркнув, а Сашко з Вірою, з місця повернули до парку, він взяв її під руку, дивився в її профіль.

— З нас, Вірочко… Тобто, для ясности — з мене і вас, могла б бути гемонська ефектна пара. От би якраз: мир, Америка… Але ж ми давненько бачились… Розумію, розумію. Мовчу. Рядили свято. Перейдемо краще, скажемо… Труханів острів? Чари Дніпра… Як то ми разом… Я вас слухаю? — мішаниною думок гомонів Сашко.

— Але я ж мовчу, — казала Віра.

— Однак я чую. Батько? Родіна? Тривога! Може проллєте трішки на це світла?

— Ви прекрасно знаєте.

— Лиш не можу збагнути. Він же дипльомований експерт цих ритуалів.

— Це містика також і для мене, — казала Віра.

— Затужив за Сибіром.

— Він ще не втратив віри. Такі люди. Ви це знаєте.

— Та ніби знаю і разом не знаю. Логічно, це самогубство.

— Щось в тому з приречення. Це не ми з вами — всі п'ять континентів. Вибирай. У нього нема вибору. Лиш Дніпро.

— Йому тяжко розрізнити Дніпро і Червону площу з Василем Блаженним. А різниця істотна.

— Його бачення виключає Василя Блаженного. В цьому то й суть. Так само, як і Гімалаї. Вони для нього не існують. Така концентрація самого в собі, ізоляція від усього. ' — Він міг чути таке слово — політграмота… там… Ви знаєте.

— Боюсь, що не знаю. Вибачте.

— Вибачаю, прощаю. Це подвиг, й благословляю на нові подвиги. Доводжу до вашого відома мій подвиг: американськими темпами вчу мову єнкі з бруклинським акцентом і пакую валізи на… Знаєте куди?

— Париж. Відомо.

— Абсолютісмам! Як скочня — Ню Йорк. Також "родіна", але Бальзака. Знаєте, кого з двоногих тварів на землі найбільше збожнюю?

— Допускаю, курку, як добре смажена.

— Це я заразив вас цинізмом, тому прощається. Ви знаєте: Оноре де Бальзак. Черевань. Смакун. Бабій… геній. Так мало на землі щирих геніїв… Нескромне питання: хто по вашому геній?

— То ж відомо — Сталін, — відповіла одразу Віра.

— Не згадуйте, коли весна і співають пташки, але вина моя. Яке питання, така й відповідь. Вернімося до де Бальзака. Ізречіть вашу опінію про страховище над рікою Сеною на ймення Париж, але не в таких екстремах, як з тим генієм. Пропоную адресу: Латинський квартал, вулиця Рибацького кота, мансарда Ластівка — Сашкові й Вірі. Га?

— Без опінії.

— Печально. Знаєте, що я знедавна змалював?

— Якусь жаську абстракцію.

— Найжорстокіший соцреалізм. Портрет одного бухенвальдця. Питаєте чому?

— Підлабузництво. Напевно з паризьких моделів.

— Міністр уряду Блюма.

— Не чула такого. Де ви живете?

— У самого бюрґермайстра. Тобто, колишнього. Хочете — покажу, ось тільки перейти Ільм, за парком, краєвид на Ваймар… За літнім будинком Ґете — га, га!

— Ви мене приголомшили.

— Не падайте в непритомність. Це ще не все.

— Міністерія. Ви Мефісто. Перелесник. Як вас туди завіяло?

— Банальна історія. Віллу seizet[21] для крупніших акул бухенвальдського виховника…

— Але ж ви…

— Дозвольте… Скажемо. Ви зневажливо ставитесь до мого абстракту, за нього страждав мій престиж в чарівному СССР, але у віллі бюрґермайстра Ваймару зібрано чималу колекцію смакунів цього супермистецтва, переважно парижан і це вирішило. Все колишні чини, світила соціялізму, апостоли й пророки… Гітлер звіз їх сюди з наміром зробити з них мило, але йому перешкодили американці. Я це помітив, зробив їм візиту, запропонував обезсмертити їх в їх піжамах портретами, вони поставились до мене сяко-тако, чи не якийсь, сюди й туди, лицар, але я показав їм свою регалію "ост" і таку грамоту, у якій зазначено, що я знайшов у велико-німецькій державі заробіток собі і своїй родині, а тому я не смію порушуватись свобідно на місці праці, не смію праці покинути, а головне, не смію мати будь-яких стосунків з німецькими жінками. Це помогло. Парижани вміють розуміти такі заборони, я здобув довір'я, а коли черкнув пару портретів в стилі Пікассо кретинного штибу — довга шия, лапаті вуха, опалі плечі, я здобув не тільки довір'я, але й приміщення. Разом з найдостойнішими… Які, до речі, вже відкрили там біржу, бо треба сказати, що крім парижан, туди вкраплено чималу дозу спецмайстрів спекуляції, які почали з того, що пустили в рух торгівлю жирами. Найефектніший продукт епохи. Де вони, питаєте, його дістали? Америка. Її солдати дістають шинку навпіл з жиром, а жир у них в найгрізнішій зневазі, його вирізують і зневажливо викидають. Це і було помічено. І зроблено висновок. На чорному ринку появились каністри продукту перед яким сховайсь золото. За жиром пішли цигарки, за цигарками віскі, а там, гляди, і наркотики. Контакти з цілим світом… Нота бене! Ми довідались, що в тій віллі не жив бюрґермайстер, а якийсь князь, але фама бюрґермайстра їм найбільше імпонує. Колись, як воно збережеться, буде для туристів така ж атракція, як Консьєржері Парижа, де засідав трибунал. Цікаві бачити? — питав Сашко свою супутницю на закінчення цього монологу.

— Згораю цікавістю… Буду першою туристкою, — відповіла Віра.

Вони повернули наліво, перейшли мостик, вийшли на пригірок де колись жив-був парк оточений залізною огорожею з широкою брамою, а тепер ляндшафт з місяця подовбаний кратерами зі залишками деякого рослинства, як це малюють його на картинах страховищ. А сама вілла з партером, бельетажем і мансардою, це також об'єкт царства страхіть, побита й пошарпана, але на власних ногах. До неї входили, з неї виходили, переважно чоловіки, деякі з бородами, деякі в пасьмужастих бухенвальдках. Сашко отаборився на самому аттику з найгострішими видами звалищ. Мав ліжко, канапу, фотелика, шафку, поличку, на стінах кілька його ж малюнків туманного вислову, на рококовому столику, що нагадував песика дакеля, барви, пензлі, палета, білий, ватоподібний хліб, ковбаса, сушені каліфорнійські сливи. Головне ж — два картони цигарок "Пел-Мейл" — самородки золота.

— Закурюй, Вірочко, — вперше перейшов він з нею із "ви" на "ти".

— Дякую. Перестала, — відповіла Віра.

— Як перестала? На чий реґлямін? — дивувався Сашко.

— На мій власний.

— Як можна модерну жінку уявити без диму? Без сорочки — так, але без цигарки… Втече від сорому. Чи ти бачила останні паризькі моди?

— Ой, покажи!

— Заойкала. Любуйсь! — І він подав їй номер журналу мод.

— Де ти вискіпав?

— Вискіпав. У нас все. Хочеш птичого молока? І це дістанеш. Ось цигарки. Сусід приніс за його портрет. Він дістав двісті картоплин. За картоплини — пляшка самогону. Самогон — два картони цигарок. Мені це коштує два дні в поті чола… За картон дістаю тузінь військової білизни і блокнот шкіцування. Портрет міністра в бухенвальдській піжамі гарантує перепустку до Парижа. Що ти на це, чарівна Морозівно? — говорив, увесь із захоплення, в ореолі величности, Сашко.

— Ти, бачу, весь у тому.

— Вірочко. Треба. Життя.

— В уявному Парижі. Що буде в Парижі дійсному?

— Не знаю. Але, будь певна, не мансарда Ластівка. Я не роджений для сартризму. Моїм праотцем був Соломон, такий цар, смакун гарного. Кумиром духа… Я вже сказав — черевань, бабій, честолюб д'Бальзак. А поле бою — Ню Йорк. Так. І ніщо менше. Але чи не пора нам до "Елефанту"? — і Сашко глянув на свій наручний годинник.

Внедовзі, вони чинно, під руку, сходили сходами, як все ще прозраджували їх добротність, дарма, що покреслені зачерками бомб та позбавлені килимів. Все тут пашить настроєм мармору, люстри, картини, від яких зістались тільки відтиски. Достойне румовище, в якому сновигають тіні минулого, силуети теперішнього і один Господь Бог, у високому небі, знає, що прийде їм на зміну.

Вони вийшли надвір, пройшли браму, повернули на місто, їх мета "Елефант", але Сашко навертає на довшу дорогу через парк. Між ним і Вірою, він це знає, багато недомовлень і, здається, це вгодний час дійти з цим до ладу. Дарма, що Віра все ще не в акорді, вона збоку, її тіло тут, але дух деінде. Вона заповнена вщерть людиною іншого стилю і це те справжнє, але разом… Вона так залишена, їй там нема місця, а час наглить. Батько, вона переконана, пішов "оформлюватись" і це вже кінець. І єдина протягнута рука — Сашко. Провела з ним весь день і, здається, як і колись в Києві, вирішили їхати разом. Призначення Париж.

Хоча другого, наступного дня — середа, між дев'ятою й десятою годинами, Віра чапить осамітнено за селом на дорозі під плакучими вербами з надією зустріти Нестора. Було-не-було, можливо, востаннє… Втомлена й зневірена, мало й погано спала, вечором побувала у батька, не говорив, а кричав з нею, така лють, але вона рішуча. Хай вертається. З Богом. Їх дороги розходяться і хтозна, чи не назавжди.

Їй пощастило, Нестор появився, гостра, мов удар, з'ява… З течкою, легкий, у сірому одязі без капелюха. Глянула і…

— О, Несторе! Нарешті! — вирвалось у неї, схопила його під руку, намагалась тримати крок, дивилась у профіль. То ж то він, то ж то він… Усміхнені уста… І, здається, на лівій скроні, мов би злегка підмазав черничником. Йшли швидко дорогою, сюди і туди народ, Нестор пригадує останню з Іваном зустріч і йому не хотілося, щоб щось таке повторилося.

— Хочете, покажу вам іншу дорогу, — грайливо озвався Нестор.

— Показуйте, — вирвалось у Віри.

Повернули на луг, перейшли мостик, йшли здовж річки, а там наліво, вверх стежкою, серед жита, до гаю… Він зеленів, бринів, пахнув, його дерева горіли сонцем, його поляни залиті квіттям, роями метеликів, хоралам птаства.

Як його втриматись. Віра захоплена, зривалась і бігла з розгону сідала, гладила траву.

— Дивіться! Трава! Які це квіти? — гукала вона, нахилялась до землі, торкалась устами голівок кульбаби. У галузі буків гомоніло їй птаство, в гущавині ліщини промигнула фігурка якоїсь тваринки. — Несторе! То ж чудово! Тепер ти мене звідсіль на витягнеш!

Нестор стояв, дивився, посміхався. Така собі чудова дитина, аж ніяково, справді, її звідсіль забирати… Віра ніби це відчула. — Несторе! А ходи! А сідай! А посидимо! — гукала вона.

Нестор вагався — де б його й як його, а Віра наглила:

— Отут. Біля мене. Дивіться який килим. Хто його такий, скажіть, виткав і то для нас.

Нестор присів, розглядавсь довкруги. — Чи ж насправді краса? — гомоніла Віра. — А ми ходимо і не бачимо. Але хто це був, що порубав стільки тих дерев? — говорила вона і вказувала на купи дрібного галуззя та голих сторчанів довкруги.

— Багато таких, а між ними також я, — відповів на це Нестор.

— Ви? Несторе? Ви? Як ви сміли? То ж це варварство? — гомоніла Віра і кинула на нього жменю жовтого цвіту кульбаби.

— Бо я варвар. У одного київського професора жінка має ревматизм і їй холодно, — говорив Нестор.

— Київського? — аж викрикнула Віра.

— Уявіть, київського.

— І він прийшов аж сюди, щоб рубати тут ці молоденькі, чудові дерева?

— Він не прийшов… його привезено.

— А чому? А скажіть чому? А чи є у світі таке просте, звичайне чому? Я знаю… Сонети, німці, комунізм, але ж чому київський професор мусів тікати аж сюди, щоб рубати ці дерева. І взагалі… Чому ви тут, я тут, мій батько тут, Сашко тут? — говорила швидко Віра звертаючись до Нестора раз на "ти", раз на "ви". — Як ти про це думаєш? — питала вона особливо підкреслено, ніби це їй дуже треба знати.

— Думаю, — казав на це Нестор, — що комусь з нас в голові не вистачає якоїсь клепки. Питання, не об'єктивних обставин, а суб'єктивних до них підходів.

— Це по-професорськи, — казала Віра, — скажіть по школярськи. Просто, ясно, зрозуміло. Раз і назавжди скажіть мені, чи я, наприклад, маю в голові всі клепки, чи мені їх трохи бракує? Ну, скажіть. Я перед вами… На лаві підсудних. Ви суддя, — лебеділа весело Віра.

— Звідки ви це взяли? Який з мене суддя? Хіба це справа клепок?

— А чого? А чого? Ну, то скажіть одверто.

— Чортзна чого. Ви дика лошиця скитського степу і які тут клепки.

— Такий комплімент! А чи не думаєте, що ми та всі такі?

— І думаю, і знаю.

— Це чудово! Нарешті і я знаю. Дикуни, живемо імпульсами, здираємо один з одного шкуру, бо так нам хочеться, але ж там університети, — гомоніла Віра.

— Недавно один професор такого університету оповідав мені, як його судили за те, що його жінка спекла печиво, що мало форму паски. До речі, це було в політехніці, де мала б домінувати математика.

— Пригадую, пригадую… У нас в консерваторії політграмоту викладав дядя, що нагадував жабу-ропуху. Не говорив, а квакав, і виквакував, що засади пролетарської моралі не визнають буржуазних норм поведінки. І справді, не визнають. Нічого не визнають. Навіть самі себе. Вчора ще був портрет, сьогодні нема портрета. На стіні тільки ясніша пляма. А що, скажіть, сталося б, коли б я знов туди вернулася? — говорила Віра.

— Плянета перестала б крутитися, Юпітер зірвався з осі і запурхав довкруги Кремля, мумія Леніна ожила б…

— Несторе! Ви цинік циніків, я поважно! — перебила його Віра. — Учора я була в батька і він заявив, що забере мене, хоч би в кайданах. Там, каже, твоя мати, твій брат, твій дядько, твоя рідня.

— Це зворушливо, — перебив її також Нестор.

— Цинік, цинік, цинік! Для вас це жарт! — викрикнула Віра.

— Замовкаю, дорогенька, обвинувачення, як кажуть англійці, at rest[22], а древні римляни казали est modus is rebus, це значить, що все має свої межі, мій цинізм також втомлений, — казав Нестор грайливо, хоча в тому відчувалися і нотки скорботи і бажання з цим скінчити.

Віра однак не здавалася, її наміри агресивні:

— Ну чому, ну чому? — казала вона наполегливо, дивилась на нього жадібно, з нервом, готова, здавалось, на нього кинутись, душити, вдарити. Хотіла щось особливе сказати, але сказала зовсім інше і банальне: — Учора я весь день провела зі Сашком. Знаєте, що він мені пропонує? — Сказала і гейби злякалася, гостро глянула на Нестора, що він на це.

— Напевно, щось цікаве, — відповів Нестор без зворушення.

— Пропонує одруження і Париж, — майже викрикнула Віра.

— Браво! Єдиний, реальний голос в цій нашій голосній ситуації, — говорив Нестор, який чує це вдруге.

— Ви не перечите? — викрикнула вона знову.

— Продовження вашої дороги. То ж ви виїхали з ним з Києва. Сталася перерва, але вона ось… — говорив Нестор, але в той самий момент сталося щось гостро несподіване. Віра зірвалась зі свого місця, кинулась на Нестора з викриком — досить! і вдарила його по щоці… Ті самій, що знедавна потерпіла від її батька. І одразу пустилась бігти геть. Нестор зірвався також, погнався за нею, наздогнав її швидко, схопив за руку, зупинив різко.

— Стійте! Що з вами?

— Досить! — викрикнула вона, вирвала свою руку і пустилась знов бігти. — Не смійте за мною! — крикнула вона на бігу.

Нестор відчув, що це вже не гра, тому залишився на місці… Прикро вражений… Зніяковілий… Дивився їй у слід, аж поки вона навмання зникла в гущі рослинства. Відчував жаль… І тягар… Почуття вини. Але не гніву. Так сталося… Прийшло і пройшло. І кінець.

Йшов в тому ж напрямку де зникла Віра, без стежки, через гай, оглядався чи не побачить де її — даремно… На узліссі, де починається засіяне житом поле, сполошив серну — живе, бистре сотворіння, яке миттю зникло в кущах, вийшов на широку, втоптану стежку, що вела в напрямку міста.

Побував в комітеті. Евакуація там головна справа, німецька міська управа погодилася дати два автобуси місткістю на 32-х людей кожний і тепер вимагалось обчислення, як вивезти ними понад тисячу тих, які не мають можливости виїхати іншими засобами комунікації. Мета — провінція Гессен-Насау, що належить до американської зони окупації.

Відділ Нестора вже ліквідовано, він безробітний, його співробітники, або вже подалися далі на захід, або чекають черги на автобус. Амбуляторія Тетяни Водяної також в стані ліквідації, але сама пані доктор все ще на своєму посту у білому халаті. Коли Нестор зайшов до неї, вона одразу спитала чи не знає він, що сталося з Іваном і Вірою. Вони вже не бачили його кілька днів і по всьому видно, що він їх уникає. А Віра мала зайти сьогодні, але не зайшла… І це їх тривожить. Нестора це також тривожило, але він не мав відваги сказати про свою пригоду з Вірою з надією, що це виясниться само від себе.

Хотів бачити Сашка, і тому пішов на обід до "Елефанту", де той, звичайно, буває. І також даремно. Ні Сашка, ні Віри. Лишень кілька знайомих, стурбованих облич з тими самими запитами — "куди їдемо?".

Додому вертався Нестор біля години шостої, в дорозі раз-у-раз його зупиняли. Те саме "куди їдемо", або "як їдемо". Для декого це вже відоме. Ручний возик, пара друзів, повільний крок, навігація Вест. Інколи це гурт випадкових супутників, інколи одинцем з торбою за плечима і ціпком в руці, мов на прощу. І все до заходу сонця, отуди, де воно ховається. В обійми ночі.

Наступна доба минає для Нестора в турботах. Зночі поняла хандра, почуття тривоги. Здавалось, їх змагання даремні, що сили ворожі в перевазі. Таке інколи "находить" і затемнює ясність. Темно. Довкруги темно. Не видно доріг на вихід. Згадував також Віру. Недобре, дуже недобре, що воно так скінчилося. Хотілося б щось направити… І знати як.

Тож-то наступного ранку, у четвер, за дуже кольорової погоди, коли пішло на першу спеку з температурою понад двадцять, Нестор вибирається до Ваймару, при виході на головну дорогу все оглядається чи не побачить де радісного, свіжого, молодого обличчя, що його так часто тут зустрічало, але на цей раз… Вибачте, йшли, як звичайно люди… Багато облич, але ніде Віри. Ні. Вона таки відійшла. І, мабуть, назавжди. Питання лиш куди. І це тривожило.

А йдучи далі, Нестор побачив на лугу біля мосту річки згорблену спину, оздоблену зверху солом'яним капелюхом, і по її порожньому наплічнику він пізнає свого приятеля Луку Жеваго, який, не дивлячись на цілу цю довкруги метушню, сидів стоїчно на виступі берега з патиком, що мав персоніфікувати вудку в руках і недопалком скрутки, що виконувала ролю цигарки в зубах.

Приємне, мирне явище… І хтозна… При цій нагоді зачекати… Можливо "вона" все-таки з'явиться. Нестор повертає в бік мосту і вже здалека жартівливо питає:

— А чи ловиться?!

Спина в солом'яному капелюсі повільно повертає свого наплічника і видає м'який, зі сильним східняцьким акцентом, голос:

— Ой, голубчику, не ловиться.

— А все-таки не тратимо оптимізму, — атакує Нестор.

— Скорше для нервів. Ціла та свистопляска. Тікаємо. А чи від такого втечеш?·— говорив він спокійно.

— Головне, чи вернемось, — докинув, між іншим, Нестор.

— Щодо чи вернемось — вернемось. Як не в тілі то в дусі. Нас забагато. Україну розкидано куснями. Але ось куди? Чи ви, Несторе Павловичу, вже щось вибрали? — питав він і зосереджено дивився за поплавцем з гусячої пір’їни.

— На думці Канада, — відповів Нестор.

— Так мало цю землю знаємо, а шкода, — говорив Жеваго.

— Степи, як і у нас, пшениця, як було колись і у нас, чимало вже там нашого люду, і велика свобода. Як було у нас за козаччини… Тільки без турків і татар…

— Головне ж, без ляхів і москалів, — додав Жеваго. — Без єдинокровних…

— З єдинокровними вони межа в межу, але у них виходить, — говорив Нестор.

— У всіх виходить, тільки не у нас, — говорив Жеваго.

— Ну, можна знайти і не тільки нас. Єдинокровність часто бунтується, взяти хоча б англо-дойчів, — говорив Нестор.

— А воно й справді дивно. До нас учора зайшла Віра Морозівна. Хоче пристати до нашого гурту… А я їй кажу: то ж у тебе, голубонько, батько та тітка, та й з Нестором Павловичем ви близькі. А вона… Розплакалась, почала на всіх нарікати… Скаржитись. Що вона сама, що її не розуміють, що хоче вибрати власну дорогу. От вам і єдинокровність. Здається, у неї нелади з батьком, а з тіткою також скреготи, бо виходить, що кожне прямує своєю дорогою, а та дівчина тільки в початках, її дороги ще не вказані, а світ перед нею — лови. А чи вловиш? Її покоління — зграсоване покоління, особливо жіноче. Колись, було, дівчина — дівчина, приятельки, дружки, співи, чекання шлюбу, а тепер… Як тільки подумаєш — холоне кров. Що там з них зроблять, — говорив Жеваго з тим недопалком скрутки в роті.

Несторові це вістка до вподоби, це значить, що його опікунка в доброму товаристві, а разом, це значить, що вони будуть їхати разом, Жеваго й Сидоруки вписані до тієї самої тури… З тим самим призначенням — міст Герсфельд у Гессен-Насау.

Прогуторили десь з годину, а там хто куди. Рибка не ловиться і рибалка пошкандибав до себе, а Нестор, залишив свій Ваймар і вдався також додому.

А ввечері, одразу по вечері, вирішив все-таки відвідати Віру. Як там не кажи, а таке завершення, як це сталося в тому гаю, його непокоїть. На подвір'ю старого Ганса, зустрів Нестора Ян, який голосно, польською мовою, з ним привітався та кивком голови вказав, що панна Віра нагорі у себе. Він піднявся поверхом вище, постукав до дверей, де жив колись Еріх, йому швидко відчинила боса, у короткій спідниці і легкій блюзці Віра.

— Несторе! — викрикнула вона радісно, ніби побачила чудо.

Але одразу отямилась, просила заходити. У неї була Емма, так само боса і в такій же короткій спідниці. Віра представила гостя, зробила йому на канапі місце. Мову почала Емма — повна, свіжа, усміхнена. Дуже добре, що він навинувся, вони саме розмовляли про чоловіків.

— Як ми, бідні жінки, будемо жити? У нас на селі жодного мужчини, самі діти й недоростки. Пане Сидорук. Чи ви хотіли мати три молоді жінки і мене в тому числі?

— Але ж, Еммо! — озвалась на це Віра.

— Ну, а скажи, а скажи… Я вже два роки не цілувалась, глянеш на єнкі — голова йде ходором, як поїхав мій Ґюнтер… — гомоніла Емма.

— Він вернеться, — потішав Нестор.

— А як і вернеться… На нього кинуться юрбою. І вже молодші. Ми вже на злам. А скажіть… Були ви закохані? — накидалась Емма.

— Але ж, Еммо! — повторила своє Віра.

— А чому? Це цікаво. Чи ти знаєш, що мені весь час сняться хлопці. Обійми, цілунки, а прокинешся — розпач. Хоч біжи за Яном. Але й Ян зайнятий, сусідка Ґретель, дівчина-пуп'янок, а щасливі, щасливі. Яна кликали до табору — не пішов, за ним приходили — втік через задні двері. Не пустила Ґретель і добре, на її місці, я також не пустила б. Нізащо. На смерть дерлася б.

Та Емма. Сиділа побіч Нестора, над колінами спідничка, округлі стегна, повні перса, сині, блискучі очі. Її перелито звабою, з неї пашить жагою. Вірі це маркітно, вона хотіла б говорити про інше, а Нестор сприймав це скорше, як жарти, хоча в тому бриніла нотка далеко не жартівлива… На щастя Емму покликали і Віра з Нестором залишились самі.

— Як добре, що ти прийшов, я так чекала, минулу ніч не спала зовсім, рано збиралась знов бігти до Тавбаху. Ти мені вибач… Іноді я не в силі стриматись, — з виразом захоплення казала Віра.

— Вина за мною. Я прийшов вибачитись, — відповів на це Нестор.

— Вибачитись? За що вибачитись? — дивувалась Віра.

— Берімо життя, яким воно є, а воно ніякий жарт. Перед тобою майбутність, я переконаний, що вона буде гарною. А серед цих наших трагічних буднів, ти дала мені багато днів святочних, Вірочко. Зрозумій і прости, коли я не був, яким ти мене уявила.

— Але ти, здається, прийшов прощатися?

— Не прощатися і не розійтися, як було вчора.

— Але як, але як?

— Щось, як спомин. Це також вартість. Не багато з тих, що їх бачимо можуть таким похвалитися.

Віра була розгублена, їй хотілось знайти особливі слова, щоб сказати особливі думки, але таких не було. Нестор мусить відходити. В будинку тиша, біля Нестора й Віри також тиша, здається, все сказано, мир встановлено. Віра його проведе, нашвидко взуває черевики, накидає хустину, вони йдуть вниз сходами, минають подвір'я, виходять на вулицю, далі долина, легіт травня, зоряне небо… Прощалися де дорога розворюється — просто Тавбах, справа, на пригірку залізнична зупинка, що тепер без вжитку, як викинута бляшанка консерви. Обіцяли зустрічатися.

А наступного ранку, це була п'ятниця, о годині десятій, Нестор з Іриною вийшли на дорогу з наміром йти до Ваймару, там тепер готовились списки виїзду і треба було там бути. Погода погіршилась, віяло нордом, залягла сірість.

— Голова, як мішок з картоплею, — говорив Жеваго, якого нагнали в дорозі з його незмінним наплічником.

— Навіщо вам той наплічник? — питала його Ірина.

— Несу від самого дому. Там все. Денний раціон харчів, пачка сірників, ложка, їдунка, зубна щітка, складний ніж. По латині це буде Omnia mea mecum porto[23].Йшли разом. Розмовляли на дуже абстрактну тему загробного життя, і почав її Жеваго, якому снилось, що він умер, його поховали, але він воскрес.

— Ви напевно спали на непевній постілі, — казала Ірина.

— На двох скриньках, здається, від прального порошку "Перзіль", на які кладеться дві дошки, які, інколи, роз'їжджаються. І провалююсь. І добре, що не в пекло. І хоча я вмираю, але воскресаю знову. А знаєте, Несторе Павловичу, що мене дивує не так те, чи я вмер чи не вмер, як те, що ми домовились з Вірою Морозівною сьогодні йти разом до комітету, я її чекав, чекав, а вона не появилась. І що це може значити? — говорив заклопотано Жеваго.

Нестора це також зацікавило, він же бачив її ще вчора, і хоча вони про ці справи не говорили, але, здавалось, з нею все гаразд.

— Може її щось задержало? — казав Нестор.

— Будемо бачити… Поговоримо з Водяними… Я вам казав… Вона хоче їхати з нами, — говорив Жеваго.

У комітеті справді зайшли до Водяних, застали їх обох, Тетяна у своєму білому халаті, як завжди, Микола Іванович збирав і пакував до валіз її знаряддя. Виявилося, що вони Віри давно вже не бачили, а довідавшись, як стоїть справа, Микола Іванович, як людина прямої вдачі, висловив свій на це погляд:

— Напевно, той ідіот вже щось накоїв… — Він мав на думці, розуміється, Івана, якого він, від певного часу, почав так величати.

І не довго думаючи, по короткій нараді, Нестор та Микола Іванович, вирішили цю справу вияснити. Ігноруючи обідню пору, і залишаючи Ірину в товаристві Жеваго і Тетяни, вони, як стій, вирушили до Мелінґену. І знайшли там лиш стурбовану родину Врінґлерів, при чому Емма, захлинаючись, оповіла, що воно сталося минулої ночі, десь скоро після того, як відійшов Нестор. Всі спали, до брами загрюкали, Ганс пішов глянути, що там сталося. Йому сказали відчинити, а коли відчинив, до брами вринулось троє чоловіків, а між ними і батько Віри, які наказали показати її кімнату.

— Ми були, — казала Емма, — перелякані, один з них мав револьвера, у Віри зчинилась тупотня, викрики, і по часі її та її речі тягнули вниз, де на них чекало авто. Віра борюкалася, кричала, Ян, який бачив це зблизька, запевняє, що це був батько, який втиснув її до авта. Все діялось в поспіху, вони квапились. Помогти їй не було змоги, — казала, все ще перелякано, Емма.

Вони квапились, нема сумніву, посеред ночі. Така вже їх вдача. І, здається, ця драма скінчена, заслона закрилася. Ані Нестор, ані Микола Іванович не мають на це слова. А коли вони відходили, то старий Ганс своїм шепелявим тюрінгським говором питав:

— То вони все-таки до нас прийдуть?

— Прийдуть, діду, прийдуть… Не сумуйте, — казав на це легковажно Нестор з виразом, ніби той дід в чомусь тут винен.

— Меіn Gott, mеіn Gott,[24]— шепеляв Ганс.

А коли прощалися, Нестор потиснув старому руку сказав:

— Дякую вам за ту дівчину. Ви поводились з нею по-людськи.

Той лиш похитав головою, потрібних для цього слів у нього не знайшлось більше.

Наступного, знов сонячного, вже суботнього ранку, під годину одинадцяту, без поспіху, одинцем прямував Нестор звичною дорогою в напрямку Ваймару з досить відмінним, ніж звичайно, настроєм. Чується вільним і безробітним. Всі його тут справи відійшли геть. Залишається чекати виїзду. Той маленький період, що його пережито в цьому просторі, насичений великими діями історії, і його думка не хоче миритися з дійсністю, що саме тут йому суджено це бачити власними очима і пережити чуття власних дотиків душі і тіла. І чому це мусило статися? Йому, що так далеко від цього місця, появився на цей світ і що так відмінно бачив і розумів явища цього світу. Дивиться назад і бачить далеко за собою маленький хуторець під лісом, маленька вздовж доріжка, маленька річка, що в'ється лугом, і тільки велике над усім небо, і велика довкруги тиша. І спокій, у якому, здавалось, розчинилось все на що лиш гляне око. І також здавалось, що той спокій — вічність. Що так було завжди колись, так є завжди тепер, так буде завжди в майбутньому. Що того маленького хутора з його маленькими справами не зрушить з його місця ніяка земна сила, що це якась незрушима скеля істини, що поставила його там сама рука сотворителя вічного во славу і добро вічного, його призначення було — бути. Існувати. Займати шматок місця у всесвіті, як той он камінь, що лежить при дорозі.

Але враз, але якось так непомітно, весь той хуторець, весь той спокій, ціла та тиша, мов би птах, здіймається у вись і розчиняється, мов сон, при дотику дійсного. Було це чи не було? Перед тобою ось, бачиш… Вавилон… Сто народів. Америка. Ґете і Шіллер. І чому, і нащо? І ті довкруги люди, і той там Бухенвальд, і те "Смерть фашизму"… І Іван з-над Дніпра, і Сашко з Києва, і Віра зі Сліпого перевулка на Хрещатику, і Жеваго з Донбасу, і поети "Ґрааля" з Коломиї, і професори наук різних, і тати, і мами, і їх діти… І вожді, і їх чвари, і храми Божі з Херувимською Бортнянського.

Все воно тут. І щоб його бачити в нагій подобі, квітесенції, у збірниках Божої благодаті, у серцях, у муках, тобі треба пройти цей шлях через цей Ваймар, інакше де б ти, людино, з маленького хутора, могла це бачити у такому розкішному розквіті горя. Як також уповання на час відпущення й збавлення.

І коли Нестор так простував сповільна, бо спішити не було вже потреби, тією втоптаною віками дорогою, яка, здавалось, мов старий літописець, розповідає тобі повість временних літ краю цього, та коли розкидався мислями на всі боки з намаганням впіймати суть і сенс того, що бачать його очі і чують його вуха, він поволі наблизився до звороту, що веде до мостика через Ільм і далі зводиться на друге взгір'я, де то поклалася та сама бетонова, схід-захід, автострада, він почув звідтіль несамовиту мішанину галасу, що складався з крикливого співу, надривних вигуків, нерозбірних звуків гармонії і реву моторів, який виривався, мов би з-під землі звідтіль, як то гай на обрію і наближався все ближче і все гучніше, що згодом вирватись і летіти жмутами людських голів, густо втиканих на тягарових, американських, відкритих автомашинах, над якими бурхливо маяли червоні — серп-молот, прапори і стирчали портрети й транспаренти. І кожний такий жмут голів кричав щось окремо, кожний, здавалось, намагається перекричати один одного, і нарахував їх таких Нестор аж шістнадцять. Люди, що йшли дорогою, або працювали на полях, зупинялися, дивилися, дивувалися. І справді, це було диво. Виняткове, неописальне. В тому виразно відчувався розпач, тих людей хтось гнав батогами, їх хтось полосував і вони кричали.

І Нестор, який це чув, вичув, вислухав і який це бачив, не мав сумніву, що в тій вирві галасу розтопились і розвіялись у просторі дві найцікавіші постаті, з яким він випадково зустрівся в цій своїй судьбоносній мандрівці. І був цим, мов би вдарений. Поставало питання центробіжности сил природи, не зважаючи на ніякі загрози, ніякого спротиву. Як також питання, чи той Іван у цій грі противенств вийде переможцем?

Тим часом Нестор йшов своєю дорогою. Десь за пару тижнів, разом з рештою своїх земляків, він залишив Ваймар.