Як читати класиків

4. Читай, як Еко

Італійський письменник, автор резонансних бестселерів та професор Умберто Еко досліджував не лише старовинні рукописи, але й механізми читання. Він досить багато говорить про коло власних зацікавлень, коли міркує над правилами письма у «Примітках на берегах ‘‘Імені троянди’’ та ‘‘Зізнаннях молодого романіста’’», а підходи до наукової літератури розглядає у праці «Як написати дипломну роботу?». У нього також є окрема книжка про особливості сприймання літератури — «Роль читача». Це доволі складне дослідження із масштабними схемами та кілограмами термінології, проте супроводжують його ударну теоретичну частину дещо жвавіші есе, у фокусі яких читання окремих текстів — від Старого Заповіту до романів про Джеймса Бонда. У всіх випадках Еко цікавить, як читач почувається в тому чи іншому тексті, що і як розуміє, чого прагне.

Еко, звісно, не перший, кого непокоять подібні питання, але увагу на читача більш пильно звернули хіба у другій половині ХХ сторіччя. Центральною для цієї проблематики є постать німецького професора Ганса Роберта Яусса, який запропонував новий підхід до викладання історії літератури. «Досі нам розказували, як і коли писали, — наголошував Яусс, — а варто вивчати, що і коли читали». Тобто історія письма повинна перетворитися на історію читання, а для цього слід вивчати значно ширше коло текстів — те, що реально читають. Традиційна історія літератури часто нехтує жанровими творами, а для історії читання феноменальна популярність Агати Крісті — це просто supermust дослідження. На рівні окремого тексту рецептивний підхід Яусса та його колег полягав у відстежуван-ні читацьких реакцій на кожен з етапів сюжету. Чи добереться читач до кульмінації? А може, втратить цікавість ще на стадії зав’язки?

Еко це також вельми цікавить. Він розуміє, що автор спрямовує читача, проте той також певним чином взаємодіє із текстом — уявляє реалії та персонажів, добудовує сенси, виходячи з власного досвіду, врешті, може покинути читати через ідеологічну або емоційну незгоду з автором (випадки, коли авторська тупість тупо дратує, не беремо). Тому Еко дивиться на текст і з погляду критика (якість), і читача (цікавість), і письменника (як це зроблено?). Адже сам він проявив себе у всіх трьох ролях.

До написання свого першого роману Еко готувався довго. Тобто він ще з молодих років знав, що хоче написати детектив, проте початок роботи постійно відкладав. Встиг написати дисертацію, кількадесят наукових праць, масу популярних матеріалів та статей. Попри те, постійно фантазував на тему своїх майбутніх романів — готував списки персонажів, занотовував схеми сюжетів, креслив карти місць майбутніх подій. Монастир, в якому траплятимуться вбивства першого роману, з його монументальною бібліотекою, головними мешканцями та навіть розпорядком дня монахів, з’явився задовго до початку роботи над власне текстом. Багато ідей виникало в письменника під час читання інших романів чи й наукових текстів подібної тематики. Він буквально читав їх з прицілом на майбутнє письмо.

Я б назвав це аналітичним читанням — коли ми уважно приглядаємося до тексту, щоб повчитися у великих чи просто більш успішних попередників. Адже, з одного боку, існує абстрактне бажання писати, а з іншого — цілком конкретне, хоч і не завжди усвідомлене, налаштування писати, як отой чи той автор (чи авторка). На початку письменницької кар’єри точно існують літературні флагмани, у кільватері яких ми рухаємось. То чи не слід взяти від них більше? Тут олівця вже замало — потрібен конспект головного, навіть якщо він буде вкрай схематичним. Після найважливіших текстів у нас мають залишатися нотатки, якщо вистачає часу, то доволі детальні.

Існує давній жанр читацьких щоденників — настільки стійкий, що для цього існує окрема соціальна мережа (вже згаданий goodreads). Утім, і класичний, і електронний варіанти сконцентровані радше на фіксації думок/почуттів, що виникають у нас у процесі читання. Це добре, бо чесна розмова із собою — завжди добре (так і до самопсихоаналізу недалеко), але якщо ми потім хочемо скористатися знахідками успішних, нам варто б доповнити своє емоційне сприйняття глибшим аналізом наявних у тексті структур. Найважливіших дві — їх бажано зафіксувати окремо, поруч чи поза іншими записами:

(1) Обов’язково треба виокремити структуру головних персонажів — їх можна схематично зобразити, описати детально або ж просто зазначити імена та провести рисочки зв’язків між ними. У центрі — д’Артаньян. Довкола нього з одного боку — троє найкращих друзів: Атос, Портос та Араміс, з іншого — троє коханок: Міледі, Кетті та Констанція. Згори — троє покровителів: Де Тревіль, Король та Королева. Ще троє не-доброзичливців: Кардинал, Рошфор, Де Жюссак. Від Королеви — зв’язки з Королем і Бекінґемом та закреслений (бо не відбувся) зв’язок із Кардиналом. Від Міледі — із Атосом. Якщо за текстом, а не за популярною радянською екранізацією, то варто додати слуг, імена яких ніхто не пам’ятає. Словом, персонажі — це, напевне, найкраще, що є у цьому романі Дюма, тому їм треба віддати належне.

(2) Знаючи персонажів, ми, майже точно, пам’ятатимемо сюжет. Його можна зафіксувати в загальних рисах: зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Але маємо звернути увагу, що у серйозних романах, як правило, кілька сюжетних ліній — тоді кожну варто розписати окремо. Тому продуктивніше фіксувати розділ за розділом. У такий спосіб ми будемо бачити, як автор розповідає історію від епізоду до епізоду. Чи не було б і нам корисно, розповідаючи власну, уявляти її спершу як серію епізодів, у яких чергується розгортання кількох сюжетних ліній? Для початку непогано запланувати так хоча б одну.

Давайте візьмемо для прикладу роман Маріо Варґаса Льйоси «Витівки кепського дівчиська» (англійський переклад має виразнішу назву — «The Bad Girl»). Це не найкращий роман Льйо-си, проте він цікавий з огляду на автобіографічність, а також — вельми чітку структуру, що зараз нам і потрібно. У романі 7 розділів, кожен з яких містить елементи двох магістральних сюжетних ліній, які тягнуться через увесь текст. Проте також у кожному (крім першого) маємо ще й додаткові історії, що трапилися з іншими персонажами, які надалі не з’являтимуться. Тобто разом у нас вісім історій, що й робить роман таким цікавим для читання і, відповідно, корисним для аналізу.

Перша з головних сюжетних ліній переповідає біографію головного персонажа, читаємо — автора, від імені якого й ведеться мова. Хлопець зі столиці Перу Ліми емігрує в Париж, стає перекладачем, потрапляє у Лондон та Токіо, а наприкінці роману — в Мадрид. У кожному розділі він приблизно на 10 років старший, ніж у попередньому, а весь текст охоплює його життя від 15 і десь до 65 років, бо ближче до фіналу ці часові проміжки коротшають. Тобто назагал перед нами типовий Bildungsroman — історія дорослішання та кар’єри. Повністю сприймати написане як мемуари не варто, бо Льйоса зміксу-вав тут свою біографію з фактами життя свого друга Хуліо Кортасара (як знаємо, вони познайомилися в Парижі). Це робить розповідь ще цікавішою. Але кульмінації тут, фактично, немає: персонаж поступово рухається від одного життєвого успіху до наступного.

Друга сюжетна лінія пов’язана з кепським дівчиськом — дівчинкою, дівчиною, потім зрілою жінкою, яка час від часу (у кожному розділі, крім шостого) з’являється у житті головного персонажа, а потім знову зникає. Це любовна лінія, і кульмінацій у ній дві або три, коли стосунки між персонажами виходять на новий рівень або, навпаки, зазнають краху.

Нарешті — додаткові історії. Паризький другий розділ, попри головні сюжетні лінії, розповідає про молодих перуанських активістів, що захоплюються лівими ідеями (правильно, це ж 60-ті) й готуються їхати на революційну Кубу, а потім — робити революцію в себе на батьківщині. Їхня пригода має свою кульмінацію і фінал; головний персонаж при цьому залишається хіба спостерігачем. У третьому розділі — Лондон та роз-повідь про художника (знову емігранта, знову перуанського), який зробив кар’єру, малюючи портрети кімнатних собачок та породистих коней. У четвертому — Токіо з обов’язковими якудза та любовною історією французького бухгалтера і прекрасної японки. Розуміємо: це дуже еротичний роман і вельми дотепний теж. П’ятий розділ, де дія знов у Парижі, паралельно розповідає історію німого хлопчика та його сім’ї. У шостому, де ми знову в Перу, — історія фантастичного старого, який має дар інтуїтивно вгадувати, де найкраще побудувати хвилелом, що зможе витримати океанічний прибій. І наприкінці, у сьомому розділі оповідач паралельно переживає ще одну любовну пригоду. Які різні історії, як цікаво та компактно вони розказані! Можна просто почитати, а можна й повчитися.

Таке читання-для-навчання називають creative reading. Відповідні майстер-класи не настільки поширені, як курси художньої творчості (creative writing), що в багатьох університетах світу є окремою спеціальністю, проте творче читання також трапляється тепер все частіше. Якщо у фокусі одразу письмо, то концентруються переважно на практичних речах, як-от композиції, розробці сюжету і подібному. Лекції, як правило, читають письменники з іменем, що діляться власним досвідом письма. Скажімо, в мережі можна знайти окремі лекції Курта Воннеґута та Тома Вулфа. Творче читання, як зрозуміло зі сказаного вище, полягає в аналізі відомих творів окремої тематики чи жанру, в яких слухачі хотіли б працювати далі. Зрозуміло, що охочим писати детективи варто не лише прочитати, але й глибше проаналізувати тексти По, Конан Дойла, Агати Крісті (класичний детектив), а також спробувати з’ясувати причини успіху ближчих до нас авторів жанру, як-от Ларссона чи Несбьо. Утім, creative reading часто входить до курсів creative writing.

Активне і аналітичне читання вимагають значно більше часу. Адже, коли підкреслюємо чи щось позначаємо, то повертаємось до щойно прочитаного й, виходить, перечитуємо вдруге. Конспект або навіть складання найпростішої сюжетної схеми уповільнять нас ще радикальніше. Зате значно зросте відсоток запам’ятованого. Зрозуміло, що тут потрібна селекція: всі ні, але один роман Золя чи Фолкнера я б обов’язково пройшов з олівцем. А якщо ми маємо амбіцію писати, то два-три десятки давніх та нових бестселерів не завадить розібрати на зап-частинки структур. Проаналізувати їхню архітектуру, так би мовити. Ми вже з’ясували, за скільки розділів Бредбері розповідає історію Гая Монтеґа у «451 ̊ за Фаренгейтом»? З іншого боку, варто нам постановити собі не відволікатись — закрити блокнот чи файл зі схемами і відкласти олівець, як темп читання рвоне нестримно. І тоді ми ще самі собі здивуємося, скільки, як виявляється, насправді можемо прочитати.

ексод: ІНТЕР’ЄР БІБЛІОТЕКИ

Фізичні книжки, до яких ми звикли, обов’язково прямують до своєї останньої сторінки. Власне, для нас вона позначає межу, за якою завдання завершене — маємо результат, адже книжку прочитано. Але ми добре знаємо, що часто по тому прагнемо продовження: хапаємо наступний твір того ж автора або обираємо екскурсію місцями подій певного роману, або навіть щось пишемо під впливом прочитаного. Якщо наслідком цієї моєї книжки має бути хоча б незначне упорядковування нашого читання, то такі логістичні зміни повинні торкнутися й фізичного простору довкола нас. Словом, на виході варто подбати про свою бібліотеку.

Бібліотека — це місце спокою та дотику до традиції. Місце, де ми пучками пальців відчуваємо присутність у нашому житті людей з різних епох та географій; сюди ми приходимо поговорити з ними. Торкніться корінців улюблених книжок — вони заспокоюють.

Уявімо, що в нас всього одна полиця — куток мансарди або просте підвіконня. Діти та підлітки, як правило, з цього й починають. Подбайте, щоб там були найкращі книжки, ті, до яких повертаєтеся й перечитуєте — книжки сили. А права її частина нехай постійно змінюється: там книжки, які читаєте зараз чи плануєте прочитати найближчим часом. Завдяки їм полиця ніколи не буде однаковою — змінюватимуться кольори, розміри, текстура обкладинок. Якісь із нових книжок далі перемістяться до постійних, найкращих, а інші — заляжуть в якомусь глибшому сховищі (на дні шаф, на горищі — поруч зі старими паперами, одягом та взуттям) або перекочують як подарунок до друзів чи й зовсім незнайомих людей. Головне, щоб полиця не залишалася статичною — там постійно мають з’являтися нові книжки (куповані чи, може, позичені).

Не забувайте про малі милі предмети, які теж повинні бути на полиці: пісковий годинник, привезений із тевтонського замку, ретропоштівка зі Львова, тримач книг, подарований братом після його мандрівки до Єгипту. З часом у нас накопичується багато таких спогадів-сувенірів, тож їх варто один по одному витягувати з дорожніх сумок — дивитись на них, торкатися їх і пригадувати. Бо й книги завжди мають справу з часом — минулим або майбутнім.

Якщо ж у нас ціла шафа чи етажерка для книг, наші можливості впорядкування книжкового простору значно розширюються. Порядок хай краще буде, знову ж, функціональний, проте потроху можна вводити і тематичний. На рівні очей повинні бути ті книги, що актуальні для нас зараз. Які читаємо чи до яких звертаємося досить часто: словники, енциклопедії, збірки праць улюблених авторів. Трохи вище — статусна полиця, де гості побачать найкращі екземпляри нашої книгозбірні — ілюстроване видання «Аліси» Льюїса Керрола з коментарем про-фесора Ґарднера, мистецькі альбоми, путівники Лувром та Цвінґером, англомовне видання «Lord of the Rings» у симпатичному футлярі. Зовсім угорі — книги, до яких хочеться дотягнутися інтелектуально. Наше завдання надалі — перспективний план читання, виклик собі. А давні добрі надійні книги нехай будуть унизу, творять метафору фундаменту наших знань і досвіду. Предметів на полицях шафи з книгами може бути як приємна хаотична безліч, так і один — якщо ми прихильники мінімалізму.

Метою життя справжнього книгомана є не стільки побудувати будинок, скільки упорядкувати бібліотечну кімнату. Кому вдасться така розкіш — зробіть це. Нехай там нічого не буде, крім полиць із книгами на усіх стінах і м’якого фотелю для читання посередині. Побачите, звідти ви керуватимете світом — точніше світами, всіма, котрі лише зможе вмістити ваша уява. Адже бібліотека — це не приміщення, це портал, місце переходу в позапростір.

Полиці з книжками, до яких прикута ваша увага сьогодні, варто розмістити ближче до входу, щоб одразу, щойно увійшовши, хапати ту з них, котру хочете завершити першою. В усьому іншому можна застосувати тематичний принцип: відокремити художню літературу від нон-фікшну, поставити разом британців, німців, французів, зробити полиці й цілі шафки детективів, біографій, книг морської тематики тощо. Коли розкладете, сідайте у фотель і починайте мріяти.

Якщо у вас є бібліотека, відпадає питання, де читати. Але стоп — насправді у всіх є бібліотека, точніше, бібліотеки, котрі, на щастя, ще не ліквідували, як в окремих азійських країнах. Інтер’єр