Втеча від себе

IV

Таке розповів Іван Мороз, аліяс Сенишин, на своїй фермі канадського Онтаріо, колишньому своєму антагоністові, тепер довіреному Нестору Сидорукові і, здається, без особливих зусиль… Все, видно, було думане й передумане, зведене до ладу і складу, готове для людського слуху і розуму з наміром відслонити частину таємниць його бурхливого життя.

Що ще лишилося сказати, це час його повороту на "родіну". Найпекучіша смуга, найокаяніша зона його життєвої мандрівки, одна згадка якого наводить на нього спазми нехоті… І чи варто до того вертатися навіть думкою, чи не краще вирвати з пам'яті, як отруйне з городу зілля, запалити і пустити з димом по вітру.

За останні свої роки Іван так і поводився, ні з ким ні слова, що було — було і що кому до того. Але воно не лишень було, воно десь там тліло, і пекло і турбувало сумління, і розпікало сором, і вимагало суду й осуду, сліз гарячих, чому і для чого воно сталося, чому та людина до такого рівня знизилась, де вже нема пізнання а лишень ганьба, як стиль і норма. Такого не обійдеш, не замолиш, не заворожиш.

Іван це пам'ятав… Тієї зморної ночі, з одинадцятого на дванадцяте травня сорок п'ятого року, у тому розторощеному на череп'я Ваймарі це почалося. Старовинна, трьохповерхова будова, брудно-жовті мури, залізна брама, двоє в ній вартових і полотнище, "Смерть фашизму".

Всіма дорогами стягалися туди молоді люди, хлопці й дівчата, прибрані, причепурені, у очах вогники, за плечима крила. Обвантажені тягарями, вони, одначе, не йшли, а летіли, бо ж то додому, бо ж стільки про це мріялось, бо ж так чекалося, бо ж така була та неволя, чужина, ганьба сповнена тугою, страхами, непевністю. І чекалося того визволення, як світла сонця в темряві і холоді, як краплі води в спрагу…

І ось воно щось таке сталося, і вони квапляться, бо хто його знав чи вистачить їм там ще місця, чи вони часом не спізняться. І при тому діла дивні з ними творилися.

Чим ближче зближувалися вони до тих там мурів з тією брамою, тим мінявся чомусь їх настрій. З гарячого ставав поміркованим, з поміркованого — холодним, а коли переступали поріг брами з тими вартовими, їх обдавало морозом, вони, мов на команду, робились сердитими, кричали ура, мов би збиралися у якусь атаку.

Для Івана це ніяка дивовижа, ані несподіванка, звичайний ритуал звичайного приречення. Починалась бо "родіна". Метушня, сварка, гістерія… І тягар страху, мов би з нього зіткане все повітря.

Але ж все це треба перейти, пройти, віддати данину, обсмалити брови, так воно написано на зорях, Іван це знає, відколи він Іван, це його клімат і його дім… Тому, які тут ще вагання. Він вже в русі… Злигався з тим он Бушлатовим, якого знає ще з Бухенвальду на становищі "капа" одинадцятого бараку, з кличкою Кашалот, тепер керівник репатріяції. А, Мороз! А, Бушлатов! Как там дєла? Как сама бєла. Жівьом! Ждьом родіна!

Просто вам братня зустріч, хоча для Бушлатова, весь той Мороз, що більмо в оці, свідок його капства за яким багато дечого варто б, для ясности, змазати… До того це "фрукт" з тим його, "У"… Знаємо, знаємо… Самостійництво, незалежництво… З такими балами на "родінє", за винятком Сибіру, нема місця.

Познайомився Іван і з іншими гросмайстрами цього діла… Комендант Пєтухов, начальник перевірки Хомутов, керівник охорони Дерев'янко — вражаюче сузір'я констеляції Бухенвальду, експерти вислужництва, фахівці поганяйства. Що для Івана ніяка містерія, брудне діло вимагає таких саме й рук, головне тут — вихід, перейти трясовиння, вийти на суху путь.

Однак сцена, що тут розігралася, перевищує всі Іванові невражливості. Ні з сього, ні з того, на очах всього табору, не дивлячись на мури і варту, зникає враз Віра… Мов би її поглинула земля… Здавалось, цього не видержать. Само вже те "зникла" наводить жахіття, за Іваном величезний досвід "зникання", але ж це, але ж тут… Це вже вам, як не кажи, над міру. Кинулись в розшуки… Але ніч, але тіснота, тіло на тілі, ніде ні сліду Віри, камінь у воду.

І як його тепер, тож на ранок виїзд, що йому скажуть, що скаже він, їхати, а чи не їхати, головне ж де вона ділась? Тож під цією будовою, кажуть, є льох, а це значить… Іванова думка від цього обертається в камінь. Господи Боже! Він же мусів це знати, він же це зна… Тож вона боронилася, тож її розірвуть.

До самого ранку Іваном це шарпало, години повзли смолою, він зі своєю валізкою притулився внизу біля діжі, ген від людей, сну не було, лишень чад, та кошмар, та змора, душила спрага, не знав де вода, а тільки вибила шоста, жовтий будинок усіх трьох поверхів почав кипіти, на подвір'я виливались юрби молоді, все рухалось, появилось також начальство, почулись оклики, наказувалось шикуватись, середнього росту парубій з червоною на кашкетці зіркою перебрав команду, викликав прізвища, читав літанію, головне ті пакунки.

— Мать вашу перемать, ви що? Барахлом обліпились… Думаєте, американці це вам повезуть? Викидай, викидай!

Даремно. Не в ту ноту пісня. Барахло не барахло, тобі зась. Колона валіз, мішків й куфрів стояла муром, готова до якої хоч баталії. Це ж майно, скарб, тяжко зароблений, там вдома неоцінимий. Не дамо! Через наші трупи!

Іван Мороз від раннього рання також тут, по дочці ні слуху, вдававсь по начальству, а Бушлатов лишень гаркнув:

— Слухай, Мороз! Та твоя дочка цікавить нас, як здохла курка, обійдемось без неї, а ти краще ставай он і мовчи. Ради власної шкури.

От воно як, Іване, говорить "родіна". Зустрів, було, таку Рябову. Нюрка. Пригадуєте? З Мелінґену, і та, до самого його вуха просичала:

— Не бачила, і добре що не бачила, не туди їй дорога. А сама Нюрка — на грудях червоний бант, довкруги вантажі, у очах рішучість. А Іван відчув і зрозумів, що єдине, що йому лишається, це злитись до гурту і втопитися. Стати нічим. Зрівнятись з рештою… Дарма, що це з ним не так просто, він тут єдина, старшого віку особа, виразно осамітнена, обличчя зшерхле, барви попелу, не гаразд голене і зовсім згублене. Для нього, здавалось, нічого тут не існує… Воно навіть не помітило, коли і як появився той гармоніст з його розкамаринським, де взялися прапори, плякати, портрети і як це потрапило до його рук шорстке держало з портретом Сталіна.

— Тєбє, дядя, асобая честь — Сталін, — почув він при тому. — Ура, таваріщі! Ура Сталіну! — чув оклики.

— Ура! Ура! Ура! — гримнуло зо всіх боків. — Ура родінє! — Ура! Ура! Ура! — Ура побєдоносной армії! — Ура! Ура! Ура! — Виступила, інтелегентного вигляду, жінка у сірому, англійського крою, костюмі з червоним у руці прапором, яка, спочатку українською, опісля російською мовами, почала говорити, який це для всіх них, особливий сьогодні день. Повертатись назад до своєї отчизни… До дорогих і рідних… з тяжкої, ворожої неволі… Дякуючи великому, мудрому… — Останнє слово цього речництва зникло в новому зриві ура, як рвалося з кожних уст, кожного вікна, кожного кута. Все, що було тут живого і могло кричати, навперейми кричало, маяло прапорами, портретами, а Іван, що стояв непричетно з тим його Сталіном, намагався також кричати, але забув, що над його головою само божество цього гамору в нерухомому стані, тому до нього підбіг молодик з великою червоною на грудях розетою і викрикнув: Сталіна! Вверх Сталіна! На що Іван почав з місця вимахувати своїм Сталіном, мов би він диригував всією цією веремією, з якої, раз-у-раз, намагались вирватись оклики жінки в англійському костюмі, що їх вже не слухали.

І це тривало, мабуть, з годину, можливо й довше. Чекали, видно, на транспорт. Заповняли час ура та ура, та звуками гармонії… І щойно отак біля дев'ятої, у брамі табору з’явилось кілька перших військових тягарівок з написом U.S. Army, що на їх вигляд, за винятком гармоніста, все враз замовкло великим таким мовчанням.

Біля брами почались наради вантаження і по часі, міцний, округлий чолов'яга в уніформі єнкі, ломаною російською мовою, заявив, що вони мають вивезти не лишень людей, але й все, що вони мають у відповідь на що, по обличчях багатьох пробігла і швидко зникла, радісна усмішка.

Почалось вантаження, брали за чергою, Іванові з його Сталіном прийшлось всідати сливе першим, біля нього опинилась, з її вантажами Нюрка Рябова і молода пара з ручною швейною машиною, і також та сама громадянка, що поривалась речнити, яку Іван вже десь бачив не так давно в інших місцях.

Вантажилися спонтанно, захоплено, масою. Мов би птахи, що зривались до лету. Машина за машиною… Грюкоти, брязкоти, легкий гомін… Всідалось, втискалось, і десь так по годині готові рушати.

І тільки рушило шістнадцять машин, це й почалось. Геніяльному Сталіну ура! Ворошилову ура! Маршалам ура! Армії ура! Родіні ура! Ура за урам, ура за урам, машина за машиною… А там знов "Катюша", та "Полюшко поле…" А дорога рівна, тверда, сяюче сонце, швидкість вісімдесят, призначення — Дрезден, годин вісім їзди.

Але десь так, по годині другій гону, все це раптово, на рівній дорозі, серед чистого поля, як стій, вривається. Що там, до дідька, сталося, такого в програмі не значилось? Совітська зона. Посередині американський джіп. І хоч джіп американський, але ті, що в ньому, як є, ваньки, числом двоє, з фінками начерезгрудь, це значить стой! І короткий обмін "мнєній", а по тому — "всє слазі" і "стройся…" тож-то єнкі зі своїми возищами, повертають "ґуд бай" і швидко зникають у просторі.

От воно й є, "стройся!". І "бистро, бистро!", "шагом марш!". Що можеш нести — неси, що не можеш — "к чортовой матєрі". І коли це все, трьома валками рушило, за ним лишилося всякого скарбу, а в тому, і Нюрчина скриня, і швейна машинка молодої пари, і треба було бачити обличчя їх власників. Не обличчя, а біль зуба… І щоб це загоїти, спереду кричали:

— Чаво нос на квінту? Пєсня! На що знов озивалась "Катюша", як то розцвітали десь там яблуні і груші, та як то виходила на берег Катюша, коли ноги її звеличників ступали по бетоні дороги Тюрінгії, під сонцем, яке цього особливого дня, особливо смажилось зробити з них вишкварки.

Одначе ті йшли, рухались, чвірка за чвіркою — прапори, портрети, транспаранти, з полів дивились на них люди, раз-у-раз гналися машини армійців, падали оклики!

— Ух-ха! Бляді нємєцкіє! На Сібірь спєшітє? Скатєртю дароґа! — Пєсня! Пєсня! — гукали на таке спереду. Тяжко зривалось "Полюшко полє", бетон, здавалось, липне до ніг, сонце сипало приском, очі заливала солона жижа.

І так година, і ще година, і далі година… Уста шершила спрага, відкидалось все, все нові і нові коштовності, он, диви, Нюрка з Прохором, вони позбулися своєї скрині, але на дрючку у них все ще чамайданисько, якого двигають удвійку, як пара волів. Обличчя червоні, піт зливою, а ті двигають. І мовчать. По всьому видно, що їх поранено, їх мучить спрага. Води! Хоч краплю б води… Але де та вода, коли треба квапитись… Жде ж "родіна". Біля них он та ораторка, що кликала їх туди, квапиться, звуть її Ніною Миколаївною, вона теж бореться зі спрагою, але дивись, як тримається… Беріть приклад. Ніякого барахла… Лиш малий, за плечима, наплічник і мала, чорна в руці валізочка… І до того держак портрета… В’ячеслав Молотов… Великий стратег "побєди". Так воно й має бути… Вона не скаржиться. Її обличчя також заливає піт, але винне тут німецьке сонце. Вперед! Все вперед! Перемога за нами.

Або он, диви, та молода парочка. Михась і Таня. Де їх швейна машина? Тримаються за руки, ніби бояться, що їх розірвуть, ступають нога в ногу, розчервонілі, як зрілі помідорини, за плечима тільки торби, все решта пішло, і нехай йде, головне тут вони, як вони і ніщо інше.

— Чи ти знаєш, Михайлику, куди ми йдемо? — питає пошепки Таня. Їй щось ніяково. Так ніби за нею хтось женеться і вона не годна втекти. На вигуки отих "бойцов", що проїжджають машинами, тремтить, як зірваний лист і горнеться до Михайлика… Єдиний її захист.

— Додому, Таню, — відповідає відсутньо Михайло. О, так! О, так! То ж додому. Таня, мабуть, забула. Така та під ногами твердість і така, Господи святий, спрага.

Було далеко за полудень, коли провідник, що йшов спереду, зарядив привал. Малий пригорок, горстка ялин і струмок води, що спадає по камінню до самої дороги. Треба було це бачити. Люди кинулись на той струмок, мов би хотіли порвати його на клоччя. Пили, лили, милися… Розривали ту воду на шмаття. Хто лежав, хто сидів, хто дививсь, як дурна сова, на все, що діється. Але ставало легше… Як не кажіть — легше. Змивавсь той піт, та сіль, та горяч, виймалося хто що мав, американські міт-консерви[31] з тюрінгською водичкою смакували божесько.

І під час цього такого бенкету, від будинків, що стояли там далі, вийшло пара військових, які зупинились збоку і дивились на все, що діється… А Михась Танін, що трапилось, був від них найближче, підійшов до них і почав, ніби жартом, мову:

— Що ж, товариші, війні то кінець, — почав той.

А один з тих, що курив цигарку і мав на грудях орден, сплюнув на бік і так, ніби ні до кого, каже:

— Кому кінець — кому не кінець.

— А то ж як це бачити? — питає Михайло.

— На списку у нас Америка, — казав той зневажливо. — Ми йшли на Берлін, ти підеш на Вашінґтон.

— Тим часом, йдемо додому, — вибачливо казав Михайло.

— Скатертю путь. Кланяйся там тітці Колимі, — казав той і одвернувся.

Мову скінчено, сказано, видно, все, Михайло ні в сих, ні в тих, дістав облизня, спокійно відходить і думає, що мав би значити той Вашінґтон і до чого та тітка Колима? Ага! Почекай, почекай. Щось в тому іншого.

Михась вертається до Тані, присідає біля неї на теплій землі, дістає шматок консерви, горстку бісквітів, консервну бляшанку води і вони обідають, дуже родинно, дуже тихо, на них з боків дивляться, але хай дивляться, кожний знай своє… І лиш опісля Михась обережно, стишеним голосом, каже:

— Той там натякає, що буде знов війна. А Таня махнула кулачком, у якому держала коржик бісквіту і вирекла:

— А!

— Той так каже, — говорив Михайло.

— Яка там війна? З ким війна? Не досить їм того? — мало не сердиться Таня.

— Натякає на Америку, — стишено каже Михайло.

— Чи, бува, не здуріли! — сердиться Таня.

— Не так голосно, — каже Михайло. — І що мене ще добира, — каже він, — йдете додому? Кланяйтесь там, каже, тітці Колимі.

— Що за така тітка? — Таня робить великі очі, дивиться на Михайла перелякано й каже:

— Ой, Михайле! Чи не думає то що інше? Чуєш, кричали — Сибір та Сибір. Колима. Мій дядько Хведь там був… — На цьому слові мов урвалася, довкруги ж люди, але не урвалась їх думка і це не вперше, тож думалось й передумалось, цілими ночами, не додому ведуть ці дороги, ой, не додому. Але серце сварилося з розумом — підеш побачиш. Бог зробив ніч, але дня не забуто, якось то воно буде. Таня боялась вельми, але її Михайло, в колгоспі, казав, також можна жити, головне вдома.

Так вони мовчазно, одно з одним, розмовляли, слів не було, але очі кричали криком. Та Тетяночка. У неї вони такі шовкові, ясні, чисті… І такі перелякані.

А подріблений на хвилини час їх відпочинку біжить скажено, а ось і година — поднімайсь! Стройся! Сірою смугою у відблисках сонця, стелиться, як бачить око, шлях, написи вказують Дрезден, це вже Саксонія, обополи пригірки, та гайки, та поселення, і до вечора минали Хемніц, висувались зариси взгір'я, у ногах залягала втома, спрага корчила уста, хрипота затягала горло, з вантажів залишились тільки рештки, хоча Нюрка з Прохором далі дричили свого "чамайдана", Прохор хотів, було, його збавитись, але Нюрка гомоніла благально:

— Але ж, Прохоре. Миленький. Там же дарунки. Уяви, як там вони будуть тішитись. — Прохор розумів хто ті "вони" й замовк, його обличчя гей би вуджений окіст, але він тримався, як всі решта з тими портретами, що їх неслося, як хоругви супроти сил нечистих.

Минули Хемніц, хилилось до вечора, готувались ось-ось до нічного привалу, підтягались під пагорбок з чубком ялинок і було довкруги тихо, як це бува, коли сонце спадає за обрій, і зграя качок стрімголов поспішає додому, і все жде ночі, що несе кожному постіль, сон, відпочинок, посилення…

І враз воно сталося… Якраз перед тим горбиком… З тими облитими сонцем ялинками… Десь-то отаборився відділ танкістів, які, видно, розважалися тим, що розвісили на гілці німецький військовий мундир і гатили по ньому з револьверів. І враз вони уздріли на шляху валку тих там людей і один з них вигукнув:

— Мітька! Свєжій товар! — І як був, кинувся їм назустріч. — Астанавісь! — кричав він і вистрілив в повітря. За ним гналося декілька інших, і валка зупинилася… І понесло тривогою.

Жінки відрухово ховалися за своїх чоловічих товаришів, до Нюрки, що весь час була спереду, підбіг той перший і зграбнув її до себе.

— Прохоре! — крикнула Нюрка…

На це кинувся Прохор, але в ту ж мить полетів на бетон. З лівої його скроні потекла кров від удару кольби револьвера, тож-то Нюрку підхопили вихором і потягли до лісу.

Почалась оргія, жінок хапали, як зляканих курей, але маленька Таня вчіпилась за шию Михайла з криком:

— Михайле, рятуй!

А Михайло ричав люто:

— Одійди, сволоч. Це моя жінка.

— А! От воно! Сволоч! Вот тєбє! — викрикнув той і вистрілив в живіт Михайлу.

Михайло зваливсь під ноги, Таня різко зойкнула, кинулась на напасника, той почав боронитися, з натовпу виступила Ніна Миколаївна з портретом Молотова, схопила Таню і казала схвильовано:

— Солдат. Отямся. Ми вертаємось з ворожого рабства, ви не маєте права з нами так поводитись.

— Вот тєбє право, курва ти нємєцкая! — викрикнув солдат і вистрілив в груди Ніни Миколаївни. Та, з викриком, прокляті! впала на бетон, запала глибока тиша, з якої вирвався викрик:

— Портрет! Підніміть портрет! Портрет негайно підняли, але на цьому не скінчилося. На сцену вирвався ще один, також з портретом, і був це Іван Мороз, який кинувся на солдата, але в ту саму мить, удар кольби положив його побіч Ніни Миколаївни. А Таню, яка розпачливо кричала:

— Звірі ви! Нелюди! — потягли на пригірок, прив'язали до сосни і на очах усіх, пострілом револьвера вбили.

І на цьому кінець. Ззаду під'їхав з групою солдат вантажівка, з якої вискочив старшина з револьвером, який з криком — астанавісь! гнався на пригірок, кричав там матюками, танкісти втихомирились, а тим там на шляху, казали рухатись далі.

І тривало все це не більше десяти хвилин.

Валка рушила, багатьох в ній не вистачало, за нею зосталось два трупи й Нюрчина валіза, на пригірку маячів, прив'язаний до сосни труп Тані. Іван з Прохором очунявши, намагались наздогнати решту, їх обличчя закривавлені, а Прохор, як тільки збагнув, що сталося, кинувся вбік лісу, за ним кричали, стріляли, але він біг і скоро зник за деревами.

Хилилось ущіль до вечора, люди ледве тягнули ноги. І все-таки тягнули. І протягнули так з годину. І зупинились на узліссю, знов при потоці… Як з-під землі, появились і автоматники, але кому там до них. Люди падали хто де стояв, масою тягнулись до води, їли хто що мав, мати сира земля розстеляла їм лігво, западала глибока тиша.

А Іван Мороз виглядав в тому особливо ефектно, розбита вилиця, закрите ліве око, заплямлена кров'ю сорочка… Намагався привести себе до якогось ладу, мився в потоці, перев'язував, чим міг рану, жував повільно бісквіти, запивав їх водою з потоку, приліг горілиць під сосною, плутано передумував минулий день, не хотів сам собі вірити, що таке могло статися і єдине, що його тепер тішило, що з ним не було Віри. На своєму житті він бачив види, але станься з його дочкою щось таке, як з тією там Танею… Це значило б кінець. Кінець. Усьому. Він би того героя розірвав на кусся і тоді будь-що-будь. Не має це значення. Провались навіть ціла земля.

Іван заснув непомітно і заснув твердо, і ніч промигнула миттю, ранок вирвався з-поза взгір'я свіжий і радісний, але ті, що його тут зустріли, були громом вдарені. Після твердого забуття ночі, це було ударом. Незнайоме місце, гола земля, згадка вчорашнього. Це шок. Це параліч. Це змора. Прокидалися, зривались на ноги, мов попечені метушилися, гуртувались ватагами і марш далі.

І було помітно, що багатьом з них за цю ніч випало, але кому до того собаче діло.

— Не уйдьот! Паймают! Са дна моря витягнуть, — гарчав провідник. І на цьому баста. А ті, що зосталися не нагадували вже тих вчорашніх ура, портрети та прапори неслись далі, але Катюша, на весь день, хоч ти вбий, замовкла.

Лиш пражило сонце, лиш весна на всі боки покотом, та машини "бойцов", сюди і туди, з їх, мать-пєрємать, привітами.

До знаменного Клотчинського Переселенського Пункту для громадян СССР, на околиці Дрезден-Вест, дотягнулись аж на день третій, у годинах пополудніх, де їх при брамі привітав напис: "Ми побєділі! Вас ждьот родіна!"

— Смірна! Родінє ура! З останніх сил рвалося те ура, піднімались прапори, підносились портрети і вливалось в масу до них подібних, в числі шістдесят тисяч, обведених колючими дротами, під відкритим небом, без ніякого харчування, ані достатньої кількости нужників. Людей зганяли, розбивали на батальйони, і в супроводі автоматників, гнали вісімдесят кілометрів далі на північ з призначенням — Кеніґсбрюк, Фільтро-Перевірочний Пункт, номер 74. На цьому пункті, по тижні часу, опинився також і Іван Мороз.

Простора просторінь, довкруги два ряди, три метри високих, колючих дротів, залізна брама, при брамі буда варти, за брамою, зліва дерев'яна, на два поверхи, білого кольору, будова, розлога площа і обополи — сірі, одноповерхові, дерев'яні бараки, за якими одразу шатра, буди, лігва, вози, конов'язі, коні й корови, чоловіки, жінки й діти, купи гною і рої мушні. Між тим, димлять ватри, при ватрах варять, їдять, сплять, б'ють нужу.

У бараках, до краю, повно, окремо чоловіки, окремо жінки, відокремлено також молодих, поборового віку паруб'яг, як також старих шкап і нездар. Іван Мороз потрапив до цих останніх і поміщено його до найкрайнішого бараку, у камері, чотири на вісім метрів, до якої втиснено пару тузинів людського лому, між яким Іван виглядав як старий биндюжник в табуні, до краю загнаних шкапин. Їх лігва на три поверхи по двох на кожному… Харчування — три рази денно "кіпяток" і чотириста грамів субстанції вигляду торфу і назвою хліб.

Та і це ще, як не кажіть, привілей, чотириста грамів! Га-га-га! Ті там за бараками дістають дулю з вітром і живуть, спасибі тому, що привезли з собою… Їх коняк та корів меншає й меншає, тягнули їх від самої Полтавщини, від Дону і аж тут знайшли вони справжнє призначення.

Розуміється, що найкраще виходили з цим згадані паруб'яги. Ніяке диво. Їх посортовано, як сірників, пачками, на кожній "батальон", щоранку муштра, щопополудня "словєсность", виняткова нагода спокутувати гріх перед "родіной", заносить новою війною — "будь ґатов!". І пам'ятай, що Москва й Вашінґтон, на одній плянеті, зміститись не годні. І тому ті збільшені грами, пайки їжі, що їх зуживають майбутні ці герої, більше ніж виправдані.

А ще більше вони, без найменшого сумніву виправдані, маючи на увазі тих, на яких ця інституція держиться. Комісарство, сексотство, обслужництво, охоронництво. До цих слово "їдять" навіть не личить, найкраще тут вже підходить "жеруть", сиріч обжираються. І яке диво. Тож диктатура, тож пролетаріяту. Маса завдань… І нема таких, щоб рука здригнулась.

Для прикладу візьмімо випадок, що тут на днях стався. Ні з сього, ні з того, пару тузінів остовців, переважно дівчат, під охороною батальйонщиків, вигнано за дроти і сказано копати їм, метрів на двадцять довгу й зо три широку, яму. Що це, й для чого це? Вогненний знак питання. В атмосфері дихнуло озоном страху.

Але в скорому часі, десь так до полудня, прийшла і сама відповідь. Вихадіть! Всім вихадіть! Навіть тій калічні Іванового бараку. І гуртуйся отам насупроти тієї ями. І дивись. І мовчи. І чекай. І як усе так чинно й масово встановилося, на шляху вбік Дрездена, появилось кілька вантажівок, щільно навантажених людом чоловічої статі. Пошарпані одяги, покривавлені лиця, пов'язані ззаду дротом руки. Було видно, що з тими хлопчиськами сталося, щось дуже прикре. Переважно молоді, переважно, здавалось, військові, переважно простоволосі, зі збитими на віхоть патлами.

Їх підвезли до самої ями, поставили вздовж, вийшов комендант Протасов, який зичним, різким голосом зачитав папір, що ті, над ямою, люди — вороги народу, зрадники родіни, вислужники Гітлера, тому їх покарано найвищою карою воєнного правосуддя — розстрілом.

Впала команда "плі", затріщали автомати, люди з пов'язаними руками, посипались до ями, а з-поза дротів дивились на це яких п'ять тисяч люду, яким сказали крикнути три рази ура і розійтись.

До вечора, на місці довгої ями, появилась довга грядка петунії, чорнобривців, гвоздик, а по кількох днях згодом, до того додано тесаний камінь, на якому значилось: "Савєтскім воїнам разстрєляним фашістами в январє 1945".

тож-то в таборі, невідомо якими радіо-аґенціями, ширено вістку, яка дійшла і до вух Івана Мороза, що тими "зрадниками родіни", числом двох сотень, були кавказці, члени військової організації "Свобідний Кавказ", які боролись за незалежність їх краю.

А вже наступного ранку, після ідилії з чорнобривцями, таборову площу знов заповнено людом і той самий Протасов, тим самим зичним тоном, сповістив, що від завтра, почне тут діяти спец-комісія, завданням якої є приспішити, всім тут присутнім, поворот на родіну. Почнуться особисті перевірки, і єдина при тому буде вимога — подавати про себе точні й правдиві дані, це бо єдина можливість злагіднити вашу вину перед родіною. Родіна, як добра мати, може багато зрозуміти, багато простити, але вона вимагає правди… Вірности… Відданости. Інакше, ремствуй на себе, від неї нічого не сховаєш, її око бачить наскрізь, її каральна десниця тяжка.

— Бачили ви, що з тими там сталося? — гримів Протасов і вказав рукою на квітник за дротами.

— Бачили! — відповіло на це кілька голосів.

— Чи вам це понятно?

— Понятно! — відповіло значно більше. — Хай живе наш друг, батько народів, геніяльний стратег, генералісімус Йосиф Віссаріонович Сталін! — Ура! Ура! Ура! — крикнула вся площа.

— Разойдісь! — востаннє прогримів Протасов і вся площа рухнула в розвал.

І справді, другого дня, чи краще цієї першої ночі, почались виклики. У білому будинку на другому поверсі засіла СМЕРШ, без скорочення — "смерть шпіонам", взагалі звичайна, та з косою смерть, втілена у кількох незграбних бюрократів, в розпорядження яких кинуто до ям тисячі молодих людей. Викликали одних за дня, інших за ночі, одні верталися, інші не верталися. На допитах вимагалось "правди", і не лишень за себе, але й за своїх ближніх. Це звалось "сипкою", і коли ти умудрився "сипнути" не менше п'ятьох інших, тебе звільняли від додаткових викликів, і твоє "діло" вважалося спеченим. Інакше ти проходив крізь шістнадцять "отдєлєній" чистки, для чого створено професію "сипкарів", вишколено фахівців "свідчення", вимуштровано експертів фабрикації вини, встановлено кодекс кари, при чому, звичайна праця на фабриці дитячих забавок нагороджувалась Сибіром, що значило "дарування вини", тож-то "винуватих", виводилось за ночі тут же в лісок за табором, стрілялося в потилицю, вкидалося до ями і навіть не садилося чорнобривців.

Не було сумніву. Десниця родіни справді тверда. Іван Мороз, як тільки знаходив змогу, намагався про це думати… Але яка тут думка. Ти на краю безраддя… атмосфері насиченій зрадою. На ліжку з тобою інше живе тіло, яке не лишень смердить давно не митим брудом та є врожайним розсадником вошви, але також блискучим знаряддям "сипки", що Іван відчуває також кожним атомом свого немитого тіла.

Знищити тебе, знищити себе — ідеал приречених. Іван лиш дивується, чому саме йому приходиться мати з цим діло… На якого чорта йому це кимсь приписано, що це за така дурна гра, при чому здавалося, що тут з ним особлива стежа, його одноліжник, кат би його стяв, заводить і заводить катеринку, то про се, то про те, а взагалі про щось гаряче, наприклад, про тих кавказців, що вони, як там не кажи, герої, змагались за свою незалежність, а Іван це слухає, слухає, а опісля й каже — Герої то вони герої, але ти замовчи, якщо не хоч, щоб я не побив твою морду.

О, ні, о, ні! Його не забули. Однієї отак півночі, коли Іван вихрапував свої трелі, його досить не чемно, штовхнули під бік. Ніякого здивування. Його співложник робив це інколи також, але на цей раз… Громи й блискавки! Сам комендант табору… Весь той Протасов.

— Фамілія? — почув Іван щось хрипле. Іван відповів. — Собірайсь! С вєщамі!

Те "собірайсь" і те "с вєщамі"… Сам комендант… Звучить грізно… Процедура гаряча. Але головне тут не дати волі нервам, найкраща ставка на спокій, виконання — поволі. Поволі вставати, поволі натягати взуття, поволі збирати барахло, ніяких зайвих звуків, виставка байдужости. Можна навіть недбайливо позіхнути і хрипло буркнути: — Пішли!

І йти також, мов би тобі це до смерти знане, мов би ти ціле своє життя так ходив… Порожня площа, мертві бараки, повний місяць, дві балухаті тіні, білий будинок, ліхтар при вході і другий поверх, вікна якого завішені чорною бібулою, мов би це ще з часів бомбардування. І ясно освітлена велика кімната з портретом Сталіна, у якій, мов би все плавало в гущі тютюнового диму.

Це і є СМЕРШ. За великим, заваленим паперами столом, сам його Люципер, ім'я рек не сказано, на обличчі груба верства втоми, на столі Іванове "Дєло", кивком голови вказано на крісло.

Іванові, як стій, ця личина здавалась знайомою, чи не було це ще у Ваймарі, коли то одна комісія американськими джіпами приїжджала на оглядини табору у школі Гердера, у якій був і цей кремезняк — дубове обличчя, коротка шия, широкі плечі тоді в американській уніформі.

тож-то тепер це начальник СМЕРШ-у у власній подобі, який вийняв анкету, що її виповняв Іван ще у Ваймарі, деякий час до неї вдивлявся, щоб опісля підняти на Івана заспані очі і сонним голосом казати: — Відповідай! Чи відомості тут подані згідні з правдою?

— Так, — відповів таким же тоном Іван.

— Де твої речі?

Іван вказав на свою валізку.

— Відкрий.

Іван відкрив, начальник швидко перебрав зміст валізи, нічого не виявив підозрілого, а опісля, ніби між іншим, запитав:

— Як, кажеш, твоє прізвище?

— Мороз. Іван Григорович, — спокійно відповів Іван.

— А де дівся Боровик? — з іронією запитав начальник.

Іван нарешті прокинувся від сну, цей запит — несподіванка, Боровика до анкети він не давав.

— Так. І Боровик — казав Іван, намагаючись втримати спокій.

— А чому ти це затаїв? — і в цьому почулася їдь.

— Бо це не урядове… По лінії матері, — далі спокійно говорив Іван.

— Але ти ним користаєшся. Коли треба маскуватися — говорив той в'їдливо.

— Інколи так, — зниженим голосом казав Іван.

— Іншими словами — ти брешеш, — казав той злобно і було видно, що це творило для нього особливу приємність. Іван мовчав. Начальник вперто на нього дивився, уста затиснені, на обличчі вираз дракона, що збирається дихати вогнем і газами, але тому, що за цю ніч він пропустив багато інших Іванів, у ньому, здавалось, не вистачає більше ані вогню, ані газів. — Тааак! — протягнув він це прислів'я, мов би хотів вкласти до нього по можливості більше зневаги до тієї істоти, що сидить перед ним, його рука тягнеться механічно за новою цигаркою, яку він запалює запальничкою, глибоко втягає в себе дим, видуває його пружнім струмом і сповільна міркує: — Так ти, голубчику, хоч і старий віл, але брешеш як щеня… Розказав нам байку про білого бичка і думаєш, що тобі клюнуло. Але ти забув одне: що замилити нам очі блявканням ще нікому не вигоріло, не вигорить воно і тобі, бачимо тебе наскрізь і далі, знаємо про тебе, що ти й забув, признаєшся чесно, розкажеш, як воно там було — нагородимо знов честю совєтського громадянина, не признаєшся — ремствуй на себе, заженемо куди Макар не ганяв телят і точка. Ну? — говорив той заучено, механічно, незацікавлено.

Іван, одначе, не виявляв зворушення, мов би це не до нього.

— Ну? — повторив той ще раз несподівано різко.

— Що маю на це сказати? — озвався Іван.

— Прийзнавайсь!

— У чому тут діло? — питав Іван.

— У твоїй брехні. Набрехав, як шолудивий пес. Пишеш, що брат твій, не більше не менше, відомий… Ну, знаєш. Кожне нахабство має межі, а тут… А син просто таки полковник, заслужений… Твердиш, що німці тебе полонили і так далі, і так далі… Побував в Бухенвальді… Але ось послухай, що ти був в дійсності: ніякий ти, голубчику, Мороз, ніякі тут німці, а прибув ти сюди добровільно з наміром увійти в контакт з певною еміґрантською сволотою, на заклик твого шваґра, відомого бандита часів революції Водяного і повертаєшся оце назад, як їх агент. Як це, кажеш, все зветься? Комітет чого? Визволення? України? Не більше, не менше. Да, да, да! Украї-ни! І твоє в тому завданнячко — агентура! Шпіонаж! Бунтація! Гесс-Гіммлер-Ґеббельс у одній шкурі. Під маркою жертви Бухенвальду. Геніяльно. Але чи знаєш ти, свиняче твоє рило, чим це у нас пахне? Кулі в потилицю тут замало, у нас ще знайдеться і щось почище, а признаєшся… Знайдеш полегшу.

Для Івана все це удар, грім з ясного неба, він, було, дечого сподівався, але не аж такого, одначе він це слухав і, здавалось, навіть не слухав, не Іван, а сам чорт цибатий і де він такий взявся. Начальник намагався витріщити розпухлі, заспані очі — і що це за така зараза?

— Та говори! — викрикнув він через зіпсуті, зі золотою коронкою, зуби.

— Яке ж тут говорити… Найдикіша саламаха, а ти говори. Про що? Що я не верблюд? — вирвалось у Йвана.

Начальника це осьогануло.

— Що? Заперечуєш, що ти злегався з такими горлорізами, як той Бандера… І ціла та банда… До якої ми ще доберемось. Бачив там тих кавказців? Це саме і їх чекає, — говорив він, мов би жував жувачку.

— Чуєш. Фантазія гнилого мозку! Нічого подібного не чув, не бачив, не знаю і знати не хочу, — не міняв тону Іван.

— Може скажеш — не чув, не бачив такого Сидорука? — вів свою ноту начальник.

Іваном це злегка цукнуло, на хвильку він запнувся, начальник це помітив.

— А! А! Не чув? Не бачив? А ми тобі допоможемо пригадати. Свідками. У нас тут їх легіон. Не тільки чув, не тільки бачив, а належав до їх банди… Виз-во-лення! України! Ха-ха-ха! — при цьому начальник розкашлявся і не докінчив сміху.

— Ви можете тут доказати, що я тмутараканський принц, але правда в тій анкеті. Я вже бачив і гірше, не збираюсь з вами перечитись і повторюю: я потрапив сюди, щоб рятувати з неволі мою дочку. І це все… І нічого більшого, — заговорив Іван виразніше.

— Ага! Дочка! — швидко заговорив начальник. — Ось ми і вдома. Дочечка… Яблучко від яблуні… Кажеш, вивезли? Насильно? Але факти кажуть: прибула добровільно, гуляла з німцями, нагуляла дитину. Знаємо, знаємо… Кажи, кажи далі.

Іван нарешті розторощений, опустив голову, запер віддих, його мучитель слідкував за ним з насолодою, здається його піймано.

— Ну і що? Заперло дихання? То ж признаєшся? А чи вибираєш — куди не гонить Макар телят? — говорив переконливо начальник.

— Поки що… Здається… Нема вибору, — говорив злагіднено Іван. — Але, як можете — зверніться до штабу командування, запитайте про мого сина і брата… З тієї самої анкети. Якщо ви цього не зробите — знайду інші дороги. Знаю хто змотав цілу ту байку, як і знаю для чого. Ми ще про це поговоримо, а тепер ні слова більше — резолютно казав Іван.

І, здається, це вплинуло, начальник завагався, обдарував Івана ще одним поглядом дракона і натиснув на столі електричного ґудзика. Увійшов сержант.

— До лейтенанта! — буркнув начальник. Іванові вказали на двері справа і він туди направився, а там, за таким же заваленим паперами столом, дрімав зовсім сонний молодець рудавої голови в чині лейтенанта, який лиш глянув на Івана скоса й не зацікавлено буркнув:

— Так що? Признаєшся?

— До чого? — наївно питав Іван.

— Сам знаєш, дядя, краще признайся і чорт з ними. У мене тут… — вказав він на купу паперів. — Всі призналися. Інакше — біда.

— Яка там біда, — почав, було, Іван, але той його перебив.

— Забрать! Досить! Полюбязничаєм завтра, — звернувся той до сержанта.

Сержант вказав головою на вихід, Іван рушив виходити, але за ним потягнувся й сержант, а коли внизу проходили побіля головної брами, сержант шепнув:

— Дядя! Диви — нікого. Тікай.

— Нема часу, — відповів Іван легковажно, а сержант лиш мотнув головою в бік бараків і вони йшли спорожнілою площею, а при наближенні до Іванового бараку, сержант знов озвався:

— З тобою, дядя, дрянно… Єдине — драпак. Приємних снів. — І після цього він повернувся назад.

На що Іван відповів лиш кивком голови і направився до бараку, йому все це смерділо провокацією, або поганим жартом, бо ж то тікати — значить боятися, а боятися — значить почуватися винуватим, а Іванові здавалося, що вони там з тими їх байками, не дуже в сідлі, вимагалось лиш витримки.

У бараці спали згустками черви, лягаючи нероздягнутим на своєму пів-ложі, Іван мусів відсунути свого співложника, який переліг межу їх володінь, на що той викрикнув:

— Ну, так що? Вже? Ну, а як?

— Не хвилюйся, — відповів Іван.

Він ліг, але сну не було, заважала картина допиту, той там начальник, напевно приятель Бушлатова і, напевно, це вони все це спартолили з боязні, що Іван їх знає і може стукнути. А то там сержант чи не в їх змові, темна, дуже темна вода… тож-то лейтенант… Іван ще не встиг його розкусити, але, видно, армієць, а це значить не отесаний, можливо для нагляду над тими прахвостами, які рятують свої шкури шкурами інших. "Тікай!". Може й тікай. Хто тепер не тікає, так цей світ змайстровано. Бушлатов, Хомутов, Нюрка… Хаща плюгавства. Не розберешся.

Під цю таку літанію Іван і заснув, і навіть міцно, прокинувся — світило густо сонце, камера зяяла порожнявою, два інваліди її замітало, хмара куряви нагадувала бурю в пустелі, через відкриті вікна гнало гамором, свіжістю, гуркотом машин. Інваліди, видно, з полонених, одного на грудях орден Суворова.

Іван також вийшов, мав намір вступити до кухні і був здивований, коли там, до його порції торфу, що звалось хлібом, вперше додано ложечку маргарини американської марки. Америка, як видиться, і сюди пролазить потайки з мудрим наміром підкормити майбутніх своїх погромщиків… Ой, та Америка! Гра в банк… Вивезе — не вивезе!

Три дні і три ночі не чіпали Івана, ходив по таборі, мов індик поміж курми, обдумував і обдумував все в коло, те саме й те саме. Буза — розуміється, але на бузі вони виросли, це їх хліб насущний, а ти доказуй, вилазь з шкури і в наслідку… Виведуть у той там гайок і прощай жизня під щебет соловейка.

тож-то третього дня (таки вже за дня), Івана покликали знову до того смердячого СМЕРШ-у і просто до лейтенанта, а той також з орденом здається, Суворова, за тим самим, заваленим папір'ям, столом, зустрів його з усмішкою, мов би приятеля.

— Садітєсь! — було його першим словом, навіть на "ви", тож-то Іван, насичений досвідом, не квапився сідати, будучи переконаним, що з цим стирчить чергова якась козня. — Садітєсь! — повторив лейтенант. Чемність за чемність. Іван присів. Лейтенант здійняв голову, мов би збирався виконувати довший монолог, продовжував:

— От яка справа, дядя. Ми післали запит до штабу командування. Задоволений? Але увага: запит-не-запит, брат-не-брат, а діло-ділом. За вами брудна-пребрудна справочка… Не поможе ніяка пілюля. Вимагається ясности.

— Лейтенант! — відповів на це Іван простодушно, мов би говорив зі справжньою людиною. — Ви знаєте, як і я знаю, що справа ця тому брудна, бо майстрували її брудні руки. І знаю чому. Нагадайте тим майстрам, що я бачив і жирніші кавалки. Чули ви таке слівце "єжовщина"?

Лейтенант закліпав рудобровими очима і кивнув головою.

— Ну, от… Так за тих часів, подібних, як моє, "діл" пройшло мільйонів із двадцять, і в тому також моє. Сам за це того майстра…

— Дядя, — перебив лейтенант Івана, — така розмовонька зі мною не вигорить. Що там було — було, а тепер є, що є. Вам закидають, самостійну й соборну…" Під проводом Америки. Будьте певничкі… З тією добродійкою ми ще розправимось, для нас з нею на плянеті місця замало, ми зробимо з неї Берлін, а тоді "будєм пасматрєть", як казав один Іцек. тож-то ваше, дядюшка, діло, як казав той самий Іцек "плохо дєло", воно нам до букету не підходить, знаєте ж, що ніякої такої, ані самостійної, ані соборної, як казав один царський міністр, "нєт, нєбило і бить нє может". От вам і весь сказ. І тому ми схильні, під виглядом якого хочете верблюда, запроторити вас до такої Сахари, звідки вас не вигребуть ніякі Вашінґтони. Фертіґ. Шлюс. Дефіляція скінчена… Йдіть собі, дядечку, до себе, добре це передумайте, на брата, ані на свата не надійтеся, а напишіть, як воно й що воно і чекайте. Ми вас не забудемо. До побачення! Щасливої нової зустрічі.

Ця така "розмовонька" навіяла на Івана мало не паніку, його таки в "серьйоз" возводять в атамани "самостійної й соборної", що у них вважається злочином номер один і карається відповідно. І навіть, довівши свою невинність, плями яку на тебе кинуто, не змиєш ніяким милом. Ти вже штампований і єдине для тебе на плянеті місце — Сибір… В найкращому випадку. Іван це знає.

І що за іронія. Як світ-світом, ніякою такою політикою Іван не переймався, це домена Андрієва, це, було, той краяв та перекроював бідну імперію на "самостійні й незалежні" і, диви, гокус-покус. Той там в герольда "єдінства братскіх народов", а цей тут, не більше й не менше, Петлюра чи Бандера і признавайся, і підставляй печінки та селезінки. Іван ще пам'ятає "Катеринки" та "стулі"… Коли він пурхав метеликом. Можливо, вони захочуть і тут обернути його в метелика. Спротиву так справедливці не зносять, це для них газ іпперіт.

Але все-таки Іванові, будь-що-будь, не хотілось коритися. Нескоримість — закон його раси. А знаючи "своїх", єдина рада: брутальність контра брутальність, розторощ крісло на його черепі і постав точку.

А тому, коли Івана, по кількох днях, знов таки покликали до самого начальника СМЕРШ-у і знов за доби нічної, він увійшов на ту арену з виглядом тореодора, який виступив на бій з биками. Впевненого, рішучого, добре голеного, на всі ґудзики застібнутого. Начальник, на його вигляд, просто таки розлився компліментами.

— Ну, от… Ну, от… І прекрасно. І правильно. Причесався. Так і видно, що хоче сказати правду без ура штихів. Ось тут і списочок того, за дозволом сказати, комітету виз-во-лення і що нам залишається, це приложити під ним твій підпис і діло в шляпі, — воркутів той, мов голуб перед голубкою, підкладаючи Іванові лист паперу.

— Начальник! — озвався на це Іван голосом, мов би він мав діло зі звичайним шулером карт. Той підняв різко голову і насторожився. Іван же продовжував: — Знаєш, братику, що? У нас по нужниках не видно паперу, от би цей твій спосочок якраз би там пригодився…

— Сучий ти, таку твою мать, сину. — гаркнув той так рвучко, що з його пухнастих уст бризнула слина… Схопив зі столу револьвера і з розмаху вгаздилив ним ту саму щоку Івана, що потерпіла знедавна і ледве пригоїлась.

— Сержант! — крикнув начальник розпачливо.

А Іван, було, похитнувся, але схопив стільця, що стояв біля нього і шпурнув ним на начальника. Увігнався сержант, за сержантом ще двоє військових, схопили Івана під руки і рвонули до виходу.

— До карцера! Розстрелять! — гістерично кричав начальник, а Івана з грюкотом тащили вниз по сходах, з його обличчя стікала кров, його сорочка заплямилась червоними стьоками… І так його гнали порожньою, нічною площею і опинився він у квадратному, два кроки, просторі з бетонною, по кістки з водою, долівкою, де вже стирчало дві людські постаті, з яких одна ще трималась на власних ногах, а друга лежала у воді без руху.

Іванова поява не зробила тут враження, дарма, що виглядав він як бундель залитого кров'ю стерва. Його рана кривавилась, його одяг пошарпано, він витирався брудною шматкою, яку змочував у воді під ногами, намагаючись вгамувати кров, в голові відчував гострі болі.

Слідує довга, могильного клімату, смуга настрою, коли людина переходить у стан безпідметности карусельного руху, крізь який прориваються, порвані на ганчір'я, мляві думки. Іванові могло здаватися, що за весь свій макабричний вояж десятиліть минулих, він чи не вперше опинився на краю прірви, через яку не було переходу. Це вже шах і мат. Повна й абсолютна порожнеча, у якій нема за що схопитися. Ти поволі гаснеш, поволі зникаєш і єдине, що його ще рятувало, це його міцне американське, військове взуття, яке він дістав по виході з Бухенвальду. Його ноги все ще були сухі і втримували тепло. Його тіло з кожною годиною, все більше і більше наливалось, мов би оливом, але він міг рухатись і його дух все ще жеврів. Він держався волею особливої сили, що її, в таких випадках, посилає хтось з-поза меж недосяжности.

І це тягнулося, ніяких визначень часу, ніяких щілин світла із зовні, під стелею мляво горіла електрична лямпка, у просторі мертва тиша, у якій випадковий плюскіт води видавався грюкотом.

Коли це і як це все-таки сталося, Іванові годі сказати. Тишу враз порушено, за дверима, що мали вигляд вічка гробу, зчинились порухи, відчувся брязкіт заліза, але Іван це збагнув, аж коли в тих дверях, разом з хвилею гострішого повітря, появилось три постаті і почулось похмуре:

— Вихаді! Всє троє!

Вони виходили, Іван все ще ногами власними, тож-то тих потягнули, як бундель мокрих лахів. І направили їх в бік будівлі, що стояла ген збоку під самим ліском. Згасла Іванова думка блиснула вибухом. Це вже кінець! Там же льохи. Був день, було сонце, але там льохи. "Маґазін". Виразний напис, здалека видно, але Іван знає. Скажи, Іване, хоч "Отченаш". Прощай, сонце! Дякую, що ти мені світило, але ось і час згаснути. Не зважай на мій вигляд. Так мені суджено… І присуджено.

Та коли Іван переступив поріг того магазину, йому просто під ноги кинуто жмут лахів.

— Роздягайсь! Мийся! Переодягайсь. І раз-раз! Там он душ, — командував молодий пацан у червоних трусах. Іван здивований, але що тут скажеш, скидає швидше штани і під воду. Благо! Коли він щось таке мав? Де ті хлопчиська, що були з ним? І що це взагалі? Неважливо. Нічого не знаю. Вода, і мило, і свіжість… Навіть та вулиця, мов би втішилась. Іван миється зверху до низу, миється, йому хочеться затягнуть пісню, таке облегчення тіла, а в тому й душі, дарма, що він знає — за цим криється, який новий трюк. З чистого людського милосердя тут нічого не робиться…

А як тільки він залишив душ, чистий, як аптечна склянка, ним одразу зацікавився санітар, щоб вкоротці, його голова нагадувала старий, поліплений м’яч, а він сам, як цілість, ніби вершник, що впав з коня і злегка пошкодився. Чиста білизна, майже чистий, сірого відтінку, одяг, зі старого лишилося хіба мокре взуття та брак краватки… А ще, коли піднесли йому склянку справжнього молока та лустку білого, з маслом, хліба, картина була завершена, а Іван переконаний, що всі ці добродійства, після того, що сталося минулої ночі, не така собі просто ідилія з вовком і ягням, які лежать поруч і люб'язно визбирують одно одному блохи, а за цим мусить критися якась нова і звичайно капосна, козня, як це вже не раз, в минулому, з ним траплялося. Пригадався такий Котлас на Північній Двині, коли то з нього справдешнього з/к арештанта, на помах чарівної палички, робиться грізний начальник Ухт-Печорського строя, або то київські "Катеринки", де виряджали його в провокатори… Щось подібне може чекати його і тепер… Скажуть вертатися назад до Ваймару, увійти там в довір'я комітетів, постачати їх про це відомостями. На таке вони специ.

В цьому такому підлатаному вигляді направляють Івана назад до СМЕРШ-у. Сонний, стопудові ноги, голова в туманах, на душі грязько з переконанням — будь-що-будь, а голими руками його не візьмеш, на ніякі шахер-махері з тими кретинами він не піде, а це значить… Диявол його бери… Гинути так гинути… І так все осточортіло.

Але Іван був дивом вдарений, коли, зараз при вході до білого будинку, йому переступило дорогу два козарлюги в уніформах виразно старшинських рангів. От чого-чого, а такого не сподівався. Чи не продовження це, либонь, марень карцеру? А чи не помиляється те ще одне його зряче око? Тож бий його грім ясний, тож це Андрій, брат рідний… А той другий… Дебелий, мало не копія його самого, з тим орденом… Не може бути! Тож Василь! Скільки тих років і років, пізнає скорше чуттям, ніж зором, а то ж син. Здивування дух-запираюче. Морози. В такому місці!

— Іван? — першим озвався Андрій. У голосі його щось володарне.

— Він і є, — відповів той на диво стримано, мовляв, нічого такого особливого не сталося, щоденна й буденна процедура. І його розуміли.

— Ну й пішли! — резюмує Андрій. Там все оформлено.

А коли відходили, Василь по-гусарськи комусь та крикнув:

— Начальнік! Всьо в порядкє! Паєхалі! — І при тому глянув мигцем на Івана з його поліпленим глобусом, на обличчі його щось, мов би огида.

Сходили, троє сходин, сходами до машини чорного кольору з шофером у військовій уніформі, який відчинив їм спочатку дверці, до яких втиснулись Іван з Василем, а опісля передні з Андрієм, а коли шофер заняв своє місце, — Пашлі! — кинув Андрій вдоволено і в ту ж мить загурчав мотор.

Машина рушила, висувалась з брами табору, вартовий віддав честь, відкривалась вільна путь — направо, наліво, взято направо, мотор набирав швидкість, Іван все ще в нестямі — сон-не-сон, ти гостро вдарений несподіваністю, паралізований здивуванням, за тобою прості безвихіддя, перед тобою арка тріюмфу, біля тебе син і брат, уніформи, пабєди", машина трофейного порядку, бетон найкращих шляхів Европи.

Лиш не відомо хто ти і що ти сам. Коли Іван намірявся щось спитати, йому вказано на спину шофера… Іван зрозумів. Говорили про погоду, Іванові речі… Погодою відає сила з високого неба, а речами Андрій, і вони у схованці авта, яке гналося зі швидкістю 100, ніде не зупинялося, і під годину третю з полудня, розгонно врізалось в мальовничі руїни, що їх, свого часу, на карті Европи, звано Берлін. Звалища вантажів, там то там, написи, десь-не-десь люди… Повернули направо, повернули наліво, і по кількох таких поворотах в'їжджали до залізної брами з будкою вартового, алеєю тополь і палацом на два поверхи барокового крою, перед сходами якого, авто зупинилось.

— Доєхалі, — бадьоро сповістив Андрій. — Вася забирай батька, відправляйсь на квартиру, а я займусь формальностями… Чекайте! — звернувся він до Василя.

Висідали. Перед ними широкі сходи, тяжкі, різьблені двері, шерег машин, уніформи військових. Василь з Іваном входили бічним входом, довгим, з високими вікнами, коридором, зупинились перед високими, сіро ясної барви, дверима, що їх відімкнув Василь довгим ключем, за якими відкрилась величезна світлиця з величезним ватраном, величезними вікнами, заставлена канапами, фотелями, столами і двома, не допасованими до цілості залізними, військового типу, ліжками. Рококо, шовки, канделябри, картини…

— Ось ми і вдома. Розташовуйтесь, батьку, — говорив Василь. — А тепер би щось пошамать. Зараз, зараз… Влаштуємо… — Він підійшов до переднього, збоку, столика, де стояв телефон і підніс трубку. — Алло! Тут 115. Мороз. Три обіди. Борщ, біфштекс, пюре, салат, кофе, солодке. Окремо. Дякую. Ну, от… — він поклав трубку і додав: — І водочки, розуміється… — Відчинив невеликий, рококового стилю, буфетик. — Є! Браво! Чи пригадуєш, батьку, наш хутір? Тут також хутір, але більший. У нас, було, ковбаса, але й тут знають це діло. А тебе, бачу, здорово ті твої американці… У нас тут лікар… Він тебе огляне, — говорив уривно Василь.

— Це вони тебе так інформували, — озвався спокійно Іван.

— Начальник, СМЕРШ. Привезли, каже, тебе в неможливому стані, але й він сам, здавалось, не в луччому — докинув пораючись Василь.

— Ми з ним трохи посперечалися, — додав Іван.

— Але маєш щастя… Це вредна штучка… Забарись ми деньок… Але тепер ми, більш-менш, в сідлі, хоча ти ще не звільнений. Передають твоє діло до Києва, ми взяли тебе на поруки, — говорив Василь, витирав склянки, краяв ковбасу.

— Чи бодай знаєш, що вони там наколотили, — питав Іван.

— Та знаємо. Галіматья — розуміється. Але щастя, що той там… Пригадуєш? Лейтенант… Товариш Андрія. Власенко. То ж то він і телефонував. І добився. Але це, кажу, не грає ролі, сам знаєш як то у нас, справа тут не в фактах, а в процедурі. Стукача, що тебе всипав, пустять в розход першим, але з того нам не буде легше… Тепер же, батьку, поки суд та діло… Сідай. Забудь. Чортяка з ними. А ось і Андрюша.

Увірвався Андрій з малою, чорною валізкою, яку кинув на бите шовком рококове крісло.

— Знаєш, братику, — говорив він похапливо, — отой твій обідраний чамайдан, наробив нам конфузії, його там перетрясли, твої речі смерділи, як стара курва, ми передали їх у відвошивню. Завтра дістанеш.

Іван лиш махнув рукою, видув на підпухлих губах криву посмішку, а Василь зауважив:

— У нас тут, батьку, гігієна… Але, Морози! Готово! Атака! Займай позиції!

Сідали біля круглого, посередині кімнати, стола, прикритого тяжкою, зеленавою прикривкою облямованою по краях гаптою лілей, підносили склянки кришталеві "за зустріч", Іван відчув настрій, що влився до нього, мов кип’яча вода, він був вирваний з місця і не було слова цього сказати, виглядав, як зшитий дротами баняк, а те випите наповнило його втомою, одне його не запухле око злипалося, вимагалось сну, але принесли обід, як слід, на тацях й тарілках, дві прислужниці у білих халатах, почався бенкет, а Андрій, щоб заповнити мовчанку, почав оповідь про вечір у якогось генерал-майора Потапова.

— Знаєш, — казав він захоплено, — скільки там було випито?

— Не знаю, але уявляю, — відповів на це Василь.

— Літра на рило, плюс шампанське. Все лягло ладом. А коли б ти бачив особняк. Тринадцять кімнат… І стільки ж прислуги. Лакеї… У фраках… Сорок гостей… Срібло, порцеляна, кришталь… Смажені поросята, пудові окісти, кури по-київськи. А Ганна Семенівна, його благовірна жена, мене питає: чому не прийшов Вася. Ти знаєш, вона до тебе втріскалась, я це знаю, плакала на плечі. Мігрена, кажу. Ти ж мав запрошення… На що Василь відповів:

— Та мав… Я ще не вичухався від іменин генерала Алябова, — відповів Василь.

— Ганну Семенівну, — продовжував Андрій, — вітали, многаліття гриміло, гора дарунків, від генерала прибор срібний і каракуль, тости за тостами, пили навіть за її бородавку, що на лівій щоці, а коли дійшли до чортиків, хтось нагадав, що на іменини на щастя б'ють скло, генерал тяжко звівся, схопив величезне блюдо з рештками підсвинка:

— Анюта! На щастьє! — і жбурнув ним у двері. Гості в регіт, а генерал хапав і хапав, що тільки трапилось, гості за ним і сорок приборів порцеляни ляснуло. Знай, чорт бери, наших! Ганна Семенівна регоче… Льонічка. Мілєнькій! Та на чому пити кофе?

— Музика! Трепака! — гукнув генерал. Вдарив трепак, все пішло в пляс, патефон мало не тріснув, на долівці череп'я, але кофе пили. Льонічка гукнув на лакеїв і за годину стіл знов блищав порцеляною.

— Да-а! Це чорт бери, — буркнув Василь.

— І що це за такий генерал, — не втримався з питанням Іван.

— Такий Потапов, — відповів Василь. — Спецуповноважений по демонтажу індустрії, ми з ним ніби по одній часті, моє діло з джетами.

— Оповідають, як мав він діло з Гаррісом, — продовжував Андрій. — У Жукова було прийняття — кілька американців і такий лейтенант Гарріс, який говорив і по-російськи. Потапов любив так намазать американця, а той піде з ним у трепак, або відправиться в Ригу, але Гарріс виявився не з тих, пив не менше Потапова, але в трепак не пішов, ані не мав діла з Ригою. Співали лиш "Волгу", обіймались, клялися в дружбі, Гарріс запросив Потапова приватно в гості, той погодився, хотів, мовляв, побачити як живуть ті чортові ковбої. Гарріс гостив гостя "по-русски" з водкою, ікрою, блінами — хто його зна де він того набрав і в запалі цього братерства, щоб не вдарити в грязь мордою, Потапов запрошує Гарріса також й до себе… З думкою, що той відмовиться. А той візьми й погодись. А Потапов, як протверезиться та як подумає… Братику! Та це ж діло пахне наслідками. За таку дружбу у нас по голівці не гладять. Єдина надія, що той роздумає приїхати, а той, як на зло, візьми, та й приїдь, та ще з таким гуком, кошик чоколяди дамам. Потапов сичить, ричить, рветься… Телефонує до СМЕРШ-у, прибувають двоє агентів, яких садить в гардеробну і так приймає він того Гарріса: пили, співали "Волгу" і говорили… Дві години говорили про спорт і то совєтський.

— От воно так і є, — озвався на це Василь. — А ти, батьку, забудь їх, а там положимо тебе і спи.

Іван це слухав і не слухав, його цікавив борщ зі сметаною, такий тобі справжній, полтавський, якого бозна-коли не бачив, і вражаючий кусень м'яса, званий біфстейком, і гарнір, і компот, і кава, а головне… Іван би цього й не помітив, та воно б'є у вічі — порцеляна зі золотою обводкою і вензликом "Б". Про це би хотілось Іванові щось довідатись, але Андрій та Василь, у них там стільки того, скінчили ось з Потаповим, перейшли на Русакова, Андрій пригадав прийняття у нього, у місті Торгау, після зустрічі з американцями на Ельбі, де то американського генерала Гейнгардта так підкамрадили, що той пішов вприсяд під балалайку і кричав, що він любить рашен більш за все на світі.

Для ілюстрації, Андрій показав фото: генерал Русаков, на цілі груди ордени, галіфе, червоні лямпаси, кашкетка, п'ятикутна зірка… Біля нього Гейнгардт, без орденів, але в шоломі з двома зірками й літерою "Е", серед гурту совєтських офіцерів знятих в русі, між якими Андрій показав і себе в довгій шинелі з пляншеткою.

— Чи пізнаєш, Іване, ось цього? — вказав Андрій на молодця в гімнастьорці і ордені. Іван глянув байдуже.

— Чому б ні. Пацан, що погрожував мені соловейками в ліску за табором… Й вимагав признання.

— Подякуй, — каже Андрій, — Аллаху, що той пацан мій приятель і земляк з Андрушків, Власенко. Він подзвонив мені, я Василеві, Василь Чуйкову і ось наслідки… — вказав він довкола.

Іван не відповів, розглядав уважніше фото, міцні, барчисті козарлюги, переважно середнього зросту, у різноманітних, ніби для кожного окремо шитих уніформах, числом із двадцять, з розгорнутим спереду прапором серпа й молота і додатком, на самому заді, прапору Америки і ще одного єнкі в шоломі… тож-то на чолі всієї цієї кавалькади, певно ступає міцний, з перев'язаним правим оком, парняга в уніформі НКВД і з автоматом на поготові, при чому очі всіх там присутніх, за винятком Гейнгардта, скеровані на того автоматчика.

— Прикметна картина, — спокійно зазначив Іван, відложив її на бік. Андрій та Василь на нього лиш глянули і змінили тему.

Переважно, це мова про "доставання"… Харчів і речей… Мистецтво, яке доходило до верхів віртуозности його чемпіонів вкривалось лаврами, як переможці олімпіяд, аналізувалось їх техніку, де і як це сталося, скільки і яким чином відправлено того додому, які при цьому траплялись пригоди, як боронились від вищих сильніших "доставал", як виривались з прикрих становищ. З джерелами й засобами не робилось вибору, поняття власности не бралось до уваги… Сполягалось на інстинкт, на сприт, на безоглядність. І говорилось про це тоном адорації, ніби обговорювалось постановки опери.

Говорили й говорили… Причиною був Іван… Але ні слова особистого. Не питали, де він був, що робив, як потрапив в халепу. Ні слова про рідних. Бо вони знали, що їх болі не мали тут прав горожанства, це було контра правила. Весь той світ, з якого вийшов Іван, заборонений світ, його закрито завісою, з цієї точки бачення, його немає і не сміє бути.

Як і самого Івана. Він тут брат, сват, батько, а разом він зеро. А якщо й якась вартість, він прокажений, торкатись заборонено.

Але він є, він тут, він дійсність. Він чує, бачить, розуміє, його ломить втома… Ломить втома… Ломить втома. І, як був одягнутий, звалився на рококову, яснокремового брокату, канапу і з місця провалився в сон. Василь ледве встиг підложити йому під голову подущину зеленого шовку, і було зворушливо бачити його ноги, все ще не висохлих, як слід, вояцьких черевиках, на поруччі канапи з візерунками якихсь екзотичних квітів.