Як читати класиків

2. Читай, як сибарит

Приблизно 2700 років тому на тоді ще доволі дикому південному узбережжі Італії давні греки заснували колонію Сибаріс — місто, в якому ніхто й нікуди не поспішав. Землі довкола міста були настільки родючими, що вистачало з головою і мешканцям, і заїжджим купцям, які з усіх усюд везли сюди найкращі та найдорожчі товари. Баланс торгівлі неминуче був на користь сибаритів. Через сто років після заснування колонія стала найбагатшим містом на заході Середземного моря, а про її розкіш почали ширитися неймовірні чутки. Заздрість людська — штука небезпечна, бо ще через сто років такі ж греки-колоністи, але зі сусідніх бідніших міст, зрівняли Сибаріс із землею. Місто було розграбовано, проте легенди про його розкіш дійшли до наших днів. Тепер сибарит це не давньогрецький колоніст — це людина великого статку, що може не думати про повсякденний заробіток і жити у своє задоволення. Вони шанували мистецтво, як і всі греки, й, безперечно, щось там читали. І нам тут неважливо читали що, а важливо як.

Коли з тераси, чи балкону, чи високого вікна відкривається панорама дахів старого міста або, навпаки, нескінченних виноградників, гір, моря (необхідне підставити), коли тепле літо, але спеки не чути, і ми приглушили клопоти, і маємо час — уявляймо себе сибаритами, читаймо, як читали вони. З іншого боку, коли випірнули з кораблетрощі катастрофічно наповненого подіями дня, коли нарешті вклалися в наші п’ять дедлай-нів і завершили проект, коли зачинилися від усіх у затишній напівтемряві кімнати, а в голові — приємне запаморочення від дозволеного собі нарешті келиха доброго вина, тоді ми готові до цього дійства, до давньогрецької містерії, в якій спокій, рівновага і навіть піднесеність. То тоді що нам читати? Тоді як нам читати?

Це найприємніший підхід до читання, яке я б назвав непо-спішним. Трішки парадоксально, але важить при цьому не лише книжка — не менш важлива атмосфера читання. Вже згадувані малі приємні детальки: зручне крісло (пуф? груша? гамак?), хороше світло, відповідний напій. Побачите, незабаром активних читачів стане ще більше, й у блогах та глянці почнуть радити, яку книжку гарно читати під біле пів-солодке, а яку — під глінтвейн. Десь так, як зараз міркують, якому крою сукні пасує оцей аксесуар і який коньяк чіткіше проявить смак отакої сигари. Більше того — майже напевне можна виокремити тексти, які потребують для свого максимального розкриття цілеспрямованих зусиль зі створення комплексної атмосфери: і напій, і місце, і час. Без такої підготовки ніяк — хоча б кілька хвилин варто віддати на моделювання простору, де ви прочитаєте всі детективи Рекса Стаута. У всіх мало б бути постійне затишне місце для читання, але з окремими текстами варто поекспериментувати, змінюючи локації та сорт чаю, наприклад.

Так, не кожна книжка для такого ритуалу підійде. Це має бути відпочинкова, непрагматична книжка. Найвірогідніше якась необов’язкова художка, або ненав’язливий нон-фікшн, з якого не треба робити багато висновків — мемуари, біографія, тре-велог. Утім, підійде й щось серйозніше, але на чому нам не залежить у майбутньому: колись я взяв до рук товстезну «Сагу про Форсайтів» Джона Ґолсворсі — нічого не пам’ятаю із сюжету, з персонажів залишилися хіба учасники центрального любовного трикутника (Сомс, Джоліон, Айрін), не пригадаю й деталей. Але яка то була розкіш — те читання. Оце точно зосталося: спогад про якийсь просто неймовірний аромат і настрій того тексту. І я точно читав його достатньо довго.

А нащо, здавалося б, мені зараз Гемінґвей? Я прочитав майже всі його твори, ще коли він був у нас Хемінгуеєм у радянській транслітерації. Пізніше окремі з них — ще раз, коли потрібно було для дослідження або цікавив оригінал. Але от з’явилися нові, ошатно видані його романи, а з ними й думка повернутися знову. Бо тримати в руках приємну книгу — вже насолода. Фетишизм? Традиційні фетишисти, що полюють за одягом своїх об’єктів бажання, просто смішні, порівняно з невтомними колекціонерами книг. Далі у своїй параної лише шукачі скарбів.

Словом, непоспішне читання — логічна протилежність швидкому. Ми нікуди не біжимо, насолоджуємося кожним рядком, текстурою книжки і атмосферою довкола. Можемо щось відкласти й до чогось повернутися. Прочитати одне оповідання Еліс Манро, потім п’ять новел Борхеса, далі ще дві поезії Яна Твардовського, зупинитись і подумати над ними. Наступний розділ Джойса нині не будемо — давайте візьмемось за свіжий переклад Мак’юена. Дрібку елегійне, спокійне, комфортне читання — власне, читання.

Хоч, звісно, втриматись у виваженому, непоспішному темпі може бути важко. Добрі тексти поглинуть нас і нав’яжуть нам свій ритм. Неквапливе читання цілком може пришвидшитися, а ще ми можемо захотіти зробити його уважнішим та більш плідним.