Як читати класиків

Рекомендована система знаків

Звісно, перше, що ми робимо, коли працюємо з текстом, — це підкреслюємо. Але для кращої виразності завжди хочеться ставити позначки на берегах. Інколи там взагалі пишуть короткі репліки, вступаючи в діалог чи суперечку з автором, але маркувати умовними знаками значно економніше. Врешті, символи можуть бути зовсім іншими. Варто виробити власну систему знаків.

( ? ) : знак питання = «що, правда?». Це точно найпоширеніший маркер, який означає сумнів в аргументації чи інших аспектах письма автора. Для мене він вказує непевну думку, до якої ще варто повернутися пізніше.

( ! ) : знак оклику = «ого-ого!». Найнебезпечніший знак. Зрозуміло, що він є реакцією на вкрай важливу думку або якийсь вельми вдалий уривок. Небезпечний, бо свідчить, що́ саме зараз нас захоплює чи тішить, але за кілька років давні захоплення можуть виявитися вкрай наївними. Тоді поруч доведеться ставити інший знак.

( :-) ) : смайл = «це смішно, панове». Варто позначати кумедні епізоди чи думки, щоб потім повернутися і посміятися ще раз.

( . ) : крапка = «зверни увагу». Не всюди в тексті пульсує думка. Але якщо вона ще й цікава, то її слід виокремити, щоб надалі не загубити.

( V ) : пташка = «так і є». Часом наштовхуємося на думки, де автор наче дивиться на світ нашими очима. Це цінно, адже тоді ми з ним — однодумці. А це завжди приємно.

( ~ ) : тильда = «це ти реально загнув». Сумнівні та неприємні штуки також варто якось маркувати. Якщо таких багато, то книжка однозначно не наша.

( || ) : паралель = «вже десь було». Сучасні тексти вельми часто відсилають до своїх попередників або до творів інших мистецтв, доповнюють їх чи полемізують з ними. Це називають інтертекстуальністю. Якщо в «Елементарних частинках» Мішеля Уельбека ми зненацька бачимо іронічні натяки на «Стороннього» Альбера Камю чи «Ґа-лапаґоси» Курта Воннеґута, то переживаємо щось схоже на відкриття. А таке варто позначити собі окремо.