Втеча від себе

XI

Першого травня припало на вівторок і коли люди цього ранку прокинулись, вся земля зо всім її рослинством, була встелена п'ятисантиментровою верствою снігу з температурою близько нуля. Розцвілі яблуні і молода листва дерев, виглядали невчасно. Казали, що такі примхи природи у цих просторах трапляються хіба раз на століття.

У зв'язку з такими умовами метеорології, Нестор довше, ніж звичайно, перебував у ліжку зі старим, передвоєнного часу номером журналу "Ді Натур", що його він знайшов у одній шафі свого уряду і читав статтю Карла Кульбаха про енергію розбитого атома. Говорилося про можливість визволення найпотужнішого праджерела енергії захованої у ядрі найменшого складника формули матерії. Було не легко збагнути суть такої процедури, що звучала, як казка, або містерія алхеміка і не дуже вірилось, що це станеться за нашого життя. Можливо колись, у майбутньому століттю, у часи наших внуків… Коли наука розгорне засяги в найглибші глибини захованого вічності пізнання… Хоча воно і тепер багато вийшло назверх незнаного, особливо в техніці боротьби між людьми, ось хоч би ті Фау, що розривались над Лондоном, або ті джети, що почали шугати небесами за останніх місяців: говорилося й говорилося про якусь особливо таємничу "нову зброю", на яку покладалось стільки надій, але ніхто нічого про "розбиття атому". Це, виходить, щось не реальне, можливо лиш фантазія з фантастичних романів.

Взагалі ж це століття, і ці його ві́йни — своєрідні кульмінації в розвитку людського духа, а тому й все можливе. Навіть той атом. Головне ж, це сама людина. Її потаємні резерви творчої сили виходять назверх дуже обережно… Вони десь там приковані до скелі незрушности, мов деміюргі, і нема ради їм помогти. Тисячоліття, мов дикі гуси ключами, відлітають в незнане, а людина, мов би на місці, дарма що сягає до глибин атому. Вона не може відкрити саму себе… Не в стані збагнути власних неспроможностей. Не гідна знайти рівновагу між добрим і злим. І остання війна сказала це дуже виразно. Людино! Ти все ще сотворіння печерне. Байдуже чи твоя печера зветься Европа, а чи просто діра в скелі. І чи змагаєшся ти за шмат стерва, а чи за шмат степу в Україні.

Хоча може воно так бути мусить, можливо це призначення самого буття. Можливо, це справді змаг напружених м'язів Сотворителя, якому треба вправи, щоб бути рухом, вітром, вулканом, приливом й відливом. А тоді яка різниця… Чи вогонь, що несе на собі плянети, а чи людське серце, що видержує ями Катиня. І в тому моє власне Я. Безрадний жебрак на роздоріжжю — куди не повернеш "будеш убит".

Такі ось думки навіяні атомом, під снігопад першого травня… У будинку тихо, через засніжене вікно проривається день кольору перлини, — мішанина сірости, ясности, вартости й непотрібности… Воркував десь обурливо голуб, забіяцько кричав пан півень.

Пані Ірина розпочала цей спізнений день, одягнута у темно-червоний халат, сходила вниз, там господиня дому фрау Інґа, пашить плита, булькоче кавник, кукає вісім разів зозуля шварцвальдського годинника. Найтепліше місце дому приречене зватись кухнею, освячене віками горно сили сил з етикеткою "їжа".

Нестор з Іриною засіли за свій малий столик ген біля години першої, спокійно споживали обід. Тихо, лагідно, сонно. Мали намір провести цей сивий день разом, ніяких тих урядів, ніяких відвідин.

Коли це враз, біля години другої, до їх вузьких дверей застукано. На відклик "прошу", увійшла їх приятелька пані Наталія Тената. Як звичайно, старе, до краю зношене, хутро невиразної хутрини, старий, схожий на турецьку чалму, капелюх, на ногах, завелике, стоптане взуття. Це робило її зужитою, вбогою. В цьому домі вона не раз бувала і її присутність була бажаною. Її обличчя радісне, приязне, усміхнене.

На цей раз воно не було радісним, приязним, усміхненим, вона не так увійшла, як вбігла… І враз зупинилася… В її погляді переляк.

— Наталіє Федорівно! Що сталося? — сливе в один голос запитали її Нестор і Ірина.

— А ви хіба не чули? — проговорила вона перестрашено.

— А хіба що? — питав Нестор.

— Вони прийдуть! — тим же тоном говорила вона.

— Хто і куди прийдуть? — питав далі Нестор.

— Вони… Вже завтра… Нас продано! — говорила вона, переляк заливав її обличчя, уста тремтіли.

— Звідки ви це взяли? — питав Нестор, здогадуючись про що йде мова.

— Казав Синиця, — відповіла вона ще трагічніше.

— Коли це було?

— Ось тільки. Я там була.

— Звідки це взяв Синиця?

— Йому казали естонці.

— Які такі естонці?

— Ті… Там… У Ваймарі.

— Звідки знають вони?

— Їм сказав комендант.

— Нісенітниця! — вирвалось у Нестора дуже щиро. — Чи ви вже це комусь казали?

— Ще ні. Як тільки почула — одразу кинулась сюди. Що маємо робити?

— І не кажіть нікому. Дурна нісенітниця. Качка, щоб сіяти паніку.

— О, ні! Вони прийдуть, вони напевно прийдуть, мені снився сон. Це змова. Я це завжди казала. Ті там Рузвельти. Нас продано тим катюгам. Щось треба робити! Тікати!

— Бога ради Наталіє Федорівно… Заспокійтесь. Нічого не станеться.

— О, ви їх не знаєте. Коли б ви їх так знали, як знаю яОсь з, ви б таке не казали. Вони прийшли серед ночі.. В зимі. Забрали мого чоловіка просто з ліжка. Він був науковець, ботанік, ніякою політикою не займався, нічого нікому не зробив злого, був лиш добрим патріотом всього українського і їм було досить. Прийшли, забрали і як у воду канув. А мене викинули з квартири просто на вулицю. Ні роботи, ні права виїзду, просто отак, ніби ти сміття. Отакі то вони. І тепер вони хочуть всіх нас забрати, а американцям що… Аби нас позбутися. Це змова. — Вона говорила швидко, затиналася, на очах вогкість.

— Наталіє Федорівно, я це знаю і вам вірю. Але отямтесь, заспокійтесь, йдіть додому і чекайте. Я довідаюсь. Ось зараз йду до Ваймару. І не кажіть про це нікому, не сійте паніки. Це ніяк не подібне до правди, у комітеті знали б, комендант би нам сказав, — говорив настирливо Нестор.

— Хто такий той комендант? Напевно жид, а жид з ними. Ви йому вірите?

— Комусь все-таки треба вірити, — казав Нестор.

— Нікому. Нікому тепер не вірте. Всі вони однакові. Мучать людей. Що ми їм зробили? Скажіть, що ми їм зробили? За що вони нас мучать. Той там Рузвельт, хіба не бачили, з тим Сталіном, видадуть і баста. Але я не дамся, я їм не дамся, живою я їм не дамся… — її голос тремтів, збільшувався, переходив у крик, Нестор з Іриною намагались її стримати, але це ще збільшувало її розпач. Нестор намагався сказати, що "вони" сюди не прийдуть, тут американці, а коли б і прийшли, то це не станеться нагло, і нас тут багато, будемо боронитися. Ми евакуюємось.

— Куди евакуюємось? — кричала Наталія Федорівна. Де знайдемо місце? Хто нас прийме? — Останній її викрик вирвався вже крізь сльози, вона почала плакати, дивилась на Нестора злобно, сльози текли по її запалих щоках. Але це їй помогло. Поволі, поволі слова її слабшали, витирала очі хустиною, що складалась швидше на ганчірку… Ірина просила її сісти, випити чаю. Відмовилась. — Вибачте, — казала вона, — за турботи. Піду. Я вам вірю, — говорила вона до Нестора.

І вона відійшла. Нестор провів її аж за браму. Було холодно, дув гострий вітер півночі, під ногами сніг, вона куталась у своє хутро, казала, що вона йому вірить, але він не був певний, чи додержить вона обіцянки не ширити паніки.

І дійсно, коли вона відійшла, по короткому часі, маленька комірка Сидоруків, почала наповнятися людом. Очі всіх говорили виразно, що їх пригнав сюди страх. Всі вже знали, що "вони" прийдуть і ніхто не знав, що буде далі. Тікати, розуміється. Далі на захід сонця. У Нестора ніяких аргументів, крім переконання, що треба заховати спокій, не датися в паніку, не вірити татарським вістям, їх сіють вороги, щоб підірвати нашу мораль.

Це не робило враження, було відоме, що "ті" десь там зовсім не далеко, кілька годин ходу, що Тюрінґію їм віддано, що американці зайшли на їх зону окупації і мають вернутися назад. Такі ось вісті. І ніхто не знав звідки вони.

Нестор, одначе, вперто стояв на своєму, запевняв, що це неможливо, бо не логічно, позбавлене глузду, що б не було — спокій. Витримка. Він ось піде, довідається, дасть знати всім.

Люди вірили й не вірили, поволі втихали, поволі розходились… А коли розійшлись, Нестор негайно подався до Синиці.

Синиця жив на західному краю села. Удвох з юнаком сином, на піддашю невеликої хати: малий ростом, повільних рухів, належав до правління "Організованої Громадськости", з великим стажем сибірських заслань, в минулому, визначний діяч УКП, тобто Української Комуністичної Партії.

Нестор застав його вдома разом із сином… Ходив зі заложеними за спину руками по малій кімнатці, курив цигарку, говорив уривно, тон приглушений, у очах вираз змовника, його син сидів у куті біля посудника з товстою в руках книгою.

Звідки він має ті вісті, питав його Нестор. Синиця спокійно підтвердив, що довідався про це від естонців. У них добра організація, в комендантурі мають своїх людей. Совєти сюди прийдуть, але це станеться не завтра, це вже говорить переляк Наталії Федорівни… А за пару тижнів. Так було, мовляв, домовлено на конференції в Ялті, де то Тюрінґію признано за ними.

Що це була за така Ялта? Синиця, Андрій Федорович і це знає. Це конференція Сталін-Рузвельт-Черчіль, у лютому цього року, на якій ділено здобутки війни, де Америку заступала передсмертно хвора людина, а її обов'язки виконував такий пан Гісс, дорадник президента і прямий агент Сталіна. Ми перебували тоді в Берліні, нас та так бомбили, що нам було не до Ялти, тому ми нічого про це не знаємо. Німецька преса про це писала, але яка це була преса. У Берліні не було вже жодної газети. І ось вам несподіванка. І нам прийдеться звідсіль забиратися.

Така ось мова таємничого, всезнаючого Синиці. І нема ради. Можливо, і справді, це була, змова", як думає та бідачисько Наталія Федорівна, ніякого попередження, щоб не спугнути жертви і потихеньку передати їх в руки "великого східного аліянта", якому там віддано багато більше, ніж ці юрби втікацтва… Що для Нестора видавалось неймовірним, бо свідчило б, що Америка, будучи переможною, зайняла місце переможеної. Під диктат одного гангстера.

Нестор вражений, ображений, вдарений, він відмовляється в таке вірити, але зараз після цієї розмови, спішить до Наталії Федорівни і всіх переляканих, щоб їх заспокоїти… Не будучи самому спокійним, бо все, що він довідався, видається хоч моторошно-неймовірним, але фактом.

Нестор квапиться, та коли повертав за ріг старої, двоповерхової будови з написом Gasthaus[14], він почув за собою оклик:

— Несторе Павловичу! — Оглянувся — Віра. Стояла за рогом у старому, темному, зимовому плащі, у чоботях і шалику на голові.

— Віро! — викликнув Нестор. — Що ви тут робите?

— Шукаю вас, — відповіла вона, помітно змерзла з почервонілим носиком.

— Не бачите, що ось вернулась зима?

— Я вже вас два дні шукаю. Пройдімся. Потребую поради.

— Ви знаєте, де мій уряд.

На це Нестор не дістав відповіді, його вразив її вигляд, навіть зовнішньо, це не відповідає її вдачі. Стурбування покривало її обличчя, мов вуаль, її тон настирливо-гнівний.

— Може зайдемо сюди, — вказав він на "Ґастгауз".

Віра погодилася, там було порожньо, тьмяно, холодно, столи незастелені, полиці за прилавком порожні. Вийшов старий, круглолиций в окулярах бауер й запитав, чого вони хочуть.

— Щось випити, — казав Нестор.

— Ви, мабуть, знаєте, що у нас нічого немає, — відповів понуро бауер.

— А! Будь що. Аби рідке, — відповів Нестор.

Нестор з Вірою зайняли в куті столик, дістали каламутної рідини з назвою чай, мову почала Віра. — Маю клопоти, — казала вона, — Батько. Розуміється.

— Що там з ним ще? — питав Нестор.

— То ж вертається. І силує мене. До того — довідався про мою справу. Ціла трагедія.

— Говорили ви про це з Сашком?

— Дещо, — відповіла вона виминально.

— Що він вам радить?

— Пропонує їхати з ним. Далі на захід.

— А чи він в курсі усіх тих справ?

— Нн-і, — говорила відтяжливо Віра. — Не думаю здавати звіти з мого минулого. Шкода лиш батька, розумію його почуття, він з цим не примириться ніколи… Мені тяжко йому відмовити, але вертатися, ви знаєте, не можу, й не хочу. Мені там не місце, я втомилася, не бажаю повторяти досвід батька. Поможіть… Може б в з ним поговорили.

— То ж говорив. Не вірю в таку мову… й ніде його не видно.

— Він ще там саме, але збирається до табору.

— З ним говорила така сила, як ваша тітка.

— Тільки не тітка, — заперечила гостро Віра.

— Це ж його улюблена сестра.

— Вони розійшлися… Різними дорогами. Бути управителем таборів Ухт-Печорська і зубний лікар в Празі — не те саме. Їх розбито. Тут треба нейтрального, збоку. І треба вміти… Знайти таке слово… Якусь ахілесову п'яту. Ви це знаєте… І можете.

Нестор обіцяв "спробувати". Не вірив в таку місію, але стукатись варто. І вони домовились, чай випито, можна прощатися. За Нестором ще справа Наталії Федорівни.

Лишень Віра не виявила бажання прощатися. Вона, правда, своє сказала та коли Нестор намірився встати, — помітив на її щоках сльози.

— О, Вірочко! А це ж що з вами? — вирвалось у нього.

— А! — хитнула вона головою. — Мені тяжко. Просто не хочеться жити, — казала придушеним голосом, уста її затремтіли, вона одвернулася.

— А! А! Що значить. Ви така молода…

— Саме тому! — перебила його Віра. — Яка це молодість? Каторга.

— Вірочко. Песимізм ніякий лік на труднощі, — говорив Нестор розтяжним тоном, мов би гладив по головці дитя. Він знав. Вона потребує ласки. Теплого слова. І мужньої руки.

— Чого ви мене боїтесь? — ніби вгадувала вона його мислі.

— Чекайте, чекайте, — казав Нестор і присів знов на своє місце. — Перш за все давайте домовимось, що ви не будете боятись себе самої. Прозраджу вам одну таємницю: одного разу людина може перестати боятись себе. Вона оббудеться в собі… Як летун на висоті… Як купальник в незвичній температурі води. Живемо в особливому кліматі… Незвичне напруження. Перед нами багато спротиву… Боїмось. Шукаємо проводу. І враз відчуваємо, що ми досить сильні, щоб протиставитись. Геть милиці. Ми самі! Ми йдемо! Біжимо! Ламаємо барикади! Ура! — казав Нестор пів поважно, пів жартом, дивився на Віру сугестивно.

Віра слухала, здавалось, уважно, хотіла, здавалось, щось сказати, але мовчала.

— Ви, Вірочко, — продовжував Нестор нитку своєї мови, — у багатьох випадках, куди щасливіші від інших. Ви здібні, ви не самі, вас люблять. Уявіть собі тих там за мурами "Смерть фашизму" де то, кричи-не-кричи, тобі не повірять, інакше не стояли б у їх брамах ті цербери з наганами… Уявіть їх безвихідність. Положення миші в мишоловці, яку викинуть за хвіст до якоїсь кльоаки.

А ми тут… Ми вільні… Розуміється, довкруги небезпека, але ж це війна. Ми на фронті, перед нами "лютий ворог", ми можемо рішати. Самостійно, незалежно, соборно. Помогти не лишень собі, але й ближнім. Уявіть, скільки це значить, коли в такому вирі, ви не потопельник, а рятівник.

Кажете — батько. Гаразд, батько. Хоче він вертатися? Щасти йому Боже. Він знає краще. Але вам… Ні, ні, ні. Це треба ясно й виразно сказати… І відповідно діяти, — казав Нестор, мов би полком командував, голосом, що не мав заперечення. І, здавалось, хотів знову встати.

— Несторе Павловичу, — поспіхом, мов би вона прокинулась, озвалась Віра і механічно схопила його за руку. — Дуже, дуже вам вдячна. Я все зроблю, що ви скажете. Тільки вам вірю. Тільки вам, — казала вона патетично. Її рука була холодною, Нестор уняв її у свої долоні і тримав так довго, поки вона нагрілася. Віра дивилась, її великі, блискучі, карі очі виразно загорялись…Факел полум'я у темряві ночі.

Вони ще так пару хвилин мовчазно просиділи, а після того, "Ґастгауз" залишено, Нестор ще провів Віру до краю села, їх настрій вирівнявсь, прощались потиском руки, кокетлива посмішка. До побачення" зі знаком оклику, "до завтра" з двома окликами. Віра майнула крилам і відлетіла.

тож-то Нестор скерував свої стопи до Наталії Федорівни в протилежному кінці села і з місця кинувсь в атаку на її жах. Що ж вона, бійтесь Бога, вигадує! Та яке це до дідька завтра? Дияволи ще бозна де, а тут вже пекло, кипить смола і регочуть чорти. Був в бойовому настрої і, здається, йому й тут щастило. Ворога розгромлено, Наталія Федорівна піднеслася духом, мир встановлено.

Вже вдома, за вечерею, Нестор давав звіт Ірині, при чому зустріч в "Ґастгаузі" підпала конфіскаті. Премудрий Соломон сказав би в такому випадку: слідкуй за своїми кроками, коли хочеш споживати ласку твого спокою.

По вечері, з місця, Нестор вирушив в новий похід: атака на неприступну фортецю Івана. Вечір чортячо холодний, брудний, мов би навмисне вибраний для такої операції. Міркував, що сказати, розкладав всі аргументи, які тільки мав у коморах тямки, нічого не знаходив гідного, а тому йшов на сліпо — було-не-було. Чи знайде він того в його барлозі?

Щастя йому сприяло, він знайшов того вдома, лежав на ліжку, як старий Бровко, у дивовижному, закороткому, домашньому халаті і читав, здається, якусь брошуру у пом'ятих, червоних палітурках російською мовою.

Коли Нестор увійшов, Іван намагався звестися, хоч це не давалось йому безусильно. Тяжкий, незграбний, розтріпаний, не людина, а мішок бараболі згнилої від довгого лежання.

— Іване Григоровичу! Будьте ласкаві, не турбуйтесь міняти положення, я лиш на хвилинку і ми можемо гарно розмовляти і так, — заспівав Нестор ангельським тоном.

Іван все-таки звівся, сидів на краю ліжка, відкину брошуру, пригладжував лапою збиту чуприну.

— То сідайте! Може курите? — озвався він, сягнув за пачкою цигарок, що лежала зараз під ліжком. Нестор розглядавсь, де б його сісти, притягнув стілець від столика в другому куті, сів навкроч ноги, від куріння відмовився.

— Таке ось дивіться дурне перше травня, як вони там кричать своє ура, від коли живу, такого не пригадую, — говорив Іван, спокійно, прикурював, мав на думці параду в Москві.

— Після таких чудових минулих місяців, — додав Нестор. — Як почуваєтесь, Іване Григоровичу?

— Розуміється — нерозумно. Як тут можна почуватися? Куди не кинь — клин. Огидно.

— Доба, Іване Григоровичу, — казав Нестор.

— Чому б її таку та не взяли чорти. То ж набридло.

— Але лямку тягнемо, — говорив Нестор.

— Та тягнемо, — буркнув Іван і лайнувсь матюком, що траплялось з ним дуже рідко.

— І, здається, збираємось, переноситись до "Смерть фашизму" і почати там "Катюшу", — говорив Нестор тоном, до якого підлито дозу цикути.

Іван засовався, мов би на мокрому, потягнув міцно цигарку.

— Те, що там залишилося, вросло в мої печінки. Вирви їх і ти мразь. А куди, скажете, інше? До Америки? Знаєте, що я інколи думаю… І приходить же таке дурне… Що та ваша Америка стане перед нами на коліна і благатиме — рятуй! Наша голота і її дуки. А чи знаєте, що ця перша завжди в перевазі? Знаю з власного гіркого досвіду. Дука є дука. Тупик. Дійшов до зеніту і крапка. Голоту взяв за морду і тягни, а там тобі ім'я" — га! Вілла, дві машини, котедж на озері і це зветься "рабочій клас". Цікаво, кому він продасть свої "форди", коли ціна їх на унції золота. А нам що… Голодний, підперсь перевеслом, відчинив двері, показав Ню Йорк… Бери! Грабуй награбоване! Твоє! Голота всього світу — вперед! На чолі ми. Уявляю, який там сьогодні парад! Ми тут обжираємось, а вони в голоді. А ура таке, що його і на Марсі чути, — казав Іван затягаючись цигаркою.

Нестор це слухав уважно, ця мова не буденна, мова вартує уваги. — А тому, кажете, рятуй печінки, — казав Нестор.

— А що скажете ви? Америка?

— Нічого не скажу… От лиш питання: чи ця ваша бухальтерія вам поможе? Вам особисто? Ви ж добре знаєте, що тим парадом командують не Івани з хутора Морозівка, а голота. Ви там потрібні, як глисти в череві. Зрештою, це ваша, не моя колька, їдьте, кричіть ура, ваша привілегія… Я лиш хотів би закинути слово за вашу дочку Віру.

— Не ваше це діло, — перебив його Іван погрозливо.

— Не моє, але й моє. Вона мене просила.

— Я батько! Відповідальність моя. Хочу їх зібрати. Там мати… Брат… Зібрати їх хочу. Пов'язати в родину. Ми розкидані, — говорив Іван злобно.

— Не такий це час, не той клімат, не ті умови, — додав Нестор.

— Я над цим думав, це вирішено і кінець! — викрикнув Іван.

Десь там в ньому, в його глибині — в черепі, серці, в жилах все зупинилось. Нестор не знав, що далі, він тут зайвий… Але коли він вставав і казав спокійно до побачення, Іван проговорив:

— Ви мені особисто вибачте, я вас особисто шаную і особисто розумію.

З тим "особисто" Нестор його залишив. Було прикро почуватись безрадним. Зрештою, зрештою… Чому ці скреготи? Хіба це тільки один Іван і одна його дочка? Чи не варто глянути загально? Але та Віра. Та дивна, не зовсім звична, молода людина… Яку він знайшов під зливою куль на прямій дорозі. Це в'язало його сумління. Йдучи додому серед темної, холодної ночі, він боровся не лишень з поривами вітру, але й сам зі собою.

Так кінчався цей його день, що його він мав намір провести на дозвіллю.

У середу, дня наступного, вранці, Нестор виходив з дому одягнутий у зимове пальто, хоча снігу вже не було, але далі дув гострий норд і небо мало барву попелу.

При виході на головну дорогу, на нього чекала усміхнена, рожевощока, у теплому пальті і білому береті, Віра.

— Добрий день Несторе Павловичу! — привіталась вона радісно.

— Добрий день, Віро Іванівно! — відповів з усмішкою Нестор.

— Мене кликано Віра, навіть Вірочка, мене розпещено, я звикла і враз знов Іванівна? Не думаєте, що це не заслужено? Що сталося? — казала химерно Віра.

Нестор не встиг відповісти, з бічної вулички, вийшов Лука Живаго.

— А! Ґльорія! Таке товариство. І Віра. Давно вас, шановна, не мав щастя бачити. Де ви зникали? — зрадів той вельми.

— Ніде не зникала. Топчусь по тих самих дорогах, що і всі і хто хоче мене бачити — нема перешкод, — казала Віра з ноткою невдоволення. Їй щось перешкоджено.

— Цим ви хотіли б сказати, що я належу до тих, які не хочуть вас бачити. Чи добре я вас зрозумів? — казав Жеваго.

— Абсолютно.

— Це звучить щось, як наклеп.

— А це, як комплімент, — відповіла Віра грайливо.

— Можете звати, як хочете, але на моїй мові це зветься правда. Знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Як можу знати.

— Жозефіну.

— Жозефіну? Свят, свят, свят! Змилуйтесь. Наполеонову жінку?

— Но, но, но. Вибачте. Помилка. Маю на увазі скульптуру Канови… Павліну. Язик мій сплутав. Сестра Наполеона, — казав Жеваго.

— Шкода, що не знаю про кого мова.

— Про вас же. Про вас, — відповів Жеваго. — Шкода, що я не скульптор.

— А я не Павліна.

— По моєму, ви більше… На жаль, нам не до Канови, бодай скромний шкіцик.

— Ми так обвантажені драмами та трагедіями, що на шкіци не збуває місця.

— А все таки… Кактус в пустелі… А все таки, — казав Жеваго. — Жили, живемо, будемо жити. Не зважаючи на драми й трагедії. Навіть ось в природі. Де взявся, наприклад, сніг на першого травня в Тюрінгії? Мов би злісно кинуто ще й це на нашу голову. Цікаво, що ті там у Кремлі. У них там ура, похрипли. Переможці. А до мене вчора завітало аж трьох, також переможці, розуміється, п'яні, так по років двадцять кожному, напендючені, роздайсь море — пливе тріска. Ви хто тут будете? — питають. Та, кажу, хіба не видно — люди. Бачимо, що не коні, але хто ви такі? Та, кажу, мені ось здається, що це не ваше діло. А ми ось, пендючиться один, скажемо, що наше. Пора на родіну! І без вас знаємо, кажу, ваші поради тут зайві. Хотіли, було, збити рейвах та побачили картини. Малюєте? — питає один. Та ось щось потроху, кажу. А навіщо посадив її задом? Перед ефектніше, — каже той далі. Бо так, кажу, вона сіла. А ти б її повернув. Був би вид, — каже. Соромилась, кажу, трапляються різні… Розумієм, розумієм… Ми вас, сучих синів, маємо на оці, це вам не вигорить. Ось тільки підійдуть наші — загорнемо і баста. Але поки вони підійдуть, забирайтесь, кажу, по добру з моєї хати, бо ось покличу людей і вас також загорнуть. Загорнуть, кажеш? Хто нас загорне? Може твої американці? Ви їм потрібні, як дуля під носом. Чув ти Москву? Там сила! — просторікує той. Але все-таки зібрались і потьомбали. Обіцяли вернутися.

Так то воно так, — казав Жеваго, — але робити щось треба. Вони роз'їздились, Бухенвальд ожив знов… Чи не час думати…

— Думано, — перебив його Нестор. — Комендант запевняє, що нема причини боятися.

— Комендант… Нас тисячі, а він один. І напевно "з душком"… "С нашіх", — казав Жеваго.

— Цей, як виходить, не "з наших". І навіть заступник "країнеч" з Детройту, всім тикає. Ти, каже він професору Матюшенкові, не бійся. Ми вас не видамо. Тримайтесі. Без гіштериї…, — казав Нестор.

— Добре йому без гіштериї. Побував би він в шкурі Наталії Федорівни… — говорив Жеваго.

Говорили, шість кілометрів говорили, та сама мова, ті самі слова. Дорогою йдуть та йдуть. На захід і на захід. Ноги, возики, клунки. У Ваймарі, всі вулиці — повно-повнісінько. На Маріївській вулиці Нестор, Віра і Жеваго наткнулись на сцену: головний герой Ванька, расово-кирпатий ніс, на пім'ятій, з червоною, обводкою, шапчині червона зірка, його ко-партнер — старший, лисий, в бухенвальдській блюзі чолов'яга. Орудуючи під самим носом того своїм дебелим кулаком, Ванька виголошував "настоящим руским", з рязанським акцентом "язиком", монолог глибинного змісту:

— Ми вас ще, собачих пасинків, таку й розтаку вашу мать, научимо, як разґаварівать с рускім чєловєком. Ми ще зробимо з вас ґезельшаф оселедців й маринади. Ми вам покажемо не Бухенвальд, а тричі Бухенвальд… Ось тільки прийдуть наші. На Сибір з вами! Колима!

Чолов'яга в бухенвальдській блюзі, ледве чи й розумів компліменти партнера, намагався щось сказати у своїй "шпрахе", розкривав то закривав рота, тож-то той крив його матом, мов дубиною і на цьому дискусія їх скінчилася.

Ледве чи хто щось з того розумів. Говорили, що почав мову чолов'яга у бухенвальдській блюзі. Як колишній важливий член партії соціялістів демократів, як довголітній в'язень того самого Бухенвальду, зустрівши Ваньку, якого він знав також з Бухенвальду, він почав дорікати, чому, як він казав, "русіше камараден", відкрили знов Бухенвальд і яким правом розстрілюють там людей без суду. Це і зірвало Ваньку. З цього й почалась ця дискусія чемпіонів справедливости й дружби народів. Тому і зібралась біля них чимала юрба глядачів, які безпосередньо й нейтрально цій дії приглядалися. Нестор, Віра й Жеваго, поняті цікавістю, також тут зупинилися і зо всіх тих барвистих епітетів Ваньки, якими він обкладав свого дискутанта, найбільше вразило "ось тільки прийдуть наші", що вказувало, що вчорашні страхи шановної Наталії Федорівни не були тільки наслідком порваних її нервів, грізним мементо-морі грізної дійсности, яка насувалась і ширилась над землею Ґете-Шіллера.

У самому ж комітеті, як звичайно, шуміло-шумом. На хіднику, на сходах, по поверхах й кімнатах — кишіло-кишмя. Приходили, відходили, піднімалися вверх, сходили вниз, творили гуртки, говорили, слухали… З намаганням "щось довідатись". Куди хто їде і як їде, чи прийдуть, чи не прийдуть, кого де забрали і як забрали.

— Ну, що там? Як?

— Та, кажуть, прийдуть.

— Та хіба ті американці аж так з глузду зсунулись, що віддадуть своє? Задурно?

— Які там, скажете, американці? Барух, та Морґентау, та Літвінов, та всілякі Гісси. Своя, чесна братія. Під орудою батька народів, — пояснює ситуацію хтось зі знавців.

Трохи згодом, до коменданта міста вислано делегацію. Який це раз? Професор Метюшенко, інженер Голоховський, інженер Боруняк. У старій, недорозгромленій радниці, у найкращій з її заль з барельєфами містерій "Фавста", їх приймає, вже втретє, середнього росту, приземкуватий військовий у чині капітана на прізвище Мек-Ґлюр. За перекладача — молодий, стрункий, білявий лейтенант Гриняк, родом не з Детройту, як казали спочатку, а з Чікаґо, який ломаною українською мовою, звертаючись до всіх на "ти", перекладав мову коменданта, з якої виходило, що до цього часу, про який-будь прихід сюди росіян, йому офіційно не було відомо. А не офіційно? Неофіційного не слід брати на увагу. Коли б щось так сталося — про це буде наперед повідомлено. Чи можна знати, що те наперед значить? Це значить два-три тижні часу. Чи існує якесь особливе ставлення до втікачів українського походження? Ні. Нічого такого особливого, лишень українці не можуть розраховувати на транспорт війська. Вони мусять цю справу полагодити власними засобами. Все решта однакове всім. Чи можна конкретніше знати, що значить те "решта"? Всі, що хочуть вертатися, можуть вертатися, американська влада їм сприятиме, ті ж, що не хочуть — можуть лишатися. Насильно їх не видадуть. Що станеться з ними дальше — цього питання ще не вирішено.

І на цьому кінець, о'кей! Ґуд бай! Розмова коротка, проста, ясно. Делегація залишає радницю з почуттям мішаним. Основне "коли" і "куди", лишається далі питанням. Офіційне звідомлення головного командування мало б казати: на фронті без змін. Чекати на нові розпорядження.

Нестор, що залишив Віру й Жеваго внизу в гурті публіки, вдався до свого уряду, де на нього чекає знана редакція "Ґрааля", на цей раз з додатком двох, сливе двійнят, поетів Я. Шияна і М. Буяна. На головному місці Сашко. Атмосфера контрапунктуальна. Нестора засипано питаннями. На вазі доля "Ґрааля".

— Погано, братики, — говорив Нестор. — Нова трясця… Можливо прийдеться лишати Ваймар.

— А це поважно, чи тільки по українськи? — зводив на жарти Сашко. Вигляд Нестора не прозраджував жартів.

— За пару тижнів буде поважно, — відповів Нестор. — У цілому, славному теперішньому Ваймарі ні одної цілої друкарні. Та це не значить кінець взагалі. В наплечнику його головного редактора його майбутність забезпечена твердо, і рано чи пізно він появиться друком.

— Амінь! — відповів на це Сашко. тож-то поет Шиян, втягнувши голову в плечі, мов би він хотів сховатися, почав доказувати, що царство чудодійного Ґрааля, від віків манило шукачів істини і в історії людства не було більш вдячної для цього атмосфери, ніж тепер. Сашко Рокита зробив на це свої великі очі ще більшими, але не сказав нічого, а Нестор несподівано заявив, що він годиться з Шияном, бо тиранія, яка залягла над Европою, створила справді атмосферу шукачів мучеництва, та лицарів абсурду, які готові вмирати за яку хочете "ідею".

Ця думка Нестора зчинила заколот. Редакція "Ґрааля" сприйняла це, як кпини над нею й вимагала пояснення. Поет Шиян кинувся пояснювати ідею Ґрааля, яку не слід ототожнювати з багажом, що його віз, скажемо, Ленін в запльомбованому вагоні. Тут ходить про добро ідеальне, щастя духове, натхнення релігійне. Сила цього світла в його невловимості, воно збагачує не кишеню, а серце.

Сашко, що спочатку слухав цю риторику з деякою увагою, опісля підійшов до Нестора і спокійно спитав:

— Чи ви не бачили часом Віри?

— Бачив, — відповів байдуже Нестор, не перестаючи слухати Шияна.

— Не знаєте, де можна її знайти? — питав Сашко.

— Я залишив її внизу, — казав Нестор, збільшив голос і додав:

— Але, панове! Вибачте. — Він глянув на годинник. — Я спізнився. Мушу відійти. До побачення! — і він встав, і швидко відійшов. Залишивши решту всіх за собою.

Чого він властиво квапився? Чому виминув Сашка?

Здається, він не бажав сам собі признатися чому. Хотів уникнути побачення з Вірою, але сходячи вниз, повернув чомусь до амбуляторії Тетяни, до якої, либонь, не мав ніякої справи. І вдав здивовано, коли саме тут в почекальні побачив Віру, яка саме на нього чекала.

— За вами, між іншим, питав Сашко, — кинув він Вірі, а сам попростував до кабінету Тетяни.

— Нічого, нічого! Іншим разом — зрадів він, що Тетяна була зайнята.

— Щось важливого? — запитала Тетяна, зайнята чиїмсь вредним зубом.

— Ні. Нічого особливого. Іншим разом. — І повернув до виходу.

— Несторе Павловичу! — озвалася Віра. — Ви когось шукаєте?

— Вас, — відповів він жартом.

— Дозвольте представитись: Віра! Ви, здається, квапитесь до "Елефант"-у. Чи дозволите накинути вам її товариство?

— Накидайте! Негайно! — відповів він бистро.

Віра підстрибнула з місця, з розгону схопила його під руку, вирвались прожогом на людну вулицю і пішли нога в ногу з гострим відчуттям такту, ритму, легкости. Сонце полудило їх теплом і сяйвом, уста і очі брутально впивались його ласкою. Віра відчула жагучий акорд чуття, мов би гнала її бичем.

— Ви, здається, хотіли сказати мені щось приємного? — запитала вона по часі, розтягаючи кожне слово у летючий бальон.

— Ви гарна жінка і було б грішно сказати ні, — відповів він.

— То кажіть! То кажіть! — зупинилась і затупала ногами.

— Не виходить, — казав він відступаючи.

— О! Скупий лицар! Гарпаґон. Тоді скажу я. Знаєте, Несторе. Я вас люблю. — І вона почервоніла до самих вух.

Є дуже прості слова, але вони вдаряють. Хідник під ногами ломаний, будови в грузах… Ручні возики, наплічники, заклопотані лиця, різномовна мова. На цьому тлі, ці двоє нагадують гніздо пташки, приліплене на скелі з краєвидом бурхливого моря. Воно каже: і тут має бути любов. На цій скелі, у цьому граніті. Ці кругом люди поторощені на череп'я, але в них живі соки, вони хочуть рости, пустити десь коріння і навіть цвісти. Під їх ногами одна з найкращих плянет — лиш подумайте й зрозумійте.

Нестор не був заскочений признанням Віри, він це і так знав, його більше бентежило його власне наставлення, а це значило роздвоєння, суперечність в собі, занечищення сумління. Чому тоді він з цим бавиться? Це вогонь. Виправдувавсь, що він обіцяв говорити з її батьком і дати їй звіт. Мав намір зробити це зрання, але перешкодив Жеваго. Тепер ось нова перешкода. Їх понесло далеко від течії дії в озори непроглядности — лиш туман та міражі, кермо вирвано, вітрила у шматтю.

Віра сказала і сама злякалася. Її залито барвою страху. Вона знає, що торкнулась струни дикого звучання, все в ній здригнулося, по нервах вдарив вогонь. Вона вирвала руку з руки Нестора і намірилась втікати.

— Вірочко! То ж чекайте! Слово за мною, — сказав Нестор і схопив знов її руку.

— Тепер мовчіть! — вирвалось у неї. — Одно слово і мене нема.

— Чому аж такі висновки?

— Я й так знаю.

— Цікаво, що?

— Що я для вас тягар. Ви втомлені. Забагато того… Довкруги стільки… А тут я…

Слово за словом і мова устійнилась, зловлено її течію, чуття влягалося, Нестор вирішив оминути "Елефант", там забагато знаних облич, пригадав одно місце, де бував ще за Райху і по часі, вони сиділи при столику горіхового дерева, колись фешенебельного ресторану "Цур Зооне", вікна якого затягнуті целюлозою, двері подряпані, на покреслених рисами стінах, старовинні гравюри ґротів, німф, пастухів з вівцями. Їх обслуговував старий, довгий кістяк в одязі, що нагадував фрак, з дуже незацікавленим обличчям, загробним голосом, бровами, що нагадували дві, встромлені в череп, мітли під якими глибоко запало до ям двоє згаслих очей.

На початку, той кістяк на всі запити, що йому ставили, відповідав виключно "найн". Їжі найн, пити найн, та коли Віра показала одного американського "камиль"-я, відповіді змінились на "я". Появилось щось їсти у вигляді м'яса й картоплі мініятюрних розмірів і навіть кави з "кухен" ерзацного майстерства.

Публіки було мало, властиво її не було взагалі, бо ті пара випадковців, що були появилися, одразу зникли, тому Нестор з Вірою мали ціле Гуляй Поле і вибрали стіл насупроти вікна затягненого целюлозою з матовим виглядом на руїни вулиці. Ресторан, видно, функціонував лиш теоретично, як згадка минулого, в його стінах все ще вітають духи Ваґнера, Косіми… Можливо, вони сиділи на цих ось самих місцях, де сидять Нестор з Вірою і говорили… Цікаво про що говорили? Музика. Очевидно. А, можливо, це був Ніцше. Сердитий, насуплений, брови віялом, пив чорну, як сажа, каву і громив добродійства. "Я дуже щасливий, що поставив проти себе все хворе та добродійне", мав він сказати. І цікаво чому? Сюди заносило також чужинців, може пригадуєте, великий реаліст і разом романтик, Тургенєв, Іван Сергійович… В товаристві дам в кринолінах, пили шампанське, говорили про Париж, Марґарету з "Фавста" і білого кота княгині Воронцової. Тіні, духи, міражі. У цих ось сам порисованих бомбами стінах.

Нестор з Вірою потрапили сюди, як завіяне листя осени… Маєстатний дарунок долі. Медаля за роки жорстокої брані недавнього. Віра була вдоволена, її раптовий зрив чуття поволі спадав, була задивлена в себе, очі завуальовані серпанком мрійности. Розмова про її батька, і почав її Нестор.

— Отже, вчора я говорив з Іваном Григоровичем, — почав він обережно.

— Уявляю, — відповіла Віра незацікавлено.

— Він вас дуже любить, — продовжував Нестор ти же тоном.

— Шкода, що я не взяла більше цигарок, ця ось остання, — казала Віра закурюючи. — Що ж він казав? Вертається.

— Вертаємося. І бере вас…

— Той батько. Він же знає…

— Він все знає, гра ва-банк, було — не було.

Віра глянула на Нестора, в очах заперечення.

— Чи ви були в Італії? — запитала несподівано.

Нестора, це питання вразило.

— Я говорю поважно, — сказав він.

— Я також. Я грішна. Я ніякий герой. Я звичайна людина. Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити і це завдання намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість… Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих… Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобі серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита… Майстри атмосфери у якій соромно жити навіть скотині. І я маю туди вертатися? Тепер? Коли там все — голод. Дивуюсь, що мій батько…

— Думаю, що ваш батько дивиться на це з іншого боку, — перебив цю тираду Нестор.

— З якого іншого? Там нема інших боків, — сперечалась Віра.

— Він не хотів би зриватися з місця предків, — казав Нестор.

— Його зірвано з того вже давно, — вела своє Віра.

— Ви були все-таки в Києві, — казав Нестор.

— В Києві? Кажете, в Києві? Дивуєтесь, що я спитала про Італію. Це не про Італію. Це про Київ. Єдино нашою там мрією було вирватись… До якоїсь Італії. З перекладною книжкою стояли в чергах, закордонні фільми на розхап, закордонна помада — мрія. Закордон, закордон, закордон. І мій бідний батько хоче знайти та щось інше, — говорила обурливо Віра.

— Все таки, Вірочко, там є якась "родіна", — казав Нестор.

— Є. Можливо є. Але не моя. І не ваша, — казала відчепно Віра.

— Кожному своя. Для мене, наприклад, Україна. Чули це слово? — говорив Нестор.

— Та чула. УРСР. Є така етикетка in USSR, горе лишень, що України в тому, не більше, як в цій ось каві — кави, — показала Віра на чашку, що була перед нею.

Нестор на це посміхнувся.

— Належу також до визволяючих, — кинув він загальниково.

— Допускаю, не робочого класу, — відповідала Віра зайнята їжею.

— Всіх класів. Нації. Від тієї самої етикетки, — казав Нестор.

— А скажіть мені толком, як на лопаті. Чому її поневолено?

Нестор не знав, що на це сказати і буркнув невиразно:

— Така її доля. Плянета. Витягла такий жереб, — казав Нестор жартом.

— Ну… Несторе. Що за фаталізм. В такому разі як можете визволяти, — казала Віра відрухово і кинула погляд на свого співрозмовника.

— Кажуть, що і від чарів є античари. Лиш треба їх знайти. Пошукати. Цвіт папороті. На світі більше таки зачарованих. Візьміть, наприклад, жидів. Яка тобі мудрість. Бога людям дали. А з неволі вилізти не можуть. Зачарованість… — говорив Нестор.

— Думаєте? Поважно? Зачарування? — питала Віра зовсім щиро.

— Як ви назвете політичне явище, у якому відсутні елемент політики? Це туберкульоз крови. І головне, що пацієнт цього не усвідомлює, йому здається, що з ним все в порядку, співає "Гандзю", танцює гопака і коли не воріженьки, та ще й люті… Га-га-га! Він би двигав Европою, — казав Нестор. — Але ви, здається, хотіли про Італію, — додав до всього він і замовк. Видно, хотів змінити тему.

Віра глянула знов на свого співрозмовника і спитала:

— Хто той, скажіть, Канова, що про нього говорив Жеваго?

Перейшли на Канову, властиво його скульптуру, парк Пінчіо, віллу Борґезів, взагалі Рим, Ватикан. Віру цікавив Ватикан. Вона про це щось, щось чула, але завжди у зв'язку з "акулами Уол Стріту" і питала, чому там та цього не люблять.

— Конкуреція, — казав Нестор. — Зударення двох раїв. Ангели-архангели — НКВД, царство небесне — колгосп. От вам і конфлікт.

Віра сміялася.

— Ви цинік. Яке тут порівняння, — казала вона.

— Коли б тільки, "яке", його б не ставили поруч Уол Стріту. Це капітал. Бій за душу. Визволення… Спасіння… Конкуренція.

Віра сміялася. Вернулась ще раз до "визволення", дивувались, що знаходяться впертюхи, яким хочеться цим займатися, Нестор далі обстоював думку, що ця пошесть накинута згори волею Всевишнього. Тікай не тікай, тебе визволять.

Розмовляли. Час біг свавільно. Годинник вибив третю. Лишайте, мудрі люди, ваше "Цур Зоне", ні то вас випросять. А тому, що до комітету вже пізно, вони направились геть і, не дивлячись на мерзенну погоду, цілі ті шість кілометрів пішло на поезію, спочатку Шіллера, опісля поезію взагалі, як ще одну "надбудову" природи людського типу "визволення".

І незчулися, як опинились в Тавбаху, а там обступили їх зо всіх боків і засипали "градом питань". А що? куди? А як? Чи "вони" прийдуть? А як прийдуть, що з нами? Стурбовані обличчя, перелякані очі. Несторові приходиться зводити все це до землі, ладу, спокою… Ніякої паніки, все буде добре, поволі лагодитись до виїзду, ще досить часу.

У такий час хочеться у щось вірити, знайти якусь соломинку, щоб за неї вхопитися, тому місія Нестора вінчається короною успіху. А прощання з Вірою — патосом.

— Я вам дякую. Я вам дуже дякую! — казала вона стисненим голосом, потискаючи його руку.

А знов вдома, чекає на Нестора нова несподіванка… Він застає свою Ірину в завзятющій дискусії з Сашком. Обоє курять і їх приміщення завалене димом цигарок Америки.

— Приємно бачити вас у наших чертогах. Яким таким чином? — питав Сашка Нестор.

— Звабив мене наш спільний друг Жеваго, — говорив схвильований Сашко. — Мотив: ваша чарівна дружина, тема турніру: модерне мистецтво. Ірина Сергіївна вимагає від цієї штуки стилю і змісту, тож-то я вдовольняюсь і тільки стилем. Розсудіть заблукалих. Звільніть сумління.

— Перш за все дозвольте звільнити атмосферу арени вашого двобою, — говорив Нестор і відчинив вікно.

— От воно в чому суть. Свіже повітря! — викрикнув театрально Сашко.

— Я зачинила, бо холодно, — казала Ірина. — Вітер з півночі.

— Вітер півночі, чи дим Америки. Вибрано дим, — говорив, тим же тоном, Сашко.

— Панове. Дозвольте залишити вас у цій фазі дотепів і відійти до кухні, — зазначила Ірина і з цим вийшла.

— Але ж ми не вичерпали наших понять про Кокошку, — кинув навздогін їй Сашко.

— Іншим разом, — відповіла вона вже з-за дверей.

Залишені панове вели дальше мову, але вже про літературу. Властиво, романтизм. Конкретніше "наш" романтизм. Сашкові не все тут імпонує. Сахаринність, лімонадність, пласкість думки.

— Скажіть, — питав він, ніби ступав церемоніяльним маршем, — звідки взялись тут та матня, шаровари, солом'яний бриль? тож-то Індія. Та воно вдома. Але добре… Корюсь. Степ, широта, сонце… Чорт з ними. Але скажіть, чому в тому стільки порожнього? То ж настроми на патик баняка і ти маєш той самий інтелектуальний ефект, що і з Рудим Паньком, коли той почне свої теревені на хуторі побіля Диканьки.

— Національний стиль, — підкинув до цього Нестор.

— Який національний? По Україні швендялись ґоти, гуни та інша твар земна і чомусь тільки цигани і турки мали б визначати її стиль. Хто таке вигадав?

— А де по вашому ділись слов'яни? Може й вони мали щось тут сказати? — питав збуджений Нестор.

— Які там, дозвольте сказати, слов'яни. Це справа з іншої опери. За винятком безладдя, вони з тим не мають нічого спільного, — казав, вже захоплено, Сашко.

— Мова, релігія, вареники, — казав Нестор.

— Товарообмін. Ті дали матню, вареники, а ці мову. І вийшов Рудий Панько. До речі — мова. Найсильніша валюта слов'ян. Омовили нею хто тільки не приплив до їх берега, сміючись, Гоголь показав, що з цього вийшло, але їх стиль не в Гоголі… Їх цим зґвалтовано, розуміється. Малорос. "Мєдлітєлєн в своїх двіженіях". Але їх стиль у "Слові про Ігоря", зграсований опісля Рудим Паньком, щоб вийшла мозаїка у якій перевага матні і бриля. А те справжнє погинуло під руїнами Києва часі Бату Хана, як це сталося зі стилем Риму часів Августа, як це сталося тепер зі стилем Европи ось в цьому Ваймарі — говорив Сашко далі захоплено.

— Резюме! Ваше резюме! — викрикнув Нестор.

— Моє резюме? З моєї точки бачення? Нейтрального глядача?… Русь. Київська Русь. Найясніше місце східнього слов'янства. Дайте вам цю, в якійсь мірі, концепцію державности і ви вийдете навіть під маркою Україна. З Малоросією, навіть Шевченко не дасть ради. Ця лінива стерва вроджена бути підлабузником кожного загарбника і на цьому кінець. Іван Іванович і Іван Никифорович. Отаман Шило й отаман Пузило. Гетьман там, гетьман тут. Не видержить. Злазь з даху й не псуй ґонти, — говорив Сашко.

А Нестор замовк. Збирав, видно, нові аргументи, не міг якось з цим погодитися і опісля, спокійнішим тоном, казав:

— А чи думаєте, що можна воскресити щось, що загинуло сім століть тому? Один зухвалець в Римі намагався маршувати староримським кроком, але його повісили. За ноги.

— Зробив один крок зайвий. А жиди он наміряються вигребти засипане з-під руїн Єрусалиму… Дві тисячі років тому, — говорив Сашко, закурюючи нову цигарку.

— За ними Біблія, — вставив Нестор.

— Ну, і мільйони їх одновірців, що їх, на днях, викинуто до ям Европи. Суміш духа і крови дає динаміт, яким можна зривати тисячоліття. Українці починають це також видобувати, — додав Сашко.

— Навіть без Біблії, — говорив Нестор.

— Дарма. Один кріпачок з такої Кирилівки, насолив їм досить, — посміхався Сашко.

На це увійшла Ірина, принесла чай і сковороду яєчні, вони обсіли маленький столик, їли завзято і не менш завзято, великі розмови, головне романтика, яка тепер, мовляв, найприкметніша істина, коли брати світ в його цілості. Згадували Гюґо, якому Сашко приписує мало не божеські властивості, Толстого, якого Сашко "не переварює", головне ж Шекспіра. Трагедія. На трагедії все базується… Як Гомера так і сліпого щеняти. І в цьому такому приливі захоплення цим словом, Сашко, ніби між іншим, запитав Нестора: — То, кажете, його повісили?[15]

— Перед учора. За ноги, — відповів Нестор.

— От вам й Шекспір, — казав Сашко зниженим тоном.

— Бабратись у руїнах минулого не завжди безпечно. Один з наших дістав за таке сім куль. У самому Парижі,[16] — казав Нестор.

— Як небезпечно? Бути повішеним за ноги? Розстріляним семи кулями? Це відзначення. Для історії це капітал, Несторе Павловичу, бийте ура, ваш романтизм в поході, не сьогодні — завтра маєте Наполеона…

Відповіді на це не наступило, Нестор лиш посміхнувся поблажливо, мовляв, і такий жарт для нього не диво, але Ірина, яка в цьому турнірі виконувала лиш ролю дами, яка має кинути рожу переможцеві, несподівано, досить між іншим, сказала:

— Але я, замість Наполеона, воліла б Олександра.

Це був шок. Сашко зиркнув на Нестора, Нестор на Сашка, але ні той, ні той не знаходили мови. По часі, одначе, Сашко отямився.

— Вибачте, Ірино Сергіївно, чого-чого, а такого пророчити не зможу.

Іринині великі, карі очі стали ще більшими.

— Але чому? Але чому, — питала вона з виразом жалю.

— Багато чому… Не в нашій романтиці. Невловимість. Кров, раса, ґени, галушки, матня… Я не знаю, — приспішеним темпом говорив Сашко і одразу змінив мову:

— Але ж, друзі! — казав він. І пригадав, що він не прийшов сюди вирішувати проблеми нашої романтики, а знайти можливість побачити зблизька кумира, яким був, протягом років і років, для нього Іван Мороз… І чи не міг би Нестор щось таке йому уможливити.

Нестор охоче на це годиться і вони, зараз по вечері, удвійку вийшли на розшуки того кумира. Було вже темно, вітер повернув зі заходу, погода обіцяла покращати. Знайшли Івана у звичній для нього, поземій позі, розгардіяшна постіль, чуприна вихором, борода застернена, зім'ятий плащ, черевики на босу ногу. З настроєм виразно кислим й виразно настовбурченим.

— Радий вас бачити, — прохрипів він баритоном вітаючись з Нестором. А коли той представив йому Сашка і назвав його Рокитою, Іван мотнув гривою, ніби кінь, якого вкусив ґедзь і він викрикнув: — Рокита?

— Рокита, — відповів Сашко з посмішкою, у які бавилась зграя бісиків.

Іван не відповів одразу, не знав в який бік дивитися, міцніше присів на ліжку, загорнув голі коліна в поли плаща, здавалось, йому не вистачає тут повітря, а коли встоявся — буркнув:

— Та сідайте! Не можу вірити… Який такий Рокита?

— Та той самий, — казав Сашко.

— Хіба його чортів син! — вибухав Іван.

— Його син, — відповів Сашко.

— Звідки і як? А де ж він сам? — гримав Іван.

— З ночі, з двадцять сьомого на двадцять восьме, тисячу дев'ятсот тридцять сьомого, він не вернувся з праці,·— казав спокійно Сашко.

— Катюзі по заслузі. Мурин зробив своє і значить геть. Правильно. А ви, значить, його син… І говорите українською мовою. Як таке сталося?

— Можливо, вашими молитвами.

— Не второпаю…

— Це не так просто. Вимагається часу.

— А матір ви мали?

— Як і всі під сонцем.

— А де ж, скажете, вона?

— Також не вернулась. Тільки іншим разом.

Широкі Іванові уста розтягнулись у дику гримасу ні то болю, ні то вдоволення, потягнувся за недопалком цигарки на нічному столику, запалив її паперовим сірником, видув хмару диму і продовжував:

— Чорт би вас усіх забрав. І напутило вас в те українство, російське куди вдячніше для чесного космополіта.

— Помилились з адресою. Я не космополіт, дозвольте вам зауважити, — спокійно говорив Сашко, присів на стільці біля столу насупроти Івана з наміром слухати, байдуже що той там скаже.

А той бушував.

— Не підходить термін? — питав він злобно.

— Не в терміні біль зуба.

— Може скажете в чому?

— Може в нерві. Може в організмі.

— Як це розуміти?

— Я не прийшов, ані сповідатися, ані каятись, ваш батько й мій батько однаково над Дніпром родились. Звідсіль і відповідальність, — пожвавлював темпо мови Сашко.

— Яка відповідальність? — злоречив Іван.

— От хоч би, що трапилось з вами.

— Ніхто вас не просить.

Це вдарило Сашка по нервах.

— Нас багато дечого не просять… Бути цербером Ухт-Печорська, гостем Бухенвальду… Підшиваєте мені космополітизм, а чи ви сам якось себе окреслили? Стрибаєте з-під дощу під ринву, а де сухе — хай скаже Денис… Сліпа кишка в череві імперії, такий же мурин, як і мій батько, загребайло голими руками чужого жару, — говорив Сашко вже піднесеним тоном.

— Це моя отчизна! — гаркнув Іван. — І вам таки до неї зась!

— Навіщо зойки, ми знаємо. Чи пригадуєте, які вона пропонувала вам на "стулі"?[17]

— Це ваш батько! Це він!

— Це був він. Слідчий вашої отчизни.

— Бо це ви!.. Бо це ви! — хриплим голосом кричав Іван. — Маркс!

— Не забувайте його апостолів. Чи не стояли і ви в чергах, щоб вклонитися нетлінним мощам преподобного Леніна? Трупам піраміди, живим людям діри щурів. Чим ви були у тому вашому Ухт-Печорську? Великим гівном спрепарованим моїм батьком.

Громи-блискавки, Іван розторощений, йому відняло мову, він таке слухає, без злості, без ефекції, це брало. І доки він збирався з мовою, Сашко громив далі:

— Чув, я чую… Збираєтесь вертатися. Вертайтеся. Там ще не досить товкли кал вашою мордою, ніби збиточного кота, хочете більше. Бо ви раб. Вас загіпнотизовано… Без назви, без мови, без гонору. Вам плюють у вічі — кажете дощ.

Ой-єй! Ой-єй! Це вже направду заодверто, обличчя Іванове почало раз червоніти, раз попеліти, здавалось, ще слово і він зірветься, свого противника, рвати на кусся і Нестор, що стояв зацікавлено при дверях, змінив своє місце і став поміж ліжком Івана і столом Сашка. Гей! Гладіятори! Чи не час вам змінити пози? — говорив він з докором.

— Ні, Несторе Павловичу. Чекайте, — бурмотів Іван голосом, ніби душили його за горло, — боїтесь, що поб'ю йому морду. Ні. Ще ні. До морди ще дійде, а поки… Як вас, кажете звати? — задихався Іван і вказівним пальцем вказував противника.

— Ро-ки-та! — говорив той підкреслено, визивно, насмішливо.

— Гідний, свого батька, нахаба… Але той не взяв мене своїм "стулом", не візьмете й ви вашим нахабством, він програв по всій лінії, ви програєте по всій лінії, а нас не візьмете, для цього ви замалі, — хропів Іван задушливо.

— Іване Григоровичу! — озвався Нестор. — Змініть ваш флюгер. Можна зірватися.

Іван урвав мову на пів слові, стряснув головою, глянув на Нестора, затягнувся міцно димом цигарки і викрикнув зміненим голосом: — А ну теж як?

— Маєте чарку? — питав Нестор.

— А ну те ж що? Чарка? Та є… Чорти б взяли.

Цей несподіваний тяг зробив влом.

— А як же… То ж ви мої гості… У мене тут недопитка… Ану те ми її утрійцю…

— Це я розумію! — говорив Сашко. — Ковбаса та чарка і минеться сварка.

— Щодо ковбаси… Маємо лиш цибулю. А щодо сварки… Вибачте… До неї вернемось, — казав Іван уривно, сягнув рукою за спинку ліжка, появилась, американського вигляду, пляшка, намацав три посудини вигляду стопок, розлив до них рідину кольору міцного чаю…

— Отже, непрохані гості, вдаримо по цій стопці і тоді марш. За здоров'я! — вимовив Іван мало не голубиним вуркотом і вилив свою мірку до рота.

За ним пішли його непрохані гості, але не повністю, бо їх стопки спорожніли лиш на половину. І закусували хлібом з цибулею, температура спадала, настрій вирівнювавсь, слово держав далі Іван і хотів він сказати щось надзвичайне.

— О, так, — бурчав він швидше сам до себе, ніж до тих он лобуряк, що вдерлися до його спокою зчинили там стільки куряви. — Ви мене… Що й казати… Розклепали. І по заслузі. Признаюсь. Я не був те, що зветься лице. Але слова отчизна ми так і не розлущили. Бо воно у нас так заяложене, що й сам чорт не дасть з цим ради… То ж ви знаєте, що це сім сотень років шкуро-зміняння, яка зараза, скажіть, таке видержить. на цьому ж будовано отчизну… Родіну. Це творення на таких ось іванах, як бачите. І що йому залишається, це триматися того кожуха, як та воша, що не має іншого ходу. Я йду туди, бо я те свинство знаю, бо це я сам… Кажете, будуть товкти мордою… Будуть… Можливо будуть. Це належить до їх етикети… Але я от що думаю: я думаю — піду, побачу, а тоді й скажу: вигорить — добре, не вигорить — цілуйте мене в зад і кінець. Мої розрахунки з ними доходять останньої рубрики, далі нема куди, або я не хочу куди. В кожному разі, це серйознійше діло, ніж ви тут обидва прийшли мені колядувати. Теревені річ добра, але жив ними не будеш. Воду треба міряти, коли хочеш ловити в ній раки.

— Але от мене, — казав далі Іван, — інтересує така ось матерія: Знаю вашого, Рокито, батька, знаю його власною шкурою, нащадок Адама й Єви, тих, що вийшли прямісінько з раю… Скажіть мені, який дідько напутив його розводити рай тут у нас? То ж ми до такого, що тобі рило до циліндра. Це… Це… Це незбагнуте. Чи ви знаєте скільки загнав він в дубину за той рай нашого репаного мужицтва. Не зчислиш… Нам все кажуть: прийде. Настане время. Певно, що прийде, певно, що настане, тим мільйонам, що їх кості валяються по ямах великого СССР-у, не буде від того тепло. І, скажіть, що воно так особливе прийде? І коли прийде? Оце мені скажіть, Рокито, коли ви такий мудрий син свого батька, що прийшов мене тут натягати на своє копито, — говорив Іван рівною мовою, ніби міряв унціями аптечні пілюлі, його гості сиділи уважно і уважно мовчали. Було видно, що Сашко рветься до слова, але, як тільки може, зв'язує порване. А Іван отямився і збільшеним голосом, викрикнув:

— Але ж, хлопці! У мене там ще по стопці, а ви, бачу, штрайк.

— Слухаємо, — буркнув Сашко. — Заливаєте мені за шкуру гріхи мого батька. Іване Григоровичу. Це ще глибше, ніж те ваше глибше. Це вже Біблія, а Біблія свята книга, на неї присягає президент Америки, мій батько виконував її заповіти. Але питаєте, що таке я. Лайтесь не лайтесь, але я є я і якраз таке, яке мені пасує. Мені, як і вам, набили морду, бо я не туди потрапив. От воно й все. Думаєте, що тільки ви маєте привілей сидіти на "стулі"? Вибачте. Дозвольте коментар: розводити на землі едеми — завдання мого племені, але скажіть, чого ви посунули туди з вашим суконним рилом, з таким ентузіязмом б'єте і б'єте ті овації…

— Брешеш! — рикнув Іван, ніби його стебнуто шилом.

На Сашка це не зробило особливого враження.

— Ну, не ви… Розуміється… Ваш кузинчик… Браток.

— Голота, сволота, дурнота! — ричав далі Іван.

— От ви і сердитесь, а це значить — що не правий. Було там всячини. Це сплав… Амальгама. В тому, як хочете, поєднано добре і злобне так близько, що воно зливається в самостійну якість моралі…

— Бастард! — гримнув Іван.

— Гомункулюс, — продовжував Сашко.

— Помісь чорта з дияволом, — перебивав Іван.

— Ну, от. Знаменник знайдено. Я погоджуюсь…

— Але не погоджуюсь я, — ричав Іван.

— Знаю… Розумію. Ви наставлені на подвиг Юрія Переможця. Святість на грішність. Ну, і що ж… Пробуйте. Щаслива путь. Але наша розмова не скінчена. Ні, ні, ні. Ми ще зустрінемось… Зударимось… Я перед вами в боргах…

— У яких таких, чорт би вас забрав, боргах? — рявкнув Іван.

— Батько, — відповів спокійно Сашко.

— До біса з тим вашим батьком! Це моя справа. Ми з ним ще порахуємось.

— На лоні Авраама. Ні. Маємо й інші конта. Знаємось з вашою дочкою… Іване Григоровичу… Коли ви потягнете її туди, і її там змелють на порошок — цього не подарую вам ніде й ніколи, навіть, коли б ви, одного разу, вилізли з цієї вашої рабської шкури. Це собі запам'ятайте!

— Геть! — крикнув Іван і зірвався на ноги. Нестор зірвався також і знов став між Сашком і Іваном. А Іван кричав. — Геть! Заберіть його до ста чортів! — звернувся він до Нестора. — Поб'ю морду!

І на цьому їх візита скінчилася, їх вигнано, Сашко вертається назад до Ваймару, Нестор проводить його за село і на цьому кінець.

Знов удома, десята година, останні вісті Сі-Бі-Сі з Лондону, Берлін взято, на розваллях Райхстаґу прапор "родіни", Гітлер з Ґеббельсом відійшли в царство тіней, Ґерінґ-Ґеббельс-Ріббентроп у втечі, Деніц канцлером Райху і пропонує капітуляцію західнім аліянтам.

Отаке ось, мость пане. У розмові про це з Іриною, Нестор глаголе:

— От воно й сталося. Европі Фавста капут. Її факел переймають ЗСА-СССР.

— Добре, що не Третій Райх, — казала спокійно Ірина.

— Це було остання спроба її рятувати, — казав Нестор. — Засобами склерозного ґенія, якому не вистачило більшої фантазії, ніж гола ненависть старечого безсилля. Потрясаюча логіка дії. Не помогли розпачливі апеляції до раси, ані прикметник "Нова".

Такий ось куций коментар і така байдужість. Шість років, день за днем, до цього йшлося, формувалось перехід од другого берега епохи, гартувалось переконання, що це неухильність, катаклізм, кінець.

Нестор з Іриною прямі цього учасники зі завдання — байдуже що, жити далі, як живе в полі трава, як тріпочеться в небі жайворонок, як метушиться між руїнами мурашка. Ось там те з Лондону Сі-Бі-Сі, а для них надходить Великдень, як натяк їх минулого і їм хотілося б щоб це було з ними, навіть у цій малесенькій конурчині села Тавбаху біля розторощеного впень Ваймару. Паски, крашанки… Пройтись старовинними стежками…

— Це життя… Це, Несторе, тепло нашого духа, — казала Ірина. — Без цього ми б замерзли.

Так воно є. На ходу, на бігу, між руїнами… Домашнє огнище. І закон їх буття.

У п'ятницю, наступного дня, зрання, небо знов розприндилось, завалилось хмарами, повіяло північчю, посипало, ніби дощем, ніби крупою, молоденькі листочки дерев виглядали засоромлено.

Нестор, о десятій годині рано, вийшов до уряду одягнутий у дощовий плащ і сірий капелюх і при виході на головну дорогу, вже здалека, побачив усміхнену, рожеву, у білому береті Віру. Бігла назустріч розмахуючи відкритими полами ясного плаща, схопила Нестора за руку. — Добрий день, Несторе! — вирвалось у неї захоплено.

— Добрий день Віро, — відповів він її ж тоном.

— Де ви барилися? Я замерзла чекаючи.

— Ваш годинник спішить.

— Не так мій годинник, як моє серце.

— Дай серцю волю, заведе у неволю, — казав Нестор грайливим тоном.

— Не всі такі песимісти. Один з таких радить — "любітеся, кохайтеся, як серденько", — казала Віра. Вони ступали нога в ногу в напрямку Ваймару, вітер нападав на них із-над гори справа, Нестор міняє тему.

— Учора у мене був Сашко, — каже він легковажно.

— О! — вирвалось на це у Віри.

— Ми були з ним у батька.

— О! Це приголомшує. Як він? — питала Віра маючи на увазі батька.

— Трагіка. Суцільна трагіка, — казав Нестор.

— Вас це дивує? Після всього, що він пережив?

— Він хворий. Він дуже хворий. Психічно.

— Хочете сказати, що я можу чимсь йому помогти?

— Хочу й не хочу. Це питання дуже великого напруження.

— Їхати з ним на Сибір? Та й на Сибір нас не пустять разом, — помітно зденервованим тоном, казала Віра.

— Ні, ні, ні. Думаю, що Сибір і для нього Сибір, він живе мрією Канева, — родина, ідилія, всі разом і він, патріярх роду, доживає решту днів своїх на розлогих берегах Дніпра. Уявіть, що у нього все ще живе щось таке. Пройшовши через всі вогні різних атмосфер.

Віра на ці міркування не знайшла відповіді, вона замовкла мовчанкою болю, а Нестор, щоб її розрадити, ні з того, ні з сього, її запитав: — Чи ви знаєте, що у нас сьогодні свято?

— Яке таке свято? — дивувалася Віра.

— Старої дати… Плащаниця, — відповів Нестор глянув на Віру, щоб бачити її вираз.

— Was ist das Плащаниця?[18]— запитала вона незучаснено маючи на думці ту саму справу батька.

— Ісуса знято з хреста, огорнуто в плащаницю і положено у гробі, — казав Нестор словами Євангелії.

— Так. Пригадую. Від баби. Ісус був три дні у гробі і воскрес, — мов би зраділа Віра і додала: — Чи так щось можливе?

— У релігії, у поезії. У просторі недосяжности. Для мільйонів й мільйонів… Протягом віків, — говорив Нестор.

— Думаєте, що совєтам пощастить це знищити? — питала Віра. Її ця тема почала цікавити.

— На це багато так, але й багато ні. Моє особисте — ні. Поборники релігії самі релігійні, чи уявляєте собі американця, який би стояв на гробі Вашінґтона, приймав параду, втикану хоругвами і звав себе атеїстом, — говорив Нестор.

— Виходить, що американці не релігійні, — казала Віра.

— У них релігія і держава живуть побіч, але незалежно, твій вибір. У совєтів нема вибору, релігія у їх природі — говорив Нестор.

— Як це розуміти? — питала Віра.

— Леніна з його кепкою не взято живим на небо, але його мощі на виду всього світу і спробуйте засумніватися в його непомильності, — говорив Нестор.

Така їх розмова тривала до самого Ваймару, Віра, здавалось, увійшла в норму, гомінке "Смерть фашизму" проходили мовчазно, біля комітету розходились з обіцянкою обідати разом у "Цур Зооне", Віра лишається в амбуляторії тітки Тетяни, тож-то Нестор прямує на засідання.

Тепер воно під знаком евакуації, дарма що для цього не було ще причин офіційних, машину пущено в рух, перед дверима, за якими жінка у чорній сукні і червоних коралях, виписувала у англійській й німецькій мовах посвідки Українського Червоного Хреста в Женеві — Швайцарія, довга черга, тож-то на засіданню, інженер Балуховський, цілу годину, формою діялогу, здає звіт з відвідин їх делегації у коменданта міста, якому домагалися пояснити це слово "родіна", що воно для них значить і чому від нього тікають… Комендант добродушно це слухає і на закінчення каже:

— А ви туди їдьте і такі там порядки змініте. У нас у Америці такого не стерпіли ані одного дня, а тікати від власної батьківщини — безглуздя, ми не можемо цьому потурати, росіяни нам кажуть, що вас там вітатимуть квітами і ми не маємо причини їм не вірити, вони не фашисти. Розуміється, у нас свобода, ми не будемо змушувати вас вертатися силою, але ми не можемо вам в цьому сприяти. Лишаємо вас на власні сили. Ґуд бай, джентельмен! — Отакі то наші перспективи, казав на закінчення звітодавець.

Були ще запити, контрзапити і ще раз запити, але все це лиш запити. Шукалось якихсь нюансів в мові того коменданта, які б звучали відрадніше, бралось на кпини його розброюючу наївність, говорилось про неспроможність людини заходу зрозуміти ментальність людини сходу, але ця така хромозомична філософія не давала відповіді і єдине, хіба, що залишалося, йти за допомогою до німців, або то ставити ставку на власні ноги.

Ці розмови простягнулися до години першої, тобто обідньої перерви, а опісля Нестор зійшов до амбуляторії Тетяни з наміром знайти там Віру, де, одначе, довідався, що в міжчасі, появився Сашко, який забрав її на якусь там розмову.

Добре, гаразд, все в порядку, при цьому Нестор запитав Тетяну, чи знає вона, що цього Великодня, на другий його день, припадає також день народження Віри, чого Тетяна не знала і зазначила, що бере це на увагу. Вони готуються робити у себе святочне розговіння, на яке запрошують також Нестора з Іриною. Запрошення приймається. Про деталі буде ще мова.

Нестор наміряється відходити, перед тим пригадав, що йому ще треба заскочити до свого кабінету і підписати певні папери, коли, піднімаючись людними сходами, він почув за собою — Несторе Павловичу! Оглянувся — Віра. Розчервоніла, задихана, пробивалась крізь натовп. Нестор повернувся і зійшов до неї. — Як добре! Як добре! — казала вона спішно. — А я боялася, що спізнилася! — Нестор запевняв її, що все в порядку, просив хвильку зачекати, швидко кинувся до свого уряду, знайшов потрібні йому папери, набив ними течку і подався до низу.

Назовні небо, здавалось, починало ясніти, вулиця веселішати, Нестор з Вірою ступали бадьоро, нога в ногу, в напрямку їх ресторану. Розмова про засідання комітету, про необхідність лишати Ваймар, а як тільки засіли в ресторані за столиком. Віра почала про Сашка.

— Знаєте, що він мені пропонує? — казала Віра з опущеними вниз очима.

— Напевно щось незвичне, — відповів Нестор.

— Одруження! — мало не викрикнула Віра і гостро глянула на Нестора.

— Епохально! — вирвалось у Нестора.

Віра закліпала довгими віями і вибачливо казала:

— Ми з ним скуштували копу лиха.

— Я це знаю,·— спокійно казав Нестор.

— І що б ви на це сказали? — питала Віра і глянула до його очей.

— Не моєї це компетенції справа. — відповів він виминально.

— Чи можете уявити мене жінкою такого патетичного резонера?

— Можливо, це не так поставлене питання.

— Хочете — чи він мені подобається?

— Це раз. А по-друге… Я вже сказав. Справа, до якої стороннім зась.

— Для мене ви не такий аж сторонній.

— В такому випадку існує один трафарет: міродайним є ви і тільки ви, — казав Нестор.

— У наших не трафаретних умовах… — почала, було, Віра, але Нестор повернув її думку на свій лад: — Приходиться мати діло з компромісами.

— Але ж, Несторе Павловичу! У моєму випадку це щось більше. Ви знаєте, яку ролю відіграв його батько в житті мого батька! Ви це знаєте!

— І також знаю, що існує такий закон: батьки і діти.

— До того у нас, з давніх-давен, заведено паруватися… — почала, було. Віра, але Нестор її перебив: — З певних катастроф, певні порядки тратять вартість. А то й зникають. Найбільше в тому потерпів він,·— Нестор мав на увазі Сашка, — за їх порядками це зрада, вибраности". його там каменують. Але головне тут ваш батько. Він є з вами і він твердої думки на певні тверді засади. Твердішої, ніж "вибраність".

— Він пропонує виїзд, — казала Віра, маючи на увазі Сашка. — Спочатку Париж, а там Америка.

— З його здібностями, це ніяка фантазія, — казав Нестор.

— Він знає. З батьком не буде легко, його не зігнеш. Для батька наш виїзд — втрата. Для нього Сибір ближче, ніж Ню Йорк. Сашко ж твердить, що в Ню Йорку ми менше втрачені, ніж у Києві. З Ню Йорку проєктовано Чехо-Словаччину, звідтіль вийшла Ірляндія, звідтіль Троцький перевертав трон царя, там тріюмфують всі невдоволені, — говорила, за думкою Сашка, Віра.

— О'кей! Ню Йорк, — казав Нестор. — Залишається батько і це все.

— Не тільки батько… Я ще також у сумнівах, — казала Віра, її очі по чернецьки опущені. — А які ваші пляни? — питає вона згодом.

— Мої? Дуже прості. Виїзд, — без надуми відповів Нестор.

— Ніяких вагань?

— Мої вагання вирішені двадцять років тому. Тоді залишив партію.

— І не згубилися.

— Погоджуюсь з Сашком. Тут я знайшовся. Цей світ для мене — вихід у ясність. Звідсіль видно явища, та наші простори штучно затемнені, століттями продукується тьма. Бувало, вийдеш — довкруги село, а почуття джунглів, люди не люди, кожне обличчя порожнява, ніякої, ніде перспективи. тож-то в Парижі, на Шампс-Елізе, ти між людьми, твоє Я на своєму місці. Думаєте, чому Гоголь писав свої "Мертві душі" в Римі? Бо в Петербурзі не вистачало для цього перспективи. "Какие мы ужасные варвары", мав сказати Лев Толстой, коли вернувся з першої поїздки до Швайцарії. Але справа тут не лишень варварстві, з варварів ще будуть люди, головне, брак природньої вимоги ясності, стерто лице, загублено гідність. І будувати щось в такому кліматі — згубно, виходить ГУЛАГ. Поневолення розпаношилось у всіх клітинах організму, стало наркозом… Кричимо — ГУЛАГ, ГУЛАГ, а спробуй там без ГУЛАГу. А тому, і Париж, і Ню Йорк, і взагалі… Вириваємось на якийсь простір… Як ідіот тікаєш сам від себе, шукаєш вигідного місця, де б ти міг над цим бодай думати. Але знаєте що? Я не вірю, що нам вдасться коли цього наркозу позбавитись. Він в нашій природі.

У таких ось контрапунктах велася ця їх гутірка, іноді сюди чи туди, збивалася зі стежки, заходила в хащі непроглядности, але Віра слухала це з роззявленим ротом і години їх минали карколомно, так, що й незчулися, як стукнула третя і їх жирафа-кельнер намагався їх позбутися.

А залишивши "Цур Зооне", вертались вже не до комітету, а до Тавбаху, а там знов шість кілометрів віддалі, що вимагали заповнення і збігли вони також непомітно, а при вході до села, збоку над річкою, кинувся у вічі силует людини з вудкою. Це Горенко. Дириґент хо́рів з Києва. Він ось вже їх помітив і замахав рукою. А коли ті підійшли, він, як циган загорілий, з цигаркою в зубах, скоріше ніж привітатися, гаркавим голосом, запитав:

— Скажіть, Несторе Павловичу, чи ті дияволи сюди прийдуть? Хтось там бреше, що вже завтра.

— Ні, Несторе Євстафієвичу, (його також звали Нестором), завтра ще можете спокійно рибалити, — відповів Нестор.

— А як післязавтра? — питає далі завзятий рибалка.

— Можете рибалити і післязавтра, але так по парі тижнів — змотуйте вудочки, — каже Нестор.

— А куди ж його з нами? — невгаває рибалка.

— Отуди, — махнув Нестор рукою на захід.

— А чи дадуть хоч які колеса? — питає рибалка.

— Будемо надіятись, однак на власні ноги — найнадійніші колеса, — з посмішкою каже Нестор. Рибалка намагається посміхнутись також, але на заваді йому цигарка, яка, видно, не звикла лишати його рота.

— А як ж ви, Вірочко? — питає далі рибалка.

— Як і всі, — відповіла та спокійно.

— Як і всі, — повторяє рибалка, а на його лице ніби находить хмарина.

— А як рибка? — питає Нестор, щоб ту хмарину прогнати.

— Не клює, паскуда… Сиджу ось, аби час забити, а народ панікує, все лиш куди та куди, а я кажу, не кудикуй кудикало, а збирай барахло і в Америку, — говорить повільно, мов би їхав волами, рибалка. — Ню Йорк! — додає він з натиском на це слово.

— Чому Ню Йорк? — питає з цікавості Нестор.

— Це такий злив, зливають туди всіх, що не мають куди, така Січ Заокеанська, де можна розносити владу, як звичайну сволоту, а хмарочоси від того ані руш. А візьміть такий Кремль — один якийсь там матюк і він вже валиться, а зухвальця печуть, як карася, а там такі мури і такий він недоторка, — говорить рибалка з філософським відтінком.

— Бо хмарочоси на твердому ґрунті, під ними граніт, а Кремль на болоті, — відповів на це Нестор.

— Отже, на січ! — каже рибалка і киває загорілою головою на знак згоди.

— Килимом дорога! — відповідає Нестор.

Нестор з Вірою йдуть далі, вже берегом вздовж річки, завтра субота і їх Ваймар відпадає, як також і їх зустріч… Післязавтра у Оберрінґені, у тітки Тетяни розговіння. Однак Віра цим не захоплена.

— Чекайте, чекайте, а що завтра? — питає вона інквізиторським тоном, на що Нестор зазначає, що завтра день суботній, єгоже сотворив Господь для відпочинку, на що Віра відспівує:

— Скажіть краще, що хочете мене позбутися, що вам не вдасться. Запрошую вас на чай до себе о годині третій дня суботнього… Заперечення не беруться до уваги.

Коли прощалися перед самим Мелінґеном, рука її тепло, ніжно, довірливо лежала в його руці, при чому вона дивилася в його очі і питала:

— Отже як? — Він посміхнувся і відповів.

— Та хіба о третій.

В дорозі до себе Нестор менше думав про розговіння у Водяних, ніж про ті три години дня суботнього. Та дівчина, здається, головна тут сила і вона диктує. Але ж ти мусиш розуміти, підшіптував збоку голос. Ах, замовчи. Що ти тут розумієш. Не бачиш, вона в розпачі? І хапається за соломинку.

Нестор має від Тетяни доручення полагодити справу розговіння з Іваном, взявся за цю місію без ентузіязму, не хотілося більше мати діло з тим прокаженим, але він все-таки зайшов до нього і застав його, у тій же піжамі і в тих же, на босу ногу, виступцях, що й минулого разу, з розпатланою чуприною й неголеною бородою зі зло ошкіреним виглядом голодного Бровка, якого прив'язано на ланцюгу і велено відстрашувати не бажаних переходнів. Так, видно, йому найприємніше почуватися на білому світі, нема до чого, хай йому біс, чепуритися, а до того треба відпочити, його корпуленція переладована втомою минулого, тож-то перед ним нова втома майбутнього.

— О, це ви? — зустрів він Нестора, як видно, здивовано. — Сідайте. Що там ще недосказано? Наперед кажу — ні.

Нестор передав доручення Тетяни. Іван відповів не одразу.

— А як же туди дістатися? Як це далеко од нас? — було його першим питанням..! І при тому він запалив бичка. (У нього на нічному столику купа недопалків).

Нестор надіється організувати транспорт, це всього, як навпростець, яких дванадцять кілометрів. Виїхали у неділю, так біля години одинадцятої. Іван сидить на краю ліжка, пахкає димом і тяжко думає. І по часі годиться. Нестор вдоволений, встає з наміром відходити, але Іван враз озвався:

— Слухайте, мій сусіде. Я б вам хотів порадити залишити мою дочку в спокої. Ви своє зробили, я вам вдячний, і на цьому, давайте, зробимо точку, — говорив той повільно, настовбурчено…

— Мені здається, мій сусіде, що ця справа є значно поважніша, ніж це на перший погляд ока може здаватися — відповів на це Нестор.

— Може так, може ні, але я не бажаю, щоб до цього додавати інші ускладнення, — бурчав Іван.

— Що ви під цим, властиво, розумієте? — питав Нестор.

— Нема тут потреби щось роз'ясняти, ви самі знаєте що, я лиш сказав своє і, думаю, ви мене зрозуміли.

— Так, я вас зрозумів, лишень боюсь, що ви себе не розумієте. До побачення… У неділю за вами заїдуть… Біля одинадцятої, — сказав Нестор і відійшов.

Іван, здавалось, хотів, було, ще щось гостре сказати, але вже не встиг. Він залишився знов сам зі собою, як звичайно, з відчуттям особливого осамітнення, над чим він багато думає і чого не може звести до ладу. Останні слова його супротивника особливо вражали, він таки направду сам себе не розуміє, це такий крутіж дії, що в ньому не знайдеш початку, все лиш тікає і не думає куди, а Іван думає, а тому він на роздоріжжю. Йому лиш здається, що і тут мусить бути якийсь вихід… Не лишень той назад і Сибір, або той вперед і Америка. А де ж ділась та середина… Господи Боже! То ж він має батьківщину… То ж він нічого не зробив такого за що треба її від нього забрати. І хто це має робити? І яким правом? Якось дивно подумати, що йому, саме йому це відбирають і таким нахабним, зухвалим способом, що його не збагне ніяким розумом.

Але ж ти знаєш, Іване, що на твоїй батьківщині сталося? Хіба ти не бачиш, не чуєш? Чому сперечаєшся? Я не сперечаюся, відповідав він на таке, я лиш не можу, вбийте мене, цього розуміти. Ви лиш подумайте… Мене вирвано з ґрунту і викинуто… Отак, ніби непотрібний бур'ян… З місця, яке належало мені тисячу років.

Скільки разів і при яких тільки обставинах, він завдавав собі це питання і ніколи не знаходив на нього відповіді, так ніби його заворожено, так ніби він не чув ніяких тих, роками й роками, день-щодень, від рання до вечора, завжди крикливих, доказів, показів, переконувань. Візьми лиш любу газету, відкрий лиш радіо-апарат, зайди до першого-ліпшого кінотеатру і маєш чорне по білому.

Але Іван був завжди Іван, він міг все це бачити і не бачити, чути і не чути, всі ті минулі роки його не тільки не переконали, що він помиляється, а ще збільшили переконання, що правда по його боці. І що його супротивники, одного разу, мусять до неї вернутися, якщо хочуть жити по людськи. Як не тепер, то в четвер, а можливо й тепер. То ж перейдено смугу досвіду, що перед ним не встояв би сам люципер.

А тому Іван пробує… Ще раз пробує… Було-не-було — пробує. Це розпач, розуміється, у тому тисяч протиріч, смертельна загроза… Він це знає… Але це така арена і ти такий ґлядіятор для яких нема вибору. І тому він, з болями й жалями, але рішучий і не лишень за себе, а і за свою дочку. І ніщо вже тут не змінить справи. Що він і дав зрозуміти тому самому Сидорукові.

І тепер Іван сам, довкруги сам, ніякий нікому сват чи брат… Але на розговіння чомусь, сам не знає чому, погодився. Вдарила якась нотка. Інколи це щось, проти чого не встоїш. Налазять згадки. Як там не кажи, а в тому сила, розуміється, сентимент, але такий сентимент, що заліз до крови і кости. А це вже щось, як закон і суперечка з таким не зміщається.

І наскільки той Іван сам, настільки Нестор не сам. Він на розрив зайнятий. Чергове його завдання, намовити Ірину на той самий подвиг що й Івана, лишень з іншого боку. Вона має проти цього свої застереження.

— Між іншим, Несторе, — з виразом загадковости питала Ірина, — що є з тією красунею, з якою ти мав стільки клопотів?

Вже сама така характеристика цього питання насторожує, постає діялог, в тоні Ірини відчувається атака, в тоні Нестора оборона.

— Вона має своїх, при чому тут ти, — говорила Ірина на завершення.

— Мається на увазі комітет. Люди потребують підтримки, — казав Нестор. Сперечалися, але на розговіння Ірина погодилася. І цю точку було також вирішено.

А наступний день суботній, на цей раз сірий, вікно, що виходить на сад, на яр, на поле — зачинене, за вікном по деревах топчеться вітер. І велика тиша. Навіть мовчать голуби. І лишень, вслухавшись, крізь тишу, доноситься приглушений гуркіт автошляху, що отам за долиною.

Заходили люди, а між ними, подібний на святого Сергія Радонежського, як його малюють у церковних календарях, колишній ректор Київського Політехнічного Інституту, Сергій Миколайович Смолицький, який зайшов довідатись, "як там справи", а побачивши на столику Ірини дві червоні крашанки, мало не заспівав:

— О, так! О так! Моя стара також ґвалтує пекти паску, мали золоту обручку, проміняли на муку… Це ж бувало… Пригадуєте? Дванадцята ночі, відвалюють від гроба камінь. Віками й віками, ось скоро тисячоліття. Бувало, як гримне хор Софії — "смертию смерть поправ" — здавалось, воно так і є. Ми, бувало, особливо діти, просто бачили воскреслого, що вирвався з гробу й несеться у небо. А за ті самі паски я мало не опинився в Сибірі. Котрогось там року, Великдень припадав на першого травня, а моя стара, візьме та й спече "бабки". І як то у нас водиться — певне око підглянуло і донесло. І ціла буря. Тайфун. Ой, ректор та пече паски! Тягнуть, та суд, та комсамолія. Та які там, кажу, паски, то ж Першого травня. А чому така форма? То ж, кажу, "бабки". Не знаєте? Бачите. То ви, кажу, забули, що Перше травня, а що Великдень то не забули… Що трапляється разом раз на десятки років. Соромтесь! Такі ви комсамольці? Хто вас виховує! І вони настрашились, а я видряпався з лиха… Але скільки це коштувало нервів… Це ніякий там жарт, це питання життя. Одного нашого знайомого… Був учителем… Забрали… Гримнуло, а він перехрестився. За звичкою, механічно. А моя стара оце й каже: давай спечемо паски! У відплату. Не пожаліла шлюбного персня. От до чого дійшли. То ж звичайна, як глянеш, худоба, тічка скажених собак, а провались той режим — відвалювання від гробу каменя почнеться ще з більшою вирвою. І саме через оту тічку, — говорив Смолицький старечим голосом, його очі сльозилися і він витирав їх шматком зеленої ганчірки.

Сидоруки залишили його на обід, а по обіді, Смолицький і Нестор, позичили у господаря дому, ручного возика і поманджали до найближчого гаю по дрова. Старий скаржився, що його стара мерзне і не має чим заварити чаю. Стинали молоді кленочки, з яких стікав сік, розтинали їх на жердя і тягнули додому. І трохи забарилися.

Тож-то вчора Нестор обіцяв Вірі, що на третю прийде на чай, а ось вже по третій. Відходячи, казав Ірині, що йде замовляти на завтра бричку… І було це йому неприємно, як і неприємно було відвідувати Віру у неї вдома, що подумали б її господарі, згадка про їх сина та ще дуже жива, але коли він вийшов на велику дорогу, вже здалека помітив знайому фіґурку у строкатій хустині, ясному плащі, що його розкидав вітер, яка, вздрівши Нестора, побігла йому назустріч. Їй, мабуть, спішно, проти неї вітер, але біжить. Рожеві щоки, сяючі очі, розкриті сміхом уста. Вітаються за обидві руки.

— Я не видержала! Чекала, чекала… Де ви були? — кричала вона ще на бігу.

— Займався хазяйством, — відгукувався Нестор.

Віра взяла його під руку, йшли з вітром, вона розтягала кроки, щоб втримати такт, намагалась дивитись йому до очей. Нестор збентежений, це сценка з часів юнацтва, щось, мов би з гімназії.

— Слухайте, стрибунко-душко. Чи конче треба нам йти з вітром? Пропоную зміну курсу, — озвався знов Нестор.

— А чай? А мій чай? — швидко реагувала Віра.

— Хіба ж можна оце довкруги заміняти за любий чай? — показав він на поля.

— То куди? Кажіть, ведіть, з вітром, проти вітру, у хмари, з хмари… Отак через луг до того он гаю, — захоплено щебетала Віра.

— Давайте отак, — вказав він на пригірок вкритий зеленою пшеницею, по якій ще недавно гарцювали американські танки і полишали за собою виразні сліди.

— Біжимо! — як стій викрикнула Віра.

Звернули з дороги і бігли стежкою під пригірок. Вітер дув зліва, пшеничка мрижилась, краєвид за ними ширшав і по часі, засапані зупинилися. — Бачите? — питав Нестор. Перед ними долина, річка, протилежне взгір'я, автошлях, по якому туди і назад пробігали верхи силуетів джіпів. І світило поміж хмаринами гостре сонце.

— Бачу, — казала Віра з приложеною до чола долонею.

— Що ви бачите? — питав її Нестор.

— Не кажіть, не кажіть… Щось надзвичайне, — казала напружена Віра.

— Ті там на горі машини. То Америка. А внизу Ільм. Річка. В ній вудив Ґете. А чи бачите оту там точку під вільхами на закруті? — говорив театрально Нестор.

— Бачу, бачу. Рибалка, — швидко казала Віра.

— Диригент Горенко. З Києва, — казав патетично Нестор.

— То він, то він. Пізнаю, — захоплено кричала Віра, мов побачила чудо. — Я чула в Києві його хор. Цікаво, чому й він тікає, йому там не було зле, — говорила вже спокійніше Віра.

— Йому хотілося половити рибку в Ільмі, — казав усміхнено Нестор.

— Но, но, но! Це не жарт. Несторе! Осініть!

— Його хор звався, здається, "Думка", — казав сповільна Нестор.

— Ха, ха, ха! — розреготалась чомусь Віра.

— Вам, бачу, весело, — зауважив Нестор.

— Ні. Вибачте… Це не те. Я щось згадала. Ну? "Думка". Так що?

— Може він переконався, що така назва там не на місці.

— І тому втік?

— Може й тому.

— От і все?

— От і все.

— Що ж він буде робити тут?

— Як бачите. Ловити в Ільмі рибку, вволю надуматись. Там це люксус, а тут думай, говори, кричи.

— "Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться" — заспівала враз Віра стертим сопраном звернена вбік долини, але одразу це урвала, підбігла до Нестора. — Це я для нього. Чи ви знаєте, що я також співачка?

— Чую. У вас цікавий голос.

— Стерся. Не було вправи.

— Що значить стерся? Скільки вам, бабцю, років?

— О! Багато. Рахуйте. На кожний мій рік кладіть десять. Роджена… Чекайте, чекайте. Коли я роджена? Двісті десять! Завтра… Ні, післязавтра… Несторе! Післязавтра мені двісті десять років Ґратулюйте! — викрикнула Віра, кинулась на шию Нестора і впилася устам в його уста.

Нестор збентежений, цей жест загострий. Уста гарячі, вогкі, жадобні. Рвучко її від себе відорвав.

— Віро! — вирвалось у нього погрозливо.

— Це вам за бабцю. Будете сердитись — дістанете ще… Але ж, Несторе. Мені двадцять один рік. Я повнолітня. Змилуйтесь.

— Але мені двічі стільки, дитино, — говорив спішно Нестор.

— Запізно, запізно, мій тату! Дякую за зміну мого родочислення, це не поможе. Краще — біжімо далі.

Схопила його за руку і вони бігли навпростець пшеницею, розчервонілі й засапані, добігли до віядуку, де ще недавно ховалися від літаків і де ще валялися порозкидані предмети, що служили за сидження.

— Несторе! Більше не можу! Хо! — відсапувалась Віра і з розгону присіла на кам'яній брилі.

— Маєте ви сірники? — навздогін питав її Нестор.

— Еврика! Вогню! Давайте вогню! — вигукувала Віра і зірвалась на ноги.

Кинулись збирати все, що могло горіти, незабаром з того постала купа, яку вмить обернено на багаття, що диміло, горіло, тріщало, а спричинники цього засіли насупроти на куснях старих шпал, будь що говорили, з будь чого сміялися, Нестор пригадав, як то у їх селі, зночі під Великдень, хлопці й дівчата робили біля церкви багаття — залишки давнього культу вогню, що очищав, аж до неба і спалював на землі всі нечистоти та приносив урожай добрий… А за християнства, це пов'язано з багаттям у преторії Пилата, коли Христос стояв на суді перед ним, на подвір'ю преторії горіло багаття, біля якого чекало висліду суду чимало всілякого люду, а між ним також один з апостолів Христа, що його розпізнала одна дівчина і голосно прозрадила, що він належить до прихильників підсудного. На це апостол мав сказати: не розумію, що ти говориш. Але опісля його розпізнали також інші, на що він відповідав: не знаю чоловіка того. Це повторилось з ним тричі, але за третім разом, це було вже опівночі, заспівав десь збоку півень і тоді апостол пригадав слова його учителя звернені до нього на Тайній вечері: "Аще же алектор возопіє троєкрати і ти, Петре, отречешся од мене". Апостол засоромився, "ізшед вон і плакася горко".

Віра, що уважно це слухала, запитала: — Чому то апостол так ні з сього, ні з того, зрікся? Здається, він був один з вибраних.

— Мабуть, зі страху, — відповів Нестор.

— Чого він боявся? Тоді ж НКВД не було. Лиш мале підозріння. А скажіть: як би ви на таке реагували?

— Можливо, Вірочко, так само, — каже через вогонь Нестор.

— Чому? — питала Віра з гострим, на це слово, натиском.

— Бо це страшно. Не належу до хоробрих.

— О, не вірю. Я знаю, що ви не боялись налетів, — казала Віра.

— Але боявся б тих біля багаття преторії.

— Але ж чому?

— Бо вони страшні. Фактично, за Христом не було ніякої вини і Пилат його не осудив. І умив навіть руки. Але його розп'яли.

— За що ж, ви думаєте, його розп'яли?

— За те, що він порушив правила суботи… Що звав себе сином Божим.

— І це вся його вина?

— Дуже велика. І Петро це знав. Ви згадали НКВД. Сьогодні, мені один київський професор розказував, що його мало-мало не розп'яли за те, що його жінка, у день минулого Великодня, спекла печиво на подобу паски. це вже, рахуйте, щось, як дві тисячі років після Пилата. Так. Я не боявся налетів, але НКВД боюсь. І боюсь смертельно.

— Але ж чому? Ви ж його не переживали.

— Петро також не переживав розп'яття.

— Про що ж фактично тут ходить? — майже з розпачем питала Віра.

— Я вже сказав. Про суботу.

— Ну, жартуєте… Не у нас.

— Як же не у нас? А у кого ж? У турків? Професора судять за…

— Чекайте, чекайте, — перебила Нестора Віра. — Давайте розберемося. Професора судять… Професора судять… Напевно комсомольці. Так. Це у нас бувало… Але ж це комсамольці. Сливе діти. Який там їх суд. Я сама до них належала, мене виключили за відмову якраз бути прокурором. Це щось, як… як, — Віра не знаходила слова як це назвати і їй поміг Нестор:

— Як преторія Пилата, що кричала розпни! Це ви хотіли сказати?

— Ах, Несторе! Це таке все заплутане. І чому? Чи ви можете сказати чому?

— Я не можу сказати чому. В нашій природі існують прірви з незбагнутим призначенням. "Щось таки та значимо, коли так бояться нас" — пригадуєте такого дуже ліричного поета, який тішиться, що належить до такої прірви. Там не обвинувачують за злочин. Ваш батько не поповнив ніякого злочину, там обвинувачують, що ви не вірите в суботу, як вони вірують, в людині існує, наприклад, бажання карати ближнього за те, що той потрапить краще за неї жити. Іноді це звуть заздрістю, але цю заздрість аналізують і виводять з неї наукові теорії… Коли хочете — по моєму, нема справді бідних й багатих, є спроможні й не неспроможні. От і все. От і істина. Але там… У тій науці… Там вам Сибір, каторга, чверть століття Воркути за… Що ви Іван, а не Мишко… Так воно чомусь є, — говорив Нестор через полум'я багаття.

Говорили й говорили, Віра все питала… І дивувалася. Нестор, мов обвинувачений, намагався виправдатись і також дивувався. Це здивування їх виповняло, дуже швидко біг час, підкидали до вогню паливо, вітер шарпався вздовж залізничного валу, вривався під віядук, колотив димом, проривалося крізь діри хмар небо і зливало цебрами сонце просто на пшеницю, що нагадувала хустину зеленого шовку в руці дівчини, яка прощає в дорогу милого.

Нарешті їх час відходити, Віра перечить, їй і так дуже добре, але час, але сонце, але життя. Назад вертались в мовчанці. Нестор просив лиш Віру зайнятися організацією транспорту… І заїхати завтра за батьком. Перед ними долина, косе проміння сонця. Ану, чи побачать рибалку на закруті Ільму під вільхами? Даремно. Він вже зник. Але джіпи на другому взгір'ю гуркотіли далі.