Землянка

7

Пройшов сліпий дощ.

Як завжди, він був несподіваний. У чистому небі, над сірим громаддям Купця, стояло сліпуче сонце; від скелі падала на воду коротка й густа тінь. Прадавня, з нетесаного каменю церква, що тулилася під Купцем, була припорошена столітнім пилом, тільки червоною міддю виблискував невисокий шпиль, увінчаний хрестом і турецьким півмісяцем. Було тихо й парко. Кози ліниво бродили між круглими Купченятами, вискубуючи свіжу траву. Не те що хмара, навіть хмаринка не голубіла в небі, і раптом шовковими нитями посіявся на землю густий безшумний дощ. А над Інгулом кинула барвисте перевесло красуня-веселка.

— Сліпий дощ! Сліпий дощ! — закричали разом Волошка з Олесем і, стуливши човником долоні, побігли ловити мерехтливі краплі. Мишко Циганчук, що сидів на камінці, здивовано крутив головою. Що ж це таке? Злива сонця і райдужних бризок.

Сяйнув жартівливий дощик і побіг через Інгул, видзвонюючи срібними бубонцями, зашелестів очеретами та й загубився у степу. І все одразу освіжилось, причепурилось, запахло. Підняла голівки сон-трава й запахла медом. Повеселіла забута церква й запахла нагрітими стінами. Навіть похмурий Купець скупо усміхнувся і запах вологим мохом.

— Яка тепла вода! — витинав Вовка п’ятами в калюжі. — Наче молоко з-під корови.

Мишко Циганчук, дивлячись, як хлопці гасають по калюжах («Ба, ба! Як жеребчики!»), усміхнено мружив тихі спокійні очі. Дощ покропив йому сорочечку, і вона парувала, висихаючи. Вітерець приємно пощипував спину, куйовдив м’якенький чубчик.

Набігавшись, хлопці підсіли до Мишка. Щоки в них пашіли, в очах грали бісенята, забруднені штани коробились, а ноги самі просились до танцю.

— Олесь, давай заспіваємо! — Волошка задер голову, на повні груди вдихнув медового запаху. — Оту-го, помниш, що наші солдати… Як ішли по містку, гуп-гуп чобітьми і дружно:

— А вона отвічає: гуляла до самого ранку, бо зустріла моряка.

— А солдати їй і кажуть:

Циганчук зосереджено дивився у відкритий рот Волошки, усміхався, ворушив губами і теж підтягував. Підтягував, як не дивно, улад, басовито; і в цьому, власне, не було дива, бо Мишко чув раніше від солдат пісеньку про Катерину, а зараз по губах догадався, що саме її співають хлопці…

— Слухай, Волошко. А що ми пошлемо солдатам до Першого травня? — спитав Олесь. — Ну от, що б ти послав своєму батькові?

Волошка ніби й не чув Олеся, старанно ганяв по долоні пістряве «сонечко», нашіптуючи: «Лети, лети, сонечко, у моє віконечко, бо татари їдуть і тебе заріжуть». Кузка зупинилась на кінчику пальця, розправила жовті крильця й полетіла. І тоді хлопець відповів:

— Аби я знав, де батько, то написав би їм: приїздіть, написав би, тату, в отпуск, у нас уже весна, жінки лопатами копають степ, скоро й картоплю садити будуть. А ще додав би: мама зараз бригадиркою, за вас, тату, управляються… А про Галинку і бабусю, мабуть, не треба.

Троян задумався; від густих закручених вій («Хоч на один вечір позич!» — жартували дівки) падала голуба тінь.

— Лежать, певно, тато в окопі, командують бійцями: «До атаки готу-у-уйсь!..»

— Може, у них патронів нема? Давай назбираємо. Тут їх, знаєш, як сміття.

— Якось недобре — патрони… Це ж подарунок. Хіба що ножик складаний. І ліхтар для розвідки.

— І кисет! Федора вишила — гарний. З китичками.

— А куди пошлемо?

— Просто. Польова пошта, Трояну Андрію Васильовичу. Знайдуть.

Циганчук неспокійно повертався то до Вовки, то до Олеся; бліде обличчя його трішки присмалив сухий загар, на щоках маковими зернятами висіялось дрібне ластовиння. Він ловив кожне слово, та нічого не міг зрозуміти.

— Га? Ви про щось балакаєте?

— Солдати!.. Подарунки! Понімаєш — подарунки! — прокричав йому в саме вухо Троян.

— А-а-а, — підняв Мишко худе підборіддя. — Ясно… А я ложку виріжу. Кругленьку, з риб’ячим хвостом.

«Диви, почув, — моргнув Олесеві Вовка. — Може, йому відпустить?»

Не встигли хлопці як слід домовитися про посилку, як раптом оглушливо гахнуло щось за каменем. Вовка й Олесь схопились на ноги. Навіть Мишко здригнувся.

— Ги-ги! Злякав, трясогузи! — висунув голову з-за каменя Яшка Деркач, показуючи рідкі зуби. — Спокійно, шкілєти, я в небо торохнув.

Яшка повісив на плече карабін, обтрусив галіфе, стрельнув на хлопців з-під рудих, наче висмалених брів:

— Козопаси!.. Душа в п’ятах теленькає?

«Чого він приперся, чокнутий Мартин? — Вовка вороже зміряв Яшку. — Так було добре, і на тобі. Ні сіло ні впало — Деркач».

Як істинний купівчанин, Вовка насторожено ставився до мартинівців. З давніх-давен невидимий кордон розділяв дві сусідні вулиці. Чомусь вважалося, що на Купівщині всі жадні, а на Мартинівці — баламутні. Це була явна брехня, бо й там, і тут жили однакові люди, і якщо були жадні, то до роботи, і якщо баламутні, то у веселій гульні. Батьки кумувалися, дівчата й парубки одружувались, порушуючи бозна-ким заведену межу. Правда, все це діялось до війни, коли, як-то кажуть, було до жиру. А за останній час злидні вивітрили з голови і вуличні клички, і наївний містечковий патріотизм, і дідівські традиції. Лиш інколи Вовка пригадував, як раніше «христосались» парубчаки — супротивники. Зійшовшись на межі, починали незлобливу сварку:

— Ти дурний, як Мартин.

— А ти завидющий, як ваш Купець. Бачив, каміння під себе гребе.

— У тебе макітра гурчить.

— У тебе душа чорна.

А погиркавшись, казали:

— Гайда на Інгул купаться!

Можна було й Яшку зустріти за давнім звичаєм. Та грець із ним! Зачепи рудого — пір’я полетить. У нього одна відповідь: «Як блисну!» Або: «В зуби захотів?!»

Хлопці насуплено мовчали.

— Ви тут тари-бари, а кози хай дядько пасе, — Яшка прискалив око і в кулак, наче в бінокль, глянув проти сонця. — Наша! Щоб я був здоров — наша залізла!

Вовка теж глянув проти сонця і похолов. На вершечку Купця, над урвищем, стояла Чирва. І як її туди винесло? Скеля була крута, з невеликими виступами у стіні… Вилізла. І світить бубоном, роги задерла, немов збирається вискочити на саме небо.

— Мишко! — гаркнув Яшка. — Заверни її. Упаде — голови повідкручую. Пойняли?

Мишко встав, тугіше стягнув мотузком штанці; короткі й обтріпані знизу, вони мішкувато висіли на худому тільці.

Чисте й бліде обличчя Мишка було спокійне, тільки нервово билась набухла жилка на скроні. Мабуть і в Яшчиному серці ворухнулась жалість до виголоданого хлопця.

— Ти не лізь на гору, а камінцями її полякай, — Деркач показав, як це треба зробити.

Мишко тріпнув сивим чубчиком (мовляв, розумію), слухняно поплівся до скелі, і чорна тінь від Купця прийняла його в прохолодні обійми.

Яшка зняв із плеча німецький карабін.

— У мене діло до вас. Давайте постріляємо. Тільки так — на виграш.

— Як це — на виграш?

— Викладайте, що в кого є. Хто перший вцілить, той виграв.

Вовка нерішуче мнявся. Обведе круг пальця рудий — точно. Вцілить чи не вцілить, а ліхтарик забере. «Ну як? Пристаєш?» — запитав очима Олеся. «Хай він проковтне свій карабін!» — зіщулився Яценко, наче йому бризнули холодним за комір. Та Яшку мало цікавило, що собі думають хлопці. Він хазяйновито оглянувся, вибрав невисоку, зручну для упору плаху. Ліг за бар’єром, як і належить стрільцеві: носки — в сторони, п’яти — докупи. Прицілився. Позиція — що називається!

— Моя ставка, — сказав Яшка, розстебнув широкий німецький ремінь і поклав перед собою. — А ваші?

Жаль було Вовці розлучатися з ліхтарем («Механічний! Зносу нема! Ні батарейок тобі, ні мороки, почвиркав — і світить»), але стрільба на виграш — то справа честі, ухилятись ганебно.

Ліхтарик зайняв своє місце поруч глянцьованого ременя. Олесь виклав ножик у темній роговій колодочці. Ставка солідна — два леза, викрутка, швайка.

— Годиться! — прицмакнув Яшка. — Тепер, Зайценко, біжи до церкви, там під стіною протитанкові снаряди, тягни одного сюди.

За кілька хвилин Олесь, крекчучи, уже ніс поперед себе, як підсвинка, блискучий важкий снаряд. Деркач командував:

— Отам поклади, на горбику. Ага, метрів за двадцять. Та не так, Губатий, — денцем до нас. Добре.

Всі троє сховалися за гранітною брилою. Короткий Олесь упав правцем, прикрив потилицю картузиком: «Ой, торохне зараз»…

— Яшка знає, що робить. Ми, трясогузи, в укритії, осколки не дістануть… Пойняли? Ну я перший.

Натренованою рукою він загнав патрон у ствол. Притиснув ложе карабіна до правого плеча. Палець поклав на курок… І дзвінка тиша залягла над Інгулом. Потемніла вода під берегом. Вовка продер одне око, покосився на Яшку. Вилитий кібець, що полює за здобиччю. Сплющене, у сухих лишаях лице. Довга жилава шия. Напружені мускули. Гострий кадик бігає взад-вперед. Років на три старший Деркач, а вигляда як дядько.

— Попадать у капсуль снаряда, — цідить Яшка.

Він довго чавить у руках гвинтівку. То сопе, то багровіє, затамувавши подих. Та швидше, рудий, перцю б тобі під ніс!

— Коза! І де ти взялася?!

Кудимова рябенька, вигулькнувши з бур’яну, спокійно лизала окислений бік снаряда.

— Смальну межи роги, знатиме!

— Не дурій. За що худобу?

— Мовчи, поліцайський наймит. Я б твого Кудима з усіма козами перестріляв.

— Мели, руде, мука буде…

— Блисну!.. Ти знаєш, що Кудимів Федька нашого Максима убив? Падлюга. І рідного брата свого.

— Може, їх кулеметом підкосило. Німці кругом стояли.

— Німці… А ти знаєш, козопас, що таке пульова рана навльот чи навильот? Так от, обох їх, Антона й Максима, у потилицю навльот. Пойняв? Сам бачив. І солдат наш, глянувши, сказав: наганом впритул. Чуби підсмалило…

— Куди ж Федька пропав?

— Втекла поліцейська шкура. Або наші стукнули.

Чи від голоду, чи від напруження пішла обертом голова у Волошки, майнула солом’яним брилем Кудимова хата й покотилась у балку, за хатою гналась перелякана Василина, тягнучи за руку худеньку, як голка, Надійку. «Куди вони тікають?» — хлопець тріпнувся, відганяючи безглузде привидіння. І воно спливло туманом, а натомість з’явився Яшка Деркач, незвично серйозний, і голос у нього був зворушливо щирий:

— По-дурному в житті виходить. Убий мене — не переступлю поріг Кудима. А мати біга туди щовечора, якийсь там приблуда миршавенький, наслухається його теревенів — своїх кутків уночі жахається… Ну добре. Попадись мені, Семене, підеш голенький від мене.

Поки вони говорили, коза обнюхала снаряд і гайнула до церкви. Яшка знов приклався до гвинтівки. Волошка з Олесем уткнули носи в траву, заціпеніли, наче їх придавило каменем.

— Грох! — на шмаття рвонулось повітря. Кози, мов підхоплені хвилею, шарахнулись до скелі. Тюгикнула за рікою луна, дроблячись на скалки.

— Чччорт!.. Промахнувся. Тепер ти, Вовко. Тугіше приклад до плеча!.. Та-ак. Мушку сади на планку.

— Сам знаю, — Вовка викинув гарячу гільзу, з якої ще йшов димок, легко послав уперед затвор, ліктем уперся в землю і вже цілком спокійно прицілився. На горбику місячним кружалом світило денце снаряда. В центрі його — червоне вічко. Капсуль. Трохи нижче треба, під яблучко. Є!.. Раз (пауза), два (пауза), три — дзинь! Крутнувся на місці снаряд, повернувшись до хлопців боком.

— Зайценко, поправ мішень!.. Твоя черга.

Бідний Олесь! Як у нього тремтіли губи, коли він узяв оту незграбну костуряку. Притиснув отерплим тілом гвинтівку (вона, клята, мов жива, билась об камінь), зажмурив очі і, здається, ще й не спіймав курок, як щось, гавкнувши, штовхнуло його в груди.

— Куди ж ти стріляєш? По сонцю? Ану ще раз…

Хлопці, а найбільше Деркач, були захоплені грою, в той час як Мишко повертався до гурту. Він довго морочився — і угугукав, і камінці жбурляв, — поки зігнав Чирву зі скелі. А тут новий клопіт: як ошелешені, кидалися кози то до церкви, то до Купця. Що їх, гедзі кусають? Зовсім не слухають пастуха — подуріли. Задерши хвости, летять повз нього, дивись, повалять із ніг; крутнуться під скелею — і бігом назад. Ледве утихомирив Мишко збаламучене стадо. І пішов стомлено угору до хлопців.

У затінку, під валунцем, загледів Мишко кущик пізніх пролісків. Ніжні синьоокі первістки весни, заховались вони в холодку від сонця, обклавшись мохом. Хотів зірвати хоч одну квітку — не піднялась рука: такі вони чисті були й тендітні. Обкопав тріскою землю, обережно витяг пролісок з цибулькою. «Дома посаджу», — і обклеїв білі корінчики масною землицею, що пахла прілим гнойком, хлібними дріжджами.

Розморений, заколисаний вічною тишею, Мишко притулився до каменя, так і сидів, зігріваючи в долонях холодні стебельця. Але щось непокоїло його. Хтось гупав, здавалось, пужалном по землі. Він побачив збоку, метрів за десять від себе, товстий снаряд, що виблискував на сонці. Круг снаряда спухали хмарки пилу. Наче дзьовбали землю краплі дощу. Одна крапля впала біля самісінької ноги. «Заховаю пролісок під валуном, — подумав Мишко, — щоб хлопці не сміялися, увечері заберу, і буде він рости у баночці…» Хотів було встати, але…

Земля, махнувши зненацька велетенським чорним крилом, кинула його в чорну безодню. Важке груддя привалило його.

І згасло небо в спокійних очах сироти.

Він уже не бачив, як сліпий дощ пилу й пороху накрив його чорним саваном.

Не бачив, як билась скров’яніла хвиля об крутий берег Інгулу. Як здригнулась скеля, крикнувши на весь степ лунким криком.

Він уже нічого не бачив.

…Хлопці лежали за бар’єром, як убиті. Гіркий дим поступово розсіювався. На горбику, де Олесь поклав снаряд, зяяла глибока воронка. Меркли холонучи вивернуті нутрощі землі. Довкола ями, на свіжоскопаній грядці трепетали оголені жили кореневищ. «Там щось упало», — простогнав Олесь. Яшка витер пілоткою закіптюжене лице. Вовка тріпав чубом, виганяючи з голови оглушливе бамкання.

Страх одірвав їх від землі.

— Мишко! — зойкнули разом.

— Мишко! — глухо обізвалась скеля.

— Михо, Мишечка! — Олесь захлинався сльозами. Вставай. Ну, вставай, Мишечка…

З далекого світу дивились на хлопців погаслі очі дитини. Мишко лежав горілиць, на вустах запеклась цівка темної крові. В синьому кулачку — зів’ялі проліски.

А в спину малим убивцям, що скам’яніли від жаху, цілилась покинута гвинтівка. Злорадно світила більмом, немов питала: «Кому ще затьмарити сонце? Патронів кругом, як сміття».