Землянка

4

— Ма-а-а!.. Я за кураєм збігаю…

Олесь Яценко, Вовчин друзяка й одноліток, треться біля вутлого крільчатника, що нагадує хатину на курячих лапах. Коробка збита з трухлявеньких планочок. Замість покрівлі — шматки фанери, жерсті, черепиці. Олесеві чути, як вистукує ногою крільчиха. Мабуть, свою дітлашню втихомирює.

— Ма, я хутенько збігаю, — Олесь тоскно позирає в степ, що мріє за Інгулом. Білі купини на жовтому полі — то кози. Пістрявий клубок — то, очевидно, Вовка Троян.

— Аби з дому гайнути, — свариться Олесева мати. — З Вовкою давно не бачились?

Мати розвішує на вірьовці куфайки, штани, спідниці. Одежина руда від вологи, пахне цвіллю. У землянці майже по щиколотки вода, все мокне, гниє, пропадає. Тільки блисне сонце, мати з дочками виносить бебехи на вулицю, щоб просушити.

— Ну й не бачились, — копилить пухленькі губи Олесь і починає шморгати носом. — Та й протопити ж нічим.

— Ти з Вовкою, як голка з ниткою, — мати вже ладна відпустити хлопця. — Вас наче одним молоком згодували…

Для матері ніяких загадок: водиться її син із Троянівським, то й добре. Вовка з путньої сім’ї. А загадка була. Олеся Яценка дражнили в селі і Зайценком, і Куцохвостим, і Заячою Губою, і Трусь-трусь. Мабуть тому, що був той надто жалісливим і тонкосльозим. Видеруть хлопці сорочине гніздо, Олесь тихенько підбере жовторотих пташенят і — дьору! Дома й кутає, і годує своїх голопузих, а як пропаде котресь — на всю вулицю голосить. Поніс одного разу Яшка Деркач сліпих кошенят до Інгулу. Як реп’ях, причепився до нього Олесь. І вже так скиглив та канючив, що Яшка не втерпів — жбурнув під ноги котячий виводок… Хлопці, бувало, зчепляться за чуби — Олесь збоку стоїть і слізьми вмивається. А коли він плаче — по-заячому труситься нижня губа, товста і наче ниткою надвоє розділена. «Трусь-трусь-трусь!» — регочуть хлопці.

Такий був Олесь. А Вовка?

Наслухавшись змалечку батькових розповідей про навальні атаки будьонівців, про штурм Перекопу, про бої з басмачами, Вовка й сам запалився жагою до подвигу. Так і поривався командувати, верховодити, вести за собою хлопців. Спритний на вигадку, він був слабенький тілом. А на вулиці визнавалася одна влада — влада відчайдушної сили. З гіркою заздрістю дивився Вовка, як уся криничуватська гвардія приставала до табору Яшки Деркача. Бо тільки Яшка стрибав у воду з вершини Купця. Бо тільки він перепливав Інгул у найширшому місці — проти скелі Мартин. Бо Деркач не те що зайшлим хвалькам, а й чортові роги скрутить.

«Ну й що з того? — намагався втішити себе Вовка. — Високий до неба, та дурний як не треба». Це була слабенька втіха. Командир без війська — нуль без палички. І Вовка з тихою люттю ненавидів того, хто завжди і в усьому обскакував його.

Єдина душа беззаперечно визнавала Вовчин авторитет. Це був Олесь Яценко. Добрий боязливий Олесь шукав заступництва і знайшов його в особі Вовки Трояна. Різкий гордовитий Вовка шукав собі вірного Петьку-кулеметника і знайшов його в особі Олеся. В цьому секрет їхньої дружби, про який навряд чи хто здогадувався. Та, мабуть, і самі хлопці не розуміли, чого їм весело разом і сумно наодинці.

От і зараз, лаштуючи в дорогу мотуззя (по курай, мовляв, іду), Олесь смакував… Зустрінуться вони: «Здоров — здоров», — і почне Вовка про Калашника… Або ж він, Олесь, почне…

— Помниш, Вовка, — скаже Олесь, — як ми плащ-палатку цупили з гаража?

— По-о-омню! Ти стояв за вуглом і дивився…

— А ти біжком до машини та в кабіну…

— А ти як свиснеш: німець!

— А ти за палатку та в берег!

— А ти за мною! Гвалт, німці кричать!..

— Ох, і бігли ж! Я через камінь як ггге-е-пнувся — юшка з носа.

— А помниш, як ми вскочили в нашу хату? Глядь — у палатці кітель. Мати кітель — пополам, тобі одну полу…

— І тобі одну полу.

— А в моєму кармані — ножик.

— Ні, Вовко, то в моєму.

— Ти що, забув?

— Може й у твоєму, — погодиться Олесь, хоч знає, що було навпаки, але Вовка швидко помінявся полами.

— А мати пошила нам піджаки й штани.

— Тобі й мені однакові.

Переглянуться хлопці. На Вовці зелений піджачок і на Олесеві зелений піджачок — з одного кітеля. На Вовці лапаті штани і на Олесеві лапаті штани — з одного плаща. «Просто близнята!» — засміються друзяки…

— Ти чого зуби скалиш? — буркнув Олесів батько, виносячи з погрібця ящик з інструментом. — І куди оце настроївся?

— Хай уже! — заступається мати за свого меншенького. — Душу з Вовкою одведе.

— Ніякого «хай». Землянку підмуруємо. Чого ж гнити, як ті колоди серед болота?

Олесь знає: сказав батько — не рипайся.

І зиркнувши востаннє за Інгул, де пасуться кози, Олесь, тяженько зітхаючи, іде на поміч старшому братові Ількові, що бовтається в глиняному замісі.

Старий Денис Яценко вивів у двір всю свою сімеєчку: двох синів, трьох дочок — Федору, Зінку, Ольгу і навіть п’ятирічну онучку, Федорину дочку Катрусю. У тесляра Дениса діти наче на одну колодку збиті: всі білявенькі, присадкуваті, широкі в плечах. І такі ж товстогубі, як мати, тиха й лагідна степовичка Уляна.

— Ви, дівчата, розкидайте стелю, — розпоряджався батько. — Ти, стара, подавай з Ільком вальки. Та вимішуйте глину як слід. А ти, Олесю, — чуєш? — збирай цеглу на попелищі. Яка попадеться, ціла чи бита, до мене піднось.

І пішла робота, як у мурашнику.

З діда-прадіда були Яценки майстровими, були мовчунами-трудягами.

Похмурий Денис і теслював, і печі клав, і крокви ставив.

Стара Уляна — то незмінна повитуха в селі: вона благословляла на світ усіх криничуватських дітей. А ще знала Уляна цілющі трави — і від пропасниці, і від ломоти, і від сверблячки, — здалеку люди йшли до неї зі своїми хворобами.

Дочки — хто до якого діла: одна — прясти, друга — вишивати, третя — панчішки та рукавиці в’язати.

Яценки держались купи, як бджолиний рій, і тому, напевне, пережили всі лиху годину.

Як тільки німці, відступаючи, підкотились до Інгулу, Яценки першими покинули двір і в степу, за Купцем, видовбали землянку. Там гуртом і зимували.

Ані зернини, ані пучки солі, ані сірника не було. Годували їх ноги та мужицька винахідливість.

Ілько робив із проводу нехитрі пастки. Вночі, як трохи вщухала стрілянина, вилазив нишком у закучугурений степ, ставив петлі на заячих доріжках. Дивись, коли-не-коли й попадеться вухатий.

Олесь тягав з ополонки окунців, стривожених зимовими громами.

Дівчата збирали по балках мерзлий глід та калину.

Батько видобував кресалом вогонь, мати з Катрусею ворожили над чугунком. Так і перебивались.

А затихло в селі, повернулись Яценки на старе подворище. Колись вони тут раювали: з одного боку — яблуневий сад і пасіка, з другого — могутній Купець, як стіна; а між ними, у затишку, — добра хата, родючий город вниз до Інгулу… Тепер страшно було й глянути: вогнем змело хату, гусеницями перемололо яблуні й вулики, снарядами переорало город. Та Яценки не голосили, не заламували рук, а мовчки взялись копати собі погрібець.

І цієї весни, коли ще дрімало приглушене село, першими заворушились Яценки.

Вийшли гуртом підмуровувати землянку.