Втеча від себе

НАЗАД ДО ХУТОРА І

Вихід мільйонових мас народу українського за межі землі їх предків в наслідку Великої всеросійської революції, як також Великої другої світової війни, свідчить про те, що справа, яка до цього спричинилася, переповнила створені їй греблі, перелилася через їх край і розлилась далеко й широко у просторах Вільного світу. І це вже годі звати "еміграція". Це вже похід. Це вже розширення меж і засобів дії. Це вже закон.

Нестор та Ірина Сидоруки підпорядковані цьому законові, з початком 1953 року, вже громадяни Об'єднаного Королівства Великої Британії, оселені в місті Торонті, що над озером Онтаріо в домінії Канада і власники будинку на вулиці Ґотик, а одночасно вони приналежні до півмільйонної групи людей з назвою ukrainian. Так. Вони зложили присягу вірности її Королівській Величності королеви Великої Британії і всього Коммонвельту, вони цим зобов'язані, одначе їм не заборонено виконувати, як у думці, так і в ділі, зобов'язання їх роду і їх переконань. Вони в атмосфері найбільшого привілею людини бути свобідною.

Так, наприклад, цього названого року, жовтня чотирнадцятого, у годинах ранніх, Нестор Сидорук, виїжджає таксівкою до станції автобусів на вулиці Дондес, його проводить Ірина, щоб о годині восьмій, тяжким, двоповерховим, сірим "Ґрейгаундом" вирушити в дорогу. Призначення — Ню Йорк.

Дві години згодом, вперше за свого життя, він переїжджає границю З'єднаних Стейтів Америки, яка пересікає міст "Свободи" на річці Ніаґара з пашпортом громадянина Коммонвельту Британія і почуттям великої певності на землі, яку, між іншим, весь день завзятюще знецінює проливний дощ, бо зводить видимість всього до, не більше десяти метрів, і тим самим можливість першого бачення цього дива до дуже скромних засягів.

Але все гаразд, все в порядку. Незграбному "Ґрейгаундові" це не на заваді, він виконує своє завдання без найменшого закиду і згідно з розкладом, біля восьмої вечора, зі звинністю моржа, він поринає попід Голляндським тунелем Гудзону, щоб за певну кількість хвилин, грайливо виринути на другому побережжі з кокетливою назвою Мангеттен.

Ню Йорк. Нарешті! Дозвольте, дозвольте — що таке Ню Йорк? В контексті явищ урбаністики — злиток заліза, бетону і людського генія у гігантський вислів будови… Фантазія здвигнута до висот хмари, тріумф і твердиня потужних, апотез ентузіястів ґрандіозо.

Наступного дня, о годині восьмій вечора, у будові з написом "Український Народний Дім", що на Другій авеню цього ґрандіозо, під зарядом Об'єднання Українських Письменників, публічний Сидоруків виступ — "Література, як ідея й міраж". Переповнена, на пів тисячі публіки, авдиторія, люди Києва, Львова, Харкова, атмосфера високого наснаження тіла й духа.

Бути в Ню Йорку, а почуватися в Києві — привілей вибраних. Ми не еміграція, ми міграція, вибір позицій, стратегія незломних. Література їх мови наснажена тим же патосом, в її лябораторіях монтуються двигуни дії, одночасно це міраж, блукання пустель, царство незнаних, лагуна заперечених.

Такі ось думки, вириваються вони пристрасно, сприймаються спрагло, розцінюються марнотратно. Думай, супереч, кричи, це форум, це арена, це змагання істин, боротьба безсилля перевести їх в життя, коли всім, масою, нараз хочеться сказати все, щоб не сказати нічого. Свобода, вино і незвичні до нього суб'єкти, швидше ніж треба, тратять тверезість. А одночасно, це настрій весни, в повітрі розчини тепла і надії, ось-ось загримить, поллє дощ і все заяскравиться.

А скільки тих несподіванок і які вони гострі. Знайомі й знайомі обличчя, патетичні обійми. Де це й коли це бачились, за ними таке побоєвище, роки великого ярмарку і нарешті ось, мов би зібрано разом в особливому місці для особливих несподіванок.

При вечері в ресторані цього ж таки Українського Народного Дому, де подають і борщі, і вареники, і голубці, мов би це було в театральному ресторані перед оперою Києва, на Нестора чекає особливий удар. Довгий стіл, багато знайомих і в тому… О! Тож Тетяна Григорівна, жива-живісінька і ще величніша, ніж була. І такі обійми, мов би вони зливали людей, як вогонь метал. І Микола Іванович! Денді. З голочки. І їх Мар'яночка… Як зоря, що вийшла із-за гаю. І ще більше: свят, свят, свят! То ж Сашко. Він. Доторкнись… У всій своїй винятковості… А за ним… Мій ти Боже! Привид чи сон? Неможливо, ніяк неможливо. То ж Віра! Жива, як бачиш і чуєш.

З цього воно й почалось наново. Довгий стіл, товариство, Нестор в центрі, підносяться тости, дзвенять чарки, гомонять промови, а Сашко, змовницьким тоном, ніби він нарешті прийшов до справжнього слова, яке він давно для цього приготував, казав з полегшою:

— Ну, от, Несторе Павловичу — сталося. Ми ось і вдома. Ви переконаєтесь, що в ніякому вашому Луцьку, не знайдете такого вдома, як в цьому Мангеттені. Тут ви нарешті не якийсь фунт клоччя, а Ви з великої літери. І звучить це, як там не кажіть, гордо, отже п'ємо за ще одного світового — ре-мі-до-ля — українця, почесного громадянина сталево-бетонового Ню Йорку, Нестора Павловича Сидорука!

Аж тепер Нестор помітив, що перед ним шампанське, а коли випив, відчув, що і від нього вимагалось слова. Але де його взяти? Він так і сказав:

— Дорогі! Коли бачиш чудо, — помахом руки він зробив знак параболи, — де взяти мову? То ж я, власною особою, провів цю лейді, — він вказав на Віру, — в дорогу "на родіну" разом з її батьком. Коли це, спитаєте, було? Пам'ятаю, пам'ятаю, десять років тому, дванадцятого травня. І як це сталося, що я бачу її тут, сьогодні, мало не у вигляді статуї з факелом свободи? Чудо це, а чи просто реальна реальність зложена з чудесного, як вода з Гаш-два-о? А коли реальність, Сашко правий, ми в Луцьку і шампанське чудове! Салют! — говорив Нестор з наміром закінчити тости розмовитись особисто.

Одначе не той настрій, говорення лиш на старті, поет Самонюк прочитав вірш "Пожежа". "О, так, це пожежа, бурлить її жерло, розшматаним шматтям вирує вогонь, ми в гарячі болю ступаємо твердо назустріч епохи новітніх змагань".

— Феноменально! — викрикнув Сашко. Бурхливі оплески. Професор Балюк, колишній в'язень Воркути, що за північним кругом, оповів, як то в Харкові з будинку "Слово", ночами, "Чорний ворон" вивозив поетів та письменників.

— Це було, — казав він, — зморно. Як тільки, о другій годині ночі, на подвір'ю гаркне мотор, будівля вмирала. Тиша гробова. На думці лиш, чи не за мною? Коли той скінчив, Сашко зауважив:

— Воно ще і тепер зморно. І лишиться на тисячоліття. Здобуток гідний революції геніїв.

Але найзавзятішу мову вимовив інженер Зеленко, давній, ще з гімназії приятель Нестора, який закінчив будівельний відділ політехніки Данціґа, приблудив до Мангеттена і працював у відомій фірмі будівництва "Блізне анд Ко." Він вказав на стіни з портретами Петлюри, Коновальця, Шевченка, Франка, на тризуб і на жовто-синій прапор і, затиснувши долоню в кулак, мов би він намірявся шмагнути когось по пиці, вирікав:

— І тому ми тут. Це факт. Цього домоглись "Чорний ворон" і геній людства. Нас розкидано, але ми не збираємось згинути. Це добрий ґрунт росту і ми вернемось. Підношу цей тост за вернемось! Вставай, Кальнишевський Соловок, Мазепо Бендер, Петлюро Парижа, Коновальцю Ротердаму! Вам дано право безсмертя і тим самим — вернемось! Вставай, народе залізної волі, титанічної непокори! Ти переможеш!

Це звучало, збентеження велике, а Сашко додавав пари:

— Нічого, нічого. Ці стіни й не таке чули. 1915 року тут промовляв Троцький, він громив Романових ще чистіше, цей будинок звався "Лейбор темпель", на його стінах царював Карл Маркс, але, як бачите, часи міняються, і не конче в нашу некористь. Браво, Зеленко! Вернемось!

Настрій зростав, бажаючих говорити прибувало, одначе збувало часу, а тому промови вривалися, столи звільнялися, гості роз'їжджалися. Нестор зупинився, було, тут же в Давнтавні, готель "У Тіфані", під опікою колег з Об'єднання, але ситуація круто міняється, Сашко з Вірою конфіскують його безоглядно і ось, вони всі троє, плюс валіза Нестора, урочисто виповняють нутро їх Шевролета, Сашко при керівниці, біля нього Віра, біля Віри Нестор і машина біжить каньйонами вулиць в чисельному товаристві їй подібних, мов гігантська миша гігантської нори за якою, зо всіх боків, гоняться червоні й зелені світла, півморок ночі, луни сирен, гомін моторів. І така близькість. То ж оце зліва, рука до руки — Віра. Повніша, поважніша, спокійніша, але та сама. Нестор вірить й не вірить, виринає злива згадок, то ж було, то ж лишилося, то ж не забулося. Як це зміряти, зважити, оцінити? Якою валютою?

І їх житло на енному поверсі енної вулиці високо в просторі. Від землі вверх, несе їх коробка обложена сірою тканиною, над входом моргають цифри — один, два, десять, дев'ятнадцять — стоп! Розсуваються двері… Коридор видається хистким, двері їх мешкання ніби врізьблені в сірий граніт, при дотику ключика вони відслонюють простір, стіни якого обшальовані деревом кольору каштану, з великим дзеркалом й галереєю ґрафік на синіх паспарту в чорних рямцях.

Двері навпрост зачинені, тож направо — дуже прошу, це передгра вітальні в присмерку привітного світла з фотелями подоби собак Бернадинів завжди готових до послуг з чого й скористався Нестор, весь понятий приємним здивуванням. Кокетлива легкість, демонстративна затишність… Та ось, у сукні кольору кави, пані… І це має бути Віра, а той рослий, з нахилом до повноти, панисько, це Сашко. І ціла та світлиця, зі заслоненим вікном, яка може бути однаково світлицею, вітальнею, як також виставою старанно зібраних зразків мистецтва барви. Чи це вони ті самі, яких він знав колись? Можливо, можливо… Але на них вже почав діяти інший клімат. Це вже екзотика, затишок лагуни… Все тут своє, рахманне, вдоволене у легких, м'яких тонах.

— Ну, і от… — вирвалось у Нестора, який погруз у фотелі, розкинув на поруччя руки, мов би цим хотів все сказати, що було між ними колись.

— Ми у себе, — продовжував думку Нестора Сашко.

— Це шок. Усі ті минулі десять років, я був переконаний, що наша чудова Віра зі своїм могутнім родителем блаженствують в обіймах "родіни", а тут воно он як. Обман зору. І не знайшлось навіть душі, яка б захотіла з цього блуду мене вивести. Але зроблено. Добре зроблено. Хвалю! Ґратулюю! — говорив Нестор з виразом блаженного вдоволення.

— Такий був стан, ми недавно отаборились, не хотілось накидати комусь свої клопоти, кожний мав їх досить власних, але давайте про це завтра, то ж то сьогодні, ще на сон грядущий, Вірочка погостить нас… Щоб ви воліли? Чай? Кава? А може б ще раз по чарочці? Маю добрий бурбон, — говорив Сашко і кинув головою на розчинені двері сусідньої кімнати, де світилося світло.

— Признатися, волів би сидіти отак і думати… І дивуватися, — говорив Нестор.

— Без бурбона… В Ню Йорку… Не вийде, — говорив Сашко.

— Хай живе бурбон! — викрикнув химерно Нестор.

— А мені шеррі… Але поки, вибачте… У мене там інший народ, — казала Віра і направилась до другої кімнати.

Сашко відійшов також і вернувся з двома пляшкам і трьома чарками.

— Ми ж люди сімейні, — говорив він на пояснення відходу Віри. — У нас дочка. Наталка. П'ятий годок. Спить. Під доглядом наглядачки.

— Гідне уваги. Як давно на цьому дев'ятнадцятому? — питав спокійно Нестор.

— Третя річниця, а взагалі в Ню Йорку від сорок сьомого. Перед тим Париж.

— Отже ваші мрії не були лиш мрії, — говорив Нестор і брав чарку, яку налив Сашко. — За мрії!

Вони випили, Сашко говорив:

— Мені щастило, дістав замовлення оформити пару фільмів, головне ж рекляма… Побачите мою майстерню — гори реклями… Тут людина любить себе представити… Патетика враження, романтика успіху…

— А як же з Парижем? — питав Нестор.

— Також романтика. Наше століття йому не під силу. Розуміється, Париж є Париж, але він так опарижився, що йому навіть в Европі забракло місця, людина та хотіла б бути нетлінною, зітканою зі самих насолод, не турбуючись її банковим контом. Після того, як там побували наці Гітлера, він в дечому відсвіжів, але це швидше мода, ніж природа і вона скоро минеться. Де Ґоль, що поривається там до влади, навіть своїм ростом переріс норму, а морально він там байстрюк. Париж не зможе його стравити, — говорив Сашко стоячи біля ватрану, на яким висів, щось як портрет людини старшого віку, виконаний у стилі модерн з нахилом до компромісу реального, що наводило на думку, що темою цього міг стати якийсь спогад з минулого і чи не був це відгомін старого Мороза. Вдивляючись в нього, Нестор питав: — як же там народ наський?

— Є! І це цікаво. Він там має своєрідний привілей. Точкою його опертя є ріг вулиць Ст. Мішель і Расін.[25]Довкруги цього все там обертається. Організації, преса, бібліотека… І кожний українець, що відвідує Париж, відвідує також і ріг Ст. Мішель і Расін. Ми з Вірою там бували й бували, у ресторані на Расін 9, де він обідав, ми часто обідали також, у магазині на Ст. Мішель "Сто тисяч сорочок", у якому була куплена та сорочка, що її прошито семи кулями, ми купували також, я зробив панораму з тераси коледжу де Франс на вулиці з готельчиком, де він жив і, здається, тяжко повірити, але для українця, якого б переконання він не був, той факт являється центром Парижа і це, я переконаний, так буде доки Париж Парижем, а українці українцями.

Для Нестора ця мова ще одна несподіванка, Сашко, здавалось, говорив спокійно, але коли наливав чарки, рука його нервувалася. Увійшла Віра і внесла розрядження, сказала, що Наталочка гарно спить, що відправила "бейбі-ситер"-ку, похвалилась, яка у них гарна дочка, підносили чарки вже втрійцю і відчувалася велика інтимність, ніби ці троє людей пов'язані таємницею чогось більшого, ніж звичайні людські взаємини.

І у них тут дуже затишно і дуже безпечно, їх мова нічим не гамована, нема питання, якого б вони боялись торкнутись, по часі перейшли, наприклад, на мистецтво, якого тут стільки й переважно абстракт і цікаво, чому Сашко, така вишукана конкретність, борсається в тих туманностях. Для Сашка це ніяке питання. По-перше, це мода, по-друге — дійдено до краю ясности… Далі туман. Не так ще давно, людина знала, що Господь Бог взяв шматок глини, дихнув і плюнув на неї, і вийшов месьє Адам. З Адама, той самий кудесник, вийняв ребро, дихнув і плюнув і вийшла мадам Єва, зовсім готові для вжитку. То ж то тепер, це процедура міленій, туманність, еволюція, якась креатура в подобі оранґутанга, з якої протягом десяти тисяч років вилазить, скажемо, Бетговен. Амбіція мистецтва проникнути в ті джунглі.

— Бачите того он кретина з опалими, як коромисло, руками, бульбастим носом і вузьким чолом на довгій шиї. Це Аполлон. Нам хотілося затерти ясність того суб'єкта, повернути його в туманність минулого, затупати ногами, набити в морду. Що це мені за такий бог? Подавай кретина, хай живе неясність. Діти народної школи хапаються наркотиків… Ликнув пілюльку і ти в тумані, тисяч років далеко, такий тобі пітекантропу, що метушиться, кричить, протестує, шукає справедливости. От вам і Париж сьогодні… І Сартр, і Пікассо, і Торес, — говорив Сашко і помахував правою рукою з розчепіреними пальцями, ніби диригував оркестрою.

— Так, — казав він резолютно, — дійдемо до краю ясности… Далі туман. І нові абстракції… І взагалі кумедія, мость пане… Але ж, Несторе Павловичу! Ми нічого не чуємо від вас — схопився Сашко піднесеним голосом.

— Бо ти, здається, монополізував всю мову, — відповіла на це Віра.

— Але ж ні. Вибачте. То ж цікаво… Що ви, де ви, як ви? — заатакував він Нестора.

А той, що в солодкій дрімоті пригублював свій бурбон і з приємністю вислуховував Сашкові трелі, — спурхнув, ніби сполоханий з квітки метелик і не знав на яке питання скорше дати відповідь.

— О, я! — казав він ліниво… Пестун долі. Знайшов шматок плянети, який зветься моїм, заосмотрився, як кажуть, громадянством Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, здобув над головою дах, під дахом стіл, на столі "Ремінґтон" і чого, скажете, людина мого штибу, може потребувати більше.

— Той ваш "Ремінґтон… Це інтриґує. Прозрадьте, що він хоче сказати світові? — грайливо питав Сашко.

— Існує, наприклад, такий сомнамбулізм — Київ-Москва-Варшава, мій "Реміґнтон" заплутався в тому по вуха. Або то хто ми і що ми, як етнічність. Старе, як світ — "ким і за що закуті", набридле говорення в набридливих умовах, але ось для нього виринають нові аспекти. І виявляється що в тому говоренню безліч недоговореного. Віками з нас настирливо ліплено своєрідну породу людей — півлюдина, півосел, пів… Взагалі — креатура… Матеріяли раба в дусі. Герметично сепарованого від поля діяння нормальної людини. І дійшло до того, що наша територія стала символом провінціяльности, геть включно з "матір'ю городів руських", як ви кажете, Києвцем, людина росла духово не ввись, не вшир, а вглиб і тим самим ми стали тундрою карлуватого рослинства.

Це стало проблемою. Переважно забороненою. У двадцятих — тридцятих роках вона спричинила погром влади, партії, комсомолу. Але ось ми користаємо з особливого привілею, мій "Ремінґтон" з ласки Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, безоглядно цим зайнятий, — говорив, бавлячись словами, Нестор.

— І, видно, не страшить його ніяка їх залізо-бетонова цензура, — підкинув до цього Сашко.

— Лиш підбадьорює… Бо свідчить, що одне наше слово сильніше ніж ціла їх словесна буря, що бушує та ось скоро пів століття. Це прекрасно! Це прекрасно! День у день, рік у рік, десятиліття в десятиліття говорять, кричать, співають… Дивізії такої, сякої і он такої поліції, сотні дивізій армії і бояться-бояться, трясуть штанятами… Ну ж і скажу вам чудо-юдо на землі. Ура! Ура! Ура! — розкричався також і Нестор. Він вже був під враженням бурбону і пора була під тим самим враженням, годинник витанцьовував десь другу ночі, коли вони вирішили зробити підсумки минулого дня і віддати данину відпочинкові.

Нестор дістає своє місце для цих справ у просторі робочого кабінету Сашка. Все тут насичене доторкально наглядною думкою і не дивлячись на нерухомість, видається все в русі, мов би збиралося до лету. Словники, енциклопедії, монографії, річники журналів, папки ілюстрацій, картини в рамах, картини без рам, картини на мольбертах, зошити шкіців, течки проектів. Ось воно де те золото, що з нього вилито ціле це мешкання дев'ятнадцятого поверху мангеттенського хмарочосу. І все воно першорядної якости, найкращих видань найсолідніших фірм, найпотужніших розмірів.

Постіль Нестора — широка, розкладна канапа, біла і зваблива. Сашко з Вірою провели його до самої її зверхности, побажали доброї ночі. Він утомлений, час пізній, але розставатися з цим таким днем все ще не хочеться. Все тут зваблює. Насупроти он двоє завішених тяжкими, сірими фіранками вікон і вони запрошують. За ними, в глибині, висоті й широті ночі космос, гіганти будівель, галактики світла, провалля, в глибині якого рухливі точки машин, моргання реклям, циферблят годинника, показник температури, які підказують, що це друга година ночі і шістдесят один ступінь Фарангайта[26]. Нестор стояв і дивився, в уяві оберталась плянета з її океанам дива і в тому це гігант-місто поставлене тут з волі людини. І він був вдоволений. Здавалося, що і він сам, у якійсь мірі, до цього причетний.

І з цим таким поблажливим відчуттям минула ця його ніч, а наступний недільний ранок почався для нього досить пізно у сповільненому темпі, дарма, що його гостителі Сашко з Вірою починають свій день за визначено нормою вже перед годиною сьомою, що його, до певної міри визначає Наталочка, яка керується власними вимогами її буття, о годині сьомій вони вже снідають біля малого напівкухонного стола, як звичайно, не чекаючи поки появиться їх гість, що користається з прав екстериторіяльности, що було наперед з ним домовлено, а тим самим, він не квапиться, його рухи довільні, він поволі встає, поволі бере душ, поволі голиться, а коли з’являється у просторі загального житла, його зустрічає лишень Віра у довгому, попелястого кольору, сатиновому халаті, тож-то Сашко з Наталкою відійшли вже до Центрального парку на звичайну недільну прогулянку і вони скоро вернуться. До речі, значно покращала погода, над Ню Йорком повно сонця, по вчорашній зливі лиш приємне посвіжіння.

— Добрий день! Як вам спалося? — вітається Віра — рівна, усміхнена, волосся схоплене гребінцем.

Нестор дякує, спалося добре, нічого не снилося, почуття дизгармонійне, забагато нового, його просять одразу до столу і не до того півкухонного, а до великого, що в їдальні, застеленого ясно-сірою скатертиною з диспозицією великого асортименту їстівного.

— Маю враження, що голодні не будемо, — говорив Нестор.

— Прошу сідати… І вибачте. Ми вже снідали. Каву? Чай? Соки? — говорила Віра.

Вибирається ґрейп-фрут, кава, варене яйце, булочка з маслом і шинкою. Віра робить гостеві товариство, спочатку їм щось заважало, у повітрі доторкально товпились привиди минулого, які вимагали уваги, але згодом вони розмовились і почав це Нестор зовсім свобідно з переконанням, що все, що було — було і відійшло, і загуло з вітром, а тому над ним хрест. І як щось починати знову, то починати від нового. А, як його диктує безоглядне сьогодні.

— Повірте, Віро, зо всіх фантастичностей, що їх не бракувало нам в минулому, найбільшою фантастичністю для мене є цей факт, що ми сидимо з вами біля цього ось стола, — говорив Нестор, і при цьому обома руками вдарив по настільнику перед собою. — Я був переконаний, що вас і вашого батька проковтнула "родіна" і то навіки. І тому поставив на цьому крапку… І не мав щастя довідатись щось про це від інших.

Віра на це казала:

— Не хотілося більше вас тривожити. Ви були нами втомлені.

— Але ж тут не про втому. Чи ви можете уявити, що ваш батько є для мене втіленням корінного представника нашої раси? Мені хотілося б знати про нього не лишень з теперішнього, але й з минулого… В його предках. Це рідкісний феномен, можливо останній могикан того етнічного матеріялу з якого збудовано основну формулу цього явища. З вашої цікавої родини він ще один і зберігся в його автентичності, бо його брати і навіть сестра, це вже виродження… Це вже початки іншої породи, тому він мене особливо цікавив, і чи можете ви сказати, що з ним сталося? — говорив зацікавлено Нестор.

Віра глянула на нього поглядом, у якому блиснули іскорки радости, що Нестора дивувало.

— Ви не повірите, але він також тут, — сказала Віра тоном вдоволення.

Нестора це вдарило, він робить великі очі.

— Але як? То він тоді не від'їхав? — майже викрикнув він.

— Від'їхав, — казала спокійно Віра. — Але вернувся.

— Неймовірне. Іван Мороз? Цікаво. Яким таким чином? — викрикнув Нестор.

— Але це факт, — казала Віра.

— Може скажете, як це могло статися? — питав Нестор.

— Цього ніхто з нас не знає. Не говорить. Він появився ще того самого року, коли нас ловили, а виринув в таборі ДіПі в Ульмі десь роком пізніше під прізвищем Сенишин. Ми були тоді в Парижі, він, видно, багато пережив, тому став відлюдком, не прозраджувався з цим нікому, навіть Водяні, які жили в Реґенсбурзі, довгий час нічого про нього не знали, а ми довідались, аж почався виїзд до Америки, сорок дев'ятого року ми спровадили його до Канади, спочатку до такого містечка Сан Тома в Онтаріо, а опісля ми купили йому недалеко містечка Оранжвілу невелику ферму, де він живе і тепер зовсім самітньо, ми до нього інколи цілою галайстрою заїжджаємо, багато мови, але про себе він ні слова. Мовчить, майже нічого не знаємо що з нашою мамою, дядьками, знаємо лишень, що дід і баба Лоханські померли і це все, що він нам прозрадив.

Отаке щось говорила Віра про свого батька і була, видно, стурбована, бо та батькова мовчанка впливала на неї бентежливо, бо їй здавалось, що з ним щось психічно не зовсім в порядку… І просила Нестора, щоб той його там, сливе по сусідству, відвідав, побачив на власні очі і, можливо, щось про це ближче довідався.

Це дуже цікаво, Нестор з цим годиться, але пригадуючи свою останню з ним зустріч, як також його психічне наставлення, взагалі він не переконаний, що з такої зустрічі могло б щось позитивного вийти. Він це намагався пояснити Вірі.

— Люди, типу вашого батька, — казав Нестор, — дуже горді, вони переконані, органічно переконані, що вони є, як у нас казали, пуп тієї землі, і що вони все знають, і все краще знають, і ніхто інший у світі не має чого їм казати. Вони хворіють хворобою всезнайства і це їх переслідує так само, як шизофренія звичайних шизофреніків. Вони бояться нової думки, вони не визнають своєї неспроможности, вони ненавидять тих, що намагаються їм помогти і особливо відчувають і бояться тих, які їх розуміють. Цих вони вважають прямими своїми супротивниками і ведуть з ними боротьбу не на життя, а на смерть. Ніяких компромісів. І я боюсь, — казав Нестор, — що моя особа для вашого батька, саме і є такою.

Віра вислухала це уважно і казала:

— Я це розумію. Мій батько належить до еґоцентриків такого порядку, але ми помітили, що з ним щось, дуже поважне, сталося. Він якась інша істота. Там на тій своїй фермі, він, мов би, новонароджена людина, зовсім відмінна від тієї, яку ми знали колись. І я чомусь переконана, що тепер, він з вами знайшов би спільну мову, це видно також і з Сашком, з яким він просто не міг спокійно говорити, тож-то тепер вони розмовляють годинами. І розуміються.

При цьому Нестор цікавився, що там з ними сталось взагалі, як це було зі самою Вірою, на що вона, без найменшого вагання, оповіла таку історію: тієї фатальної ночі, до будинку де вона жила в Мелінґені, під'їхало автом троє чоловіків, і в тому числі також її батько, які наказали їй негайно збиратися. Вона протестувала, намагалась ставити спротив, але її перемогли, винесли з дому і втиснули до авта. Біля неї сидів батько, який намагався її втихомирити, на передньому сидженню, біля шофера, сидів дебелий козарлюга в американській уніформі при револьвері, який говорив по-російськи, і який був в цьому головним заправилом.

Була ніч, мабуть північ, вони скоро доїхали до табору "Смерть фашизму", де було дуже рухливо, саме тоді увігналися якісь польські офіцери з американським військовим поліцаєм, які намагались знайти якихсь там своїх громадян, таборове начальство було зайняте, вони з батьком були змушені чекати збоку між натовпом, освітлення було досить слабе, і вона почала розглядатися, як воно й що воно, і між тим батько відійшов, а в той час до неї підступив шофер, який їх привіз і стишеним голосом сказав:

— Слухайте, дівчино… Якщо хочете — можу вам помогти.

Вона на це й схопилася.

— Поможіть, ради Бога — поможіть!

— Йдіть, — каже, — до мого он авта, воно порожнє, входьте до заднього сидження і лягайте на дно. Будьте обережні. Я зараз маю виїжджати.

На роздуми чи здивування не було часу, вона негайно кинулась до авта, що стояло збоку в тіні, втиснулась до середини, згорнулась у три погибелі, прилягла до дна, скоро почула, що на неї було щось накинуто, і також скоро загарчав мотор. При виїзді з брами маленька зупинка, шофера щось питали, він щось відповідав, вона була ні жива, ні мертва, але це тривало секунди, машина рушила кудись, їхала, брала швидкість, час тягнувся, вона почала боятися, хто його зна, хто він і що він і куди він її везе, але по часі машина зупиняється й вона чує:

— Ей, дівчино! Можете вставати. — І вже по-українськи, бо до цього часу він говорив лиш по російськи, і в голосі чулася довірливість. Було темно, стояли бозна де, як звичайно руїни, а шофер каже:

— До чорта з ними! Я також не збираюся вертатися, мені того досить, надивився, що не забуду до смерти. Спочатку воно все йшло добровільно, але дедалі люди почали сперечатися… Далі боронитися. Їх хапали… У таборі вже нема місця сісти, а їх тягнуть і тягнуть, поведінка жаська, людей б'ють, як худобу, деякі намагалися тікати, їх ловили і тут же стріляли за будинком, скидали до ями. Багато самогубства. Минулої ночі в сусідньому селі ми приїхали брати жінку і знайшли її з петлею на шиї. Щоб не лишати слідів, ми забрали її до табору і вкинули до загальної ями. Треба мати чортяче серце, щоб таке бачити і з ним годитися, мені того досить, кінець! Тепер лиш скажіть, куди з вами? Маю, між іншим, дівчину, і ви могли б прилучитися до нас, їдемо на захід, сюди скоро прийдуть "визволителі".

Пропозиція була приваблива, але Віра була так перелякана, що боялась всього, у нього те авто, за ним можуть шукати, до того, Віра не мала зі собою нічого, крім того, що на ній, а тому треба було шукати нових виходів з положення. Думала про Врінґлерів, про тітку Тетяну, також про Нестора, і пригадала Сашка з його пропозиціями, вона знала його як людину, його до неї відношення, знала де він жив, а тому… Сталося і сталося добре.

— Я була винятково щаслива, — казала спокійно Віра. — У цій співпраці таких грізних сил я врятувалася, мені ж було три й пів року, коли мене вперше, серед зими й ночі, викинуто з моєї рідної хати… І ось щойно тепер я знайшла її знову. Бути гнаним, під загрозою, не знати чому і за що… У такій атмосфері, повірте мені, не тяжко стратитись. Але мені щастило… І завдячую за це Сашкові. І тут не лишень те матеріяльне, розуміється, що і це дає особливу приємність. Але головне, ми віднайшли себе духовно… То ж ми були призначені на відпадки… До звальної ями. І це був Сашко, що відгадав це одразу, знайшов він мене не випадково. Він знав становище наших батьків, зрозумів їх приречення, збагнув помилку їх взаємин і забажав хоч би частково це направити. Ми походимо з ним з різних історичних просторів, ми різні біологічно, але наша спільна катастрофа народження, змусила нас зробити компроміс. Я слабо розуміюся в питаннях родової спадковости, для мого батька, це мало не трагедія, для моєї бабці Марії це було б єрессю віри, це саме, можливо, повторили б й рідні Сашка, але ми, як вирвані з ґрунту істоти, відчули, збагнули, зрозуміли, що раз нас породжено на цей світ, ми повинні знайти в ньому й відповідне для себе місце. І ми його знайшли.

Таке ось говорила Віра і, здавалось, що їй хочеться перед Нестором себе виправдувати. Тож між ними, свого часу, відігралась своєрідна драма серця, яка без сумніву, не залишилася без наслідків на її життя взагалі, і причиною цього була їх спроба оборони перед тим, що сталося пізніше. Спроба поквапна, розпачлива, але дуже органічна і, мов крик природи, зухвала.

Нестор відповів на це глибоким мовчанням, у якому відчувалось таке ж глибоке розуміння. Слів не було. Це виходить поза межі вислову, але це факт. Намацальний, гострий, вражаючий. Атмосфера плянети це мусить в собі розчинити, тому наша воля також… Віра це, здається, розуміла й зрозуміла і дивилася на Нестора дружнім поглядом, що нагадував їх минуле.

Ця розмова забрала їм годин зо дві, невдовзі появився і Сашко з Наталочкою — гарненька, кароока дівчинка у червоній сукеночці, білих панчішках і чорних, лякових черевичках. Підбігла до Нестора і запитала:

— То ви той дядько з Канади?

— Так, це я. А ти Наталочка? — відповів Нестор. Наталочка зніяковіла, вагалася, що їй ще сказати.

— Чи ви знаєте того віршика? Чи знаєте того віршика? — запитала вона несподівано, і цим вирвалась зі свого зніяковіння.

— Може ти скажеш якого? — питав Нестор.

— А того… А того… "Питаються жабенята найстаршої жабки", — пояснила Наталочка.

— Ага. Про того пана, що, в жупані і чоботях і все ходить по болотах", — казав Нестор.

— Уму, — хитнула Наталочка головою.

— Наталочко, — озвалась Віра, — може ти скажеш дядькові того іншого віршика?

— Якого, мамо?

— А того… Мова рідна…

— А! А! Знаю. Чекай. "Мова рідна, слово рідне… хто вас забуває… той у грудях не серденько, а… а… лиш камінь має", — продеклямувала Наталочка.

— Браво! — викрикнув Нестор і заплескав в долоні.

— Це віршик, — казала Віра, — якого вчив мене ще старий наш учитель Афоген в Каневі, я також деклямувала його при гостях, та одного разу мені сказали, що того віршика деклямувати не слід. Я питала чому. Як виростеш — будеш знати. І от ми виросли. І знаємо. А тому хочеться, щоб це знали також наші діти і діти наших дітей.

На це озвався також Сашко, який висловив цілий монолог.

— У моїй школі, яка формально була українською, більшість предметів викладали по- російськи, але фізика належала до тих, що її подавали по-українськи. Був такий, досить впертий "хахол" товариш Копач, навіть з козацькими вусами, які мене особливо провокували, і одного разу, я вирішив розпочати проти нього атаку. Я етава язика нє панімаю, заявив я виклично. Всі там знали хто мій батько, знав це і товариш з козацькими вусами і уявіть, по кількох днях, той заявив, що викладатиме по-російськи. Але ця справа на цьому не зупинилася. Ще по кількох днях, нашого Копача не стало взагалі, він не з'явився, всі знали що з ним могло статися і всі подумали, що це діло моїх рук, на мене дивились, як на страховисько, але говорити щось боялись. На місце Копача прийшов інший викладач на прізвище Фельдман. Єврей. Плем'я, якого русифікаторство стало професією. Але уявіть… Наш Фельдман, ту саму фізику, почав викладати по-українськи. Мій великоросійський патріотизм гостро вражений, тож у нас було вдома "только на руском".

— Саша, — питає, було, мене мама. — Ґдє ти взял ето ґнусноє слово "спокуса", развє ти нє знаєш, что по рускі ето будєт "іскушеніє"? Мене в тому дивувало одне: моя мама походила з такого містечка Сквира на Київщині, де її мама продавала дядькам оселедці і де про ніякі такі "іскушенія" ніхто не міг чути. Ти в етой мужіцкой школє совсєм іспортіш рускій язик, тєбя нужно пєрєвєсті в рускую школу, запопадливо гомоніла мама відомим єврейським лементом і, уявіть, мене це обурило. І насторожило. Розуміється, я вважав себе "рускім", офіційно євреєм, борони Боже — жидом, але тепер в мені все стало дибки, в голові метелиця понять, а до того той Фельдман… На його лекції я все ще брикався з моїм "нє панімаю", а Фельдман… Він мав великі, сильні окуляри… Він ті окуляри зняв, старанно витер хустинкою, наложив знов, підняв голову, куцозоро в мій бік глянув.

— Хто це там "нє панємаєт"? — запитав він з ноткою іронії.

— Я, ґражданін преподаватєль! — відповів я.

— Як ваше прізвище? — питав він далі.

Я відповів.

— А! Рокита! Знаємо. Де ви живете? — говорив він з виразом кпини.

— Ето нє ваше дєло, — відповів я пишно.

— Але моє діло сказати вам, молодий чоловіче, що ви живете в Києві… Столиці другої по важності республіки СРСР, і вашим обов'язком є знати мову республіки, якої ви є громадянином. Це азбука азбук, і хто її не розуміє, вважається неграмотним. Чи ви мене розумієте? — питав Фельдман не лишень мене, але й цілу клясу. Дивився настирливо, чекав відповіді, але її не дістав. Всі дивилися також на нього, але як на якесь диво… То ж він рухнув з глузду. Завтра-позавтра і він щезне, як на сонці роса.

І воно так сталося, Фельдман зник, фізику викладала одна жінка і знов по-російськи, то ж я потрапив у неймовірну халепу. Справу Фельдмана я розповів батькові, той, на моє здивування, не виявив з приводу цього особливої уваги, мав дивний, не звично, стурбований вигляд, запалі, втомлені очі. Знаєш, синок, почав він казати, не раджу тобі втручатися до всього того чортовиння, це дуже комплікована тепер справа, переживаємо час несамовитої паніки, в самому нашому уряді вже беруть за шором, пропускаємо тисячі невинних, за ними сорок мільйонів жертв і це вже перебрало всяку міру. Навіть мою. Зі мною також кінець, казав він і закрив долонями очі.

Це пахло розгромом, але чому, але як? Батько, який любив, було, погуторити іноді про всілякі такі діяння, на цей раз мовчав, було видно, що не мав що сказати, що для нього це вже був тупик, були лиш питання, але не було відповіді.

Хоча в скорому часі відповідь прийшла сама від себе. Одного морозного ранку, в кінці лютого (це було славетного 1937 року), він відійшов на роботу і не вернувся. Мати пішла довідатись, що там з ним сталося і також не вернулась. Тоді я кинувся сам… Добивався, домагався, стукався — нєт, мовчанка, мур, а ще за пару днів і мене знято. Спочатку з комсомолу, опісля з квартири, там і з школи. І опинився я на вулиці, і побачив суть цілої тієї витівки, що її наші батьки з такою помпою накинули тому народові. Я побачив безправних, вигнаних, голодних, я побачив уярмлених штучно, непотрібно, я соромився, що я також, у якійсь мірі, був до того причетний зрозумів, що найстрашнішими для добра людини є ті теорії і ті їх виконавці, які стають доктринами. Вони роблять це задля свого покликання, як акробат, що виконує своє сальтоморталє. Спасіння людства стає пристрастю, звичайною жорстокістю. І головне, воно нікого не рятує, бо рятуючи одних, нищить інших, дуже часто вартісніших, ніж ті, що їх рятють. Порятунок, по моєму, має відбуватися інтимно і не словами, а ділом. Не томи гарних слів, а багатство доброго діяння. Я переконаний, що в майбутньому людство це зрозуміє, бо це ясно, як сонце. Чарує в тому лиш патос болю, наркоз самовдоволення, часто це еротика… В кожному разі, це патологія духу, для декого бісовщина… Пригляньтесь лиш в обличчя любого з тих "геніїв" і ви це бачите виразно.

— Мені, — казав Сашко вже піднесено, — пощастило з того вибабратись, але те, що я тоді пережив, переставило мене на інші рейки життя назавжди. Це революція. Примітивний засіб перебудови дійсности.

На цьому Сашко закінчив, вибачився за бурнословіє і додав, що він вже давно не мав нагоди наговоритись так від серця, як казав колись один мій приятель, з яким ми працювали у кельнській майстерні одекольону… Ходив розмашно по кімнаті, хотів, здавалось, вирватись з себе, помагав собі руками, мов птах крилами, щоб зірватись і летіти.

То ж то Віра сиділа у своєму ранковому капоті біля столу і тільки слухала і, можливо, не так слухала, як спостерігала: поглядала раз на Сашка, раз на Нестора, шептала щось Наталочці, яка не мала терпеливости сидіти на місці і слухати, чого вона не розуміла. Було цікаво, все це відголоски луни життя, досвід його не затре і не вирвеш з пам'яти.

Опісля переходили до вітальні, ще раз обговорювали Сашкову творчість, пригадали Луку Жеваго, якого Сашко також знав і який вже не жив. Зустрічались, бувало, з тим ентузіястом цього мистецтва, вислухували його наболілі розважання про наболілі справи, і яка шкода, що йому не було суджено закінчити його свобідні заміри у свобідних умовах. У тій його вічній дорозі з тим незмінним наплічником, його зломила туберкульоза і кинула до ями осамітненої могили у чужій землі.

— Мені здавалось, — казав Сашко, — що він був прямим нащадком скитського племени… Безпосереднє пов'язання з степом, з кочівними, інстинктами побуту, символом чого і був той його наплічник.

— З домішкою слов'яно-козацького сантименталізму до певних традицій, от хоч б того тютюну, який допоміг йому завчасно розпрощатись з життям. Тож Тарас Бульба загинув також із-за люльки — говорив, з ноткою іронії, Нестор.

Розмовляючи, переходили з кімнати до кімнати, від картини до картини, а коли опинилися в майстерні Сашка, на робочому його столі озвався дзвінок.

— О, о, о! Нас кличуть, — казав на це Сашко.

Вони повернулись до вітальні… Їм назустріч входила пара молодих, веселих людей і Віра почала представляти їх Несторові.

— Кузинка Мар'яна, її чоловік Прихода Адріян — інженер.

— То ж ми знаємось і знаємось,·— казав на це Нестор. — Але ж ви виросли, — додав він до того.

— І перевиросли… Маємо он дочку, — казала Мар'яна.

— Надіюсь, не ще одну Мар'яну, — жартував Нестор.

— Ні, ні, ні. Уляну. Досить Мар'ян.

— Уляну? Несподівано, — казав Нестор.

— Його вибір, — казала Мар'яна і вказувала на свого Адріяна. — Я хотіла Параску.

— Чому не Палажку? — сміявся Нестор.

— Мені здавалось — Параска агресивніше, Уляна заніжне, Палажка зашироке, — жартувала Мар'яна.

— Але що це все дочки та дочки. Пора вже й на сина, — казав Нестор.

— З пацифістичних заложень, — відповів Сашко.

— Хай живе мир! — озвався Адріян.

— Добрий мені мир, — казала Віра. — Кричить мир, а будує джети.

— Джети?!

— Джети. Ося ось невинна парочка… Вона нас залишає, — казала Віра.

— Залишає? Що значить залишає? — питав Нестор.

— Залишає… Немилосердно, жорстоко… Переноситься на другий берег стейтів… До Каліфорнії. Сан Дієґо. Цей молодий добродій дістає там якусь грізну посаду, — казала Віра.

— Ніяку, Вірочко, грізну, звичайне виробництво моторів, — казав Адріян.

— Додай джетових, а ти ще не грізних, — сміється Віра.

— Для мирних, Вірочко, потреб, — сперечався Адріян.

— Але джет, але джет! Тисяча двісті миль на годину, — гомоніла Віра.

— Щоб ти скорше прибула, скажемо, до нас, — казав з посміхом Адріян.

— А чи ти, Мар'яно, сіла б на такого чорта? — питала Віра.

— Ніколи. Для мене досить старого, доброго Доґлеса на шістсот миль, — казала Мар'яна.

— Що ви за плем'я? Колись наші добрі конотопські відьми виконували більше на звичайній мітлі, — сміявся Адріян.

— Дякую, дякую… Ми ніякі не відьми, — відбивалась Мар'яна.

— Говоримо стисло про техніку. Не пільотаж. Питання фізики, — боронився Адріян.

— А що, справді, з твоєю фізикою? Ти, здається, збиралася стати астрофізиком? — звернувся Сашко до Мар'яни.

— Забудь. Моя фізика он… — вказала вона на Улянку.

— Браво! — говорив Сашко. — Улянка, а там Улян…

— Ніякий Улян, а Григорій. Наш дід, — казала Мар'яна.

— Скажи прадід. Дід наш Іван, — зауважив Сашко.

— Знайдемо місце і для Івана. Америка велика, — казала Мар'яна.

— Гриць, та Гриць, та ще раз Гриць. Вірочко! Допоможи урізноманітнити тих Гриців, — вигукнув Сашко.

— О, Сашко! Перший наш син, пам'ятай — Гриць! — казала Віра.

— Гриць, Іван, Мар'яна, Тетяна, Морози, морозів, морозам, морозенята. Мені вже морозить поза шкурою, — сміявся Сашко.

— Маємо — Водяні, Приходи, Рокити…

— Вірочко, не пронось мого імени всує. Четверта заповідь, — говорив Сашко.

— Але ж, Сашко. Давно хотіла запитати… Де це ти вискіпав таке…

Це питала Мар'яна і Сашко, що стояв опершись на ватран зі склянкою "мартіні", негайно її перебив.

— Сам Господь Бог своїм божественним перстом начертав його на скрижалях моїх предків. Зрештою, я тепер не Рокіта, ані Рокита, а Русіта, або Рузіта. Я мав необережність вписати своє ботанічне прізвище англійським спелінґом через подвійне О і замість ер-о-кі, вийшло ер-у-зі — Рузіта. І це прийнялось. Тепер в телефонній книзі Ню Йорку, не шукай мене під Рокита, а під ер, о-о, зі, ті, ей. Англійська мова збільшилась ще одним непорозумінням, але фахівці з цим розберуться.

— Признаюсь, я не багато з того зрозуміла, але будемо мати на увазі, — казала Мар'яна і одразу перейшла на інше: — А що це не бачимо наймолодшої ґенерації Рузіт?

— Зайняті. Сплять, — відповіла на це Віра і просила гостей до їдальні, де вже чекав на них накритий стіл, на цей раз білою скатертиною з приборами на п'ятьох та порядною кількістю рибних і м'ясних закусок, як також відповідною кількістю мальовничих посудин спірітичного змісту, що все разом звалось "обідня перекуска" бо ж то справжній обід, за нормами цього краю, припадав на годину шосту вечора.

Нестор, як гість, змушений зайняти в тому чолове місце — зліва Віра, справа Мар'яна, візаві Адріян, нарадою командує Сашко.

— Сьогодні, — казав він, підносячи перший тост,·— маємо виняткову приємність, дуже сантиментального і разом драпіжного змісту: вітаємо між нами знаменного свідка багатьох наших пригод. П'ємо за його здоров'я!

Випили всі, а Мар'яна швидко казала:

— Але, Вірочко. Чи ми таке видержимо? То ж це справжня запіканка, сказав би мій батько.

— Підтримуйтесь оселедчиком, сказав би також ваш батько, — говорив Сашко.

— Вибачте, але я в боргу перед паном Олександром — казав Нестор. — Дякую за спіч. І додаю: ця наша зустріч завершує й замикає одно вражаюче коло дій і подій. Ще один тост!

— Чи можливо й мені вставити слово? — запитала Мар'яна.

— Увага, увага! Слово має моя жінка, — жартував Адріян.

— Чоловіче — мовчи! Це справді варте уваги, — казала Мар'яна, щічки якої швидко крились рум'янцем. — Для мене це продовження роду, хутора, минулого. Спом'янем же і їх — живих і неживих, по цілому світі розсіяних… І додаймо до цього мого батька, полковника армії Української Народної Республіки, а також полковника тієї ж армії, батька мого чоловіка, якого на днях випущено з Воркути, куди його запроторено було з Праги чеської, після "визволення" її "братші русами". Ми ось дістали повідомлення, що його випущено і робимо старання, щоб його з мамою дістати до Сан Дієґо.

Це викликало загальне захоплення, говорили влад і невлад, Сашко розгортався, роля доброго, дотепного підливателя чарок і виголошувача спічів йому личила, настрій підносився, кожному хотілось представити себе якнайвиразніше і хоча це було в тумані, але кожному було видно кожного, наприклад, Нестор аж тепер побачив Віру, яка трималася рівно, майже урочисто, ніби на троні, її очі і уста посміхалися стримано, що значило вдоволення… А також свідомість перемоги над усім тим, що було в минулому.

Викликали також Водяних, Сашко зірвав усіх до телефону їх бруклинського мешкання, говорили по черзі, а в тому і Нестор почув у слухавці знайомий, міцний голос Тетяни, яка запрошувала його до себе, після чого в тій самій слухавці забубонів стакатий бас Миколи Івановича, який повторив запрошення Тетяни і дякував за вчорашній Несторів відчит.

А після цього телефону, ще один телефон — Торонто, 766-5210, пані Ірина Сидорук.

— Іриночко, це я, — говорив Нестор.

— О, це ти? — чув захоплений голос Ірини.

— Розуміється я, — говорив Нестор.

— Як там є? — питала Ірина.

— Прекрасно! Знаєш кого зустрів? Сашка і Віру, — говорив Нестор.

— Та не може бути! — викрикнула на це Ірина.

— Уяви, що може і є. Розкажу, як приїду. До побачення. Цілую. Тут ще хочуть чути тебе інші, передаю… — закінчив Нестор і передав слухавку Вірі.

— Добрий день, пані Ірино! Так, це я. Уявіть — сталося. І ми тут… І ми тут… Зі Сашком. Нестор Павлович у нас. Так, обідали. Шкода, що й вас не було з нами, іншим разом. Це чудо. Дякую. Будемо в Торонті — обов'язково заїдемо… Тут ще хоче говорити з вами Сашко.

— Ірино Федорівно! — загомонів до слухавки Сашко. — Чи ви ще пригадуєте? Я пригадую. Дуже добре. О! Ми тут. Усі… Так, так… Разом. Яке випили? "Випив чарочку не більш", пригадуєте, як казав запорожець за Дунаєм, а ми тут за Гудзоном. Так, так, так. Зустрінемось! Вдома, зовсім вдома. До скорого побачення! Обов'язково!

Після цих телефонних екскурсій на чергу приходять патефонні екскурсії, почалося з барвистого ансамблю Верьовки з Києва, перейдено до надхненного хору Горенка, що ото порибалював на Ільмі в Тюрінгії, тепер в Монтреалі Квебеку, де він розгулює по широких водах Святого Лаврентія, а завершено капелею бандуристів Китастого, тепер з Детройту у стейті Мічіґен. Забриніла дівчинонька, що, по гриби ходила", засумувала "Гуцулка Ксеня", бризнуло бравурою козака Нечая, зароїлося від, орлів гайдамаків".

І це тривало, пізно розходились, роз'їжджалися хто куди, Адріян з Мар'яною на береги Пасифіку, Нестор до свого Онтаріо, Сашко до Чікаґо, тільки Віра з Наталочкою залишались на місці, хоча Віра має також свій край вимандру. В її маленькому кабінетикові, побіля кімнат Наталочки, маленький столик, на столику маленька "Сміткорона", до якої, день-у-день підсідає Віра і сторінка за сторінкою, воскресає з небуття "Хутір Морозів". Спогади… Про які, крім авторки, знає лишень Сашко, а тепер втаємничено до цього також і Нестора Сидорука. З переконанням, що такі точки на землі предків не сміють бути затертими.

А наступного дня, криштально ясного, о годині шостій по обіді, літаком лінії "Америкен" з летовища Ла Ґвардія, Нестор лишає Ню Йорк для Торонта. Бурхливе, від восьмої ранку прощання, відвідини редакції газет "Свобода" за Гудзоном у Джерзі Ситі, Української Вільної Академії Наук на 26-ій вулиці Мангеттену, Наукового Товариства ім. Шевченка на вулиці Тринадцятій. Все це шматки землі його предків, без них Ню Йорк не був би Ню Йорком і Нестор знає цю таємницю. Прощай. Дякую. В літаку біля вікна, за чаркою коктейлю, в блаженному настрою, можна спокійно переглянути враження. Вони викличні. Ню Йорк, це був Ню Йорк, але для Нестора, він не був би таким, коли б там не було й Києва. Це схрещення почуттів, амальгама особливого бачення. При тому ґвалтовно розсувались обрії зору, плянета наближалась до самої точки ока і ставала досяжною, мов на шкільному глобусі. Читати її розміри стало звичайною азбукою.

А літак напружено здіймається в простір, простягнулись краєвиди нюйоркського стейту, підсувалось озеро Ірі пересічене вздовж шарлатним мечем сонця, що стояло в його заголов'ю, починалась Канада, що сягала до самого полюса цієї нестямної кулі, що її звуть Земля.