Коли ж це мати зробила? Вчора, позавчора чи сьогодні вранці? Прибитий, приголомшений Вовка ходив, як сліпець, і тільки зараз помітив: стежка до землянки посипана жовтим пісочком; східці, що вже були розвалились, обкладені цеглою; очеретяний дах завалькований глиною, зашарований і тепер гладенький, наче долівка — просто лягай зверху і загоряй на сонці.
Хатка повеселіла — і Волошці, хоч на дрібку, одлягло від серця. Льодок під грудьми не розтанув, отупіння не пройшло, але вітерцем заколихало важку пелену, і сивий день прозирнув йому в душу.
Лякливо оглядаючись (хоч би нікого не стріти), хлопець пішов тихою вулицею. Був передобідній час, жінки не повернулися ще з поля; вони длубались, як граки, у степу за Інгулом, де чорніла маленька латочка землі, скопаної ними за кілька днів. Густі бур’яни, що висипали після дощів, буйним морем розлилися по степу, з усіх боків обступили крихітний острівець, відвойований жінками, погрожуючи змести його зеленими хвилями. Хіба зупиниш голими руками оту здичавілу повінь?
«Дивись, вишеньки!» — притишив кроки Вовка. Понад шляхом тягнувся рядок недавно посаджених деревець. Стовбури побілені, ямки обкладені камінцями. Та й взагалі панували навкруг весняні фарби. Наче маляр-витівник пройшовся щіткою по селу: не тільки вишеньки, а й димарі покропив білилами, доріжки і плескаті дахи — охрою, маленькі палісаднички проти віконець — зеленкою.
«А то що за хатка?» — Вовка повернув до кузні. На розчищеному подвір’ї виріс, як білий гриб, цегляний будиночок. На його бічній стіні було написано:
«Умгу… Он що робиться, — зашкребло пастуха. — Дядько Денис зліпив комірчину, а Лесь обмалював її. Друг називається. Трусив губою, присягав: удвох, Вовчику, удвох, братику… Лисиця!»
Комірчина була приткнута вербовою паличкою. Вовка заглянув усередину. Дихнуло сирим вапном. Під стіною, в дощаних засіках, насипом лежала картопля, окремо — ворошок пшениці, купа ячменю, кукурудзи. А на полиці в кутку — вузлики з насінням. «Оно-но і мамин вузлик… Обгоріле полотно».
Хлопець знов приткнув клямку, хотів іти далі, але його («Нарвався-таки!») зупинив Оврам Диня.
— Здоров, пастуше. Бач, перехвалікувався. Був чунярем, став мішкарем. Артільним.
Диня латав дратвою гнилі кропив’яні мішки. Хутко ганяв циганську голку — таку, що й кабана можна заколоть, — стягував дірки великими стібками. Старенький, лисий, припорошений сивиною, він сидів, зігнувшись над своїм дрантям. І Вовка нехотя копирсався ногою в гнойку. Обом говорити було важко.
— Що ж це ви, снайпери, га? — озвався після паузи Диня.
— Не питайте, діду. Сам до пуття не пойму…
— Сліпа доля. Сліпа й нерозбірлива. Краще б мене. Для чого землю топчу?
— Не кажіть, діду. І трава жити хоче.
— Косить пазелень, стирчаки обминає. Обидно.
— А де Яшка? — повернув розмову Вовка.
— Очманів був хлопець. У степу ховався. Совість свою ховав… Яшка — о-о! — не такий, як думають. То в нього шкоринка тверда, а під нею — м’якушка. Я зна-а-ю Деркачів: Гаврило, Максим — душа-люди. А вже випить, поспівать, потанцювать — орли, на все село гриміли… Так от. Дійшов трохи Яшка до тями, днює й ночує за роботою. Своєю Трофейною бур’яни корчує, на бороні й спить.
Помовчали.
— Бувайте, діду.
— Бувай… Бувай і людей не забувай. Війна, брате, усіх нас із пантелику збила. А ти — держись…
Погомонів Диня, наче погладив батьківською рукою, але від того ще більше затуманився хлопець. Понесли його ноги на край села, до Мишкової землянки, над якою стирчало перекинуте відерце. Могильна тиша заповнювала порожнечу між небом і землею. Вона, ця первозданна тиша, насичувала тіло терпким холодом. Вовка штовхнув рогожку, оббиту планками, дверці глухо упали за поріг, і хлопець несміло ступив у павутинну темряву. Його овіяло сирістю покинутого житла. Вовка присвітив ліхтариком.
Пліснява, моховиння, брудні патьоки на стінах. А на долівці — солом’яна потерть, зотліла ватянка. «Мокра, хоч викручуй… Отут він і спав».
Пучок бляклого світла вихопив сірий предмет, покритий, здавалось, іскристою памороззю. Автомат. Німецький. «І не думав, що в нього зброя… А це що таке?» На кілочку висіла дерев’яна, одполірована шабля. Наче дишлом ударило Вовку під серце. «Хочеш, Вовчику, я тобі й шаблю зроблю… Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. На картинці бачив…»
— Мишо! Мишечко!! — уткнувся Вовка головою в коліна, заціпенів, як і тоді, під час землетрусу. — Чим же я тобі віддячив?!
«Ну все. Треба кінчать. Зараз, — він гарячково зняв автомат. — Понесуть мене селом понад білими вишеньками, понесуть у зелений степ і покладуть поруч Мишка. А там і мати його, і Сенько… Над могилою стоятиме ненька, Олесь стоятиме, люди, і тихо скажуть вони: був такий хлопець — нема. Пішов за другом…»
Приклад ковзнув по долівці, уперся в стіну. Холодний обріз ствола торкнувся Вовчиного лоба. Холодна рішучість зсудомила пальці. Курок із готовністю наближався до смертельної риски. Життя відлічувало останні секунди. Раз (пауза), два (пауза), три — гггах!.. Вовка упав на спину. Нудотний спокій. Чорний затишок. «Ну, добре, — кволо пульсувала думка. — Бабусі нема. Галинки нема. Батько не озиваються. І я застрелюсь. А як матері жити?.. Посічене, згорьоване обличчя. Руки — немов дубова кора. В пелені — два тугих клубочка. І третього їй шукати? І сидіти ночами самій-самісінькій, стліваючи сумом? „Хіба це син? — скажуть люди. — Хіба є в нього жалість до неньки?“»
З відчайдушною злістю Вовка шарпнув затвор (патронів не було в магазині), брязнув автоматом об землю: «Згорів би ти навіки!» І вирвавшись із баговиння, в яке сам себе штовхав, городами подався додому. Він біг з одним бажанням: швидше пірнути під материне крильце, знов відчути себе маленьким і беззахисним, виплакатись, як бувало колись у дитинстві.
Вовка перескочив траншею, за якою починалась їхня садиба, і раптом згадав: забув прихопити шаблю. «Гаразд. Хай висить собі на кілочку. Ходитиму до Мишка в гості й дивитимусь. Як гнатиму кози мимо — і до нього. Щоранку. Завжди. Що б там не було». Ця думка не втішила, та все ж приглушила полинну гіркоту. І Вовка спокійніше попрямував до хати. Але, як-то кажуть, одна біда йде — другу веде. Тільки хлопець поткнувся до своєї землянки — нова несподіванка. Повно жінок у дворі. Зайшли води свіженької попити? Ні, щось не схоже на те. Збилися вкупу. Топчуться коло дверей, над кимось схиляються. І стривожений гомін: «Покладіть її… Легше… Рушничок дайте…»
Вовка рвонувся в гущу, несамовито гріб руками й ногами, випинав шию; спітнілі, гарячі тіла не пускали його, хтось грубо шарпнув назад: «Куди? Не дитяче діло!»
— Хто там? Хто? Мама?! — скрикнув хлопець, безпорадно тиснучись у живе склубочене груддя. — Убило її?.. Не мовчіть же, люди!
— То Ольга… Ольга-переселенка… Сонцем ударило.
— Зо мною копала. Я і кажу: не хапайся, Ольго, спочинь. А воно ж завзяте — наперед, наперед вискакує.
— Ото ж, вергала-копала, поки не впала.
— Звідки ж та сила? За одною водою жила. Коняка, і та ноги відкине.
Вовка прихилився до стіни. Його самого наче громом прибило. Роїлося, гуло під чубом, розпирало груди. Як уві сні, миготіли й зникали видіння. Червоне, в густих краплях обличчя матері. Вона бризкає з рота водою. Носилки на землі. З держаків. Жмут чорного волосся. Оголені плечі. Синя змертвіла маска. Зціплені зуби.
— Боже, кінчається, — сплеск материнського болю. — Кисляку давайте!
Хтось прогупотів поза двором. Ольгу заносять у землянку, голова покрита чорним, руки звисають, як витріпане коноплиння. «Одійшла… дихає…» — передають знизу, і люди розходяться.
Вночі Вовку трясе лихоманка, він раз у раз прокидається. Відчуває, що лежить не в своїй постелі — коротко й твердо. На плиті постелила мати. В литки йому пече, а спину морозить, аж кістки ламає. І вже на ньому гора всякого лахміття.
Вовка повертається набік.
В хатинці жовтий присмерк. Тихе шарудіння.
На полу — каганець. Відро з водою. Дівоче платтячко жужмом. Дві пари взуття — чуні й туфлики.
І на лежаку двоє. Мати й Ольга.
Мати змочує рушник, обкладає дівчину, як немовля пелюшками. І сумовито воркує: «Лежи, лежи, дочечко… Душу ти мені перевернула. Не пущу я тебе в степ, не пущу, хоч би там земля запала. Самі якось упораємось. Ми, баби, сухожилі, нас горе мололо, під жорнами терло, у ступі товкло, а ми цілі й живі. Голодні — світ годуємо. Голі — мир зодягаємо. Ми, баби, до всього звичні. А ти як пелюсточка. Хіба твої руки до лопати? Ними калину рвати. Хіба твої ноги до ріллі? Ними у шовках ходити. Не пущу тебе, дочко, у степ. Ото будеш поштаркою — і годі. Посилки на фронт відправиш та, може, кому письмечко там… А принесеш мені цидулку від Андрія — весь вік тобі уклонятимусь… Спи, донечко, видужуй».
Під ранок Вовка почув: легенько хлипаючи, немов скупане дитя, Ольга стиха шепотіла: «Які у вас теплі руки, мамо… Житом пахнуть… Спасибі, мамо, добре мені».
Вовці здалось, що то лебедіє Галинка, його сестра. Він усміхнувся і усміхаючись міцно заснув.