Втеча від себе

III

І саме в такому стані, за яскравої погоди, у понеділок двадцять четвертого травня, в день канадського державного свята королеви Вікторії, після довгих блукань, знайшов Івана Нестор Сидорук, на наполегливе домагання Віри і Сашка Рокитів.

Вранці Нестор виїхав з Торонта Шевролетом о годині восьмій, на ачей, з наміром будь-що-будь відшукати того відлюдка і спробувати знайти з ним "якусь мову", не дивлячись на всі їх суперечності в минулому, бо ж головне про що тут ходить, це Іван, як питання, як вислів, як типаж. Виняткова людська істота виняткової долі, а, можливо, й виняткового призначення. Можливо, первоістотність, з якої постала нація… Зо всіма її добрими і злими прикметами.

Зрештою, Іван добре Нестора пам'ятає, це ж бо був він, що попереджував Івана перед тією "родіною", що вказував прямо в точку ясности, що її Іван демонстративно, проти власного переконання, злегковажив… Іван знав також вартість такої трагічної легковажности, як заштрик морфини проти болю, але він був понятий фурією спротиву, проти якого не було іншого засобу лікування. Але тепер… З віддалі часу і простору… Але після досвіду… Віра, наприклад, писала Несторові: "Я хотіла б, щоб Ви з ним побачились… І його вислухали… Це завершило б конструкцію розуміння ферментаційних процесів на тлі "стрибкоподібних змін", які відбувалися в нашому просторі і про які Ви мені колись говорили".

Саме тому Нестор виїхав гуляти по квадратах мапи онтарійського фермерства північно-західнього напрямку, бічними, критими гравієм дорогами, раз у раз розпитуючись куди і де повернути, щоб добитися до цілі і по часі, опинитися перед одними закритими на колодку ворітьми, збоку яких, на стовпчику хизувалась поштова скринька з написом Сенишин, оповита глибокою безлюдністю й тишею, мов би вона сама одна на цілій плянеті.

Але це воно те і є. Сенишин. Розуміється. Символ часу. Зречення минулого. Нестор зупинив машину, відкрив віконце, дивиться, слухає… Алея розквітлого бозу заросла споришем і кульбабою, в’їзна дорога, свіжий слід авта, з-за кущів далі визирає другий поверх, облитого сонцем цегляного будинку, і це все свідчить, що там мусить бути життя.

Так. Там життя. І перш за все, з тієї масивної тиші, поміж хмарами бозу, вирвалось здоровенне, чорного кольору, собарно, яке наповнило тишу надривним, сердитим гавкотом. Нестор намагався, було, нав'язати з ним примирливу мову, але де там… У таких випадках компромісу не може бути. Чужинче! Хто б ти не був — рушай свої колеса і манджай далі. Тут ти виразно непроханий. І увійдеш ти сюди хіба через мій труп.

Це, розуміється, був Неґус — страж і товариш Івана, і поки між ним і Нестором відбувався цей діялог, у алеї, поміж бозом, показалась ще одна, виразно людська, постать, одягнена у незграбний, з великими кишенями, сірого кольору жакет. Не можна помилитися… Здалеку видно… Іван Мороз… З голови до ніг. Час лиш додав до кольору його волосся трохи сріблистки і дещо нагнув його стовбур. А поза тим та сама дебелість, тесана звичайною сокирою зі звичайного дуба.

Відбувається швидке пізнавання, несподіване здивування, як тільки Нестор назвав себе, він одразу побачив, що Іван тепер не той самий Іван, якого він знав в минулому. Назверх хіба той самий, але підзверх… Гай, гай…

— Нестор Павлович! — викрикнув він захоплено, так ніби він довго його чекав і нарешті дочекався. Заметушився, забігав, погнав ген Неґуса, що не хотів втихомиритись, спішно відмикав ворота, а коли Нестор зі своїм Шевролетом втиснувся до розбуялого квітінням алеї і зупинився просто на розкиданих млинцях, що їх ласкаво позалишали буйволи, то першим його привітанням було:

— Іване Григоровичу! У вас тут рай! — кинувся вітатися, мов би зустрів батька рідного.

— Як бачите! Як бачите! Дичина. Сам один. Радий вас бачити… Оце лиш повернувся з лікарні, — обнімаючи гостя, казав Іван.

— З лікарні? Щось поважного? — стривожився Нестор.

— Яке поважного… Змарнував тиждень времені. Але ви… Обережно, — вказував він на буйволячі гостинці. — Буйволи. Коли нас з собакою не було вдома, приходять отакі гості, — говорив він вибачливо, йшли до зарослого рожами ґанку, до великої кухні, до великої, що праворуч, кімнати — висока стеля, високі троє вікон, високий камін, фотелі, канапа, під ногами килим… І багато, не звичного для Івана, патосу, коли то мова і рух збиваються у крутіж на подобу торнада.

Починається, як велить закон, з гостини, з’являється забута пляшка фінляндської горілки, що має вигляд шматка льодини, миса ковбасної краянки, наливаються і підносяться чарки "за зустріч", Іван виразно "в ударі", бо тут, диви, отаке… Хто б міг сказати. І думок у нього сила-силенна — визрілі й перевизрілі, що лиш торкнуть, то так і сиплються.

А коли дійшли до справжнього, що найбільш, до самої кости їх мучило, Іван звівсь дибом.

— Може ви, — казав він, — і розшукали мене, щоб побачити, як виглядає старий дурень, який дався ще раз посмакувати, що таке "родіна". Пам'ятаю, пам'ятаю… Ви ж мені казали… Але знаєте, голубчику, я не каюсь, я далеко не каюсь, моїм гаслом було — не здавайсь поки дихаєш, а тут же Вавилонська вежа, двадцять п'ять років із себе рвуться, щоб створити соціялізм, а це ж, річ ясна, голод… Перманентний, хронічний, і мруть же масами і душаться, як голодні щури. І хотілося б щось помогти, але що тут скажете… Яка рада. Ну докажи такому лобуряці, що то серп і той молот, це не оздоба його будьоновки, а знаряддя твердої праці, і що жати хліб, чи дубасити молотом не те саме, що хліб їсти чи стріляти когось в потилицю… Цього ти їм не докажеш, на таку філософію його не візьмеш, він тобі — "матеріялізм", та "діялектика", та "ковзалість", а на полях бур'ян, а на вулицях черги — що там дають? Яке тобі собаче діло, що там дають? Стій і чекай, пролетарію всього світу! За це ти громив трони, проливав кров, виривав все, що сіяло хліб і, голубчику, чекай. І чекай! Твердо чекай! І кричи ура.

От що ще раз хотілось бачити, думалось, тут щось скаже війна, тож мільйонами йшли в полон… Протест, якого світ ще не бачив, ну, але що ж… Цього не бачив не тільки світ… Цього не бачив Гітлер в Берліні, цього не бачив Рузвельт у Вашінґтоні, і сталося так, що найбільше з цього "ура" дісталося Сталіну… А той чорт та причавив… Коли б ви їх тепер бачили… Триста мільйонів… Від Одри до Камчатки… Голод, голод і голод. Це, кажу вам, досягнення гідне подиву і та там мумія на Червоній площі Москви заслуговує ті черги цікавих цілого світу, що хочуть таке диво бачити.

Бачити, щоб якось повірити… Тож не може, здавалось, бути… Тож бійтеся Бога, за що, скажіть, вмиралося, але хто там думає за що… У давньому Єгипті був такий бик Апіс… Йому ставили храми і приносили жертви… І все тому, що вважали його богом… І спробуй там сказати, що це ніякий не бог, а тільки бик, коли все кричало бог. Людині без байки ніяково на білому світі, у нас створено Апіса, що пролетар може сіяти хліб і навіть керувати державою і спробуй перечити. Сибір. Двадцять п'ять год. Ти, либонь, рухнув з глузду. До псіхушки з тобою. От чому воно й голод. От чому я туди перся. Щоб бачити. Щоб торкнутися ран. Щоб сказати нарешті: Так! — говорив Іван піднесено. І було видно, що ці питання заполонили ціле його єство, він розібрав їх по кісточці.

— А чи ви не бачили того там і раніш? — питав Нестор з виразом спокійного спостерігача.

— Бачив… І знав. — підняв ще вище голос Іван. — Але були ще "ставки"… Навіть "на німця". Становище в'язня, який думає, що за дверима чекає воля. Надіялось. Тепер все ясно: Пабєда! Коло замкнено.

— І нема виходу… — говорив Нестор.

— Хіба їх безвихіддя… Тріюмфальні арки. Це, здається, Наполеон сказав, що коли ти переступив поріг тріюмфальної арки, пам'ятай, що далі хіба Ельба, — говорив зневажливо Іван, так ніби ціла та "пабєда" звичайний нюх табаки.

Нестор здивований, він пригадує Івана часів Ваймару так, ніби його підмінено, і головне тут не те, що він каже, але як каже, затрачено подив, ніяких окликів.

— Не забуваємо, — пробував, було, казати Нестор, — що у їх порядку денному походи на Азію, на світ. Ось лиш підкормляться.

Іван лиш махнув на це зневажливо рукою… І сплюнув.

— На Китай… На Індію… Туди нема чого їм нести. Ті мають свій голод. Голод на голод. Не піде. Паризький ситий буржуа піймається швидше з чистої примхи, але той звик до liberte, egalite, fraternite[28], а тут тобі Сталін та Берія, та всілякі закуски… Не піде… Не піде… От хіба ще там якась бананова нація, яка думає, що ленінський голод смачніший, ніж її власний, а поза тим… Ні, ні, ні! Найкращий доказ — "сателіти", кажіть там що хочете, а їх час проминув, і не так у їх чінгіз-ханських стратегіях, як у самій людині, господин пролетар совєтського виробу, це вже більш-менш інженер, директор, хоча їх там від раннього-рання начиняють половою політграмоти, але людина, яка має мозок, хай навіть заполов'яний, для пролетарських пригод ледве чи надається, а Европа, а світ, це все самостійність, незалежність, геть з колоніями… Вилазять назверх такі миші, які сиділи під під мітлою століттями, а це для чарівного, братнього союзу ґаз-іпперіт. Протримайте француза без ліберте, німця без вуршта, англійця без циліндра пару років, баль скінчено. Чуєте, як вони глушать "Голос Америки", а це ж з-за океану, друга півкуля, а що сталося б, коли б це гримнуло з вежі Ейфеля?

Вони там, бачите, зарвались зі свободою, а світ свобода… Таке тобі миршаве циганча і те — свобода, а що тоді англійський лейбор, для якого страйк все одно, що для Сталіна люлька, забери йому страйк і він задушиться з горя, а там же страйк забобон Уолл Стріту і це значить Сибір.

У цьому якраз і суть справи. Свобода. Там "нєльзя" зі свободою, тут "нєльзя" без свободи. От вам і весь отченаш. Їх людина в свободі, як ведмідь в порцеляні, це значить тренаж, кільце в носі, повід, бич — така вам комсамолія, "завжди готов", а ви бачили, що сталося, як по них вдарено? Мільйонами пішли в полон. Матроси тікають, балерини тікають, чекісти тікають — "завжди готов", а як же, а як же, а тому ми тут, це розкіш, невинність серця, два-три мільйончики таких собі вітрогонів, в порівнянню до тієї масивної гущі, "завжди готов" тікати, аби лиш трапилась діра…

— Але все-таки воно держиться, — перебив цю риторику Івана Нестор.

— Держиться! — викрикнув Іван. — І ще як… То ж визволення… То ж пролетаріят… Тож трудящі… То лиш послухай: вніманіє, вніманіє! Ґаваріт Масква! А там такі на вербі груші, що сам чорт пустить слинку, у них ж і приказка — ґоль хітра на видумкі, а людина, особливо сердобольна, брехню любить і треба їм признати, у цьому мистецтві вони не перевершені… І взагалі політика… От воно німець — і пиво, і Кляузевіц, а прийде до політики, або Версаль, або Гітлер… То ж то вони… Ті вам і з воші зроблять політику, пригадуєте, казав Ленін: ми чи воша? І вийшло ми. Мужика заїдала воша, але що воша в порівнянню, скажемо, до нагана і це вже політика. З мужика зроблено шовк, його далі гризе воша, але над ним наган і вибір тут ясний: набивай туфту, пий водку і горлань ура. От вам і держиться, — говорив, з виразною насолодою, мов би він їв вареники зі сметаною, Іван.

І взагалі, Іван помітно зм’як, і навіть всміхався, чого з ним не бувало колись, його сірі очі замрижились блискучою вогкістю, у них на самому дні видно, мов би рештки затопленого там корабля, битого буревіями й негодами, що і спричиняло його настрій. Тому і ця мова… Ніби скарга на суді, ніби свідчення.

І було це прологом до довшої мови, що тривала мало не три дні, з якої виклалась довга одіссея Іванових років, з волі приречення, що його він аж тут почав дотикатись свідомістю, бо ж то там, не маючи віддалі, він сприймав це як нормальність несамовитої дійсности. Втеча, стрибання по купинах, шукання опору… Був одороблий, щоб зміститися в хаосі того безладдя і не мав час думати над своїм лихом. І аж тут, аж тепер, він з того вийшов і почав бачити… Себе, явища, обрії, життя.

І особливо чітко в пам'яті Івана вирізьбилась границя його виходу з написом "Русская зона", яку він переступив, вертаючись з останнього зударення з "родіною" на місці, де донедавна знаходився центр вельможної Прусії з назвою Берлін, і де тепер лежали звалища руїн, подібних до руїн Помпеї, яку знищено вибухом вулкану Везувію. Замки кайзерів, палаци Третього райху, все це лежало під ногами, як звичайне сміття, але Іван не звернув на це найменшої уваги, бо ж то в його уяві були інші видива, не менш важливі, ніж весь той Берлін, коли в його істоті відбувалась виняткова дошкульна операція розриву з його минулим, що простягалося в глибину незчисленних віків.

Перед ним виринав зовсім інший, для нього новий світ, і провадив його туди його власний син у пагонах совєтського полковника, Василь Іванович Мороз, який довів батька до однієї купи звалищ, де все ще виднівся порваний напис "кафе ам…" і кивком голови вказав прогалину.

— Та третя стежка і ти в Америці, — сказав він притишеним голосом з повагою знавця топографії. — Щаслива путь, батьку… І не забувай! — додав він до цього і провів поглядом його спину, аж поки не зникла вона за купою інших звалищ, щоб опісля повернутись і зрезигновано відійти назад.

А Іван пішов, і пішов, і пішов, границя під ногами невидимо щезла, спереду ніяких перешкод, хтось зробив цей такий вихід для нього навмисне, можливо ті тонни американських бомб, що впали на це місце, можливо наука Марксова, що говорила про пролетаріят, який не має батьківщини, можливо "Майн Кампф" Гітлера, що вимагав "простору" для його раси, а можливо, це воля незнаної сили, для якої вулкан Кракатао був так само потрібний, як і лагуни Біская, в кожному разі Іван пройшов крізь цей розвалений Берлін, знайшов там американців, сів на їх транспортовий тягач, щоб перенестись до Вест Джермені, і опинитися знову в Україні.

Гессенщина, річка Фульда, місто Герсфельд, розбита за містом цегельня, дерев'яні барачки, висока щогла і на ній жовто-синій прапор. І багато дуже близьких за виразом облич, на яких здалека видно, позначилось багато всячини лиходійного вчинку. Чоловіки, жінки діти… Дерев'яні бараки, горять ватри, вариться борщ, гомонить мова… Та сама, що гомоніла, було, на хуторі Івана, але якої не чув він на вулицях навіть Києва. А тут, диви… Розмовляють і хоч би що. М'які, співочі слова, чиста невинність, хоч клади до рани, тож-то там, це злочин… Динаміт… Ціянкалій з наліпкою — увага! "Буржуазний націоналізм", путівка в Сибір. І щоб уникнути цього, вони вибрали цю ось розбиту цегельню на Гессенщині колишнього Третього Райху.

Іван це бачить, цього торкається і так, ніби, вперше це пізнає… Ще ось донедавна, там у Ваймарі, він бачив ці самі обличчя, але там були вони ніщо інше, як тільки жертви марки "Ост", які прагнуть вертатися… тож-то тут, диви, це республіка… Самостійна, незалежна, соборна… У тому он барачку, що, видно, правив за вартівню цього табору часів Райху, засідає їх уряд, видаються закони, підписуються міжнародні домовлення.

Як це розуміти? Маскарад це, а чи жарт? А чи реальність — протри лиш очі. Маси у вигнанні, уряд у просторі. Біблія. А для Івана катастрофа цілої його світобудови, він змушений торкнутися одної рани, якої оминав торкатися, одначе ці тут — професори, лікарі, священики, сіячі хліба, люди села і міста, в такій масі, як це обійдеш? Коли ти не дерево, не камінь, не звичайна худоба, а істота, яка має розум і серце людського кшталту. Цим людям заподіяно кривду, болючу кривду і Іван починає розуміти яку, і чому, і за що, і ким. Пригадує мову з Андрієм в тому парку Києва кілька тижнів перед цим і це свідчить, що справа і там не стратила значення. І взагалі, крізь нього пройшла гостра течія відчуттів, мов би він торкнувся проводу високого напруження електрики.

А довкруги та мова, така тобі Полтавщина, гомонять, сміються, можливо, їх і не вигнано, а лишень перенесено на інші позиції… Обійдуть так світ і повернуться, головне мова, а вона з ними, на щоглі їх прапор. Ось вони і концерт роблять у великій готичній церкві міста, де взявся той диригент з вишитою пазухою і весь той хор барвистий, вишиваний, скажіть, звідки взялись ті плахти, як вони зайшли аж до цього готичного собору, тож, здавалось, їх залив час і то на віки.

А ось воно тут знов на зверх вийшло, під звуки органів, що прогриміли густими тонами, щоб одразу за ними, зі самого неба злетіло і вибухнуло: — "Ой, зійшла зоря вечеровая, та й над Почаєвом стала". Виклично, незалежно, а його диригент, чи не з самого, бува, Києва. Така в ньому владність старовинного ладу.

І, як так там не кажіть, таке хапає, Іван це відчув з першого дотику, його вдарено. Він мав місце в найдальшому закутку, не бажав випинатися, але й тут добре. Дивиться понад голови до самого переду, здалека барвіє хор і це все. І досить. Звуки, люди, близькість, одначе він сам і так добре, навіщо кому хто він і що він, не дуже є чим хвалитися, а дещо треба б забути, коли б це було можливо…

Але враз… О, так! На самому переді. Пізнає, пізнає. Сидоруки. Іваном шарпнуло. З ким вже з ким, але з цим не може стати віч-на-віч. Не в його силі. То ж спитають… І перше що спитають… То ж напевно Віра… І що їй скаже? Не знайде слова. Таке воно ще живе і так кривавиться.

І перше, що він вирішує — втікати. Далі втікати. Від самого себе… В глибину небуття. Одразу, з місця… Не дочекавшись навіть кінця концерту, тихенько, на пальчиках, мов тать, під звуки "Благослови" Бортнянського… Так воно найвгодніше… Дійде до табору, забере своє манаття і зникне. Камінь у воду.

Йшов в поспіху, до цегельні за містом, шмат дороги, а тут ось хилиться до вечора, хотілося б рушити за світла денного, байдуже куди, байдуже як, аби лиш далі… Від людей, від очей, від сумління. Швидкости до цього додала ще і така пригода: в дорозі, біля готелю "Фульда", що його займали "єнкі", він нарвався на жінку, яка вже здалека осяяла його таким здивуванням, ніби побачила чудо.

— Ей, ей, ей! Дядя! То ж ми з вами верталися…

— Так це ви? — перебив її Іван бажаючи чим скорше ії спекатись.

— Я! Я! Нюрка! Удрала. Мєня ізнасіловалі… Прохора убілі… Штихом… Всьо потєряла. Я знала вашу дочку, ґдє ана?

О, ти мій Боже! Що тут їй скажеш? Його пройняла лють… І паніка. Підозрював, що це була вона, що донесла на Віру… Але тут це її "ізнасіловалі", "убілі", "всьо потєряла", і Іван, який пройшов весь той порядок, не має відваги щось тут сказати. Він збентежений, механічно кидає слова, а на думці скорше б лиш з цього вирватись і тікати.

І ще цього самого вечора, на всю ніч, на пішак, Іван залишив Герсфель. Прямував від півдня, як Баварія, як ті там Альпи, без вітрил і керма, як бачить око, найкраще якась діра, щось "приватного", менше б зайвих очей, але як і чому знов таки потрапив до табору, годі до пуття сказати. Здається, це був гаманець… Забракло тих райхмарок… Не знаходилось і вільного місця для зупинки, схилялось до жебрацтва, а це вже не в Івановій вдачі, краще вже табір. До того ж навинувся земляк з колишніх "остів", який то й спричинився, що Іван закітвився у пристані ДіПі,[29]під прапором УНРА,[30]навігатором якої був сам колишній мейор Ню Йорку Ля Гвардія, з місцем осідку Новий Ульм над Дунаєм, в казармах Райгольда, колишнього війська Третього Райху.

Велетенське, на кілька тисяч, людське муравлище, що не обличчя — земляк, але Іван тут ікс-ігрек Сенишин, оселений на горищі колишньої конюшні, два кроки вшир, три вздовж конурчина, полога стеля, широко-низьке вікно, краєвид площі до заходу, де то, як день, так ніч товчуться люди і де то сонце, кінчаючи свій трудодень, любило зайти до Івана, щоб сказати йому добраніч.

І виглядало це хоч би кому, Іванові не першина, а додавши добродія Ля Ґвардію з Ню Йорку, що докидав до цього білий хліб, пушки м'яса, сушені яйця, порошковане молоко, та цукор, та каву, та всілякі інші витребеньки, включно з торбинкою захисного кольору, у якій ви знайдете голочки, ниточки, ножички, наперсточок. Після "родіни", це виклик всім ленінам і щоб віддячитись, Іван вирізав з ілюстрованого "Ляйф"-у, фотографію нічного Ню Йорку і повісив її над столиком в рамцях, мов би портрет якоїсь величі… А одного разу, з приводу цього зайшла дискусія. До Івана випадково втрапив поет, чи не з того самого ваймарського "Грааля", який жив на цьому самому горищі.

— Навіщо ви це повісили? — запитав поет, вказуючи на Ню Йорк.

— Мені воно подобалось, — відповів скромно Іван.

— Що в тому може подобатись? — питав поет.

— Ню Йорк, — відповів Іван.

— Чи знаєте, скільки там сламу, злочинів, бруду? — питав поет.

— Доводжу до вашого, добродію, відома, що за своє життя я бачив стільки сламу, бруду й злочинства, що в ньому могли б втопитись сотні Ню Йорків.

На цьому їх дискусія урвалася, думки зударились, переконання найшли на переконання, але Ню Йорк залишивсь на своєму місці. тож-то Іван, щоб більше такого не трапилось, почав старанніше замикати за собою двері.

Але чи зможе він зберігати таку свою незалежність на довше? Здається, не туди він для цього потрапив, тут, що не крок — відкриття, куди лиш не глянь — дивовижа, зиркніть хоч би на ту дошку при вході головної управи, Львівський Драматичний театр дає "Мина Мазайло", Київський хор "Думка" виступає з концертом. Капеля Бандуристів ім. Шевченка відзначає 25-ліття, товариство письменників "Ланка" відбуває загальні збори, військове товариство ім. Мазепи… І так далі, і так далі… Це вам ніякий не табір, це Київ, перенесений з-над Дніпра на Дунай, його командантом — полковник армії УНР Андрій Долуд, Іване, це тверді факти, землю твою пущено в похід, вона втомилася у своїх берегах, мов застояла копанка, її організм вимагає руху. Іване, тримайся, не збийся з ніг, бачиш он той тризуб над трибуною залі — сим побідиш.

Читались реферати, промовлялись промови, співались гімни, не сьогодні — завтра Україна свобідна, незалежна, соборна, розпочата, двадцять вісім років тому, баталія триває, її армій не зломлено, миру не підписано, а буде вимога, це піде в покоління.

У цій такій екстатичній атмосфері, одного разу, Іван побачив і свого шваґра Миколу Водяного… Відбувався військовий з'їзд, наїхало видимо-невидимо козацтва-лицарства, а між ним і Водяний, йшов хідником в товаристві коменданта, Іван ледве його пізнав, на ньому уніформа з орденами, мов би у маршала Будьонного.

А Іван, на цей раз, і не думав тікати, на нього найшла впертість, був зацікавлений, сунула публіка і він з нею, вступ вільний, вщерть наповнена людом заля, спереду підвищення, на підвищенню президія, на стіні битий золотом тризуб, під тризубом три літери УНР, по боках прапори, хоругви, значки і ряд постатей за довгим столом, між якими також й Водяний.

Гімн, реферати, промови, оплески… Іван слухає, бачить, пригадує. Воскресає хутір, революція, їх дискусії, здавалось, все воно було, загуло, розвіялось з вітром, втопилось в крові, а тут, диви, знов живе, простягни лиш, невірний Хомо, руку і торкнися ран, у Іванових грудях, він це виразно чує, розтає та поволі зникає, його скепсис, тому, опісля, коли вони зустрілися, вони кинулись в такі обійми, що треба було боятися за їх кости.

— Невже це Іван? — вирвалось у Водяного, ніби він побачив воскреслого з гробу рідного батька. Посипались питання і перше, що вдарило Івана гострим щастям, що його дочка Віра жива, живе в Парижі і пишеться Рокита.

Рокита? Таке тобі болюче терня, але на цей раз… Господи Боже! Як це вимовить. Поможіть! Такий був тягар… Живе… В Парижі… Ні, ні, ні! Розкажу все… Лиш не тепер. Проговорили шваґри мало не всю ніч, лиш не про те, як було з Вірою і колись з Рокитою. Це такі вам, простіть мене грішного, вчинки, що їх не заїси ніяким калачем і ніяка мудрість з її розтлінням не зможе розчинити їх в безвісті.

Іван тепер вирівнявся, звівся на весь зріст, не повірите, як легко, бува, коли ти збавився думки, що ти вбивця власної дочки, Іван це пережив, до мозку костей пережив, він це кожним рубчиком серця знає і тепер одно лиш чергове завдання: Париж! Це напевно вгодне його дочки на землі місце. Рокита це знає, будь, батьку, спокійний, перед нами відкриті обрії.

І ще одна подія затямилась Іванові з цього табору. Відбувався з'їзд письменників, і в тому доповідь — "Ост", як проблема". "П'ять років тому, — говорилось там, — один зухвалець двигнув у наш простір похід, але він забув як ми звемося і охрестив нас "Остом". За це він мусів себе спалити, але факт лишається, ці три літери наснажені викликом, бо подумані, як тавро худоби, а стали символом, на подобу римської шибениці, що стала знаком одної релігії.

Тут нас цікавить, — говорилось там, — не тільки ця зовнішність, яка може й забутися, але що не забудеться — сама суть, що під цим криється. Бо ж чи ми знаємо, яким іменням нас хрещено? "Монголи, Монголи" — кпився Шевченко свого часу, але чи й сьогодні, на бульварі того самого Шевченка в центрі Києва, ви не знайдете тих самих монголів в генеральських пагонах, а їх таких, в пагонах і без пагонів, мільйони, по штабах, по редакціях, по Донбасах — тавро, безіменність, яничарство, рабство. Тому і післано нас до цих казарм, щоб могли ближче про це сказати.

Доповідь переходила в проповідь, доповідач сварився, а Іван, що це слухав, почав відчувати, що це впрост до нього говориться, ось той монгол, йому минуло понад копу років, а спитай якої він нації — запнеться, як шмаркатий школяр царського часу. Прикро це, вельми прикро, а головне, хто це вам каже. Сидорук. Знов він на його дорозі… З протягнутим на нього пальцем. Це ти! Блукаюча туманність… Виконавець завдань загарбництва.

І після такого, диво-дивні розважання вривалися до центру Іванового думання. Геть! Все геть! Відчиняй вікна! Провітрити душу! Бачиш он ту за вікном площу? Східняки-західняки, католики-православні, бандерівці, мельниківці, але разом це й ти, від Дніпра і Дністра прикований обов'язком долі до спільного гужу.

І, можливо, вперше відчув Іван дотики ще однієї, до цього часу не знаної думки. Чому ці тут зібрані люди, маючи за собою довгу минувшину, потрапили саме в так становище… Мов би їх за щось проклято, вигнано… Заметено слід. І чому це, Іване, ти з ними? Чи не затрачено тут почуття якоїсь міри? Рівня? Рівноваги? Відношення самих у собі? Недотягнення якоїсь нотки, щоб вийшла гама.

Іванові здавалося, що питання таких ось таборів залежало від півсекундного недотягнення чи перетягнення якогось почуття, від міліґрамного недоваження якогось нерву, від мікроскопічної зіпсутости якоїсь думки. Не будь цього, ці люди могли б бути де мали бути, говорити, як їм говориться, сіяти хліб, як його сіється — найпростіша з простих істина, але тобі, Майстре, цих простостей, заманулося зробити з цього кпини "на сміх людям, в наругу сусідам". Твоє діло. Але даруй! Ми з цим не годимось. І не погодимось.

Іване, мовчи. Не виходь з цим на люди. Пам'ятай, люди є люди і сотворено їх з різної глини, яку де знайдено під рукою. І все це тому, щоб були очі чорні і очі сині, і поет міг творити на кожні з них окрему пісню і тим самим дати тобі більший репертуар радости. Це саме діється, куди лиш не глянеш. Уяви, щоб у природі пташиній були самі лиш ворони, або папуги, або, навіть, соловейки, як би це виглядало. Або цвіли лиш одні соняшники, або у водах плавали лиш самі карасі… Чи ти можеш уявити таке життя? Це саме діється із нами, чоловіками й жінками, що їх звуть в нашій мові людиною. Жах! Як виглядав би наш світ, коли б в ньому господарив один лиш єнкі з хмарочосами, або один лиш чумак з мазницею. Ти перший повісився б з туги, коли б таке бачив. Але хмарочос, єнкі і мазниця чумака, коли брати їх в перспективі їх визначення, творять чудовий натюрморт для оздоби цього нашого глобусу… І тим самим нас самих. А тому все тут має свою частину обов'язку, ген включно з тими он мельниківцями-бандерівцями, яким дано завдання, щоб в цьому таборі не було сонного ладу, а лиш постійне бойове напруження. І, можливо, одного разу це себе виправдає. А як і не виправдає, то ніхто не посміє тобі закинути, що ти лежав десь "гнилою колодою" і не намагався навіть побити за це комусь морди.

Такі ось думки навіяли на Івана багато бадьорости, геть розсіявся його песимізм і, мабуть, тому, що він знав, що його гріх Ваймару з дочкою, обернувся у щастя в Парижі, а тут знов шваґер з орденами і той чортів Сидорук з його повчаннями Мономаха, а там, диви, ввірвалась бурею Тетяна, що пригналась найшвидшим потягом з Реґенсбургу, з якою вони просварилися цілу ніч і все за ту саму Віру.

— Ти, Іване, — казала вона, — зсунувся з глузду, — як можна їхати в те голодне пекло, коли воно в тріюмфах! Та ще й тягнути туди таку Віру. Ти самашедчий! — вжила вона навмисне це слово, щоб підкреслити свою до цього зневажливість. А Іван затиснув міцно губу, щоб не вирвалось звідти якесь нове чортовиння, бо не хотів гиркатись, а лиш слухав, до втоми слухав, як його на всі боки чесано, мов зарип'яшену вівцю.

— Но, сестро… — казав він на закінчення. — Я знаю… знаю. Ти у нас най-най-найдотепніша, але твій цей браток родився для того, щоб понюхати власним нюхом, як воно пахне. І скажу тоді. Я не помилився. Воно пахне першого сорту дияволом, від якого ще може зачмихати світ. Хіба не варто про таке довідатись з першого джерела?

— Ну, гаразд! Ну, довідався! А що ж далі? — питала шорстко Тетяна.

— От ти це скажи мені, що далі. Ти експерт в цьому — говорив, з ноткою іронії, Іван.

— Наш семафор — стейти. Ню Йорк, — казала Тетяна.

— А що далі? — невгавав Іван.

— Далі нема. Стоп. На землі тепер лиш дві точки — Москва — Вашінґтон. Вибирай. І ми вибрали, — казала Тетяна.

— А як з тією третьою? — питав Іван загадково, для Тетяни несподівано, бо вона знає, яку ту третю він мав на увазі.

— У нашій проекції, також Ню Йорк. Чуємо, Рокефелєр будує там казарму Об'єднаних Націй. Надіємось знайти там кутик, — казала непорочно Тетяна, мов би про це вона вже з кимсь домовилась.

Але Іван мовчав. Через його загорілу шкіру обличчя помітний сумнів, але його не випускалось назовні, не випадає йому тепер шарпатись з такими аргументами, йому й цього досить.

А сестра… Наговорились, наговорились… Залишила йому вузол всячини, у якому знайшлись і автентичні хуторські пиріжки з м'ясом і від'їхала. Іван вдоволений. Сестра є сестра, та ще й яка сестра. Рве людям зуби, але чи бачили ви, щоб вона хоч на мить, перестала бути головною частиною її розкиданої по всій землі, родини, що не турбувалась, що там діється десь з їх Софроном, або на яких лаврах спочиває Андрій, а щодо Івана, то це у неї на списку перший. Такий тобі найболючіший зуб, така брила людини, така кров і плоть, таке спільне серце і така недосяжність. Пішли вони такими різними дорогами, аж чудно. І наскільки Тетяна обрала щось ясне, пряме, освітлене зо всіх боків сонцем, настільки той вибрав такі джунглі, де самі бестії, з яких він до днесь-дня не годен вирватись. Така собі окаянна впертість і це мучило Тетяну жасько і не було на це ради.

Але ось тепер, їй щось видалось, ніби той її первородний брат знайшов і її. Той його запит третьої точки її здивував… Ген до цих днів вона не помітила, щоб він якимись точками взагалі цікавився, а вже цією третьою… Такого не було на його плянеті. І ось тепер воно з'явилося. І взагалі остання їх розмова, це вже скарб. Було щось відкрито… Відімкнуто якийсь заржавілий замок… Впущено чогось свіжого… Ну, і гаразд. Це вже багато. Він виринав й виринав… Перед Миколою, перед Тетяною… Оминав лиш далі Нестора. З цим ще треба чекати. Тут ще не знайдено спільного знаку оклику. Самі лиш коми.

Однак… Як вже сказано… І цього було багато… А оце вневдовзі нова ентузіястика — лист. Роки і роки не мав діла з поштою, і враз! Синій конверт, месьє Сенишин, печатка Париж. О! "Дорогий, дорогий Тату!". Це удар, це вдарило… По всіх нервах. Великі Іванові пальці, що це держали, понялись дрожжю. Це вона, це вона! Має її ось в руках. Нарешті! "У мене празників-празник: Таня з Миколою нас сповістили, що Ти між нами. Слава, слава! Нечуване, духзабиваюче!" — спішно, ломаним письмом писала Віра. "Я вже, було, скаржилась Божій силі, що Тебе втратила, не знаходила спокою, що Тебе зрадила, бо скориставшись однією нагодою, вирвалась з того кошмарного "смерть фашизму", стала жінкою Олександра опинилась в Парижі, де ми не найгірше влаштовані, одначе не збираємось лишатися тут на постійне, а готовимось до виїзду за океан.

Дорогий, дорогий Тату! Вибач мою розгубленість. Пишу одразу, як тільки цю вість дістала, думки рвуться, не знаю, що перше сказати. Дуже і дуже добре, що Ти вернувся, розумію Твоє розчарування, але я переконалася, що для нас там вже нема місця. Там ми, як не кажи, колонія, де мусимо вдавати захоплених і кричати ура.

Дорогий, дорогий Тату! Хотілося б, як найскорше з Тобою бачитись, говорити, довідатись, головне про нашу чудову маму. Як вона там бідна? Любимо Тебе, боліємо Твоїми болями, цінимо жертви, які Ти приніс задля мене… І тепер єдине, чого мені особливо хотілося б, хоч би частково за це Тобі віддячитись. Але тепер… Сподіваюсь… Нарешті… Зустрінемось… В умовах Свободи. Правдоподібно, це станеться в Америці, де нема драконів, які завжди стояли на перешкоді між нами. Головне — Ти тут. По цьому боці. З нами. А там вже, ми з Сашком, прикладемо зусиль, щоб… Вибач! Тільки що прийшов з роботи Сашко і він хоче сказати Тобі також кілька слів…

"Іване Григоровичу! — писав Сашко своїм бароковим письмом. — Нас приголомшила вістка, що Ви тут! Вітаємо! І сподіваємось зустрінутись в Америці. Сашко". А Віра додала: "Це поки все, дорогий Тату! Цілую Тебе! Пиши. Негайно! Багато! Твоя невловима дочка, — Віра".

Так, це удар, дайте отямитись. То ж це безодня, глянеш і крутиться голова. Іван метнувся шукати пера, паперу, а коли знайшов, присів до свого заваленого консервами столика і у нього вирвалось: "Дорога дочурочко!" — І зупинився, мов би його сіпнули за руку, миттю змінив тон і папір і писав далі: "Дорога донечко! Зворушений Твоїм листом і щасливий, що воно так сталося…" — писав він обережно, вдумливо, шукав справжнього слова, намагався не калічити незвичного українського правопису, бажав сказати багато такого, чого б не сказав ніколи в минулому, не гамувати чуття, бути батьком, другом, людиною… Вперше за все своє життя, відчув виразно й діткливо настрій свободи… Думати, що треба думати, сказати, що хотів сказати, ніяких оглядів, горе лишень, що його думання і його мовлення, за всі ті довгі роки мовчання, мов би вичерпались у своїх джерелах, завмерло високе дихання, погас огонь тепла.

Але в ньому лишився батько, невгасимий вогонь роду… Іван писав, писав довго, виривав із себе слова клав на папір. "Дорога донечко! — закінчив він своє писання. — Можливо, Ти вперше почула мою справжню мову і, можливо, ми зможемо також, хоч це для мене і пізно, почати жити справжнім, людським життям".