Втеча від себе

XII

Весь той недільний ранок Нестор з Іриною заняті збиранням в дорогу, хотілося блищати, Ірина в чорній, з широкими рукавами, суконці, яка їй личила вельми, Нестор в костюмі з пасистою краваткою, приходили знайомі, багато христосувань, на столику збільшилось крашанок. Погода також зм'ягшала, її вітер унявся, здавалось йому було досить вчорашнього дня.

Чекали на підводу, сподівалися на одинадцяту, але вона появилася ген біля другої. Це вносило роздратування. Під браму підкотилась бричка на високих колесах, пара гнідих, тяжких коней, на козлах Віра у дивній кепі захисного кольору з віжками й батогом у руках, одягнутих у чорні рукавички, поруч неї, з іронічною посмішкою, Я у ролі коопілота, який почав польською мовою поясняти, чому вони спізнилися, бо він забарився в костелі… З Яном, згорблено й незграбно, у бахматому, але все так новому, бронзової барви, костюмі, вгрузло сидів Іван, який спокійно привітався з Нестором, з великим трудом зробив біля себе місце Ірині, тож-то Нестор, полагодивши всіх і наговоривши купу привітань, присів насупроти Івана й Ірини на скринці з оброком. При знайомстві з Іриною, Віра відзначилась зразком артизму, посміхнулась чарівною усмішкою, а Іван, у своїй величній незграбності, виявив таку силу кавалерськости, що його не можна пізнати. Він, як велить звичай древній, тричі христоснувся, був зело уважний, з місця взяв тон кавалера, почав розмову про погоду, згадав як то у них там "бувало" над Дніпром рікою, коли їхалось святити свячене. З Іриною, виявилось, вони земляки, Ірина зі Золотоноші, це ж рукою сягнуть до Канева. Батько Ірини, прокурор царського часу, знав Морозів, побував також на засланню, а вернувшись, перед самою війною, перебував у Каневі. Іван міг дещо про нього сказати… Жив в тяжких умовах, дуже постарів… Чи живе й тепер? Хто може знати.

Зараз за плечима Нестора, рівно й напружено, з віжками в руках, Віра. Привіталась з Нестором чемно й формально. Вона править кіньми, її руки простягнуті, її очі скеровані вперед, її волосся виривається з-під кепки і бавиться з вітром. Біля неї, з виразом професійної поблажливости, сидить Ян. Коні тяжкі, повільні, їх копита ступають рівно і твердо, колеса брички котяться ліниво байдуже. Одразу за селом, вони повернули наліво на бічну, польову, м'яку дорогу, потягнулися вверх на взгір'я перекрочили широку, бетонову автостраду і плужились далі в напрямку півдня.

Погода ласкаво і, здається, переконливо підносила чоло, небо слухняно синіло, сонце розсипало свої щедроти, поля яріли бірюзою, чисельні жайворонки тріпотіли в повітрі.

Вірі інколи вдавалось добитись швидшого руху, її биндюги намагались їй догодити, пускались швидшим клусом і за пару годин показалась їх мета.

Село при шляху, при долині, двоповерхові, старовинні будови, оточені муром подвір'я, вузькі, нерівні вулички. І велика тиша. Вулиці німі і порожні, брами закриті. Тільки горобці та голуби, та зрідка собаки. І дуже зрідка люди, переважно старші, переважно жінки у широких, довгих, темних спідницях. На всьому значились смуток, жалоба, мовчазність.

Тетяна й Микола Водяні мешкають у одній чималій кімнаті другого поверху більшого будинку головної вулиці. Браму відчинив урочисто Микола Іванович, Тетяна в темній, святочній сукні вибігла назустріч. Рухнуло бурхливе христосування, докори за спізнення, посипались компліменти.

— Іване! То ж ти красень!

— Вірочко! Ти цвітеш.

— Пані Ірино! Ви розкіш.

— Несторе! Моя ви стара любов. І навіть Ян дістав свою пайку, до чого спричинилась його висока шапка.

У відплату Тані дісталось також, наприклад, Іван вирік:

— Ти мені нагадуєш мого тестя.

— Миколу Степановича? Здурів? — казала Таня.

— Таке саме руде волосся.

— Коли судити по волоссю, то ти нагадуєш нашого Кудлая.

— Га, га, га! — реготав Іван, можливо, вперше за весь останній час. Микола Іванович зразок коректности, по військовому, сливе на струнко, його темно-синій, залежаний у валізі, костюм тіп-топ гладжений, пасиста краватка агресивно в формі. З’явилась також Мар'яночка. Кучерява, рожева, ніби знята з бонбоньєрки монпансьє.

З шумом, гамором, юрбою входили до будинку, дерев'яні сходи тарабанили й рипіли, кімната заповнилась рухом і говором. І, здавалось, вони тут самі, хтозна де ділись власники дому, на їх половині мертва тиша.

До речі, кімната готова прийняти бій, стіл хизувався сніжно-білою скатертиною, в центрі паска, свічка, шість крашанок, довкруги порцеляна, кришталі, срібло.

— Ууум! — першим мукнув Іван.

— Чудово! — дещо позичене, — пояснила Тетяна і просила до столу.

Хоча з цим не було поспіху, гості знайомились. Віра розмовилась з Мар'яною про писанки, Нестор в куті, на нічному столику натрапив на великий, критий оксамитом, фото-альбом. Розгорнув і ахнув. Стара Прага. До нього підступив Микола Іванович. Пішли пояснення. Знані обличчя, студенти, професори, діячі політики, учасники визвольних змагань. Відчити, з'їзди, академії. Масивне скупчення інтелекту України irredenta.

— Похвально, що вам це вдалося зберегти, — вказував на альбом Нестор.

— В останні хвилини, — казав Микола Іванович. — Коли ми залишали Прагу, большевики були вже на Ольшанах, кілометрів з десять. Ми чекали американців, які були під Берандовим приблизно на такій же віддалі, здавалось, один тільки крок. Але знаєте, чехи… Братші русове… То ж так їх чекали. І дочекались. Нам прийшлось спішно відходити, в останню хвилину. Хапали, що трапилось під руку. Все залишили — бібліотеку, картини, меблі… Вирвались з парою валіз, але це, — він вказав на альбом, — взяти мусіли. Все таки, як не кажіть, той шматок нашої Праги залишиться в пам'яті не тільки нас, але й віків.

— Але чи всім вдалося вирватись? — питав Нестор.

— Яке всім… Багато не змогло. Деякі по старості, деякі з недбальства, деякі з апатії, деякі з наївности… Мовляв "вони змінилися". Багатьох арештували з першого дня, на вік не зважалося, дехто поповнив самогубство. Славінського… Пам'ятаєте. Сімдесяти п'яти років. З ліжка, хворого. Вмер по дорозі, — говорив Микола Іванович.

— Це в їх стилі, — зазначив Нестор.

— Пані і панове! Стіл чекає! — втретє гукала Тетяна.

Поволі сідали, Іван на головному місці, від нього праворуч Ірина, ліворуч Нестор, біля Ірини Микола Іванович, насупроти Віра, на завершення Мар'яна з Яном. Тетяна во главі паради в чині генерал-господині і разом церемоніял-майстра, на її столі масивом їжа і пиття доведені, як казав опісля Нестор, до екстази, а Микола Іванович не тільки наливає чарки кольору бурштину, але й коментує, як це сталося.

— Американцеві, на щастя, заболів зуб, вимагалось інтервенції доктор-Тетяни і ось дві пляшки "Скач"-у, — казав він безпристрасно.

— Хотілось по нашому, — спокійно додала Тетяна.

— Морозиха! — докинув Нестор.

— Стоградусна, — казав Микола Іванович.

— Дочка Григора… І в такому разі пом'янемо тут і його душу, — говорив Нестор і підняв чарку.

— Христос воскрес! — окликнула Тетяна.

— Воїстину воскрес! — відповіли всі хором.

Очі всіх звернені на Івана, він, мов би занімів, закрив очі, здавалось тратив притомність. Віра готова кинутись йому на поміч, решта насторожено чекала, але це тривало лиш кілька секунд, він швидко прийшов до себе, струснув головою і вимовив:

— Нічево, нічево. Ето прайдьот, — казав він по-російськи і одразу перейшов на свою мову. — От, знаєте… Не звертайте уваги. Нерви, — бурчав він і підняв чарку.

Всі облегчено відітхнули, випили, набирали їжу. Микола Іванович наливав "на другу ногу" і ніби сам до себе говорив:

— Як не кажи. Доба чортяча. Але ось чудо. Хто міг думати, що ми зустрінемось… І в такому місці. Ото ще раз! За чудо!

Випили ще раз. Усі. Навіть Мар'яна чарку чогось лимонадного. Іван випив і було видно, що в його гартованій плоті нуртують вибухи чуття, тому Ірина почала з ним мову про брата Андрія, якого вона знала з кіно-студії. Це і врятувало Івана від паніки, він входив у норму, а побачивши мису справжніх, пузатих і навіть зі сиром, вареників, він викрикнув:

— Вареники! Коли ми з вами бачились?!

Це додало сприту, почались в перемішку, без керма і вітрил, гутірки в туманності чарки, згадували і перезгадували хутір, а в тому рідних і менш рідних, а Віра, що сиділа на розі стола недалеко етажерки, на якій помітила кілька книжок знайомого вигляду авторства її дядька, в тому знаменний його, Розгром" і зовсім не знані "Тверді руки", про які щось було чула, але не бачила.

— Тьотю Таню! — гукала вона крізь метелицю гамору. — Звідки ти маєш "Тверді руки"? Це пригасило гамір, обличчя повернулись до Віри.

— Ми дістали, — казала Тетяна.

— Але ж у Києві ми їх не бачили, — говорила Віра.

— Бо по виході їх скоро вилучено, — казала Тетяна.

— Я цього не знала, — відповіла Віра.

— Нічого дивного, думаю, що й Андрій про це ні слова. До нас дійшло лиш пара примірників, — казала Тетяна.

— Це цікаво… За що їх зняли? З дядьком такого не траплялося, — дивувалась Віра. — У нас багато про це говорилось, казали, що там порушено питання мозолястих рук, що в революцію вважалося пашпортом пролетарськости, в протилежність рук білих, що символізували паразитів. Довідались, що вожді революції належали також до білоручок. От вам і проблема.

— Андрій, мабуть, пригадав Іванове весілля, — зазначив Микола Іванович.

— А й справді. Тоді нас перевіряли за руками, — казала Тетяна.

— Тепер це "нєльзя". Кажуть, що, вставайте гнані і голодні" там заборонене, — додав Микола Іванович.

— Дивно, що дядько Андрій уникнув Сибіру — несподівано озвалась Мар'яночка, яка, здавалось, навіть цього не слухала. Очі всіх звернулися на неї, її обличчя залилось зніяковінням. На виручку їй прийшов Нестор.

— Ваш дядьо виробив собі там особливий імунітет.

— І взагалі… Андрій! Вірочко. Ти його найкраще знаєш. Що він таке? — питав Микола Іванович.

— Ти думаєш, Андрій теперішній, — додала до цього Тетяна.

— О! Дядьо Андрій. І це все. Він мене протегував, балував, привозив закордонні панчішки… Але чи я його знала? Ніколи ніяких розмов, ніяких питань… Щоденне, буденне — погода, їжа, часом спорт, одяг, взуття. Як спалося? Що снилося? І, розуміється, мій спів. Цим він переймався. Протегував, платив, бував на моїх виступах, розумівся на співі, як і на всьому, чого б не торкнувся. Але в його робітні я майже не бувала. О, можливо, два-три рази мигцем. Над робочим столом, вражав портрет Сталіна, стіни заложені книгами. Машинка, телефон… Але спитайте мене, що він коли робив і взагалі, яку грав ролю — не скажу. А він грав ролю… У Спілці письменників, в політиці… Без нього ніщо. Завжди в почесних президіях… Говорили ми на двох мовах, залежно від потреби, борони Боже якесь питання, навіть невинне… Як я вже опісля зрозуміла, він виробив не лишень імунітет, а й особливу спритність поведінки… Гостре відчуття в коливаннях ліній партії, вождів, а головне — головного, від якого залежало кожне дихання. І, як мені здавалося, він не боявся, як було з іншими привілейованими. Але його боялися… Навіть високі партійники. Тому, мабуть, він і ризикнув тими "Твердими руками", з надією, що це пройде, як жарт, як стара згадка, але не пройшло. Там не розуміють гумору. А що це зійшло безболісно… Дядьо Андрій мав фори. На самій горі. І взагалі… Це складна, вражлива натура. Я його дуже любила, — закінчила свою мову Віра.

Усім це сподобалось, Микола Іванович навіть подякував, прекрасна, як він висловивсь, характеристика, Ірина глянула на Віру кілька разів, Нестор вдавав незучасненого, Тетяна інколи вставляла якесь слово від себе, то ж то Іван — тріюмф, він лиш слухав, але як слухав… Така дочка. Недурно її дід по матері був найбільший говорун, але Тетяна все ще не вдоволена цілком, вона вимагає більше:

— А як там, Вірочко, його Ольга? — питає вона крізь атмосферу за третьої чарки — "Бог тройцю любить".

— Ольга, не знаю як тепер Ольга, а тоді це не Ольга, а Берта. Її рознесло. Бабця Лоханська була огрядна, але цю переогряднило… Андрія не може терпіти за якусь там артистку, і єдиним її кумиром — її Юрко, який дуже в неї вдався і який мріяв бути боксером. Вона все твердить, що це вона зробила з Андрія людину, що вона знайшла його в Харкові у якійсь ванній де його мало не з'їли воші, — казала Віра.

— І Андрій все це терпить? — питала Тетяна.

— Не лишень терпить, він її раб. Одна в Совєтському Союзі людина, якої він боїться, — казала Віра.

— А була така романтична пара. Ольга — цікава, гарна, буйне волосся… Стрибала, співала, зарадна, практична, Мар'яна проти неї… — Тетяна урвала на цьому свою мову й питала:

— А, як же, Вірочко, мама?

— А, мама! З неї не багато лишилося. Протилежність Ольги… І на цьому Віра зупинилась, було видно, що про маму говорити їй не хотілося.

Це, було, і закінчило цю тему, але заторкнуті питання не хотіли втихомиритись, Микола Іванович, що виглядав, як добре зрілий баклажан, продовжував мову, переважно через стіл з Нестором.

— А мене це, кажу вам, сердить, — говорив він ажитовано, мов би його ображено — такий вам мудрий і сильний, а разом така ганчірка. — Нестор розумів про кого мова і питав:

— Чому вас це сердить?

— Може це, не так сердить, як інтригує. По-перше: чому він її терпить? По-друге: чому боїться? По третє: чому її рознесло. То ж там завжди бракує харчів, — з особливою прецизністю говорив Микола Іванович. — І ще одно: чому той їх синок мріє бути боксером? — додав він до всього.

— Наскільки я це зрозумів, — почав мову Нестор, який весь час здебільшого тільки слухав, — таємниця цього феномену в його природі. Вернімось до "Твердих рук". Я їх читав. І догадуюсь, що спонукало їх появу. І, здається, розумію чому їх "вилучено". І не тільки самі ті мозолі. Там зроблено натяк, розуміється в мові Езопа, що природа не терпить гніту. Поклади на траву камінь — трава вимре. А та, що виживе — вийде блідою, покрученою. Коли ідеалом стануть "тверді руки", вийдуть твердим не лишень руки, а й лоби. В остаточному суспільство обернеться у стрибунів, боксерів, пожинати лаври арен куди простіше, ніж лаври дослідників, маси обернуться в істеричних клоунів, їх залишить ініціятива, мудрість, свідомість і все, що вони вироблятимуть, буде роблене "на авось", низької вартости. Боксер герой, боксер лаври, боксер гроші. До того безпечність. Ніяка політика. Хай живе боксер!

Так. Там, скажете, цінять також інтелект. Можливо. Але це не канон віри, це "надбудова", його поставлено на денне місце, його здевальвовано, він може бути, але й може не бути і згодом, згодом, він почуватиметься не обов'язковим і почне відмирати, як нижнє галуззя дерева. Це і спонукує сина Андрія стати боксером, а його батька продумати "Тверді руки".

А щодо Ольги, — казав, тим же повчальним тоном Нестор, — це знов таки зударення з природою. Кажуть, її рознесло. Що там бракує харчів. Харчів бракує, але не для жінки орденоносця Андрія. В країнах, де домінує голод взагалі, людина, а особливо жінка, коли їй дати вистачально їжі, піде в тіло. Природа жінки заалярмована голодом, вимагає забезпечення вдвоє більше ніж чоловіка. У ній безупинно працює лябораторія людомноження, це вимагає палива, роби, мамо, запаси, напихайся вуглеводами, не сьогодні — завтра будеш їх потребувати. Там, де голод диктує кодекс кальорійних норм, там про грацію годі думати. Це, між іншим, делікатно, з гумором, був натяк у "Твердих руках". Такого гумору ті безгуморні люди толерувати не збираються. І тому "знято". Нє нада! Молчать й нє разсуждать! І нарешті, Миколо Івановичу, ваше здивовання, чому він її терпить і чому боїться. Маємо на увазі Андрія. Що це таке Андрій? За нашими скупими даними, це там величина, це слон, і одружений він з Ольгою. Що таке Ольга? За тими ж даними, це маленька, масова людинка, така собі, трохи обжерта, миша. Цікава, можна сказати, пара. Хтось мав сказати, що слони не бояться левів, але бояться мишей. Вона може залізти йому у вухо, під хвіст, вона його добре знає, вона може розказати про нього коли хочете й кому хочете, а там же НКВД, скажіть, хто не боїться НКВД? Така вам Ольга, що пройшла вогонь, воду і мідні труби. Увага, увага! Чи вам, Миколо Івановичу, не страшно? — казав Нестор… І помітив, що його риторику слухає не лишень Микола Іванович… Навіть Іван розіп'яв вуха, а Віра "пожирала" його своїми великими очима. Зайнята обов'язками церемоніял-господиньства Тетяна, здавалось, ось-ось задивиться і полетить сторч з мисою смажені і, здається, одна лиш Ірина більш думала, як би їй закурити, аніж слухати свого чоловіка, якого вона вже знає, як стару грамофонову платівку.

А що ж до Миколи Івановича, так той щойно в розгоні. — А як ви до його вислужництва? Кажуть, що його колеги не дуже це полюбляють, — говорив він зі заплющеними очима, ніби його щось сліпило.

— Ви читали його "Розгром". Читали… Розуміється. Було це вислужництво? На нього, було, накинулись, але врятував Сталін. З примхи… Не будь цього, і йому не оминути обителі Зосими й Саватія. А чи знаєте, що це за штучка оті самі колеги? Особливо дрібнота… У яких заздрість основна чеснота… Зацькують, заклюють… Лишень не Андрія. Це тверда капиця. Взагалі ж це арена… Святий-не-святий, а станеш чортом. Але Андрій тому Велзевул, — говорив Нестор.

— Але, шановні, але, милі! Не забувайте моїх голубців! — гукала Тетяна.

— Хто відважиться! — говорив Нестор і моргнув на Миколу Івановича, який старанно знов підливав до чарок. — До голубців! — підняв він свою чарку.

— До голубців! — вторував Нестор.

— Але ж скажу, сестро, голубці! Століття вже їх не бачив, — озвався Іван.

— А чи пригадуєте хто у нас найкраще робив голубці? — питала Тетяна.

— Як не пригадувать… Наталка. У мене в Чіб'ю вона заправляла хазяйством, — говорив Іван.

— А як це потрапила вона до Совєту національностей, та ще й від зирян? — питала Тетяна.

— Навчила їх гнати самогон з клюкви, а ті з вдячности й проізвели. Там же все "липа"[19]— говорив Іван.

— Це нагадує Мошка, що "ісполнял" негра в Комінтерні, — говорив Микола Іванович.

Почувся сміх, перейшли на анекдоти, Іван почав крутити з недопалків цигарку, до нього підсів Микола Іванович, Таня прибирала зі столу, Ірина з Вірою їй помагали, до Нестора несміло підійшла Мар'яночка і показала йому свій празький альбом фотознимок — табори, пластуни, Карпати, марші, танці.

Починало вечоріти, засвітилась електрика, Ян висловив бажання їхати, на що Тетяна заявила, що він може їхати, всі ж решта лишаються. Ночувати? Тут? Але де, але як?

— Отут… Покотом, валетом, — підбадьорювала Тетяна.

— А як завтра додому?

— Пішечком. Ніженьками. Тут всі дорослі, — гомоніла Тетяна.

У висліді — Ян урочисто возсів на козла і погнав свої битюги з двору, Тетяна відійшла до своїх господарів позичати патефона, козацтво-лицарство згуртувалось біля Івана з наміром почати нові філіппіки. Віра з Мар'яною примістилися біля відчиненого вікна з виглядом на город, де вже цвіли нарциси, відцвітали вишні і намірявся цвісти бузок. Погода виходила знов на рівень весни, сонце сідало за широким будинком клуні з обіцянкою, що завтра можна сподіватися продовження сьогоднішнього.

Зі своїм пластовим альбомчиком, Мар'яна оповідала Вірі, що це таке пласт і що це Прага, як там жилося. Багате, старе місто, великі магазини, повно товарів, найновіші моди… Товариство, зустрічі, танці… Вчились в гімназії, розуміється — українській. У Празі були і українські школи, це демократія, кожний міг, як хотів, думати що хотів, читати, належати, до яких хотів партій. Її батько належав до товариства українських інженерів, до Історико-філологічного товариства, до Державного центру УНР. Що це УНР? Українська Народна Республіка, що постала за революції в Києві, яку москалі розгромили, але яка існує і до цього часу на еміграції. Чи чула Віра щось про Петлюру? Не багато. Там це ім'я заборонене.

Віра здивована, така дівчина, а стільки знає, багато з того Віра чує вперше, от хоч би національні свята — Крути, Першого листопада, Двадцять другого січня, Базар. Про все це у них говорилося, ось як сьогодні, одверто по різному. Знали про їх рід — хутір, діда, батька, дядька Андрія, Сопрона, Петра. І також про неї — Віру.

Віра вражена, схвильована, Мар'яна це розуміла, вона чула, що "там" все таке заборонене, ніяких таких згадок, ніякої політики.

— А про що ви думали й говорили там? — питала Мар'яна.

— О, як дістати суконку, як стати в чергу, "що там дають", закордонні фільми, закордонні переклади письменників… — відповідала Віра.

— Але там закордоном завжди ганять, — казала Мар'яна.

— Усе, що там ганять, сприймається добре, — відповідала Віра. — Там панує культ закордону, це мрія, — говорила далі Віра.

— А чи знають там щось про нас тут? — цікавилась Мар'яна.

— Не багато. І не дуже хочуть знати. По-перше, це заборонено, По-друге це… Ти не повіриш… Заздрість. Ми тут для них зрадники, але не "родіни"… А їх лиха. Ми повинні були терпіти з ними разом. Ми тут розкошуємо, "по кав’ярнях", у той час, коли там гинуть… — казала Віра, чого Мар'яна не могла зрозуміти і на що не знаходила відповідного слова.

Увійшла знизу Тетяна і перервала їх мову. Без патефона.

— Знаєте, — казала вона, — у них там таке… Сидять і плачуть. Сьогодні здалися їх армії, у них там два сини, один на сході, бояться, що він не вернеться. Я подумала — не гаразд нам у їх хаті тепер бавитись. Як би це виглядало. Обійдемось без музики.

Усі з цим годилися, навіть стишили мову, час минав і так швидко, у цьому маленькому світі так багато великих зацікавлень… Поважною головоломкою було, як розмістити всіх спати, за даними, які мала до своєї диспозиції шефка цього генерального завдання, — всі вони мали б зміститися у одній цій кімнаті, за винятком Івана, якого пощастило примістити десь там внизу цього дому.

— О, скільки разів нам так приходилось. У дорозі… І ще гірше. Тут бодай не має алярмів, — вибачливо поясняла Тетяна. Ірина квапилась їй на виручку:

— Ми в Києві, родиною з трьох людей, жили п'ять років у пів кімнаті розділеній килимом, за яким жила ще одна родина.

— У нас на хуторі було, наїде гостей, — казала Тетяна.

— На хуторі… Теж мені порівняння, — казав Микола Іванович.

— А що б ти думав. Улітку ще горище, клуня, шопа, а в зимі світлиця, куль соломи, покотом.

— Змістимось! — резюмував Микола Іванович.

— Отже, ахтунґ! На мою команду! — казала Тетяна. — Іван унизу, Ірина й Нестор — матрац на помості, Віра й Мар'яна — ліжко. За вийнятком Віри, всі годяться, вона не може спати у двійку на одному ліжку, тому коректа: Віра також поміст, сливе під ліжком Мар'яни.

— Як же я буду через тебе перескакувать? — питала Мар'яна.

— Нічого. Ти можеш літати, — казав на це Микола Іванович.

Стелилися, гомоніли, сміялись, роздягались жінки — чоловіки одверталися, роздягались чоловіки — жінки одверталися, убиральня по сходах внизу, світло одразу за дверима, Ірина зовсім побіч ліжка Водяних, Нестор по середині помосту, біля нього, замість нічного столика — валіза, за валізою постіль Віри. Речі складали, хто де міг.

Біля години дванадцятої офіційно й остаточно починається ніч, гасне світло, глибока темрява, трохи згодом до високого вікна починає вкрадатись світло місяця, з темряви вилазити контури предметів, як також залишки мови.

— А знаєш, Віро, — чути шепіт Мар'яни, — там, під моїм ліжком я бачила мишу.

— О! Не кажи! — реагувала одразу Віра.

— Що ти, Мар'яно, вигадуєш! — сердилась Тетяна. — Там ніяких мишей.

— Я їх направду боюся, — скаржилась Віра.

— Там біля тебе Нестор Павлович. Він тебе оборонить, — озвався Микола Іванович.

— Під моїм омофором, виходить, мають знайти схоронище аж дві жертви цього терору, — відповідав Нестор.

— Я мишей не боюся, — заявила Ірина.

— Лишень привидів, павуків і бомб, — відповів на це Нестор.

— А я тільки мишей, — відозвалась Віра.

— А і справді… Що воно страшніше — миша чи бомба? — філософував Микола Іванович.

— Залежно від синдро-індивідуалістичних суперечностей між біологічною і соціяльною природою речі, — відповів на це Нестор.

— А що така мова мала значити? — питав Микола Іванович.

— Зміст супоставлення: бомба — миша, — говорив Нестор.

— Миша страшне. Бррр! Влізе тобі під ковдру, — перебила Мар'яна.

— Маєш, дочко, рацію… То ж то бомба — бах! І нема, — казав Микола Іванович.

— Чи ви затихнете? — сварилась Тетяна.

— Вона конче хоче загнати мене на ліжко. Не дамся! — казала Віра.

— Це коли ми, одного разу, на Поділлю, — почав, було, Микола Іванович, але його одразу перебила Ірина:

— Миколо Івановичу! Лиш нічого страшного!

— Це не страшне, тільки забавне… Такий епізод, коли наш відділ, на одному хуторі, зупинився на ніч, — продовжував Микола Іванович.

— Сподіваємось, там не було гоголівської відьми, — перебила його знов Ірина.

— А якраз і була, — вів своє Микола Іванович.

— Відьма! — викрикнула Мар'яна і так завертілась, аж тріснуло ліжко. — О! Це гірше, ніж миша. знаю, — бурмотіла Мар'яна.

— Звідки ти знаєш? — питала Тетяна.

— Знаю. З книжок. Така баба. З носом, як гак. З мітлою, що летить. Ух! — продовжувала своє Мар'яна.

— А я відьом не боюсь, — казала Ірина.

— Лишень клямки, що сама повертається, — додав Нестор.

— Не нагадуй! — протестувала Ірина.

— О, клямки я також боюсь — озвалась Тетяна.

— Ви? Воїн революції? Боїтесь клямки? — кпився Нестор.

— Ще й як боюсь. Коли лишаюсь сама, підпираю двері стільцями, заглядаю під ліжка, до шаф, — казала Тетяна.

— Щось там знаходили? — питав Нестор.

— Нічого не знаходила, але чулась безпечніше.

— Доводжу до вашого відома, що ваш патент безпечности не лишень ваш. Наша Рена практикує його від прадавна. До того вона цілу ніч не гасить світла, привиди, мовляв, не зносять ясности… Ой! Але ти не щипай! — казав розважно Нестор. Збоку Мар'яни почулись смішки.

— А ти не прозраджуй моїх патентів, — казала Ірина.

— Даремно, пані Ірино. Тетяна знає їх ще з хутора, — казав Микола Іванович. — Ну! Хутір. На хуторах безодня страхів, моя Ірина ще в таких тарапатах не бувала, вона міська, там хідники… І електрика. На хуторах для привидів рай, там вони цілими ночами "їздять по конях", сплітають їм гриви. А відьми літають роями з димарів на мітлі, забирають від корів молоко, обертаються в чорних котів, наводять пристріт, вроки, зводять чоловіків, коли ті вертаються з корчми, б'ють горшки, гасають по бантах, вони там мали чим зайнятися, а що їм робити в місті, особливо совєтському, де люди живуть, як ось ми, глибою… Куди проникне хіба бравий руский клоп. Але чому ти мене щипаєш? — закінчив свою тираду Нестор.

— Щоб ти вже замовк, — казала Ірина і ще додала: — У місті також духи. По кутах, по шафах, під ліжками.

— І ще одне місце, про яке ти не згадуєш, — казав Нестор стишеним голосом.

— Де? — цікавилась Ірина.

— У чудовій, розумній голівці моєї Іриночки, — відповів Нестор і одразу відшарпнув руку, бо відчув дошкульний дотик її пальчиків.

Тетяна нагадала, що ніч не стоїть, що треба все так здрімнути, заперечень не було, Микола Іванович, якому перешкодили оповісти його курйозний випадок на Поділлю, обіцяв оповісти його при іншій нагоді, в кімнаті запала тиша, почалось повільне засипання. Лишень не всім це легко давалося. Наприклад, Віра не могла позбутися думки, що ось біля неї — простягни лиш руку, і торкнешся вогню. Хотілося простягнути, хотілося торкнутись, хотілося опектись. Який тут сон… Там те дихання… Його ритм зливається з її ритмом і зриває глибоке, тяжке зітхання. Віра, мов їжак, осотана колючками, згортається сама в собі. Зірватися б і бігти. Крізь вікно плине свіжість ночі, контури предметів напівтонуть в темряву, виринають то зникають видива. Довга Вірина ніч… Замережана духами, привидами, спокусою, боротьбою.

Ранок почався сливе зі сонцем, дарма що пізно почалась ніч. Сонце, міцне й бадьоре, появилось зараз з будинками і змусило півнів кукурікати, голубів воркувати, горобців цвірінькати, корів мукати і цей такий коктейль звуків впоював кожну стеблинку, і все танцювало кан-кан. Товариство Водяних спонтанно, хоч-не-хоч, пробуджувалось, поворушивсь хтось — ворушилось все, позіхалось розмашно, питалось як спалось, що снилось, я поводились привиди. Вставали жінки — одвертались чоловіки, вставали чоловіки — одвертались жінки, по черзі зникали в убиральні, по черзі залицялись до дзеркала, наперебій змагались жартами, ґросмайстер анекдотів Микола Іванович, розповів, як у Москві, сердобольна старушенція з провінції, шукала і не могла знайти, гріб Леніна дарма що була вона під самим мавзолеєм. "Бабушка! Каво іщеш?" — запитав її міліціонер. "Да вот ґроб Лєніна, ґалубчік ти мой", — відповіла старушенція. "Как же ти не відіш… Да вон он!" — вказав той на мавзолей. Старушенція витріщила на це очі і вирікла: "Так вот ґдє сабака зарита!"..[20]Усі сміялися. З анекдотами лиш зачни… Після не оберешся… Кожному свербить язик щось сказати.

Але сьогодні не до анекдотів, це день відмінний… Зрання Тетяна покликала Ірину вниз до кухні, щось там вони чарували, згодом покликали туди Миколу Івановича, ще згодом і Нестора.

Іван все ще десь там вилежується, але Віра вже на ногах — бліда, не виспана, чеше своє пишне, з відблиском бронзи, волосся, а Мар'яна, що вже також встала, висловлює думку, що такий самий колір волосся, як каже її мама, мала і її бабця. А чи правда, що Віра подібна до дядька Андрія? — цікавилась Мар'яна. — Так кажуть, відповіла Віра. А чому? А чому? Віра сміється — хтозна чому, це в роду, у них у всіх каштанове, з відливом бронзи, волосся, за винятком хіба старшого брата Василя, що вдався у свою матір, яка була чорнявою. Але ж у її батька очі сірі, казала Мар'яна, а Віра сама дивувалася, як це так сталося, що ніхто з них не пішов у батька, хіба що вдачею… А Мар'яна цікавилась Василем далі… Хто він, і що він, і де він? О, це риба… Велика риба… Військова. У Москві, відповідала стереотипно Віра, його мати померла коли було йому щось, як п'ять чи шість років, Віра й сама не знає цього точно, кажуть, що була красуня, вона бачила тільки її портрет роботи дядька Петра.

Дівчата так собі гомонять і гомонять, і зовсім самі, їх залишено й хтозна чому… Принаймні не може зрозуміти цього Віра, бо Мар'яна, здається, також поводиться дивно, вона, мов би, найнялася засипати Віру різним питаннями і не давати тій оглянутись. І це триває добру годину, а ті, здавалось, ніколи не скінчать свого чепуріння, Віра така сьогодні, мов би змолочена, а це вимагає зусиль і уваги.

Але все таки, біля години дев'ятої, цей дівочий ритуал нагло вривається. І що це там, людоньки, за такий гармидер? Відчиняються двері, у них посередині тітка Тетяна, у руках її таця, на таці округлий, кремового кольору торт, на торті демонстративна цифра 21, з обох боків Нестор і Микола Іванович, у їх руках букети білих нарцисів, за ними, мов похила вежа Пізи, височіє Іван, біля нього усміхнена, Ірина.

А Микола Іванович, ніби вроджений протодиякон катедрального собору, гласом зело велиїм, виголошує: — за мирного времені нашого, серця і тепла родинного, дорогій, пречудовій нашій Вірочці, в день її повнолітньої тезо-іменинности — многая і благая літааа!

Многая літа гримнуло, мов би з чистого неба. Віра гостро вражена, хто і коли згадував такий її день, на щоках рум'янці, на очах сльози, тітка Тетяна передає їй торта, Нестор і Микола Іванович не знають що їм почати з їх нарцисами, на виручку квапиться Мар'яна, забирає і торта і нарциси, а Віра кидається на шию кожному, цілує, дякує, а батька окремо у обидві щоки.

— Таточку! Рідний! Дорогий! — дістала від нього пакуночок з якого опісля вилонилась кремового кольору блюзочка. — Дякую! Всім дякую! Тіточко! Це ти, це ти! Я приголомшена!

Застелявся стіл, на столі нарциси, появився й сніданок, наливались чарки. На цей раз, "на покуті" Віра, всі очі на ній, зголодніла на ласку, вона сяє.

Появився і патефон, господиня дому сама запропонувала, знана "Кетьхен", знані вальси Штравса, танґо "Заздрість", а тут так і просяться якісь, "козаченьки", що засвистали і рушили в похід, та де їх візьмеш. Але й того досить, кімната по вінця в радості і протривало це до години третьої.

А там, як це в пісні, "час і пора" відходити, Ірина з Нестором збираються, Тетяна намагається їх здержати. Дарма. Все минає, все кінчається. Тоді і Іван з Вірою заявились відходити, але ж там ті дванадцять кілометрів, а повоззя ніякого, а у Ірини черевички, що годяться хіба до паркету, Тетяна в клопотах. А що, коли б так, мужі собі йдуть, а жени лишаються. Завтра до Ваймару підвода везе молоко і можна під'їхати. Це вже половина дороги, а там чудодій Нестор вже знайде засоби, як їм додому. Чи гаразд? Чи добре?

Не гаразд і не добре, Ірина не любить по гостях баритися, вона птиця домашня, але Тетяна майстер дипломатії. Вона завтра також відходить, у неї там пацієнти, і от вони трійкою… Возиком… З молочком. Га? Ірина годиться… Але Віра. Та тобі Віра. Ґвалту — вона з батьком, у неї добре взуття, у неї справи. Які там у неї справи, але Віра є Віра, вона сьогодні диктатор.

Прощальних витребеньок — Господи Боже, йшли разом ген за село, обнімання, цілування, довге вимахування хустинами. Година, мабуть, була четверта.

А ті троє, двох лицарів і одна дама, спокійно без поквапу, м'якою, польовою дорожиною, прямують в бік північного сходу, зліва на обрію, в серпанку передвечора, контури міста з гаєм і замочком, у якому був-жив, во время оно, його світлість, камергер фон Штайн зі своєю Шарльотою, справа поля і поля, і гайки, і хутори, а навпрост взгір'я пересічене автострадою з її джіпами. тож-то понад усім — небо, сонце, синява. І прозоре безмежжя.

Віра між батьком і Нестором, її ноги ступають по землі, але її дух ширяє по верхів'ях блаженства, такий тобі вибраний день її щодня, така дітклива близькість найдорожчих їй істот. Коли б так та зупинити сонце.

Йшли, розмовляли, говорив Нестор, зачепились за той он, на обрію палацик, що поринав геть в зелені — казка на тлі не казкового, вигадка п'яного пройдисвіта, що хотів сфальшувати дійсність — Ґете, Шарльота… Це смішно… Ніколи не було. Іван з хутора Морозівка, що над Дніпром, Нестор з лісів Волині, що над Горинем, звільнена рабиня з Києва, джіпи з майстерень Детройту Америки — от вона справжність. Та хіба ще он ті, під небом, жайворонки в їх оригіналі, предки яких ще знали Ґете, який напевно не раз дибав з Шарльотою цими стежками під захід цього самого сонця, що он спливає до низу вогненною краплею.

Таку вам лірику розвів Нестор, він був п'яний, то ж випили "на колеса" по добрій чарці з Миколою Івановичем, а Іван мовчав, щось йому не до ґусту, його Віра готова до танцю і це непокоїло. Щось в тому скрегоче… І не конче до ладу.

— Знаєш що, дочко, — почав він, було, щоб щось сказати, — фантазія фантазією, а он бачиш, — вказав він на автостраду, — джіпи!

— Але ж, батьку! Тут Ґете, Шарльота, а ти джіпи— казала Віра з докором.

— Що було — загуло. Тримаймось того, що є, — говорив Іван невдоволено. — Від Дніпра почалось, на Дніпрі скінчиться, — додав він по хвилі.

— А чи знаєте, друзі, що цей самий Ваймар і ваш Канів на одній паралелі? — докинув до цього Нестор.

— Ну от бач. А ви мені Шарльота, Шарльота. Та Дніпро, а тут Ільм. Порівняй. Історія шукає більших просторів, а вони там, — говорив Іван.

— Питання лишень, що та історія з цим зробить. Кого поставить хазяїном, а кого наймитом, — говорив, ніби байдуже, Нестор.

— Поки ми там — ми там. Залишимо — прийдуть інші. Порожнечі земля не зносить, — парирував Іван.

— Буває, що ми там, а разом не там. "На нашій не своїй землі", як казав один канівець, — наступав Нестор.

Іванові не збувало іншого, як замовкнути, але по ньому видно, що він не думає здаватися, має свою думку і при ній лишається, хоча їх погляди на ці явища не багато розходились, а їх суперечки походили скоріше з престижу, як також з упередження. Інколи бути з кимсь близько, але не могти переломити в собі особистого упередження, робить з людей непоєднальних противників, яким тяжче узгіднитись, ніж ворогам справжнім.

Доходили до автостради, по якій шугали ті самі джіпи, що їх бачили лишень здалека і які видавалися механізмами, що бігають самі від себе, як заведені дитячі забавки, але тут зблизька було видно живих хлопчиськів у одягах захисної барви і кепках з широкими, загнутими до верху, козирками, які тими механізмами правлять. Деякі з них, здавалось, щось жують, ось там один мав підняті до самої керівниці коліна, ніби йому не вистачає для ніг місця, а один, побачивши мадрівників, весело викрикнув:

— Гей, фолькс! Гав ар ю? — і викинув їм під ноги якийсь предмет.

— Цигарки, — озвався Нестор, підняв пачечку з написом "Камель" і подав Іванові.

— Що ж… Америка, — резюмував на це Іван.

— Його розриває якась радість, — відповів на це Нестор.

Переходили автостраду, відкрилась долина, виринув Тавбах, спустились вниз, перекрочили Ільм, вийшли на шлях насупроти граничного каменю, на якому Нестор знайшов Віру. Знайома, освоєна дорога, як завжди, проходять втікацького вигляду люди, трапляються й знайомі —Христос воскрес — воістину воскрес! Не обійшлось і без, як велить звичай, великодних цілунків.

— А, що? Не чудовий мій батько? — питала весело Віра Нестора, коли з обома прощалися, бо їй ще три кілометри далі до Мелінґену.

— Не чудовий, а пречудовий! — відповів на це Нестор.

— Слухайте, молодий народ, я не ворона з байки, мене на лестощі не візьмеш, коли що — ремствуй на себе. А тепер добраніч! Спати! — говорив пригашеним тоном Іван.

Прощались, розходились, Нестор подався вверх вуличкою, виложеною округлим камінням з назвою, котячі голови", по яких пройшло поколінь з десяток, мав добрий настрій, за брамою двору погладив кудлату голову пса з ланцюгом на шиї, увійшов до будинку, але замість прямувати до себе, повернув до кухні, де, звичайно, "Телефункен" подавав останні вісті. Застав там лиш господаря дому у надто розпачливому вигляді.

— Гер Візер! Що сталося? — запитав Нестор.

— А! Нема про що говорити, — відповів той з серцем. — Здалися! Фарфлюхте людер!

Надходила година вістей з Лондону і Нестор довідався, що цього дня, о годині 2.41, у головній кватирі штабу Айзенгавера в Реймсі, представники німецького головного командування, під проводом генерала Йодла, підписали акт безумовної капітуляції перед силами аліянтів США, Великої Британії, Франції і Совєтського Союзу, і що завтра опівночі має зупинитися вся стрілянина на фронтах європейських воєнних дій.

— Ви перемогли! Їдьте додому! — кричав Візер.

Нестор дивився на цього бідного чолов’ягу і пригадав того вояка з джіпу. Ось воно те. Переможені й переможці. Хто, як, і для чого поставив їх у ці відмінні становища? Одного — бути щасливим, радісним з бажання обняти світ і зробити щось приємне, навіть коли це буде звичайна пачка цигарок і другого — бути в розпачі, прибитим горем на краю повного упадку духа. Яка сила керує цим розподілом ролей і яке їх призначення? На обличчі Оскара Візера було виразно видно відбиток болю його душі. Болю дошкульного, справжнього, що обернув це просте, тверде, селянське обличчя у вираз незрозумілого страждання.

— Їдьте додому, — демонстративно казав Візер до Нестора.

Нестор дивився на нього з тією самою, злегка іронічною, посмішкою, з якою вступив до цієї кімнати, б не мав інших висловів, щоб сказати йому свою думку. Щоб він тепер не сказав, той його не зрозуміє. У ньому залито вогонь його розуміння.

— Тепер мені все одно — руси-не-руси, хай вони забирають весь світ. Американці! О! Це вони! Вони нас віддали їм! Але одного разу. Прийде час і на тебе, дорогенька Америко. О, прийде! Я знаю — прийде! А ви, ви їдьте додому! Тут вам нема місця. Бачите! — казав з розпачем Візер.

— Пане Візер, моя війна ще не скінчилася, — відповів на це Нестор.

— Ваша? Яка ваша? Що за війна? — говорив пристрасно Візер.

— Моя війна. Зі Сталіном. З СССР, — відповів спокійно Нестор.

Візер подивився на Нстора, мов би на божевільного, але враз схаменувся.

— Скільки ви маєте дивізій? — враз запитав той зовсім поважно.

— Жодної, — казав Нестор.

— А Сталін має триста п'ятдесят, — говорив Візер.

— На днях повідомляли, що з концентраційного табору випущено відомого патера Німоллера, який воював з Гітлером, не маючи ніяких дивізій. А скільки дивізій мав Гітлер? Хто з них переміг?·— говорив Нестор.

Ця така розмова мала всі дані розгорнутися, але до кухні увійшла господиня дому фрау Гільда у своїх, на босу ногу, патинках з дерев'яними підошвами, підперезана якимсь рушником, яка шепелявим, тюринґським діялектом сказала Несторові, що там до нього прийшла якась фройляйн.

Нічого дивного, до такого Нестор звик, до нього заходять часто і також фройляйн, але це трохи пізно. Він залишив кухню і в малому, півтемному коридорчику побіля сходів, побачив жіночу постать, у якій одразу пізнав Віру. Не встиг сказати слова, як вона кинулась назустріч і схвильовано казала:

— Не сваріть, не сваріть! Наперед вислухайте! Я лиш на хвилинку!

Нестор вказав сходи, вийшли наверх і коли опинились у його темній клітині, Віра кинулась йому на шию, схвильовано горнулась, гостро, уривно шепотіла:

— Знаю, я знаю! Але я не не могла. Зрозумійте! Сваріть, але зрозумійте! Я так бігла… Боялася!

— Але ж, Віро — намагався сказати щось Нестор, вирвався з обіймів, засвітив світло. — Та заспокойтесь… Сідайте… Отут, отут. Що сталося?

— Два дні! Цілі два дні! От що сталося! Несторе. То ж я не могла… То ж не можу. То ж це мука. Ви мене зрозумійте, — говорила вона швидко.

— Вірочко… Вірочко… Все це зрозуміле. Але ми… Не забуваймо де ми… Що ми. Це ж, Вірочко, фронт. Ми з вами в бою. Боремось за життя. І все, що в нас — почуття, пристрасть… Я знаю… Можливо ми мусимо чимось ризикувати, але… — говорив Нестор збентежено, він тратився, не знаходив справжніх слів, Віра його відчула, її це вразило, вона зірвалась, кинулась ниць на ліжко, її плечі здригалися плачем.

— О! Вірочко! То ж не треба… Нічого не сталося, то ж усе добре, — говорив Нестор, присів до неї, гладив її волосся.

— Бо я… бо я… Я знаю… — бурмотіла вона в подушку крізь сльози. — Ви бачили… Я трималася… То Ірина… Ви її любите… І такий день… І батько, і тітка. Я знала, що це ви… Тітка Таня каже: подякуй за все Несторові. Звідки ви знали?

— В лікарні ми виповняли запитник, а до того це підтвердив і батько, — відповів Нестор.

— Той мій чудовий батько… А я стратилась… Несторе! Дорогий! Я вас люблю… Ви це знаєте… У мене ніяких надій — я це знаю також, але тут… Може це така примха, але я б вас хотіла просити — не співчувайте мені, я ніяка не жертва, звичайна жінка, яка закохалась, кажете, на фронті. Ну й на фронті… То ж моє ціле життя — фронт, а роки біжать. Знаєте, чому ви? — питала Віра і піднесла голову.

— Не будемо сентиментальними, — говорив Нестор.

— Я була бідна…

— Ну… Катеринка… Кажете не співчувати…

— Несторе! Я була бідна!

— Ну і що? Випадковість. Це вражає, розуміється… Але ми, наприклад, забули, що ви мій гість, що існує добра чашка чаю… Га?

— Ви маєте чай?

— Справжній, добрий ерзац.

— Почастуйте.

Нестор не пішов, а побіг вниз і не тривало довго, як він появився з тацею, чайником, двома чашками і навіть перекладанцями м'яса і сира. Віра не чекала його пасивно, встала, очистила від книжок столик, розстелила настільничок, що лежав згорнутий на підвіконню.

— Чудово! — викрикнув Нестор.

— Просимо до столу, — казала Віра з милою посмішкою.

Їли з великим смаком, настрій мінявся. Віра сиділа незручно на поруччі стільця, Нестор на стільці, права її рука на його плечі. Гомоніли, сміялись. Віра сміялася, як вона бігла, на порозі спіткнулася, гналась ніби в прірву.

— Це добрий знак, — жартував Нестор.

— Що я такий боягуз?

— Та прірва. Коміть головою… Щирість.

— Вам смішно.

— Саме в цьому вартість.

— У смішному?

— У тій грі. Така тобі симфонія.

— Вир. Такий вир. Глянеш — голова завертом. Ах, Несторе! Не потраплю сказати. І гарно, і страшно, і боляче. Я інколи себе питаю: чому я така? Що це за вибір? То ж я ганюсь за примарами. Мій розум протестує, але мій нерозум… Що ви на таке скажете? Колись казали серце, а що це тепер? Мені треба було родитися за мирного часу, щоб бавитись примарами, а тепер це лиш… Як би ви це назвали? — говорила захлинаючись словам Віра.

— Ви дуже в течії… Більше ніж хто. Ваші роки вимагають свого і ваше серце їм сприяє, — говорив спокійно Нестор.

— Але ж час, але ж час… Віро, бійся Бога, то ж ти готова себе розірвати, то ж ти вже була на грані кінцям це ось тепер… Несторе! То ж це моя лебедина пісня…

— Ооо! Вірочко!

— Якщо батько мене забере…

— Як то забере? Що ви якась річ?

— Чи ви не бачите, як хапають? Днями, ночами. То ж тисячі!

— Але ж він батько.

— Одержимий. В його стані явища міняються. З батька може вилізти хтозна що, — говорила Віра з незвичним для неї острахом.

Нестор відповідав, реагував, направляв. Теми мінялися. Говорили про одержимість, про варварство, про Америку, про Москву… Про Париж. І закінчили про біблійного царя Давида… За той час Віра міняла не лишень теми, стиль мови, але й позицію. Вона ось приляже, чи він дозволить? Втома. Збабрана минула ніч, дванадцять кілометрів дороги. Лягла горілиць, долоні за потилицю — рівна, пружня. Ті її очі, хто їх забуде. Глибокий емеральд темного забарвлення — розженись і шубовсь ген з головою.

Нестор намагався тримати віддаль, говорив ноншалантно, Віра його слухала, а час біг шкереберть. Яка це година? Скоро дванадцята.

— Вірочко, ви, бачу, втомлені, нам треба йти, — вирвалось у Нестора ніби між іншим.

Віра потягнулася, її груди піднялися, мов бойовий штандарт, очі заплющені. — Ах! Треба йти! Треба йти! Як би гарно було — не треба йти. Ну чому, мені скажіть, не судилося — не треба йти… А бути… У ці маленькій комірчині… З вами. І чутися безпечно, безпечно. Так ніби в цілому світі нікого, крім нас двох, не було. Почуття такої чудової безпеки. Коли я бачу вас… Ах! Ви не повірите, для вас це не зрозуміле… — говорила вона ніби до себе. А Нестор стояв, дивився, посміхався і ціла його постать виразно казала: а все-таки треба йти, і хоча не було слів, але Віра це чула і бачила.

— Це жорстоко! Несторе! Не встану! — казала вона і простягнула обидві руки. — Допоможіть!

Та коли він намірився це зробити, вона пружньо зірвалася з місця і її руки миттю обняли його шию. Він підняв її і одніс до дверей. І поставив на ноги. Вона не сперечалася… А по хвилинах, вони сходили потайки вниз сходами, свіжість ночі і кудлатий пес зустріли їх за дверима, спокійний півмісяць сточувався поза мур, дві злиті тіні віддалялися вниз вуличкою, — праворуч будови, ліворуч городи, погрузлі самі в себе, оповиті тишею.

Проходили сливе попід вікнами Іванового мешкання, другий будинок від головної вулиці, його вікна темні, світло місяця освітлює його пів хідника. Пройшли мовчазно і вийшли на головну дорогу. Долиною здовж Ільму клався прозорий туман. Не було мови, лиш чуття.

— Чудова ніч, — ніби ненароком вирвалось у Нестора, хоча він думав про щось інше.

— Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно хоч голки збирай, — продеклямувала Віра також в задумі, куплет знаного вірша.

— А чи знаєте, Вірочко, що воно, крім вашого дня народження, важливого сталося? — питав жартома Нестор.

— Для мене, у цілому світі, нема важливішого, ніж моя любов, — відповіла вона байдуже.

— Але тільки послухайте: минулого дня, о годині другій і сорок одна хвилина ранку, капітулювала німецька збройна сила. Війна скінчилася. Ми з вами прожили вже двадцять дві години і тридцять три хвилини в мирі — тим же тоном говорив Нестор.

— О! — відповіла на це Віра.

— Вас це не зворушує?

— Хіба це для нас?

— Для підручників історії…

— Дуже елементарних, — відповіла на це Віра. І додала: — Чи зможу вас бачити завтра?

— Не заборонено, — відповів Нестор.

— Тоді, до завтра, — казала Віра на прощання, не подаючи навіть руки, як демонстрація її незадоволення.

Це відбувалося під брамою подвір'я Врінґлерів, де жила Віра.

Нестор повернувся і серед тиші нічної облитій місяцем, вертався до Тавбаху. І був вдоволений. Здавалось, він щось в собі переміг, що могло бути для нього навіть фатальним… І також, здавалось, що пристрасті Віри, ніяк наслідок її психічного заломлення, осягнули свого зеніту і тепер їх опановано силою волі її інтелекту. Головне, що тепер лишається, допомогти їй встояти перед намаганнями батька забрати її на "родіну", де чекає головне її лихо, а це значить не лишати її до часу, аж поки це не буде остаточно вирішене.

Нестор мав добрий настрій і навіть було йому весело. Життя. Таке сильне життя. Такий небуденний відтинок часу, такі гострі події… І відчуття, що ти в них, що ти активний і маєш силу сперечатися з його химерами. Так, завтра він буде з нею ще бачитись, а можливо і післязавтра, але там вже буде виразніше видно, як воно що… Побачимо, побачимо… Два-три дні, тиждень і буде видно.

Нестор йшов швидко, було свіжо, дорога порожня, з протилежного боку долини долітали лиш поривно звуки моторів… Тиша, мир… То ж це мир. То ж це нарешті… Навіть не віриться. Війну зупинено. Перестали стріляти… Небо спокійне… Глянь, які зорі… І та коцюба небесна, що западає десь отуди, як той у мороці, тихий Ваймар.

Нестор доходить до першої вулиці, що веде до його житла, праворуч городи, ліворуч будинки… Один будинок, другий… А ось і той, де живе Іван — широке, трьохпільне вікно, двері з піддашком… І враз Нестор бачить, що від тих дверей виділяється і йде йому назустріч велика, людська, не зовсім виразна постать. Несторові здалось відразу, що це Іван і що в ньому, це чути виразно, щось загрозливе, але він йде, злегка насторожено, думає що має сказати і вони сходяться… На досяг руки. Величезний Іван у своїй бухенвальдській блюзі перед Нестором.

— А! Так це таки ви! — заговорив він голосом у якому переважала виразно лють. — Я вам казав залишити мою дочку! — проговорив він згустками тієї люті…

— Іване Григоровичу… — почав було Нестор, але у той саме час, він відчув на лівій скроні такий удар, від якого він стратив рівновагу і полетів на нерівний брук дороги. І при тому, до його свідомості, дійшли ще такі сентенції: — Побачу вас ще раз з нею — уб'ю! — Після цього невиразна постать у бухенвальдській блюзі зникла за дверима найближчого дому. І все знов затихло. І тінь від місяця… І невиразність думки в голові Нестора, який почав поволі зводитись, поволі ставати на власні ноги і, не обтрясаючи з дорожної куряви одягу, поволі йти далі.

І було, навіть здалека, навіть в цих сутінках ночі, видно, що почувався він більш, ніж недобре.