Втеча від себе

VII

Коли у серпні, три роки тому, до дверей будинку Лоханських на Полтавській вулиці міста Канева, у годинах передвечірніх, підійшла чоловіча постать загорнута у лахміття земляного кольору, їй не було легко потягнути з ручку дзвінка, що висів на одвірку зліва. Постать, здавалось, встала тільки що з гробу, ледве трималась на довгих ногах з обличчям, що нагадувало обтягнутий пергаментом череп, зі шапкою пронизаного сивиною волосся.

І коли їй все-таки пощастило ту ручку смикнути та коли сірі, обчовгані двері відчинилися, їй не вистачило більше сили встояти, вона зломилася і шелеснула просто під ноги жінки, що появилася в рямцях дверей.

В будинку зчинився рейвах, жінка, що відчинила двері наробила галасу, поспіхом появилось ще двоє старших — чоловік і жінка і вони, силами, які тільки мали, почали втягати до сіней їх дивного гостя.

— Господи Боже! То це ж Іван! — першою озвалась Марія Олександрівна.

Так, це був Іван. Його пізнають всі. Виглядав гробово, не міг промовити слова, його підняли, взяли під руки, провели обережно до кімнати Мар'яни і обережно, як був, поклали на ліжко. Той самий Іван, син відомого колись господаря Григорія Мороза з хутора Морозівка, отам за Дніпром, брат вельми відомого письменника Андрія Мороза, знаного художника Петра і ледве чи знаного машиніста Софрона. Таке ось гроно людей, повних сил і соків, як гроно винограду. О, як це було колись, давно, далеко, весь той хутір зі сестрою Тетяною. Тепер це вже міт[6], легенда, дума про братів Азовських, дарма, що їх розкидано і вони ще існують, а Іван ось болюче вражаюча дійсність.

Місяць тому, він вирвався з табору полонених Орша, отуди вверх по Дніпру, битий голодом, не живий, не мертвий, цілу ту дорогу вниз до Канева, шкандибав пішки, від села до села… Можливо, він сам колись не повірить, що з ним могло таке статися, але тоді це було, щось як правило, як продовження дивного шляху, коли то, двадцять вісім років тому, його мобілізовано до царської армії, щоб в лісах Августова, потрапити вперше до німецького полону. Після того, це пішло і пішло, ні в казці розказать, ні пером описать і дійшло до цього аж другого, знов німецького, полону в Орші.

Але ось він знов… вдома, знайомі постарілі люд і речі. Коли це востаннє їх бачив? О… Почекайте, почекайте… Добрих тринадцять років, заплющ тільки очі і уяви… Як це було, чому це було, навіщо це було, за чиї гріхи і які злочини. На початку війни його пригадали, зняли з каторги, доручили постачання фронту, але йому докучило бути попихачем, біля Орла все кинув, підняв руки і пішов… І дійшов до Орші. Це ніяка зрада і ніякий полон. Людину заплутано між трьома соснами, я ідіота, не було обріїв, не було виходу, сам Сталін заметався, як злякана курка, а він же опудало перед яким тремтів світ. Шукалось, металось… Іван знав німців… Статура, культура, мудрість, проти Маркса… Так зрозуміло, так ясно.

Але в таборі Орша і це затемнилось. Стиснуто до маленького простору двадцять п'ять тисяч здорового люду і відмовлено їм їжі. Ніч-що-ніч вивозили до ям, аж поки не вивезли половину. Решта билося між життям і не життям і причиною цього мало бути брак харчів, але в дійсності — брак людського в людях, що для Івана було несподіванкою у вимірах простору Европи. І тут він зрозумів термін "Нова". За "Старої", таке б не змістилося.

А коли Іван настільки очунявся, що міг питати, його першим питанням було, де Віра? І коли йому це сказали, він отетерів. В таборах? Ост? Орша? На місці себе, бачив свою дівчинку з якою, шість років тому, у таборі Чіб'ю, розлучився. Її образ невідступно супроводив його по всіх інферно і тепер його думка стиснулась спазматичним корчем. Як з таким погодитися? Алярм — пробі! Рятуйте. Він це мусить зробити. Ост? Що таке Ост? Пароль, кличка, конспірація… Знак приречення. ГУЛАГ в масці упиря. Виссати і до ями.

Денно і нічно одна лиш думка — визволить… Знайти дорогу. До речі Іван знов щось, як вдома, он за Дніпром місце, де він родився. Кучерявий, бурхливий хутір, рожі, соловейки. Запахло вітрами Дніпра, цвітінням пшениці, млосними вечорами… Потягнуло навіть відвідати. Та ба. Порожнеча. Голо-голісінько. Хоч би де деревце. Лиш простір, лиш розмах, лиш небо. Іван чує в собі клич крови, заповіти предків. Чи не спробувати йому повернути цей шматок поля до рук його власників? Забавна, провокуюча думка.

Тим часом, у Каневі появилась цікава фігура людини невисокого росту у великих золотих окулярах та новенькій уніформі кольору рудої глини з опаскою гакового хреста на лівому рукаві з назвою герр Шпааде і під назвою "ґебітскомісар", що значить обласний начальник, також подібний до нього герр фон Носке, сиріч "ґебітсландвірт", тобто господар области — нервові рухи, гостра мова, блискучі шкельця окулярів. Іван візьми та з'явися в їх уряді на колишній Дворянській, колишній Леніна, тепер Вермахту, вулиці, представився, як колишній господар, його німецька мова від часу першого полону, не особливо сильна, одначе її було досить щоб розмовитись та довідатись, як думає нова влада "розв'язати питання сільського господарства". Чи має воно і далі лишитись "колективним", тобто нічиїм, а чи вернутись назад в рук господаря. Розуміється. Господаря. Що за господар, скажемо, бюрократ уряду, коли земля вимагає знавця діла. Іван обнадієний, він представляє і свою справу… Ота за Дніпром шматок поля, його відібрали від нього бюрократи, поле марнується і чи є яка надія, що його можуть йому повернути назад?

Фон Носке сидить розлого за широким бюром, вираз самовпевнений, на устах іронічна посмішка. — По-перше, пане Мороз, про це ще рано говорити, ми ще не знаємо остаточного рішення фюрера в справах земельних, По-друге — вам треба знати, що німецька армія не прийшла сюди повертати вам те, що забрали від вас бюрократи. Все це тепер не ваше. Ми ведемо війну не з вами, а бюрократами. Їх гасло — грабуй награбоване. Прекрасно. Йдемо за ним, — ха, ха, ха!

Точно, ясно, зрозуміло… Ніяких папірців. Jawohl! Вставай, Іване, і з Богом. І не повертайся. Ти тут перекотиполе з ласки вітрів, нічого тут не належить тобі, навіть твої власні діти.

Але Іван має тут ще одну справу. Віра. Вона там десь в розпорядженню цих ясних, точних людей. Чи не можна б щось з цим зарадити? Фон Носке і це вислухав, не сказав нічого, лишень радив звернутися до герр ґебітскомісара, обіцяв навіть протекцію. Каже, прийти завтра.

Іван обнадієний… Ба! Окрилений. Він піднесений, він плянує, йому не спиться. Другого дня, рано-по-рану, він вже в черзі ґебітскомісаріяту. Його приймають, кажуть сідати, слухають. Так. Комісар вже знає, герр ґебітсляндвірт його інформував. На жаль, звільнити його дочку вони не в стані, цим відають уряди там, в Райху, але відвідати її можна. Варто спробувати… І щось, можливо, зробити вже там на місці. Вони можуть йому помогти.

Дуже добре. Заковика лиш з пашпортом. Іван має тільки пім'ятий папірчик з табору полонених, виставлений на Іван Боровик. Все, що було на Іван Мороз, він знищив. Вояк, рядовик, сорок два роки, родом з Канева, колгоспник, мобілізований. Його вік не годиться з його виглядом, але це ж були роки. Число їх подвійно, потрійно. Добре. Згода. Іванові виставляють посвідку з відтиском пальців на ім'я Боровик… До того додається перепустка — зелений папірчик Durchlasschein. Einmal und zurück. До Райху. На три місяці.

Дуже чемні, дуже зрозумілі люди. Европейці, Іван не звиклий захоплюватись, але з цим не справишся. Побачити Вірочку, а може навіть вирвати з того ясиру. Пригадується, колись давно на сцені "Маруся Богуславка", — мати, яка йшла боса через весь степ до самої Туреччини визволяти дочку "з неволі бусурменської". Часи повторяються. Іван негайно збирається, його благословляють, слізно проводять, така незвична дорога. На захід. Везе Вірочці дарунки від мами, від бабці, від діда… В Европу. Колись про таке читалось хіба в романах — Карлсбад, Баден-Баден, Рів'єра. Призначення Івана — Ваймар. Коли ґебітскомісар власноручно передавав Іванові перепустку, він запитав:

— Чи ви знаєте, що це таке Ваймар. — Це нагадувало запит Гоголя, чи ви знаєте Миргород? Але Іван вже давно не мав контактів з такими поняттями, тому відповів заперечливо.

— У Ваймарі покояться тлінні рештки Ґете й Шіллера, — повчальним тоном зазначив комісар. О! Цікаво! Про Ґете й Шіллера Іван чув… Ще з двоклясового училища. Варто там побувати… Їхати звичайним потягом… Добровільно. Не сьогодні — завтра побачити Вірочку. Сентимент великої сили. В його уяві вона все ще та дівчинка, яка прощалась з ним шість років тому у Ухт-Печорську. Пригода нечувана. До найближчої залізничної станції Миронівка кілометрів п'ятнадцять… Йшов пішки… На станції пригадав, що це те саме місце, звідки від'їжджав дванадцять років тому до Києва і вернувся з того аж тепер. Але то було тоді. З людиною поводились, як з падлом. Тепер це не той напрям, не той потяг, не ті люди, не та мова, не той вигляд. Deutsche Reichsbahn — Ясинувата-Варшава-Берлін, але путь Іванова — Відень-Ляйпціґ, пересядка Здолбунів. Довга, не легка, незнана дорога, зимова пора. Тож Іван вперше в тому напрямку їде — Львів, Краків, ще за Першої світової війни чулись ці назви, але потім забулися, бо лежали за обсягом його геополітики. У вагоні тісно, незручно, біля нього військові, незвична мова, дим тютюну. Байдуже, все байдуже. Для Івана це люксус, а до того ж війна. Їхалось і їхалось… Пересідалось і знов їхалось. День і ніч їхалось. Миналось зупинки з яких Іван затямив лишень Львів і Перемишль і на другий день під полудню доїхалось до Кракова.

І тут все те сталося. Границя Райху. Гостра перевірка. Ес-еси. Іванова посвідка з відтиском пальців цілковито ігнорується, йому кажуть вийти з потягу, його ведуть до переходового табору… Далі це лиш кошмар… Краще б його не згадувати. По тижневі часу Іван опинився в місцевості Ґрузбах, що на річці Ляа, поблизу міст Люнденбург, вісімдесять кілометрів на північ від Відня. На його зачовганій ватянці виразно й глумливо красується "Ост".

Іван бачив види й краєвиди на земній кулі, але це щось нове, дозвольте в тому розібратися, це був шок, з яким не легко прийти до ладу, навіть коли взяти на увагу божевілля доби і повне знецінення моральних вартостей, то його пригода переходила межі всіх понять. Бридка, брудна, безглузда гра з вогнем, в якій голові могло це зародитися? В тому чулася надміра відчаю смертельно хворого, хапання за бритву на краю прірви.

Отже Іван "Ост", його власниця пані Раух, вдова по полковникові, що загинув в африканській кампанії маршала Роммеля — поставна, статочна в траурі… Коли їй привезли того велетня, вона розгубилася… У неї поле, виноградник, машини, стайня, короварня, брак робочої сили, просила дати їй якогось полоненого, але цей солідний, літній чолов'яга, вже самим виглядом, до цього не надається. А ще коли довідалась хто він, звідки він і як сюди потрапив, вона отетеріла. Ходила до урядів, щоб його звільнили, дали когось іншого, але їй скрізь сказали, що звільнити його не можуть, хіба можуть дати їй іншого, а цього передадуть деінде.

Не було ради, Іван воліє лишитися, та його пані має людські прикмети, у неї, наприклад, приміщення для наймита отам побіля стайні, але Іван дістає комірку на мансарді головного дому з краєвидом гідним пензля художника. Ще одна несподіванка. Там ті ес-еси, людолови, "Ост", тут люди і щось, як вдома, пригадується хутір, атмосфера мирности, пані Равхова з ним радиться, з нього вилазить господар, біля нього двоє дівчат, хлопець з літерою П на грудях, що значило, що він з Польщі, дві пари коней, шість корів, тузін свиней, погріб вина, повно машинерії. Іван проясняється, входить в ролю, помалу-помалу і він при кермі діла. Це зменшує гіркоту його становища, з'являється зацікавлення, пише листи Вірі, Мар'яні шле дарунок, щось з матерії, що біля неї та важилось на вагу золота.

І помітно поправляється, приходить до здоров'я… Добрий харч, чисте повітря, нормальна робота, нормальний сон… Нема то лиха без добра… Що лиш може турбувати — його "Ост". Так, Іване Григоровичу! Ти все-таки раб. Не, ворог народу", не каторжанин Ухт-Печорська, ти лиш, на двох ногах, худобина… Добре кормлена, бо в добрих, практичних руках. Іван сам раціональна, ділова істота, філософія явищ не його домена і ця нова його ситуація для нього не збагнена, так само, я він не розумів, чому його викинули з його власної хати, так само він не знає, чому дали йому ту пляму "Ост";поява такого, десь, колись, Карла Маркса, або такого ось Гітлера, для нього терра інкогніта. Явища постають самі від себе, найкраще про це не думати, а лиш шукати виходу. За все своє життя, він, здається, не надавав значення слову історія, що її колись, як докучливий предмет, викладав в його школі, покійний Афоноген Левицький. Він міг виконувати якусь функцію, навіть історичну, але це була лиш функція. Ніяка історія. Це таке ж зайве поняття, як скажемо, поняття херувимів та серафимів, то й менше, бо це бодай якась фантазія, а там лиш абстракція, порожнеча суті.

Іван, наприклад, пройшов революцію, пережив перебудову імперії, якої був громадянином, знав, що в світ настали всілякі зміни, але він не переймався цим поважно. І не розумів тих, що цим переймалися… Ген включно з власним братом Андрієм, який перейнявся справою їх мови. Яка різниця, хто там і якою мовою висловлюється… Головне, аби розумітись. Від років хлоп’яцтва, він не прочитав жодної книжки художнього жанру. Підручники, інформатори, звіти, доклади… І досить.

З цих самих причин, він зовсім не знав, що в Европі, наприклад, існує велика українська еміграція. Не знав, або забув, українську справу, як таку, взагалі, пригадувалась революція — Петлюра, Грушевський, але то епізод, проминуло й нема, така собі примха… Чув щось про еміграцію, але вже саме це слово, викликало в ньому корчі нехіті, всі ті люди, включно з його сестрою Тетяною, безнадійні романтики. Хотілося б сестру бачити, вона ось десь тут, подать рукою, "Протекторат Бееме унд Меерен", але не мав адреси. Про існування якоїсь української преси, через яку міг би знайти контакт, йому не приходило й в голову.

Одна-єдина, і виключна, і абсолютна його пасія в цьому просторі, — його дочка. Це вона і тільки вона змусила його влізти до тієї "проклятої Европи", яку він від серця ненавидів і, мабуть, тому, що вона "така дурна", а потрапить так жити — барвисто, сито, багато. Але він гордий… його гордість, своєрідна гордість, спробуй лиш зневажити. Навіть той там Сибір. Він висотує з тебе жили, але то Сибір. Краще в ньому замерзнути, як допотопний мастодонт, ніж жити на цьому теплом піддашшю з плямою "Ост". Така ось та гордість… Продукт імперіяльної творчости, завданням якої було дати гібрид особливої невразливости до завдань політики особливої відданости до завдань підвладности.

Але, як це не дивно, таборуючи на цьому сонячному, ситому, спокійному піддашшю, з краєвидом взгір'я сполосованого рядами виноградної лози, Іван почав і почав щось, мав би шукати себе самого в тому загальному хаосі безглуздя. Що він, де він, яке його в тому місце? І що це за сили, що збивають його з дороги? Наприклад, що це таке весь той марксизм, що з ним носяться, де він взявся і чого він хоче від нього. Чому він забороняє йому мати свій хутір і бути господарем? Або, що це таке Гітлер? Якими вітрами його принесло? І яким таки правом чіпляє він йому на грудях ту пляму "Ост"?

О, це питання і відповіді на них у Івана, розуміється, не знаходилось, але й так це вже капітал. Івана починає щось ворушити, він залежаний, а під залежаний камінь, ви ж знаєте, вода не тече, то ж то з другого боку — крапля довбе камінь, це істина, Іван це знає, ми це знаємо, ви це знаєте, весь світ це знає. Починай лиш питати — відповідь прийде. Вона, інколи, за синіми морями, за дрімучими лісами, але вона є, ти лиш клич. І той, здається, починає кликати.

Хоча цей час сам по собі питання, для Івана не вирішене. Ті там фронти, що сягнули, було, по Волгу. Що це за такий дракон і як до нього ставитись? Досить того, що коли, чотири роки тому, Іван був в'язнем тюрми такого міста Володимира, він бачив це питання не з того самого боку, з якого бачить його тепер, зі свого піддашшя на фермі пані Раух. Тоді, йому здавалося, що ця країна Марксо-Леніна не гідна існувати на земній кулі що такий, скажемо, Гітлер, самим Господом Богом, післаний, щоб зробити з неї місце, не лишень для певних комісарів, але й звичайних, чесних, трудових людей.

Тому Іван був рішений на жертви, підняв руки і пішов назустріч визволення… Але потрапив до табору Орша… І зустрів ґебітскомісара Шпаде, ґебітсляндвірта фон Носке… І пришили йому на грудях "Ост". І тепер Іван, вечір-що-вечір, слухає радіо-вісті. "Ґаваріт Масква! Наша побєдоносная армія сьоводня асвабаділа Растов-на-Дану! Урааа!" Двадцять один гарматний салют. Внедовзі це сталося з Харковом, а там Київ, а там… Ура за ура, салют за салютом. Іван слухає і слухає… Цілий світ слухає. Розпачливі зойки Ґеббельса, понуре ричання Черчіля… День за днем, місяць за місяцем, ось воно зближається й зближається і ось на досяг руки, не сьогодні — завтра появиться на його мансарді. До дверей Івана стукає рішення. Іване, вставай! Збирайся!

І тут Іван стратився, так він стратився, затупцяв на місці, як його й куди його збиратися, вперед чи назад, тут "Ост", там ура, але там також його син, його брати, його дружина… І Дніпро, і небо… І та сила, що ось вривається в серце Европи, щоб його вирвати і кинути псам. І ціла та величезна минулість, з віку й правіку в яку ти, тілом і душею навіки врослий.

Іван знає, що вернувшись "туди", на нього чекають нові пригоди сибірського типу, але не це його від того здержує. За ним незакінчена його місія, від якої все це почалося. Там десь все-таки його дочка, це вже зовсім тут близько, можливо, в більшому клопоті, ніж він сам і потребує помочі, що вона дійде й туди. І там ми зустрінемось.

До речі, пані Раух, що була втаємничена у Іванові клопоти з дочкою, береться йому помогти. Через різне високе знайомство вона виробляє для нього статус втікача, це вже не чинить тепер таких труднощів, як це було свого часу і врешті-решт, з двома повними валізами дорібку, певною сумою німецьких марок і легальною робітничою книжкою в кишені, під ніч двадцять другого грудня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року, Іван висилає Вірі захопленого листа: він приїжджає.

Але він не приїхав.

Де дівся Іван?

Він виїхав і він їхав. Його курс — Відень, Лінц, Реґенсбург, Нюрнберґ, Байройт, Єна, Ваймар. Якісь пів тисячі кілометрів… Добре перестудійована й передумана траса… З безліччю більших і менших пересядок… Завантажені вагони, розбомбовані станції, тіснота, боротьба за місце, холод. Три дні і три ночі триває атака з опором руху, але на четвертий день, у годинах вечірніх, Іван висідає на імпозантному, частково пошкодженому вокзалі Ваймару з дуже невиразними виглядами на можливість якогось нічлігу. Просторий гол вокзалу, як і всі його почекальні завалені людом. Стоять, сидять, ходять, ні кроку вільного, люди різних мов, між якими Іван чує і мову його країни. Все обвантажене… Мішками, кошами, валізами. Все звідкись їхало з наміром кудись їхати і, здається, не знало куди.

Іван змушений також до цього приєднатися, до міста вже ось скоро вечір і ніч, знайти щось там — даремна справа, десь тут присяде, прокуняє, а завтра… Там буде видно.

Але що, дійсно, завтра? Куди з тим завтра? По-перше, довідатись де Віра. По-друге, харчові картки. По третє, дозвіл приміщення. Це значить уряд, на кожному кроці уряд, куди не кинь оком — уряд. Але уряд то уряд, для Івана ніяка це новина, у них там вдома також уряд, а це ж війна. І в його кишені робоча книжка уряду праці міста Люнденбург, — Arbeitsbuch für Ausländer[7], Deutsches Reich, вигляд справжнього пашпорту з державним орлом, з фотознимкою, ніяких відтисків пальців. Там значилось, де він родився, коли він родився (двадцять років скорочено), якої державної приналежности, Боровик Іван. Добре. Все добре. Лиш піти завтра до уряду праці, записатися на листу працюючих, дістати приміщення. А там і Вірочка. Все ідеально, все в нормі.

Іван так і робить. Він лиш не був втаємничений вистачально в інтимності нового свого місця побуту. Ваймар не Люнденбург, не лінія фронту, не евакуаційна зона з балаганом порядків, це найглибша глибина Райху, шістсот кілометрів до сходу, шістсот до заходу, територія розташування знаменного Бухенвальду та його філіялок — Ротлебероде, Гаймкелє Ерліху, Ротлебену, Дори. Це варстати Фау-І, Фау-ІІ, Юнкерса, підземних зброярень, сотні тисяч невільної робочої сили… Під управою найгрізнішого з грізних, ґросмайстра рабства, ґавляйтера Завкеля Фріца. З дуже твердими порядками життя і не життя.

А тому, коли Боровик Іван, другого дня, появився в уряді праці, знов таки, як і в Люнденбурзі, на вулиці Гітлера і показав там свою книгу з орлом Райху, його почали питати і слово-по-слову, вилізло наверх його "Ост". А це значило, що він належить до інших урядів, де він одразу відчув і інший клімат. Його питали, хто йому і яким правом, ту книжку видав, на що Іван відповів, що там написано. Така відповідь, видно, їм не сподобалась, їх тон міняється, йому вказують на останню сторінку тієї самої книжки і питають загрозливо:

— Чи ти бачив, що тут написано? — Іван не відповів. Сказати по правді, він не дуже тим цікавився. — Тут написано, — казали вони, — що коли дані тут подані не відповідають правді, це значить Urkundenfälschung,[8]тим самим strafbar[9], параграф 267 RSTGB. Іван здивований, він хоті сказати, що зроблено це не з його вини, що він також людина і, що його бажання бачитись з дочкою, ніякий не злочин… Це їх зірвало.

— Людина? Кажеш — людина? — питали вони тоном повним сарказму і один з них, невисокого росту, репаного, ластовинястого лиця, встав з свого засидженого місця, повільно підійшов до Івана спокійно вдарив його по морді. І опісля задзвонив телефоном.

Івана вдарено не рукою того паскудника, в тій його рудій уніформі, його вдарено громом серед ясного неба. У ньому затремтів кожний нерв. Він ледве втримався, що не кинутись на ту уніформу і розірвати її на шмаття: сильний, внутрішній викрик стримав його від такого відруху, він лиш занімів, опустив голову, закрив очі і так хвилину простояв. А ще за хвилину, увійшов дебелий козарлюга у землисто-зеленкавій уніформі, який кивнув на Івана головою і буркнув:

— Ком. — Іван забрав свої валізи і пішов за тим "ком".

Ось таким чином Івана не стало, ось за таких умов він "зник". За дротами табору з титулом Бухенвальд, сім кілометрів на південний схід від Ваймару, здається, перед самим 1945-им Новим роком, він цього вже й сам не гаразд пам'ятає, його дні загубилися, його свідомість затьмарилась… Не зовсім ясно, що з ним і опісля ділось, його до гола роздягали, гнали під душ, нарядили в одежину синьо-білих пасмужин з червоним на ній трикутником позначеним цифрою і літерою V в його центрі.

В такому преображенню Іван опинився в півтемному просторі довгого проходу, по боках якого стояли ряд трьохповерхових споруд до спання. Був вечір, клались спати, багато рейваху. Іванові треба добратися до лігва третього поверху призначеного для двох. Ніякого мощення, голі дошки, у Івана одно лиш бажання — дістатись на ту висоту і лягти. Він втомлений. Він ледве на ногах… Біля нього говорять, біля нього штовхаються — дарма, ніякого враження, він збирається по драбинці під стелю, як був, валиться до лігва і зникає.

Була це ніч? Година? Чи одна мить? Враз різкий викрик — Авштеен! Івана штовхнуто під бік, з лігва валяться постаті, викрики, лайка, все біжить. До лятрини, що в кінці бараку, до виходу надвір, а там черга, ніч, горять ліхтарі, щось з неба падає, роздають їжу, Іван дістав посудину, черпак чорної рідини, шматок хліба… Але не встиг він цього проковтнути, як знов гаркнуло:

— Айнтретен! — Формувались шереги, почалась перевірка. Achtung! Einhaken Stillgestanden! Ochsen — marsch! Links! Links! Links![10]Шерегами по п'ять, побравшись під руки, в'язні вибивають крок, їх взуття з дерев'яними підошвами кляпотить по камінню, у брамі ляґерфюрер нотує шереги, дорогою здовж, з автоматами, ліхтарками й собаками османи, їх напрям каменоломні в лісі два кілометри до сходу. В сутінках світанку повільно посувається колона темних постатей, притишений гамір, викрики османів, гавкіт собак.

По якійсь пів годині, колона на місці, величезна яма, стоси каменю… П'ять годин ранку. Робота починається. О дев'ятій — п'ятнадцять хвилин перерва. Цивільні й капи п'ють каву, їдять бутерброди, в'язні, хто де може, падають, куняють, більше нічого їм не належиться… А там знов команда, знов праця до години дванадцятої. Година обіду. Обідрані фігури збиваються в черги. Дістають черпак вивару брукви, бадилля шпінаку, у роті гірко, на зубах пісок. До шостої вечора праця, а там збірка. Для бадьорости кожний має взяти, не менше восьми кілограмів, камінь. Чергова перевірка, команда, вимарш. При наближенню до табору команда — піднести голову, парадний крок. Збоку, в парадній уніформі оркестра — синій мундир, червоні штани, золоті лямпаси і звуки маршу. Колодки в'язнів вибивають крок, їх зір наліво, у брамі перевірка, за брамою — стій! Струнко! Ще раз перевірка. Деякі не видержують, тут же падають і лишаються під ногами. — Mütze! — падає команда. Колона віддає честь.

— Аб! — гаркнув той самий голос. В'язні зривають з голів берети і вдаряють ними себе по рамені. Провідник здає рапорт — живих, мертвих, хворих, караних, комендант табору це приймає, обходить шереги, кидає погляд на мертвих і о годині десятій, перевірка кінчається.

А там, нарешті, вечеря, та сама, що й в обід, бурда з додатком шматка хліба, об одинадцятій кінець, "абтретен", спати… До третьої години ночі.

Для Івана такий режим значить кінець, з цим він не зможе дати ради, він невправлений, затяжкий, застарий… За один перший день він дістав кілька палиць. Вантажити весь день, на холоді, в голоді, каміння, це не для нього, цей перший день він ще видержав, але що далі. Впасти під ноги… Це значить ґазовня. Там он у віддалі з рудої цегли барак з високим димарем, з якого раз-у-раз рине в небо чорний дим зі сильним згаром паленого тіла, тож-то внизу, мов стоси дров, видніє купа трупів, що їх звозять вантажниками з різних філіялок бухенвальдського царства. Потрапити до того… Лишень впади, не виконай норми, вияви спротив… За кілька годин, з тебе лиш жменька попелу, яку, разом з іншими, викинуть десь як погній.

Іван це тут побачив і збагнув… Перед ним дилема: здатись, а чи ще змагатися? Не має часу про це думати, там де була його думка, там тепер лиш голод і втома… Але це вже щось, як останні місяці, можливо навіть тижні, цієї доби, назовні, раз-у-раз, зривається розпачливий крик сирен, там то там зриваються вибухи і це підбадьорює, надає сили, до того, там десь в тому он просторі, Віра і, можливо, вона не в кращому стані, ніж він тут, тому, як не видержати. Це понад силу, але треба… Жий, тримайся, рухайся… Іван щодня бачить, як он падають… Деякі навіть пробують тікати… При рапорті, на очах цілого табору, їх урочисто вітають, або прикінчують ударами залізної палиці. Ні і ні! Це вихід не його вихід, він мусить шукати інший. У нього, наприклад, десь там аж дві валізи і одну з них йому таки пощастило дістати, а там же харчі. Половина з них пішло на хабар "капам", але решта на його "видержати". Пара кілограмів смальцю, певна кількість цукру і, навіть!.. Господи Боже, Шинка! Справжнього австрійського виробу! Це тут скарб. Ховайсь з ним, або смерть. Але Іванові не першина, він ці радості пригадує ще з ГУЛАГ-ів. Знає, що воно й як воно. А додай до його бурди грам смальцю, до його чорного пійла ложечку цукру і це вже потуга. Можна навіть встояти на власних ногах, і навіть рухатись… Підносити брили каменя… Вибивати "твердий крок" перед брамою з написом: Arbeit macht Frei![11]

До того, йому пощастило потрапити до команди направи наслідків бомбардування. Залізниці, будови видатних бонзів, підприємств. Після "штайбруху", це вже курорт. Вставання те саме, бурда та сама, але відпали марші, відпали парадні перевірки. На працю їхали потягом, працювали між звичайними людьми, інколи хтось подасть хліба, цигарку, цибулину. І лиш одно, при цьому, мучило Івана. Тут же поблизу десь Віра… Можливо, ось там або там, адреса згубилася, але село пам'ятає. Іноді, при зустрічі з цивільними людьми, Іван обережно питав, де тут такий Мелінґен.

— О! Кілометрів сім… Вісім…Отуди — показували до сходу сонця. І траплялося, що він міг, з місця роботи, його бачити. Так воно дивно. Десяток років часу, тисячі кілометрів віддалення… І ці ось сім-вісім кілометрів… Треба видержати! Ще ось це один крок.

Минали і минали дні… Довгі, брутальні… Моторошно короткі ночі. Іван жив, і жив, і жив… Сам один у стовковиську десяток тисяч… Герметично замкнений, кам'яно непроникальний. І до певної міри, сильно зближений до себе самого, щось, ніби він доторкнувся щупками пальців найістотнішого в собі самому. На його пасьмужастій одежині, у червоному трикутнику, з лівого боку грудей, чітко вирізнялась латинська літера U. Спочатку, Іван не надавав цьому особливого значення, в його натурі не було нахилу до яких будь значків. Тут він міг бачити, У, і Р, і П, і… інші, і інші. Знаки, кольори. Чи варті вони уваги? Але йому помогло життя. Він помітив, що інші люди, такі самі, як і він з їх знаками, чомусь особливо його не люблять. Ба. Ненавидять. Більше. Готові його знищити. І особливо злобними проти нього літери Р і П. Що це за диво дивне? Здається, Іван вперше тут їх бачить і, здається, він не зробив їм чого будь злого. Але ті літери, здається, і не шукають якоїсь для цього причини, вони просто ненавидять. Літера У, на їх думку, не має права існування… Просто тому, що вони У. Цього їм досить. Вони провокують, вони нападають, вони калічать, вони вбивають. Іван мав можливість бачити, що вони знищили десятки своїх товаришів, на грудях яких було те саме У. Він також помітив, що люди цієї літери почали гуртуватися, творити об'єднання. А що їх було тут багато, у деяких відділах, більшість, вони почали забирати в свої руки службові функції, від яких походила влада, триматися разом, відбивати спільними силами напади. Що Іван залишився живим, це він завдячує саме тим з'єднанням. Одного разу, перед сном, до Івана підійшов оди такий з літерою Р.

— Ей, ти У! Почему ти такой ґордий? — запитав він злобно.

— Нє твайо, канєчно, ето дєло, — відповів спокійно Іван.

— Аха! Панімаю. Пан українєц! Нічево, нічево! Поскрєбьом! — манерно відповів той і відійшов.

Іван бачив, що з цього може вийти щось недобре, але не думав, що аж так недобре, бо не встиг він повернутися, щоб вилізти на драбинку свого лігва, як на нього накинуто якусь ряднину і на голову посипались удари. Іван опинився на долівці, удари сипались далі, але в цю саму мить зчинився більший рейвах, удари сипались сюди й туди, появився "кап", напасники розбіглися, Івана підносять з долівки, з його обличчя сочиться кров, "кап", його ж таки мовою, каже перейти йому ось туди і вказав на протилежне місце бараку. Іван перейшов. там йому підказали, хто був його напасник… "Начальнік асобаво атдєла" Нікола Барєц. "Замєстітєль" відомого Сашки Рубашки, який мав завдання "унічтожать украінскіх фашістов", не так давно, вони забили старого вже інженера з Києва, який одважився в голос назвати себе українцем. Іванові радили бути обережним, триматись своїх. Хто ті свої? Оці довкруги козарлюги, що говорять між собою українською мовою з виразно галицьким акцентом, існування яких Іван навіть не підозрював. Звідки вони взялися і чого вони тут? І один з них, з яким Іван ділив своє лігво на другому вже поверсі нар, навіть оповів йому дещо, хто вони й що вони. Іван дивувався… І вирішив їх триматися. У глибинах його національної туманности, обережно народжувалось нове пізнання, щось, як з туманности універсу народжується нова зоря. За ним шістдесят чотири роки життя.

І він вирішив добре. По-перше, названий Нікола не турбував його більше "вопросами", за винятком одного випадку, коли він, при зустрічі, підшепнув:

— Нічево, нічево… Вот прідут наші. Ми ещьо пасмотрім. — Іванові дуже знайомий цей тон, він також знав, що ця банда тісно пов'язана з німецькими комуністами, що в їх руках велика частина керівних місць, — капи, форарбайтрикухарі, і коли б прийшли "наші", вони обернулися б в чекістів, комісарів, сексотів, а тоді, Іване, тобі "нєздобровать", байдуже які там дійсні твої на це погляди. І єдина поки що, надія, що сюди, по всьому видно, йдуть "наші" не Москви, а "наші" Вашінгтону. Як день, так ніч, довкруги сипались бомби, реви сирен невгавали… збоку, з окремою загорожею, кілька забудівель окремого призначення, казали, там зібрано цвіт анти-наці, які не ходили на роботи, їли з кухні ес-есів, читали газети з переконанням, що їх місце гарантоване від бомб, але однієї ночі, над тими будівлями з'явились літаки, посипались розривні предмети і зробили з них купу звалищ. Ніяких бомбосховищ на цьому терені не існувало.

Була гарна, агресивна весна, квітень місяць покрив черешні цвітом, але небо, особливо ночами, крилось загравами. Зграї літаючих фортець, блискавки низьколетних нищівників… Земля збита кулями, все довкруги завмерло.

Притих також і табір, величний Бухенвальд з його філіялками, мов би завмер, його керівництво стратило не лишень мову, але й голову, ночами чути постріли, іноді викрики… Хтось приїжджав, хтось від'їжджав, одних вигонять, інших пригонять, притишений, гарячковий рух, зі заходу чути гарматну стрілянину… Голосніше й голосніше.

У бараці Івана тиша сливе абсолютна, вже кілька днів ніяких "авштеен", ніяких "антретен", ніяких, капів" але разом з цим ніякого "ессен". По всіх лігвах, усіх поверхів самі лиш пів кістяки, пів голі, пів живі… Нерухомі, байдужі. Ночі і дні, дні і ночі… Години, години, години… Гуркоти неба, зриви землі.

І от той день… Гарний, ясний, ранок прозорий, з-з лісу піднялось особливе, спеціяльно для цього дня, зроблене сонце, бараками пройшла мільйони років ждана вість: Американці! Від нар до нар, від кістяка до кістяка — американці! Чуєш? Чи ти ще чуєш? Американці! Кістяки воскресають, зводяться, спадають з лігв, намагаються звестися, дибають в напрямку виходу. Деякі намагаються бігти, деякі щось викрикують… Деякі падають… Сунуться рачки… А все-таки — вперед і вперед — пасьмужисті, розхристані, крейдяні лиця, запалі очі… Виходять і виходять з бараків, заповняють площу. А там ось, біля будови адміністрації, американські джіпи і молоді, рослі, у глибоких, кольору оливок, шоломах люди. Там чути оклики, видно рух, мають прапори. А кістяки йдуть та йдуть, тиснуться до переду, а між ними також Іван Мороз-Боровик, родом з хутора Морозового, що було колись на Дніпром біля Канева.

Це дивно, це дуже дивно, тільки Іван-Боровик вже не дивується. Він лиш поволі пробирається серед юрби таких, як і сам, намагається встояти на власних ногах, не звертає ніякої ні на що уваги, не думає ніяких думок, у нього одна одинока мета — вихід. Отуди за браму, на вільну дорогу, під вільне небо. Високий, похилий, посивілий, багато днів не голений, без ніяких речей у смугастій одежині. У такому стані і вигляді, залишив він браму з написом Arbeit macht Frei! Який це, скажете, був день?