Як читати класиків

3. Читай, як академік

Олівець віддавна позначає межу між пасивною та активною роботою з текстом. Як і більшість речей довкола нас, він набув рис постмодерного об’єкта, тобто став чимось іншим, порівнювано зі своєю первісною прагматичною роллю. У теперішній реальності олівці брендовано символами корпорацій та заходів — Louvre, Oxford, XXV молодіжний семінар, випуск 1999 року. Олівцями майже не пишуть, значно частіше вони виконують роль сувенірів з країн, які ми відвідали, чи тренін-гів, у яких взяли участь. Тепер це не олівець. Не засіб для фіксування думок, який затуплюється, сигналізуючи про втому від напруженої праці й вимагаючи наново загострити графіт і нашу увагу. Арт-об’єкт з арабескою літер та легким натяком на ностальгію. Багато великих писали олівцем; на відміну від пера чи кулькової ручки, він не таврує написане тугою незворотності — його слід можна витерти, змінити думку, відредагувати. Напис поверх стертого — це вже палімпсест, багатошарове плетиво думок, крізь яке видно їхню пульсацію. Саме в цій ролі затрималася його первісна функція: ми креслимо книги, витираємо знаки або вписуємо поруч інші, нові. Слід олівця — наша нитка Аріадни крізь лабіринти найбільш заплутаних текстів. Ми ще повернемося сюди.

Активне читання передбачає, що текст, з яким ми зараз, буде потрібен нам у майбутньому. Власне, саме так виглядає справжня робота з текстом: підкреслення, обведені слова, знаки та ремарки на берегах. Що ми читаємо у такий спосіб? Насамперед, толковий нон-фікшн та наукові праці, якщо хочемо взяти з них щонайбільше. Я там вище трохи жартував з приводу швидкого читання — не дивно, бо вважаю, що читати важливі тексти варто саме отак, з олівцем. Ми ж хочемо застосовувати набуті знання надалі? Хочемо взяти зі сказаного найважливіше, а потім мати змогу оперативно поновлювати у пам’яті головні вузли концепцій та порад. Тому, якщо книжка ще стане нам у пригоді, давайте підходити до неї уважніше.

От лежить не так давно перекладена міні-енциклопедія промовця «Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів» Кріса Андерсона — президента щорічної конференції TED, яка зводить в одному залі людей з ідеями та їхніх потенційних інвесторів. Це вже давно не розвага й не лише натхненна спроба змінити світ промовами, а ефективний бізнес-проект, в межах якого можна зібрати кошти хоч на благодійність, хоч на космічну ракету. Звісно, якщо красномовності не забракне. Дочірні конференції TEDex регулярно відбуваються в усьому світі.

У книжці все межово зрозуміло: розробка ідеї, структура оповіді, добір візуальних матеріалів, зовнішній вигляд та психологічна підготовка — маса порад від людей, у досвіді яких сотні виступів перед тисячними аудиторіями. Ви знаєте, чи варто пити водичку перед промовою? А скільки її можна випити? Звісно, якщо ми суворі автомеханіки з умінням ро-

зібрати та зібрати роторний мотор, то такі манірні деталі, як водичка перед виступом, нам рішуче без потреби. Але якщо нам завтра виступати перед радою директорів або проводити семінар про контекстну рекламу із сотнею учасників, яких ми побачимо вперше, то олівець вже давно у нас в руках і ми працюємо. Залишаємо на сторінці слід, щоб потім знову знайти шлях.

У попередній своїй книжці «Як писали класики» я дозволив собі невеличку провокацію. Оригінальний формат верстки, який запропонувало видавництво, передбачав на сторінках уже готову систему знаків — підкреслення, виділення окремих слів, навіть милі чорнильні ляпки. Мало складатися враження, що книжку вже читали, працювали з нею і тим самим запрошують читача продовжити роботу. Я вирішив підкреслювати зовсім не ті речі, які би позначив сам при читанні рецептів письма великих. Ну, справді, якщо в книжці всі головні думки вже виділено, то що потім робитимуть читачі? Тому авторські позначки в тій книжці — це просто красиві й позитивні слова чи фрази: безсмертя, бібліотеки, космічні подорожі, схвальний відгук, котики. Вони мали б надихати, на противагу їхній несерйозності, поруч підкреслювати справді важливі думки. Сподіваюсь, провокація вдалася.

Але повертатися ми можемо не лише до нон-фікшну та наукових праць. Класичні та складніші сучасні твори художньої літератури просто потребують олівця — зразу все не запам’ятаєш, та й просто якісь речі тут особливо гарно сказані. Як тільки ми даємо собі дозвіл креслити текст, у нас одразу виникає додаткове свідчення його якості: якщо нам цікава і та думка, й ота, і ще отой абзац, то перед нами густий текст — він спонукає нас думати, спонукає захоплюватися сказаним. Тоді наші підкреслення набувають ще одного важливого виміру: ми повернемося через рік, чи через 5, чи через 20, і тоді зможемо побачити, що нас хвилювало, що нас цікавило, коли ми читали вперше — побачимо себе колишніх зсередини, краще, ніж на фото з того самого часу.

Маю знайому пару, яка постійно сперечається, хто першим читатиме книжку. Це як право першої ночі, коли ще нічиї думки, відмічені слідом олівця, не впливатимуть на твоє особисте сприймання. Мої знайомі, якщо не можуть домовитися відповідно до своїх зацікавлень, то кидають монетку, і кому щастя, той або та забирає книжку. В особливо пікових випадках вони купують два примірники і читають та креслять паралельно. З одного боку — цілком конструктивне рішення, бо покреслена книжка й справді авторитарно нав’язує смаки та погляди попередника. Проте, хіба не цікаво підглянути, що хтось вважає важливим, а що, можливо, зумисне оминає? Так можна багато дізнатися про своїх друзів. Тому як проситимуть книжку, то позичайте — і дозволяйте креслити.

Так навіть можна заснувати легенду чи створити артефакт. Мій примірник «Імені троянди» читали майже півтора десятка осіб. І кожен/кожна щось у ньому позначали, креслили чи навіть малювали. Книжку заливали чаєм та кавою, її сторінки пожовкли й стали підозріло глевкі на дотик. Її двічі губили, але потім вона поверталася у ще густіших татуюваннях читацької уваги. Я вже й забув, хто й що позначав там, — упіз-наю лише свої позначки серед сотень інших, але варто розкрити цей том, й він починає промовляти до мене голосами друзів, багато з яких тепер за тисячі кілометрів звідси.

Старі покреслені книжки, відтак, мають додаткову цінність: це не лише бліц-конспекти сюжету, але й різновид читацького щоденника чи й щоденника взагалі. Дивуєшся інколи, переглядаючи колись прочитане: чому я тоді підкреслив оцю фразу й чому не помітив оту? Втім, багато гарних епізодів зберігатимуть свій шарм завжди: «Тієї осені ми пережили за містом так багато щасливих днів, що із сьогоднішньої перспективи весь той період зливається в суцільну приємну смугу з нечіткими краями. Під Гелловін пожух останній впертий дикоцвіт; вітер став дмухати різкими поривами, засипаючи сіру й брижувату гладінь озера жовтим листопадом. У прохолодні пообіддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бібліотеці і, щоб зігрітися, розпалювали в каміні невеликий вогонь». Це з «Таємної історії» Донни Тарт — трилера, який неминуче втратить гостроту інтриги, коли книжку буде дочитано до кінця. Навіть зараз, коли до фіналу лишається яких 100 сторінок, мені кортить повернутися на початок, де все ще так таємниче та затишно. Але простором більшої частини роману вже розкидані маленькі прапорці, що сигналізують про важливі чи цікаві, чи просто милі речі, які помітив і пережив. Яскраві фотографії далекої реальності, де ти був і де тобі було добре.

Небезпека — у всьому цьому криється неабияка небезпека. У цікавому чи/і гарно написаному тексті хочеться підкреслювати майже все. Він перетворюється на якусь подобу почерканої диригентом партитури складної симфонії на сотню інструментів. І взагалі потім важко читати без олівця, не підкреслюючи зовсім. Кажуть водії, що пересідаючи з авто із механічною коробкою передач на автоматику, де є лише газ і гальма, але немає зчеплення, ховають одну ногу під сидіння, щоб вона не сіпалась, рефлекторно шукаючи третю педаль. З бажанням підкреслювати інколи треба боротися, адже таки не всі деталі важливі. Утім, це не катастрофа: є книжки, де рішуче нічого запам’ятати не хочеться й ні над чим потім думати. Проте навіщо нам такі книжки?

Олівець, який тепер майже ніколи не буває простим, а завжди відсилає до якоїсь асоціації, легко інтегрувати в процес атмосферного непоспішного читання. Якщо лежимо у шезлонгу на березі лінивого моря, то чом би не почеркати у книзі трохи мудрих думок? Але значно більшою мірою активне читання пасує академічній сфері, де з текстами працюють глибше і постійно. Студенти починають з веселих стікерів та маркерів, а далі часто залишається тільки суворий олівець. На відомій фресці Рафаеля «Афінська школа» в центрі античної Академії ведуть суперечку Платон з Арістотелем. В них у руках — вже написані книги: діалог «Тімей» та «Нікомахова етика». Але на передньому плані все ще кипить робота: у Боеція, Піфагора, Парменіда і Геракліта — стилоси. Вони посилено пишуть або черкають тексти, не помічаючи, що вже давно потрапили у вічність. Малий олівець дозволяє приєднатися до розмови, що струмує в літературних чи наукових текстах віддавна. Затяті читачі всюди тягають за собою книжку, а найзатятіші — ще й олівець.