Землянка

13

Палахкотів вогонь у кабиці, червоні полиски вихоплювали з пітьми то білу Ольжину косинку, то стомлене обличчя матері. Ніч, правда, була ще холодна, але тиха й зоряна, і Трояни готували вечерю надворі, бо світла катма — гас і олія вийшли.

Мати з Ольгою, підсівши до вогню, товкли макуху, щоб заправити суп, Вовка підкидав дровця. Хлопець не прислухався до того, про що гомоніли жінки; він неквапно перегортав жар, слідкував, як згортається човником листя, пахкає — і летять навсібіч метелики, тріпочуть рожевими крильцями, зникають у темному вирі. Вовка думав про своє. Цілий день його лихоманило. Ходив у степу за козами, а перед очима одне: ота купа попелу, що за Кудимовим сараєм, ота рогожина (вона, слочесті, ворушилася!), і притишений голос із-під землі: бу-бу-бу… А потім зустріч із Яшкою, зеленкуватий блиск його очей, страшне попередження: «Ляпнеш комусь — вважатиму зрадником. Сам на сам сквитаюсь, пойняв?»

Увечері, коли Вовка пригнав кози в село, він знов побачив Яшку. Той сидів коло своєї землянки й протирав сукниною автомат. Перед ним лежала пілотка, а в ній — повно патронів. Збоку — смертоносна груша, осколкова граната. Деркач готувався, як солдат до нічної атаки, вдумливо й холоднокровно. Це ще більше налякало Вовку. Ні-ні, Яшка не жартує, Яшка такий, що кинеться в прірву. Але чого не покликав людей, чого обійшов його, Вовку? Хіба справедливо? Хто перший запримітив оту схованку, хто?.. Ще в степу Вовка хотів побігти до матері, все-все розповісти. Але ж… він поклявся. А коли мужчина, коли солдат присягається — амба!

Кров з носа — мовчи!

Вовка боязко повів очима. Зразу ж за кабицею густа чорнота. Немов темна гора обступила їхній двір. Увесь світ закрила вона, лиш над головою брезентова латка неба, таємничий шепіт зірок. Вовка до краю напружував слух. Грізно мовчить гора. Але от-от трісне пітьма, страховинно загуркоче обвал. І тоді буде пізно. «Може, сказать все-таки матері?» — ворухнулася зрадницька думка. А мати й не відала, що робиться на душі в сина, любенько вуркотала з Ольгою.

— Тепер, дочко, легше буде. Як не кажи, відсіялись, хоч і пізно, та щось на осінь вродить. А поки сапать та полоть, за хати візьмемося. Доки ж скніти в гробках? Гуртом, потихеньку й почнемо. Той воду подасть, той вальки піднесе — разом веселіше. Одній зліпимо стіни, другій зліпимо, всім по черзі… Яценко крокви поставить, очеретом укриємо, от і вуличка… Хатки біленькі, всі як по шнурочку; віконниці голубі, кругом — сади, оживе село!..

Спершу Вовка неуважно слухав матір, але вона малювала таку принадну картину, що хлопець мимоволі, як листок по течії, поплив за її думками; на мить уявив казкове село, що спустилося до них прямо з надхмарної висі. Не тільки віконниці в хатах, всеньке село буде небесно-голубе: голубий міст через Інгул, голуба дорога, й крамниця, й зошити…

— Мамо! — спохватився Вовка. — А школа? Забули про школу?

Вогонь осяяв мрійливо-зосереджене обличчя матері. Вона, здається, аж помолодшала; і чи то жарке полум’я, чи хороші думи розгладили їй кожну борозенку. Глянула на сина, на свого розумника, закоханими очима:

— Правда, Волошко. Мабуть, із школи й почнемо. Бо ви при німцях і читать забули… Ох, діти, діти, — спохмурніла мати, — що вже вам перепало, камінь би не витримав. Невже якийсь ірод пошле на вас нове лихо?

— Ні, мамо, не буде цього, — сказала розважливо Ольга. Зараз, коло тихого вогнища, їй не хотілося думати про погане; така дрібненька й беззахисна, така чутлива на ласку, вона горнулась до материного плеча, як мале дитя, і затишно їй було під теплим крильцем, і солодко мріялось. — Я думаю так. Буде велике свято. Ну вроді обжинки на всій землі. Здолають фашиста клятого, і тоді зберуться солдати — і наші, й американські, й французькі. Зберуться і скажуть: «Кидайте у море війну!» Заграє весела музика, і полетить у піну остогидна зброя, все те, що проти людини придумано. До порошинки, до останньої гільзочки виметуть у море, щоб і на розплід не осталось. І запанує мир та злагода межи людьми. А в котрого бандита засверблять кулаки, тому скажуть: виходь і бийся черепком об камінь. І сміятимуться з нього, як із дурисвіта…

— Дай-то боже, щоб так, — зітхнула жінка.

Булькала вода в казані, жар потухав, огортався сивим попелом, росла темна гора, заступаючи небо кошлатою вершиною.

— Давайте вечерять, — сказала мати. — Сідай, Ольго, ближче. А ти, Вовчику, підкинь хмизу, бо нічого не видно.

Вмостились кружечком, сьорбали з одної миски гіркувате, димом пропахле вариво. Іншим разом Вовка завзято тягав би юшку («Мм, аж кипить на язиці! Хай живіт розпариться, бо вже й присох»), а зараз не квапився, поринув думками в голубу казку.

— Ма, де ми школу поставимо? На узвишші, правда? Отамо, де повертав дорога на Бобринець. Степ видно, річку і обидві скелі. Красота!

— Хороше місце… Видать, інженером будеш.

— То завтра й скликайте людей. І я туди кози прижену, хай пасуться, а сам глину міситиму.

— Як загадав, так і буде, — цілком серйозно погодилась мати.

Вже в повній темряві жінки помили посуд. Вовка наосліп знайшов свою постіль — добре, що плита, на якій він спав, стояла зразу ж коло дверей, — кинув під голову куфайчину і ліг. Мати з Ольгою вклалася на кушетці. Вони стиха про щось шепотіли, і Вовка не міг заснути, думки плутались, копошилися, як мурашня. То він місить глину, місить, місить, глядь — болото під ним, ноги грузнуть у багнюці, він хапається за кущ, а то — рогожина, ні, то Кудим, його розчепірені пальці; дід, як завжди, починає з моралі: «Казав же тобі, не пускай у полин, не пускай же. А ти, знаця, навмисне туди скотину, туди. Молоко гірке, ну просто хина… І ніколи, вочевидь, не напуваєш. Як прибіжать у двір, де калюжа — язиком вилижуть… Кха!» — і Кудим полетів у канаву. То Яшка гранату жбурнув, дим, дим застеляє очі, перекидається віз, сіном пригорнуло Вовку, і хлопець неспокійно засипає…

Схопився він од наглого поштовху. «Де ж мама з Ольгою?» — не зір, а внутрішнє відчуття підказало, що в землянці він сам. Почвиркав ліхтариком, жовте кружало лизнуло стіни, затанцювало над кушеткою: постіль хапцем розкидана, пусто. І вже потім дійшло: десь нагорі гуркотить, десь витахкує, ніби пужалном по частоколу.

«Яшка! Це він!..»

Вітром винесло Вовку на вулицю.

Гомін, гомін на краю села, там де Кудимова хата. Луна понад берегом. Холодний місяць низько над степом. Купки землянок у молочній імлі.

Вовка біжить, брезент лопоче, в холошах вітер гасає.

«Стій!» — гримить у комишах. «Та-та-тах!» — озивається Інгул.

«Стріляють!» Вовка чимдуж — вперед! Гиц-гиц по грудках (швидше, швидше!), місяць скаче за ним, вихраста тінь несеться городами, Вовчине серце як не пурхне з грудей.

Швидше, швидше!

Сорочка пузирем, ноги землі не торкаються — так він летить у балочку. Ось горбатим стіжком хата Кудима. Чорним валом живопліт. А людей, а людей — повінь! Все гучніше голоси, все більша юрба. Жінки нуртують, тиснуться у ворота. Як човен в осоку, врізається Вовка в галасливий натовп. Литки дрижать, у голові джмелі — хіба добереш, що тут вигукують. Гуде, сиплеться з усіх боків:

— Він до нього: вилазь, стрілятиму!..

— А той як дьорне його за ноги!

— Яшка за ним…

— Не кажи. Яшка упав, а він за хату та з нагана!..

— А тоді — в терен, Яшка вдогінці…

«Кудим, Кудим, старий Кудим! — понеслось над головами. — Тихше! Хай отвічає…»

Біла стіна. Тьмяний квадрат — відхилені двері. Сюди й хлюпнувся потік, несучи за собою отерплого Вовку.

З хати вийшов Кудим, пробухикав у кожушаний рукав. За його спиною, наче тінь, щупленька постать — дід у заячій шапці. «Гавриїл!» — зразу пізнав Вовка.

Стали грудьми до грудей — юрба жінок і двоє на порозі. Над ними третій — лупатий місяць, верховний суддя. Моргнув жовтим оком: «Починайте». Але напружено мовчала юрба, мовчали й двоє на порозі.

Трояниха перша обірвала тишу:

— Скажіть, Кудиме, що тут таке?.. Хто згвалтував село? Коло вас почалось, не глухі, мабуть, чули.

— Кахи-ках, — почав Кудим. — Хрест мене побий, добрі люди, сам колочусь од страху, не пойму, звідки воно впало… Ми, знаця, тільки здрімнули, а воно як блисне, як жахне, я до вікна, чую — гласить Деркачівський «Стій!» — за кимось погнався… Місце кругом глухе, терновище; видать, скотина яка забрела або вурка… Ну, а той, Деркачівський, тиняється поночі з ружом, знаця, бахнув зопалу. Воно ж темно…

— Бреше, — тихий шумок.

— Як дихне, так і брехне.

— Хто його зна? На правду схоже.

— Свята правда, люди, — кинув слівце й дідок у шинелі. — Я чоловік сторонній, ні брат, ні сват йому, по-божому стрілися, і воздам належне: праведна це душа, гріх великий скривдить його…

— Не мажте медком, — перебила його Трояниха. — Самі розберемось. Не їла душа часнику — смердіть не буде.

— А де Василина? — колихнулась юрба. — Хай вона скаже.

— Слаба — кхи! — невістка, — хрипко мовив Кудим. — Нездужає, знаця, і встать…

«Як?! — мало не скрикнув Вовка. — Вона ж бігала вдень по двору! Своїми ж бачив: вискочила перелякана з-за сараю… І-і-х! — присьорбнув Вовка. — А рогожина?» Вже розкрив рота, щоб випалить «Бреше!», щоб крикнуть про свою знахідку, про той голос з-під землі, та раптом гримнуло в березі, пішли виляски над городами, над сонним степом.

— Яшка стріляє! — блискавицею вдарило в гущу людей.

— Значить, ловить когось же!

— Ой Яшечко, ой Яшечко, — тіпалась Ольга.

— Чого стоїмо? Навперейми гайда! — затупотіло під хатою, жінки повалили до воріт, і тільки двоє остались на порозі, наче влипли в темний квадрат. — Пішли! Розтягуйтесь! Гей, кому ближче, прихопіть оружіє! — І вже здалеку, з чорних бур’янів: — До Інгулу тісніш, не пускайте бандюгу…

Вовка подався був за матір’ю, стрибав через овечі спини кураю, боявся загубитись у потемках, бо хоч місяць і висів над степом, та за косогором, у вибалках, у кущах нишкла густа чорнильна пітьма. Скоро Вовка загледів, що крайні в ланцюжку одірвались, повернули в село. Це, очевидно, ті, котрим гукнули: «Прихопіть оружіє». Вовка щодуху — за ними. Біг у село, шурхотів брезентом, витрушував із себе: «Ой же дурний!» — трюх-трюх по дорозі. — «Ну й дурний!» — шах-шах холошами. — «Автомат під боком лежав, треба ж було взяти»…

Серце його калатало, кожна жилка тремтіла, коли він цупив автомат з-під лахміття. Вискочив у двір, нашорошився: де ж воно? Голоси лунали біля мосту, шум щохвилини наростав, наближався; здається, сунула по комишах череда. Раптом недалечко, проти їхньої садиби, щось ляснуло по воді. «Він!» Вовка прикипів до гладенького ложа. Палець сам торкнувся гачка. Плюнуло вогнем, затрясло хлопця, оглушило.

— Го-го-го-го! — загоготіла ніч.

А справа, з сусіднього городу, теж блиснуло і теж заговорило:

— Го-го-го!

— Стій! Хто там?

І справа:

— Стій! Хто там?

— Це ти, Лесь?

— Це ти, Вовко?

— Тю! По кому строчиш?

— А ти по кому?

— Йди сюди, горою, бо ще нарвешся.

Заляскотіли босі ноги по стежці. Ось уже близько. Шелеснуло в бур’янах, і, немов з-під землі, виросла перед Вовкою темна щупленька постать. Олесь Яценко. Теж із автоматом. Виклацує зубами вояка. Хоче спитати — губи трусяться.

— І-і-як ду-ду-думаєш, с-с-спіймають?

— Спіймають.

— О!.. чу-чу-чуєш?

З лівого кута, від кузні, щось протяжно тюгикало:

— Тю-у-у… фіть-фіть!

— Мабуть, Оврам з мадьярської смалить.

Ну й заварилося!.. Аби хтось сторонній поткнувся цієї ночі в село, очманів би: що за баталія? І там гримить, і там стріляють, аж відлуння клекоче над берегами. Так, напевно, лихоманило Криничувате лише в фронтову годину, коли з обох боків, з німецького й нашого, сотні жерл довбали землю, і в степу спалахували велетенські смолоскипи, розганяючи темряву.

Незабаром хлопці почули: стихло над Інгулом, люди розбрелись по вулиці, коло кузні купка жінок, коло Яценків купка, гомонять, перегукуються. І до Троянів хтось іде. Голос бригадирки:

— Утік бандюга… А все ж настрахали, десятою дорогою обминатиме.

Голос Ольги:

— Он Яшечка! Кличте…

Вовка з Олесем підбігли до гурту, коли сюди знизу, з високої лободи, виходив Яшка Деркач. Місяць облив його похнюплену постать бляклим світлом. Яшка був мокрий, без пілотки, на грудях теліпався автомат, в руці граната. Він тяжко й уривчасто дихав, змахував піт рукавом.

— Яшо… Живий та цілий…

— Хто ж то був? На людину хоч схожий?

— Ге-ге, на людину, — жовчно огризнувся Яшка. — Федька Кудим, он хто.

— Федька?! Ти що, не той… Який Федька? З могили піднявся? Бог з тобою, Яшо…

— Кажу вам — Федька. Я сам попервах сторопів. А як блиснув мене рукояткою (о, хвонар під оком), так бачу — Федька… Перед носом, гадина, вискочив з ями.

— З якої ями?

— Ай!.. Вовка розкаже.

— Ну, добре, добре, Яшо. Йди спочинь, зігрійся трохи.

— Я проведу, Яшечко. — Ольга пригорнулась до хлопця, повела його, мокрого й зіщуленого, до землянки, що одсявала під місяцем сірим глиняним дашком.

Вже почало розвиднятися.

Коли Ольга повернулась додому і всі Трояни вклалися в охололу постіль, нервове збудження не погасло, навпаки, уява розпалювалась, ще химернішим, ще зловіснішим видалось те, що сталося. «Ольго, він і тобі сказав — Федька?» — шепотом питала мати. «Всю дорогу одне й те ж: поліцайська шкура… вовкулака… убивця…» — «А про яку то яму натякав?» Вовка гарячково й плутано повторив свою розповідь про дивну схованку. «Що ж це означає?» — все переверталося в голові, розум відмовлявся вірити. Кудим… старий Кудим… убитий горем ішов за труною… а як голосила Василина… і раптом — Федька… живий. Чого, чого, а такого не було ще на землі.

Єдина шибка, як цинкове денце, поволі виринала із дна глибокої темряви. Влягалась, нишкла по кутках відстояна мла. Ранішня сутінь заповнювала землянку.

Вовці здалося, наче хтось шкрябає в двері. Так, так, шкребеться, як миша, і здавлено хлипає.

Заскрипіла кушетка, білим опахалом війнула мати. В сінях — метушня. Жіноче благання:

— Не сахайтеся, не женіть нас, люди… Ох! — снопом звалилось.

— Василино… ти? З дочкою? Що з вами, господи!.. Ольго, поможи!

Вдвох затягли непритомну жінку. «Мамо, мамонько» — дріботіла за нею дівчинка, вчепившись у материн подол. Плечі Василини — на кушетці, тіло її повисло, ноги дістають землі, дрібно вистукують.

— Сину, води!

Вовка зачерпнув повну гільзу води, тицьнув матері, вона хлюпнула жінці в обличчя, силою пхала кухоль у зціплений рот: «Пийте… пийте». Кухоль видзенькував об зуби, вода дзюрками текла за пазуху. Врешті, Василина стріпнулась, відкрила мертвотно-сині повіки:

— Де я?.. А-а-а, Оксана… Втекла я. Надю за руку і до вас городами… дух забило.

— Бідна дитино. Ти вся тремтиш… Одні кісточки… Олю, накрий ряденцем її.

— Заступіться, пожалійте нещасне дитя, — простогнала Василина. — Вони задушать його…

— Василино, скажи, що там у вас?

— О-о-о, не питайте. То страшне пекло, то страшне. Він, Федька, у нас. Він ще з зими ховається…

— А чого ти мовчала? Чого од людей тікала?

— Тікала?.. Ви не знаєте їх, Оксано… Вони ж, як змії, обвились круг душі. Старий з отим божим пройдисвітом сичали: «Цить, занімій, грішниця, бо дитину бог забере…» А малу зачиняли в коморі, голодом морили. То такі, на все вони здатні… Тоді, пам’ятаєте, як приїхав катюга з труною (то він курчат привіз, у кума півсотні виміняв), взяв за горло мене: «Плач, стенай, щоб люди чули…» Душив і коліном під груди: «Плач, сяка-така, сліз тобі жалко?» А Федька виглядав із-за хліву й реготав: «Голоси, голоси, жіночко, побачу, як ти справді за мною побиватимешся…» На мені ж тіла немає, Оксано, одні синці…

«Що ж це робиться, що ж це на світі робиться!» — тіпалась Ольга, і Вовку аж підкидало на стільці. «Ма, не тре… — белькотіла Надійка злякано, — не треба, мамочко, бо вони прийдуть».

— Душогуби… Які недолюдки, ви подумайте! — стемніла бригадирка, притискаючи долоні до гарячої голови. — То, виходить, недарма Яша казав, що Федька і брата свого погубив…

— Все може бути, Оксано. У перші дні, як приповз додому Федька, Кудим приставав до нього: де старший? А той лисом крутився, бубнів, як заведений: мовляв, німці накрили… Не вірю йому. Нічим не погребує. Було, тільки стемніє, вилазить Федька з ями, либиться: кісточки розімну, пострахаю жінок із нагана… А дізнався, що Яшка всякі чутки про нього пускає, скреготнув зубами: «Пришешелю рудого!» Старий на колінах упрошував: «Не зли, не дратуй скажених, бо зловлять…» Щоночі трусився катюга, боявся, що прийдуть за сином. Послухав божого (от злигалися… ворон з вороном!): «Давайте, — каже приблуда, — поховаємо, щоб людям очі одвести…»

Непомітно підкрався ранок, притулив сиву щоку до віконця. Надійка, зігрівшись під рядном, заснула; спала вона сторожко, неспокійно, раз у раз сіпала худеньким плечем, жовтим листочком долоні затуляла тремтливі губи: «Я мовчу… Я ні пари з вуст…»

Василина з болем подивилась на скоцюрблену доньку, немов прощаючись, одвела в сторону очі:

— Оксано, прошу… Було й у тебе ластів’я, такеньке ж. Доглянь її. А я піду… хай розтерзають.

— Ти що, Василино? Що ти балакаєш? Не руш нікуди — чула! Всім миром станемо за тебе. І на старого злодюгу, і на його спільника знайдемо управу. Сідай! — Трояниха обняла за плечі Василину, полою піджака обгорнула її, як хворе дитя, і заговорила з материнським жалем: — Пробач мені, сестро. Все за роботою та за роботою, голови ніколи підвести. А мені б давно пора додивитись, що там у вас. Та прийти з громадою, та за петельки старого, та в спину отого набожного, щоб не дурив горьованих. І ти б не мучилась, не билася б сама, як риба об лід. Пробач, сестро… Знаєш, що я надумала: лишайся у нас. Якось, їй-богу, потіснимось. Ви з дочкою тут, ми з Ольгою на долівці. А там хату поставимо, куток свій буде — з людьми не пропадеш. І ще думка така: може, Кудима зараз не будемо чіпати? Федька побігає бур’янами, побігає, як пес, кендюх спорожнить і знову з голодним язиком на батьків двір. А ми хлопців попросимо, хай підслідкують. Таким прощати гріх. Гріх перед дітьми нашими.

— Як собі хочете, — раптом випалив Вовка, — а я Кудимових кіз не пастиму. І все!