Втеча від себе

II

З цього постала довга, складна повість життя однієї великої родини землі української на тлі глибинних здвигів епохи. Та жінка на тому камені… Її звати Вірою… На прізвище Морозівна. Коли Нестор знайшов її на тому камені, вона мала зліва на грудях синю шматку з трьома білими літерами OST. За цими літерами заховано усе її приречення, таємниця її життя, вогненний знак питання.

Появилась Віра у цьому просторі з тією латкою OST три роки тому у місяці червні. Була, мов громом, поражена, довкруги, без початку і кінця, безвість, губилась в тому, мов би у джунглях. І лишень згодом і згодом безвість почала щезати, з небуття виступали люди, поволі, розкривався будинок, появились кімнати, виринули меблі. А до того комори, і стайні, тварини, Віра ніколи не бачила чогось подібного зблизька, вона ще така небувала, їй щойно вісімнадцять років і тут тобі така навала несподіванок — зухвало і нахабно.

А свідомість розгортається… Мощене камінням подвір'я, брудно-жовта довкруги стіна, широка брама, овочевий, до спаду річки, сад, та й сама річка і старий млин. І життя спокійне, без поспіху — пів сьомої рано вставання, о сьомій сніданок, о восьмій праця, о дванадцятій обід, о третій підвечірок, о шостій вечеря. Старий, зі зозулею, годинник вибиває години, всі його слухають, вечорами радіо-вісті, газета, неділею церква. І ніякої ніде війни, мирні, аж сонні вулиці… Лишень портрет молодого лейтенанта в новому мундирі на комоді господині дому, що, видно, тут був, а тепер пішов і обернувся в номер 13-142 польової пошти.

Віра спонтанно входить в це царство ладу і спокою. Отой чолов'яга у зачовганій шкіряній кацавейці, твердого лиця, сивастого волосся з люлькою, яку навіки вмонтовано в той широкий, під міцним носом, рот… Звуть його просто Гансом, дарма, що він тут всьому глава. А та підтикана, широкого, повного лиця, заклопотана особа, його фрау і кличуть її Клярою. Знов — та он, вічно весела, рожевощока, повногруда дівчинисько, їх дочка Емма і, нарешті, гроссмутер — згорблена, мовчазна у довгій, чорній спідниці, з беззубим, впалим ротом… Матільда. Здається, головний тут командир і, можливо, пострах. А до того — безплатний додаток, чорнявий хлопчисько з літерою П на грудях, підкинутий сюди з далекої Польщі, як трофей війни, з назвою Ян.

А ще до того, ті там по хлівах страхіття… Незграбні сотворіння зі справжніми рогами прив'язані до ясел, яких Віра за життя могла бачити хіба на малюнках букварів. Як до них підступити і що з ними робити? А це ж вони, що "дають" не лишень молоко, але й масло. Звідки і як? Нечуване. І їх там п'ятеро, плюс он ситі, як пролетарські вожді, вепри, що хрюкають і моргають водянистими очками та наводять терор. І ті зграї курей, та качок, та індиків. Вірочко, Вірочко! Пам'ятай, що ти OST. І нема ради.

Та чи не найгіршою плягою була та мова… Суцільна маса порожніх, гаркавих звуків і єдиний Ян, з його чудернацькою мішаниною різних слів, бодай частково визволяв її з її кам'яної безмовности.

І, можливо, ще Емма… Ровесниця Віри. Повні чортиків, сині очі. І, як його втриматись, щоб не розмовитись з тією чорнобривою полонянкою. На допомогу кличеться Яна.

— Спитай її, — шварґотить та своїм тюринґським діялектом, — звідки вона.

— З Києва, — після певних зусиль, приходить відповідь. Годі сказати, чи Емма знає де там той Київ, але хай… Вона ось зацікавлена важливішим.

— Спитай її, чи мала вона хлопця?

— О, так. Розуміється.

— А де він тепер? — Ця справа захоплює сині і карі очі загоряються, вони розуміються. Але крім "нікс вайс", Емма не могла від Віри щось видістати. І було помітно, що Віра не намагається ручкатись з Еммою, як не кажіть, а вона тут не гостя, підсвідома її воля вимагає від неї триматися осторонь і дивитися правді у вічі. Здалека видно, що та дівчина для "Ост"-а не сотворена.

То ж то Емма… Їй що. Переповнена молодість, свіжі уста, сяючі очі, пружні перса, бистрі ноги. Їй би лиш пурхати та гомоніти… Сито, мирно, вдома, батько і мати, певний, твердий ґрунт, від діда і прадіда.

При обіді, що споживався при загальному великому столі збоку просторої, з цегляною долівкою, кухні, також могли точитися премудрі розважання і почати їх міг сам патріярх дому Ганс, що сидів на головному місці, ніби король на троні, споживав свинячу печеню зі смаженою картоплею і кислою капустою та дуже невиразно мимрив до Яна. — Запитай її, чи смакує їй наш обід? — Віра відгадувала, що це стосується до неї, кидала на старого скрадливий погляд, він їй по своєму подобався і кивком голови, казала — так. Вона бачить і розуміє, що нею тут цікавляться, вона така інша і з Руслянд, а Руслянд — далека і дивна. Царі та Сталін, та Москва, та Волга, Волга… Та козаки. Ще з Першої війни Ганс це знає, велика земля, у ній може зміститися багато Дойчляндів не кажу вже Тюрінгій і та ось, за їх столом дівчина, з тією синьою латкою на грудях, кажи-не-кажи, а наводить здивування… Ба! Збентеження. Здається, навіть її тут подивляють і, по своєму, респектують. На мимриння Ганса, вона стримано посміхається і постійно, так чи не так — киває так. Стара Матільда, що звичайно обслуговує стіл, пробує також щось питати. Наприклад, чи там "ін Руслянд", потраплять готовити таку ось печеню, на що Ян, як речник Віри, який не терпить Матільди, відповідає шорстко:

— Не думайте, що люди ніде на світі не знають такої печені. Чи чули ви, що таке шашлик? Це баранина, яку подають на шаблі. Чи ви бачили, як вони танцюють?

Га, га! Це вже трохи забагато, Матільда закліпала очима, тож-то Ганс кивнув носом здивовано. Одна хіба Емма незрушна, вона знає Руслянд, читала "Анну Кареніну", а там же шашлик і шашлик. Та князі, та кріпаки. Емма ж бо ходила до гімназії у Ваймарі, не скінчила її через війну, тож-то її брат Ерік скінчив не лишень гімназію, але й господарський інститут і військову школу. Це люди прості, але грамотні, вони розуміють світ і людей, навіть таких, як та дівчина з Руслянд і той парубок з Полен.

А все-таки Ян, з тим шашликом напустив диму, щоб його розвіяти, Ганс ризикує ще одним питанням: — А спитай, чи бачила вона Сталіна. — На його широких, качачих устах ледве помітна усмішка, це іронія, розуміється, питання недоречне, це ж там кумир… Але він хоче сказати, що для нього, у цій його цитаделі, ніяких таких кумирів і над ними можна й покпитися. Чи ти бачив, мовляв, чудо-юдо рибу кита? Або дракона, що дихає вогнем? Цікаво, як це вплине на ту дівчину, то їж воно там у них… Ще гостріше, ніж Гітлер. Вимовляти — святсвят, свят! Божество. Зі запертим диханням.

Але Віра розуміє Ганса, це видно з тієї усмішки, що бренить у її карих очах. — Лишень на портретах, — каже вона Янові. Ганс вдоволений. Це значить, для неї це ніяка святість, вистачить, либонь, і портрета… Зрозуміло. Політику вирішено, розмова кінчається, старий поволі набиває люльку, стромляє її до рота, відходить від столу і всідається до просидженого фотелю під вікном з гарденіями, де він може спокійно покурити і спокійно полаятись. Цю другу звичку він набув останніми роками. Щось йому не подобалось… Щось там на горі, високо, де Берлін. Він висловлював це лишень лайкою, але собі і під ніс і тільки в просторі цієї кухні.

По обіді Ганс йшов до двору, Матільда мила посуд, Кляра, Емма і Віра відходили на город. Копали, грабали, пололи. До цього часу Віра не бачила городів, не розрізняла бур'яну від моркви… Це роз'ясняла їй Емма. Вони завжди разом, розуміється, без мови, але згодом і слова почали з'являтися. Вони приходили несподівано і приносили зі собою шматок нового простору під цим новим небом.

І Віра мінялася… Як знутра, так і ззовні. Від копаниці й грабача її руки твердшали, сонце надало їм барви бурштину, на долонях появились спочатку пухірці, які тріскали і спричиняли біль, а опісля вони ствердли і покрилися горбинками, ніби туди накапано воску… Її щоки також змінилися, втратили звичну ніжність, прийшла натомість барва зрілої броскви, а відкриті литки вкрились бронзовістю. Її ціла постать набралась гарту і стала пружнішою.

А замешкала вона у тій дощаній прибудівці на площині другого поверху, як тільки вийти по сходах. Двері й стіни бронзової барви, кімнатка розміру клітки канарка, біле, залізне ліжко, сіре, військове покривало, крихітний столик, одинокий, рахітичний стільчик, невеличка, під колір стін, шафка… Це хіба й все, якщо не брати на увагу почорнілої літографії якогось замку на стіні над ліжком та вузького віконечка з білою фіраночкою, що виходило на мур, на майданчик з клаптиком вулиці д'заходу сонця.

До прибуття Віри, тут царствував Ян, це для нього воно й збудоване, але ось та Віра і Яна прийшлось виселити до комірки побіля стайні, мало не разом з кіньми. Таке пониження його статусу, не могло йому подобатись, але яка рада… Ціла та Віра… Яка з неї робітниця? Хто її таку сюди післав? Але кажи-не-кажи — Ян є Ян, лицарська кров… З першого погляду та панночка так вплинула, що його серце не знайшло іншої реакції, як лиш зм'якнути і скоритися. Слава! Спротив зломано, мир встановлено, Віра має свій окремий на землі кутик… Перший раз за життя. Тонкі стіни, все крізь них чути… Ціла, головокружна революція її побуту, вона може бути сама зі собою, ніхто на неї не дивиться, шматок її простору.

І в цій атмосфері Віра починає жити… Зовсім наново. Не може цього ще сказати, але вона чує, це в її думці. Хто вона, де вона, чому вона? Що це те Ост? І чому воно на її грудях? Почало виринати ген з небуття минуле. Особливо вечорами, коли залишалась сама, зовсім сама, незбагнуто сама. З небуття виступали видива… З глибини, здалека… Як забутий сон. Пригадує, пригадує… Канів, бабця Марія, дід Микола, старий Афоген, розмови про хутір. То ж у них був хутір. Господарство. Щось, як тут. І вона… Пригадує, пригадує… Поросятка… Маленькі білі, крикливі. І тяжка льоха. Боялася страшно на таке дивитися Перше гостре враження, що залишилося в пам'яті.

А взагалі той хутір, щось, як легенда. Стільки, бувало, розмов. Вірочка, було, слухає і слухає, особливо та бабця Марія. Як вона любила, бувало, це згадати, особливо коли "був голод". Не було навіть хліба, а на хуторі, бувало, столи гнулися. Вірочка до подробиць все, було, знала і забулося тому, бо прийшов такий час, коли треба було все забути. Навіть рідного батька. Лиш тьмяно пригадує, як вони, серед ночі, покидали хутір. Була ще зима, холодно, віяв вітер… А також їй знано, що у неї мала бути сестричка… Народилася серед бою і померла. Вона це знає, сама мама їй це потихенько сказала. То були жаські спогади, особливо, коли не стало батька. "Вони" його забрали і він зник, його не було. Де він був і що з ним робили — годі сказати, але пригадує особливу поїздку з мамою чи не до самого Сибіру. Дуже гострий, незбагнутий спогад, та їх зустріч на якійсь засніженій станції під шум паротягу і знов те прощання… Вона йому грала, добре пригадує, Шопена, його тверде обличчя корчилось з болю, а вона навіть не могла плакати так її тиснув жаль. Після того він знов зник, знов не було. Зник, не було, зник, не було. І чому і за що? І аж тепер, у цій хіба комірці, вона може бодай сама себе про це спитати і подумати. Як добре, що вона тут сама. Можливо, люди, до яких вона потрапила і справді люди, але між ними і нею глибока прірва. Як їм знати, що це у них таке появилось. Це Ост. Нема початку, нема кінця, "раум", простір, порожнеча, темнота. Ні, ні. Вони їй ніякі люди, вони, хтозна — діти, чи малпи, чи тирани… А може й люди, але ті, які так далеко люди, що не знають де тому кінець, століття й століття вони були людьми, ніщо не заколочувало їх призначення, вони вросли у систему людського і їм не збагнути чогось іншого. Як також цієї ось дівчини з плямою на грудях у якій три літери мають замінити все людство.

Тому Віра не квапиться наблизитись до тих там людей. Не треба. Зайве. Їй краще бути самою в собі, аж хіба вона вийде зі себе, аж хіба вбудеться у цій атмосфері, аж хіба стане людиною, як всі люди.

У цьому також селі, крім Віри, є ще кількох з її краю, але вона пізнала їх під час дороги і не має бажання продовжувати це знайомство. Їм лиш аби вижити. Не питати як. Як тварини. Ба, як інфузорії. Багно — не багно. Нюрка Рябова з Ростова, Катька Пащенко з Запоріжжя, Сонька Крюкова зі Сталіна.

— Не розводь мені маліни — казала, було Нюрка, коли Віра докоряла тій за якусь там непристойність. — Думаєш, ти що? Принцеса на горошині?

— То залиши мене й не приставай, — казала на це Віра.

— Цяця! Подумаєш! Тут тобі твою пиху змиють, як пудру.

— Не твоє це діло, — одгризалась Віра.

— На цьому світі нема не мого. Так і знай, — резолютно, слово за словом, вирікала Нюрка.

І на цьому, здається, між ними скінчилося, тому Віра тут і там сама по собі, тому й оточили її зо всіх боків хмарами спомини — тяжкі і примарні. Не довга вона та минулість, але видається безконечністю. І все воно там, за тією завісою від землі до неба непроглядною. І мати… І батько… І батько? Чи у неї є батько? Чи у неї був батько? А як є, де він є, а як був, де він був? В цих роздумах і цих запитах, Віра шукала себе загублену в просторах, що нагадували джунглі. Там то там, натрапляла на ясності, а взагалі — темінь. Мряковина… Через які, траплялося, виринало щось, як друзі, дитинство, навіть сміх… І в тому також… Сашко.