Землянка

17

Під церквою, де бур’яном поросли німецькі окопи, Вовка загледів трофей. Щось кругле, немов кавунець, чорніло на бруствері. «Ти ба! — зупинився Вовка. — Причаїлось у гніздечку й гріє на сонці своє черевце…»

Спершу подумав: фляга. Ні, не фляга, більше скидається на маслянку.

Розігнавшись, Вовка стрибнув через окоп («Зараз побачимо, що за штуковина!»), та наче вітром штовхнуло його в сторону: граната!

Уткнувся в гарячий пісок, завмер. «Дурний… Я ж не чіпав її — не бахне». Відкрив одне око, бликнув: так і є… німецька «лимонка». Лежить перед самим носом. Пахне нагрітим залізом. Синя фарба де-не-де облущилась, на оголених латках — іржа. А чому вона подзьобана? Ох, і подзьобана! Може, Яшка ціляв по ній? Тут, коло церкви, Яшка не раз влаштовував стрільбища… «Лимонка» вся в дірочках, рваних зазубринах, з нутра висипається мучний порошок.

«Негодяща», — вирішив Вовка.

Раз негодяща, зважив її на долоні: важкенька. Далеко можна пошпудить. Але не кинув «лимонку», жаль. Хто з хлопчаків не знає, що ця граната знаменита своїм шнурком? Якщо відкрутить металеву бурульку (ось вона, кришечка), то із запалу висунеться дуже симпатичний шнурок — блискучий, зсуканий із шовковистих ниток. На кінці його білий гудзик. Такого добра ніде в селі не знайдеш.

Вовка щосили рвонув за гудзик.

Так і стояв він: «лимонка» в одній руці, шнурок від запалу — в другій. Пломінке червневе сонце хилилось до обрію, дихали жаром кам’яні стіни церкви, у затінку під лопухами дрімали напашені кози.

Коли б граната ціла, треба одразу кидати, бо вибухне.

Вовка покрутив шнурком — куди його — і пхнув за пазуху. А що з «лимонкою»? Гепнуть об камінь?

Пошукав очима зручну мішень.

«То ціла вона чи спорчена?» — на всяк випадок притулив гранату до вуха. «Тс-с-ш-ш», — почулося глухе сичання, немов з гадючої пащі.

«Горить! — стрельнуло Вовці у вухо. — Запал!»

Граната — плесь! — впала до ніг. «Близько!» — підгилив її, вона дзигою крутнулась на бруствері. «Ще раз! Далі!» — копирснув ногою землю, дзига мелькнула в окоп і…

— Гггах!! — сипонула піском у вічі.

Вихором рвонуло пилюгу, кіз як мітлою вимело геть із бур’яну. Деякі з лопухами на рогах неслись ошелешено в степ.

А Вовка лежав під церквою, розкинувши руки. Од страху звалився. Ні дихнуть, ні крикнуть не міг — душа скочила в п’яти. Та й не диво: тільки-но смерть заглядала у вухо. То вона сичала гадюкою. То вона своїм жалом проколола йому перетинки: дзвенить-дзвенить у голові.

Мало-помалу верталась душа на місце. «Тень-тень», — озвалося серце в порожніх грудях.

«Проклята балка, — сплюнув Вовка пісок з язика. — Це ж тут Мишка весною вбило».

І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: «Стріляєм на виграш…» Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. «Збережіть їх, люди…»

«Мишо… Я йду до тебе», — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась «лимонка» («Ого! Обвалило стіну!»), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.

Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.

Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.

«Одцвіли твої, Мишо, проліски».

Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.

«А він не бачить цього», — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.

Мишко… Один у страшній печері.

Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…

«Ху!» — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.

Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув, як хтось гупотить позаду. «Ми не хотіли, Мишо! Слочесті, по глупоті…»

Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. «Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає».

Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: «Мишо, агов, прокидайся!» — «Одну хвильку!» — Із халупки виповзе чубатий підпасич. «Гля, що я для тебе зробив», — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.

Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: «Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був».

Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.

Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.

Глушінь…

Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.

І раптом — блись… іскра. З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.

— Кха-кха! — квакнуло з димаря.

А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:

— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!

У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.

— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!

І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.

— Кха-кха! — бухикнуло знову під землею, війнуло цвіллю, щось вайлувате, схоже на кабана, задом-задом порачкувало з нори. Ось воно, товсте, закудлане, випрямило хребет свій, ткнулося в автомат і — ик! — присіло.

Вовка не промахнувся — вцілив пучком світла. І люди — всі, що були тут, — як із одних грудей видихнули:

— Федька…

Густа щетина, пики не видно за нею, на голові — курай; очі, як у затравленого звіра, прошивають напруженого Яшку. А Деркач рилом автомата поліцаю в лоб:

— Руки вгору! Кидай наган!

Брязь! — глухо вдарилося заліззя об дощаний поріг. Наче роги, звів над собою Федька рукава куфайки. Він скидався зараз на крота, якого витягли зненацька на світло: зморщився, зіщулився, отетеріло чиркав спідлоба по хмурих постатях, що обступили його тісним кільцем.

— Тітко Оксано! — кинув через плече Яшка. — Дозвольте зайти з Кудимом у землянку. На маленький допрос. — І Деркач прикладом штовхнув поліцая в тісні дверцята. — Назад, шкуро. Віч-на-віч потолкуєм.

Земля поглинула їх.

Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.

— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.

— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.

Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:

— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…

— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?

— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.

Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: «Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв».

Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.

Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.

Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.

Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.

В степу гуляли вихори.

То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на твердому, шугає далі. Трапилась піщана залисина — ух, і зареготала круговерть, і давай, давай мотать, на веретено накручувать шлейфи дрібного пилу, клоччя сухої трави, всяке сміття; та мало усього — полетів бур’ян з корінням, якісь цурпалки, воронячі гнізда.

Виріс над степом гігантський чорний стовбур; він сягав шапкою під хмари, дедалі шаленіше розкручувався, і вже, здається, й небо, й земля, й саме повітря закружеляло в дикому танці.

Там, де проходив смерч, гула, вгиналась рівнина.

Погарцювавши в степу, вихор падав за обрій.

— Он ще одна свічка, — показав Лесь на долинський шлях.

Мов п’яний парубійко — «Гоп, мої гречаники!» — збивав куряву на шляху молоденький вихорець, що саме розходився. Він дріботів до ячмінного поля; там попід краєм загінки лежав свіжий валок — криничуватці пробували на вибір косити хліб.

— Розкида валки, бешкетник! — нахмурився Вовка, слідкуючи за вихрястим жигунцем. Але той, слабенький, заплутався в лободі, смикнувся, було, з гущини та й полетів сторчака. Пух! — лиш димок полетів за вітром.

Хлопці, що блаженно розтяглись на траві, зачудовано позирали в глибінь долинського степу. Ждали, чи не з’явиться ще якесь диво. Але тихо стало навкруг. З бляклого сірого неба, здавалось, сіявся додолу шерхотливий пил. Аж потріскувало сухе наелектризоване повітря. Наступала пора швидкоминучих літніх гроз. Ну й що, хай собі гримкотить вогняна колісниця! Настрій у хлопців піднесений. Бо це ж неділя, і Леся з обіду відпустили до Вовки, і вони вдвох раюють на вольній волі.

— Давай, браток, пополуднуєм, — сказав Олесь. — Мама поклала щось тепленьке.

Лесь розсотав білий вузлик, розгорнув його на лопушині. А там!… Молода картопля, зварена в мундирах, навіть не прочахла. Два ока цибулі. Яшні маторженики — з нового врожаю, пахтять олією. Що то літо! Аби дожив до першої городини — не пропадеш. Накує зозуля тобі повну пазуху років.

На зелені трохи відпаслися хлопці. Вовка був так запався — остюк остюком. Лице мов кулачок, щоки ямами, аж зуби світяться. Та ще смуглий — геть немовби зчорнів. А це крізь сивий пушок хоч пробилася краплинами жеврінь. І очі, великі темні очі під тінястими віями налилися теплом, як стиглі терносливи. Олесь, він ще помітніше змінився: покруглішав, повну мордасю наче сметаною змазали, губи ще пухліші стали — є чим трусить Зайценкові!

Хлопці умняли картоплю, маторженики, закусили диким пасльоном і, веселенькі, з чорними від ягід ротами, затягли «Не плач, мамо, не горюй». Потім Олесь згадав, що сьогодні раненько бігав до школи. Така хатка, така хатка вийшла — замилуєшся. Стіни високі, три вікна до сонця, на ганку плаху кам’яну поклали, велику — хоч танцюй на ній. Вже й очерет завезли для покрівлі. І знаєш, Вовко, що він придумав, Олесь? Напише гасло. Виведе червоним над дверима: «П’ятірка — твій подарунок фронтові!» Правда, здорово?

«Що там казать! — Вовка на повні груди вдихає чебрецеві пахощі. — Все, все буде здорово!» Дзень-дзелень! — закалатає дзвоник, дітвора сипоне до школи; в лункий, повний сонця клас зайде вчителька, молоденька, привітна, як Ольга. «Добридень! — скаже, — з навчальним роком вас, діти фронтовицькі». І вони гаркнуть по-бойовому: «Служимо Радянському Союзу!» Може й не так, може, ще красивіше… Вовка з Лесем будуть за однією партою, попереду Надійка, щоб видно її русяві кіски. А Мишко…

Розмова раптом перекинулась на останні події в селі. Після того, як Федьку забрали, сказав Вовка, я таки навідався до Мишкової землянки. Заглянув туди — остовпів. Долівка зрита, сморід, трухла солома навалом. На плиті махорка врозсип, жовте сало в ганчір’ї (мабуть, з Кудимових сховів), шмаття німецьких газет. А на вугольках — тріски від шаблі… тої, що з лев’ячою гривою. Напаскудив кнуряка ще й шаблю Мишкову зламав…

— Чого він туди заліз? — лякливо одвісив Лесь товсту, з прорізом посередині губу.

— Там чортополох, як ліс, землянка забута… думав, ніхто, не знайде.

Вже давно відскакали вихори за обрій, лиш де-не-де на потемнілих горбах вітер гнав хмари пилу. Меркле сонце нерухомо повисло на сірому граніті неба. Кульбабами розсипались кози по видолинку. Хлопці лежали на обваленому хребті старого бліндажа. Лесь зітхнув і вголос подумав: аби не вбило Мишка, то він би жив, поправився б зараз, і Лесь подарував би йому молоду кроличку.

Так вони лежали, згадували тихого Циганчука і не побачили, що з яру підійшов до них Яшка. Підійшов ззаду, але не вайкнув по-котячому, щоб сполошити пацанів, не вискалив зуби, як то було завжди, а нормально поздоровкався, сів на уламок бетонної плити, бочком до хлопців, повісив на губу, мов пужално, самокрутку. Дим змійкою вився по шерхлому обличчю, набивав туманцем руді, вихором столочені кучми.

Він був на диво серйозний, чимось заклопотаний. Він солідно смоктав цигарку і солідно чвиркав у траву. Не Яшка, а точнісінько Гаврило Деркач!

Коли Яшка сів, Вовку з Лесем підкинуло. Хлопчаки витягли шиї, цілячись на Яшку відкритими ротами. Що з ним таке? І куди це вирядився? Нап’яв нову полотняну сорочку з вишитим комірцем. І не галіфе на ньому, а зелені, аж очі їдять, матроського кльошу штани. Та найбільше вразило хлопців те, що Яшка серед літа… взувся, їй-бо! Для форсу, чи що, взув штиблети, такі собі човники з дерев’яними колодками, брезентовим верхом та ще й ремінячками-застібками («Диня склепав!» — подумав про себе Вовка).

«Ну й ну!» — перезирнулись хлопчаки.

— Ось що, братва, — звузив Яшка зеленкуваті очі. — Запрошую, значить, на весілля. «Батько й мати казали…» і все таке, як годиться. Будьте моїми дружками, бо нема кому. Пойняли?

Цими словами він остаточно добив приголомшених пастушків. Лесь побілів-побілів, як стіна, Вовка почорнів-почорнів, як сажа. Обидва — гик-гик! — хотіли щось вимовити, та їх тільки підсмикувало.

— Я… Я… Я-шш-о! — затрусив губою Лесь. — Це тт-треба сспівать?

— І… і… і… — заікав Вовка, — і за столом… казати щось?

— Єрунда, — чвиркнув Яшка та так влучно, що збив коника з василькового листа. — Заспіваєм гуртом, трясця його матері, аж стіни лопнуть. Глотки нема, чи як?

Мабуть, і Лесь, і Вовка з гіркотою відчули, що вони малі-маленькі проти Яшки. Ну, хіба б він, Вовка, скажімо, надів би зараз штиблети і ходив би кавалером по селу, запрошуючи людей на своє весілля? Та кури, і ті б сміялися! А з Яшки ніхто не сміятиметься. Є в ньому та сила, та впевненість, що якось непомітно піднесла його над Вовкою і Лесем — майже Деркачевими однолітками.

Було трохи печально — розлучатися з баламутним Яшком, котрий назавжди покидав їх і приставав до іншого берега — до світу дорослих.

— Коли ж свадьба, Якове? — поспитав присмучений Вовка.

— Через дві неділі на третю. Жита вкосимо, та хоч брагу яку заколотимо. Мати твоя, Вовко, дозволила…

Деркач на затяжку посмоктав «бичка», аж той зашкварчав на губах, тоді розтер його об колодку штиблетів. Встав, похрускав мускулами, кинув своїм дружкам:

— Чого скисли? Давайте пограємось, га? В цурки-палки, молодість згадаю! — і він, реготнувши, стукнув лобами хлопців, тріпнув однією ногою, другою, штиблети полетіли в траву, а жених пригнувся, мов кібець: «Ну, хто поборе?»

Це був їхній Яшка — задерикуватий, грубувато-простецький, доступний. І Вовка шарпонув його за матроську штанину, вдвох з Лесем вчепились у зелені холоші, Яшка беркицьнувся набік, підімняв хлопчаків під себе — залящала, зареготала купа.

— А знаєте що? — роздуваючи ніздрі, зі сміхом викахкав Вовка. — Зараз, піхтура, я вас покатаю. Слочесті!

Одним духом вискочив Троянок на бетонний горб бліндажа, стулив долоні вареником і покликав:

— Фріцик, фріцик, фріцик!

— Ме-е-е! — озвалося з бур’янів, і рудий, як підсмалений, цап закушпелив до пастуха. Вовка манив-дражнив його трьома пальцями, біг до хлопців, а цап вистрибував за ним. Здоровий, сухоребрий козел мав войовничий вигляд: роги — два турецькі ятагани, борода клинком, хвіст курком, на витертих колінах — кавалерійські шкуратки-нашивки. Цап погрозливо запирхав, обходячи хлопців з тилу.

— Чого ти фріцом його взиваєш? — повертав голову за цапом Яшка.

— Чуєш? Страшенно смердить. Як ота карбідка німецька…

Цап теж зацікавився Яшкою, особливо зеленими штаньми. Вивернув смішно верхню губу, залопотів язиком і нюхнув деснами кльош. Не сподобалось, видно, — пирхнув чимось гидким.

— Тьпху! — турнув його ногою Яшка. — Забери, Вовко, свого тхора!

А Вовка: «Вперед!» — плигнув на цапа, пужалном по ребрах, «фріц» шугонув у полин, Вовка на землю, тоді Лесь: «Наша взяла!» — і теж полетів сторчма. Яшка за роги козла, осідлав його, той аж присів, Яшчині «ходулі» волочаться, пилюга, регіт, хлопці качаються у траві…

Може, хлопці ще гнуздали б «фріца», та загледіли на долинському шляху чоловіка, який наближався до них. Наче мураха, то витикалася, то губилася за полинами одинока маленька постать. «Батько мій, — першим присмирнів Олесь. — Вони зранку пішли на станцію, щоб вимінять завіси, гачки — всяку дрібницю… для школи».

Яшка озув колодки, обібрав реп’яхи з весільного кльошу. Вовка й Лесь підсмикнули штанці. Прогнали від себе цапа і всілися, тихі та невинні, на краю бліндажа. В три пари очей слідкували за подорожнім.

— Здається, не батько, — висловив сумнів Олесь. — Тато з мішком, а в цього вроді сундучок.

— Еге ж, — підтвердив Яшка. — Видать, воєнний. Бачте, картуз такий з козирком.

— В чоботях і галіфе, — додав Троянівський.

Незнайомий, очевидно, теж помітив хлопчаків, бо звернув з дороги й попрямував ковилою до бліндажа. Це був високий сухорлявий офіцер, гімнастьорка нарозпашку, туго стягнута ременем. Чоботи запилені, під пахвами темні від поту кружала; худе, чисто виголене обличчя загострилося, витяглось — кожна складка на переніссі й навколо губ виступила ще помітніше. Одразу скажеш: бував у бувальцях солдат.

— Доброго здоров’я, козаки, — привітався він.

— Здравія желаєм! — за всіх козирнув Яшка.

Офіцер (найбільше зірок на погоні — капітан!) поставив рубцем чорний, залізом окований сундучок, сів на нього верхи, випростав натомлені ноги, шумно передихнув.

— Як живеться, хлопці?

— Нічого, — одказав Яшка. — Живемо потроху.

— Курите, либонь?.. Признавайтесь і мене вгостіть домашнім, коли є.

Яшка з великим задоволенням підніс цілу пригоршню зеленкуватого крупно січеного тютюну. Однією лівою рукою офіцер скатав на коліні дебелу цигарку, послинив краєць обгортки, з прицмаком: «Добрячий самосад!» — затягнувся. І Яшка, як рівний з рівним, теж засмалив, пускаючи кільцями дим. (Тим часом Лесь штурхав Вовку під ребра: «Гля, гля, скільки в нього орденів!» А Вовка плечем: «Не лізь!» — всотував кожне слово, кожний жест несподіваного пришельця.)

Сірими, спокійними очима гість обвів мурзате товариство; зупинив погляд на потрісканих литках Вовки й Олеся, на Деркачевих штиблетах. Ледь-ледь усміхнувся, ховаючи лукаві іскринки під густими білими надбрівками. Здавалось, ну ось-ось злетить з його вуст щось жартівливо-колюче. Але він раптом зігнав усмішечку. Високе незасмагле чоло розсікли темні борозни. Сказав з тривогою в голосі:

— Чув на Долинській, що війна змела Криничувате. Хто ж уцілів, синки? Давиденки є?

— Нема, дядю, — нахмурився Яшка. — Куди їм, старим? На леваді спіймали… добили.

— А Гнатюки?

— Може, дочки й остались. Етапом дівчат погнали… німці. Хтозна, де зараз.

— А Яценки?

— Живі. З вогню вирвались. Це їхній — Олесь.

— А ти, бува, не Деркачівський? — прищурив око військовий, вдивляючись у лускате гостроносе лице найстаршого з пастушків. — Гаврилів, так?

Яшка мало не ковтнув «бичка». Закліпав, заморгав рудими віями.

— Деркачівський… Як ви вгадали?

— Дуже примітний ваш рід.

— Слухайте! — ляснув Яшка руками по кльошу. — Чого мовчите? Троян ви, геж? Бригадир наш?

— Ну?

— Та оце — Вовка! Гляньте!

Мов земля провалилася враз. Батько й син — і прірва між ними. І більше нічого.

Батько дивився на Вовку.

Вовка дивився на батька.

В одну ж мить вони кинулись навстріч. Зіткнулись над прірвою. Вовка за рукав… пустий!.. шугонув униз, батько підхопив його лівою, притис до грудей, до калатаючого серця, і понесло-понесло їх вихором над степом, все вище й вище, в туман, у порожнечу, і для Вовки все щезло, крім батька, його бентежного подиху, гірких від махорки губ, його чи своїх гарячих сліз.

Ще одна мить — і раптово пройшло засліплення. Тверда земля під ногами. Батько… Ковта, ніяк не проковтне твердий клубок. Котиться борозенкою горошинка, кап — Вовці на руку. Пекуча… Лице у батька біле-біле, просвітлене. Не відпускає Вовку, судорожно обмацує тоненьку хлопчачу шию, плечі, ніби не вірить: син чи не син? З-під батькового ліктя Вовка побачив: бліндаж, Лесь… Яшка… роти аж до вух… усміхаються.

— Хлопці, женіть кози в село. Ми з батьком навпрошки.

Хіба можна було сказати в обід, що вітер стягне надвечір млисту поволоку з неба, вляжеться курява по ярах та байраках, проясніють, чітко окресляться далі?.. Сонцем, васильковою тишею зустрічав інгульський степ батька з сином. За піщаними сугірками, за овечими шапками бліндажів та окопів залягали голубі тіні. Вовка ступав широко, намагався йти в ногу з батьком, а Троян поспішав, з жадобою вдивлявся в такі знайомі, дорогі, як саме дитинство, місця. Ось ховрашина балка, дорога пнеться вгору, на перевал, а там… а там — і рідне село — мов на долоні.

Ще тоді, як батько ліпив цигарку, Вовка помітив, що один рукав гімнастьорки заправлений під солдатський ремінь. Та чомусь забував про це і кілька разів хапався ненароком за сплющений манжет — так хотілося йому пройтися з батьком за руку! Він був щасливий, він туркотів без упину:

— А я, тату, дивлюсь, дивлюсь — ніяк не впізнаю. І голос той, наче уві сні мене кликали: «Во-о-вко», а лице щось не те… У вас на портреті вуса…

— Не повезло мені з вусами, жучок. В одному бою обсмалило — знов відпустив. Потім німці обчикрижили. Так без вусів і потрапив до своїх. І не дивно, що ти не пізнав попервах — листочок був, це дотепер вигнався, як дубок. Забавніше те, що й дехто з давніх приятелів довго розпізнавав мене. Мовляв, як без вусів — то не Троян, — батько усміхнувся, брови його розпушились пшеничними колосками. — Нічого! Ми ще заведемо козацькі! Правда, сину?

Під вечірнім сонцем горіла ковила на узвишшях, горіла тихим малиновим полум’ям. Сухий пирій полускував під ногами. Десь позаду, в широкій балці, мекало Вовчине стадо, наче жалкувало за своїм хазяїном. А Вовка з батьком розмашисто йшли толокою. На батькових грудях подзенькували новенькі п’ятачки медалей. Вовка аж наперед забіг, щоб краще додивитись, які то відзнаки. І раптом вишнево зблиснув йому прапорець.

— Тату… це той, що ми послали?

— Той, сину, орден. Він та ще добре слово наших людей повернули мене сюди.

Батько зупинився. Поставив на траву сундучок, зняв зірчастий картуз, глянув примружено в далеч, де червоно сідало сонце.

— Дома, — вдихнув на повні груди степового повітря. — Як тут добре! Аж захмелів я від духу землі!

Сьогодні Вовка озброївся не батогом, а школярською сумкою.

Хай сушиться батіг на кілку. Хай висить під вікном нової хати. Зараз він ні до чого. Як та коса степовику, що вже обмолотив хліб.

Повагом, не кваплячись іде Вовка селом. Та й куди поспішати? До першого дзвінка гай-гай скільки часу. Звик пастушок вставати раненько. Прокинеться сонце — а він у степу. І довга доріжка за ним — то кози обтрусили росу.

Дивно, незвично Вовці. Повна воля тобі! Хочеш — іди нагору до школи. Хочеш — звертай до Інгулу, постій над широким плином ріки. Ніяких хвостів за тобою.

Петляє вуличка. У дворах, мов гуси, що збились на ночівлю докупи, дрімає охололе каміння. — Прокльовує земляну шкаралупу, до світла пнеться розбудоване село.

Вовка прямує в степ. Снує павутиння бабине літо. Білі китиці розвішує на сухих бур’янах. А он і школа. Під очеретяним капелюхом. Широко відкритими очима задивилась вона на далекі кургани. Кришталеве небо, повітря — як джерельна вода. Пий — не нап’єшся… А хто ж то випередив Вовку? Вже біля самої школи. Олесь? Ні, хтось кругленький, натоптаний. А-а-а, Оврам Диня!

Вовка наздогнав старого.

— Доброго ранку, діду.

— Доброго ранку, Волошко.

Диня скидається на древнього лірника. Босий. Біла полотняна сорочка, білі полотняні штани, підв’язані очкуром, білим грибком — лисина. Через плече — ціпок, на ньому торба і рогозяні постоли.

— Куди зібралися, діду?

— У світ. Відважився-таки. Синів провідаю. На Донбас подамся, а тоді на курську землю. Поклонюсь могилам.

— І я б з вами…

— Е, ні! — беззубим ротом усміхається Диня. — Тобі до живих. Тобі до науки. А мене карга покликала.

— Щасти вам, діду, в дорозі.

— Щасти й тобі, сину. Може, коли пісню складеш (а в тебе — Диня не збреше — душа співуча), то й про діда словечко встав… Бувай!

І розійшлись їхні стежки.

Одного повела степова дорога до тих, хто пішов із життя.

Другого — до тих, хто тільки починав його. Хто виходив на тривожні, розтовчені війною шляхи.

Прокидався омитий росами степ. Ранішнє сонце забрело по шию в Інгул і пило, цідило м’ятну, вистуджену за ніч воду.