Втеча від себе

V

Від цієї рококової канапи й почалися Іванові мандри в глибину його приречення. Все ніби гаразд вкладалося, передбачався скорий від'їзд до Києва, а тим часом Іван приходив до себе, знайомився з умовами, не дивлячись на суворі секрети, йому пощастило довідатись, що, наприклад, палац у якому він так безпардонно використовує рококову канапу, належав чи не одному з канцлерів Райху часів кайзера Вільгельма Другого і що конфісковано його для потреб штабу команди розмонтовування й вивозу індустріяльно-господарських об'єктів країни порядком воєнної контрибуції, що до того штабу належить і його син Василь, видатний науковець зброярської штуки, якому доручено справу уславлених ракет Фау.

Тож-то Андрій, також штабовець, але не зброї заліза, а зброї пера, кореспондент преси Києва "з театру воєнних діянь" при штабі головного командування Західнього фронту і живе він у комірному племінника Василя на правах родинности.

Тут їх таких леґіон, ранґа на ранзі, всіляких професій з генеральним завданням розмонтувати і вивезти з цієї країни все, чого не дорозтрощили бомби Америки й Англії, від найскладніших комбінатів індустрії до звичайної зубної щіточки.

Іванові не могло й снитися, що він стане свідком експропріяції чужої власности такого розміру, його раціональний глузд не хотів з цим миритися, але він розумів, що це наслідок зриву суспільних норм від сімнадцятого року двадцятого століття, в зудареннях певних істин…

— Так воно, батьку, є, — казав на це його син Василь, одинокий з Морозів, якому пощастило вийти з цієї операції неушкодженим, ані фізично, ані духовно, бо трапилось, що його шлях життя проходив невтральною зоною воюючих протилежностей, уникаючи безпосереднього з ними контакту. Він був — механіка… Математика руху… Незалежна інстанція організму, без якої той не міг діяти… А тим самим його оцінено, як вартість саму в собі всупереч вимог ідеологічних критерій, під диктат яких формувалось їх діяння.

— Так воно, батьку, є, — повторяв той Іванові, якому не пощастило взяти крок з дійсністю. — Це ти сам знаєш… Пригадай свої Ухт-Печорськи. А чи знаєш, чому почалась ця війна? Щоб очистити нам терен для нових осягнень. Те, що вона зруйнувала у нас, давно належало на звалище, для нас це поштовх і претекст… Нам потрібна техніка… І ось нагода. Бери. Порядком справедливости. І не плач, сльозам тут не місце. Нам сприяють сили небес.

А! Іван це краще, ніж хто, знає. І якраз ось тут на брокатах згадує і Ухту, і Чіб'ю, і свій танк, і палац. Як він надривавсь, заганяв в гроб, прирікав рай… Так. Це було. Він не перечить.

— Ти не можеш, — казав йому його син, — втримати кроку, тебе все ще плутає хутір. Забудь. Це буря світового закрою.

— Ти думаєш, — казав на це збаламучений батько, — що для цього треба голодом вбити сім мільйонів ні в чому невинних?

— Батьку! Не сім, а сім раз по сім. Хто рахував, — говорив Василь, мов би тут мова про звичайні банкноти.

— Ні, сину, ні. Я пробував не рахувати. Болить. Повір, що болить. Людина. Я також іноді цього не бачив, але людина все-таки людина і для чого, скажеш, город городить і капусту садить, коли станеш гатити нею греблю. Який в цьому, скажеш, сенс?

— Сенс? — питав бистро Василь. — Кажеш сенс? Нагло, серед мирного, білого дня зривається Кракатао… Бачиш, що з тим Берліном сталося. Сенс? Вождь тут, вождь там, гайль тут, ура там. Маси. Кричали, кричали і докричалися. Маєш. Дивись. Завтра кричатимуть мир, братерство, а післязавтра… Ми, наприклад, збираємось ощасливити людство апетитом "грабуй награбоване" і, здається, маємо шанси… А тому, перестань, батьку, слюнити, це не в твоїй вдачі, а техніка нам потрібна і ми її здобуваємо, так воно є.

Між іншим, ця така повчальна літанія відбувалася сам на сам, Василя з батьком, у відсутності навіть Андрія, притишеним голосом, бо ж то обидва були свідомі, що таке на чоку і підлягає обліку, а Іван тут все-таки гість… Йому, наприклад, ласкаво замінено його чорну валізочку на два, брунатного кольору чемодани солідної місткости, і як тут, скажете, противитись, коли ти їдеш до Києва в товаристві героїв "вітчизняної", де, як йому шепнули, відчуваються "гострі труднощі". А тому ті валізи наповнялись до відмови з додатком наплічників, про що подбав той самий Василь, виряджаючи батька в дорогу.

І одного гожого дня, в кінці травня, це сталося. Одягнутий у костюми з голочки, цивільний Іван та його супутник, в пагонах капітана, брат Андрій, залишають Берлін. До станції їх проводить полковник Василь. Довжелезний, вщерть набитий потяг з написом — Берлін-Варшава, Бресть-Київ. У одному з його вагонів, в гущі героїв в орденах і без них, знаходять вони своє місце. Атмосфера випитих "шнапсів", в клубах диму махорки, у співах і реготах, вирушалось в дорогу.

Минали розгромлену Германію, перетинали соціялістично-братню Польщу, наближались до священних рубежів "родіни", коли то почав мінятись і краєвид зовні, і найстрій нутра. Назовні, це розгортання обріїв, тож-то в нутрі, це їх згортання. З наближенням "священних рубежів" у вагонах робилось тихше і тихше, і нарешті тихо зовсім. З облич зникали маски героїв і накладались маски боягузів. По вагонах протискались певні товариші у певних уніформах, перевірялись документи, розкривались мішки… Трофеї обертались в "барахло", подарунки у "ворожу пропаганду", герої лишались тільки з довгим носом і короткою "нормою".

На щастя, брати Морози мають змогу оминути "норму", їх поїздка "особливого відрядження", їх валізи "виняткового призначення"… Подбав про це, наймогутніший з них, спец з Фау, Василь. Ані "певні товариші", ані "священні рубежі" не роблять на них враження. Два дні і дві ночі і вони в Києві.

Київ. Що таке Київ? По-перше, дощенту спалений вокзал, і люди. І їх багато. І так ніби вперше вони їх бачать. Втомлена, зжужмана маса… Стягнуті лиця, зношені одяги. І все обвантажене. Торби, клунки, валізки… І тиша. Мова півтону.

Десята година ранку, над містом, отуди, як Софія, здіймається сонце, вздовж хідників зеленіють дерева. Маси виливаються на майданчик перед вокзалом і розливаються вулицею Комінтерну. Ніде ніяких засобів комунікації, лиш руки і ноги, Іван і його величний брат, з місця обертаються на звичайних носіїв вантажу, їх одяги зім'яті, їх обличчя не миті, їх очі заспані, їх бороди вимагають бритви, а з високого, чистого неба, ллється і гріє, особливо для Києва сотворене сонце, і це додає їм ще більшої картинности.

Брати тягнуться до бульвару Шевченка, повертають вгору Пирогівською і облиті київськими потами, опиняються на Ленінській, звідки вже видно "Роліт" — будинок "інженерів людських душ", тобто письменників, у якому, на третьому поверсі, квартира з цидулкою Андрій Мороз.

Ось воно й є. Нарешті і ті три поверхи за ними, вони вдома, після їх берлінської квартири, все тут зухвало зменшене, цидулка на дверях тримається криво, самі двері поколуплені, ніби вривались до них вломники. І безлюддя. І німа тиша. Після їх бурхливої дороги, це тиха, залишена пристань з легким запахом смаженої цибулі.

Та коли Андрій потиснув ґудзик дзвінка, за дверима озвався вольовий, жіночий голос, що його пізнав навіть Іван. Ольга.

— Хто там? — питав голос.

— Свої! — відповів Андрій. Двері відчинилися і в їх обрамленні, жінка, що нагадує базарну сидуху царського часу. Товста, брезкла, посивіла. Іван, який не бачив її від часу хутора, приголомшений.

— Андрюша! Добро пожаловать! — заговорила жінка… Ніякого здивування, ніякого ура. Мов би повернувся він щойно з прогулянки.

Наперед втягались валізи, за валізами їх власники, мокрий від поту Андрій обняв суху Ольгу.

— А ето кто будєт? — вирвалось у неї дуже безпосередньо, дивлячись на Івана. Іван стояв при дверях, злегка посміхався.

— Та ж Іван! Не впізнаєш? — казав на це Андрій.

— Іван! — викрикнула нарешті Ольга, мов би прокинулась від сну. Її очі збільшились і заблищали.

— Та він же й є, — буркнув той, ніби сам не був цього певен.

Вони обнялись, на щоках Ольги з'явились сльозини… З іншої кімнати вийшов, високого зросту, у розхристаній сорочці юнак, дуже подібний до Ольги в часи Канева.

— Це наш Юра, — казала Ольга. — Привітайся з батьком, — додала вона.

Юнак подав Андрієві руку, Іванові кивнув головою і сказав басом: Очєнь пріятно.

Це і було все. Ніхто нічого не питав, найбільшою увагою користались валізи, Ольга одразу забрала їх під свою команду, Івана забрав Андрій до своєї робітні… Почалось роздягання, вмивання. Ольга готовила сніданок, їли сливе на ходу, Андрій збирався відходити, Іванові вказали на канапу, де він може прилягти. Все це діялось швидко, байдуже, без ніяких розмов.

Навіть Іванові, з його досвідом в'язничного "молчать", це тут видалось дивним, балакуча Ольга, балакучий Андрій стратили мову. Іван ледве видобув з Ольги кілька слів про Петра та його Катерину. Петра забрали в армію й він не вернувся, його чудова Катерина Львівна довго трималася в Києві, пережила навіть німців, але не пережила "наших"… Скінчилася недавно з голоду, як і багато інших, особливо громадян старшого віку.

Але ближчих, детальніших відомостей про це місто Іван так і не зміг дістати. Все заніміло. Навіть не скажуть як перед тим звалась та вулиця. І все таки, єдиним джерелом інформації для Івана, лишилась Ольга. Мовчить, мовчить і враз вирветься:

— Ти, Іване, здається, зовсім рухнув з глузду. Ну, на якого дідька, скажи, ти сюди приїхав? Чи ти знаєш, що з тим нашим Києвом сталося? Його били татари, били німці, але добили аж тепер "наші". Він ще дихає, але його нема. Ти бачив киян? Прокажені. Не торкайсь, стратили голос… Не кажу — український. Про те вже забудь. Але й взагалі. Все заніміло. Тебе тут не припишуть… Де дінешся? Тут, Іване, для тебе нема місця, ніколи не було, а тепер… Навіть не думай. Там ти ще був, але тут нема.

Така ось вам та Ольга, таке могло з неї вирватись, але тільки з Іваном і суворо сам-на-сам, мала до нього ще довір'я, відчувала, що це ще змотлошене відлуння давнього Канева, вона не мала поняття, що з тим Іваном весь час діялось, але вона знала, що його гнали, як лисого чорта, по всіх пекельнях, а це значить, що в ньому ще щось тліє з чеснот її мами. Такі не зрадять.

А одного разу, Ольга навіть на таке відважилась:

— А де ж та твоя Віра? Казали, що ти за нею їхав…

Іван тут до того стратився, що виглядав, як битий пес.

— Ми її втратили, — вирвалось у нього, мов би там підпалили порох.

Ольга не питала більше, це було і так нечуване, Івана, видно, вразило це за живе, він кривиться. Віддячився їй своїм питанням, що вона знає про Мар'яну.

— Та нічого не знаю, — казала та з серцем. — Вона в Каневі… А туди ніяких доріг. Батьки померли.

От воно й все, що могла то могла, за більше вибачай. Але Іван з цим не згідний, він збирається, будь-що-будь, знайти туди дорогу, ось тільки впорається тут з Києвом, він же мусить відвідати святеє-святих цього мовчання під назвою НКВД.

Бо ж то Київ, як не кажи, все ще жив, дуже по своєму, загрозливо, погрозливо, кволо… Горіла електрика, совались сюди й туди, трамваї, виходили сердиті газети, масово, куди лиш не глянь, подобизни "батька народного", а коли йти вулицею, от хоч би Леніна, та аж на диво, цвітуть каштани.

Отже Київ все-таки є, це живий факт, в нім треба за щось зачепитися, це зветься "приписатися", за чергою дістати документи — слово, що звучить урочисто, у Івана ж бо лиш папірець з печаткою комендантури міста Берліна на переїзд до Києва і на цьому крапка. Кінець. Мертва зона. У якій чекає на нього "діло" СМЕРШ-у.

Як його, скажете, з цим таким впоратись? Потрібна помічна рука, але хто її подасть? За Іваном існує ще магічне слово Андрій, але Андрій був лиш Андрій, у Берліні — його сіятельство князь Волконскій, за панібрата з маршалами, "гей ухнем" за столами, але тут він, як і всі, сіра порція в масці страху, навантажена обов'язками, вічно зникаюча, нікому нічого не говоряча. Гляньте, либонь, на його мундир і той вам скаже. Лиш пагони стричать, як пагони, все ж бо решта — дегенерація недавньої могутности, можливо тому, що там був у нього "денщик" Кузьма, тож-то тут лишень Ольга, яка одразу, заявила, що денщиком його не збирається бути, а самому йому не збувало для цього часу.

Не збувало у нього цього і для Івана, тому він мусить впоратись на власну руку. У Києві ніколи не приписували приходнів отак на добрий день, тепер же ця справа унеможливилась взагалі. З ніякими документами. тож-то з Івановими — забудь думати.

Одначе, він таки, будь-що-будь, — йде, з дуже не легким серцем, спочатку до міліції району, знаючи, що йому там скажуть: Ґражданін. Прошу абратітся… Да, да, да! Ви знаєте. Назвуть навіть вулицю й номер, хоч ви і так гаразд знаєте, хто це і де це.

Це нагадує Іванові один червень, сімнадцять років тому, коли його позбавили хутора. Тоді він так само швендявся по цих вулицях… І тоді було літо, і також гаряче, хоча на серцю, як тоді, так і тепер — мороз. І порожньо в цілому світі, байдуже, як там спинається дибки Хмельницький на тому бронзовому огирі. Давно, вельми давно, це діялось і, здавалось, минуло, але ось вернулося… І хтозна коли скінчиться.

А коли вже "по інстанції" опинився на тій площі Софії, перед тим Богданом, у тому пласкому будинку НКВД, бо не хотілось відкладати на завтра болючого зуба, випало воно аж не так зле. Можливо, той його папірець берлінський, не був аж таким вже папірцем, на нім підпис гідний потрапити в історію з любим Кутузовим, а по-друге — Іван не втримався, щоб не зазначити з яких він Морозів.

— Да, да, да. Учьтьом, учьтьом, — відповіли йому учтиво, вказали до просторого, застеленого перським килимом кабінету з портретом Сталіна, казали сідати, старанно слухали, на машинці все писали, а коли скінчили, чемно сказали:

— Ґражданін Мароз. Етаво пака давольно, ідітє дамой, ми вас визовьом.

Іванові, така їх поведінка, видалась мало не чудом, як-не-як це ж НКВД, можливо він не потрапив в ті двері. Але ось воно й ще одне чудо, можливо, навіть чудо з чудес. Коли він збирався відходити, той таки прищуватий молодий хлопчисько, в тій його, з малиновими кантами блюзі, що ото нотував його сповідь, вийшов за ним в коридор, відкликав на бік і вирік дослівно таке:

— Слухайте, Мороз. Якого чорта, будучи там, вернулися сюди. Як вам, так і нам на клопіт. Ви ж мусите знати, що всі ті, які побували там, втратили місце тут. Не покладайте надій на сина чи брата. Вас тут не лишать. Хочете бачити жінку — їдьте, цілуйте і змийтесь. Куди хочете. Інакше — Сибір. Будьте здорові. — І він швидко відійшов.

Розуміється, що Іван таки приголомшений, це, чорт бери, аж ніяк не в їх стилі, можливо, це чудо, а, можливо, звичайна, не мудра пастка. У них рука не здригнеться, це їх фах.

Одначе… Одначе — хто зна. Людину може злякати бич війни, особливо такої, як ця минула, і вона почне боятися навіть себе самої. Таке, наприклад, НКВД, смердяче місце в арсеналі людського духа, але й там життя і, можливо, також люди… І, можливо, до цієї категорії слід зачислити і ту молоду істоту тієї там установи. Та їх різних чимало. Це ярмарок, а на ярмарку товар всілякий.

Але, як сказано… Можливо це звичайний гачок. Ловись, мовляв, ловись, рибко, у воді темній. Але Іван бита личина, на будь-що його не візьмеш, слід би поговорити з Андрієм, той цю музику знає достатньо. Наближається дев'ятий вал, пахне Сибіром.

Так, порада Андрієва була б вельми придатна, але де його і як його знайти для цього, дарма, що живуть вони в тій самій кімнаті. Той весь по вуха у своїй біготні і хтозна чи вистачить його для чогось власного. У Івана створилось враження, що кожна істота подоби людської, яка важила до цього ось "переможного" часу, духовно спараліжована і не спроможна на жодні вияви свого особистого, як колись казали, Я. Все нормалізовано. Всі знали, що треба казати, що бачити, що чути, що знати. Величезні досягнення! Нечуваний добробут! Найщасливіші люди. Нестримна течія перемог.

Андрій весь в цій течії, його статті надавали цьому напрям, Іван почав навіть його боятися, сказати чи не сказати про свої клопоти?

Але раз щось таке трапилось…в робочому Андрієвому кабінеті. Іван одважився. Слово-по-слову, так і так, мовляв… Що би він на таке порадив.

А Андрій, замість радити, лиш запитав:

— Чи ти знаєш, де є парк Пушкіна?

Іван здивований, його очі збільшились.

— Який такий парк? І де він має бути? — питає Іван.

— Парк! Пушкіна! В Києві!

— При чому тут парк?

— Знаєш, чи не знаєш?

— Та знаю.

Андрій бере кусник паперу і пише: "парк Пушкіна… Година три тридцять… Сьогодні… Чекаю… Трамвай три… Зрозумів?" Іван це прочитав, кивнув головою, зрозумів, тож-то Андрій подер писульку, вкинув до убиральні і спустив воду.

Виглядало це на гротеск, але не Андрія з Іваном, для них це велика драма, так воно є і не може бути інакше. А коли, опісля, в тому самому парку, мов би двоє випадкових людей, вони зустрілися та перевірили, що біля них нічого підозрілого, Іван таки не втримався:

— Виявляється, що ти і мене боїшся!

— Йду на ризик, — відповів Андрій з посмішкою, якій відчулась іронія й нехіть. — Ти для мене все ще стара морозівська шкапа, гідна довір'я, остання на нашому білому світі, а от жінки боюсь, сина боюсь, стін боюсь. І навіть боюсь повітря. І не думай, що це така моя патологічна прикмета, це наш стиль поведінки, ми опинились в гущі таких протиріч, що інакше не йде. Інакше ми не були ми, а зубний порошок. Яка в цьому, питаєш, логіка? Думати тут категоріями логіки значило не думати взагалі, найістотніше тут вижити, а це, як ти знаєш, ще з підручника зоології нашої народної школи, інстинкт… І як ти його маєш — живеш, не маєш — йдеш на звалище. Протягом усіх моїх років у рямцях цієї системи, я керувавсь цим компасом, більшість мною написаного під його диктат. Лінія. Балянс порухів. Словом більш, словом менш і ти в халепі.

Ти спитаєшся, чому таке зі мною сталося… Отже я був, пригадуєш, така тобі логіка. Хутір. Мої ораторії. Викроював з тіла імперії — УНР, Петлюра, я був весь в тому, це була моя, пригадуєш, домена діяння, бачення, розуміння світу, але ми програли… І не так, можливо, програли, як потрапили не в ті двері. Юнаки, що, пригадуєш, пішли на ті Крути, можливо і були герої, але матроси балтійської фльоти, що їх розторощили, були звичайні горлорізи і в цьому весь секрет. Зударились гімназисти Києва і ЧеКа Петербургу, демократія Центральної Ради і диктатура пролетаріяту і, розуміється, всього світу, хто переможе було наперед ясно і от тобі вибір. І я вибрав… Сам знаєш кого… Наша революція така стерва, що в ній одно тільки місце, коли ти не хотів стати емігрантом і, здавалось, що ти тут потрібніший, УНР не було скінчено, розгортались нові фронти, до розпуки комуфляжилось, корчилось блазнів, ліпилось Пролітфронт, гралось в банк з дияволом і результат? Сам бачиш. З нас залишено кістяк… Все живе обгризено до кости. А що далі… Я стопроклятий оптиміст, остання з останніх курва, але вірю гранітно… І чорт з ним — лишаюсь до будь-що-будь… Але ось ти… З тобою шляпа. Тобі тут не було, нема і не буде місця, легіон подібних давно зникли, а що тим ще в плоті і кості, це випадок один на мільйон, і от моя тобі рада: їдь до Канева, привітайсь з Мар'яною, вертайся назад, а ми з Василем підкинемо тебе американцям… Інакше Сибір — говорив Андрій, здавалось, незучаснено, й мов би це йшла мова про звичайну погоду.

А Іван, що це чув і це бачив, не вірив своїм вухам і своїм очам, що це Андрій. Звідки у нього ця така мова, така тобі замерзла, здавалось, істота і враз отаке диво. Тож над ним двадцять п'ять років діяла злива вогню перетоплення — билось, кувалось, гартувалось. І враз отаке.

Іван здивований, але він глянув на брата і посміхнувся. Брат посміхнувся також. І хитнув головою. Так воно, мовляв, є, не дивуйся.

— Нам сказали, що ти грізний бандеровець, перший з Морозів, що потрапив в таке товариство, чи тобі не соромно? — посміхнувся знов Андрій.

— Ха-ха-ха! — відповів на це легким сміхом Іван.

— Ну от! Ну от! Тепер ми розуміємось, — говорив на це Андрій, — а пригадай хутір. Чи ти думав коли, що з того вийде?

На це Іван не відповів, йому не до жартів, у ньому вирували почуття далеко не жартівливі, здавалось він приймав якесь рішення, на хвилинку запала мовчанка, брати йшли доріжкою молодого березняка, пахло свіжістю зелені, в повітрі відчувалась сила життя, в небі ковтунуватились мишачого кольору хмарини від яких погрожувано громовицею.

— А! — озвався Іван і махнув зневірено рукою.

— Це воно і є, — відповів Андрій, — з таких А складається наше сьогодні, сама психологія. Колись, можливо, з цього будуть сміятися, але тепер… Могли, мовляв, жити, а вони мучились.

— Моя карта бита, — відповів Іван остаточно.

— Стій, стій, стій! — з поспіхом говорив Андрій. — Яке бита…

— Не в моїй це вдачі кивати п'ятами, — бурчав Іван.

— Забудь! Яке п'ятами… Хіба це тільки ти? Мільйони. Пересування місць опору. Те, що тобі казав, то там, в уряді може бути провокація, але й звичайна рада… Забагато того тепер набралось… Тепер висилатимуть вас не лишень до Сибіру, але й розсилатимуть по всьому світі. Аби лиш збутися. Бо шальки ваги їх справедливости перестають грати, вони не знають з якого місця боронити свої позиції. Нема передпілля. Нема зон нейтральних. Сьогодні ти велике цабе, а завтра втікач. Втікатимуть довірені чекісти, діти достойників, танцюристи балету. Дифузія інстинктів — розумієш, що це значить? Світ поділено залізною завісою, але ж світ це не саджавка гнилої води. Його вітри — сьогодні Москва, завтра Вашінґтон… Зірви цю гравітацію, і океани поллються на зорі. Це сказано образно, але в нашому, моєму, твоєму випадку, це неухильна дійсність. Ми мусимо зміняти місця, точки бачення, кути світла і тіней… Інакше ти розчавлений кізяк на дорозі подій. Пам'ятай: люди призначені щось робити, але не призначені це розуміти. Так воно, братику, хоч-не-хоч, є. Отаке то, Іване… Щоб ти знав. Повторяю: тобі тут нема місця, але ти знайдеш багато місця деінде, піди отак по широтах далечах, і зупинись десь, де ще є біла пляма соціалізму, і жий, і жий, сядь перед радіо-скринькою, слухай "Гандзю" з Києва і дивуйсь, що плянета стала такою маленькою… Гей би футбольний мяч, яким може бавитись кожний Іван…

А я лишуся тут… Бачиш? Берізки… Небо… Київ. Я в це вріс… Ген до пупа. Писатиму про щасливе й радісне… Яке мені діло до щастя й радости? Я — механізм, закрутили і крячемо, бо все-таки і тут хтось "з наших" бути повинен, а коли ти потрапиш виконати роль справжнього сина суки, тебе обвішають і тим, і іншим, навіть ковбасами зі "спеціяльного розпредільника"… Га, га, га!

А при цьому хочу сказати, що зі мною також "не харашо", ми вивертались завжди на всі "ізнанкі", що було видно кожний твій нерв, але тепер "пашлі дальше", відрікайсь, зрікайсь… Тікай! Як можеш далі… Ти вже не ти, ти маса… Радянська… Такий тобі коктейль. Отже, я вже коктейль. Додай до цього мої сто-порвані нерви, я вже кандидат до верховної ради Байкова… Но, но, но! Не сприймай це, як секрет. Ніякий це не секрет, ми вже потріпані, ніяке диво… А ти, Іване, йди. Там "вільний світ"… Та Париж, та Рим. Та Ватикани, Бастілії… Мене самого інколи свердлить ревматизм волі, але я вже… Забудь. Не вернеться, загуло, сказало Синє море.

Для Івана така мова — абстракція. За краєм досягнення. Він хотів навіть запитати брата, що він під "вільний світ" розуміє, але здержався, не було б це до речі. Брати йшли нога в ногу доріжкою, криту гравієм, говорили повзнесено, міняли зміст мови, переходили на родинне — Софрон, та Петро… Згадали Тетяну. Іван ж її бачив, розмовляв, сварився… На згадку про неї, Андрій мало не вирвався з себе. Це сестра! А скупий на слова Іван, змушений представити її у всій її теперішні подобі, ген разом з її отаманом Водяним. Така тобі реліквія давнього Запоріжжя, яка все ще, не дивлячись на віки і диктатуру пролетаріяту, тривожить уми і серця його нащадків.

— Братику, То ж це Запоріжжя! І воно все ще дихає! — викрикнув Андрій. — Його величности гвардії капітан і все ще отаман.

Бозна від коли він не був в такому захопленні, але це одразу зникло, як тільки згадали Віру, було видно, що для Івана це рана, краще не торкатися, Андрій це бачив… Одначе, коротко Іван розповів скільки сам знав, а Андрій, щоб сказати щось втішного, вибухнув:

— Звідки ти знаєш? А може вона там є, жива-живісінька, от приїдеш, а вона з квітами. Це ж молодь.

Для Івана виглядало це, як легковажний жарт, але ті слова все-таки діяли. А може… А справді… А що, як… Це було посиленням його рішення, вщухали вагання, він годиться, видиво — жива-живісінька, брало верх… Обговорювали деталі, це вже дрібнички. І був це день середа, двадцять сьомого червня. Для Івана ця дата закована в його пам'ять тяжким молотом тяжкого часу. Він її до кінця життя не забуде.

Верталися брати з цього парку не разом. Андрій відійшов першим, вийшов на Брест-Литовський тракт і повернув направо в напрямку Кіно-Фабрики, де мав справи, а Іван, через півгодини повернув наліво, біля Політехніки піймав трамвай і поїхав до бульвару Шевченка.

А наступного дня, в годинах ранніх, обтяжений валізою, Іван відчалював до Канева. Мов на замовлення, у цих днях, розпочато навігацію Дніпра кораблем "Йосиф Сталін", До причалу проводив Івана Андрій… Товпилось чимало люду, останнім Андрієвим побажанням було: Не барись.

Нема потреби про це казати, Іван це знає, його тут час зведено до годин, він вже в дорозі, а це лиш відхилка і, можливо, навіки прощальна, дуже болюча, бо цим шляхом, бувало, манжалося, а особливо в пам'яті дві такі дороги — листопад 1918 року, коли верталось з німецького полону, і тридцять другого року, коли плив з першого ув'язнення. І цікаво було бачити, як ця ріка на очах мінялася і все на гірше, а тепер ось, це вже зовсім не вона, її замінено чимсь іншим, де ділись її зелені, кучеряві ліси та гаї та багаті поселення, та ситий, соковитий настрій… Куди глянеш — голі скелі, порожні яри там он чудом залишений явір, здається, сам собою здивований, що він все ще тут і все ще зелений. Прощай, голубчику, не згадуй лихом, ти тут не сам такий, на таких більше. Вибач.

Як тільки вступив Іван на цього "Йосифа", так і погруз з місця в гущу дійсности. Кораблик ветхенький, латаний, мабуть ще з тих часів, коли він звався "Святий Володимир", перезваний опісля "Косіором", а тепер ось… Як бачите… Сам… Господи Боже! Не вживай цього імени всує. Дивись он портрет! Він тебе бачить! Все тут, мов з лиця зняте… Зашуране, заношене, пожмакане, все в торбах, торба на торбі, мов би в тому весь зміст їх існування. І все твердо мовчить, аж соромно, хоч би який матюк вирвався.

А чи пригадуєш той самий листопад вісімнадцятого. Чи не цей самий, бува, корабель… Скільки то було гармошки та співу, та реготів, та "далой тиранів", крилось все матом, мов би громом ясним. І де воно ділося? Звідки ці торбоноси?

Хто скаже… Мовчанка й тільки. Ніяких звуків. Лиш сопухи поту, лиш німі погляди і хоча воно літо, а шапки вушанки, та фуфайки, інколи з орденом, а там он валянки — збиті, затоптані, але валянки, зима то минула, а фуфайки так і лишилися, чим їх заміниш, було "все на фронт", а тепер мир… І "побєда"… І літо. Іван в тому, що тобі лорд який, костюм, видно здалека, "западний", на нього гаплять, а той он з орденом Суворова на заяложеній гімнастьорці, чи не збирається ще раз в атаку, дарма, що довкола так мирно, мов би це не люди, а череда худих корів. Все, як слід, гомонить стиха, інколи ворушиться, але ні шпетки захоплення. Лиш чується, мов би розлито тут якусь зневіру, якесь розчарування, на обличчях мов би засохла їдь.

"Йосиф Сталін" посувався вздовж ріки, без поспіху завертав до причалів, когось висипав, когось підбирав, ніяких зустрічей, на причалі. Зарубенці, інвалід з орденом, порушив нагло тишу:

— Ти сматрі! Йоп тваю мать! — Це була реакція на вигляд його села, що лежало в руїнах. Але це не зробило враження, "Йосиф Сталін" плив далі, і так о годині третій, підпливав, Іван бачить здалека, під Канів.

Але чи був це Канів? Коли Іван виступив на його берег, йому, мов би це снилося. Так і не так, все переставлено, нічого на місці, там де була шопа, росте жижавка, де були візники — калюжа, дорога, що вела вверх стала стежкою, але Іван не збирається розглядатися, ані сперечатися, тут би лиш швидше від зору, повертає наліво вздовж берега і там, де колись стояв кіоск з написом "Содовая вода", а тепер калюжка після вчорашнього дощу, повертає направо, а це вже і є та сама Полтавська, на якій то, там далі, "собствений дом Др. Ніколай Лоханскій" під зеленою бляхою, з ґанком і садом. Іванові сниться далі. Так, дім то воно дім і число 26 на ньому ще видно, але він не лишень має за собою тридцять п'ять років давности, але й якусь, видно, пережив він чуму чи трясцю… Де дівся, наприклад, його ґанок? Що сталося з його стінами, вікнами, дверима, дахом? Чому і для чого їх так знівечено? Де дівся той ззаду, до самого яру, сад? Усе це тут, мов би його, хтось злісний подер, пожмякав і викинув на смітник. Живуть тут ще чи не живуть? Дуже мовчазно. Вулиця, як глянь, також порожня. Іван прямує до дверей, не знаходить дзвінка, обережно спочатку стукає, не чує реакції, стукає дужче, напружено слухає, потерпає чи йому відчинять…

Але ось, за тими дверима, якесь шпортання, вони поволі відхиляються, в їх щілині шматок людського обличчя з виразним зарисом носа, з якого вилонився притишений, здається, жіночий голос:

— Вам до кого?

— Чи тут живе Мар'яна Миколаївна Мороз? — запитав швидко Іван, ніби боявся, що той ніс може зникнути.

— А ви хто будете? — запитав той же голос.

— Наперед, чи вона тут, — відповів Іван.

— Вона там… За домом… На городі, — відповіла щілина з носом.

— Я її муж, — відповів Іван швидко.

Щілина збільшилась, у ній появилась жіноча постать в хустині, бліде, широке лице.

— Вона там… На городі… — повторила вона те саме і зробила вигляд, що він може зайти.

Іван ледве кинув "спасибі", підхопив валізу і вмить опинився в коридорчику, який він добре знав, але який видався йому незнаним, направо й наліво двері, навпрост до затилля, куди він негайно вдався і вже здалека побачив жінку у чоловічій, бахматій блюзі з копачем в руці.

Та це ж вона і є. Купа розбитого, сивого волосся. Побачила Івана, рушила йому назустріч, але замість вітатися, лиш сказала:

— Ходімо до хати! — Так ніби це значило — тікаймо. І вже в хаті, головній, бічній, з двома вікнами на город, колишній "дівочій" кімнаті, вони, без єдиного звуку, кинулись в обійми і лишень плечі Мар'яни зраджували, що з нею діється щось надзвичайне, тож-то Іван держав її, мов би зловлену пташку, і боявся, що вона йому вирветься.

А опісля вони, лице в лице, дивилися, не було слів, лиш здивування, великі, каштаново-карі очі Мар'яни повні сліз, тож-то сірі Іванові, не дивлячись на все, світились гнівом, якого він не міг стлумити навіть гостротою цього випадку. Ти все-таки вернувся? — казали без слів очі Мар'яни, мов би перед ними повстання з гробу, а Іванові на це відповідали: вернувся і не вернувся. Це нам лиш сниться. Ось лиш прокинемось і все зникне. І було видно, що в ньому змагається дві грізні стихії — любови й ненависти, ніби вони зударились в одному серці в смертельнім двобою.

Така знайома ця колись затишна й сонячна просторінь, на стінах все ще ті самі почорнілі літографії "Палати Доджів", розкладний стіл, що стояв у їдальні, перемандрував сюди, щоб нагадувать ситість і служити службою кухні з примусом в центрі і разом їдальнею… Так здивування. Нема мови. І знайома тиша, ніби ті решта кімнат порожні… Першим зрозумілим реченням Мар'яни було:

— Ти, мабуть, голодний… А у мене нічого. Дістала он лободи.

Іван, не кваплячись, розкриває свою брунатну валізу. Це шок. Щось нечуване. Консерви. Що це, звідки це? Негайно зашумів примус, негайно накрилась половина стола, появились старовинні, лоханівські дві тарілки з синіми краями — ностальгійний спомин борщів та вареників… Цей стіл, цей стіл, за тією отам стіною… Соковитий баритон доктора, м'яке сопрано Марії Олександрівни, дзвінкий гомін дівчат… Ці стіни все ще цим насичені, далекий відгомін далеких і вже не років а віків, бо все воно відійшло в таку глибину часу, де вже нема виміру навіть коли б це було вчора. Явища можуть до невпізнання мінятися не лишень в розмірах часовості, але й в розмірах уявності людської. Іван з Мар'яною відчували це дуже діткливо, навіть коли про це й не думали, бо їх думка, це їх дочка Віра, про яку Мар'яна боїться питати, а Іван боїться казати.

— Я знаю… Я знаю, — казала по часі Мар'яна.

— Її вже нема. — І Іван поволі, поволі і сказав, як було. А Мар'яна на це казала:

— Я не знаю, чи була б вона тут щасливішою… З тим її минулим.

Єдиною мовою Івана була мовчанка, у якій Мар'яна чула більше, ніж в мові звичайній, але все таки, трохи згодом, він оповів, що з ним сталося на що вже мовчала Мар'яна. У неї лиш раз якось вирвалось:

— Господи святий! — І це все, що вона змогла. Єдина апеляція до єдиної інстанції, яку тільки знала.

А про себе, на питання Івана, Мар'яна сказала таке: коли він відійшов, тоді "за німців", було ще сяко-тако. Говорили й говорили… Брали, виганяли… Почали отам горою мостити дорогу… Минув так рік… Зі сходу наближались "наші" і тоді почалось. Всі на всіх. А коли ті прийшли… Одні полишали все і пішли з німцями, а ті, що лишилися, розпинались у вірності… Доноси, доноси… Топили один одного, а ті брали всіх… Не розбиралися. Зганяли гуртами і гнали на міни, під танки з голими руками, почавили того видимо-невидимо. Все, що було чоловічого, від хлопчака до старика, стерто до ґрунту… Вернули тридцяті роки, забрано все, що було їстівного, воцарився знов голод, мало за тиждень померли батьки, не було усім їсти… Мар'яна залишилась… Прийшла зима… До Києва боялась, казали, що там вішали на площі Софії, перед собором на виду Богдана Хмельницького. Їли, що де бачили, палили, що лиш могли, тоді і пішов з димом їх ґанок, і книжки батькові одинока стара груша, що ще отам над яром стояла, її бідну розпатрали на галузочки. А що найгірше — запав страх. Люди замовкли. Все захворіло на донос… Здавалось, що це єдиний рятунок — втопити ближнього, всі стали винними, від низу до верху і так воно лишилося… І так воно є. І так буде…

Мар'яна говорила про це не охоче… Мляво, спокійно, стишеним голосом, здавалось, без жалю і, напевно, вперше за все своє тут перебування, тяжко поранена, духом ослаблена… Але "йому" вона мусила це сказати.

Надходив також вечір, в будинку одчинялись й зачинялись двері, всі його кімнати заповнені, цілий день тиша, а під вечір вертаються хто звідки, чуються кроки, там то там голоси. І, здавалось, ніби сьогодні там рухливіше, можна думати, що там вже знають, що сталося, завтра будуть знати про це й уряди, тому Іван воліє не показуватись зайво де не треба, краще не виходити, зачекати аж все вляжеться.

Дійшло також до слова Іванове лихо, слово-по-слову, розповів, як воно з ним є. Мар'янина голова поникла і так застигла. Не було вибору. Не піде ж він знов до того Сибіру, хіба що повезуть його туди трупом, а тут нема місця. Він не міг навіть цього, як слід, пояснити, бо сказати, що це втеча… Як можна. Іван ніколи ще не втікав… Але беруть роки і він втомився, і що лишається — чужина. Ласка добрих людей — Христа ради! А це ранить. Кому це потрібно коли вдома стільки місця.

Мар'яна з цим також годиться, властиво, як годиться, її згода — серце облите кров'ю, однак той Сибір… Можливо там також люди, де їх нема, однак, як сказано, для них того вже забагато. Вертайся все-таки кудись, де не лишень люди, але й людські люди. Одначе, коли Іван почав мову, що і їй також слід відійти з цього місця, от хоч би до Києва, то вона зробила головою такий порух, що Іван замовк. Цього місця до кінця її днів вона не лишить, тут жили її предки, тут їх могили, тут вона народилася, у цій ось кімнаті виросла, тут вона… Цього вона вже не доказала, не знайшла сили вдержатись, припала до грудей Івана і так, у спазмах німого ридання, застигла. Іван же незграбно її горнув і чи не вперше в житті відчув, що його очі залило рідиною. Так. Іван плакав, хай Бог простить, не беріть йому цього за гріх.

А так згодом, вони, мов би дійшли до їх ладу, говорили свобідніше, було про що, а з годинами скупо. Вирішено, завтра раннім кораблем, він відійде, нема більше ради і хай там буде, що буде.

Надходили вечір, ніч, лагодились до сну, Мар'янина постіль на двох не розрахована, виникла суперечка, кому стелитись на помості. Переміг Іван, а коли вляглися і згасла під стелею жарівка світла, Іванові не йшло на сон. Налетіли, хмара за хмарою думки та видива, та чорна-пречорна лава згадок. То ж вони розходяться… І, можливо, на віки… І треба б щось сказати. Здавалось, треба одного лиш слова… Але де воно таке слово? На землі ще не створено такої над мови, це було б понад людське, ми лишень, і то немічні люди.

Іван прислухався, чи вона спить, але яке там, мій Боже, спить, така ніч і спить. Боліла, духом крівавилась, томилась у спогадах, від самого шлюбу до цього ось дня, саме паскудство. А це ось знов… Прощання… Заживо… На віки.

— Чи ти, Мар'яно, спиш? — почула вона з темряви шепіт. Аж здригнулася. Здавалось, з безмежности. Він це, чи не він.

— Ні, Іване, — відповіла вона таким же шепотом.

— Я хотів ще сказати… — почула вона з темряви, і їй здавалося, що воно за голосно, що це можуть чути і там, за стіною, тому вона його перебила:

— Ти краще присядь сюди, — шепотіла вона і зробила біля себе більше місця.

Іван поволі звівся, його велика постать майнула на фоні вікон, він присів на краю ліжка, так що вони опинились на віддаль дихання, лице в лице. Було тепло, навіть душно, їх тіла доторкалися, але вони були тепер не в тілах, а далеко, в інших сферах буття і це вирішувало.

— Я ось думаю, Мар'яно, — шепотів він до самого її вуха, — я таки одійти мушу. Ти знаєш… Я перечив… І я не дав на це комусь згоди. І ніколи не дам. Але знаєш, також, що? Ти тут сказала, що місця цього не лишиш. Я донедавна це також твердив і пішов на цю звабу, але ось таке сталося… Я торкнувся такого… Що мене пропекло. І спалило. І я хочу тобі сказати… Можливо, ми якось тут чогось недобачили. Місце то місце. І, можливо, наше… А ось прийшли, відібрали, забрали, зотліли, і загнали до кутика, де ми боїмося стін. Чи ти думаєш, що це вгодне людині місце? Чи так можна і варто жити? Тому я ось що: я хочу ще пожити… І побачити. Кажуть, є ще на цій нашій плянеті світ вільний… Де людину не женуть силоміць куди вона не хоче… І не відбирають їй її людського. Богом даного. Таке є, я це сам бачив. І міг вибрати. Але у нас з тобою, у нашій крові, серці, мозку… Ми приковані до місця, яке од віку було нашим, а разом не нашим. Така, ось бачиш, скорбота. Ми, було, з цим помирилися… Погодилися. Не чіпай мене, залиши мене… Я буду — що хоч буду. Не торкайся. А так воно в людському світі не водиться. Людина людині вовк — християнство-не-християнство, чим більше вона кадить, тим більший вовк, ставить собори, щоб голосніше кричати анатема, коли ти боронишся. Ось таке, Мар'яно, це наше місце. І справа не в тому, чи сидіти в якомусь кутику, на подобу миші і тремтіти, чи тебе знайде кіт, а чи щось робити… Шкода. Я пізнав це запізно… Шкода. Не вернеться. Ще раз шкода. І не тільки за себе, щось в нашій крові не ладно, у великих урядах, на самих верхах, за широкими столами, там воно те. Роблять голод, а кажуть щасливе-радісне, і кричи ура. А тих, що перечать — геть. До сьомого коліна. Їх ідол — біда, їх ідеал — голод. А ми, Мар'яно, з таким не погоджуємось, а тому і місця нам тут годі. Пригадуєш Мишка… Як то він, було… "Тобі, Іване, єдине в Савєтському Союзі місце — Сибір". Царство йому небесне… Чванився Сибіром — дістав Сибір. А щодо мене — вибираю, що знаю, плянета ще не вся Сибір, побачу з іншого боку, як воно зроблено… А тобі… все-таки перейди поки до "них" (Іван мав на увазі Андрія з Ольгою), біля них ще можна, а тут ти, чи видержиш… Сама. Чи дадуть тобі спокій… Довідаються про мене… Ти ж їх знаєш. А я думаю підшукати місце для нас обох. Хотілося б ще разом… Бодай до смерти. Я маю думку… — говорив Іван пошепки і на цьому втих… Чекав в темряві, що вона скаже, їх тіла торкалися, їх серця билися одним тактом, їх кров кружляла в одній каруселі…

А по часі, Іван почув шепіт:

— Ні, Іване, я вже сказала, моє місце тут. А ти йди. Знайдеш що, чи не знайдеш, — знай, я з тобою, як було завжди, як буде завжди… До самої смерти. Усі ті минулі роки, я була тобі, Іване, вірною, не тому, що я з вірних родом, а тому, що ми злиті горем, якого не висловиш… я стала молитись… Мені здається, що десь мусить бути сила більш від нашого горя… Почує вона мене чи не почує, а мені з такою думкою легше, навіть у цій маленькій дірці. Я тут, правда, сама, нікого вже з наших, чужі довкруги люди, але вони не знають мене, я не знаю їх і, здається, вони ще нещасніші, ніж я, бо я все-таки на своєму. Бачу тут матір, батька, сестру… Дорогих Левицьких. Іноді ми тут всі разом за отим он столом… А інколи навіть здається, що життя і сюди вернеться, тож життя є життя, тож воно всесильне. Ще рік-два і, може, будемо ситі, прийдуть люди як люди, а там, може, скинемо й мовчанку.

Мар'яна на цьому замовкла, знайшла Іванову руку, її пальці затиснулись, і це тривало… А ніч йшла, квапилась, мірялась секундами. Плянета, в таких випадках крутиться швидше.

Тож-то наступного ранку, разом із сонцем, почалось вставання, збирання. Корабель мав би відходити зрання, але розкладу не було, тому спішилося. Відходячи, Іван лишав все, що лиш міг — повну валізу, кілька зім'ятих карбованців, стерті п'ятаки, запрану хустину, літнього плаща і навіть спідню сорочку. Все це тут вартість, а він обійдеться… І навіть приємно так відійти… Обтрусити порох взуття.

Погодились, що Мар'яна не буде проводжати, ані виходити на вулицю. Подальше від зайвого ока. Їх прощання тяжке, кілька хвилин заніміння, на обличчях біль, але слів не було. Лиш коли Іван, у одній блюзі, мовби він вийшов пройтися, нестримно відходив, Мар'яна крізь вікно в коридорі проводила поглядом його широку спину, її очі залило й вона стратила зір… Бігла до своєї кімнати плакала вволю.

На причалі Іван чекав ще годину, о восьмій і п'ятнадцять хвилин, це була п'ятниця, двадцять дев'ятого червня, за свіжого ранку, Іван залишив Канів. І його корабель, ніби на диво, звався "Тарас Шевченко".

Про таке, одинадцять років пізніше, з особливою увагою, йшла мова на одній фермі канадської провінції Онтаріо, що на другій півкулі плянети. Іван Мороз, аліас Сенишин і Нестор Сидорук, присвятили цій згадці три повні дні. Говорили зацікавлено, вдавались в деталі, робили висновки, вкладались філософські концепції. Робилось це при ватрані великої кімнати за чаркою віскі "Зіграй", за прохідки дорогою попід коронастими яворами ген до мосту річки і назад, мандруючи морогами ромашок й суничника навпростець до лісу, сидячи над річкою з вудками, де зрідка траплялись форелі… Для Івана це звіт, сповідь, облегчення серця, для Нестора пізнання певних істин, для обох разом — осмислення таємничої незбагнутости їх долі, як людей і як членів спільноти до якої належать.

— Ми народжені в країні сонця, але живемо в смузі туманів, за якими, як каже одна пісня, "нічого не видно", — говорив обережно, шукаючи вислову, Іван. — З дуже строгою послідовністю дії… Їх природа порядку стихійного, ладу безладного, толку чуттєвого, щоб в такому кліматі вижити, вимагається сильних інстинктів самозбереження, диктованих законами природи. В перевазі — люди поезії, а це значить, мешканці надземних вимірів суспільних, у яких закони прозаїчного ладу буднів не знаходять вжитку… А деякі з них, як наприклад, політика, діють отруйно, людина тратиться на подобу замотеличеної вівці, ніяких границь, ніяких держав, а щоб втриматись місця, твориться з нього культ… "Нема на світі України, немає другого Дніпра"… І це воно є! Це прикувало їх до їх вогнищ, байдуже хто там зверху, я ці слова, — казав Іван, — пізнав не так давно, але їх значення було в мені від моєї колиски… І щоб воно було, коли його не було, я був чим хочете, лишень я не був Я, тільки частиною туману моєї чарівної лагуни. Мене було легко взяти під яку хочете владу, але не легко вирвати з місця, де родились і вмирали мої предки. З цього користали, користають, і будуть користати, кому лиш заманеться. Північний наш брат заявив просто, що ми лиш його задвір'я, а німець охрестив нас Остом, такий тобі чарівний Остик, місце, де ріки течуть з молока, а плоти городжені з ковбас. І де живе Іван, якого хата завжди з краю, коли прийде потреба боронити його право, десь поза хатою. Приходь і бери… Лишень не чіпай мене.

Питаєте, що з того вирине? Вавилонська вежа… Пруський крок, барабани, храм Василя Блаженного, гробниця преподобного отця нашого Леніна, низка фіґур на її карнизах в день святого Жовтня. І до Цар-Пушки та Цар-Дзвону, додасться ще один Цар-Голод. Найефектніший здобуток Жовтня, яким вони прагнуть ощасливити всі п'ять континентів світу, — говорив Іван з піднесенням, що з ним не часто трапляється.

А Нестор дивувався. Перед ним Іван, нема сумніву, але разом і не Іван. Та його мова…

— Думаєте, вони візьмуть верх? — ставить він таке ось питання.

— Хто, скажете, їм перешкодить? — викрикнув Іван, ніби його кольнуто. — Той там цимплик Европи? Пацифізм, соціялізм. Їх ще покличуть… Підуть, визволять, — говорив Іван, ніби скаржився на біль зуба.

— Там ще є єнкі… Білий дім, — підливав оливу Нестор.

— Єнкі! Їх там струять, як блощиць. А Білий дім? Що ж Білий дім. Його оточать, обмочать, запаморочать. Стільки тих в світі голих та босих, та голодних, та втікачів. І все то дай, а це ж безодня, а тут унії — заклюють, обгризуть до кісточки, а ті там чекатимуть вгодного часу і вирушать на чолі бананових республік. Білий дім стане Кремлем, Аляска — Сибіром, по всіх стейтах Леніни, Леніни, Леніни.

— Іване Григоровичу! У них там свій соціялізм — перевикрикнув Івана Нестор.

— Такого не забудеш. Їх соціялізм і цей соціялізм — різного поля ягоди. Їх призначення робити з тебе вовка, а цей — ягня. Їх обдирай, цей дай, а вислід черги за хлібом, а черги, зброя, вовк, та ще й голодний — грабуй награбоване, докинь до цього "родіну", Василя Блаженного, гробницю Леніна, "Калінушку", і ти вибиваєш трепака у яких хочеш Версалях, — деклямував Іван з особливим смаком, мов би знущався над самим собою, мовляв, я там програв, але й ви тут не виграєте, бо ж то наша ставка на ситість, а їх — голод… Атакують голодні.

— А я вам на це от що: чули ви щось таке, як "робочий клас"? Від станка, від конвеєра, від серпа і молота? Сотворіння, у якого більше шлунку ніж мозку, якого загавкаєш любим пролетарством, але до часу, поки його черево порожнє. Як тільки наповниться — баста. Кінець. Подавай машину. А ще гірше, постав його в чергу за фунтом хліба. Не поможуть ніякі леніни. Давай! А як даси, коли поля твої сказилися — недород та недород, а тоді що? "Вставайте гнані і голодні!", яке вони співають від дитинства, а як ні — Че-Ка, Ґе-Пе-У, НКВД, КДБ — пілюль досить, але кожна пілюля дає "побічний ефект", часто фатальний, — говорив спокійно Нестор.

— Тоді що? Революція? — гримнув Іван.

— Штрайк… Повальний. Все стане, — ласкаво підносив чарку Нестор.

— А тоді що? — шарпавсь Іван.

— А тоді ніщо, — зрезиґновано казав Нестор.

— Здохнути? — клепав своє Іван.

— Яке здохнути, — підносив голову Нестор. — Цілющі джерела. Енергія, роботи. Електронні раби. Сто роботів і сто тисяч "робочого класу" — сито. І ніяких штрайків. Роз'їжджають по Бія-Ріцах, співають "Алілуя", танцюють Рокен-Ролл… "Робочій клас" потрапить також бути "буржуазним класом", для того він "клас".

— Слухайте! Слухайте! А як же Кремль? — невгавав Іван.

— Музей. Звалище мумій. Мощі преподобних, — виразно сміявся Нестор.

А Іван потрясав сивим чубом, таке в його голову не хотіло лізти, навіть підмазане жартом.

— А як же та "наша" справа? — питав він обережно, мов би торкався якоїсь невинности.

Нестор на це мав також рецепту:

— Наша справа давно вже не наша справа, в Ню Йорку, на Іст Рівері, висока будова "Об'єднаних націй", це їх справа. Ми там на списку також…

— А! — тріпнув рукою Іван.

— Після кожного А слідує Б. Це азбука. Кожний грамотний…

— Які там нації! Командує Кремль! — гримнув знов Іван.

— Відкомандував. "Робочий клас". А той за Рів'єру, — говорив Нестор.

Це жарт, Іван розуміє, вертались з прогулянки, насичені думками і травнем, перед ними вечір, ароґантна тиша, марнотравна барвистість, за шпичастими туями обрію стояло сонце, а переходячи річку по розкиданих вздовж глибах каменю, Нестор, між іншим, спитав:

— А як же, Іване Григоровичу, було там з вашими? Чи ваша така операція пройшла їм безболісно?

— Переболіли. Особливо Ольга. Донесли, розуміється. Але Андрій відпекався п'ятьма роками Москви, Василя перенесли на будівництво Атомграду в Сибірі, а Ольга… Її почесним завданням було доносити, що діється біля Андрія. Вона це й робила. Привілеї, вигоди… Але на цей раз зірвалося. "Наговорила їм у вічі правди", як писали недавно… За що нагородили її десятком років Казахстану, минулого року мала вернутися, але не вернулася, ніхто не знає чому, до неї поїхав туди і її синок Юрій, за вдачою, викапана мати, за професією боксер, виступав в Алма Аті, пожинав лаври… Оце і все, що я довідався, розуміється, від Мар'яни, бо ані мій брат, ані син мене не знають… І Бог з ними. Але Ольги шкода, востаннє, коли її бачив, була наскрізь жовч, Андрія ненавиділа, возилася з сином, допускаю, що в тих урядах наробила халепи… Змарнувалось таке життя, хто бачив її за дівоцтва, не повірив би…

Нестор це слухав і чув, такий тобі протокол серця, така тобі панорама чудес, реальність і надреальність, віриться і не віриться і як би воно не було суджено, в остаточному хотілося б бачити це очима доброго. Хто одважиться першим підняти той камінь, що мав би каменувати нас, грішників? Були, які були, є, які є, будемо, як будемо. Так воно виписано на зорях і так вкладено в чудову мозаїку всесвіту, як не повторність, і як не змінність. Це істина. І в пошуках за нею, було проведено і ці останні три дні зустрічі цих протилежностей: Іван — Нестор. Будьмо уважні! Горі серця!

А згодом, коли Нестор виряджався до свого Торонта, та всідав до машини, він, мов би для жарту, казав:

— Знаєте, Іване Григоровичу, було колись на нашій земельці загадкове плем'ячко Інків, і був у них за бога орел, званий Кондором, і приносилось йому багато жертв людської крови, бо вірилось, що в ньому втілено їх бути й не бути. Кожного ранку зносився він на височінь неба, і зносив за собою сонце, і кожного вечора відносив його до бездонної лагуни на відпочинок. Коли Кондор старів і його пір'я починало випадати, він поринав до священного озера в Андах і виринав знову відновленим. Це повторялось багато століть, і думалось, так буде вічно. Але тепер в тих горах не стало Інків, не стало і їх бога Кондора. Одначе сонце далі щодня зноситься на висоту неба і западає до бездонної лагуни на відпочинок.

Так воно є. Будьмо! — тріснув дверцями машини Нестор і пустив мотор.

Іван, широко й довірливо посміхнувся, підніс на прощання правицю, великий, оливкової барви, Шевроле з табличкою ВТУ 095 і муркотом лінивого яґуара потягнувся поміж кущами розцвілого бозу, проминув ворота, повернув направо, подав прощальний сигнал, збільшив швидкість і зник з погляду Івана за кущами черемхи, що росла валом попід коронами берестів.

І на цьому, здавалось би, можна цю розповідь про Морозів вважати закінченою, коли ж то, достеменно, роком пізніше, Нестор Сидорук одержує лист з маркою Ню Йорк 24.5, такого знаменного змісту: "Дорогий Несторе Павловичу! Не писала Вам довший час, бо ми цілою нашою зграєю були вельми зайняті пасією поєднання наших батьків у одну цілість. Ню Йорк, Сан Дієґо, Торонто, Київ, Москва, гужем — гей ухнєм! заповзялися, на зло всім ворогам, вирвати маму з її сідла і перекинути через океан до Канади. Мали діло з драконами, що дихають вогнем і чадом, і тягнулось це повні чотири роки, іноді, здавалось, всі ті зусилля безнадійними, але ось, коли відійшо нарешті в царство тіней геніяльний… (Не будемо під вечір називати його імени), можу сказати, що нам пощастило доконати справжнього чуда. Вона приїжджає, вона буде з нами! Слава! Слава! Слава!

Перемагати приходилось не лишень режим універсальної ослячости, але й століттями нашарованої природи нашої мами, яка за ніякі скарби не годилася лишати Канева, що ми всі дуже гарно розуміли, одначе, не могли зректися думки, що нашим батькам належить право, бодай на схилі їх років, бути разом в нормальних умовах нормальних людей. Тим більше, що наша плянета, ніяк не більша ніж колись було Канів — Київ. Ми забезпечимо її апаратом, який допоможе їй чути й бачити Київ, коли їй лиш захочеться.

Перемога за нами, і якщо Ви, Несторе Павловичу, нас розумієте так, як розуміли завжди, то Ви, разом з Вашою чарівною дружиною, зробите нам ще одну приємність, коли в п'ятницю 28 червня, прибудете на хутір патріярха нашого роду Івана, сина Григора, Мороза, на цей раз в Онтаріо Канади, щоб поділити з нами цю епохальну, сливе неймовірну, подію.

І підписала це бурхливе посланіє своїм лапатим, резолютним письмом, — Віра Мороз-Рокита — Вам завжди вдячна.

І як, скажете, було Нестору Павловичу та його "чарівній дружині", з чогось такого не скористати… А тому, вказаного дня вони виїхали, знаним вам Шевроле на згаданий хутір, де вони, в годинах пообідних, вже застали біля десятка автомашин різних кольорів, різних марок і різних походжень, з табличками від Ню Йорку, через Ню Джерзі, Іллінойс і ген до Каліфорнії, і де вони знайшли місце і для свого Онтаріо… А коли вони з нього тільки висіли, як їм назустріч кинувся мало не весь хутір Морозівка, що на Дніпрі і все сяюче — Віра з її Сашком, тітка Тетяна з уенерівським полковником (тепер генералом) Миколою Івановичем, колишня Мар'яночка, тепер вельможна пані зі своїм інженером летунства Адріяном… А ахів, а охів… А чоломкань. А захоплень. Це ось наша Уляна! Вже аж така? Скоро студентка… Маємо ще й Григора… А як же… Тож обіцяли, Сандієжське видання, в пам'ять прадіда. Щоб ви знали… Земля крутиться.

З окликами й процесією зближалися до хати, по дорозі нові знайомства, — доктор Гута з Джерзі Ситі, —"як шя маєте", pleasure to meet you![32]А! А! Осінчук! Скільки літ, скільки зим! Чи пам'ятаєте? Бункер Берлін-Ангальтербангоф. Пересиджували… Пам'ятаєте? Те велике бомбардування третього лютого. А це, знайомтесь, мій син, також інженер, Тарас. А це… І так далі, і так далі. Годі протиснутись.

А само це місце. То ж не впізнаєш. Де ділась заросла лопухами пустка, куди лиш не глянь — клюмби, пригадуєте, либонь, той "парадний" вхід з прогнилою верандою, тепер це, тіп-топ, оновлене, скляні двері, всеосяжний вхід до сальону і сам той сальон… Пригадуєте? Закопчена кузня, запах мишей… Тепер, лиш гляньте! Новенькі шпалери, чистенькі канапи, легенькі фотелі, тяженькі драперії, а на стінах… Гай, гай! Запорожці, що пишуть султанові і регочуть гей би вітри степу, на зовнішній стіні поміж вікнами, либонь хутір з тополями і синім небом з підписом "Сашко", тож-то головна стіна, над полицями книг — тризуб, масивний, державний, різьблений з дуба.

І ось, у фотелі, під краєвидом хутора з тополями, пані старшого віку, у легкій, літній накидці, буйне біле волосся, високе чоло, старомодного типу окуляри, прямий, делікатний ніс, злегка усміхені, зів'ялі уста. І тут же побіч, також у фотелі, чітко різьблений, колишній Іван Григорович, в новому костюмі, чепурній краватці сірого кольору. При вході Ірини й Нестора, він швидко встав і по-юначому викликнув:

— Ірино Федорівно, Несторе Павловичу — вітаю! І будьте знайомі. Моя сиза голубка… Злетіла з неба… Ще пахне Дніпром! — вказав він церемонно на пані в фотелі.

І треба було бачити цю, звичайно незграбну постать, хто б одважився звати її тепер Іваном Морозом, вже сама її мова змінила звучання, а сірі її очі так збільшились, що нагадували херувима. Виняткове, направду, знайомство і не лишень з "голубкою", що "пахне Дніпром", але й її голубом, який ще недавно ричав пораненим левом при кожному дотику… А коли Нестор брав руку небесної гості, йому здавалось, що це шматок чуда і його голос тремтів від зворушення.

— Мар'яно Миколаївно! Ми стільки про вас чули! Дозвольте до вас бодай доторкнутися, бо не віриться, що ви з нами.

— Доторкайтесь, доторкайтесь! Сама не знаю, чи це не сон, — казала вона весело.

— Вітаємо вас… І будьте як вдома! — говорив захоплено Нестор.

— О! Щодо вдома… Будемо намагатися. Але на це вже ледве чи вдасться, — казала гостя.

— Вдасться, Мар'яно Миколаївно, вдасться! Ми ще повернемось! — вигукнув Нестор з жартом в голосі.

— О! Дай то Боже! Але щось не віриться, — казала поважно гостя.

На це відповіла Віра, що стояла з Сашком при вході.

— Мамо! Вдасться. Повернемось.

На що її мама, збуджена виглядом дочки, якої вона стільки років не бачила і яка так виразно, під кожним оглядом, змінилася, тоном зневір'я казала:

— Дитино. Ти не уявляєш, що там робиться. З ними вже нема мови. Вони дуже сильні.

— Ми також, мамо, дуже сильні, — казала Віра, яка розуміла про кого йде мова.

А її мама хитнула на це головою і притишеним голосом сказала:

— Ми лиш втікачі… Вигнанці.

А Віра підбігла до матері, присіла на поруччі фотелю, обняла її рукою і сливе до її вуха казала:

— Ми, мамочко, почесні вигнанці… Небезпечні вигнанці… Походимо від того вигнанця, що сто років тому казав "встане і розвіє тьму неволі". І він повернувся, ще й як вернувся. А скільки то було. Азія, казарми, п'яні солдати, він сам між ними. Далеко. Тобі твоя подорож сюди взяла дванадцять годин, а його місяці. Нас тут мільйони, куди лиш не глянь, континенти. Бачиш скільки нас ось тут? І які ми. О, мамцю! — і Віра міцно її поцілувала.

І в той час блиснуло кілька гострих світел, три фотоапарати направлено на цю сценку матері з дочкою. Браво! Вирвалось від дверей. Загальне фото! Швидко, спонтанно формувалась група довкруги Івана з Мар'яною, потягнули й Нестора з Іриною, Тетяна височіла в самому центрі, Микола Іванович з орденом "Залізного хреста" біля Тетяни, Віра одразу за матір'ю, молодь спереду, старші ззаду, за фотографів Сашко, Адріян і доктор Гута, щоб опісля змінитися, і собі "вийти" з іншими. Фотографування стало масовим, всі зо всіма групами й поодинці, з’явилось з десяток апаратів і кожний намагався "схопити" гостю, а та розгубилася, намагалася щось сказати, але апарати її заблискали, і їй не залишалось нічого іншого, як скоритися.

Але найгірше, що з нею тут сталося, це коли до всього додалося гостре світло двох прожекторів і з дверей, що ведуть до їдальні, зашумів кіноапарат, яким завзято орудувала внучка гості, також Мар'яна, тепер Прихода, якій допомагала мала Уляночка, правнучка гості, від чого ціла кімната обернулась у муравлище рухливих постатей, з яких кожній хотілося грати в тому якусь ролю і одна лиш гостя до того розгубилася, що почала протестувати:

— Але ж, дітоньки! Що ви, що ви! Для чого це? — Здавалось, вона перелякалася, але до неї підбігла мала Уляночка, яка її мовою, з англійським акцентом, швидко казала:

— Це, бабцю, для гістори… Щоб знали…

Для чого, та бабця, видно, не зрозуміла і Віра, намагалася їй пояснити:

— Вона хотіла сказати — для історії.

— Для історії? — дивувалась бабця. — Яка з нас історія? Діти мої! Ми лиш втікачі… Від нашого лиха. Як вони там довідаються… У нас там рідні…

— Мамонько! Дорогенька! Забудь! Забудь те "вони". Тут є ми. І зараз йдемо обідати, — казала, обнімаючи матір, Віра. — Пані і панове! Прошу скерувати свої стопи до тієї ось кімнати і займати там за столом місце, яке кому найбільш до вподоби, — додала Віра, яка правила тут за господиню.

Цей такий отверезуючий заклик змінив стиль всієї сцени, згасли прожектори, затихли апарати, змінився курс дії, публіка, що заповняла сальон, коридор і веранду, потягнулась у вказаному напрямку. Вставала також і Мар'яна, яка стурбованим тоном говорила до Івана.

— Але, Іване… Я не хотіла б, щоб це десь публікувалось… Ти там був, ти їх знаєш. Там наші рідні…

— Мар'яночко! Не бійся. Все буде добре, — казав на це Іван.

— Нам тут добре… Але там… Але там, — невгавалась Мар'яна.

— Ходімо. Нас там ждуть, — казав Іван і подав Мар'яні руку.

У просторій кімнаті, що мала сполучення з кухнею, за розлогим столом, критим білим накриттям з масою порцеляни, кришталю і іншого такого приладдя, споро гомінкого товариства, очі якого звернені до того он входу, де мають з’явитися спричинники цієї паради… А ось і вони. Висока постать Іванова, на голову нижча Мар'яна… Всі встали… Веремія оплесків… Зривається бравурна мельодія "Ой, злітались орли, славні гайдамаки" із запису капели бандуристів. Іван з Мар'яною займають місця на чолі стола під самим широким вікном, перед ними букет червоних рож, Сашко та Микола Іванович розливають шампанське, а коли всі келихи заіскрились цим благородним питвом, Сашко зайняв своє місце попереду біля Мар'яни, підняв свій келих і тоном, як звичайно, грайливим, сказав:

— Пані і панове! Вітаємо між нами пару голубів. Вибачте. Не моя це така зворушлива інтерпретація їх гідности, її копі-райт належить їм самим, але при цьому пригадується одна пісня, яка в певній ретроспективі, відповідає нашій темі. "Десь узявся коршак із темної хмари, розбив голуба з голубкою з пари". Однак ми тут сьогодні зустріли їх піснею орлів і в цьому зударенні любови, хижацтва й благородства, перемога за любов'ю благородством. І так воно бути має, бо коршак той з "темної хмари", а хмара явище минаюче, після неї з'являється сонце, а воно світить вічно, як любов, як благородство. Підношу цю чарку за їх поєднання, за їх незломність духа — щастя, успіх, здоров'я! За їх перемогу! Слава!

Слава, слава, слава! — бризнуло все довкруги.

І після цього почалось. Приносилось їжу, розливалось питво, зривались тости, Іван з Мар'яною з голубів стали героями, борцями за свободу, жертвами тиранії, знайшлися знавці їх біографії, пригадався їх шлюб в Каневі, їх весільне прийняття, на якому з’явились перші передвісники їх лиха, а Нестор Сидорук намагався одразу увібгати це в певну філософію, мовляв, історія іноді зчиняє такі витівки, за які буде опісля соромитись, одначе, як це бачимо з прикладу дорогих, чудових… Слідує довга черга суперлятивних визначень, з яких Мар'яна Миколаївна і Іван Григорович виходять переможцями лиха в ореолах слави. Згадується цивілізація, двадцяте століття… Відповідальність… І врешті-решт справедливість. Та сама, що існує, як казав поет, у віках, у просторах, глибинах вічного.

Говорив Нестор, говорили інші, говорили всі, а тоді ще тост і многоліття… Бурхливе, радісне… І нарешті до слова просять "пана молодого і пані молоду", це ж бо їх справжнє весілля, перешкоджене на початку їх одруження і відкладене до цього ось дня на другій півкулі Матері-Землі… І першість тут належить "пані молодій", як гості з того далекого полону, вона тут центр уваги, до неї говорено, на неї звернені всі очі. Бо ж цікаво… Бо ж "що вона скаже", бо ж "вона звідти"… Все бачила, все пережила. Від неї дійсно ще пахне Дніпром.

І нарешті, по всьому, вона годиться порушити свою мовчанку. Запала велика тиша, запиралось саме дихання, а Мар'яна, не встаючи, почала:

— Люди мої, діти мої! — казала вона дивною, ніби давно не вживаною мовою, — ми щось тут забули. Ми забули, що десь там… Знаєте, про що хочу казати. Тепер там… — але далі у неї не вийшло. Запнулася. Не докінчила думки. Намагалась, мов би вирватись зі себе, але замість слів з уст, полились сльози з очей. Всі це зрозуміли… І відчули гостро… І тиша ще збільшилась. Віра привстала, обняла матір, цілувала її у щоки й чоло… Іван також встав, намагався щось сказати, одначе й він не зміг і стояв розгублено. Мар'яна витерла очі хустинкою, силилась всміхнутися, казала стишено:

— Ну, от… От вам і моя мова. Як бачите. Це не тому, що ви бавитесь, це тому, що я не маю сили бути з вами… Що я все там. Бачу, бачу… Ви тут прості, чисті, ясні… Вам би все сміх. Може воно й сміх… Мені це тяжко навіть сказати, але я вже забула, що так сміх. І навіть, що таке наша мова? Чи ви знаєте скільки літ я нею мовчала? І мовчала взагалі?

І коли Мар'яна це спитала, вона почала знов хвилюватися, її уста затремтіли, а Віра, що помітила це найшвидше, кинулась до неї:

— Мамо! Забудь! Ти з нами!

І на це "з нами", всі схопилися з місць, зчинилась овація, а з дверей до сальону, рвались знов бурхливі бандуристи з "Гей, же, хлопці до зброї на герць погуляти". Микола Іванович, під цю таку, "ой чи пан, чи пропав", бравуру, підніс ще один тост, на цей раз огулом, до всіх, здалека й зблизька, що тут зібралися і всі разом, в поколіннях, святкують перемогу.

І святкували вони ген до пізньої, гарної, соковитої, як чорне вино, ночі, був танець, був спів, ходилось на річку, пускалось ракети, а все разом — досягнення недосяжного, маніфестація чудесного.

І всі тут зібрані доторкально це відчували, вони вдома, їх засяг домашнього ґвалтовно збільшився, а разом — сягни лиш рукою, і маленький апаратик, що стоїть на твоєму столику, лучить тебе з Ню Йорком, ти скаржишся дочці, що тебе заболів зуб, дочка повідомить, що твоя внучка записалася до української школи св. Юра… А тут же скринька на чотирьох ніжках марки "Зеніт"… Натискаєш ґудзик і бачиш червоних воїнів, що вибивають пруський крок на Червоній площі Москви. І так далі, і та все далі, авто, а чи літак до твоїх, братику, послуг, бо такий настав світ, твоя плянетка скорчилась до розмір гарбуза, коли дивитись на неї з полонин місяця, сидячи у фотелі перед екраном твого телевізора.

І коли Мар'яна Морозиха появилась в колі таких зумовлень, після того, як вона, двадцять годин тому ходила по вулиці Горького Москви, їй не було легко розрізнити, де тут фантазія, а де реальність. Злетілося стільки того з цілого глобусу, ніби з різних вулиць Канева. Діти і внуки… Пили шампанське, співали многоліття, обнімалися й цілувалися, залишили гору дарунків, щоб наступного дня авто за автом, роз'їхатись та розчинитись у просторі.

А Мар'яна, а Іван… Ось, як бачите. Їх залишено на шматку простору в сто десять акрів величезної, до самого північного полюса, країни і робіть там, що вам заманеться.

— Нащо тобі, Іване, стільки того? Де маємо жити? — питала Мар'яна, стурбовано оглядаючи знизу до верху десять кімнат свого нового місця під сонцем, при чому вираз її обличчя виявляв скоріше сум, ніж радість. Брутальна невірогідність. Куди лиш не глянеш, до чого не торкнешся — твоє. Це страшно.

— Якщо думаєш мало, у мене там ще клуня, — жартує Іван.

— Ніякі це, Іване, не жарти, — борониться Мар'яна.

— Хто каже жарти, — балагурить Іван.

— Думаєш, вони сюди не прийдуть? — питає Мар'яна зі школярською щирістю, і очі її збільшуються.

Найскладніше питання, яке Іван колись чув, над яким сам не раз зупинявся, і яке в цій безпосередності особливо вражало. З його обличчя збіг вираз жарту і він, ніби ненароком, бовкнув:

— Нещодавно, один з них на весь світ кричав: ми вас угробим!

— А що йому на це сказали? — спішно питає Мар'яна.

— Нічого. Сміялися, — буркнув Іван.

— Був час, коли й ми сміялися. А що б ти на це? — тисне Мар'яна.

— Щоб я на це? Це, жіночко, не так просто, готового рецепту тут нема, відмінні умови, відмінні люди, у нас воно вийшло живцем з віри… з чудотворної ікони одного чудотворця. Ти віриш, ти кричиш "ура", і твій рай забезпечений. Навіть коли й "нема Бога". Тут воно бухгальтерія… Балянс. Слово "капітал" тут ніякий страшак, певна кількість кредитових білетів, за які ти свій рай купуєш. І чим їх більше, чим твій рай кращий… І це знає навіть кожний вуличний продавець газет, при чому той ніколи не погодиться належати до тих, що кричать "ура", і їм все дають, клясова свідомість" для нього така ж образа, як і "сучий син", бо його ідеал — Вандербільд. І такого тут не угробиш, це тут жива фактура. Від початку віків. Від гори до низу.

О, є! О, є! Господарство це велике і там ти чого хоч… Свобода ж. На вулицю вийдуть патлаті молодики, поб'ють тобі вікна, бо так їм хочеться, до тебе прийдуть молоді люди і заявлять, що ти кандидат до пекла, якщо ти не перейдеш на їх віру, в суді вирішуватимуть, хто сотворив небо і землю, але це… Жіночко! Це демократія. Тут тобі розпережись і трісни… Байдуже. Твоє діло. Все твоє, все знайдеш… Але єдине, чого тут не знайдеш — гробниці перед будовою Конгресу і в ній мумії, перед якою стоять черги, щоб їй вклонитися, — говорив Іван, сливе патетично.

— Жіночко! В цьому вся суть. Вся заковика. Збожнено творця черг, — говорив Іван, ніби він відкривав саме небо. — Без черги ти ноль, все в черзі… тож-то тут ти мотор, машина, якийсь б’юїк. Збираєшся на місяць. Як його, скажеш, таке угробити? З чергами сюди не рипайсь. А може! А може! Що ти, жіночко, на це скажеш? — відспівав Іван своє і обличчя його понялось сміхом.

Мар'яна посміхнулась на це також, їй, видно, це смакувало, хотіла, видно, ще щось з цього мішка запитати, але вийшло зовсім з іншої опери.

— А чи пригадуєш, Іване, коли ми вперше з тобою зустрілися? — говорила вона з посмішкою, від якої несло медом.

Іван ошарашений. Бух-тарах. Чогось такого він і не пригадує, весь той їх колишній світ, так завалений і такими глибами, що його звичайна пам'ять ледве чи й зрушить. Однак, питання впало і піднось відповідь.

— Ще й як пригадую. Бувало в тих різних таборах, при голоді… Хутір, ваша їдальня, пиріжки… Там це й звершилось.

— Ха-ха-ха! — вперше, по справжньому, розсміялась Мар'яна. Та які пиріжки… Тож на балю. Ти прийшов з війська… Молодий підпоручник… Школа давала баль… Я попросилась на вальс… Ми шалено крутилися… Опісля ми вийшли в сад… Ти оповідав про собачку Жучка, якого ви мали в сотні.

— О, о, о! Пригадую, пригадую. Ти була в білім серпанку.

— Не в білім, а рожевім.

— Добре пам'ятаю — в білім… І про ніякого такого Жучка не було мови. У нас такого не могло бути.

— Ой, же ж і забув. А я пам'ятаю. І знаєш чому? Бо той танець пішов зі мною… І пішов, і пішов. І коли б, може, не він, ми з тобою не сиділи б тут сьогодні, а коли я була сама, єдиним товариством були згадки. І той танець завжди в тому… На першому місці.

— Лицар з казки… Щось, як з тим Жучком.

— Іване! Старий скептюро. Коли б ти знав у якій була порожнечі.

— Тебе не відвідали? Геніяльний мій братик? Блискуча твоя сестричка?

— Знаєш, хто мене раз відвідав? Ніяк не вгадаєш. Михайло. Пригадуєш? Петрів. Власним автом… Увірвався, і в голос, по-українськи викрикнув: "Чи тебе, тітко, ще не догризли ті шакали?" "Михайле, кажу. То ж стіни." А він — "Брудні ті стіни і тільки. У нас, каже, можуть жити лиш три професії: брехуни, п'яниці, злодії." "Але, Михайле! Сину!" А він обняв мене, пригорнув… "З тебе, тіточко, вийшов ідеальний боягуз. Продукт ленінізму." Налякав, налякав, залишив кіш їжі і від'їхав. А чи вгадаєш, що з ним сталося?

— Догадуюсь, — спокійно відповів Іван.

— А чи вгадаєш, за що?

— Ніяка загадка. Ясно.

— Не зовсім ясно. Дисидент. Чув щось таке? А такий був, кажуть, інженер, будував метро. А чи знаєш, куди його? До божевільні. Ти собі уяви. Пригадуєш, той Петро… Найбільший з нас боягуз, а син отаке… Чи не по матері — пригадуєш Катерину Львівну. Вона того Петра звала Шматро, не живуть вже обоє, а картини його також щезли з пам'яти, частина разом з хутором, портрети на звалку, переважно це були величності, а наші величності, знаєш… Дим-димок від машин…

Отака їх мова. І було її сила-силенна, поминали далеких і близьких, а найбільше в тому мороці з'являлись Андрій та Ольга. Ця остання, як було вже сказано, змінила свою професію, перебралася в Пакистан та оголосила війну цілому союзові рад, на що Мар'яна має свій гострий погляд і свій коментар.

— Як там, Іване, не кажи, а не будь Ольги, Андрієві, особливо за перших років його літерацтва, не було б так легко пролізти крізь те вухо голки, що йому пропонували тодішні умови, це вона вигаркала його перед всіма тими Косіорами, вона мала нюх, сприт, нахабство, коли хочеш цинізм, та коли Андрій їхав до тієї Москви, за ним була Ольга, її кум, начальник українського Ґе-Пе-У, Балицький, а коли Сталін вирікав те епохальне "діти не відповідають за батьків", то він був вже відповідно підмазаний, бо стосувалось воно лиш Мороза і, здається, нікого іншого.

Розуміється, що пізніше Ольга стала Андрієві тягарем. Причиною була актриса Виноградова, почались скреготи, Ольга не була з тих, що могла з цим миритися і нарешті дійшло до зриву. І чи знаєш за що? За тебе, Іване. Її питали за тебе, їй це осточортіло, життя її більш не цікавило і вона бовкнула: поцілуйте ви його десь, ціле життя ви його мучили, тепер же йому на вас наплювать. Більшого ви й не варті. І це вирішило. Така тобі та Ольга.

А Андрій… Він тепер сам і не так сам, як розшарпаний, більше по лікарнях, ніж вдома, викроїли йому пів шлунка, а все-таки написав нову п'єсу "Крила чайки", яку, здається, вже знято з книжкового ринку, бо це натяк на щось, я не знаю що, небезпечне.

І так воно з нами, Іване, є, нерви, все нерви, боїшся власної тіні, все насичене страхом, може це і є пілюля для втримання покори, але організм, що живе на пілюлях… Дуже дякую. Ледве чи можна тут заздрити, — говорила Мар'яна на диво рівно, чітко, чистою українською мовою, якої вона вже давно не вживала, а разом так ніби вживала її завжди.

А Іван здивований, звідки у неї та мова, то ж то роки і роки мовчалося, то ж затискалось кожну думку, аби вона не вирвалась з ваших уст і враз ця така зухвалість. І коли вони почали про це мінятись питаннями, Мар'яна не ходила далеко за відповіддю.

— Це, якраз, звідти, — казала вона роздумливо… — З мовчання. У мовчанні, коли воно накинуте, людина стає такою скринькою Пандорри, у якій складаються всі людські лиха, це незалежний, сам в собі універс, де кружляють туманності думки, з яким формується ясність. Родиться пізнання, наростає протест, опановує пристрасть… І в основі, це стихія брутальна, і вимагає вона брутальних засобів, щоб втримати її в шорах. З цього у нас такі порядки, ми не живемо, а душимось. Багато місця, а нам тісно, тривале тиснення, на верху з безмежжя влади, на низу з такого ж безвладдя. Невловиме й не збагнуте диво… Ми його знаємо, воно болить, але змінити його не сила.

Така ось їх, Івана і Мар'яни, тепер мова, їх мов би звільнено від них самих, і вони зі всього дивуються. То ж те саме небо, таке ж повітря і вже, напевно, те саме сонце, що ходить довкруги землі тією самою, номер 45, стежкою, а така, диви, дивовижа, що її ніякий подив не в силі зміряти. І вони хочуть, бодай самим собі це сказати… Знаючи, що це не змінить точки бачення тих проекторів, що саме так хотіли зладити цей синій псалом вічности.

Довкруги них тут, як бачить око, тиша. Ферми та поля, пшениця, та вежі силосів, та корови. Хто так вигадав, коли на цій самій плянеті, в цей самий час і годину, зриваються вулкани і плянуються нові проекції нових веремій, але для них це якраз те, де вони вдома. Висота їх років і пройдений ними відтинок часу, вистачальне для цього оправдання. Їх бурі прогриміли, їх пристрасті втихли. Під ними твердий ґрунт, біля них лад, порядок, безпека. Вийдеш, отак, ранком до сходу сонця, на травах краплиста роса, над річкою нерухомо, вуалькою застиг туман, здалека, отуди, як той туєвий, на обрію ліс, доноситься звичне пугукання сови, на синьо-рожевому спаді неба, розсипано рухливі точки птахів, які настирливо квапляться до найближчого озера, із-за краю землі виступає вогненне коло, яке зумовлює черговість днів, як черговість ударів нашого серця. Так було завжди і, віримо, так буде завжди.

Кінець

Торонто, 1953-82