Землянка

10

На обідній перекур (так, не без гіркої іронії, називали вдовиці і свої короткі перепочинки) влаштувались жінки за танком, де була тінь. Старші сіли одною купкою, простеливши під ноги куфайки й піджачки; дівчата вмостились окремо, перетягли до свого гурту соромливого Миколу. Всі тільки од роботи, ще не улігся пил над степом, руки гудуть від утоми, а на дівчат як найшло: то переморгуються, то раптом залящать, аж луна розляжеться, то штурхають одна одну, щоб якось зачепити Миколу. А він, чорний, мазутом пропахлий, знічено усміхається: «От попав!.. під перехресний вогонь!» Тільки Яшка, здається, розуміє скрутне становище солдата, з усіх боків оточеного дівоцтвом; Деркач насунув пілотку на лоб, блиснув трасуючими по розпашілих кирпах: «Тьпху! — сплюнув презирливо. — Хі-хі, ха-ха — весь розум бабський, — і до Миколи, — не дивуйтесь, це в них після бомбйожки».

— Ах ти, рудий! — підкинуло дівчат.

— Ану, сюди його!

— За галіфе!

Дівчата звалили Яшку, з реготом накинулись («Мала куча, дайте ще!»), товкли його носом у землю, мов шкідливого кота. Не стерпів танкіст — і сам туди ж, у реготливу купу: «Яшко, не здавайся!» — за плечі, за руки став розтягувать дівчат. Сміху, писку, шуму — як на досвітках.

Жінки, що вигрівали на сонці ноги, з материнською поблажливістю дивилися на молодечу забаву, яка нагадала їм і солов’їні вечори, і перегук парубків над Інгулом, і ту потаємну місцинку, де сиділи вони тільки вдвох… «Що то молоде! Війна війною, а погулять їм кортить. Та яка їм радість, дочкам нашим?»

І наче у відповідь матерям зринула з дівочого гурту пісня:

Пісню підхопили, вона журливо полилась над ріллею, над бур’янистими окопами, де чорною хмарою кружляло гайвороння.

Мабуть, торкнула пісня найболючіше: дівчата як і не сміялись перед цим — враз притихли, на присмаглі, вітром спиті обличчя лягла холодна тінь. Навіть Яшка, хоч і не заглиблювався він у тонкі порухи людської душі, і той делікатно мовчав, зрозумівши, що ляпать язиком зараз недоречно. Але він зиркнув на дорогу, і слова самі вискочили з рота:

— Хе!.. Кудим плентається.

Справді, до їхнього табору прошкував Кудим. Він ішов поволі, часто зупинявся, щоб відкашляться. Його жовто-бурий, вичовганий об хатні вугли кожух блискотів на сонці; биті валянки м’яко ступали по землі.

Кудим уклонився жінкам, поздоровкався з молоддю.

— Оксано, вас можна? — покосив очима в сторону, мовляв, хочу поговорити наодинці.

Трояниха, спантеличена і його просьбою, і пригніченим виглядом («Що з ним таке?»), пішла з Кудимом за танк. Вона й не помітила, що Яшці саме в цей момент треба було обмацать подряпини на броні, і саме з того боку, де вони стали.

Кудим довго бухикав, довго й важко віддихувався, кожух на ньому ходив, як міх. Пробивши клубок у горлі, старий хрипко мовив:

— Хочу просити у вас коня.

(«Овва! — пальнув Яшка своїми рудими. — Коня йому, поліцайська квочка!»)

— Геж, на день мені, знаця, транспорт.

Голос у Кудима був скорботний, вуса опущені, повіки запалені від бессоння чи недуги. «Дати коня?» — бригадирка не знала, що й відказати дідові. Одна конячина, а роботи — як бліх у старця. Он лише волочити скільки…

— Вам щось по хазяйству?

— Де там! — відмахнувся Кудим і ще хрипліше: — Горе в мене… Старшого, знаця, Антона поховав, а Федька… де й могила його, не знаю… Всяке про Федьку казали: і такий, і сякий… Лжі пельку не заткнеш — сторота (Яшці здалось, що Кудим якраз на нього косує, і хлопець бликнув на діда з викликом: «Ну казав! І казатиму!.. Хіба не правда!»). Всяке брехали, — продовжував дід. — Як не судом, знаця, то брудом… А бруд — це бруд, все одно відкисне.

— Щось не пойму вас, діду, — стенула плечима Оксана.

— Зараз, дочко, зараз, — Кудима почало смикать за груди. Це було вступом до кашлю.

Кашляв дід так. Відкидав трохи назад голову, на повний рот хапав повітря, і коли засьорбував його, в горлі на всі лади вигравали пищики. На якусь мить дід завмирав, звівши до неба заплющені очі, а тоді немовби рубав з розгону дрова: кха! кхе! кхи! кхі! Десь у глибині його шкварчало, булькотіло, аж поки не виривалося свистом з грудей.

Набухикавшись, дід витирав кожушиною сльози, а за одно й під носом; од вологи край рукава зашкаруб, збігся в гармошку.

З кашлем, як і з латаним кожухом, дід ніколи, ні за якої погоди не розлучався. Досить було почути десь у березі, в кінці села, або з темряви лунке «кахи-ках!» — люди вже знали: Кудим.

На цей раз, посеред розмови з Оксаною, дід викахкував особливо довго і болісно. Насилу вгамувався, висушив очі й повів далі спокійніше:

— Знаця, стрівся мені чоловік, сам нетутешній, у мене він зараз; я йому про свою печаль, про синів, знаця, й викладую. А він і каже: «Слухайте, — каже, — Федька то чи не Федька, брехати не буду, а чув я за такого страдника. В Гуйцях (село, знаця, під Бобринцем) вбили бузувіри одного чоловіка. І цей убієний, каже, теж тікав до красних із братом своїм і ще одним парубком. Так їх німці зловили, двох зразу — в росход, а того, що на Федьку скидається, зв’язали й повезли на машині. І так мордували, бусурмани, так знущалися — кров’ю вмивався. За те, знаця, що втік із поліції і до красних хотів. Кололи його, нещасного, вогнем палили, а тоді — в колодязь… Я, дочко, як узнав про теє — душа обірвалася. Ну світ мені заступило, не їм, не сплю, місця не нагрію. Федька то, Федька! — як віщує душа. А чоловік, отой сторонній, що в мене, і напутив: „Їдьте, — каже, — в Гуйці, людей попитайте, а раптом — ваше дитя“…»

Оксана слухала Кудима, і недавній страх, незатамований біль пекучою хвилею підступили до серця. Вона сперлась рукою на танк, бо ноги підломлювались, у голові роїлося, а кров шумувала, а кров била в гарячі скроні. Хто б він не був, той Федька, — ну, задурили його, заманули в поліцію — але для батька рідна кров, гіркая втрата…

Кудим пом’явся, побухикав у теплий рукав:

— Я б, знаця, пішки подався. Не донесуть старечі ноги. А верхи потихеньку, полегеньку…

— Що ж, — сказала жінка, — таке нещастя. Беріть.

Яшка чув розмову від початку до кінця. Чув, як спитала бригадирка: «Чого невістка на роботу не виходить?» — «Сухота мучить, злягла Василина», — одказав Кудим і пошкрьобав до коня. Тієї ж миті Яшка гулькнув за танк, під лобовий щиток. Присів. «Хай бере! Хай ловить!.. та щоб мої очі не бачили». Але розпалені очі не слухались Яшки. Вони гнули, гнули хлопця до землі, аж поки під танком, між гусеницями і днищем, не заголубіло віконце. У звабне віконце, як на гріх, було видно те, чого й не хотів бачити Яшка. Ондечки, немов на полотні, вимальовано темний силует коняки, що пасеться недалеко на узбіччі дороги. Кобила задерла голову, нашорошила вуха: до неї сунула бура ведмежа туша. Приблудна скотина, на що вже сумирна й свійська, раптом шарахнулась від дідового кожуха. Але Кудим не прогавив — хапнув рукою за повід.

«Все! Піймав!.. До Федьки бухтій поїде…»

Навколо метушилися люди, хлопця обдало бензиновим перегаром, орачі знову пішли за плугами, а Яшка лежав край загінки розпластаним птахом, якого прибила сліпа блискавиця. Ні-ні та й позирав він тоскно у степ, де бовваніло оте остогидне, що чіпко вп’ялося в спину коня. «Ге!.. Дайте йому ще карету… кістки поліцайські шукати!..»

Яшка силкувався збагнути і хоч трохи розплутати складну павутину життя. Оббрехали Федьку, бухтить Кудим. А як же, скажіть, розуміти: йшли втрьох, раптом — німецький обоз, залягли під копичкою проса, а вранці двоє остались на снігу… пульовая рана в потилицю, чуби підсмалило. Як же це розуміти? Ну хай і не він, поліцайська шкура, завершив злодійську роботу. Та він все одно убивця, він продав їх раніше, він довів до того, що хлопцям треба було тікати з села. Хіба витравиш із пам’яті останні слова Максима? Прибіг він серед ночі засапаний, змокрілий, схопив плащ, коржа — за пазуху, цмокнув Яшку в лоб, кинув спохвату: «Бувай! Матері скажи: скоро вернусь. Через фронт думаю рвонути. Тільки про це — ні гу-гу, хай не тліє мама душею… Прощай, браток! Якщо не той… бережи стареньку. Бо зі мною все може бути. Антон же петлю взяв на шию свою — Федьку. Той німцям доніс, мерзотник, а тепер заступайся, виплутуй його, тягни на собі колоду…»

Немов передчувало Максимове серце: маж Федя медом, а Федь Федьом. Лиш одного Яшка не второпає: як це вони, Антон і Максим, розумні люди, не розкусили Федьки, панькалися з гадом, як їм, зрештою, спало на думку рятувати німецького прихвосня? Що це — жалість, непростима довірливість чи сліпота?

Яшка горнеться до землі, і здається хлопцеві, що то конячина тулиться до його щоки м’якими ворсистими губами, і він бурмотить гарячково: «Слухай, гніда… Ти вже стара, зуби свої до корінців з’їла. Скажи, хіба це просто: людина, звичайна двонога людина підняла руку на брата і колишнього друга? Не чула такого? І я раніше не чув… Либонь, ще тоді, як вони втрьох бігали до школи, гралися в стуканця, ловили пічкурів, — либонь, ще тоді було щось у Федьки від зрадника. Але що?» — Яшка відкидається на спину, заплющує очі, напружує пам’ять: яким же він був, молодший Кудим?

Ріс Федька хирлявий, щупленький, і в сім’ї вже так повелося: кому доглядати худобу чи поливати грядки? Антонові. Бо він старший та й здоров’ям нівроку, міцненький. А кому вершечки з молока? Федику. Як-не-як, він меншенький і, бачте, хворуватий. А Федечка лежить на кушетці під яблунею, дивиться, як Антон упріває на сонці коло свинарника, і весело бренькає на балалайці — духу братові піддає.

— Та замовкни! — скипить Антон. — Бо ту бренчалку на твоїй макітрі поб’ю!

— Ну-ну! — сміється Федька. — Батькові розкажу…

Бувало, що реготун Федька переплутає чоботи: сам новенькі натягне, братові підсуне свої, стоптані та забрьохані; збирається Антон у школу, кинеться до взуття — тісне, не лізе на ногу. Сидить старший дома і плаче. А Федька скалить увечері зуби: «Я со? Я ніцого!» (він завжди корчив із себе дурника і навмисне ламав язика)… Печуть хлопці у степу картоплю, підуть завертати череду, повернуться до вогнища — вже й попіл охолов.

— Де картопля?

— Нема копи, жижа з’їла, — регоче Федька, витираючи рукавом сажу й лушпиння з гострої лисячої мордочки. Поскубуть його хлопці, посердяться та й забудуть. Дивак Федька, що ти з нього візьмеш!

Підростали брати, і все далі розходились їхні дороги. Антон пішов у трактористи; додому приходив стомлений, чорний, як сажотрус. А Федька, чистий та наваксований, ганявся по селу за молодицями. Вечорами на весь берег розлягалося його жереб’яче іржання. Гуляє, веселиться шалапутний парубійко. І якось ні Антон, ні Максим Деркач не примітили, що їхній однокашник дивачить не без вигоди. «Позичить» у сусіда теплі рукавиці — загубив (так вони й прилипнуть до нього). Обнесе грушу в Ониськи — на дітей зверне. Підлізе, бувало, до дівчачого гурту, то одну пригортає, то другу, хи-хи та ха-ха, а сам тишкомнишком торби опорожнює…

Так і жив молодший Кудим: де ласий шматочок — не обмине, де смаленим пахне — не наривається. Чоловік як чоловік, і гірші бувають. Але дедалі все важче було Антонові виправдувать рідненького брата перед людьми і перед самим собою. Бо його жарти оберталися на недобре. Ходив Федька, топтав стежку до тихої Василини, поки й дитинку вона не принесла, а тоді: «Я со? Я ніцого!» — і втік із села. Довелось Антонові розшукувати жениха і за чуба тягти до весільного столу. А потім… а потім у перший день війни. Прийшов Антон з військкомату, як зацькований, гупнув кулаками об стіл, прохрипів: «Не взяли!.. Каліка», — і люто подивився на обрубані пальці правої руки (жаткою відхопило), немов тільки зараз усвідомив, що не наростуть більше пальці і не буде він стискати ложе гвинтівки.

— Чого нагиндичився? — озвався Федька. — І я з тобою, браток. Осьо — справку дали…

— Яку справку?

— Знаєш, нерви у мене… Гу-гу в голові, — Федька, блудливо усміхаючись, постукав себе по скроні.

— Де ти взяв?! — рвонув Антон папірець із Федьчиних рук.

— Не кричи! — гримнув батько. — Добрі люди, знаця, дали… Од смерті заступили — і спасибі їм…

Чи то Антон був убитий своїм горем, чи засліплений любов’ю до меншого брата, але тоді не піднявся, не трусонув Федьку за петельки, не потяг на суд до людей. Вже опісля не раз проклинав Антон себе за ганебну легкодухість. Може, не пізно було ще рятувати брата. А може й пізно. Може, треба було починати ще тоді, як він бренькав на балалайці під яблунею. Так чи не так, але повністю розкрилися Антонові очі на брата, коли той прийшов додому в поліцайській шинелі.

Було це увечері, Кудимова сім’я вкладалася спати. В жарко натопленій хаті аж розпирало вікна од задухи. Старий Кудим, охкаючи, мостив собі пуховики на печі, сердито підбивав подушки і дошкуляв невісткам: «Смерті моєї ждете? Пождіть, пождіть — недовго вже… Ох-хох, кісточки мої ломить, ох, викручує… Дровець полінувались підкинуть, хай, знаця, здихає старий…» Знервована Василина кидалася з кутка в куток, торохтіла посудом, зганяла зло на дочці, яка просила води: «Цить!.. Спи мені, бо як дам — захлинешся!» Одарка, Антонова жінка, ледве тамуючи лють, стелила чоловікові на долівці. І поки товклися жінки, готові ось-ось спалахнути вогнем, Антон горбився над мискою пісного борщу — вечеря не лізла в горло. Йому знавісніли оці батькові стіни, оце пекло, де щодня — охкання й докори, сльози й прокльони. «Буває ж так, — ковтав гарячу обиду Антон, — одна людина може отруїти життя десятьом… І що він хоче, старий? Чого домагається? Щоб і ми лягли в могилу з ним? Щоб ми, як онучі, під нього стелилися? Все одно не догодиш — буде топтати й далі, на клаптики дерти. Він, як міль, намогливий — до рубця їстиме»…

Антон хотів вийти з хати — трохи розвіятись. Але перед ним, на порозі, зненацька виріс Федька. Довга потерта шинеля на ньому — видно, з чужого плеча. Зелена пілотка. Хромові чоботи. Якийсь пакунок під пахвою. Від проношеного одягу, від усього Федьки, здавалось, тхнуло цвіллю. По-баб’ячому закутаний, незграбний, він стояв на порозі і пришелепувато осміхався.

— Федька… Ти що?.. Що ти надумав? Що ти зробив? — не сказав, а простогнав Антон і рвонув брата за комір.

— Ну-ну, представника влади не той… бо з нагана — піф! — Федька скривив усмішечку, ткнув братові межи очі пальцями. — Піф-піф — і ваших нет! Одступи… Ось пайку дали. Лови, Василинко, сахаринцик… І пшоно діткам…

Він кинув пакунок своїй жінці, але вона, витріщившись на чоловіка, не ворухнулась, не підставила рук, і пакунок ляснув на підлогу, щось розсипалось. В хаті запала тиша, Федька отетеріло зиркав по кутках, ніби схопив несподівано ляпаса. І раптом із-за груби висунулась розкудлана голова, і два зловісні вогники обпекли Василину.

— Ану, підбери з долівки, чуєш! — засичав Кудим. — Зараз же підбери, ледацюго, бо жерти вмієте, а зароблять… Ще й розкидає добро, ге!

Це був останній сплеск шаленіючої хвилі, що прорвала хистку гребельку. Крик, голосіння, лайка — все злилося в один збурений потік, і невістки, захлинаючись від люті, накинулись на старого Кудима, Кудим — на невісток, Антон на Федьку. В хаті задеренчали шибки; стіни й долівка, здавалося, пішли ходором, годі було й розібрати, хто що викрикує. З одного кутка чувся жіночий вереск:

«Пийте, пийте мою кров, жеріть самі, подавіться разом з Федькою». Різкий писклявий голос із-за печі: «Цитьте! Не смійте! Не троньте Федьки. Він до хати тягне». — «А так, що тягне! А ви покриваєте. Ви горою за нього: Федічка, Федічка, а він же злодюга, він же бабій, він же, як старець, чужі тарілки вилизує». — «Що ти верзеш, язик би тобі всох! Зміюка! З хати вижену!» — «Хай вона згорить і ви разом… Антон! Збирай клумаки. В ямі житиму, а сюди, в оцей собашник, нога моя більше не ступить… Антон!» — Антон не чує жінки, у нього своя розмова з братом: «З ким ти, зубоскал, злигався? На вулицю соромно буде поткнутись. Люди у вічі плюватимуть… Скинь дрантя німецьке, бо обдеру до нитки». А батько з печі: «Він хліб заробляє! Пусти його, чортів активіст, або геть вимітайся! Іди до своїх — багато вони тобі дали? Скалічили, знаця, і на смітник»…

Полохливо замиготів сліпак і — погас. Та не погасла в темряві сварка. Стільки чорної люті накипіло в серці у кожного, що й до ранку не виллєш. Ні, недарма співала Одарка Антонові, як тільки вони побралися:

Чужою була, чужою й осталася для них оселя старого Кудима. І Антон з жінкою, порадившись та пожурившись, пішли по селу шукати собі притулок, і пекучий сором туманив їм очі, бо це все одно, що простягати руку під церквою. Денис Яценко покликав їх до себе і сказав: «Пустив би вас, добрі люди, у хату, так своїх дітей ціла орава. Може, сарайчик підмажете і якось перезимуєте. Сарайчик теплий, вулики там стояли; знаєте, мабуть: німці геть чисто вигребли…»

Перебрався Антон до Яценка. А як виносив клунки з свого двору, батько схопив мітлу і так вишкрібав за ним двір, аж пилюга пішла попід тином. «Геть, геть з мого двору, окаянний, — заклинав сина. — І щоб ні пса, ні скотини у тебе не було, і щоб соломою не пахло». А Федька стояв на воротах, підібравши поли довгої шинелі, і гигикав: «Бач, Антоне, як батечко стараються: щоб, значить, синок чобіт своїх не запилив».

Федька причинив щільненько за «циганами» ворота, шворіньком їх приткнув. Сказав навздогінці братові: «Ти не знаєш мене, я не знаю тебе — і квит!» Та, видно, збрехав свояк-поліцай. Чогось тягло його зазирнути, як живе старший на новому місці. Дивак Федька і тут не обходився без дивацтва: відвідував рідню не серед білого дня, як це ведеться межи людьми, а вибирав найглухіші ночі.

Одного разу, коли надворі поскрипував нудний холодний дощ, і могильне «ховав» десь вигукував сич, в Антоновій комірчині аж до світанку горів каганець. «І досі кліпаєте? — сердилась Одарка, неспокійно повертаючись у ліжку. — Кінчали б уже, бо хтось наскочить». — «Зараз, зараз», — відказував Антон і затуляв рядном сліпака. За столом сидів плечистий рудобровий Максим Деркач. Як і батько, він був міцний і жилавий, обличчя гостре, з вузькими зеленкуватими очима й орлиним носом. Він намагався говорити пошепки, та в нього виходило, наче хтось бубонів з бочки.

— Чуєш, Антоне? — пригинався над столом Деркач. — Мудруй не мудруй, а найкраще по-моєму. Я ж не раз перевіряв: і з цього боку, і з того боку міст охороняється. Сам бачив: ходять німчаї, як заведені. Вдень по одному, вночі — по два. Так що з берега нема чого й лізти — потоплять, як цуциків… Ото й кажу: підпливемо тихенько на плоту, зробимо своє діло, а тоді вниз — за течією…

Вже почало сіріти на вулиці, і Максим зібрався додому. Закурили на дорогу. Антон накинув старенький плащ, що й досі пахнув нігроловим маслом, сказав жінці, що проведе товариша: «Низом підемо, попід городами… Менше очей…» Антон легенько відсунув клямку, штовхнув коліном двері (вони відкривалися з хати надвір), намоклі дошки глухо вдарились об щось цупке. «Йой!» — скрикнуло якесь опудало, товсте й незграбне і посунулось на землю. Наче куль очерету впав із стріхи — в темряві не розбереш. Антон облапав оту сіру купу.

— Федька? — здивувався Антон (а рукою Максимові: не виходь, у куток ховайся). — Федька? Ти чого тут? Серед ночі, як вовкулака…

— Чого, чого! — заскиглив браток. — Бахнув по лобі, аж іскри посипались… В гості прийшов, а ти частуєш… дрюком. Помацай, гуля осьо, як кулак…

— Щось пізно в гості… Так, не дай боже, як будеш двері обнюхувать, хтось і горщик тобі розгатить…

— Обнюхувать… За кого мене щитаєш?

— За поліцая.

З темно-кошлатого неба, що притислось до самої землі, сіявся дрібний осінній дощ. Сердито дзюрчала вода в канаві. Федька, охкаючи, встав, обтрусив шинельку: «Тьху, висушив тобі поріг!» — і зітхнув докірливо:

— Ех, Антоне, Антоне! Можна сказати, через тебе страждаю. Дивляться косяком, пайку врізали. І за що? Все, значить, за брата, за тебе, Антоне. Кажуть: на красних робив, аж тріщало, а зараз, мовляв, сто болячок у нього… Симулянт! — Федька подався вперед, ніби хотів на вухо сказати. — Не думай, що я дурачок. Знаю, хто ти і з ким ти… А мовчу, бо свій… Та й мені нагорить…

Федька замовк, ніби дослухаючись, як плюскотить дощ, і раптом благально:

— Може, ти, Антоне, щезнув би з глаз?.. Щоб не було мороки?

— Е, ні, добродію! Тобі треба тікати. Це ти влип…

— Довго балакать. В хату хоч пусти. Як там Одарка?

— Йди, йди собі, пане поліцаю. У тебе служба.

— Дивись, щоб не пожалкував.

— Дивись, щоб ти, Федько, не пожалкував… Як доведеться відповідать.

— Не лякай. Бо я декого теж можу злякати. Так злякаю, що й у землі гикатиме… Бувай! — і важка тінь посунула вздовж стіни.

«От слизняк! — плюнув услід братові Антон. — В хату пусти, ач! Видно, хотів пронюхати, чи немає кого…»

— А він, часом, не підслухав нашу розмову? — спитав Максим, виходячи з темної схованки.

— Хто його зна. Двері, здається, щільно прилягають.

— М’якосердий ти, Антоне. Щоб мій брат — давно б жаби поминки справляли.

— Ну, що ти! Не можу! Все ж таки рідна кров. Я ж його, стерву, з пелюшок няньчив… Не підніметься рука.

— Боюсь, що в нього не здригне… якщо шкуру свою рятуватиме.

…Ця подія розворушила все Криничувате.

Після тривог, колотнечі, болісних дум важким сном заснуло село, причавлене осінніми хмарами, що низько повзли над степом. Заніміла, принишкла розкисла земля. Ніби вимерло все. Тільки на мосту та на правому березі Інгулу, де стояли зенітні батареї, зрідка попихкували цигарками вартові. І раптом за Мартином, над широким плесом, сліпуче спалахнула ракета. Вона вихопила з темряви маленький пліт, який безшумно йшов за течією. На плоту, в синьо-білому мерехтінні, вирізьбились дві нерухомі постаті. Разом вдарили з кручі автомати й гвинтівки — на тому березі залопотів очерет, підрубаний гострим лезом вогню. Посеред Інгулу, в яскраво-світлому колі, кипіла і бульбашилась вода. Хитнувся вутлий плотик — і як рукою змело людей. Плесь, плесь! — заіскрились бризки, і швидка течія понесла два пузирі до густих очеретів. «Стій! Хальт!» — загорлали під кручею. Поліцаї, вівчарки, німці снопами падали з гори у човни, заскрипіли весла, загрохкали постріли. Хтось уже перескочив на пліт, хтось, діставшись берега, шалено бив з автомата по зарослях, наче могла розступитись стіна очеретів і видать у ворожі руки двох втікачів.

Вже під ранок, мокрі, забрьохані мулом, лютіші од вовкодавів, повернулися німці й поліцаї в село і пішли по хатах. За ноги стягували сонних жінок та дітей з постелі, душили дідів за горло: «Де партизани?» — вивертали діжки, витрушували пірники, винюхували кожний закуток. У гурті поліцаїв топтався і Федька Кудим. Був він такий настраханий, винувато-улесливий, як та собака, що напаскудила в хаті господаря. Найдовше трусили карателі Деркачів та старого Яценка. Ні Максима, ні Антона, ні його жінки чомусь не було в селі. Наче змовившись, зникли невідомо куди. «Так-с! — клацнув золотими зубами білявенький німець, хусточкою витираючи руки після обшуку в Антоновій комірчині. — Пана Кудима — сюди!»

Поліцаї, що тільки-но злізли з горища і відхаркувались та вискубували пір’я з мокрих чубів, — враз притихли. «Федьку, Федьку сюди!» — передали по ланцюжку. Федька бочком-бочком посунув до німця, вбираючи голову в комір шинелі. Витяг руки по швах, плаксиво закліпав похололими очками.

— За важливе донесення, — карбуючи кожне слово, сказав золотозубий штурман, — оголошую вам подяку. Цілком ясно, що диверсанти мали намір зірвати міст. На плоту знайдено вибухівку і бікфордів шнур…

— Так, так, гер штурман, — оторопіло повторив Федька, — хотіли зірвати…

— Отже, пане Кудим, — продовжував німець, — за те, що попередили нас, вам подяка. А за те, що прогавили диверсантів, наказую… від-шма-гати! Чуєте?! — гримнув штурман на поліцаїв, — тридцять п’ять шомполів цьому йолопу! І зараз же! Я сам упечу з десяток, щоб зігрітися після дощу…

Минув день, другий, як поїхав Кудим у Гуйці, — і ні слуху ні духу. Що воно за село, де воно, куди занесла недоля старого чоловіка, ніхто до пуття не знав. Трояниха вже занепокоїлась. Думала-гадала, чи не послати кого в Бобринець. І ось аж на третій день, під вечір, коли жінки поверталися з поля, в’їхала в село однокінна підвода. Попереду йшов Кудим, спина старече зігнута, кожух на ньому обвис, почорнів од пилюги. Силу-насилу переставляв дід ноги, тягнув за повід охлялу кобилу. На підводі лежала труна.

— Федьку везе, Федьку… — скрижаніли материнські обличчя.

З боків обкладена сіном, довга-довга, з грубих свіжообтесаних дощок, пропливла, як сум, жахна покійницька домівка.

Кудим не підняв очей, не покликав жінок на похорони. Так і пішов, згорблений, онімілий, сам тягнув на плечах горе до своєї хати.

А незабаром із того кутка, де жив Кудим, докотилось таке надривне, таке нелюдське голосіння, що, здавалось, навіть вечірня тиша захолола над селом. То оплакувала мужа свого овдовіла Василина.

На кладовищі, за Антоновою та Максимовою могилами, виріс ще один горбик. Ще один хрест загнала війна у розтерзане тіло землі. Життя розвело, смерть звела докупи колишніх друзів-ворогів.

Ідучи в поле або з поля, жінки не раз бачили: сидить над свіжим горбиком осиротілий Кудим, гладить рукою землю, немов питає: «За що, за які гріхи відібрала, ненько, у мене синів?..»