Втеча від себе

III

Хто це такий Сашко, звідки і як потрапив він до її кола? Це було в Києві і він просто "появився"… Несподівано, без запрошення, без стуку, без дозволу.

Молодий, рослий, з темними, гострими очима юнак з обличчям дорослого, який знає більше, ніж знає, який був, здається, учнем Художнього Інституту, але вправляв також у музиці, як і писав новельки. Головне ж малював. І то в абстракті… А це значило протест. Того стилю, в тому просторі не визнавалося і навіть за нього каралося. Хоча все це разом — малярство, музика, література для нього лиш оздоба, лиш регалії. Його покликання — бути майстром життя, це значить "бути" і завжди на першому місці, грати ва-банк, на повний голос зі спритом майстра.

Віра ніяк не могла збагнути, чому саме той Сашко так особливо її вирізнив серед багатьох, багатьох інших. Нема-нема і ось знов є і завжди підкреслено, з позою, з виразом. То він приносив особливі, мало відомі, збірники поезії, то показував журнали з пишними ілюстраціями найновіших мод однаково, як малярства, так і жіночих капелюхів. Любив завдавати нахабні питання… Чи читала вона, наприклад, Гемінґвея? Джойса? Кафку? Віра ніяковіє, нічого такого вона не читала, ані навіть не чула, їй соромно признатися, бо у того вигляд, що названі ним імена — абсолют. Коли ти їх не чула, ти іґнорант, сто літ за поступом.

І говорив Сашко з Вірою, як це не дивно, по-українськи. Хто в Києві, приватно, на вулиці, між людьми на таке відважиться? І він же, видно виразно, не українського накорення. І з цього приводу, Віра пригадує, між ним виникла така пікіровка:

— Хіба ви українець, що говорите цією мовою? — питала іронічно Віра.

— Ні, — відповідав Сашко ноншалантно.

— То чому ви…

— Говорите на цій мові? — перебивав він її в тому ж тоні і одразу відповідав: — Бо я українець.

Віру це баламутить і він це бачить.

— Ви напевно єврей, — находить вона вихід з положення.

— Ні, не єврей, — перечить він з легко посмішкою.

— Вибачте. Я помилилася, — казала Віра з виразом полегші.

— Ви не помилилися. Я таки жид, — говорив він з тією самою посмішкою, у якій годі розрізнити кпини від радости. Віра заскочена, вона розсміялася.

— То це ж все одно, — казала вона.

— Не з точки філології, шановна Морозівно. Дозвольте мені зватися у мові, яку я визнав своєю. Чужі мене не обходять. По-англійськи мене звали б джю. І я не перечу.

Питання вичерпане і більше до нього не верталися, Віра не брала цього поважно, Сашко для неї випадковість, за межею її розуміння, хоча інколи це вражало. Взяти б хоча такий випадок: 1939 рік, осінь, протягнута братня рука, визволення Западної. Київці кидаються в той прорив масою і вертаються навантажені хто чим тільки потрапив. На Вірочці елегантний, ясно-червоного кольору светерик, чорна, сатинова спідничка, делікатного фасону черевички. За милю видно їх походження і Віра переконана, що такий естет, як Сашко, який завжди одягнений за модою його Заходу, належно це оцінить. Але при першій з ним зустрічі, що вона бачить? Що це він вигадав? Провокативно-полотняна з червоним косничком сорочка, вилинялі коверкотові, неглажені штани, високі, мазані дьогтем чоботи. І замість розхвалити її "европейськість", вона побачила в його гострих очах бистрість іронії.

— Сашко, Сашко! Я вас не пізнаю, — викрикнула кокетливо Віра.

— А я вас пізнаю: дочка репресованого ворога народу, небога орденоносного письменника СССР у буржуазних крадених лахах, — висловивсь він з демонстративною безпосередністю.

Це був шок. Віра — зразок збентеження.

— Ви мене ображаєте! Я нічого не крала! — викрикнула вона знов, але вже без кокетства.

— Я не сказав ви, — відповів той спокійно. — Для вашого дядька вдячна тема: "Світова революція чи дрібноміщанство". Не кажу крадіж. Такий епітет їх не проймає, а дрібноміщанство все ще в зневазі, — говорив він незучаснено.

— То по вашому, ми злодії? — викрикувала далі Віра.

— Гірше. Лиш їх руки і ноги — буркнув Сашко.

Цього було більше, ніж досить, щоб він, хтозна де опинився, на щастя їх ніхто не чув збоку, тож-то Віра хоч і дуже сердилась, доносити не збиралась, лишень гнівалась, а також думала, а по часі, навіть відгнівалась, їй той задавака чимсь імпонував, мабуть незвичністю і це вирізняло його від решти інших, з якими вона зустрічалась.

От хоч би ті його розмовоньки. Пригадує ту його казку про народ, що цілу свою історію тікає від себе і не може втекти, з мрією про рай, раз у небі, раз на землі, завжди з вигнанням. Райські люди грішили, приходив з огненним мечем і титулом архистратиг Божий післанець і їх виганяв. Це повторялось… І останнім таким післанцем… Знаєте хто? З титулом — ге-не-ра-лі-сімус.

— Ви божевільний! — викрикнула Віра.

— Не заперечую, — говорив він зниженим, масляним тоном. — Ми всі божевільні. Чи ви знаєте де ваш батько? Чи ви можете про нього щось говорити? Бодай з вашою мамою? А чи знаєте чому це діється? — Віра, звичайно лиш витріщить свої гарні очі і мовчить. А Сашко вед своє: — Будують рай. Не перешкоджайте. А щодо вигнання… Хто про це думає? Лиш бояться. Жити в раю і жити в божевільні те саме — замкнуті обрії, на вікна ґрати і нема гріха, а людина на це голодна, це стає ідеалом, гріх і простір її мрія. Все рветься у простір… З-під каменя рветься трава, дитина тікає від матері, листя розлітається з дерева, нарешті, зорі, сонця, системи, галактики. Все тікає. І все від себе. У простір, у далеч, у безвість.

Отакий був той Сашко, отаке він торочив, а Віра слухає, переймається. І забуває його таки прикрі випадки.

Ось хоч би ще один такий, пригадує, випадок, у травні наступного року, коли вона скінчила консерваторію і вперше виступила зі самостійним концертом в клюбі "Більшовик". Вона старанно, за всіма правилами вокалістики, виконує кілька оперних арій, її сплескують, підносять квіти, вітають з успіхом, але їй чомусь конче хочеться почути, що скаже на це Сашко… А той лиш висловивсь:

— О, як на клюб "Більшовик" — вистачить.

Віра почервоніла близько до сліз і лишень зазначила, що після цього не буде настоювати на дальше з ним знайомство.

— Дуже шкода, — відповів він на це і зник з обрію і то на довго. Про неї писали районові газети в суперлятивах, але Сашкове зауваження муляло дошкульно і годі сказати чому. І хоча він сам зник, але його зауваження не хотіло зникати, пристало, мов смола, і переслідувало її примарно, особливо ночами, коли вона не могла заснути, передумувала свої успіхи, будучи переконаною, що вона направду великий талант, як це в її роду прийнято, де буяли самі таланти — дядько Андрій великий письменник, дядько Петро великий художник, її батько великий "ворог народу", дядько Софрон великий пролетар. Є ще десь там… Тсс! За кордоном… Про яку всі мовчали і разом всі думали… Велика тітка, лікарка… Яка присилала матері харчі й медикаменти. Отже, родин великих… А той нахаба… Хоча в дійсності, що він для неї? Чому стільки нервів? Навіть мати помітила.

— То твій Сашко — "інтеліґент"! — вирвалось у неї. Найбільша образа епохи. Була така каста, — індивіди, що все знали краще, майстрі революцій, перші її жертви, обов'язкові її поборники. Так думали про них статечні люди, так думала і мати Віри, яка мала вже тієї революції по саме горло і ненавиділа все, що з нею ототожнювалось. Для її дочки, це аж ніяк не по дорозі, ти, дитино сама по собі, в повітрі, як ластівка, що літає й щебече. Природа тобі підкаже, що воно і як воно у нашому світі.

Так воно й сталося, лишень дуже по своєму. У вересні, сорок першого року, до Києва "прийшли німці" і все полетіло шкереберть.

Сашко тоді знов, як мара, виступив з небуття. Побачила його і зойкнула:

— Але ж, Сашко!? — Цим хотіла сказати, що для нього тепер тут не місце, а він, у темній, як на баль, краватці, чистий комірець, у очах посмішка.

— Ви, бачу, злякалися. Я той самий, — казав він ноншалантно, ніби це мова про його краватку, а не про його бути чи не бути. І до цього додав: — Вірочко. Життя вчило мене тисячі років, я вийшов з Біблії, моя кров насичена електронами уваги, небезпека — перша моя сестра, знаю її природу і тут, Вірочко, нема вибору. Моїх батька й матір забрали марксисти, мені погрожують нацисти і що мені лишається — степ, вольна воля, є така нація, якої Біблія — степ, також тисячоліття, ті там могили її ієрогліфи, пригадуєте — "високії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло". Га? Є такі люди. І я знайшов між ними і собі місце. Я переніс своє шатро до них. І це записано у моєму пашпорті. І чуюся безпечно.

Віра дивувалася, а він дивився на неї, як на дитину, яка не розуміє, але й розуміє і, видно здалека, що у неї на думці, щось її особисте, що влилося у саму її кров і кружляє по жилах, як вогонь. Хотіла б спитати, але ж це не час.

— А ви, здається, все ще в гніві, — заговорив він знегодя. — Забудьте. Я був тоді сердитий. Ви співали чудово.

— А тепер? Вже не сердитий?… Хотіла спитати Віра.

— Лишімо "тепер", — казав він, коли вона його все так спитала. — Кожне "тепер" приходить і відходить, приходить "опісля". Пригадуєте, нашу розмову про рай? Проломлено його двері. Мені обридли угодники Кремля, смердять здохлі догми, двадцять п'ять років "Дем’янова уха" — їж, або куля в потилицю.

Віра це дуже слухала, але не дуже розуміла, загостра тема, разючі символи, до такого не звикли її вуха, ще перед тижнем від такого могли потрястися земля і померкнути сонце, але сьогодні це вже банальність. Йшли, між іншим, руїнами, де ще вчора стояв Хрещатик, міст від години п'ятої вечора до години п'ятої ранку, клалося в домовину і закривалось вічком, западала тиша й темрява, яку інколи, там то там, стьогали постріли, або розпачливі окрики.

Віра з матір'ю Мар'яною, жила у старій, облущені будові ХVІ-го століття, званій КОБУЧ, залишок від зруйнованого Михайлівського монастиря, що до війни правила за студентський гуртожиток, тож-то тепер — звалище бездомности, між яким опинились і ці двоє, недавно мешканці Хрещатика, що зірвався в повітря з єдиним щастям, що їм вдалося вирватись з того мало не голими, але живими. Їх келія — три на п'ять метрів простору, товстючі стіни, склеплена стеля, глибокі вікна, прогнила підлога і ніяких меблів, ніяких речей, ніяких харчів. У довгих, похмурих коридорах вештались загадкові постаті, раз у раз зчинялися рейвахи. Мати Вірина відходила на село за харчами. Віра лишалась самою, поява Сашка, була для неї збавленням, янголом-хоронителем.

Щоб бути ближче, він і собі роздобув приміщення у цій споруді, з місця зударився з голодом, виграв турнір, за статтю "Модерне мистецтво" здобув співробітництво в новоз’явленій газеті "Українське слово", а тим самим і талони на обіди її їдальні і не лишень для себе, але й для Віри, під претекстом, що вона його жінка, чого вона, розуміється, не знала.

І це був також Сашко, що почав намовляти Віру залишити Київ в напрямку заходу, що означало "заграницю". На таку думку Віра ахнула. Чи він розуміє, що для неї залишити Київ — залишити життя? Але Сашко є Сашко, це зразок невмолимости. Чи вона розуміє, що їх карта Києва бита і то назавжди? За нього провадиться гра ва-банк, виграють "ці" з Києва зроблять порожнє місце, виграють "ті", порожнє місце лишиться з них самих. А чи не мають права і вони на життя?

Це питання також… Віра почала підводити інвентар свого Києва, як сказано, вона жила з матір'ю на Хрещатику, поблизу Прорізної, у так званому Сліпому перевулку на другому поверсі старовинної споруди, компактно заселеної різним людом, у одній, з входом від надвірної веранди, кімнаті з одним вікном, одним столиком, одною шафкою, двома ліжками, двома стільцями та різним іншим крамом, а між тим поруч, в рамцях і без рамців, фотографій розвішаних на білених вапном стінах. Високе, вузьке вікно завішене пожовклою, ще з царського часу, мережною фіранкою з виглядом на заднє подвір'я та дощаним, потемнілим від часу, тином з великою дірою, через яку лазили люди й тварини, які хотіли скоротити собі перехід до сусідньої вулиці Пушкіна.

Споруда несла на собі тягар принаймні двох століть, мільйони людських кроків вигладили і майже зрівняли її сходи, трухлявість поняла все, до чого лиш торкнешся, у шпаринах заселилось твердо багато поколінь особливого тваринництва званого клопами, у мушлі кухонного зливу, ранками можна сполохати зграю щурів, а коли та пускались в хід примуси і герці власництва п'ятьох господинь, це нагадувало не майстерню, де майструють борщі і вареники, а залізничне депо, де кують і лютують метал.

Одначе, все це взяте у всій своїй дивовижності, не творило для Віри особливого здивування, ані навіть питання. Оселились вони з матір'ю тут від тридцять сьомого року, коли Вірі було треба вступити на високу школу і прибули сюди з їх рідного Канева за допомогою і протекцією їх всемогутнього дядька Андрія, їх "жил-площа" не відходила від загального стандарту мешканців цього міста, за винятком хіба таких, як той самий дядько Андрій, який займав аж три кімнати з окремою кухнею у величній будові Роліт на вулиці Леніна.

Також це аж ніяк не відбивалось від'ємно на соціяльно-товариське становище Віри, вона належала до кола знаних, а тим самим упривілейованих, її соц-походження делікатно замовчувалось, становище її батька зникло з нам'яти, її моментум оберталося в ореолі знаменитого дядька, а до того молодість, надміра енергії, розквіт пристрастей, вечірні прогулянки Володимирівським пригірком, студентські куплети, любовні залицянки. Не дивлячись на розміри її житла, до неї залюбки заходили хлопці й дівчата, які могли сидіти плече в плече навпочіпках, жартувати, грати "в пошту", а то й танцювати не дуже переймаючись кубометрами простору. І єдине, що могло бентежити цей лад, це протести сусідів, тут зараз за тонко стіною, які не завжди хотіли розуміти молодість, заявляючи одверто, що вони тут не самі, що за стіною також люди, а між ними старі, втомлені, хворі… Це, розуміється, приємність не велика, але ситий голодного не розуміє, Віра могла турбувати сусідів з найблагородніших інтенцій, щоб життя їх тут хоч дечим різнилося від життя блощиць та щурів. Тож не можна, либонь, дівчині сімнадцяти років закопатися в мізерію гістериків, старців та немічних. Віра вимагає жертви, її роки не розуміють милосердя, але за винятком її матері, яка часто вечорами відходила, бо "мала якусь там важливу справу", лишаючи дочку з її товариством самими, решта мешканців тієї споруди бунтувалася. Така собі безсердечність. У одних їх молодість, у інших їх горе.

Але молодість, завжди молодість. Навіть тієї суботи, під неділю фатального 22-го червня, Віра має повну по вінця кімнату друзів, пробавились до другої ночі, аж поки, на протести незрозумілих сусідів, їх розігнала міліція. Віра лягла десь о третій, була сама, мати, як звичайно, ночувала у дядини Ольги, була розхвильована, заснула ген над ранок, твердо спала, а прокинулась, було, мабуть до обіду, бо за вікном все залите сонцем. І почувалась дивно. А її жил-площа нагадувала дорогу, якою пройшло торнадо.

І вражала особлива, напружена тиша, ніби весь то будинок залишили мешканці. І цікаво, чому не приходить мати. О, байдуже, є чим журитися, тож "вихідний", вона може повалятися, перебирала враження вчорашньої вечірки, було на диво весело, подобався їй той політехник Василь Кужіль, танцювала з ним танго провокуючи Таню Круженко, яка була до нього безнадійно закохана. Зрештою, всі там були закохані, приємно це бачити і це розуміти… Гостра, прозора ясність, все близьке, все досяжне, легковажна певність… І такий міцний, молодий сон з таким лінивим пробудженням, через піввідкрите вікно лилася сила великого літа, з далекої висоти долітала синя латка неба.

Матері не було й не було, а повинна вже бути… Вихідний день, вона могла поїхати до тітки Ольги, яка перебуває з Юрієм в Пущі-Водиці, чи не зібратися і їй туди. Але мати не мала звички лишати її саму без попередження, а вона не звикла без матері господарити, це їх порядок і дивно, чому його сьогодні порушено.

Віра чекає. Віра думає, а час тікає, наближається полудень і треба вставати, готовити сніданок, вийти на вулицю. А коли виходила то підбігом, ніби хотіла летіти, на ній легка, біла з чорними крапками, без рукавів, суконка, її постать струнка і пружна, погода свіжа і сонячна, грайливо вибігає на Хрещатик і дивується, чому там така незвична кількість люду. І така тиша. Такі дивні, чимсь перейняті, обличчя. За такого часу, звичайно, люди тягнулися в напрямку Дніпра, де вода і пляжі, а це ось якийсь вир, сливе на місці, на розі Прорізної біля університету три автобуси під ґазом, гурт уніформної комсомолії, промчалося кілька військових машин.

Віра повернула на Ленінську, там менше руху, йшла швидко вверх і ось побіля будови Академії Наук, вона чує голос матері:

— Віро! Вірочко! — І в голосі якась тривога, мов би вона злякана. Побачила матір на другому хіднику одягнуту по буденному у чорну сукню, волосся недбало чесане, у руці кошик. Віра швидко перебігає до неї.

— Мамо! Де ти була? Чому така схвильована? — питала здивовано.

— На базарі, — казала мати.

— На базарі? То ж сьогодні вихідне, — дивувалась Віра.

— Яке там вихідне. Не бачиш? Всі біжать. За харчами, — казала мати.

— Чому так нагло? — питала Віра.

— Що ти не знаєш? То ж війна. На нас напали німці! — приглушеним голосом, мов би вона чогось боялася, казала мати.

Віра опісля не раз і не раз пригадувала ті години, знайти їх вислів не знаходила слів. Відчуття удару… Зриву… Бистра хвиля шарпнула і жбурнула в безодню. А разом — нагло й спонтанно відчула полегшу. Обличчя прояснилось. І помітила, що це діється не лишень з нею. Ніколи, ніколи не забуде. В повітрі виразно відчувалась радість.

Ці дні і ці місяці… Муравлище, до якого кинуто камінь. Все метушилось, все бігло, все несло. Харчі і харчі. Перша й основна вимога. Вулиці переповнені. Машини легкі, машини тяжкі, автобуси, вантажні, крутіж, смерч. Віра до краю збита з пуття, що буде з нею, з мамою, куди їм вдатися, за що зачепитися? Дядька Андрія з родиною вивозять, дядька Петра одягнуто в уніформу і приділено до пропаганди, їх Михайла забрано також, тітка Катерина ще не вирішила — виїжджати, чи залишатися, всі "більші риби" виїжджають, але Мар'яні з Вірою ніяк не пристало кудись їхати, Андрій пропонує їм свою квартиру, дуже спокусливо, однак Мар'яна боїться, дуже бо та квартира заанґажована, краще бути непомітною, хто його знає, що з того вийде, але чому така паніка? То ж "наші" б'ють напасника на всіх фронтах, не сьогодні — завтра повернуть на Берлін, послухай лиш останні вісті.

Київ, одначе, спорожнявся помітно, особливо від партії і це знак не обіцяючий. Коли тікають щурі — корабель тоне, це знають всі. Але вулиці далі кишіли людом, переважно жіночим і все що було, щось несло, щось тягнуло — торбами, кошами, мішками, а там далі за містом, як Борщагівка, як Святошино, як Новобіличі, юрби дівчат озброєних заступами, риють рови. На небі ясно і гаряче сонце, і раз-у-раз літачки з чорними хрестами і зовсім над головами дівчат, які сиплють на них, повні кокетства, папірчики: "Дараґіє дамочкі, нє ройтє ваші ямочкі, завтра прідут наші таночкі, засиплют ваші ямочкі". Кому жарти, кому не жарти, мокрим від поту, переляканим до кости, до того голодним "дамочкам" — ніякі це жарти, але ж он всі тумби і всі забори кричать криком: "За родіну, за Сталіна!", "Впєрьод — на Берлін!" і як тут встоїш зложа руки?

Все йде, все вперед… А ось, блискавично рознеслась вістка, що десь там розбивають магазини. Маси хильнули. Не брали, а рвали, не несли, а перли, рятуйся, як можеш, "проклятій тій владі нарешті кінець", "носив вовк, понесло і вовка".

І нарешті, — хмарний ранок, велика тиша і звідтіль, як Дарниця, з лівого Дніпрового берега, протилежно від "ямочок" Святошина, почулась стрілянина. Били з гармат. Хто там і що там? Які ще суздальці, монголи, муравйови? Відповідь прийшла аж у п'ятницю вересня дев'ятнадцятого. З обох боків Хрещатика, від Куренівки та від Подолу, на мотоциклях, автах і танках, у їх темно-сірих шоломах, з виглядом парадуючих, в'їхали німці. Тих, що їхали від Подолу, кияни зустріли оплескам і обсипали квітами, — явище психологів, як світ-світом, нечуване. А де ж ті всі "ямочки" і не лишень за Святошином… Весь Маріїнський парк, площа Софії і всі інші площі ними скопирсано, а при в'їзді бульвару Шевченка, навіть кілька сталевих козлів споруджено і купу піскових мішків додано. Навіть страшно глянути.

Віра таких питань, признатися, тоді не ставила, вдовольнялась загальним "наші здрейфили", — хвалились — хвалились, маршували — маршували, барабанили — барабанили, а прийшло до діла — солом'яний вогонь, зграя зайців, майстрів голодів, винахідники стріляння в потилицю людей зі зав'язаними за спиною руками.

І ницих варварів… Тікаючи, вони, крім "ямочок", залишили тонни динаміту під такими "воєнними об'єктами", як Київська Лавра, у якій літописець Нестор писав свою "Повість временних літ", як Софія, яку будував Ярослав Мудрий, як Педагогічний музей, у якому урядувала Центральна рада, як міська опера, міська радниця і нарешті весь Хрещатик.

Запрошення для їх знищення. І почалось це з Хрещатика. Одного дня, його древні будови, одна за одною, летіли в повітря, вулицею пішли лави огню, небо закрилось димом. Місто занурилось в темряву, а в темряві страх.

Від п'ятої вечора до п'ятої рана стан облоги, до того додались облави, людей — винних-невинних, згортали з вулиць і скидали до ям Бабиного Яру, замаячіли силуети шибениць.

Ось воно для чого той там динаміт… Розтлити, розсипати в грузи… Давність, історію життя. Тепер, з цієї далечі, для Віри це зрозуміло, але тоді це значило горе, глибину якого не зміряти ніякою мірою. Вони з матір'ю опинились на вулиці… Вирвались просто з вогню… Отак в чому були… Думали, було дістатися до спорожнілого мешкання Андрія, але його двері були замкнуті з печаткою "Конфісковано військом". У новостворені управі міста їм запропоновано КОБУЧ — голі, вогкі брудні стіни, голод і холод. Залишився тільки Канів з їх бабунею Марією, але це не близько і комунікації ніякої. Брались торби і йшлось на села… Міняти, жебрати — і в тому мати Вірина. тож-то Віра залишилась, мов викинута з води рибина. Ті вечори у тому КОБУЧІ, за замкнутими дверима без світла, без їжі, зі всілякими вигукам в неосвітленому коридорі, з пострілами за вікном!.. Віра намагалась звикнути, зникнути… Починалась скорше, ніж звично, зима, вдарило холодом… Закутана в лахміття Віра шукала рятунку, манило одне тільки місце — базари: Сінний, Єврейський, Товкучка, а там загорнута в лахи бабуся з цигарним пуделком старих цвяхів, чоловічина в студентському картузі царського часу, пропонує старі, обдрипані штани, хлопчина з червоним носом, показує з рукава пачку цигарок "Труд"… Портрет Толстого, антрацитові шахи, розтоптані черевики… А там он… Склянка пшона, кілька цибулин, горнець картоплі, пара яєць, шматок м'ясива… І ціни! Не підходь… Особливо ти, Віро. І все це на очах щезало, а Віра лишалась… Сама, одинока в юрбі незнаних.

Та якось, на Єврейському, Віра побачила знайоме обличчя… Галя Піддубна. Одноклясниця консерваторії. — Вірочко! — Галю! — Та невже це ти? Ти не… — Слово "виїхала" не йшло на язик. — Я лишилася… — І також я. — Голодна? Ходи зі мною.

Того таки вечора, разом з Галею, Віра опинилася якомусь касіно на Липках, де було тепло, світло, багато військових — жінки, акордеон, танець, дим цигарок. З загального настрою. Віра зрозуміла про що тут ходиться, але вона голодна, а там он буфет і на нім… Господи Боже! Такого вона, як світ світом, не бачила… Її голод розгорівся вогнем і перед ним хто встоїть? Але це був також він, що врятував її. Танцюючи з високим, бравим, міцним лейтенантом, вона раптом втратила притомність. Що було далі, сказати годі, отямилась вона на квартирі Галі, де пила чай і їла смажену картоплю. А коли вранці повернулась до свого КОБУЧу, застала там перелякану матір, яка засипала її питаннями, де вона і як вона провела тут ніч, на що Віра не мала слів… Мати принесла торбину картоплі, кілька склянок пшона та горнець кукурудзи.

Це їх, сяко-тако, рятувало, але два-три дні і ти, мамо, знов бери торбу, якусь останню дрантину і манджай на села, від хати до хати — дайте, не минайте, людоньки, Христа — ради! Бо ж яка, скажете, інша рада, місто поняте голодом від краю до краю, для урядів та інших "відповідальних" ще щось підкинули, а ви решта, жийте не жийте, справа ваша.

Саме на цю наглість і навинувся Сашко, Віра дивилась — чудо не чудо, а таки він, а той загорнув її зі собою, раз до редакції газети, раз до їдальні міської управи, а там, диви, спритний армянчик, відчинив погребець, у якому, за в'язку карбованців можна поласувати жолудьовою кавою з печивом бурякового солоду: прибули завзятці зі заходу і постала "Спілка письменників", а там і засідання, і дискусії, на стіні портрет з підписом Симон Петлюра, на будовах, сям-там прапори жовто-синьої барви, в кабінеті головного редактора "Українського слова" — величний знак Тризуба, на вулицях все більше і більше української мови.

А одночасно… Однієї, як звичайно, мертво-темної ночі, небо над Києвом забагрянилось, а вже д'ранку всім було знано, що згоріла їх стара "Дума"… тож-то небавом, такої ж ночі, Київ шарпнуло зривом. Це значило, що один з найзнаменніших соборів його Лаври, обернуто в грузи. Зникали жовто-сині прапори, забрано голову міста, змінено редакцію "Українського слова", розгромлено Спілку письменників… Ходити по вулицях міста те саме, що ходити по замінованому полі. Віра збентежена. Що це діється? Навіщо класти міни під собори? Хіба це стратегічні мости? І знов ті німці. То ж їх зустрічали квітами.

На що їй говорив Сашко:

— Зударилось два грабіжники… За чужу власність… З різним розумінням грабунку. Забити мільйони голодом, зірвати будову з часі княгині Ольги… Скільки переваг дає одно таке зірвання собору: знищено важливий об'єкт релігійного культу, знищено головного конкурента Василя Блаженного Москви, скинуто відповідальність на супротивника, показано, кого ви вітали квітами.

А ті, що їх вітали… Тим що… Їм тільки простір. Ніякі собори. Це робот, машина. Підійшов, загорнув — живе-неживе до звалу, там має стати Райх, Третій Райх… На місці Третього Риму… Така тобі фигля-мигля. Премудрість вибраних.

— Але ж Київ! Мій Київ! — лементувала Віра. — Завіщо його терзають?

— Саме за те, — казав грайливо Сашко. — Що він ваш. Це вони знають. А для них ви… Знаєте, яка вартість для них ми? Погляньте на купу муравлища… Воно вам скаже.

Сашко любив ставити такі питання і давати на них такі відповіді, це його коник, тож-то Віра любила це слухати і так вони, день-у-день — Сашко говорив. Віра слухала і непомітно вливалася в течію його мислення…

Йшла і минала міцна, тверда, зухвала зима, а з початком наступного літа розпочався той виїзд до Райху. Спершу молоді люди… Хлопці й дівчата… З наміром не вертатися. тож-то згодом їх вже вербували…. А ще згодом їх хапали і під вартою, вантажними вагонам вивозили.

Сашка виразно розмивали роздуми, Віра це бачила і також догадувалась, що в нього на думці. Київ, як стій, порожнів — виїзди, вивози, Бабин Яр, у повітрі відчувалась трагі-елегія, ніби воно й мирно, у музеї на Олександрівській мистецька виставка, в розмінованій опері готовлять "Запорожця", але разом, в атмосфері заносить на бурю. Кияни це чують, знають, розуміють, їх випробування, можливо, щойно починаються, а Віра з матір'ю, які, за старою звичкою, пробиваються з дня на день, починають також бентежитись. Вони не дуже возяться з газетами, не слухають радіо, але вони знають, що та на тих фронтах діється. Можливо ще "вони" й повернуться, а це значить… Не треба казати… Їх там давно засуджено, зрада родіни, це так зрозуміло і тут хіба живцем в землю.

Це вони знають, а разом, мов би не знають. В людині, при кожній погоді, десь там глибоко, як не живе, то все-таки тліє, іскра надії. А може воно… А хіба за що… Гарячим залізом випалюють в тобі твою надію, а вона живе. Приходять одні — живе, приходять другі — живе… Людина, як не кажіть, за винятком хіба блощиць, найживучіша твар на землі і ніяка чума, навіть марксизм, її не видушить.

Це, Віра пригадує, філософія Сашка, він був тут з ними завжди, мати навіть забула, що він "інтелігент", а Віра таки з ним та з ним і нема ради. Їй не відомо чому той хлопчисько аж так ними зайнявся, але хай… Молодь. Такого не збагнеш. У них там своє. Життя є життя.

Та ось почалась мова про той виїзд. І куди? До того ж Райху. Віра, було, зчинила рейвах, ні до якого Райху вона не їде, але Сашко вів своє, ніби пояснював таблицю множення, коли два рази — два, буде чотири. — Бачили ви… (вони все ще на "ви") ту там, на Володимирівській, крамницю nur für Deutsche? Чи знаєте, що ми для них лиш Eingeborenen? А чи знаєте, чому в Києві перестали ходити трамваї? Або чому заводять для нас лиш чотири кляси освіти? Вірочко. Це мова африканських колоній. Ті мудрі люди, затіяли зробити з нас Niemandsland, назвати його Ost, поділити на лятифундії і роздати на власність своїм заслуженим ген разом з нами. Чи ви на таке годитесь?

Віра тоді вибухала, її очі блищали.

— Тоді чому ми тут? А не з тими, що проти них?

Сашко відповідав методично:

— З тими, що, викинули вас дитиною з вашої хати? Що забрали вашого батька? Що вбили голодом мільйони ваших близьких? Що залишили пам'ятку Сибіру? І дуже можливо, — речнив далі Сашко, — вони ще вернуться. А як вернуться, чи уявляєте, що вони з нами зроблять? Тож шукатимуть козла відпущення, тож помста — основа їх моралі.

Віра дослівно не мала на це слова. — Тоді, значить що? Тікати? — виривалось у неї питання.

— Значить — тікати, — з посмішкою, ніби це дотеп, казав Сашко.

— Тікати?! — перелякано казала Віра, уста її тремтіли. — Куди скажете тікати?

— Я вам казав… Може забули. У всесвіті все кудись і від чогось тікає, — тоном жарту, говорив Сашко.

— Здається, ви нічого не мали б проти, бути, скажемо, співачкою і чарувати серця світу вашим малиновим голосом. А чи знаєте ви, що, наприклад, у Відні — найкращі вчителі цього бравурного мистецтва? От ми до них і втечемо.

Можливо, це був і жарт, але він вплинув. Віра, мов би отямилась. І нарешті, мовчазно погодилася. Не вдаючись в деталі, як це їм разом пуститися в цю дорогу… "Записатися", а чи просто, як двоє друзяк без норми форми, у них це дійшло до такої абстракції, де вже годі шукати норми.

Віра, отже, годилася, але гірше з матір'ю. І зрозуміло. Дилема без рішення. З тим їх "їхати разом", ще пів біди, воно до того, здається, велося, але куди їхати, пощо їхати, як їй самій залишитися, це вже інше питання. Чи те їх "тікати" вихід з положення?

На сцену, в ролі адвоката, виступає Сашко, його аргументація невідпорна.

— Мар'яно Миколаївно, — вирікає він тоном категоричности. — Тікають від різних стихійних явищ… Від вулканних зривів, від чуми, від торнадо. Ви, наприклад, тікали з власної хати. Чого мені хотілося б, це заощадити вашій дочці повторення дороги ваших випробувань. Чи ви мене розумієте?

— Чи не думаєте ви, молодий чоловіче, що з кожним лихом треба якось боротися? — несподівано для Мар'яни вирвалось це її питання в такій незвичній для неї подобі. Сашко на хвилинку стратився. Віра, що була при тому, різко глянула на матір. Вона ніколи ще не чула, з її уст, такої дефініції. Сашко посміхнувся. — О, так! Розуміється! Боротися! Але як, але чим, але де? Від цього багато залежить. То ж борються… Мільйони… З різних позицій. Ваш, наприклад, чоловік… Мільйони йому подібних. Мільйони, що йдуть в полон… Мільйони, що тікають. Отже борються… Але в сумі-сумарум перемагає лихо… Сила, що росте не плекано… Як бур'ян, як пошесть. Зброя стихії. Боротьба з нею — боротьба з тайфуном, що несе спустошення і єдиний рятунок — втеча. Маси полонених — втеча, їх лихо має грізних союзників… Щоб вони не тікали, їх табори обернено у табори голодової смерти, щоб перемогло їх лихо, за це дбає потуга Америки. А ми тут з вами… Що лишається нам? Залишитися і чекати… Поки ті не прийдуть й заберуть… Або ці, що обернуть нас в паріїв…

Бідна Мар'яна Миколаївна, що може на таку злив аргументів сказати, так, воно ще не все, вона знає, але як його вгамуєш, щоб з того вийшов доказ істини? І остаточно, що їй залишається? Розлука з дитиною, яку вона, як зіницю ока, берегла в часи найжорстокіших негод минулого. Вона годиться. Прийдеться таки вертатися до Канева, а там вже якось… Зі старими батьками, сприймати удари. Боляче, дуже боляче, нестерпно боляче…

Сашко і Віра збираються… І одного гарного червневого дня, з невеликими валізками, вирушають. Спочатку не просто Київ-Відень… Сашко майстер психологічної географії, вони навіть не намагалися дістати перепустки з Києва, це могло б скінчитися "остом", тобто одразу за станок фабрики з телячими вагонами переїзду… Вони повертають пасажирським на Кам'янець-Подільський, а там, можливо, Румунія, Угорщина, Югославія… В їх уяві кантонська Швайцарія, салязарська Португалія, а там океан… У снах ввижаються хмарочоси Ню Йорку.

Але де Рим, а де Крим. Де Кам'янець-Подільський, а де Ню Йорк. За цього часу земна куля стала знов великою. Сашко старанно перемацав всі можливості перекрочити річку Дністер. Даремно. Нема ради. Всі дороги в той бік обірвані, а сам Дністер це дикий мустанг, це аж ніяк для Віри. Залишається таки, було-не-було, Райх, єдиний, абсолютно єдиний, шлях до їх раю. І єдине, що тут Сашкові пощастило, це дістати перепустки до Райху з вільної стопи, вільним транспортом, вільним вибором місця осідку. Мовляв, стукайте і вам відчинять, як глаголе одно писання.

Одначе, в цьому випадку, сталося не за писанням. Молода пара надійно вирушає в цю путь-дорогу, щасливо минає Львів, Перемишль, Тарнів, але в Кракові їх зупиняють, питають куди і чого вони їдуть і замість вільно стопи, їх здіймають з потягу, розміщають по різних таборах, пришивають до грудей синю латку "Ост" і розсилають, кого-куди, на роботу до Райху. Не дозволивши навіть, як слід сказати прощай.