Як читати класиків

Ступені сили тексту

Примітивний. Текст, який не хочеться дочитувати через об’єктивну слабкість висловлених в ньому думок і / або абсолютну незграбність його мови.

Слабкий. Текст, який ми відкладаємо без особливого смутку, обіцяємо повернутися, проте так ніколи й не повертаємося, бо маємо значно важливіші справи.

Сильний. Текст, який можемо відкласти, проте одразу ж повертаємося до читання, щойно знайдемо час. У більшості випадків він змушує нас відшукати цю можливість негайно.

Магнетичний. Текст, до якого повертаємося не раз, перечитуємо і щоразу знаходимо нові грані його розуміння. Як правило, такі тексти значною мірою вплинули й продовжують впливати на нашу свідомість.

Епохальний. Текст, що стає важливим одразу для кількох поколінь й здатен набувати наднаціонального значення. Такі тексти формують універсальні уявлення свого часу. Утім, епохальність тексту може закінчитися разом з його епохою. І ми можемо більше не сприймати його, проте ставитися з належною повагою.

Вічний. Текст, що протримався в увазі читачів не одне сторіччя й далі залишається цікавим для читання. Такі тексти творять фундаментальні уявлення, які поділяла й продовжує поділяти наша цивілізація.

інтерлюдія: РУХ, РІВНІ, ПЕРСПЕКТИВА

Головна думка цієї книжки в тому, що Кафку не вдасться прочитати одразу. Напевне, такий досвід уже був: беремо його тексти чи Джойса, чи Пруста, чи Фолкнера, чи Вірджинію Вулф і не розуміємо, чому тут так все заплутано і нечитабельно. Як наслідок, покидаємо — ні, звісно, не тому, що примітивно, — тому що надто складно. Наївні будуть дивуватися, чого ж з ними так всі носяться, чому вважають класиками? Трохи більш апгрей-довані читачі зрозуміють, що просто ще рано. Справді — рано. Кафка та інші модерністи, включно з поетами, як-от Томас Стернз Еліот чи Пауль Целан — це вершини літературної творчості. А ніхто не береться штурмувати Еверест, не пройшовши до того… ну, ми здогадуємося, скільки вершин треба підкорити перед таким сходженням. Розуміти слова ще не значить розуміти сенси. І, ба більше, не кожен, хто вміє читати, здатен отримати задоволення від складного письма. Тому Кафка чи подібні до його прози тексти потребують наявності хоча б 25-30 років досвіду читання. Регулярного і натхненного. Варто пройти багато більш простих текстів, далі — складніших й лише потім взяти до рук «Замок». І це не тому, що в нас слабке мислення — це тому, що у Кафки сильна уява.

Я постійно проводжу паралель між читанням та зйомками фільму: ми самі собі повинні зрежисувати епізоди, оглянути локації, розмітити мізанцсени, поставити картинку, підібрати, одягнути та загримувати персонажів. Ніхто за нас, як у випадку з кіно, де ми маємо справу з колективним творчим продуктом, цього не зробить. Пробуксовки вміння уявляти дуже часто ведуть до відмови від читання взагалі. Проте, якщо маємо значний досвід, все згадане відбувається в нашій уяві майже миттєво. Ми також поступово набуваємо вміння вловлювати зв’язки між текстом, який читаємо зараз, та іншими творами. Такі зв’язки особливо численні у модерністів — вони опираються на культурний багаж давніших авторів, прямо чи приховано цитують їх, полемізують з ними або граються з їхніми сюжетами. Досвідчений читач вловлює цю гру, ці цитати й полеміки, але для читача з куцим досвідом значна частина сенсів залишиться непоміченою.

Ну, справді, є ж різниця просто блукати Прагою чи оглядати місто, знаючи його маршрути — наприклад, вулиці, котрими рухалися той самий Кафка, а ще Гашек чи Кундера. Нам запросто покажуть пивницю, де засідав Швейк, але якщо ми достатньо читали про це місто, то зможемо відчути щось значно більше — його атмосферу. Проте ще важливішим та продуктивнішим є досвід дослідження міста: кожне наступне ми пізнаватимемо повніше, сприйматимемо у порівнянні з уже побаченим, набуваючи навики орієнтації, вміння спілкуватися іншою мовою та смак до мандрів. Читання — це теж цікава мандрівка. Вона вимагає мізерно мало ресурсів, розімкнута в часі та просторі й потенційно нескінченна. Красиві міста можуть закінчитись, цікаві книжки — ні.

Але хіба нам обов’язково, мандруючи, заглиблюватися в місто, намагатися повніше відчути якусь там його ауру? Ну, от же: були в Парижі, Джоконду бачили, на Єлисейських полях селфі зробили, на набережній Сени вина випили, на Ейфелеву вежу піднялися і маленьку вежу-брелок купили. Комусь цього досить. Париж done. Але хтось від мандрівки все ж хоче більшого. Цікавих історій, пікантних подробиць, переживань та страв. Те саме і з книгами. Чи можна прожити без Кафки? Звісно, що так. Хтось все життя читає детективи або не читає взагалі й спокійно собі перекочується з дому на роботу та назад. Але так само, як нам може бути цікаво зійти з уторованих туристичних маршрутів й зануритися вглиб Латинського кварталу чи Монмартру, так і від мистецтва, від літератури зокрема, ми можемо хотіти більшого — складніших думок, яскравішого сюжету, більш рафінованого стилю. Словом, до Кафки варто йти, але це буде не так просто.

Утім, щоб рух відбувався успішно, він конче повинен мати перспективу. Бо, як казав один відомий Кіт, якщо ти не знаєш, куди хочеш потрапити, тобі все одно, куди іти. Нам не все одно, тому перспектива має бути чіткою.

Я, бачите, вірю в поступ літератури. Щоправда, не в отой суспільний поступ, об якім твердив Іван Франко. Тобто, я не певен, що література набуває все більшої ваги у людській спільноті з плином століть: і в Античності, і в Середньовіччі письменством цікавилася суттєва меншість населення. Приблизно така пропорція зберігається й досі. Проте я певен, що література з часом стає складнішою.

Античність все ж рухати не будемо. Той час, десь від 800 року до н. е. й до руйнування Риму в 476 році н. е., майже співмір-ний своєю протяжністю та динамікою внутрішнього розвитку з наступним відтинком, що триває до наших днів. З іншого боку, дослідник давніх літератур Ернест Курціус сформулював концепцію «довгого середньовіччя», згідно з якою цей період європейської історії сягає меж романтизму й навіть далі. Тобто ментально християнський континент та й увесь світ змінилися не надто. Середні віки, знаєте, такі середні віки.

Античність пережила свій пік та свій занепад, і наприкінці цієї епохи вміння розповідати історії майже обнулилося. Ближче до нас готи — це модна субкультура, а колись вони були доволі простими й у категоріях зруйнованого ними Риму — вкрай вульгарними. Проте від гіпотетичного початку Середньовіччя, тобто десь від V-VI сторіч вже нашої ери тексти поступово ускладнюються. Що б не казали фанати середньовічних саг, це ще досить прості оповідки з переважно однією сюжетною лінією, максимум посиленою відступами чи невеликими вставними історіями. Навіть вже у XIV сторіччі, коли Бокаччо компонує свій «Декамерон», він створює велику форму простим об'єднанням малих текстів — новел — в межах однієї сюжетної рамки. Сервантес, що пише на початку XVII сторіччя, винаходить багато романних прийомів, які застосовують дотепер, проте психіка його персонажів доволі проста, а сюжет, знову ж, є сумою оповідок про двох головних героїв.

Щойно ХІХ сторіччя дає розгалуженої структури роман з багатьма сюжетними лініями та більш-менш складною картиною психіки персонажів. Тобто вони вже не виглядають нам такими безнадійно наївними, як дійові особи в романах моралізаторів попереднього XVIII сторіччя — Руссо, Дідро, Річардсона та навіть Філдінґа і, ризикну сказати, Джонатана Свіфта. «Мандри Гуллівера», звісно, мають свою філософську глибину, проте структурно це простий роман: все відбувається з одним і тим самим центральним персонажем — події формують простий оповідний ланцюжок.

Натомість реалісти XIX сторіччя, намагаючись повніше змалювати дійсність (що, власне, є для них метою літератури загалом), вдаються до панорамних й багатопланових описів, детально розробляють персонажів, дбаючи про їхню життєподібність, а також мають на меті через складність структури тексту відобразити ускладненість самого життя. У ХХ сторіччі процес, вочевидь, сягає свого піку, бо авангардисти початку сторіччя додають до тексту мовний експеримент, а далі модерністи межово інтелектуалізують тексти, насичуючи їх відсиланнями до інших творів. Тобто книжки об'єктивно бувають доволі прості, складні та значно складніші — й при цьому всі вони можуть бути написані якісно. Я бачу п'ять рівнів складності тексту і загальна логіка цієї книжки в тому, щоб видертися на пік п'ятого рівня, поступово спинаючись від найпростішого — першого.