Як читати класиків

2. Модернізм і серце літератури: Пруст, Кафка, Джойс, Вулф

Література 20-х років ХХ сторіччя досі є піковим досягненням нашої європоцентричної цивілізації у цій царині мистецтва. Це насправді наслідок розвитку письменства у попередньому ХІХ сторіччі, яке дослідники з повним правом називають літературним — до візуального повороту, що стався з появою фотографії та кіно, найбільше змістів продукувала саме література. (Тепер це питання: чи аж так домінує візуальне у нашій з вами сучасності, чи поява мережі таки урівняла в можливостях різні способи подачі інформації, зокрема й естетичної.)

На початку ХХ сторіччя розправило плечі покоління, яке отримало дуже добрий мистецький вишкіл: це були освічені, повні молодої енергії люди, що у своїх літературах застали і багатство тем, і навики тонкого психологічного аналізу, і добре напрацьовану стилістику вислову, що для письма, вочевидь, найважливіше. (Навіть в українській літературі це помітно, попри вкрай монструозні спроби імперських урядів відтіснити її на узбіччя.)

Реалізм як логіка, за якою мистецтво якомога точніше відображає світ, навіть аналізує та засвідчує його закономірності, мусив якщо не відмерти, то відступити, бо дійсність постійно випорскувала з-під контролю і влади, і науки, що була покликана їй на службу. Перша світова масштабами свого нищення поставила під сумнів, чи вид homo продовжує бути sapiens; проте вона була не причиною, а останньою краплею зневіри у дотогочасних уявленнях — чи справді розум, у силу якого вірили від XVII сторіччя, здатен керувати ситуацією. Можливо, світом рухають якісь зовсім інші механізми?

Загалом, модернізм можна описати як революцію ірраціонального. Кафка, Джойс, інші — це, перш за все, повстанці проти логіки світу або ж дослідники якоїсь зовсім іншої логіки, про яку до них не підозрювали. Звідси взагалі головне, що ми можемо знайти в їхніх текстах — уявлення про небачені раніше виміри світобудови. Це не Ґреґор Замза у «Перевтіленні» став жуком, це Кафка відростив собі багатомодульні фасеткові очі й побачив додаткові ландшафти й простори поруч звичних нашому погляду. Вам ніколи не доводилося уві сні, мандруючи давно знайомими вулицями рідного міста, наштовхуватися на нові закутки та провулки? Яка логіка сну? Отака сама й логіка Кафки.

Що Кафка робить з простором, те Пруст, Джойс і Вулф роблять з людською психікою. Реалісти вірили, що свідомість впорядкована, принаймні мала би бути. Модерністи такий раціональний наїв заперечують — людина так не думає! Ми перескакуємо з думки на думку, пригадуючи при цьому вчорашні плани, вже сказані колись фрази, миттєво реагуємо на подразники; нас б’ють асоціації, нас проймають імпульси, про які соромно зізнатися. Ти слухаєш мене, Нео? Чи дивишся на жінку в червоному? Це ще треба докласти зусиль, аби довгий час концентруватися на нерозривному ланцюжку думок. Хто слухає лекції або, навпаки, готує презентації та промови, знає це дуже добре. Та нам відеоролик на 30 хвилин — це вже ціла вічність перед монітором! Ні, хаос та дисперсія значно більш звичні для сучасного людського мислення. Тоді, сто років тому, вони це вже знали.

До речі, дуже коротко, — головна відмінність між модернізмом та постмодернізмом: невизначеність, неузгодженість, хаотичність серйозно лякають модерністів. Вони фіксують ці стани і турбуються з приводу. Навіть страждають. А от люди, що на 50 років до нас ближчі, у відповідь на такі терзання вже тільки іронічно посміхаються або кривляться.

Тому модерністи виглядають потрійно привабливо: це розумні люди, що написали глибокі тексти, але вони також містили у собі отой бунтівний ген, який вимагав оновлення всієї культури і спонукав рухатись до незнаного. Нарешті, ми якось інтуїтивно відчуваємо, що заглянути за край звичної матерії світу їм таки вдалося. І ми хочемо бути поруч з ними у їхніх відкриттях.

Звісно, нам можуть сказати: про що ви? Там же всі божевільні або успішно до цього рухаються. Пруст оббив кімнату корковими панелями й нікуди звідти не виходив. Джойс, навпаки, гасав цілою Європою і ніде не міг знайти собі місця. Про Кафку можна психіатричні дисертації писати — аутист він чи потенційний маніяк — не розбереш. Може, й те, і те разом. Вірджинія чула дивні голоси в голові, а потім ще й наклала на себе руки. Всі хворі були і творчість їхня хвора. Саме за такою логікою їх не давали читати в радянський час: не через якісь крамольні думки — ні, влада просто дбала за психічне здоров’я громадян. Принаймні так це подавали. Насправді, знаємо, що як мрійників-фантастів у СРСР не любили, так і надто розумних, нервових інтелектуалів теж. Сучасним скептикам, бо хтось і досі шукає в естетиці винятково здорового глузду, можна відповісти, що божевільних та самогубців довкола вистачає, проте не всі вони залишають по собі добре написані тексти. Врешті, для класичного психоаналізу всі ми, без виключень, як не психотики, то невротики, й у кожного власна нав’язлива ідея, а то й не одна. Тому немає жодного значення, в якому стані автор чи авторка пишуть свої тексти, якщо їх потім визнають шедеврами. З погляду літератури як мистецтва, якому кілька тисяч років, моральний стан авторів у порівнянні з якістю їхніх текстів важить мізер. Що ми знаємо про політичну позицію Данте? А про непристойні віршики Рабле?

Власне, якраз навпаки — відхилення від норми цікаві. Більшість з нас не буде божевільними, не матиме яскравих галюцинацій чи екзотичних страхів типу ейсоптрофобії — навіть із простішими клаустрофобією чи агорафобією може не скластися. Іншого способу прожити ці досвіди у нас не буде. Тоді це як щедрий подарунок від автора чи авторки: він перетворює травму на сюжет, вона ділиться побаченим та прожитим замість нас. Модернізм — це завжди мандрівка в мозок дивних, чутливих та інтелектуально багатих людей.

Як окремий напрям чи навіть сукупність напрямів модернізм датують кінцем ХІХ — початком ХХ століть (насамперед, відповідні тенденції проявляються у живописі, а от постмодернізм пізніше почнеться з архітектури). Вважають, що напрям іде на спад вже у другій половині ХХ сторіччя, коли більшість митців проймаються скепсисом щодо головних засобів порятунку людства, які він пропонує — міфу, мистецтва, розкутої сексуальності та інтенсивного інтелектуалізму. Але багатьох скепсис не торкає: хтось досі дивиться на світ по-модерніст-ськи серйозно і пише так також (наприклад, нобелівські лауреати Джон Кутзее або Орхан Памук, або Герта Мюллер). Напрям як мотивацію для письма чи стиль як сукупність мовних прийомів, раз відкривши, неможливо потім «закрити». Тому всі подібні винаходи й далі залишаються з нами: романтики, реалісти, авангардисти, модерністи спокійно собі співіснують з іронічними постмодерністами. І писати можна у будь-якому зі стилів — і читачі, охочі саме до такого типу письма, знайдуться.

Але модерністів читати важко, бо проблемами вони вантажать не по-дитячому, форма викладу ускладнена, а ще в них є ця прикра звичка розкидати направо і наліво натяки на інші книги (фільми, події), що вимагає від читача постійної інтелектуальної напруги. З незвички й перегоріти можна. І таких непростих текстів в історії світової літератури доволі — ціле ХХ сторіччя це домінантний напрям. Тому варто сказати про кількох важливіших, доки перейдемо до чотирьох най-най-най.

Я би починав читати з американських гуманістів: від «Грон гніву» Джона Стейнбека варто рухатися до його ж «Зими

незгоди нашої», «Кентавр» Джона Апдайка кращий за його «Кролику, біжи» (але Кролика читати обов’язково), а зі спадку Сола Беллоу треба принаймні вихопити романи «Дар Гум-больта» та «Герцог». (Слухайте, я вже втомився вказувати, хто тут нобелівський лауреат — через одного, їх концентрація більшає.) Вершиною американського модернізму є Фолкнер, який читається, загалом, дуже нормально, за виключенням роману «Шум і шал», котрий є серйозним викликом навіть для найпідготовленіших читачів. Лише нічого не читайте про цей текст до самого тексту — спробуйте сирим. З кров’ю. З першого разу вряд чи що вийде, але матимете безцінний досвід прямого зіткнення із вкрай складною та напруженою історією. Далі слід запустити в оберт герменевтичне коло і почати читати про — ну, скажімо, те, що написала Тамара Денисова (у неї ціла «Історія американської літератури» є, між іншим). Тоді ми зрозуміємо, чому в цьому романі Фолкнера все так заплутано — друге прочитання, на контрасті до першого, буде розкішним. Зрозуміло, треба мати оте розпачливо-розхристане перше прочитання, щоб відчути ці розкіш та контраст.

Перед європейськими модерністами, яких море, варто подарувати собі відступ в український модернізм. Він є, і він сильний. Починати слід з новел Кобилянської, Хвильового та Підмогильного, а потім братися до романів та художніх біографій Віктора Домонтовича. Найхимернішим його текстом є «Доктор Серафікус». Це про дивного професора, наділеного абсолютно фантастичною сексуальністю. Текст заплутаний, але якщо в інших модерністів хаос історії може викликати запаморочення, то тут ми щиро сміятимемося. «Дівчинка з ведмедиком» того ж автора — текст значно простіший сти-лістично. Але свого часу резонансний: фактично, Домонтович написав київську Лоліту — за 30 років до «Лоліти» Набокова. А хто особливо витривалий і чується у силі пробиватися крізь хащі сенсів — ласкаво просимо у хаотичний світ роману «Еней та життя інших» племінника Лесі Українки Юрія Косача.

Європейський модернізм — це багато імен, проте, щоб відчути його глибину та особливу могутність, не можна оминути романи Сомерсета Моема (вони тягучі, як смола, непоспіш-ні та виважені), Макса Фріша, Фрідріха Дюрренматта, Ґюнте-ра Ґрасса і, звісно ж, королеви психологічної інтриги — Айріс Мердок. Головною брилою, яку треба посунути, перш ніж звернутися до ядерних (навіть термоядерних) модерністів 20-х років, є Томас Манн, перший роман якого «Будденброки» не складний і навіть нудний: він написав його у свої 26 й ще особливо не мав що сказати, хоча книжка вийшла резонансною. Дорослим Томасом Манном оволодівають у чотири етапи: спершу читаємо його новели, включно з найбільш геніальною — «Смерть у Венеції» (не їдьте у Венецію, не прочитавши цей текст і, на доважок, «Перверзію» Юрія Андруховича). Далі берімося до вже значно складнішої «Зачарованої гори», яку добре читати паралельно з повістю Миколи Хвильового «Са-наторійна зона» — проблематика подібна: стільки зневіри є добрим щепленням проти зневіри. Третій етап знайомства з Манном майже неможливо подолати — це чотиритомна епопея за мотивами Старого Заповіту «Йосип та його брати». Врешті, ковтнувши біографічний роман із життя Ґете «Лотта у Веймарі», боязко підходимо до шедевру Манна «Доктор Фаустус», в якому він кидає виклик вже зрозуміло кому. Якщо ж нам стане сутужно упродовж нашої читацької боротьби з цим геніальним німцем, можемо трохи розвіятись, взявши до рук тексти його брата Генріха Манна — сатиричну трилогію «Імперія» (в оригіналі гарно звучить — Keizerreich!), та еротико-гу-мористичні байопіки «Молоді літа короля Генріха IV» та «Зрілі літа короля Генріха IV».

Безпосереднім тригером доступу, рубильником, що вмикає лампи нашого розуміння чільних класиків модернізму, поперед Кафкою, є Борхес — незрячий Цербер-охоронець літературного потойбіччя, пухнастий кролик-провідник у країну літературних див. Аргентинець Борхес, доглядач і директор національної бібліотеки, що пише свої фантасмагорії, доки не сліпне — який кращий знак ми можемо мати, аби зрозуміти, що в таких текстах дивляться не звичним, а внутрішнім зором? На старості Борхес не бачив, але насправді він побачив усе.

То як нам їх читати, оцих чотирьох особливо небезпечних? Як вилущувати сенси з багатоликого й багатомовного хаосу їхніх текстів? Думаю, відповідь дав Джойс, надрукувавши невелику новелу імені себе коханого — «Джакомо Джойс» (так його кликали в Італії, де він перечікував Першу світову). Саме друк новели важить, бо це зроблено концептуально: після кожного абзацу залишено більші чи менші проміжки — це автор так попереджає, скільки читачам варто витратити на продумування прочитаного. Тобто звичне подолання десяти сторінок і долання такої ж кількості сторінок цієї новели — речі нетотожні. Швидкість читання тут справа другорядна, порівняно зі швидкістю думання. Повільно їх варто читати, непоспішно.

Проте самого Джойса я би починав не з «Джакомо…». Його збірка оповідань «Дублінці» надрукована того ж 1914 року, що й новела, проте написана раніше і значно спокійніша стилістично. Її модерність помітна хіба в незручних, насамперед для тогочасної ірландської публіки, темах — трохи непристойних натяків, але найгірше, що співвітчизники постають у текстах доволі корисливими, банальними, щоб не сказати тупуватими, чи просто алкоголіками. Натомість, написаний увесь цей «пасквіль» на тогочасну ірландську дійсність (принаймні так їх сприйняли) у доволі виваженій реалістичній манері, хіба з деякими спробами глибшого психологізму. Ще нема потоку свідомості — «Джакомо…» це вже воно. Ця новела, прочитана після «Дублінців», найкращий спосіб зрозуміти (миттєво!), чим модернізм відрізняється від реалістичного письма. Рівночасно це гарний вступ до справжнього Джойса: далі можна братися за роман-спогад з юнацьких років «Портрет митця замолоду», а якщо він вже позаду, то ми готові. Можна після січневих свят запланувати собі по главі на кожен місяць і до Різдва наступного року розмірено та без паніки прожити «Улісса». «Фінне-ґанові поминки», пізній роман 1939 року (з’явився за два роки до смерті автора), — це вже для вибагливих. Тут адекватних перекладів просто немає; він навіть не чистою англійською написаний. Щоб не мати справи з мовою колонізаторів, колишній секретар Джойса, теж ірландець, Семюел Беккет почав писати французькою, а сам Джойс в останньому романі спробував витворити супермову, змішавши англійські, ірландські та давньокельтські корені. Там ребус не просто в кожному реченні — у кожному слові. Абзац на тиждень — нормальний темп. З кількома словниками. І стомитеся так, наче носили ву-гілля в ірландських шахтах. Кажуть, хтось із молодих наших перекладачів узявся за цей текст. Що ж, ádh mór.

Пруст почав писати потоком свідомості раніше: його семитомний роман «У пошуках втраченого часу» друкували з 1913 року, а до 1922, коли з’явився «Улісс», вийшли друком уже чотири частини книги. З Прустом взагалі все просто: беремо і читаємо, доки не закінчимо. Якщо в нас добрий досвід французьких реалістів, а ще як позаду і Томас Манн, і Фолкнер, то багатотомник Пруста з його яскравими ретроспекціями та психологічними інтригами прошелестить перед нами, як теплий вітерець над ранковим Провансом — це читання на 2-3 літніх сезони. З круасанами та вином, звичайно.

Вірджинію Вулф, яка, полемізуючи з попередниками, створила жіночий варіант потоку свідомості, варто починати з її есе-їв. Вона багато написала про мистецтво й літературу, а поміж іншим, дала й перший концептуальний текст феміністичному руху — есей «Власний простір». (Це вступ до центрального твору європейського фемінізму ХХ сторіччя — праці «Друга стать» Симони де Бовуар.) Після есеїстики ні в кого нема сумнівів, що Вірджинія — глобально розумна тітка, й ми готові повірити в її рацію у полеміці з Джойсом. Останній розділ «Улісса», в якому потік свідомості Моллі Блум — яскрава асоціативна суміш мрій, марень та непристойностей, — обурив письменницю. Заявивши щось на кшталт «жінка так не думає», Вірджинія вирішила завдати удару у відповідь. Так з’являється її головний роман «Місіс Делловей». Розім’ятися перед ним можна на простіших «Ніч і день», «Кімната Джейкоба», після — обов’язково прочитати «На маяк». Але це все важка праця. Натомість я відповідально заявляю, що немає нічого понад її «Орландо». Цей роман можна читати будь-коли. Це азартно, це ніжно, це єхидно. Незабаром у книгарнях країни (в сенсі — над перекладом працюють).

Закінчити нашу екскурсію літературними Кордильєрами варто ще одним попередженням про високу напругу: подбайте про запобіжники, не заходьте без підготовки — може боляче вдарити відчуттям власної безпорадності. Якщо ці тексти не йдуть, то ще рано. Зате, коли настане час й ми будемо готові — лампи спалахнуть, маяки увімкнуться і потужний промінь сенсу освітить простір. Тоді ми побачимо, скільки океану навколо.