Втеча від себе

V

Кілька насторожених днів минуло, був це сіро-строкатий, м'який січень, радіо говорило про жорстокість зими десь там на сході, тож-то тут це лиш легкі на неї натяки. Це також дні вирішальні, Головна квартира фюрера, знай, все твердить про "успішні, вперті бої", "відбиті атаки", "вирівняні лінії", "великі для ворога втрати", ґавляйтер Завкель, видавав заклик за закликом, збільшити громадянську чуйність", "зміцнити запілля", "підвищити працездатність", тривога на землі, тривога в повітрі, тривога в душах, Еріх Врінґлєр, день-у-день, напружено "Тюрінґер Цайтунг"… "В цілковито розбитому, за минулих боїв, місті Великі Луки, — читає він з серцем, — слабі німецькі частини гренадирів, кононірів, піонерів, солдат зв'язку, відділів постачання та відділів будівельних, цілковито оточені протягом 52-х днів, ставили впертий спротив, без перерви наступального, безприкладно впертого, багато переважаючого числом, ворога. Більшовики наступали трьома піхотними дивізіями, частиною дивізії окремого призначення і трьома панцерними бригадами. Крім звичайного гарматного вогню, яким ті сили орудували, за останній час, до того додано 35 нових батарей. Не зважаючи на дуже тяжкий стан постачання наших формацій, на всезростаючу недостачу амуніції та харчів, німецькі бійці, протягом семи тижнів, день-у-день, видержували вперті атаки ворога і відбивали їх з неймовірним для нього втратами. Виникали гострі зударення вогню багнетів, за кожну точку опору, будову за будовою, вулицю за вулицею і багато з тих борців залишились вірними своєї присяги до останнього віддиху. Значна частина залоги, змагаючись до останнього набою, останньої гранати, дісталася на захід і приєдналася до частин, які спішили їй на виручку. Інші частини самостійно проривалися через ворожі становища, зазнали багато пригод, щоб об'єднатися з головними силами німецького фронту".

Таке ось читає Еріх Врінґлєр, знайоме, дуже знайоме видовище, він же там був і те пережив і мав щастя, що його контузило і він зміг з того вирватись. Тепер той фронт у повному відступі, загальне становище фатально грізне, його закінчення непередбачене.

Щось ще гірше творилося на відтинку південному того ж фронту, здовж Волги, туди, як Сталінград. "Тюрінґер Цайтунґ" мальовничо писав: "Сталінград видержав знову зливу гарматного вогню ворога, який зі зростаючою силою й шалом, намагався зломити героїчний опір 6-ї німецької армії та її румунських товаришів. З палаючими очима на загартованих, засмаглих обличчях, слідкували ті герої за всезростаючим ураганом гарматного вогню, аж поки на подовбаному кратерами їх передпіллю не з’являться ворожі танки… І як тільки починали виринати силуети сталевих колосів з раннього туману, серед диму, вибухів, зривів, вони кидались люто напроти і його кришили. Танки, хвиля за хвилею, з’являлись на обрію, заповняли терен і розбивалися о твердий, залізний спротив німецького воїна. Невелике з'єднання німецьких бійців дістає пропозицію здатися. Вони це відкидають і позбавлені амуніції, рукопашним боєм здобувають нові позиції, щоб ставити далі спротив".

Так. Все це так. Еріх це знав, бачив, пережив… Нечуване геройство, шалений спротив, але що далі? Замучена, фактично розбита, замерзла у снігах армія його товаришів, конає на очах світу. Досить! Зупиніться! — кричало його сумління. І чулось тихе, скромне Вірине "вони". Вони переможуть. Так. Переможуть вони. Всі наші жертви, кров, терпіння підуть на ніщо.

Еріх думав, ходив по кімнаті, зривав пов'язки, хотів би бігти назад до фронту, а його батько Ганс, коментуючи ці справи, глухим, понурим говором, мимрив:

— Цього треба було й чекати. Я це казав. Від першого дня. Хотіли простору… Маємо простір.

Еріх мовчав, і мовчав, і мовчав. Він знає, що батько цієї війни не схвалював. Еріх, було, зводив з ним завзяті суперечки. Нам потрібний простір, ми душимось по запічках, а там степи. Логіка Ганса була проста: зариваємось з цілим світом, нас не вистачить. Але син… Гітлерюґенд, барабани, марші — зіґ-гайль! Зіґ-гайль! Грізний фюрер. Які, скажете, сили, можуть цьому протиставитись? І перші роки, здавалось, лиш цьому сприяли.

Але ось… Тепер. Це жаське тепер. Як це назвати. Батько мав рацію. І що залишається? Боротись, до скону боротись. Еріх не може втриматись вдома, штурмує лікарів, його рани гояться, час назад до фронту. Лікарі, одначе, лиш схвально похитують головами, але думають інакше. Почекай до весни… Ти все ще каліка.

Воленс-ноленс, а приходиться годитися, Еріх герой, під коміром Залізний хрест, але лікарі є лікарі, його приморожені руки й ноги ниють чортячо ночами навіть у теплому ліжку, а що тоді фронт… І що залишається, це марнувати вартісний час, тинятися без діла, пересиджувати з нареченою Гільдою по кав'ярнях Ваймару, оповідати фронтові пригоди, як то він, зі своєю частиною, виривався з оточення, відбив зливу атак і контужений пролежав ніч у бункері на тридцятиградусному морозі, поки не забрали його в запілля.

Вертаючись з Ваймару пізно додому, він відчував, що якась дивовижна сила тягнула його до тієї комірки, що над сходами, за стіною, в якій живе його невільниця, походженням з людей, які у тих там снігах, розгромлюють армії його рожевих ілюзій. Цікаво її пізнати. Говорити. Розуміти. Що це за люди і в чому їх сила.

Здавалось, що колись він щось про них знав… З Толстого, Достоєвського… Слухав Чайковського. Чув про царя, Распутіна… Велику революцію… Леніна, Сталіна, великий голод, масові ліквідації. Мав враження, що це країна хаосу, нужди, деспотизму. І просторів… Величезних, несходимих, неосвоєних просторів.

Але ось він бачить їх зблизька, особливо тих у їх сірих, зачовганих, подібних на жебрацькі лахи, уніформах, які сунули масою, били масою, гинули масою. Вогонь так вогонь. Вони йдуть, вони падають, вони згоряють. І Еріхові здавалося, що ці люди, мають в собі особливий магнетизм особливої покори і що саме в ній таїться їх сила. Вирвись вони з-під тієї покори, вони б вибухнули, як зірвана граната.

Але як це справді розуміти? Еріхові здавалося, що та там дівчина, за тією стіною його власного дому, може йому щось помогти. Можливо ті люди щось знають, хоронять в собі незнану іншим таємницю, що помагає їм бути сильними в їх безсиллю. А може вони сильні справжньою силою збереження, взяти хоча б той їх простір від гір Карпатських до протоки Берінґа.

Та дівчина, та дівчина… За тією стіною. Тихий, рівний, химерний погляд карих очей. Безодня загадковости. Еріх зустрічає її в кухні — миє посуд, у стайні — кормить худобу, у клуні — ріже січку, у пральні — крутить пральку. Така тобі звичайна звичайність і така таємниця.

Інколи Еріх міг чути через стіну, якесь тра-ля-ля, щось ніби з "Кармен" — сопрано, яке могло знизитись до контральто і звучати, як виклик. Емма, що звичайно, не спускала з брата погляду, бачила, що з ним щось діється і їй це не підходило. Вона любила Віру, але ще більше брата. Віра овоч заборонений, грізне табу, можуть помітити, піде чутка, дійде до партії, до ґавляйтера, до ґештапо. А там та Гільда. А він же лицар Залізного хреста.

Ні, і ще раз ні, це неможливо, це ніяк неможливо. Еммі хотілося б говорити з братом, але ж це — делікатність, тонкість, павутиння. Втручання в його особисте. там знов мати… І батько… І баба… Ті напевно нічого не бачать і так воно краще.

От хіба поговорити з Вірою… Хоча, чому з Вірою? При чому тут Віра? Емма щодня з Вірою, але та, як завжди, видається спокійною, не гаразд щось таке натякати. Вона лиш менше до Віри заходить, менше кличе до себе, менше ділиться справами. Краще триматися віддалі, не вдаватися в інтимності, проти чого, як здавалося. Віра також не мала застережень. Їй стало легше, ніхто до неї не втручається і вона ні до кого. Незалежність, самостійність, суверенність.

Але Ганс тримався, як завжди. Кликав Віру "фройляйн", інколи —"унзере фройляйн", казав "бітте", любив забути на її столику чогось солодкого. Просто, звичайно, між іншим.

А десь в кінці січня, після розпачливих повідомлень Головного командування про справи Сталінграду, де все ще "відбувались запеклі ворожі атаки", Еріх, звичайно вечором, знов застукав до дверей на площинці сходів. На спокійне "бітте", він увійшов з не меншим напруженням, ніж коли йшов у атаку зі "запеклим ворогом". І зупинився біля дверей.

— Чи можу з вами говорити? — запитав з дивною посмішкою на блідому лиці, так ніби збирався поповнити якийсь злочин.

— Чому ні, — відповіла Віра з виразом здивування. Вона відчувала його клопоти, це її бавило, але наміру їх збільшувати у неї не було. Той лицар Залізного хреста, не її лицар, вони з ним на різних становищах, не конче близьких. Вона відійшла до вікна і спокійно присіла на ослінчик, що служив за підставку для квітів і схованку для взуття, залишаючи крісло порожнім. Але сідати його не просила. Він стояв біля дверей у старому домашньому одязі, світло нічної лямпочки освітлювало лиш його живіт, тож-то до Віри воно майже не сягало і вона захована в легкому сутінку.

— Віро, — почав Еріх з місця. — Ви не повірите. Я прийшов, щоб сказати: я до вас закоханий. Я вас люблю. І робіть що хочете.

Сказав і замовк. Здавалось, перестав дихати. Лиш дививсь в напрямку, де маячив силует Віри. Запала тиша. Було чути знизу цокання великого годинника.

Віра мовчала, в ній вирувала бентежлива радість… І разом боязнь. Нічого подібного не сподівалася, але відчувала, що воно справжнє. Той молодий чоловік аж ніяк не жартує, щось скорше, як трагіка, розпач, а тому, власне, що його сказати.

— Чи можете це розуміти? — обірвав цю мовчанку Еріх.

— Ні, — тихо, схвильовано, не дивлячись на Еріха, відповіла Віра.

— Ви мене ненавидите? — вирвалось у нього ще одно нагле питання.

— О! Ні! Чому? — тиха, напружена відповідь.

— Я ваш ворог, — чітко висловив Еріх.

— Мій? Я вас ніколи не знала, — казала монотонно Віра.

— Але той там фронт… Ви ж знаєте… Маєте право мене ненавидіти, — викрикнув Еріх.

— Ви боїтесь? — несподівано вирвалось у Віри, в ті її темряві.

— Боюсь. Так, боюсь. Там… Ви знаєте, ви добре знаєте. Люди людям перегризають горла. За простір. Ваш простір. Там ваше місце! Чи ви розумієте?

— Можливо, — почулась роздумлива відповідь.

— О, ви! Ви розумієте. Краще ніж я, ніж ми. І знаєте, чого я тут. Не думайте, що прийшов залицятися. Прийшов шукати ради, ви не повірите, я згубився. — Механічно шукав цигарки. — Чи дозволите закурити?

— Будь ласка, — буркнула Віра незучаснено.

— Я не розумію… І бажав би лиш одного: щоб це все скорше скінчилося. Щоб забрав його чорт. Що прийшов якийсь мир. Щоб ми з вами одружилися… Що відійшли на якийсь край світу… Забули ваше і моє минуле. Втекли від себе самих… Орали десь землю, сіяли хліб, родили дітей, молились Богу. Років так зо двадцять, нікого не бачити. Відійти в забуття. Без болів, без жалів… До нікого. Хочете зі мною одружитися? — вирвалось нього, ніби викрик рятунку.

— Але ж, лейтенанте! — зойкнула Віра. — Що ви, що ви? Жартуєте.

— Ніякий жарт! йдемо до Ваймару й записуємось.

— І сім кілометрів далі до Бухенвальду.

— Хай! Хай! Бухенвальд.

— Але я не хочу знати ніякого Бухенвальду, — казала рішуче Віра. — Ніколи в них не вірила і не збираюсь страждати по них разом з віруючими, — спокійно, обережно говорила Віра загорнута у свою темінь.

Еріха це вразило, вперше, щось таке чує, міцно затягнувся димом цигарки, пружньо випустив дим, зробив кілька кроків.

— Можливо… Можливо, — проговорив він по хвилині роздуму. — Хочу вас розуміти. Ви думаєте… Хочете сказати, що їх розгри не варті жертви. Але мене вчили, що людина повинна мати переконання і за них боротися.

— Мене також вчили… Але те, що вони зробили з моїм батьком — ніякі переконання. Це звичайний садизм. Не збираюся за щось таке гинути в Бухенвальді — казала Віра.

— Або замерзати під Сталіградом, — продовжував цю думку Еріх.

Віру це вражало, ще ось недавно він рвався там замерзнути, що власне сталося? Хотіла спитати, але не наважувалась. Намагалась знайти виправдання. — Я, — казала вона, — дитина зла. Я жила і живу з ласки долі, на краєчку життя. Тому я для вас не ідеал. Ви, що інше.

— Знаєте що? — казав Еріх приниженим, змовницьким тоном, ніби він збирався відкривати якусь таємницю. — За останні ті кілька днів, я передумав все своє життя. І прийшов до переконання, що жив я облудою. Мені стало соромно. Мені набили морду на чужих заморожених полях, як останньому злодієві, пійманому у чужій коморі, і мене за це роблять героєм. Ми з'їхали з глузду. Дев'яносто мільйонів божевільних… З назвою Третій Райх. — Еріх це майже викрикнув.

— Лейтенанте, — почала було Віра, але Еріх перебив її з місця:

— Не кличте мене цим огидним титулом. Я ніякий лейтенант! Я людина. І звуть мене Еріх!

— Еріху! Ви направду божевільний, — казала спокійно Віра. — Не забувайте, що ви все-таки лейтенант. Чи вам конче аж так захотілося Бухенвальду. Мені іноді здається, що нам покривдженим слід шукати іншого виходу з нашого безсилля, ніж звичайний бунт.

— Ага! Ага! Бачу! Коритися! Масами! Йти й вмирати! Рачки під кулемети! — кричав Еріх.

— Еріху! Ви розбудите дім. Схаменіться! — казала далі спокійно Віра.

Еріх намагався схаменутися, шукав місця куди б викинути викурену цигарку, не знайшов і сховав недопалок до кишені.

— Спалите кишеню, — зауважила на це Віра. — Викиньте ось туди в кут, — казала вона.

Еріх не відповів, цигарка була згашена. — Так що ви мені радите? — спитав він по хвилі.

— Нічого не раджу, йдіть спати. Поговоримо іншим разом. Або краще — залишмо. Бавитесь з динамітом. Хочете весь цей ваш тисячолітній дім зірвати в повітря?

Еріх відійшов слухняно не прощаючись і було видно, що він вернеться. Віра насторожена, вона не належить до піддайних, її не взяти зойками, вона виросла в боротьбі пристрастей, в гущі тваринних інстинктів.

Але той муж, той лицар, той ображений воїн найсильнішої армії світу понятий ідеєю вирвати її і себе з цього маразму і втекти. Мов з пожежі. Це його полонило. Він не спав… Він не їв… Він блукав. Де вона та і він, носив за неї воду, кормив свиней, просиджував у її комірці до третіх півнів, говорили до втоми і все щось, що відкривало їх одно перед одним, що їх зближувало, він починав знати її до подробиць, так само, як і вона його.

— Це, Віро, — казав він, — доля. Тебе привезли сюди в кайданах. Для мене. І ти не втечеш. У мене он 7,65 Вальтер, він знає мене, а я його, як щось до чогось, він нам поможе. Зрозуміла?

Вона лиш заперечливо, з невинною посмішкою, похитувала головою, а він мав справді вигляд, якому може помогти лиш 7,65 Вальтер, весь будинок ним тероризований, лиш спробуй перечити, батько мовчав, мати плакала, Емма сердилась, Матільда стогнала. Чутки про це дісталися крізь мури подвір'я на зовні, Віра не з'являлась на вулиці, там мови і мови, Гільда, казали, б'є гістерику, а Нюрка шкірила свої великі зуби, блискала дивильцями і вирікала театрально:

— Так тому стерві і треба. Знай наших. На її місці, я б заставила його рачки лазити, а там на смітник. Але ж Віра… Звісно. Інтелігентка.

Но, но, но! Віра, далебі, не з тих, щоб таким бавитись, той божевільний кажіть-не-кажіть, а незвичне явище і він їй близький, така безодня чуття і воно справжнє, вона це знає і нема ради. І сприймає вона це з болем серця, довкруги тривоги, засідки, міни, а до того лист з дому, батько поправився і рветься її відвідати. Люди добрі — рятуйте! Як його сказати, що це небезпека. Як вогню боялась його приїзду.

А одного разу, коли Еріха якось не було вдома, до Віри потихеньку вступив Ганс та почав свій акафіст. Що вони, мовляв, думають? То ж вони мусять знати… То дорослі… То ж це ніякий жарт. А Віра тоді в плач, старий забув усі свої господарські достойності, обняв її кістлявою рукою і мурмотів батьківським тоном:

— Но, но, но. Не треба, дитино. Ми тобі нічого злого не бажаємо. Лишень якось би хотілось… Ти ж знаєш, як то у нас. Майн Ґот, майн Ґот! До чого ми дожили.

— Повірте, я нічим не спричинилася, щоб таке сталося, — хлипала Віра.

— Я знаю, я знаю… Це був він. Надивився, наболів, втомився, зневірився. Він хворий. Він тяжко хворий. Найкраще було б заждати.

Так то воно так… Заждати. Віра з цим годиться. Але як з Еріхом? То ж хіба не бачите. Він Verrückt[4], — казала Емма. Приходить довга, до другої години ночі, розпачлива виміна думок, монологи й діялоги чергуються довгими серіями і в наслідку Еріх годиться. Він розуміє. Нема куди далі. Найкращий вихід — відійти. І знов так фронт. Це така піч вогню геєнного, де топляться найтвердіші суперечності. Вдався знов до лікаря, той обмацав його зверху до низу і вислід той самий: чекати до весни. Тоді Еріх — до уряду військового. Там, мовляв, фронт, ллється кров його товаришів, а він ось тут розтринькує час.

— Добре, розуміємо, оцінюємо, але що каже лікар?

— Каже чекати весни.

— Отже — чекати весни. До побачення. Бажаємо швидкого видужання.

А це значить назад до комірки Віри. Просиджували зачумлено, мов двоє марцьових котів, до пізньої ночі, нічого не мінялося, тільки одного вечора, в кінці січня, а чи може на початку лютого, Еріх, як звичайно зайшов до Віри, але не, як звичайно, присів на малому стільці біля столика, а відійшов до кута в тінь, присів на дзиґлику і вистогнав: — Скінчилося!

Віра стривожена, піднесла голову. — Що сталося?. — вирвалось у неї знічев'я.

— Триста тисяч! Шоста армія! Фельдмаршал! — стогнав він стогоном пораненого.

Віра не одразу його збагнула, але враз пригадала: Сталінград. Їй відлягло. Залиті острахом очі знов прояснилися. Гадала, що це щось з їх особистого. Сталінград для неї абстракція. Одна з чергових трагедій тієї країни. Еріх підняв на неї свій зір, побачив і відчув її настрій, уста його затиснулись, у очах спалахнув гнів.

— Ти сердишся? — питала Віра.

— Вірочко, Вірочко! Ти цього не збагнеш. Такі жертви. Ми хотіли вирватись… Порвати Біблію… Роздерти "Капітал", випекти гарячим залізом їх творців, з Москви зробити озеро, на якому б мали плавати білі лебеді. Для того ми розбили Польщу, Францію, Скандинавію, Балкани, сягнули Єгипту. В цьому поході, ми могли викопати яму і вкинути до неї цілий народ. Не забувай, що це двадцяте століття, зеніт гуманізму і єдиним нашим конкурентом був Кремль. І тепер все це враз рухнуло. І мабуть назавжди! — говорив Еріх з виразом одержимого.

Віра слухала, дивилася, бачила, пригадувала його недавню мову заперечення, не знаходила на це відповіді і у неї спонтанно вирвалось:

— У моїй країні, за один тільки рік, виморено штучним голодом сім мільйонів. Сказала це і злякалася. Що цим хотіла доказати? Що Сталінград це лиш забавка? Еріх зірвався зі свого місця, підійшов до Віри, дивився на неї широко відкритими синіми очима.

— Хочеш сказати, що ми не доросли? — питав гостро Еріх. Віра закрила очі і відмовно казала:

— Мій лицарю! Я лиш маленька невільниця. Чому мене питаєш?

— Бо ти це знаєш. Ти знаєш. Ти в тому роджена, — казав Еріх, одійшов назад до вікна, присів на дзиґлику, сперся об коліна ліктями, обійняв руками голову і так занімів. Світло лямпочки на нічному столику лиш злегка визначало його силует і Віра, що спокійно півлежала на своїй постілі, дивилась на нього, як на щось загублене. А така міцна, здавалось, людина. Такий молодий дуб. Порівнюючи з ним, вона, як лозина. Запала тиша і вона тягнулася. А коли Еріх отямився, підійшов до Віри з виразом демонстративної покори і вже спокійніше, казав:

— Вірочко, вибач. Так воно є… І єдине, що нам залишається… Ти розумієш.

— Чекати, — відповіла Віра й посміхнулася.

Еріх цього слова не зносить, одначе кориться, мовчазно відходить, а Віра проводить поглядом його широку спину і коли зачиняються двері, поволі роздягається, кладеться до постелі, гасить світло, западає глибока темрява і тиша, у якій чітко вирізняється цокання годинника, що долітає знизу.

У такій темряві і такій тиші на Віру нападають страхи. Ввижається те найгірше. А що, як ця справа з Еріхом дійде до певних інстанцій, їх заберуть і кинуть хтозна куди. Її можуть післати на фабрику, а то й гірше… На карні роботи… До концтабору. Це значило б кінець.

Вона такого не видержить. А коли засипала, їй снились тривожні сни. Прокидалась невиспана, неохоче йшла снідати до кухні, неприязно віталася навіть з Еммою, намагалась уникати Еріха і тільки робота помагала їй триматися певного ладу.

До цього вневдовзі додалось ще одне лихо. Віра в паніці. Дістала від батька знов листа. Він вже виїхав до Райху, щасливий, що зустрінуться. Але лист датований чотирнадцятим лютим, а це вже ось середина березня. В такий час лист міг забаритися, але де батько? Це ж місяць дороги… Якась несмачна містерія. Віра збентежена. Сказати чи не сказати Еріхові? Відкладала з дня на день, але що як той появиться? Як сніг серед літа. Рішилась сказати. А Еріх як почув…

— Це, Віро, зле, — казав він. — Щось в тому не гаразд. Ще не було випадку, щоб комусь дозволили відвідати робітників "ост"-а. І де він міг забаритися?

Вони в клопоті. У обох на думці, що того зухвальця могли в дорозі задержати, хоча в голос цього не говорилось. А коли б і приїхав, що буде з ним? Сказати, чи не сказати про це батькам? Вирішили поки що замовчати.

А з Еріхом також лихо, він вже видужував, лікар обіцяв ще два-три тижні, і кінець, і гаразд, міг знов до армії, але він почав знов з одруженням. Хотів залишити її як свою жінку, має, мовляв, у високих урядах впливових друзів, йому допоможуть. Але Віра хоч би що… Не здавалася, не вірила в ніяких друзів, наполягала на зачекати, не викликати вовка з лісу… З не легким, дуже не легким, серцем, Еріх, годився, а так при кінці березня, за гарного передвесняного дня, коли світило сонце і цвірінькали горобці, він приніс вістку, що його залучено до армії… Але не на фронт, а до вишкільної команди в Айзенаху, пара годин потягом від Ваймару.

В домі Врінґлєрів зітхнули з полегшою. Можливо, можливо… Можливо, що це принесе розв'язку і, можливо, на краще. Але не багато для Віри. По-перше, знов лист від матері, питається чи не приїхав батько, як також повідомляє, що "ті", здається, вертаються і чи зможе він приїхати назад. Це може також обірвати їх листування. Всі там стурбовані. Люди бояться. Не відомо, що їх чекає.

По-друге, ще один лист… З Айзенаху. "Мила, хороша, дорога! Цілі дванадцять годин без Тебе. Проклятий простір. Але думка моя з Тобою. Ти для мене життя, надія, майбутність"… Довга, патетична сповідь юнака з шкільної лавки гімназії. Обидва ці листи для Віри лиш біль. Писала матері, що батько все ще в дорозі, невідомо де, невідомо чому, невідомо чи приїде взагалі. Про себе сливе нічого, лиш пару слів — жива і здорова, чується добре. Просила писати їй, як довго можна. І багато привітів для діда, баби і всім рідним.

А щодо Еріха, то писала йому того самого дня, коли дістала від нього листа. Вечором, в будинку тиша, вона довго компонує відповідь в мові, якою на письмі не орудує ще гаразд. Казала, що пише в ті самі години, коли вони були разом, на тому самому місці, яке він знає, з ти самим почуттям, яке він також знає. "Над ліжком світиться моя лямпа, до вікна б'ється мій вітер, лишень на його місці не бачу мого милого", писала вона слово по слові, літери не дуже слухались, деякі бунтувалися, інші сміялися, ще інші плакали. Хоча не цілком, — писала вона по хвилі надуми. — Я його чую, той самий ритм, та сама думка і знаю, що в цей час, він також в ритмі мого думання. І нас, як він каже, ніщо не розлучить. Ми приречені бути разом без огляду на віддаль.

Я намагаюсь не думати чорними думами, байдуже, що нас чекає. Ти мій, я це знаю! Люблю Тебе, хочу Тебе і чекаю на Тебе в моїй келії. І молюся. Твоя Віра".

І між іншим, вона почала цікавитись фронтом, особливо тим східнім, вечорами, о дев'ятій, разом з Гансом, вона слухає звідомлення Головного командування. І довідалась, що совєтів вигнано знов з Харкова, а це значить, що їх листування з матір'ю може продовжуватись. Але від батька… Мовчанка. Глуха, мертва, моторошна.

Зате від Еріха — лист за листом, а в суботу приїхав і сам. Увігнався прожогом, схопив її в обійми і так вони тієї ночі розходились, аж коли до вікна втискався ранок. Ранком на кухні лунає довга, голосна розмова, у якій голос Еріка домінує цілковито, Віра не розбирала слів, але розуміла, що це про неї. Не зійшла до сніданку, Еріх все їй притягнув, все схвильоване.

— Не можуть зрозуміти, що ніяке ґештапо тут не поможе, — викрикував він продовження мови кухні. — Заберуть! Я їм сказав: заберуть тебе, заберуть мене. За що? Що я полюбив добру, благородну дівчину? Кого я цим зраджую? Мої рани? Мій хрест залізний?

Сиділи разом, весь день разом у повній облаві, о одинадцятій, не прощаючись зі своїми, Еріх від'їхав, наказавши Вірі, не просити у них ніякого вибачення, не говорити з ними, аж поки не заговорять вони і тільки по-людськи.

Але в понеділок рано, коли Віра, без сніданку, вийшла кормити худобу, до неї підійшов Ганс і почав казати, що даремно вона гнівається, що вони ні в чому її не винуватять, а лиш стурбовані, щоб не сталося гіршого. Віра це розуміла, зайшла до кухні, зо всіма віталася, з Еммою навіть обмінялась посмішкою. А коли дійшло до розмови, Емма зазначила, що цілу ту завірюху зчиняє Гільда, яка погрожує ґештапом, що вони і хотіли сказати Еріхові. На селі про це мови і мови, люди поділені, багато за Еріхом, лиш не мають відваги це сказати.

Віра слухала, розуміла, мовчала, терпіла, минали і минали дні, приходили і приходили, дуже знані, лист за листом, вісті Еріха з печаткою Айзенаху, але ось, поміж ними, зім'ятий конверт іншого вигляду з печаткою незнаного місця Люнденбург. Батько! Нарешті. Те, що вони й сподівалися. Їхав, в Кракові його зняли, відправили до табору "Ост", працює у однієї вдови по якомусь полковникові, на винограднику, недалеко Відня. Лист гіркий, що не слово то гнів, видно вдарений. "Але ми це, дочко, переживем, дуже це не певна зброя завоювання і розплата за таке може бути понад кожну міру", — закінчував він свій лист. Віра не менше в гніві, ніж батько, боялася його приїзду, але весь той "Ост"… Уявляла гордого батька з тією на грудях латкою. Це переходить міру можливого.

Цього, одначе, нікому, навіть Еріхові, не прозраджувала, це її особисте. Не писала, ні батькові, ні матері про свої власні клопоти. Це також особисте. Це німа, глибока, внутрішня царина болю, до якої вступ іншим заборонений. Лишень власна воля жити, лишень гордість серця могли з цим змагатися.

І лишень час йшов звичайною, наміченою перстом Вищої волі, дорогою, так само, як було колись і, як буде колись. Можливо, тепер він твердіше ставив свої кроки, ніж звичайно, естафета його днів чергувалася хворобливіше, але взагалі, по шляхах вічного, все було, як було. Сонце, земля, трава, горобці — все, як завжди.

Але фронти довкруги Великого Німецького Райху, на суші, на воді і в повітрі, ломалися і рушали, ніби крига, зрушена дотиком весни. Залишено Донбас, Харків, перекрочено й залишено Дніпро. Шостого листопада залишено Київ. Над старовинними, романтичними містами Райху, як днями так і ночами, гуркотіли літаючі суперфортеці Америки, бароко і готика минулого, оберталися у звалища сучасного. У грудні вперше загули сирени Ваймару.

Протягом цього такого екстатичного верем'я, Віра жила своїм особистим, завороженим патосом, Еріх, як вагалко годинника, регулярно, щосуботи з’являвся в її чертогах, вони були переладовані самі собою, дома перестали їх займати, на селі перестали дивуватися, по начальству не збувало вже часу. Урвалось і листування з Каневом, образ матері віддалявся і зникав за межою огню, листування з батьком набирало звичайности, зв'язку з тіткою Тетяною, не встановлено.

Стривоження було велике, на землі і на небі. Нюрка Рябова, яку Віра іноді зустрічала, викрикувала захоплено:

— Віро! Йдуть наші! Вони будуть і тут. Вже під Львовом. Їдемо додому! Не журись з тим твоїм лейтенантом. Забудеться. Як з гуся вода.

На таке у Віри лиш мовчанка, це така цупка щирість, що з нею не даси ради, то ж то для Віри, те її "наші" і те "прийдуть" лиш помноження клопотів, хоча, треба сказати, що такий розвиток цих подій, можливо, ще найконтентніший, коли подумати, що там би міг загніздитись справжній "Ост", завданням якого — розчавити і стерти з лиця землі, що там людського і заповнити місце "расою". У Віри це питання не виходило на кін думання, але вона бачить життя. Взяти хоча б її та Еріха, ті їх корчі зачумлених, а це що, треба сказати, ідилія з порівнянням до справжнього.

А взагалі Віра на моторошному, що не має ні кінця, ні краю, роздоріжжі, куди лиш не кинь — клин. І все розтрощено, ніякого ніде опертя. Де, скажете, її батько? Мати? Брат? Дядько Андрій, тітка Тетяна. Та Софрон, та Петро. Розкидано, розметено, розвіяно. Не люди, а забавки химерної дитини. Іноді, ночами, в темряві вона намагалася встановити себе в просторі світа. Виходило безглуздя. Лист дерева, зірваний вітрами осени і занесений у якусь кльоатину.

Нове Різдво і Новий рік, що були з вогким, дрібним снігом та лагідною сірістю неба, святкувалися вдома, родинно, замкнено. Розуміється, приїхав Еріх, Віра з Еммою чепурили ялинку, роздавали дарунки. Віра дістала перстник, про що подбав Еріх. За святочним столом сиділи всі разом, ген з Яном, проспівали "Штілє нахт", але піяніно, на цей раз, мовчало. І без нього було повно, сито, тепло.

А огульно, треба сказати, що ці місяці якось притихли, байдуже, що там десь не робилося, у родині Врінґлєрів мир і лад і, мабуть, тому, що наближалося те найгрізніше, перед яким, все інше, тратило вартість.

На службі Еріх також робив поступ, до його "лейтенант", додано "обер", січень та лютий, та березень минали "нормально", хоча в січні, східній фронт, сягнув передвоєнних границь Польщі, в лютому він застиг, було під Львовом, але в березні перекрочив вже Чернівці. Двадцять четвертого лютого вперше збомбардовано Айзенахде то Еріх муштрував своїх рекрутів.

То ж то, пару місяців згодом, червня шостого, о годині 5.15 ранку шістсот морських гармат, за десять хвилин часу, перекидають на берег Франції, довжиною трьохсот кілометрів на захід від Гавру, дві тисячі тонн гарматних стрілен, після чого, одинадцять тисяч бомбардувальників, маєстатно здіймається над островом Британія і перекриває заворожений Ля Манш. Ця прелюдія відслонює ще одну дію загальної сцени, після того, як два дні тому обсаджено Рим. Ще місяць і панцерні дивізії аліянтів закріпляють Нормандію, східній фронт перекрочує Сян, в головній квартирі фюрера розривається бомба, патетичний доктор Ґеббельс проголошує всенародню мобілізацію.

Дуже змінний час, але на фронті Віри все йшло без змін.

Аж до, скажемо, місяця серпня, коли то, з невідомо яких причин, Еріх не з'явився в суботу, як звичайно, у Віриній комірці, в по часі, від нього прийшло коротке повідомлення, що його раптом знято з його місця і відправлено, як стій, на фронт. Гостра для всіх несподіванка. Не сказано на який фронт. Родина Ганса стривожена, Віра в розпачі.

Саме ж бо тоді, з кінцем серпня, Віра вперше відчула свою вагітність. На двадцятому році життя, розвинена, здорова, материнство не було їй тягарем, бути матір'ю — її ідеал, вона знала й вірила в Еріха, але, що його тепер? Мала тільки номер його польової пошти. Віра негайно висилає про це вістку у визначені простори і напружено чекає відгуку.

Для жінки нема посвятнішого, містерійнішого почуття, ніж перші ознаки її материнства. Віра сповіщає милого про це чудо в глухе, німе нікуди і чекає, і ще чекаєдовго чекає, але ж ґвалту — горенько… Нема. Нічого нема. Намагалась знайти виправдання… То ж там — мій ти Боже! Бої. Кинулась знов до радіо-вістей, кожного ранку хапалась "Тюрінґер Цайтунг"-у. Американці здобули Рене. Німці пустили Фау-2. Совєти форсували Віслу. Три союзні армії оточують Париж. На Берлін скинуто 8,000 тонн бомб. 11,026 вбитих. Капітулює Румунія.

День-у-день отаке, а там же Еріх, у Віри голова завертом, з нею й біля неї родина, напружене слухання, заперте дихання. По середині на дзиґлику Віра, за нею на стільчику Емма, ззаду, зі закачаними рукавами, сперта на одвірок Кляра, спереду біля самого апарату Ганс з погаслою люлькою, забувши навіть за свій дим.

Гай, гай — даремно! Самі лиш удари.

Ганс намагається довідатись щось про сина у воєнному уряді. На якому бодай фронті. Дарма. Не хочуть навіть говорити. Там і там фронт, а де фронт там бої і поки не повідомили про втрату, значить живе, з вістями не так просто, часто обриваються зв'язки, забрано в полон, недораховано втрати.

Ганс вертається, у брамі подвір'я чекає Віра, вона питає його лиш поглядом, він відповідає лиш поглядом і це все. Зрозуміло.

У кухні, після вечері та після вістей, Ганс сідає до свого просидженого фотелю, набиває люльку і хто його слухає чи не слухає, бурчить:

— Що ж… Так воно є… Так мусіло бути. Не дивуйся, дитино. Коли воно починалося, я їм казав: не заривайтесь зі світом, не обтяжуйте сумління. Буде біда. Людина такого не здержить.

Годі сказати чи домашні догадувались про особистий стан Віри, вона почала повніти, бліднути, на обличчі жовтаві плями, інколи у неї туманіють очі, тяжче рано вставати.

Десь згодом, Віра помітила, що до неї придивляються. Ганс сам почав підносити тяжчі цебри, вона це розуміє, їй соромно, її це сердить і одного разу, вона вибухає:

— Чого ґапите? Я в тяжі! Боїтесь? — Виклично, зухвало, зло. Ніхто на це не відповів, час сам по собі ставав зухвалим, до Ваймару, видимо-невидимо, валило різного люду, потяги їх привозили і висипали на вулиці. Мов всієї Европи, обвантажені торбами, клунками, валізам постаті, куди не глянь, шукали притулку. Щоб їм помогти, постає ряд комітетів, а між ними Ukrainische Hauptausschuss, Stützpunkt Weimar[5], на площі Гітлера, в домі Gliederung, кімната 19 і, здавалось, що поміж іншим різномовним втікацтвом, української чулось найбільше. Уділялось поради, виряджалось атаки на тюрінгських "фрауен" та їх "штубен", спочатку в районі міста, то ж то згодом, далеко поза околиці.

Досягнула ця інвазія і Мелінґену, місця оселення Віри Морозівни, в домі її пана-господаря порожня кімната, що належить синові, а той на фронті, а закон оберігає її недоторкальністю. Все там на місці, ніщо не турбує її спокою, предковічні мури оточують її недосяжність, але чи встоїть вона перед силами інноплеменництва цього грізного часу? Село вже ним заповнене, але порожня кімната в домі Віри Морозівни, все ще борюкається за свою порожність і головною потугою цього була, розуміється, Віра. Приходили… Розуміється… І не раз, але вона обстояла. Недоторкальність кімнати збережено.

І наближалося ще одне Різдво, — найбарвистіша точка року, лишень цього Anno Domini 1944, його барв змарніли і вкрились жалобою. Вже кілька тижнів, чи не кожного вечора, біля години десятої, над Ваймаром, чорному, як сажа, просторі, зривався рев сирен. Здалека, особливо за гострого вітру, видавалось, що там прорвалось небо і почався біблійний суд. По селах гасли світла, западала тиша, з виглядом янгола смерти, проходив сільський сторож і витрублював наближення кінця. Вулиці вимирали, по їх трупах топтався лиш вітер, будови товпились, як замотеличена череда овець, небо і земля затаїли дихання.

Саме цього Свят-Вечора таке й скоїлось, старий Гансів "Телефункен", хрипливим, змовницьким голосом, повідомив, що зі заходу, в напрямку Ґоти, Айзенаху, Ваймару, Єни, наближаються "зеер швере" з'єднання суперфортець, вулицею протрубив Янгол смерти, родина Гансова, разом з Вірою і Яном, зібрана в кухні, очі розширені, обличчя застиглі, ніхто ні слова, все лиш слух, вікно тяжко заслонене, під стелею лямпка з білим, скляним абажуриком, яка ось враз поволі, вагаючись, заблимала і вчахла, до глибокої тиші, влито глибокої темряви, з вітальні чути цокіт годинника, крізь стіни проривається глухий гуркіт, долівка здригається.

— Дай світла! — чути сухий голос Матільди. Ганс креснув запальничкою, блиснув жовтий вогник, виступило його шкурятяне лице, Матільда відчинила посудник, знайшовся огарок свічки, світла збільшилось, облич помножилось… У сусідній, великій їдальні, непорочно в темряві стояли не розсвічена ялинка та не зучаснений, накритий, білий стіл загіпнотизовані рокотом надвір'я.

Все це тривало до години першої, а опісля, Матільда запропонувала вечеряти. На кухонному столі стояли миси печені, хлібниця білого хліба, порцелянове блюдо калачів, на гарячій плиті великий, ніклевий кавник, всі що і як хто хотіли, брали, наливали, їли, пили і розходились спати.

Та все-таки це Різдво відзначилось. Зовсім несподівано, на сам перший день свята, що припало тоді на понеділок, не дивлячись на вчорашню небесну веремію, ані на день святочний, листонош приніс до дому Врінґлєрів аж п'ять листів і всі вони від Еріха.

— Хотів привітати вас зі святом, — казав листонош. Один з листів адресований на Ганса, решта на Віру і всі з минулих місяців, останній з датою другого грудня. Брудні, пім'яті, але скільки радости. Віра читала зі запертим віддихом, писання короткі, але кожне слово кричало. Мила! Рідна! Кохана! Вістка про вагітність Віри викликала там буревій. "Дорога моя, хороша моя! Ми святкували це цілою сотнею. Чекай, тримайся, вір! Все буде добре!" — кричав він з невідомого далека. А батькам писав — живий, здоровий, все в порядку, надіється вернутися. Ні слова тільки коли, і ні півслова — де. А все-таки гарно. Він живе.

Ще пара днів і знов лист, і знов для Віри, такий ж несподіваний з печаткою "Люнденбург 22.12.44". Батько. Привітання з Різдвом, з Новим роком, фронт підступи під Відень, його звільнено, він може прибути до неї. Був захоплений. "Мила дочурко! Нарешті! Нарешті побачимось!"

Добре воно нарешті, Віра в паніці. Що то він скаже, коли побачить її в такому стані? Що скаже вона? Чи повірить, чи зрозуміє? Жасько подумати.

І стало відомо, що свято-вечірній рейд зробив з центру Ваймару купу вантажів. Пасторальний будинок Ґете здовж розкраяно на половину, ліва, мов би нерушена, права розсипалась… Оголено стіну його робітні з портретом пані фон Штайн, яка залишилась на своєму місці для подиву публіки. Уцілів і головний вхід темно-зелено барви, під числом 67. Хідники і скверик Ам Фрауенплян, ресторанчик "Ам Адлер" та ажурний фонтанчик, пошарпані, подряпані трималися також свого місця.

Так само, у своїй комірці. Віра — розбита, отяжіла, жива й не жива. Насторожена, мов залякана перепілка, готова кожної хвилини знятися й зникнути, вслухалась в простір, підходила і підходила до вікна, переймалась кожним звуком зі зовні, відчувала шум потягу далекого взгір'я, лякалась хвилини, коли може побачити постать дорогої їй людини, якої дев'ять років не бачила і як завжди прагнула бачити.

За муром, на маленькій площі перед домом, яку можна бачити з віконця Віри, було, одначе, порожньо, безлюдно, встелена за ніч легким снігом земля, була незаймана, з будинку насупроти мотався догори дим, сірість неба і сірість землі зливались у одну сірість довкілля.

Такий час і такий настрій тягнулись й тягнулись. Віра переситилась страхами, до її думки увійшов страх, свій став чужим, вечором в темноті над Ваймаром сирени, Віра почала і цього боятися. Зривалася, бігла вниз і вже не до кухні, а глибше до льоху, де засіки картоплі, всілякої огородини, її серце швидше билося, обличчя проймала барва крейди. Сюди сходили тепер усі мешканці будинку, включно з новою емігранткою з Кельну пані Лі та її малою дочкою Гертрудою. Пахло цвіллю, кислою капустою, сиділо й стояло пів тузіна люду, гуркотіло небо, тремтіла земля, лойова свічка осяювала занімілі обличчя.

День-щодень, з болями й страхами, Віра сподівалась приїзду батька, але минули доба за добою — його не було. Знов незбагнуте… Минав тиждень і минав другий. І ніяких вістей. Думалось так і сяк: його могли знов забрати, міг потрапити під бомби. Хто зна, хто зна… Віра паралізована чеканням, страхами, батько — Еріх, Еріх — батько, до того, ще одно єство почало відзиватись з її нутра. Хто воно, звідки воно, яким правом втручається воно в таку непригожу пору, куди вона з ним дінеться.

А дні чергувалися. Дні і сирени, дні і сирени, лютий, березень, фронти стягалися, небо кишіло суперфортецями, міста розсипалися на череп'я. Вже з лютого починаючи, після шорсткого січня, почалась провесна, в кінці березня зеленіли травники… Для Віри наближались критичні дні, у Врінґлєрів похмура атмосфера, від Еріха ніяких відомостей, від батька Віри ні слуху, ні духу, за ним пропав слід, як камінь у воду.

тож-то, з початком квітня, над селами, полями, дорогами почали з'являтися низьколетні розвідники, як метко виривались з-за обрію, засипали кулями все, що тільки рухалось і миттю зникали. Наближався початок кінця, ширились страхи, розгубленість, чутки про совєтів, люди "Ост"-а ділились на тих, що чекали "наших" і боялись Сибіру і на тих, що боялись Сибіру і чекали американців.

Становище Віри робилось нестерпним, навали чуток поглиблювали її розпач, говорили, що між совітами американцями прийшло до згоди, і всіх Ост"-ів мають вернути додому. Віра в паніці. Для неї це значило б кінець. Треба шукати іншого виходу, але де він? Хто б їй порадив, допоміг? Пригадала, що у Ваймарі існує певний комітет, чи не слід би вдатися до нього? Але їй сказали, що той комітет займається лишень втікачами, люд "Ост"-а йому не підлягають. Що ж тоді далі? Чи не було б можливо позбутися їй тієї плями "Ост" і стати втікачем? Хто їй порадить? І тут вона пригадала того добродія, що приходив до них за кімнатою, він з комітету, і він їй видався людиною, що може її розуміти. Нюрка Рябова, яка все знає і все знає краще і яка зацікавилась справою Віри, радила їй це саме.

— То ж у них там комітет… То ж ти також українка… Той добродій жив в Тавбасі, три кілометри од вас, наші дівчата його знають.

— А як же ти? — питала її Віра.

— Я? Мені що? Я совєтская. Вертаюся. З Прохором. Ми запишемось.

І, здавалось, все просто, піти, назвати себе, представити свою справу… Можливо б їй не відмовили. Але той її стан… Десь, ось-ось, чекати пологів. Як з таки показатись на люди? Молодій дівчині… З тим знаком на грудях. Шукала можливості зустрітися з тим комітетчиком, найкраще б десь збоку, де менше сторонніх очей, казали, найкраще під вечір, коли він вертається з Ваймару… За Тавбахом… Три кілометри… Їй це не легко… До того ті літачки. Нема-нема і вже над головою сіє кулями, падай до землі, крийся, ні то смерть. Але було-не-було, смерть так смерть, помаленьку, помаленьку дійшла до села, його минула, втомилася, побачила збоку камінь і присіла. Хилилося до вечора, дорогою сюди і туди проходили люди, вдивлялася, чи не побачать кого їй треба, вже ось на підсмерку. Її проймає відчай, налягає зневіра, чи варто його сперечатися? Ось налетить той там і хай скосить…