Землянка

14

Толока…

З краю в край біжить по селу галаслива дітлашня:

— Гей, на толоку, на толоку збирайтесь!

— Виходьте з хати, беріть лопати!

— У кого сила, тягніть і вила!

— Цебра за ребра, мішки за вершки! Шаровку й трамбовку, діжу для води — давайте сюди!

Коли степовик зачує цей радісний клич, то що б там у нього не було — спішна робота, недопита чарка, недотліла сварка, — кидає все і йде на поміч сусідові, що ставить нову хату. Така споконвічна традиція.

І ось через стільки-то років, після пожежі й розрухи, перша толока в Криничуватому. Та ще й яка знаменита — ставить громада школу.

Вовка раненько вигнав кіз на Бобринецький шлях, але тут, на пагорбі, було вже людно. Прийшла мати з Ольгою, Василина з Надійкою, всі Яценки, і навіть Оврам Диня придибав. Яшка Деркач ізвечора скинув кілька безтарок глини, піску й каменю.

Почали класти фундамент.

Спочатку Денис Яценко намітив лопатою котлован. Робив це майстер без поспіху. Оглянув місцевість хазяйським оком, розмірковуючи, як спланувати будинок, щоб стояв вікнами до сонця. Потім одміряв кроками причілкову стіну і бокову, забив кілочки. Здається, що ті кілочки! А виткнули із споришу білі голівки, і у Вовчиній уяві вималювалася школа з високим ганком, світлим коридором, врочистою тишею класів.

— Гарна буде! — прицмокнув хлопець.

Жінки взялися копати рівчак. Яценко наказав дівчатам: «Підносьте каміння», — став укладати сірі головешки. Йому підсобляв білобровий мовчун Ілько. Він справно вистукував молотком, підганяючи камінь до каменя, де траплявся ріжок — викришував, де щілина — закладав дрібними клинцями. Батько підправляв обушком виступи, заливав розчин. Вже намітилось перше муроване коліно. Старий Яценко відійшов убік, не без задоволення окинув роботу. Гукнув до себе Олеся з Вовкою.

— Ану, підставляйте лоби.

Висмикнув з їхніх чубів по волосинці.

— Кладіть волосок під камінь. Та-а-ак, у розчин. Тепер замуруємо. Щоб ваша хата була суха, як порох, — у куточках його очей грали веселі зморщечки. — Скажіть, сини, що в світі наймудріше?

Вовка не довго думав:

— Вождь.

І Лесь за ним:

— Наш дорогий і рідний…

— Вождь вождем, — перебив Яценко, — а дощ дощем. Наймудріша, лобурі, святая земля, яка всіх нас годує, напува й зодягає. Затямте собі. І візьміть по жменці масного чорнозему. Взяли? Сипте у цей зазор. Тож набирайтесь мудрості в школі, як усе живе набирає соку з грудей годівниці-землі…

Жінки з теплими усмішками слідкували за цією процедурою. Затим перейшли до замісу. Підіткали спідниці й одна за одною, розмірено похитуючись, рушили по колу, наче повели неквапливий танок. Під їхніми ногами чвакало й розповзалося гливке руде тісто. Дід Оврам закотив холоші й собі за жінками: «Ех, роздайся, море, жаба лізе! Може, від цьої роботки стухнуть мої колодки», — і дід, оточений молодицями, хотів було піти ще й навприсядки, та заміс як присмоктав його, ледь-ледь витягував Диня обліплені глиною ступаки. Жінки силою виштовхали його, охлялого, з свого кола, щоб не заважав. Дід сів на щебінь, критично обмацав набряклі, м’які, немов перестигла груша, литки, невтішно зітхнув: «Стоптався кінь. Не те що воза, самого себе не тягне. Е-хе-хе-хе!.. Аби чарка та шкварка — де б і сила взялась».

— Нічого, діду, — як могла, заспокоювала Трояниха. — Ось картопля молоденька з’явиться, підтягнемо вас… Краще розкажіть, діду, як ви того в шинельці трусили.

— Та було, хай йому решето, — мовив Диня вдоволено, усміхаючись усім круглим обличчям. — Прийшов, значить до мене чи сповідати, чи гріхи відпускати. І прилип гірше смоли: «Господа бога шанував?» Аякже, отвічаю, з ранку до вечора до землі уклонявся. Як щось роблю, сапаю, або дрова колю, так і поклони б’ю. Накланяєшся, аж поперек тріщить. Тоді він знов до мене: «Говів, душу свою очищав?» Все життя, кажу, говів. І в двадцятому говів, і в тридцять третьому, і в кляту купацію. Так що, кажу, йди під три чорти з своїм говінням, дай мені жменю махорки і щось на зуб. А він, понімаєте, божий-божий, розкрив пельку. А я не люблю, як на мене кричать. Я змалку закричаний. То він на мене гавк, а я хап його за полу. «Яшка, — гукаю, — неси автомат, ми з цим святим по-християнськи побалакаєм». А він як задер шинельку та як рвонув із села, чисто молодий бичок, тільки пилюга встала, — вивершив Диня під загальний регіт жінок.

Та розмова розмовою, а робота роботою. Молодиці ганяли й ганяли по колу, не так швидко, як спочатку, але ж і без передиху. Заміс тужавішав, доводилось часто збризкувати водою, добре й глибоко вимішувати, щоб насподі не осталося сухої глини. Кудимова невістка, худа, як билина, з темним чернечим лицем, мовчазна й покірлива, намагалася не відставати від інших, проте їй було нелегко. До краю напружена, вона відчувала на собі жалісні (їй здавалось — осудливі) погляди, і від того аж мурашки бігли по тілу. Платок зсувався, спідниця перекошувалась, усе йшло не в лад, і вона нервово підсмикувала одежину, не підводила голови, лише зрідка, і то крадькома, зиркала на дочку, що крутилася коло неї.

Надійка підсипала полову. Вітерець задував наперед остюки, дівча смішно віддувалося, стріпувало куценькими русими кісками. «Дивна якась!» — думав Вовка, не зводячи очей з Надійки. Ось уже третій день у них, а не промовила жодного слівця. Такий був Мишко, але ж він просто не чув. А ця ніби чує, ніби й не чує. Все тулиться до матері, ховає в подол гостреньке сполохане личко. Немов боїться людей, боїться їхніх розмов, жартів, сміху, самої присутності когось із чужих. І зараз, втупившись у землю, вона кружляє слідком за матір’ю. Здається, на думці в неї одне: швидше б утекти від гурту й забитися в темний куток.

«Залякали дівчину», — стискається Вовчине серце. Він усе поривається підійти до неї, заговорити — не хватає духу. А тут ще й Олесь. Ба, тягає за нею мішок із половою, улесливо гнеться і щось лепече-лепече… Заяча губа! Надійка відступає, одвертається, а він трусь-трусь за нею.

— Лесь! — не стерпів Вовка. — Піди оно кози перейми. В село наврипились.

Леся наче лозиною стьобнули. Скривився, підшморгнув носом, однак послухав свого ватагу.

Вовка скоріше за лопату, почав підгортати заміс якраз там, де стояла Надійка. Знизу видно було її тоненькі, як дві соломинки, ноги з вичовганими колінцями. Біленьке вицвіле платтячко. Воно тріпотіло на вітрі й віддалялося, віддалялося.

— Надь, — кинув навздогінці Вовка, — ти в який клас підеш?

Тільки полова пурхнула над Вовкою.

— Я в другому вчитимусь, — підступав хлопець. — От згадував, згадував, як пижеться «же» — забув. Знаю, на жука схоже, а скільки тих лапок, не стулю докупи…

Надійка тріпнула льняними кудельками, вперше за всі ці дні ковзнула поверх пастушка розгубленим поглядом. «Які в неї очі! — знітився Вовка. — Великі-великі й голубі, як у нашої Галинки були… Здається, личка нема, сама голубінь… з волоконцями хмар». Нараз легким подихом зігнало хмарини, личко її проясніло:

— А я в четвертий піду, — сказала тихо, немов пишаючись: «От яка я доросла!» — і водночас соромлячись: «То я з виду непоказна».

«В четвертий? Ого! — здивувався Вовка, округливши стиглі свої терносливи. — А не забула: п’ять на п’ять двадцять п’ять?»

— Мене мамка підучила. Сидимо в коморі, холодно, страшно, і вона почне або казку про Івана-Побивана, або за Тараса, як він служив панам…

— І я, Надь, у четвертий! А що? Пам’ять у мене вигуляна, все на льоту хапаю. Знаєш, скільки пісень від солдат назбирав? Цілу торбу! Всяких-всяких. Про сабантуй, про катюші, про гімнастьорку… Слухай. — І Вовка загудів крихким баском:

Він явно фальшивив, тягнув навпростець, але Надійка слухала уважно й сама в такт пісні ворушила губами. «От нагода побалакати!» — зрадів хлопець. Та йому як не везло, то не везло.

— Тпру-у-у, моржі! — пролунало над шляхом. — Худоба!.. Стануть — не здвинеш, підуть — не зупиниш.

Поява Деркача викликала, як мовиться, пожвавлення серед присутніх. На якусь мить дівчата й молодиці кинули роботу, всі повернулись до Яшки. А він недбало сидів на косматому, так собі бочком, упирався ногою в горб другого буйвола. Сонце пестило здоровенний, з баклажан завбільшки, синець під його лівим оком. За Яшкою, немов похідна кухня, чорнів високими бортами кавказький фургон з рипучими колесами, на фургоні — бочка, обхлюпана водою. Возій добродушно блискав зубами на веселий гурт, мовляв, хто посміє ущипнути Яшку, виходь, силою поміряємося.

І на виклик його озвався дід Оврам:

— Правда, Яшо, що ти, кажуть, теперечки весь Інгул перепірнаєш? Пірнеш, спіймаєш під водою чорного і за хвіст на берег цупиш.

— Не за хвіст, діду. За болючіше.

— А хай тобі! — з реготом відскочили молодиці.

— Тітко Оксано! — гукнув переможно Яшка. — Куди воду зливати?

Трояниха, що клала стіну (дівчата рвали заміс і подавали їй вальки), зачувши голос Деркача, випрямила спину, ліктем відкинула волосся (руки були заквецані глиною), стомленим поглядом обвела толоку:

— Зливай, Яшо, в діжу, в оту, що коло замісу. Та ще підвези бочок п’ять, для запасу.

— Підвезти можна, — сказав Яшка, спорожнюючи бочку. — Тільки дайте когось, щоб держав скотину. Не стоять чорти, як набираю з колодязя.

— Ольгу бери, — підморгнула не без лукавства огрядна Федора.

— Чого ж, хай Ольга йде, — погодилась бригадирка.

— Давай, давай, Ольго! — випхали з гурту присоромлену дівчину.

Яшка хотів було скорчити невдоволену міну, та не вмів кривити душею — спалахнув до вух, довго вичерпував лишок води із дна бочки. Потім кинув оберемок соломи в передок, підсадив Ольгу (а дівчата все примічають: бач, як ніжненько!) і сам, поважний, суворий, вмостився поруч. «Цабе, моржі!» — погнав підводу в село.

А за ними, за відбулими молодятами, спантеличеними своєю близькістю, летіло щире дівоче зітхання: хороша пара!

«Де ж то моє щастя бродить? — не в одної терпло неприласкане серце. — В яких землях воно, те щастя, супостата воює?»

«Молоді… У вас усе попереду, — гнітила й гнітила вальок до валька Трояниха. — А що нам, ні жінкам, ні вдовам? На що сподіватися?»

«Яшці добре, — підгортав липуче тісто Вовка, ступаючи у Надійчині сліди, де немов у коритцях збиралась вода. — Він, зубатий Яшка, з усіма запанібрата… Взяв Ольгу й повіз».

Коли сонце одміряло півнеба, старий Яценко постукав обушком по іржавій бочці:

— Перекур, жіночки. На обід пора.

Молоток, сокиру, кельму — кожну річ зокрема — Яценко насухо витер, дбайливо обгорнув ганчір’ям і склав у полотняну торбу. Інструмент, свій скарб, свої руки, він беріг дуже ревно, не кидав де попало, завжди носив із собою. Перекинувши торбу через плече, Яценко звернувся до бригадирки:

— Відпустіть, Оксано, Вовку до нас. Пастушок він справний, я трошки за роботу йому сплачу… Гайда, Вовко?

Малий Троян, з передчуттям приємної несподіванки, метнувся за Лесиним батьком. Плечистий похмурий Денис ішов у голові сімейної колони. За ним, як у казці про дідову ріпку, потяглась уся білоголова команда в порядку трудового старшинства: мати, Ілько, дочки, Лесь і мишачий хвостик — Катруся.

Кроків за сотню вони зупинилися, щоб ще раз, уже віддаля, окинути оком зроблене. Таки видно, що на толоці похазяйнувала громада. Був пустир пустирем, лобода в коліно, давно не топтаний шлях. А зараз… Бур’яни мов котком столочено, там купи глини, там бочки, там приткнуті в заміс лопати. І над усім цим — рудий валок стіни. Кам’яне підмур’я високе, з призьбою, дві дошки з перекладиною — то майбутні двері, вже й намітились віконні отвори.

— Як так піде робота, — задоволений оглядинами, сказав Яценко, — то тижнів за три коробка буде готова.

Будівнича артіль стежкою спускалася на Купівщину, а Лесь із Вовкою ні-ні та й позирали назад і щасливо, як іменинники, усміхалися. Буде школа! На горі, на виду у всього степу!

Вовка давненько не забігав до Яценків і зараз помітив у їхньому дворі деякі зміни. І в них, вище старої землянки, закладено фундамент. Значить, ліпитимуть хату. Це раз. А по-друге, сама землянка побільшала, вона не скидалась на сліпі криничуватські погрібки. У всіх дашки над землею, а в них — стіни, хоч і присадкуваті, та все-таки стіни й два віконця до молодого саду. Скрізь і в усьому відчувалась мужська хазяйновита рука. Подвір’я чисте, огорожене плетеним із верболозу тином. В одному кутку — сарайчик для кролів, копичка сіна, підгребена й оправлена. Коло порога — ночви з теплою водою, стільчик, кухлик, рушник на білому кілку. Сюди, до хатнього порога, й підвів Яценко сім’ю. Ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком.

Вовка знав, що в Яценків свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.

Ось Ілько набрав кухлем води, почав зливати батькові на руки. Долоні в старого були шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли він тер мозолясті п’ятірні. Довго, зі смаком полоскав Денис порослу сивою щетиною бороду, щоки, потріскану землисту шию. Змочив білу мірошницьку голову, хлюпнув з пригоршні в розхристану пазуху, смачно крякнув і — хап! — зловив поданий рушничок. Після батька умивався Ілько, йому зливала Федора. Так, по черзі, підходили всі до ночов. Коли останньою сполоснулася й причесалася в’юнка білявенька онучка, Яценко сказав:

— Прошу до обіду, — і пропустив дітей у землянку.

Після свого погрібка Вовку вразила Яценкова оселя, порівняно світла й простора. Як і буває в селянських хатах, зліва од дверей до тіньової стіни тулилася підсинена й розмальована квітками піч з широкою лежанкою. Добру половину житла займав важенний, з дубових однопілок тесаний стіл; його ноги-підпори були забиті в долівку. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави. На покуті, під склом, Вовка загледів картку Федориного чоловіка — вусатого козарлюги Василя. «Це та, що Ольга принесла, — з цікавістю додивлявся Вовка. — Шинель з погонами, шапка набакир, чуб звисає над оком… Бравий солдат!»

Обід парував на столі, але всі чекали батька. Ось він пройшов у дальній куток під Василів портрет. Це його, і тільки його місце. По праву руку сів Ілько, викапаний батько — широкий, міцний, як зуб-корневик; по ліву руку старші дочки, за ними — дітлахи. Мати вмостилася на краю лави, звідси їй зручно подавати від печі.

На рушничку Уляна передала хазяїну брусок темного просяного хліба й ніж. Діти затамували подих. Найсвятіша хвилина — батько ділить пайки.

— Це тобі, Ільку, — поклав Денис перед сином чималеньку скибку. — За те, що сьогодні добре навергався крем’яхами.

Відітнув трохи меншу скибку:

— Це тобі, Федоро. Знаю, накрутилася з вальками.

Наділив хлібом двох інших дочок, обминув чомусь наполоханого Леся, зате похвалив Катрусю:

— Бери, онучечко. Маленька бджола, та, сам видів, дуже старалася.

З лагідністю, на яку був здатний, мовив до пастушка:

— Тобі, Вовко, цілий окраєць. Бо ти наш гість. Куштуй, не соромся.

Звичайно, дома Вовка так би й зробив: одразу б лизнув пахку підсмажену шкоринку, потім узяв би на язик одну крихту хліба і смакував би собі, не ждучи, хто там перший візьметься за їжу. Але ж у Яценків не годиться вискакувати поперед батька. Коли, бувало, Олесь згарячу кидався до миски раніше за всіх, батько так його тріскав ополоником по лобі, що той аж гикав. Отож Вовка скромненько склав руки на стіл, нігтем лише колупнув спокусливий шмат, що лоскотав йому ніздрі горілим запахом, і звів на Яценка чисті невинні очі.

А старий враз насупив кошлаті брови, бликнув суворо на Леся.

— А тобі, сину, ось! — Він перегнувся через посуд, тицьнув стулені пальці Олесю під самий ніс. — За те, що байдики бив, ясно?

Олесь відкинувся до стіни, наче хлебнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, виганяючи з куточків тремтливу сльозу. Мати уставилась на розгніваного батька з докором: «Хіба ж так можна? Воно ж дитя», — і тайкома подала свою пайку скривдженому синові: «Бери, Лесику… щоб він і не бачив». Та не проведеш старого:

— Не жалій, мати! — грюкнув кулаком по тесаному дубу. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте!

І схилившись над мискою, зиркнув спідлоба на присмирнілу жінку.

— Оно Кудим жалів свого Федька, та глянь, що вийшло…

Все ще роздратований, Яценко опустив щербату ложку-довбанку в полив’яну миску. То був знак: гаразд, починаймо обід.

Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька.

Затірка була густа й навариста. Вовці здавалося, що такої смакоти він сто літ із гаком не куштував. Але поруч сопів зобижений Лесь («То ж я по кози його послав!»), в кутку горбився наїжачений Яценко, який прочісував стіл суворим поглядом, — і апетит у хлопця пропав. Ні, не так було в них за батька. Приходив із поля тато, завжди говіркий і веселий, приносив у хату запах чебрецю й степового вітру, Вовку садив на одне коліно, Галинку на друге, лоскотав їх житнім вусом, і вони втрьох сміялися. «А ось вам від зайця!» — витягав з кишені засохлого пряника. «Мені! Мені!» — кричали навперебій; і хоч гостинець від зайця був з табачним пилком, Вовка уминав свою половинку з величезною насолодою. До них підсідала усміхнена мати, і так, тісною купкою, вони починали обід, і найдобрішою приправою було жартівливе батькове слово.

«Ну що ж, у кожній сім’ї по-своєму, — солідно міркував Вовка. — Дядько Денис, звичайно, не такий, як мій тато, але чоловік теж правильний. Слухай його, не ледачій — пальцем не троне…»

Яценко, закінчивши обід, облизав ложку, як витер її, зібрав пучками крихти і кинув у рот. Вийшов з-за столу. За ним піднялась уся родина.

— Ходімо, Вовко, покажу, що я для тебе приніс, — мовив дядько цілком добродушно, наче тільки що й не гримав на Олеся. Та й Олесь, як нічого не трапилось, підлетів до Вовки і загадково, з веселими лукавинками в очах, підморгнув своєму другові: «Гайда, гайда, побачиш!»

Вийшли на сонце, звернули до повітки. «Що ж це вони покажуть?» — губився в здогадках Вовка. Під очеретяним наметом стояло кілька гратчастих кліток.

— Трусь-трусь-трусь, — поманив Яценко.

З коробки, що нагадувала шпаківню, вискочила біла, з ніжною гладенькою шерстю кролиця. Вслід за нею викотилося десяток пухнастих клубочків, таких легеньких і чистих, як голівки стиглих кульбаб. Здається, дмухни — полетять… Кролиця просунула між планками охайну мордочку, поворушила вусиками: а що там у вас смачненьке? Її великі, з кров’яними жилками вуха червоно просвічувались, очі були круглі і також дивно червоні.

Яценко дав білянці щавлевий листок, і вона швидко-швидко (не вслідкуєш навіть!) заганяла губою, з хрумкотом шаткуючи зелень. До неї дибки тяглись кроленята, ну точно як він із Галинкою до батька: «І мені, і мені!»

— Га, подобаються? — спитав дядько Денис.

— Ох, які ж! — тільки й сказав пастушок.

— Раз подобаються — бери. Прямо з кліткою й неси додому… Лесю, допоможи Вовці та розкажи, як доглядати кролів.

Вони вдвох — Лесь за один край, Вовка за другий — обережно взяли клітку. Білянка стукнула ногою — пурхнули клубочки в своє гніздо. Кролиця обнюхала Вовчині пальці, лоскотнула пушком. «Е, ні! — усміхнувся хлопець. — Не пущу. Будеш у мене жити».

Тільки вийшли на вулицю, налетіла зграя малечі.

— Диви, диви, диви!

— Білянка, білянка!

— А лапки жовті!

— Куди ви несете?

На той шум, на той гам звідусюди витикались жінки.

Хай дивляться. Хай знають. Це Вовка сам заробив. Недарма гибів у степу, гірчив свою душу молочаєм. Тепер і в нього хазяйство. Зараз тепло, можна поставити клітку надворі. А як збудують хату — віддасть кролям землянку. І розведе їх силу-силенну. І пошле восени теплі рукавиці на фронт. І так напише: від Вовки Трояна, солдатського сина…

Так-то, люди.