Втеча від себе

IV

І от Віра на полях села Мелінґену з копаницею, починає до цього звикати, до неї підбігають то Нюрка Рябова, то Дунька Мелехова, що працюють в сусідстві. Загорілі литки, смугляві щоки. Нюрка намагається залучити Віру до їх товариства, у них там француз Альфон з полонених, двох поляків, один наш, такий Прохор, ще його кличуть Плохором, бо мовчазний. І чоколяд, і мармеляда, і гармонія, хижка побіля стайні. Німкам аж тече слинка, їх господиня сама за Альфонсом гецає, чоловік же на фронті.

А Нюрка, далебі, дівка-бой, на неї чигають не лиш Альфонси, округлі, як кабак, груди, як місяць в повню, лице, як лазурок, сині дивильця. Заведе те "полюшко — поле" — на цілу долину чути, "козакенвайб", кажуть німці, і по своєму люблять… Але не любить вона їх. Ні, ні, ні. Один хотів, було, залицнутись, та по морді так креснула, що віддмухнувся, як пух.

— Бачиш цей ось папір, — тицьнула вона йому під ніс таку цидулку. — Там написано: підеш на мене — расу свою закаляєш. А за те Бухенвальд. Та й моя раса від такого зіпсулася б.

Такі їх розмовоньки. Поле на пригірку зі схилом до долини Ільму, свіжо і зелено, в далині річка та луги, та старе, ніби гравюра, село, а там далі гостро зеленів гай, а ще далі, на обрію, втиканий вежами Ваймар.

Таке ось царство Вірине, починає з ним входити в дружбу, але той там Київ, той ранений батько, і друг, і брат, вічне марево серця з іконою матері, що затьмарено, мов у церкві, манячить в уяві. Ростовські дівчат не приносили розрядження, не її це стиль… Не зближалася з господарями, ані з Яном, от хіба Емма. Рум'янощока, співоча, танцююча. Інколи побренькує на піяніно, що стоїть у вітальні. З нею Віра схильна на компроміси, але й це ще питання не вирішене, зачекаєм, що скаже час.

Німецька мова Віри починає прояснятися, її пам'ять, раз-у-раз, заповняється новою словнею і вечорами вона вже мацає за книжкою. Старий Ганс, у тій своїй кухні, має поличку, а на ній видно написи, — "Вкрадена принцеса", "Барабан Дервішів", "Мордерство в Газельмурі". Він полюбляв недільними підвечірками, коли всі розійдуться, повалятися на твердій канапі з окулярами на сокирному носі і з книжкою у довгих, кістлявих пальцях. Віра запитала, чи могла б і вона скористатись з його книжкового скарбу, а той, дуже охоче заякав: — Я, я, я! Яволь! Бітте шейн!.. До речі, Емма також має свою книгозбірню. "Дика любов", "Кохання дівчини лісу", "Чарівний май", але на це ще Віра не готова. Залишимось поки що при дервішах.

Але Емма все більше і більше входила до кола уваги Віри. Запрошувала її до себе… Невелика, затишна, з вікном на садок, кімната, багато на стінах листівок, карток, фотографій, затишно, лагідно. Багато всілякої мови, а в тому про брата Емми. Ось його фота… І ось… ось. Офіцер, лейтенант, гарний, бравий з орденом. Скінчив гімназію, студіював агрономію, тепер на фронті. Великі Луки.

— Чи ти знаєш таке місце? — питала Емма.

— Десь там на півночі… Як Псков, — казала Віра.

Чи Емма щось з того зрозуміла, сказати годі, її зацікавлення переходить на інше. Віра ж має напевно також родину.

— Знаєш, Еммо, — казала на це Віра, — Коли б ти знала мою родину, ти б не повірила, що це є в дійсності. У нас революція.

— У нас також революція, — казала Емма.

— Коли я вступила до вашого двору, мені здавалося, що тут нічого не мінялося тисячу літ, — казала спокійно Віра.

— У нас модерні машини, — казала Емма.

— Мій батько мав також щось подібне, але з того не залишилось каменя на камені, а батька карають за те ціле життя, — казала Віра.

— Щось аж таке… А чому? — дивувалась Емма.

Віра також не знає чому, тому краще замовчати, до того у них ось важливіше, чи мала, наприклад, Віра хлопця. У приливі такого зворушення. Віра відкрила Еммі таємницю Сашка.

— Ти мусиш нас дуже ненавидіти, — казала, з виразом розуміння, Емма. Віра її розуміла також.

— Головне, розчарування. Ми думали, що ви нам поможете, — казала вона. — О! Ферікт! Ви думали не так, — казала Емма. — Більше такого не повториться, — казала Віра. На цьому, тему вичерпано. І до неї більше не верталися.

Перша осінь і перша зима у цьому просторі, були для Віри великим дивом. Це ж війна, а тут мирно, це ж голод, а тут сито, вона ж невільниця, разом свобідніша, ніж було вдома. "Дорога, люба мамо!" — писала вона матері. Розповіла про все, що з нею трапилось і закінчила філософією: "Вища воля хотіла показати мені життя, яким воно має бути і яким воно є. Я зійшла сходами вниз, але й так воно достойніше, ніж у нас на верхах"…

А десь д'Різдву, Віра дістала від матері відповідь:

"Люба моя донечко! Ми дуже втішились вісткою про Тебе. Я живу в Каневі з батьками. Всі ми дуже переживали Твій від'їзд, але може воно й краще. Я, донечко, стала знов релігійною, можливо з відчаю і я завжди молюся за Тебе. Твоя бабця все ще рухається, хоча її ломить ревматизм, а дід, не лишень рухається, а й почав знов політикувати. З харчами даємо раду, мали городець, а хліб можна дістати. До того батько трохи лікарює. У нас мирно, але як надовго.

Там десь в Чехословаччині, у Празі, живе твоя тітка Тетяна, замужем за Миколою Водяним. На жаль, загубили її адресу… Було б добре Тобі нав'язати з нею контакт. Ми чули, що вони живуть добре і, можливо, могли б бути Тобі помічними.

Але знаєш, донечко… Не це головне, що хотіла Тобі сказати. Слухай! До нас несподівано прибув Твій батько. Це чудо. Пригадуєш його з Ухт-Печорська, пережив страхіття, кілька років провів по тюрмах, був звільнений, став начальником постачання якогось фронту, біля Тули потрапив в полон, перебував у таборі полонених, якось з того вирвався і тепер з нами, є дуже хворий, мало не згинув з голоду, батько його лікує і є надія, що все буде добре. Збирається писати Тобі листа. Поки що він Тебе дуже і дуже вітає.

Маємо вістку також про Василя, він працює у якомусь воєнному інституті, робить важливу роботу. Дядько Андрій з Ольгою перебував в Уфі, тепер на фронті, виступає по радіо. Про дядька Петра і дядька Софрона, нема відомостей. Побоюємось, що Петро не живе. А Катерина Львівна виринула в Харкові, вона ж виїжджала і, мабуть, не доїхала за призначенням.

А Тебе, донечко, хорони Боже! З Різдвом Христовим та Новим роком. Обіймаємо, пригортаємо, цілуємо. Всі ми тут разом Твої рідні! І за всіх них. Твоя мама — Мар'яна Мороз".

Для Віри це був удар, радісний, але удар. Головне батько. Невже він все ще існує? Як виглядає? Чи дуже старий? Як його здоров'я? В уяві виступає минуле, пригадує, пригадує. А також тітка Тетяна, її було заборонено, таємнича легенда, а диви — дійсність. Несподіванки, самі несподіванки і питання. Віра ними перенята, Емма це також помітила.

— З тобою щось не гаразд? — питала Емма.

— О, всячина, — відповідала Віра.

— Щось про Сашка? — не відставала Емма.

— Дістала лист з дому. Від мами.

— Щось недоброго?

Слово-по-слову, Емма цікава і Вірині таємниці вийшли назверх. Її хотілося мати довірену душу. — Але ж Еммо! Дорогенька! Під страхом смерти! Благаю! Нікому ні слова! Обіцяй! Присягни!

— Але ж чому? Але ж чому? — питала сливе перелякана Емма.

— Ні, ні, ні! Присягни! Ні слова! Це лиш тобі. Колись скажу більше.

— Добре. Гаразд. Мовчатиму! — казала Емма, хоч не розуміла чому. Їй би хотілося розповісти про це кожному стрічному, така сенсація. Далебі дивні ті русен. Бояться власної тіні.

Вони домовились, запала змова, в родині Ганса будні, спокій, лад, але не так воно в світі. "Тюрінґер Цайтунґ", радіо-приймач тільки й знають, що десь там бої. Під Сталінградом, під Москвою, під Кавказом. Хижа зима, зморні простори, атаки за атаками. У Лібії також не переливки, англійці, як чути, вперлися, копкі піски, гаряче сонце, панцері грузнуть. Schlecht, verflucht schlecht[1].

Воно то й може "шлехт", але дівчата є дівчатами, них свої інтереси, а тому війна-війною, а свято-святом. Тож надходять Weihnachten[2], кому Сталінград, а кому ось Ваймар, дівчата ведуть на нього рейди за рейдами, але теперішній Ваймар також під знаком Сталінграду, бувало в цю пору, все там барвіло, кричало, благало — лиш купуй, лиш бери, свіже, живе, манливе. тож-то тепер порожнеча, похмурість, "бецуґшайни", обмеженість, а їм би хотілось, і під ялинку, і для себе, і для дому, бо яка це, скажіть, ялинка без подарунків, або що це мені за свято без нової суконки? Приходиться вдаватись нелегальщини, у одних завалялось кусень доброго сатину, в інших — доброї шинки, маленький гокус-покус і справа в решеті.

Не легко, дуже не легко, це їм давалося, але давалося і в остаточному, Віра, наприклад, стає власницею суконки, за зразками останньої, хай навіть позаторічної, моди, гаряче-сонячного сатину, що їй до дідька личило. Політику обійдено, закони злегковажено, партію обдурено, "Ост" зігноровано, але ж це свято, а Емма, як приклад жіночости, мусіла звести всі противенства до розумного ладу. В боротьбі за існування, суконка для дівчини те саме, що танк для вояка.

Додаймо до цього насолоду процедури творення сукні. Це містерія. Вівтарі, фіміями, весталки. Глибини їх покоїв заповнені чаклунством. І нарешті Віра на верхів'я блаженства. Коли її струнка, гнучка постать, оповита гарячо-сонячним сатином, появилась в трельяжному дзеркалі, їй хотілося від захоплення викрикнути, щоб всі це чули і раділи з нею. Спонтанно, як дві пташки, що зриваються летіти, дівчата кидаються в обійми зі сльозам радости, що їм пощастило доконати.

Але це не була єдина радість їх передсвяття. Цим днями Віра одержала неймовірного листа. "Дорога моя дочурко! — писалося там великим, виразним, прямим почерком. — Багато літ минуло, як ми з Тобою бачились. Ти вже, можливо, мене й забула. Ніяке диво. Нас було поставлено в такі умови, що можна було забути і самого себе. І не було шансів, що ми їх видержимо. Але ось чудо, я живу, нарешті вдома, в Каневі. Думаю робити старання, щоб повернути і Тебе до нас, мені інколи вдавалося досягнути недосяжного. Біля мене Твоя мама, бабуня, дідуньо, ми про Тебе говоримо. Тебе вітаємо з Новим роком, новим щастям, новими надіями. Єдиним моїм бажанням тепер, Тебе бачити. Сподіваюся скорої відповіді, Твій батько, Іван Мороз".

Мій ти Боже! Шок. Батько! Віра побігла до Емми.

— Еммо! Пише мій батько! — вже з порога викрикнула Віра. — Дивись! Послухай! — І вона, все, слово-в-слово, переказала Еммі. Віра сиділа на краю малого фотелика, тримала в обох руках лист, а по її щоках стікали сльози. Емма підступила до неї, гладила рукою її волосся, вони так деякий час заніміло мовчали, опісля Віра встала, вибачилась і відійшла до своєї комірки.

Віра хотіла одразу писати відповідь батькові, але скільки вона не намагалась, не могла знайти вгодного вислову. Не так, все не так, не досить… Треба краще, сильніше, тепліше. "Дорогий"… Ні, ні, ні. "Любий, милий"…Завагалась — тату чи батьку… Може татусю, таточку… Зупинилась на батьку. Так найсильніше. "Дорогий, дорогий! Нарешті Ти знайшовся. Тішуся, боюся, вірю і разом не вірю. Чи не є це ще один недобрий жарт. Питаєш, чи я Тебе забула. Як би могла? Пам'ять про Тебе у на була великою таємницею і, як всі таємниці, хоронилася в найглибших глибинах душі нашої. Ми не мали прав про Тебе говорити, але ми могли про Тебе думати, мріяти, вірити. А це те найсвятіше… Може одного разу всі люди це зрозуміють.

Я тепер у такому ж становищі, як свого часу Ти був на півночі. Вільна-невільна. Моє оточення нагадує щось з того, що було на хуторі мого діда, про якого мені Ти колись говорив. Сумую за нашими краєвидами, за Києвом, за Дніпром, за всіма вами, але не сумую за порядками, що там існують.

Коли б так справді побачитись! Як і коли, але може… може… Може нам пощастить. Поки що намагаюсь розшукати адресу тітки Тетяни, вона десь в цьому просторі… А там… Побачимо! Бабі, дідові, мамі — усім і усім, а Тобі найбільше — привіти й привіти. Обіймаю й цілую! Міцно цілую! І багато добра! І багато здоров'я! З Новим, новісіньким, дай Боже, щасливим Новим роком! Ваша і Твоя — Віра".

А чи добре? А чи досить? А чи все? Не добре, не досить і не все, але скільки вистачило духу. Писати про "все" тепер заборонено. Але серце вилити дозволено. Яка б справді радість — побачитись. І, можливо, це станеться, перший крок зроблено.

А також, цими днями, сталося тут ще щось важливе.

Напередодні Різдва, у четвер, в будинку Врінґлєрів, рух і руху. Від раннього ранку громотять сходи, вверх і вниз, вверх і вниз, стукіт і грюкіт, чистилось, прибиралось, пеклось і варилось. О годині першій і хвилин тридцять, швидким потягом Ляйпціґ-Ваймар, прибуває син господаря дому цього, Еріх Врінґлєр. Ганс з Клярою і Еммою поїхав за ним бричкою до Ваймару. Чекання напружене і велике.

І не лишень в будинку Врінґлєрів… Чисельна рідня, дядьки та тітки, та всілякі кузени, а то й просто сусіди в безнастанній ажитації. Перед тим викликали Ганса до громадського будинку до телефону, прийшло дві телеграми, навідався місцевий пастор, прибігав сільський начальник. Сливе ціла громада брала в цьому активну участь, приходив бо з фронту не який перший-ліпший воячисько, яких тепер досить і досить, а одинокий в селі офіцер, лейтенант, герой "Залізного хреста", якого викликали до Головної Квартири фюрера, а це значило багато… Про що писала також "Тюрінґер Цайтунг"… І всі мали нагоду про це читати.

І коли, біля години третьої, Ганс, вже разом зі сином, прибув з Ваймару, перед брамою їх дому чекала чимала юрба, на брамі лопотів з вітром транспарент, — "Вітаємо нашого героя!" і звисав великий, червоний, зі свастикою, прапор. Гостя зустріли оплесками, окриками і промовою бюрґермайстра, ліва його рука була на перев'язці, голова замотана бандажем, але взагалі, виглядав він браво, новенька уніформа, під коміром прикметний значок "Залізного хреста".

Того ж таки вечора, всі вікна будинку Врінґлєрів ясно освітлені, у великій гостинній розсяяна ялинка, по середині великий стіл, за столом багато людей. Їли, пили, гомоніли. Еріх на почесному місці, всі очі звернені на нього.

Розуміється, що ані Віра, ані Ян в цій такій урочистості участи не брали, Віра помагала на кухні, Ян порався з кіньми, але десь згодом, біля години десятої, до кухні вбігла розрум'янена і щаслива Емма, у своїй найкращій, рожевій суконці.

— Віро, одягайся! Зробимо концерт! Для Еріха! Раз-два! Раз-два!

Віра зніяковіла, їй аж ніяк не хотілося бути до тог причетною, але як відмовити Еммі. Вневдовзі на ній її нова, чарівна сукня, бронзово-темні коси старанно розчесані, очі поняті сяйвом, ціла постать красою. І коли вона, разом з Еммою, зійшла вниз та вступила до ясно освітленої, повної веселого люду, гостинної, очі всіх підкреслено звернулись до неї. — Це наша Віра! — проголосила Емма з ноткою театральности. Еріх, що сидів вже на канапі поруч з гарненькою панною і курив цигарку, виразно був вражений, на обличчях решти гостей здивування. Віра виглядала зніяковіло, але не розгублено, на привітання кивнула головою, Еріха помітила лишень мигцем, мовчазно відійшла вбік, де стояло піяніно.

Більшість з присутніх знали Віру, але ніхто з них не бачив її такою. Навіть домашні, за винятком Емми, були заскочені. Чулися зауваження:

— Вона гарна… Диви-диви!.. Яка суконка… Ані Еріх, ані панна, що з ним сиділа, своїх думок не виявляли. Еріх гарний, міцний, рівний ніс, сині очі… Сидів спокійно, дивився рівно, вираз поважний. Стара Матільда, що виконувала ролю прислуги, бурчала щось під ніс, Ганс вдоволено посміхався, Кляра не знає на яку стати, а Емма… Сяяла! На верху щастя, підбігла до матері, щось їй настирливо шепнула і зверталася до присутніх: — Увага, увага! Розпочинаємо концерт.

Наша примадонна, — вона вказала на Віру, — скаржиться на брак вправи, але ми схильні це їй дарувати. Почнемо зі "Stille Nacht".

Вона присіла до піяніна і під його акомпаньямент, міцним, горловим сопрано, почала співати. За нею підтягнули інші. Коляда дала настрій. Після цього Емма виконала кілька уривків зі Шуберта, а за тим, Віра, під акомпаньямент Емми, почала свою улюблену арію з "Батерфляй", що їй не легко вдавалося, щоб опісля одразу перейти на українські "Черевички" та "Гандзю", що бризнуло радістю і викликало бурю оплесків. Ганс так захопився, що два рази випустив з рота свою люльку, Еріх сидів наструнчено, дівчина біля нього закурила цигарку, Емма неугавно розсипала сяйво, її настрій заражав і інших, вечір закінчився на причуд гарно.

Коли, біля години другої ночі, Віра залишила гостей, щоб відійти до себе, стара Матільда, яка не дуже її долюблювала, зустріла її на сходах і мовчазно тицьнула їй паперову торбинку, у якій Віра знайшла чоколядові, що їх рідко тепер дістати, цукорки, волоські та ліскові горіхи, кілька яблук та сушені сливи. Віра зворушена. Та похмура, завжди невдоволена, у довгому, чорному убранню особа, нагадувала жрекиню якогось похмурого культу, і враз отаке. Цікаво, що сіє значить.

Взагалі ж для Віри таке свято у такій родині — подія. Подібного вона ще не переживала. Пригадує, пригадує… Дуже тьмяно пригадує. Ще в Каневі… Малою дівчинкою… Баба Марія варила кутю, в їдальні їли урочисто вечерю, але ж коли це було, тож-то опісля, вже в Києві, особливо після третього арешту батька, все це відпало. І навіть не згадуй. Забобони. Залишки культу. І дуже небезпечного.

І враз це тут Stille Nacht, Heilige Nacht[3] і нічого страшного, Віра навіть не дуже розбирається про що тут ходить, звичайно, релігія, мати он пише, що стала знов релігійною, тож-то для Віри, це лиш містерія. Свято. Вихідний день.

А там у себе, у своїй комірці, зачинивши двері. Віра сама. До неї далі доносяться звуки будинку і в тому, мов би її "Черевички", яка шкода, що нема великого дзеркала, варто б на себе глянути… Любується кожним рухом, здіймає поволі суконку, вдивляється до її кольору, торкається щокою її м'ягкости, посміхається приємно, задумливо і вішає на раменко у своїй шафці, обережно, мов би це павутиння. А далі стелиться, поволі роздягається, накидає нічну сорочку, без поквапу кладеться в ліжко, гасить лямпку і лежачи горілиць, віддається течії думок, що її проймають і відносять завжди в минуле.

О, те незбагнуте, невичерпне, глибинне, туманне минуле. Скільки в ньому твого життєносного коріння як не легко від нього звільнитися. І скільки думок. Віра замотувалась у ті думки, як у тенета, не могла з них самотужки виплутатись, потребувала допомоги, але надіялась, сподівалась, шукала. На цей раз не могла довше, ні звичайно, їх позбутися, заснула ген біля третьої, а коли прокинулась, була сьома.

І здивувалася, що її не будили, звичайний бо час її вставання — шоста, тоді бо кормлення худоби, а це ось зовсім розвиднилось, а її не займають. А як вийшла до кухні, там було тихо, безлюдно, один лиш Ганс, а то повідомив, що з худобою вже впорано і все в порядку. Появилась також Матільда і перш всього накинулась на Ганса, що ось таке свято, а він насмердів своєю люлькою, що нічим дихати. Віра їй дякувала за подарунки, а та їй щось, своїм тюрінгським діялектом, відповідала, чого Віра не могла зрозуміти.

А взагалі в домі тихо і мертво, надворі сіро, вогко, без снігу, село погрузло в тишу, будинок Врінґлєрів бовванів залишено і аж ген, біля одинадцятої, він почав оживати, розуміється, знов таки з кухні. Появилась розпатлана, в чоловічому жакеті, Кляра, за нею виринула з темряви коридору, все ще заспана Емма, у кімнаті Еріха, що на другому поверсі, також чути рейвах, а опісля всі вони, не на кухні, як звичайно, а в їдальні з накрити столом, снідали, а там знов, перед входом їх дому, появилась, на високих колесах, бричка запряжена парою гнідих, тяжких кобил, на козлах якої сидів, зігнувшись Ян, одягнутий у темно-синю гуню і тверду, без країв, з великим козирком, шапку. Виходили Еріх, Кляра, Емма, за ним з великим пакунком, Ганс, всі святочно одягнені… Всідалися, гомоніли, бричка рушила і погрюкотіла по нерівному кам'яному бруку вулиці.

Віра не була в цю процедуру втаємничена і вона не збиралася щось тут питати, поїхали так поїхали, хай собі їдуть, яке її до того діло. Обід їла сама, худобу опорала сама, писала листи, біля третьої години одягнулася вийшла пройтися. Вдома залишилась лише Матільда.

Село, дуже спокійно, але святкувало, на вулиці з’являлись святочно одягнені діти, рідко десь з’являлись дорослі, на вежі кірхи бамкав дзвін, з димарів будинків виривавсь пошарпаний вітром дим. Біля садиби млинар Бльоха, у якого працювали Нюрка і Дунька, більше гармидеру. Віра туди заходить.

У низькій, продовгастій хижі, побіля великої короварні, повно тютюнового диму, алькогольного чаду і червоних облич. Побіля стіни поверхове ліжко, по середині довгий, вузький стіл, з обох його боків лавиці, на стінах витинки з ілюстрованих журналів, під стелею гола, на 60 ват, електрична жарівка. І повно, в перемішку, дівчат та хлопців, які пили пиво, курили, грали в карти. При вході, на пеньку, сидів хлопець з літерою П, який ліниво розтягав гармонію і попихкував димом цигарки, що стирчала в куті його рота.

Віру зустріли захоплено, особливо Нюрка та Дунька. Обійми, цілунки, знайомства. Віру оточили, хтось крикнув — пєсня! І на це, всі разом, на повний голос, розмашно тягли "Катюшу", були захоплені, самі себе сплескували, щоб на завершення, в тісноті і хмарах диму, під гармонію, пуститись вальсом.

Час минав і минав, а коли Віра відходила було темно і вітряно, Нюрка накинула теплу хустку і пішла її проводити. Дорогою, весь час, наполегливо тараторила: — ти приходи, ми тебе любимо. Бачила, які лошаки. Шкода, що не бачила Альфонса, його покликав Червоний хрест з Франції, їм присилають чоколяд, ковбаси, але ми даєм собі раду. Наша господиня не дуже то щедра, але зайдеш в комору, а там… Господи Боже! Розрив серця. Пудові шинки, метрові ковбаси… А щодо хлопців, як бачиш. Знаєш, той Прохор… Що танцював з тобою. Він не такий аж "плохор", як хто думає, ми з ним серйозно, з трактористів, зарадний. Ось війна скінчиться і запишимось. А ми тут що — плюнь. Які там ще гримаси. Живи. Не поживеш тепер — пропало. Тут той тобі "ост", корми свиней, а прийдуть наші — Сибір. Для них ми з нємцами, кормили їм свині…

— Чому ти думаєш, що прийдуть наші? — питала Віра трохи здивовано.

— Прийдуть… Снилося. Нємцу капут, — казала задиркувато Нюрка. Вона була на підпитку, весь час, навіть на вулиці, курила, розбите волосся. Віра дивилась на неї з почуттям жалю, на прощання казала:

— Нюрочка, дякую! Допобачення!

— Заходи! — кинула їй навздогін Нюрка.

Кілька чергових днів проминули для Віри поспіль, свято-не-свято, однаково, хліви та хліви, та цебри, та мітла, та кухня. Вечорами читала, довкруги тиша, Емма десь зникла, здається з Еріхом, все лиш гостюють. І гаразд, і добре. Її справа маленька.

А одного вечора, ген по вечері, зайшла, було, до кухні запитати щось Ганса і несподівано застала там весь Гансів клан з Еріхом включно, який сидів біля плити на скринці вугілля, без мундира з недбало чесаним волоссям, яке вилазило з-під його бандажу і щось завзято оповідав. Усі, сидячи, стоячи, уважно його слухали. Ганс, звичайно, у своєму просидженому фотелі з люлькою, Кляра, як помідор, червона, в кухонному фартусі, стояла, склавши на грудях повні руки, біля плити, Емма сиділа на дзиґлику з чашкою кави в руці, а побачивши Віру, кивнула на неї пальцем до себе.

— Слухай, — шепнула вона і вказала кивком голови на Еріха. Еріх був унесений, курив цигарку, оповідав зацікавлено, на Віру лиш мигцем глянув і вів своє:

— Такої зими, — казав він, — історія ледве пам'ятає. Уявіть — як око гляне, рівнина, метр снігу, мороз тридцять, вітер, як бритва і темрява могильна. І саме в такий час, кожної ночі, атака. Чорт їх знає, як вони видержували. Спочатку артилерія… Ми не могли зрозуміти, звідки у них стільки артилерії і як вона діяла. Наші гармати замерзали в кригу, а вони б'ють, появились автомати, сиплють вогнем і єдине, що нас рятувало — їх неточність. Вони, на диво, не точні, це нас рятувало, злива вогню і все над нами, а опісля атака. Сунули, лава за лавою, нам їх не видно, били навмання, в темряву, інколи зударялися, кидались фігура на фігуру, душились, різались, рано, звичайно, перед нашими окопами, гори замерзлих трупів, вбитих і поранених, їхніх і наших, інколи ще живих, ніхто ними не цікавився, все смертельно втомлене, нас рідко рушили з місця і ми лиш дивувалися, звідки у них стільки того м'яса. То ж спочатку тисячами здавалися, просто без бою — здаюсь, здаюсь! А опісля почали битися та ще як битися, таке тобі чортеня, ледве лізе, а дереться за сто дурних, а то ж, було, мільйонами горнулись до нас, генерали, штаби, деякі їх частини, поки доходили до фронту, лишались без мужви.

Наша вина. Ми загостро до них поставились. Не дали їм виходу. Полонені вмирали з голоду. Вони тікали від комунізму… Нужди… А ми їм дали ще гірше. Спритна їх пропаганда це гарно використала і ми дістали ще один фронт. А нужда там у них жаська, такої в Европі не знайдеш, родина в малій конурці, мало не в хліві, часто зі скотиною, а по містах у одній кімнатці старі і малі — бруд, воші, блощиці, будинки старі, понищені, ще з царського часу. Доріг нема. Те, що звуть вони дорогами, по нашому стежки — весною й осінню непролазна грязюка, літом — пилюга, зимою — сніги. Для наших машин це гроби, ми втратили там тисячі машинерії…

Їх сила в їх природі, в їх витривалості, в їх хитрості. Їх розвідка, їх пропаґанда — неперевершені. Вони звикли до багна, до морозу, до голоду, до невигод. Те, чим кормлять їх вояка, для нашого значило б смерть. Їх розвідка знала навіть, коли хто з нас відходив на відпустку. Їх мікрофони здовж фронту передавали наші фронтові звідомлення скорше від наших. І той вічний крик: Ви програли! Ви програли! Ви програли! Ми вас знищимо! Світ проти вас! Здавайтесь! Дістанете простір без бою!

А в останнє, додали ще ту зброю, звану "Катюшами" неймовірної сили вогню і не лишень вогню, а й галасу. Здається, на тебе валиться небо… А ще до всього — наша політика. Що ми тим замученим людям, як європейці, несемо на зміну? Знищення. Одверто обіцяємо зробити з них рабів, а вони чекали визволення. Їх розчарування робить з них бестій. І ми це, вже тепер, відчуваємо, а що далі… Побачимо. Побачимо… Виглядає це не надійно.

Ганс, що все це уважно слухав, інколи похитував невдоволено головою, попахкував димом люльки, коли Еріх скінчив, почав повільно, обережно, невдоволено задавати питання: — А чому ж вони, ті там руси, такі, кажеш, бідні? То ж у них землі і землі…

— Це, батьку, окреме питання, дуже задавнене, ми, німці, звемо це недорозвиненістю, але у них там це пов'язане з їх політикою. У них господарство не на першому, як у нас, місці. У них це додаток. Аби лиш вижити. Їх маси залишені на постійний пів голод. Наїдаються лише керуючі. Колись це було кріпацтво і кріпосники індивідуального порядку, тепер це колгоспництво і бюрократія державного порядку, що по суті те саме. Масам забрано власність, мільйони позбавлено ініціятиви, нема органічного стимулу, все вказане на наказ згори, там, колись, пануючі нероби, тепер, пануючі бюрократи. Маса їх наймит, пасивний виконавець, злостивий ухиляч. Уявім собі нашого Завкеля, що отам у Ваймарі заправляє армією бюрократії, на вашому місці. Земля не буде родити з-під пера. Ви це знаєте.

— Не розумію… Дивний то народ, — бурчав Ганс. — Та війна… І чого ми там шукаємо? — вирвалось у нього дуже безпосередньо.

— Простору. У нас тут тісно, — казав Еріх.

— А у них? Сам кажеш, що живуть вони в тісноті. І хай собі живуть. Їх справа. Простір той зайнятий, — вів своє Ганс.

— Зайнятий і… не зайнятий, — каже Еріх. — З нашої точки бачення — не зайнятий. Одна шоста земної кулі господарськи марнується. Не так давно, в найродючіші їх частині, в Україні, вимерло щось, як сім мільйонів. З голоду.

— Але ж… Але ж… Вони, кажеш… Їх багато. Яке наше до них діло?

— Батьку. Це боротьба. За місце. За право. За престиж, — говорив Еріх.

— Ой, сину. Престиж то престиж. Простір, простір. Але той там Сталінград… Та Америка, — казав турботливо Ганс.

— Надія на армію. Наша армія…

— Наша армія, сину, чудо, — перервав Еріха Ганс. — Вона показала чудо і не одно. Але ж проти нас простір. Плянета. Наші відкриті міста, п'ятнадцять хвилин бомбовозам. А що за нами? Італія? Японія? Два карлики. Найн! Може я, дурний мужик, чогось недобачаю, може там на верху бачать краще… Але той там Бухенвальд, ті, кажеш, полонені, ті "ости", ті жиди… Ні, ні, ні, — говорив Ганс повільним, ваготним тоном з почуттям нестриманого переконання.

— Ех, батьку, — вирвалось у Еріха. — Вже пізно. Все вже пізно. Нема назад. Мусимо тягнути — виграємо — невиграємо.

Віра слухала цю мову і дивував її не так зміст, я можливість таке говорити. У них там за таке людину стерли б. А з мови вразило найбільше про ту там біду. І образило. Вона знає, що ми бідні, що ми дуже бідні, але ж сором признатися. Це ганьба. Це ображає… Соромно перед світом. Особливо, коли про це говорять… З такою міною… Що це щось нікчемне… Така собі голота безрадна. А сам Еріх зблизька, без того мундира, видається не таким аж героєм, скорше безрадним, мов би його загнано в кут, з якого нема виходу і їй хотілося б, одного разу, показати йому, що ми не такі аж до розпачі, бідні, а коли й бідні, то наша біда особливого призначення і в майбутньому може стати силою, якій підкориться світ.

В кожному разі, Вірі хотілося б з того лейтенанта трішки покпитися, ось лиш би трапилась нагода… Лишень той лейтенант виразно її оминає, при зустрічах має вигляд неприступности, хоча живе він мало не стіна в стіну, його кімната на тому ж поверсі, що й Вірина, лишень його двері виходили до вузького внутрішнього коридорчика, а її на площинку сходів. Але вона чула кожний його крок, чи то за стіною, а чи на сходах. Твердий, мужеський, рішучий.

Кожного ранку. Віра одягнута у старий, бахматий, мабуть, колись Еріхів лейбик, підперезана плетінкою шпагату, не гаразд чесана, поплямлена грисом, готовила харч свиням, коровам, телятам, траплялось, навинувся Еріх, що любив заглянути до коней, вітався:

— Добрий день, Віро — приязно, але байдуже, Віра відповідала:

— Добрий день, пане лейтенанте! — на німецький лад і, звичайно, на цьому кінчалося. Він ішов своєю дорогою, вона своєю, він далі з бандажем, рука на перев'язі, одягнутий у цивільне, але живий і бадьорий, зайнятий ділом.

Іноді Віра не могла втриматись, щоб не глянути з свого маленького вікна, коли Еріх, швидкими, енергійними кроками, кудись, в напрямку села, відходив, його фіґура у новому, добре допасованому мундирі і нових, з блискучими халявами, чоботях, видавалась їй мужньою, приваби гідною, а трохи згодом їй почало здаватися, що його її оминання, не просто собі оминання, а що він, здавалося, її боїться, по своєму тікає, її це бавило, при зустрічах дивилась на нього з іронією, не могла втримати посмішки. І минали так дні.

А одного, знов таки, непомітного, звичайного дня, властиво — вечора, по восьмій годині, по вечері та по всіх справунках, коли Віра нарешті опинялася у своїй комірці, прилягала не роздягнута на своїй постелі з книжкою в руках, до її дверей застукано:

— Ком ін, Емма!'— звикла вона казати в таких випадках, бо заходила до неї переважно Емма, не міняючи ані пози. Двері відчинились і вона побачила, не Емму, а високу, пружню фігуру Еріха.

— Можна? — запитав він при вході.

— Прошу, — відповіла Віра, намагалася бути спокійною, хоча була здивована і навіть збентежена, поволі звелася з ліжка і присіла на свій одинокий стілець. Для Еріха не було іншого місця, ніж залишитися стояти при дверях. Був стримано непевний.

— Читаєте? — запитав він з бажанням почати розмову.

— Умгу, — сухо й незучаснено муркнула Віра.

— Щось цікаве? — намагаючись посміхнутися, питав Еріх.

— "Кулі". Голляндська авторка, — тим же тоном, казала Віра.

— А! Зі збірки Емми. Пізнаю. Чи дозволите закурити?

— Дуже прошу.

— Дозволите запропонувати вам?

— Дякую. Не курю. Вибачте.

Еріх помітно вагався чи курити й йому, але механічно вийняв пачку "Ерсте зорте" і закурив. — Хотів просто з вами познайомитись, — казав він з димом цигарки. — я досить добре знаю Росію і маю ось її подарунки, — казав він і порушив підв'язану руку.

— Я не з Росії, — несподівано для неї самої, відповіла Віра. Мала суперечливий настрій.

— А! З Києва. Українка!

— Так, — спокійно казала Віра.

— Я, — продовжував Еріх, — знаю лиш північ. Полоцьк, Невель, Великі Луки, Сокольнікі.

— Я там не була, — казала Віра, її тон не прозраджував зацікавлення.

— А взагалі, ви знаєте СССР?

— Трохи. Зі школи. З життя не багато. Крим, Кавказ, бувала в Москві… Одного разу далі на півночі.

— Це багато. А як вам подобається тут у нас?

— Не зле.

— Чи подобається наша країна?

— Так.

— Що в ній найбільше подобається?

— Ваш батько.

— О! Це цікаво.

— І сестра.

— О! І це все?

— Це поки що все. Я більше нічого не бачила.

— Ви, здається, маєте вищу освіту?

— Музичну.

— Спів. Чи ви вже виступали? Маю на увазі сцену.

— У малих формах. У клюбах. На студентських концертах. Я недавно скінчила… Перед самою війною.

— Вас забрали, чи ви виїхали добровільно?

— Добровільно й не добровільно.

— Як себе в цій ролі почуваєте?

— Ніяк. Намагаюсь не думати.

— Сумуєте за домою?

— У мене це питання не просте. Але сумую.

— Звідки знаєте по німецьки?

— Навчилась тут.

— Дуже швидко. І добре. За кілька місяців в Росії, я лиш завчив — да, да… Нєт. Карашо. Нравіца. йоп тваю мать.

— Фууу! — зареагувала на це Віра й виразно засоромилась.

— А що? А що? Що це значить? Там всі це говорять, — заговорив швидко Еріх і також засоромився.

— Це бридка лайка, — казала Віра.

— Вибачте. Нашим хлопцям на фронті це подобалось… Як зразок російської мови. Не конче вдаючись у зміст. Даруйте мою настирливість. Це ніякий допит, ми, німці, цікаві взагалі, а я зокрема. Ви для мене не звичне явище, такого наша історія ще не нотувала. Як ви дивитесь на все це взагалі?

— Можливо, ніяк. А як дивлюся — мовчу.

— А чому? А чому? Це ж цікаво.

— У нас не звикли щось бачити. У нас бачать лиш на верху. А війни не люблю.

— Ви, бачу, любите читати.

— Люблю. І читаю. Переважно таке, — вказала вона на свою книгу.

— Це добра авторка, цікава тема… З Малайських островів за голляндського володарства. Як вам ця тема?

Віра не відповіла одразу. — Голляндців розкладав чужий їм клімат і їх рабська система, — відповіла спокійно Віра.

— Ви так думаєте?

— А ви ні? — вперше запитала Віра.

— Можливо… Можливо, ви маєте рацію, — відповів Еріх. Відчув у цьому натяк на їх власну ситуацію. І, злегка сухішим тоном, запитав: — А чим по вашому, все це скінчиться? Ціла ця війна.

— О! — посміхнулась Віра. — Я не Піфія. Ви, чоловіки, знаєте це краще.

— І жінки… І жінки. Інтуїція. Хто по вашому, в ці війні переможе?

— Вони, — спонтанно, без надуми, відповіла Віра враз злякалася свого вироку. Може такого не слід казати.

Обличчя Еріха зніяковіло, затьмарилось, він замовк, глибоко затягнувсь димом цигарки. — Ви так думаєте? — питав він повільно, роздумливо, віддалено. Питання, що, видно, його бентежить, що і йому приходить на думку, з якою не легко годитися, а ще гірше чути таке з уст сторонніх.

Віра також спохватилася, такого не слід казати вголос, особливо тут перед ним. Почала виправдуватись:

— Но… Ні… Це вирвалось. Вибачте. Не продумано. Ви краще орієнтуєтесь, ви там були, все бачили, тож-то я не слухаю навіть вістей і мені байдуже. Переможуть вони — цей мій знак, — вона вказала на латку "Ост", — пашпорт на Сибір, переможете ви — назад нас не пустять, ви це напевно знаєте і думаю — знаєте, що розмовляти зі мною ось так, вам не дозволено, як і не дозволено навіть до мене заходити. У вас наречена, хтось би побачив, ви напевно партійний.

Віра спохватилася вдруге, знов наговорила більше, ніж думала, обличчя її залилось червінню, очі забігали злякано, але в цій подобі, вона напрочуд робила враження. Така щирість, така чистота.

А Еріх замовк, насторожився. І несподівано посміхнувся. І навіть привітливо. І, ніби сам до себе, промимрив:

— Но, но, но, дівчино. Цей дім ще на старих підвалах, тут ще дозволено… Нічого поганого ми не говорили, лиш хотів знати… Просто знати. Як людина людину. Коли б люди людей більше знали, можливо, вони були більше люди. А в загальному, ви праві. Добраніч, Віро. Не думайте про мене зле.

— Добраніч, — сказала Віра стримано, мов би вибачливо, головне ж здивовано. Для неї це шок. Несподіванка. І якось не знаєш, на яку ступити. Той її гість щось, як ворог, а разом й не ворог. Деякі його слова лишаються в пам'яті і багато нових думок.