Як читати класиків

4. Чим заспокоює Шерлок? Монстри всередині нас

Тексти першого рівня, мелодрами, авантюрна та гумористична проза, грають з нашим несвідомим легко — трохи пощипують його чи незлобиво дражнять. Хоррор, фентезі та сай-фай беруться до справи серйозно: їхні сюжети хапають наші утробні страхи, помножують та посилюють їх, дуже часто на друзки розбиваючи всі сподівання на порятунок. Утім, надія є. Якщо повернеться Ґендальф. Або якщо встигне Скайвокер. Чи зможемо ми довго витримувати таку непевність?

Детектив з’являється як продовження хоррору — його, як пам’ятаємо, винайшов Едґар По, великий майстер жаху. Це жанр, в якому раціо буквально повстає проти диктату несвідомого: що значить виходу немає? От зараз прийде хтось геніальний і розплутає всі таємниці! Логічно і просто. Вельми гуманістичний жанр, що вірить у силу людського розуму й протиставляє його всілякій темній чортівні. Та більше — детектив демонструє, що жодної чортівні насправді немає. Містична собака, яка кількасот років переслідує проклятий рід? Повна дурня! Трішки фосфору і галюцинації кількох неврастеніків. Крок за кроком, уважно колекціонуючи спостереження та роблячи закономірні висновки, ми зможемо з тим усім дати собі раду.

Ну, все ж не ми самі, а з допомогою супераналітика, в якого/ якої логіка та спостережливість значно вищі середнього. Має з’явитися інтелектуальний геній — людина Полудня, кого б ми не мали зараз на увазі, Ніцше чи Стругацьких. Сам факт, що розум здатен все зрозуміти, дуже, дууже заспокоює читача. Детектив, безперечно, — найкомфортніший жанр. Пам’ятаєте, Орвелл радив читати про вбивства після доброго обіду? Свій «1984» він би так запросто не порекомендував.

У детективному сюжеті діють одразу три фактори уподібнення, перші два з яких властиві хоррору, фентезі й іншим жанрам фантастики. По-перше, у літературі жаху з кожною наступною смертю читач все більше ототожнює себе з жертвою. Він буквально спинним мозком відчуває холодний подих небезпеки, що гусне довкола. Так, саме цього несвідоме і прагне — наблизитись впритул, але вижити.

Бінґо! А в детективах, природно, це відчуття присутнє зразу й здатне повертатися, якщо автор або авторка мають настрій убивати знову (наші компліменти, бабцю Агато!).

По-друге, щойно ми бачимо живцем якогось зловмисника чи маніяка (зловмисницю чи маніячку — якщо я десь не додаю фемінітивів, то, не сумнівайтесь, вони мали би бути), наше потворне воно виповзає з глибин психіки й починає активно фантазувати на тему фізичного нищення собі подібних. Прикрий кроманьйонець, що нікуди не подівся й лише принишк всередині нас, вкутаний у пахучі шати цивілізованості, з дикою радістю хапає свій кам’яний молоток і вже готовий трощити черепи направо і наліво. Сексу! Смерті! — волає він. Спочатку всіх взяти, а потім всіх убити (добре б, якби ми могли оголосити це хворою, суто маскулінною фантазією, але ж — no way! Відповідати доведеться всім). Тому в наступному кадрі ми приміряємо на себе личину вбивці — жахаємося скоєному, боїмося покарання і несвідомо плануємо, як його уникнути. Зловмисник переживає радість повної влади над жертвою. Не варто заперечувати — ми теж. Вам всім до мене, — сказав би добрий дідо Фройд, — і, можливо, навіть би заплакав. Як же врятуватися?

Рятунок якраз у третьому ототожненні, де свідоме починає брати гору: ми уявляємо себе детективами. Читання авантюрних романів, мелодрам, гумористичної прози, де все закінчується добре, — це як здорове харчування, повне вітамінів і радості. Детектив — це їсти гостре індійське каррі, щоб нам спершу зірвало дах, а потім ми будемо врятовані чаєм чи молоком, чи простою джерельною водою. (Хор-рор — це коли води наприкінці ніхто не подасть.) Детектив діє як вакцинація, коли хворобу впускають у тіло, щоб воно навчилося її поборювати. Ми можемо годувати свої страхи кримінальною хронікою або переглядами відео авто- та авіакатастроф, але особливість цього жанру — він розсіює жах ще до кінця сюжету.

Плюс кросворд. Бо крім оцієї всієї психоаналітичної машинерії, що непристойно виглядає і неприємно пахне, детектив, насамперед, пропонує ребус для розгадування — суто інтелектуальну вправу, все, що залишилося нам від шкільного курсу алгебри. Саме в цій точці художня література спонукає нас уже не просто відчувати (емоції завжди з нею, й у цьому її сила), але й… думати.

Тобто детектив — це завжди змагання читача з геніальним персонажем, який веде розслідування. Чим більша його геніальність, тим більше задоволення читачів, якщо їм вдасться заповнити всі клітиночки кросворду перед тим, як нам оголосять, хто винен. Майстерні автори детективів завжди дають цю нагоду: ось Пуаро збирає всіх учасників сюжету, по черзі виказує мотиви кожного, врешті — називає зловмисника. Я так і знав! — вигукує читач. Ми вже давно дійшли висновків, і блискучий бельгієць лише потверджує наші здогадки. Тоді ми тріумфуємо. І шукаємо наступну книжку з цієї ж серії. Детектив дає нам можливість за 300 сторінок відчути себе інтелектуалами. Ще не Джойс, але вже таки щось.

Звісно, ми можемо й не доскочити до розгадки самостійно. Але й це не біда, якщо автору/авторці вдалося приховати відповідь ефектно. Як розгадка буде нецікава, наприклад, зловмисником виявиться якийсь маргінал, що з’явився наприкінці тексту й не муляв нам від початку, читачі зостануться розчарованими, що для детективного жанру дуже й дуже погано. Гірше може бути лише одне: якщо читач вирахує убивцю чи крадія ще на 30-ій сторінці й ніщо його не схитне в упевненості. І навпаки, ми отримуємо задоволення, коли підозрювані в наших міркуваннях увесь час змінюються, а потім таки виявиться, що винен той, на кого вже й думати забули.

Для комфорту читачів багато авторів детективів, починаючи від Конан Дойла, вводять додаткового персонажа, який начебто допомагає вести розслідування, а насправді слугує громовідводом нашої читацької глупоти. Час від часу Голмс береться пояснювати суть справи Ватсонові (або Пуаро — капітану Гастінґсу, або Міс Марпл — нерозторопним тітонькам, яких біля неї завжди повно). Перед нами розвиднюється картина, але водночас також з’являється переконання, що «гальмує» і не може зрозуміти логіки процесу саме простосердий Ватсон. Ну, доктор хоч пише (у фільмах Гая Річі він ще й добряче б’ється), а от Гастінґс хіба грає в гольф, просаджує інвестиції та мило усміхається. Також їх тримають у тексті для мінімальної еротики, бо сам детектив уособлює чистий розум: «Пуаро існує лише від поясу вгору», — писала Агата. Геніям нік^́ оли про це думати. Міс Марпл перестала цікавитись подібним дуже давно, Пуаро і Голмс, в оригінальних текстах мають хіба високі романтичні захоплення. (Сучасні екранізації, як знаємо, рішуче роздягнули Голмса, й від цього він став дещо жвавішим, проте й легковажнішим. Сподіваюся, Пуаро до цього не змусять.)

За тупим завжди є ще тупіший. А що Ватсон аж таким екстремальним простаком не видається, то контраст має бути рішучим. Так з’являється інспектор Лестрейд, що в осучасненій екранізації ВВС все ж більш адекватний, бо а) розуміє свій інтелектуальний програш у порівнянні з Шерлоком і б) сучасні британські фільммейкери люблять та поважають свою поліцію. В Агати те ж саме: грубуватий Джепп, діяльний та недолугий Слек. Виглядає, що автори кінця ХІХ — початку ХХ сторіч використовували жанр, щоб трохи пошарпати правоохоронні органи.

Словом, у доброму детективі читачі відчувають себе майже на верхівці інтелектуальної піраміди. Отже, несвідоме погодували, розум свій побавили — знову ж, бінґо! Складніші тексти більше апелюватимуть до мислення, залучатимуть не так емоції, як інтелект. До того ж, значно більшою мірою в них важитиме головний тотем художньої літератури як красного письменства — довершеність фрази, майстерність мови, тобто стиль.

інтерлюдія: СТИЛІ, СТИЛІСТИ, СТИЛЯГИ

Коли кажуть «яка вона стильна», то мають на увазі, що з одягом, зачіскою, макіяжем дівчини все окей. Головне тут цілісність образу та відсутність зайвого. Стиль — це сукупність правильно підібраних елементів. Чого б це не стосувалося — моди, музики, інтер’єру чи літератури.

У літературі стиль — це мова. Про авторів кажуть, що у них хороший стиль, коли читаємо, не перечіпаючись через неоковирні мовні звороти, лексика багата, а речення майстерно побудовані. Ми знаємо це на прикладі усної оповіді: хтось розказуватиме довго, із заминками, вставлятиме багато зайвих слів й наприкінці обов’язково зіпсує фінал, не змігши вкласти його в одну-дві ефектні фрази (добре розказані анекдоти викликають сміх останнім реченням, що діє, як відпущена пружина — гостро і влучно). У добре написаному літературному тексті такий ефект повинне викликати кожне речення. І жодне слово не має видаватися лишнім.

Власне, багато критиків та теоретиків літератури вважають досконалість стилю, тобто мовну майстерність, визначальною рисою сильного тексту: він буквально може бути «ні про що», не розказувати цілісної історії, не мати продуманої композиції та динаміки, бути населеним схематичними і неяскравими персонажами — доладно написаному тексту пробачать все. Топ авторів будь-якої національної літератури формують абсолютні майстри мови. Ми можемо нервово сіпатися від згадки про Не-чуя-Левицького з його кантрі-сюжетами, але заперечити стилістичну могутність цього автора неможливо. Гарно виглядати в тексті й на коктейльній вечірці — це одне й те саме. Вдягнеш кросівки з ядучо-зеленими шнурівками під костюм, й від тебе сахатимуться. «Нє тот цвєт, і уже проіграл, — казав Голохвастов, — нє тот парад на ліце».

Недолугі речення — це ті ж базарні кросівки, а зайві слова — кислотні шнурівки, що кітчево перев’язують тканину тексту. Критики такого не пробачають, читачі з досвідом, загалом, теж. Й тут мова навіть не про те, що якісь слова погані у принципі: вони просто можуть не пасувати конкретному тексту чи ситуації. Ми ж навіть зі своєю бабусею спілкуємося інакше, ніж з однолітками, ні?

У живописі художник використовує певний набір відмінних кольором та фактурою фарб, і його рішення, які, власне, брати, залежить і від сюжету картини, і від особистих уявлень про мистецтво. Уже згаданий Пікассо мав у своїй творчій біографії «блакитний» та «рожевий» періоди, а далі вже важили не кольори, а форми — так почався кубізм. Крізь зміну стилів проступає зміна переконань про сутність і перспективу мистецтва. Мовні палітри авторів також відрізняються: комусь подобається лаконічний монохром, а хтось прагне застосувати всі 16 мільйонів кольорів. Особистий стиль автора може бути виражений більш чи менш яскраво. Проте назагал навіть всуціль індивідуальну стилістику можна співвіднести із глобальними установками використання мови, що на глибшому рівні залежать від загальних уявлень про літературу та її художність, тобто красу або ефектність. Кожен автор чи авторка знають, що для них означає написати добре, навіть якщо вони не можуть цього толком пояснити.

Аналізувати стиль автора — це у підсумку спробувати пояснити його погляди на мистецтво. Інколи автор оголошує себе прихильником певного стилю в літературі, проте застосовує зовсім інші мовну палітру та світоглядні установки. Це не катастрофа; справжня біда, коли він не вміє доладно змішувати словесні барви.

Упродовж літературної історії змінилося багато стилів. Одні безкомпромісно загинули, інші зникали та поверталися, ще інші залишаються впливовими й досі. Скажімо, сентименталізм з нами від другої половини XVIII сторіччя: на світоглядному рівні він передбачає панування емоцій, манірні сюжети зі щасливим закінченням, а на мовному — відповідну делікатну лексику. Одне вульгарне слово — і тканину тексту зіпсовано. Налаштовані на витончену мову читачі просторікування не пробачать.

У літературі того часу набуває поширення й готичний стиль (його початки, насправді, ще у Середньовіччі). Якщо я навіть метафорично скажу, що це має бути «темна», «похмурого відтінку» лексика, ви все одно мене зрозумієте. Жодних рожевих зайчиків — тільки вампіри, тільки хардкор. Романтизм, що розвивається з кінця того ж XVIII сторіччя, дещо зміщує акценти; він наче поглинає готику, робить її одним зі своїх компонентів (Гофман, Гоголь, По — романтики), проте домінанта в іншому: це терен «високої» лексики, не розчуленої, як у сентименталізмі, а урочистої, піднесеної. В романтичні моменти нашого життя, наприклад, коли освідчуються в коханні, ніхто аж ніяк не чекає, що обранець чи обраниця почнуть фразу з «чуєш, чік-са…». Це зразу і тролінг, і фейспалм, і вічний бан.

Реалістичне письмо якраз цілковито інше. Читач такого тексту повинен піти з враженням, що в житті все саме так, як показав автор. Ви пишете про підлітків? А як спілкуються підлітки? Літературною? Чи сленгом? А лікарі або айтішники? Хіба в них не іншомовні терміни через слово? Оскільки реалісти прагнуть точності зображення, то вона має проявитися і в особливостях мови персонажів, і в досконалості описів, що з огляду на це стають розлогими та ускладненими. І навпаки: авангардизм, який прагне шокувати читача всіма доступними засобами, буде ламати мову, спотворюючи структуру речень, зумисно перекручуючи слова чи граючи на кожному кроці химерними новотворами. І так, так, аби нас остаточно вразити, авангардні письменники застосують цю ядерну бомбу — вдарять нецензурною лексикою, щоб у читачів аж зайчики в очах застрибали від обурення. Реаліст це також може, але коли виправдано, коли в нього свої емоції висловлюють, скажімо, роботяги на будівництві чи чиновники в радянських держустановах. Авангардисту, натомість, просто… по кайфу. Головне, щоб ми книжкою кинули, зелені від роздратування. Отоді йому свято — допік, дістав. Врешті, й тут нецензурщина необов’язкова, але от у романтиків її точно не буде. Не мало би бути.

Модернізм — це реалізм, який втратив свою прозорість та логіку. Світоглядно автори-модерністи більше не вірять, що дійсність можна описати за допомогою простих слів і правильних речень. Тому їхня мова може виглядати дивно, зайве ускладнено, а цілком стравні внутрішні монологи персонажів заступає хаотичний та химерний потік свідомості, що, вочевидь, і є головною рисою модерністського стилю. Постмодернізм стилістично не надто відрізняється; тут хіба більшає двозначностей, і традиційну для модернізму манеру розповідати, перескакуючи від асоціації до асоціації, подають іронічно. З іншого боку, постмодернізм часто змішує попередні стилі, грається ними, наслідує — стилізує.

Авторам краще бути чутливими до питань стилю. Повторю: зайвих слів читач не подарує. Одне «серденько» в готичному тексті — і до побачення. Комічно, звісно, ставити собі за мету писати в постмодерному стилі, але мова, якою пишемо, повинна бути вивіреною. Досвідчений стиліст, якщо повертатися до світу моди, підбере одяг та відповідні аксесуари, порадить зачіску та макіяж (кому потрібно), може навіть порекомендувати пірсинг у брову й тату з китайських ієрогліфів на шию. Стилісти узгоджують та вдосконалюють наш стиль. У світі літератури їх називають редакторами.

Це фахівці, які «причісують» текст, ретушують невдалі слова, змінюють барву та фактурність речень. Вони гніздяться у видавництвах і є однією із чотирьох причин, чому видавництва продовжують існувати й зараз, коли фізично надрукувати власну книжку може хоч школяр, хоч працівник агросектору. (Три інші: видавництво здійснює відбір текстів й тим має гаранту-вати їхню якість; створює дизайн, який для книжки загалом все одно, що добра редактура для тексту; нарешті, вони там, у видавництві, повинні подбати про розповсюдження. Бо як іще автор чи авторка стануть знаменитими?)

Добрий редактор — мрія притомного автора. І звісно, це невидимий друг усіх читачів. Редактор має вберегти нас від страждань у нетрях недосконалих текстів. Так, я скажу це: редактор — це лицар (лицарка), що сміливо виступає супроти «непозбувної бентеги» словесних хиб і поборює її. Це люди, мовне чуття яких паранормальне, зір на помилки гострий, слух на звучання речень тонкий, а інстинкти літературного виживання на максимумі. Талановитий редактор з останнього графомана здатен зробити короля стилю. Полюйте на них, ті, хто пише, дякуйте їм, ті, хто читає. Якщо вони вправно зроблять свою роботу, ми не відчуємо болю. Адже автори як кінозірки: багато з них без гриму лякають.

Стиль, добре поставлена мова вартують дуже багато. Читачі можуть кинути книжку через недоліки вислову, навіть не дійшовши до зав’язки інтриги. Редактори — це окрема видавнича каста, давній цех з власною етикою та ритуалами. Чудово, що професійних редакторів зараз більшає (о, моя редакторко, коли читаєш ці рядки, — усміхнись і подумай про вічне!).

Що ж стиляги? Був колись в СРСР такий неформальний молодіжний рух: одягались яскраво-кітчево: штани-дудочки, ту-флі-лодочки. Спадкоємці денді попередніх століть. До чого тут вони? Стиль, стильність можуть бути викликом. Особливо тоді, коли довкола все нудно, сіро й на деталі ніхто не звертає уваги. У літературі деталь важить, і стиль як доладна сукупність деталей важить теж. Я там раніше рекомендував безжально покидати нецікаві книжки — а погано написані хай нам краще хтось коротко перекаже.

Складність стилів: приблизна кореляція

Сказати, що твори в одному стилі читати складніше, ніж в іншому, можна лише із певною натяжкою. Майже напевне знайдуться романтичні тексти, котрі сприймати та читати важче за деякі пізніші, що звикло асоціюють із модернізмом. Наприклад, щоб освоїти «Люцинду» одного із чільних романтиків Фрідріха Шлеґеля, треба докласти більше зусиль, порівняно з «Великим Ґетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда або стилістично доволі прозорими текстами Гемінґвея чи Ремарка.

Тому подана нижче табличка умовна, проте це не позбавляє її загальної логіки. Як я вже згадував: за останні півтори тисячі років техніки письма ускладнюються, а тому більшість творів авторів XVIII сторіччя будуть таки виглядати наївнішими, ніж «Улісс» чи «Замок». Навіть постмодерні романи, які називаю кентавричними, бо в них, як правило, змішано два жанри (наприклад, історичний роман та детектив), складніше читати, супроти реалістичної прози сторічної давнини. Хоч постмо-дерністи, на відміну від просто модерністів, дбають про більш традиційний сюжет, «подвійне дно» у їхніх текстах все одно залишається.

Тут подані теж не всі ті жанри, про які вже йшла чи буде йти мова. Ця табличка має на меті, насамперед, хоч краплю співвіднести запропоновану перспективу поступового нарощування складності читання із традиційною літературознавчою термінологією.