Землянка

12

За тиждень Микола-танкіст підняв на яр чималу ділянку — гектарів, мабуть, сорок. Ще один плуг дістали, але не там, куди посилали Оврама. Диня повернувся із Сасового ні з чим. І тоді Трояниха згадала про дядька, що приїжджав до них із «Червоної зорі». Раненько вона вибігла на шосе, попутною машиною дісталася до Кіровограда. А в село прибула на мотоциклі з новеньким, дбайливо упакованим плугом. З того дня криничуватці орали у три лемеші. Це була дивовижна картина: суне по степу сіре присадкувате чудовисько, похитує довгим хоботом, скрегоче вишкіреними зубами, вгризається в жилавий дерен; за танком — низочка плугатарів, закурених пилюкою, обпалених південними вітрами. Час від часу міняються плугатарі, й ті, що змінилися, безсило опускаються на ріллю, пересохлими губами припадають до відерця, в якому Олесь приніс джерельної води: «Пийте, тіточки, це з нашого колодязя, смачнішої немає ніде». А нова зміна орачів грудьми налягає на чепіги, вивертаючи скибами злежану землю. «То як, тихше поїдемо, на першій?» — питає Микола чорних, як сама рілля, жінок. «Ви нас не жалійте, — відказує Трояниха. — На повну давайте, нам аби вихопить більше. Бачите, скільки степу гуляє…» Водій-механік включає другу швидкість, і ще голосніше вищить колішня, ще квапливіше скаче граділь, розтинаючи лемешами скам’янілий пласт чорнозему.

Пройдуть одні гони, другі — заступають на варту нові орачі, лише танкіст беззмінно вариться в задусі, в чаду, в жаркій скреготливій коробці. Комбінезон аж димить, покороблені чоботи — немов колодки; як від дьогтю злипається чуб, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі. Та солдат, вчорашній хлібороб з Херсонщини (Яшка про все розпитав його), не дає собі спочину:

Тут, у тісному закапелку, танкіст не почуває себе самотнім. Цілий день поруч нього, у бойовому відділенні, чергує «обслуга» — криничуватські хлопчаки. Вони сидять тихенько, щільною купкою, терпеливо смажаться, немов горіхи на жаровні, вбирають очима кожний рух, кожний жест доброго чародія-танкіста, що ворожить над химерними залізячками. Вони ждуть щасливої хвильки, коли солдат, усміхнувшись, бренькне пальцями по гострому кадику, мовляв, непогано було б промочити горло, і тоді «гармаші» наперегінці кидаються до відра, що стоїть під баштою, обережно передають кухлик з водою і захоплено дивляться, як артистично п’є танкіст: відкине голову назад, один раз — ковть! — і порожній кухлик летить через його плече прямо хлопцям у руки… Здорово! (І не знає солдат, що відтепер «гармаші» питимуть воду не інакше як по-танкістському, що й дома кидатимуть вони через плече і ложки, і свої штанці, і хоч не один гикне від материного стусана, та ніхто вже не виб’є цієї звички, як і хлопчачих згадок про геройського дядю — танкіста.)

Інколи у відкритий люк просувались довгі порепані ноги, широченні крила галіфе і нарешті — весь Яшка. Гвардії рядовий Деркач віддавав честь сержантові бронетанкових військ, і якщо механік охолоджував мотор, Яшка підсідав до нього ближче і за своє:

— Оце рулі повороту?

— Так точно, товаришу командир.

Яшка розправляв груди (жарт не жарт, а приємно, коли тебе командиром називають), серйозно розпитував далі.

— Береш рулі на себе — вліво поверта?

— Майже вгадали, товаришу командир.

— А це — зажиганіє?

— Еге ж, стартер.

— Не така вже й мудра штука, — підсумовував Яшка. — Вроді хетезе.

Танкіст добродушно сміявся, розплескував пілотку на Яшчиній голові, а Деркач, солідно хмурячись, натякав більш конкретно:

— До війни, якось у жнива, схопила різачка дядька Антона. Він тоді на хетезику лущував. Так от, упав чоловік на стерню, ну просто кінчається. Зупинив я безтарку, в село, кажу, везіть та швидше, бо тут йому й гимбель. Ну, повезли Антона, а я що — на трактор. І що б ви думали? Цілу норму одгахкав!.. Не вірите? Хай мені язик поприщить, коли брешу… Он хлопці скажуть.

Танкіст вірив, аякже, повністю вірив гвардійському хлопцеві, дозволяв йому посидіти за важелями, вмикати внутрішнє світло, та як тільки запускав мотор — дуже ввічливо відправляв Яшку на командирське місце, в башту: «Спостерігай, браток, щоб на міну, бува, не наскочили…»

Проводжали танкіста в суботу.

Вже ніч викотила волоський гарбуз на зоряне поле, вже впала роса на дрімотливий степ, коли орачі кінчили загінку, витягли на межу плуги, почистили їх і, глухі від утоми та гуркоту, зібралися йти у село. І тоді танкіст зупинив людей: «Що ж, попрощаємось, товариші… Завтра не приїду… На фронт відправляємось…» І хоч знали всі, що військова людина — це військова людина, що не сьогодні-завтра її можуть відкликати, але не вірилось: отак, неждано-негадано, розлучатися… Звикли до нього, як до рідного, як звикали колись до веселих трактористів, котрі цілий сезон ділили з ними хліб-сіль, пісні й тривоги.

Дітлашня обліпила танкіста, і дівчата протискувались до нього, і матері жалісно хлипали в хусточки. Бригадирка поцілувала солдата тричі, як сина перед дорогою: «Хай боронить тебе, сину, святая земля… У скрутну хвилину виручив нас, повік не забудемо», — і, заплакавши, схилилась вона на гарячий корпус танка.

Довго ще у прохолодній тиші чулося гримкотіння даленіючого Т-34. Поїхав танкіст. І повіз полонені ним серця хлопчаків, дівочі зітхання, невиказану материнську подяку…

Скільки й знав Яшка свого батька, той прокидався до перших півнів. Ще, як-то кажуть, чорти навкулачки б’ються, і темінь у хаті така, що краще не вставай — або лоба собі розсадиш, або в помийницю влізеш, а непотовкущий Гаврило схопиться, бувало, як на пожежу, пошкребе п’ятірнею груди, у шкарбани — човг, куфайчину на себе і бігом з хати. «О, вже поперся до конюшні старий сич! — буркне Ониська. — Ні тобі сну, ні спокою од нього». А Деркач блисне за вікном цигаркою, розсипаючи іскри, побухикає спросоння та й зникне у пітьмі. Навіть коли й не треба було йти до коней, не спалося Гаврилові. Встане серед глупої ночі, наробить гуркоту на все село: то сарайчик ладнає, то гримить кованими цебрами — воду носить у бочку, мовляв, розвидниться, будемо гній розкидати.

Хто жартома, а хто всерйоз казав у селі, що конюха Деркача колотить якась відьомська сила, ото й вештається чоловік у потемках. Так воно чи не так, Яшка не знав. Але останнім часом відчув хлопець, що й на нього, як ото колись на батька, почало находити. Тільки засіріє віконце в землянці — очі самі розплющуються. І якась тривога, неспокій закрадається в душу, наче він забув щось надворі, ну, приміром, — залити вогонь у кабиці. «А щоб тобі!..» — лається Яшка, натягує шинельку на голову, силує себе заснути, а хтось ніби стоїть над ним і легенько сіпає за плече: «Вставай, Яшко, вставай»…

Яшка тривожно підхоплюється, помацки знаходить двері й, ухкаючи, пірнає у щемку досвітню каламуть. Його трясе так, як тоді, коли з теплої вечірньої води раптом вискочиш на берег. Він мерзлякувато щулиться, продирає заспані очі, прислухається. Мовчить волога обважніла пітьма. Кап, кап — скрапує роса з набряклого листя. І знов — ні шерхоту, ні найменшого звуку. Все довкола немовби загусло й принишкло: і похмурі купки землянок, і високе блякле небо, і далекі синюваті крижинки — зорі. В усьому — спокій і тиша. Свіжість нового дня, що ось-ось гряде на землю.

За дашком халупки, де густішає морок, — якась двогорба копиця. То стоїть Трофейна. Вона теж дрімає, одвісивши коритцем ворсисту губу. Мабуть, почула Яшчині кроки, пирхнула, повернула голову, і в її олов’яному оці відбився щербатий місяць. «А-а-а! — сказав Яшка. — Так це ти, стара, чаклуєш! Сінце, значить, перетрубила і кличеш мене».

Яшка брав косу, ряднину і йшов до Інгулу. Коло Мартина, у затишку, він надибав низинку, де росла густа, як щітка безкостиця, дика лугова конюшина — головатень. Трава була листата, важка від роси, закурена болотним туманом; як би не вистудилось за ніч повітря, — тут, під зеленою периною, завжди було вогко й парко, тхнуло стоячою водою. Отже, спочатку відігрівалися ноги, а коли Яшка проходив першу «ручку», приємне тепло розливалося по всьому тілу.

Чомусь найбільше хотілося Яшці, щоб його за роботою уздріла Ольга; від Інгулу, балкою широкою, пливла-снувалася густа молочна пара, немов подружки-русалки стелили весільну фату; з білого сновиддя раптом зринала Ольга, йшла до нього, барвінком заквітчана, по росянистому лугу, а він, кваплячись, прокошував молодій стежину. Широкий змах, ривок — і коса м’яко підтинає траву, аж при землі виголює зелені пасма.

«Шшу-шшу!» — збивалась у валки трава. «Трам-дарам-татам!» — бадьоро наспівував Яшка. Це сполошувало сонних деркачів і перепелок, які з фурчанням, жалібним писком випурхували прямо з-під ніг; верби озивались сорочиною тріскотнею, в очеретах скрикував бугай. Де не візьмись, налітала ціла ескадрилья крикливих ластівок, темними кульками пікірували вони на рудого зухвальця, що ні світ ні зоря порушив пташиний спокій.

За півгодини Яшка накошував добру копичку трави, утоптував її, стягував краями ряднини і, згорбившись, ледве сунув із в’язкою до свого двору. Кобила зустрічала хазяїна радісним іржанням. Вона нетерпляче вимахувала оцупком хвоста, роздувала ніздрі: смачно пахне! «Ну-ну, не казись!» — мовив поблажливо Яшка. Оберемок сіна він кидав у корзину, решту тоненько простеляв на дашку землянки — підсохне, буде худобі на ніч.

Кобила вдоволено пирхала, з хрумкотом жувала траву, таку свіжу й росянисту, що з неї вичавлювався зелений сік. «Ач! — посміхався Яшка. — І за вуха не відтягнеш!.. Поправляйся, стара, бо ми — основна сила в колгоспі. Пойняла?..» І кобила старалася, набивала свою утробу, аж стогнала. Завдяки Яшчиному догляду вона покруглішала, набрала тіла, ребра затяглись густою шерстю, на грудях прощупувались тверді м’язи, і лише куценький хвіст та вискубана грива нагадували про бродяче її життя…

О цю пору ніч — як заячий скік. Тут тобі було темно, тут тобі й світанок. Небо враз піднялось, поширшало; місяць розтопився, мов кружечок смальцю на сковороді; зорі, як дробинки солі, лягли на дно голубої заводі.

Яшка одв’язав Трофейну (так і прозвали її в селі), накинув мотузяну шлейку і погнав кобилу до водопою, щоб звідти одразу — до кузні. Він поспішав, він знав: буде сьогодні гарячий день. Як тільки спалахнуть на гранітній головешці Мартина перші промені, жінки зберуться біля комірчини. Вони підставлятимуть торби, і Денис Яценко одмірятиме кожній циберко ячменю або пшениці. Всі будуть врочисто-схвильовані, як на свят-вечір. Підуть сьогодні сіячі рахманим степом, зачерпуватимуть з торбинок набубнявіле зерно і широким помахом розбризкуватимуть його по ріллі: сійся-родися, жито й пшениця, всяка пашниця, на добро, на щастя, людям на здоров’я… А за жінками — Яшка Деркач. «Но-о, поїхали, старенька!» — смикатиме гніду за повідок, кобила довірливо форкатиме йому на вухо, борона підскакуватиме на сивих гребенях, пригортаючи пухкою землею ярицю…

Таким, сповненим радості, являв собі Яшка цей день, спускаючись звивистою стежкою до Інгулу. Вже наливалося небо на сході вишневим соком, а над водою густішав, клубився туман. Наче марлею, він оповив плакучі верби, що збігли з косогору до самої ріки; сивою пеленою закутав обривисті береги, де валялося безладно розкидане каміння, дрібна галька, вузлуваті кореневища, що нагадували дивні морські потвори. Місце було глухе й дикувате, спуск до Інгулу крутий, і Яшка спішився, потяг кобилу за вуздечку до мілини. Закотив галіфе вище колін і перший, не без вагання ступив у воду. Вода була холодна й чиста, як сльоза.

— Ну, стара, заправляйся до обіду, — сказав Яшка і посвистав. — Фю-фю-фю-фю…

Кобила смачно прицмокнула, але спершу нехотя ткнулась губами в скляну гладінь ріки і пирхнула, стріпуючи гривою, немов обпеклася.

— Ой же лукава! — усміхнувся Деркач і знов посвистав.

І тоді, зануривши голову по самі очі, кобила ривками погнала воду в своє нутро, немов не пила, а качала насосом, навіть видно було, як біжить клубок за клубком по горлу, як наповнюється, роздувається її черево.

— Стоп! — сказав Яшка. — Спочинь, бо захлинешся.

Ця мить врізалась у Яшчину пам’ять назавжди: тільки він легенько потяг за повід, і кобила невдоволено тріпнула вухом, мовляв, не перебивай, як раптом щось сталося. Що саме, він не збагнув у ту хвилю. Рвонулась на скалки тиша. Громом ударило з берега. Струснулась вода, розкололась на брижі. Високо мотнув головою кінь, поточився, став падать, падать на бік. Хрясь! — обдало бризками Яшку. Кінь уже на спині, копитом загрібає мул, б’є головою об воду.

— Убили коня!.. Уби-и-и-ли! — вибухнув криком Яшка.

Туман проковтнув його крик, лиш хитнулась верба над рікою, десь там, у білому клоччі, тріснула гілка.

Ще одна мить — і свідомість його проясніла: куля дзизнула повз нього, він стояв спиною до верби, звідти й гримнуло.

«Може, по мені?! Може, промахнувся?»

Як із окропу виприснув Яшка на берег. Метнувся за кущ, тоді — за корч, тоді — за камінь. «Який же гад, який же це гад полює?»

Безшумно плив туман.

Безшумно неслась течія.

Дрімали верби над тихим плином ріки.

Як нічого не сталось.

І тільки на мілині борсався кінь. Він лежав боком, ноги конвульсійно сіпались, грива то піднімалася, то хлюпалась у воду.

«Захлинеться!»

Не пам’ятаючи себе, Яшка притьма кинувся рятувати коня. Намацав у мулі храп, підважив руками, підпер шию коліном: «Вставай, конячко, вставай, підіймайся…» Слизька мокра голова безсило одвисла. З вишкіреного рота — жовта піна. З-під вуха, з ледь помітної заглибини цівкою стікала кров. Оранжеві кола гойдалися на воді.

— Вставай, вставай! — бурмотів у нестямі Яшка.

— Хлюп! — бовтнулась на дно коняча морда.

З води позирнуло на Яшку холодне око.

І мрецьки погасло.

Все, що сколотилося в його душі — страх, злоба, розпач, відчуття тупого безсилля — все це зібралось в один кулак, загупало в отерплі груди, видавлюючи глухе ридання. Перед хлопчаками він похвалявся тим, що, мовляв, ніколи не плакав, а зараз упав на мокру гальку, дав повну волю сльозам. Аби хто побачив Яшку в оцю хвилину — жахнувся б. Сорочка й галіфе в муляці, чуб злипся, віхтем заслонив очі, на щоках — бурі патьоки. Наче витягли непритомного з трясовини.

І знов загомоніло стривожене село. Вже трохи забулась недавня пригода в степу, коли щось гахнуло з бур’янів, коли жінки падали ниць на ріллю. Врешті-решт подумали: може, то міна сама зірвалась. Кажуть, що німці напхали в землю всякої чортівні, яка й через десять років озоветься. Але те, що трапилося з Яшкою, не звернеш на припаяну міну. Тут відчувалась злодійська рука. Дід Оврам заявив авторитетно: «Банда якась, не інакше. Хіба мало наволочі лишилось після купації?..» Всезнаючі баби нашіптували: «Чорна кішка. Хлопчаків душить. Мужеську стать нищить до коліна, щоб не було продовженія роду…» Словом, спорядили Оксану-бригадирку в район: іди, жінко, домагайся, щоб власті приїхали. Хай розберуться на місці, що воно діється.

Того вечора Яшка зарані шурхнув у тісну свою капличку. Не стало коня — не було йому й роботи. Наче вийняли душу й розтоптали. Ще ніколи так не гнітила його темна й понура землянка, товща сирої землі над головою і з усіх боків.

З болем прислухався він, як стогне, ворочається на долівці сердешна мати. Знов одібрало їй праве плече. То було відпустило тіль-тіль, могла хоч ложки помити, а як зачула, що скоїлось з неприкаяним сином її, — ще гірше струпіло неньку. Ночами не спить, над Яшкою, мов тінь, вартує, і плаче, і кляне, і погрожує: «Ой же мучителю мій, ой же волоцюго бездомний!.. Та припну, єй-богу, до пакола, щоб сидьми сидів, щоб не носило тебе по хворобах, щоб дав спокійно померти мені…» Кляла свою долю Ониська, гірким словом поминала і непотовкущого мужа — Гаврила, і баламутного Максима-неслуха.

— Ой ручечки, ой кісточки мої! — кигиче мати, і Яшка вовтузиться в темряві, немов у кам’яному мішку.

Тільки склепив обважнілі повіки, над самою головою щось прогуркотіло.

— Пру! — почулось знадвору. Потім — го-ду-ду. Як у бочку.

— Хтось кличе? — Яшка злетів із постелі.

— Ти куди? — підхопилась мати. — Не смій мені! Не пущу!

Вона розкинула руки, хапнула пітьму, а Яшка — низом і в двері. Ониська, в чому була, гайнула за сином, готова бігти на край села, аби тілом своїм заступити нерозумне дитя.

Як у вогонь, кинулась Ониська в страхітливу темінь.

— Доброго здоров’я! — зупинив її жіночий голос. — Звиняйте, бабо Онисько, що й вас підняла. Яшку звала.

— Тю! — сторопіла Ониська. — Це ти, Оксано?!

— Думали, дідько? — засміялась бригадирка. — Та й справді можна подумать… Гляньте, на чому приїхала.

Ониська пригнулась. Долоню, за звичкою, приклала козирком до лоба, закліпала підсліпуватими очима. «Свят-свят, — перехрестилась лівою. — Що за навождєніє?» Перед самісіньким носом якась темна коробка, на фургон схожа. Де ж вона взяла, бригадирка? У район же подибала пішки… Еге ж, підвода стоїть, тільки висока-висока, а зверху лантух не лантух — видать, Оксана. Нюхом уловила стара: худобою пахне. Почовгала в передок, щоб роздивитися. Але Яшка, який сім раз оббіг чудернацьку підводу, перебив:

— А це що таке? — реготнув. — Що це в упряжці? Ге-ге, мамо, гляньте: не сатана часом?

— Буйволи, — весело кинула Оксана. — Дуже смирна тварюка, не лякайтесь. Чорна-чорна, як насмолена. Кажуть, із Кавказу пригнали, в горах вони водяться. Цілий гурт пригнали і нам пару дали, для хазяйства. А я ще й фургон попросила в погонича… грузин такий балакучий.

— Господи! Та воно ж рогате, — жахнулась Ониська. — Як же ти, боронь боже, доїхала?

— Як на волах. Тільки соб та цабе по-нашому не знають, в бур’ян лізуть. З обіду оце ледь допленталась.

Ониська, наохавшись і надивувавшись, звела очі на темну копицю й поспитала:

— Гей же, як там начальство дума ловить оту «кішку» чи що воно, трясця його матері?

— Котів, бабо, — сказала жінка з підводи, — котів розвелось до біса, а міліціонер один як палець на весь район.

— Отако! — сплеснула Ониська. — Виходить, нема наказаній душогубам? Хай собі гуляють?

— До вірьовки догуляються. Самі зловимо… А поки що, бабо, підставляйте подол. Так, так, підставляйте, — бригадирка пошаруділа в сіні, кинула Деркачисі цупкенькі кругляки, аж пелену відтягло: — Це вам заокеанський гостинець. Яєчний порошок, у суп годиться. Дві банки вам, третю передайте діду Овраму. Хай старий видужує…

Вона вже хотіла рушати — «соб-гей!», раптом згадала:

— Яшо! То чого я тебе кликала?.. Приймай худобу. Ти в цьому ділі тямущий. До борони привчиш, до сапки, до всякої роботи.

Так, наче грім у ясний день, звалився на Яшку досі не чуваний клопіт.

Яшка Деркач став буйволятником.

Що це таке, в повній мірі зрозумів бідолашний тільки згодом. Він спав до ранку спокійним сном, не знаючи, які муки ждуть його попереду. Він і гадки не мав, що язиката команда вже виглядає його, аби досхочу надражнитися.

Отже, разом із сонцем Яшка прокинувся. Повагом вийшов із землянки. І перша несподіванка — ціла орава дітей у дворі. Хлопчаки обступили буйволів, галасують, вистрибують, штрикають пальцями:

— Диви, диви, диви!

— А осьо-сьо!

— Вам що тут, цирк?! — хмарою налетів Яшка. — Вимітайся, бо як блисну!

Ватага — в кущі. Пурхнули, як ті горобці, принишкли.

Та хіба надовго? Тепер і люшнею не спровадиш малечу, поки не намозолять прудкі свої оченята.

Та й сам Яшка до ладу не розгледів у потемках, що воно за створіння. З деяким острахом підійшов до худоби. Мамко рідна! І вродиться ж таке неоковирне! Спина горбом, ошийя висить, немов бахрома, ноги, як цурпалки, товсті й короткі, рогачі назад вивернуті. А шерсть — чорна, густа, лиснюча. Ну просто, ради забави, хтось перетовк барана з волом, так-сяк зліпив докупи, ще й вимазав дьогтем!

— Бицю, бицю, бицю, — поманив Яшка чорне страховисько і бочком-бочком став підкрадатися. Буйволи понуро ремигали, навіть оком не повели на нового хазяїна.

А тим часом хлопчаки, набравшись духу, виставили з-під лопухів плескаті носи, уїдливо зачмихали:

— Перевертні!

— Суржики!

— Квачі!

— А щоб вас! — метнувся Яшка, ладен передушити голомозу босоту. Та куди там! Фіть! — розлетілися цвіркуни.

— Яшка, барашка, буйволяча свашка! — виспівували дітлахи; вони почували себе в повній безпеці серед лопушиного царства.

Сердито спльовуючи, погнав Яшка буйволів до Інгулу. Не до верб погнав (хай їм решето, як мовить дід Оврам), а до мосту, де людніше місце. Хлопчаки супроводжували Яшку бур’янами й збуджено гелготіли; жінки, що бігли до кузні з відрами й лопатами, шарахалися в сторону, а безневинна худоба, яка відлякувала степівчан, поволеньки, перевальцем сунула до річки.

Ось тоді-то Яшка й узнав, що за дивний норов буває в тварин. Як тільки буйволи побачили воду — немов осатаніли: задерли хвости, настовбурчили шерсть і вихром понеслись до Інгулу. З розгону — бовть! — плюхнулись у воду, попливли на глибінь, потонули. Яшка так і скам’янів на березі, од подиву роздерши рота. Нема скотини, пропала. Хоч караул кричи. Зненацька щось плеснуло під мостом. Диви! Моржева пика, одні лише ніздрі виткнулись. Як із міху, шумнуло в дві дірки і знов — під воду. З годину, мабуть, купалися буйволи; не видно, не видно їх, потім котресь виставить свій чавунок, сьорбне повітря і на дно. «Дратуються, мурзаті!» — кип’ятився Яшка. Ждав не діждався, коли самі вилізуть на сушу. «Щоб ви там і остались!» Роздягнувся, дрюком вигнав клятих із холодної купелі.

Ні, не лежало Яшчине серце до «моржів». Хоч незабаром і переконався, що скотина роботяща, таку хуру цупить — дай боже мурим волам; хоч можна було й верхи прокататися (нічого, терпить, не скидає), — однак не те. Візьміть лише причандалля — ярмо, занози, війця. Те рипить, те скрипить, те ламається. А швидкість? Сім раз на батькових збігаєш туди й назад, поки «моржі» доплигають… Що не кажіть, святе діло — кінь. Кров гаряча, ноги бистрі, грива чортом, летиш у степу — душа співає.

Як хрест важкий, ніс Яшка немилу буйволяцьку службу. І не було того дня, щоб не згадував свою Трофейну. З оранжевої води позирало на нього холодне око, немов докоряло: «Не догледів, Яшко, не зберіг…» І жагуча лють закипала в душі: хто ж він, убивця?

Одного разу (було це на сході сонця) до Яшки підбіг Вовка Троян, що гнав мимо кузні своє бородате стадо. Деркач саме припасовував до борони оривок гнилої вірьовки, щоб якось прив’язати війце. Либонь, ту вірьовку хтось давно вивозив у грязюці, бо вузли засохли, затверділи, немов кулаки. Яшка зубами розслаблював їх. Наївся піску, забруднився до вух, а вузли закостеніли, — бери молоток і розплескуй. В цю хвилю й принесло Вовку Трояна.

— Слухай, Яшко, що сьогодні було…

— Кажи, не глухий.

— Та не гризи ті вузли! Слухай…

— Ну? Учепився, як Сірко в халяву.

— Дуже сурйозне…

Яшка плюнув буйволу під ратиці, люто глипнув на Вовку: «Лізе, козолуп, зі своїми теревенями!» Та проковтнув лайку, бо побачив: Вовка чимось стурбований, ба навіть більше — зляканий. Підібрав тонкі губи, нагороїжився, як галченя в сльоту.

— Що в тебе? Слухаю.

— Яшко… У них, слочесті, хтось є… Оце виганяв кіз, а Кудим… Тьху, не так! Значить, Кудим пішов одв’язувать кіз, а я коло сарайчика. Жду. І тут мені припекло, так припекло — ну, танцюй. Я мигцем — за сарайчик. Стою і чую: бу-бу-бу… Думаю, що ж воно бубонить? І де? За стіною? Ні, просто з-під землі по мужському: бу-бу-бу… сердито. І чую другий голос, жіночий. А переді мною Василина (вона, знаєш, якась дикувата) за хлів майнула… Дивлюсь: під стіною купка попелу, рогожина простелена і ворушиться… Я тоді…

— Заглянув?

— Ні, злякався… Як дременув з того місця! Думав, Гавриїл, може. Так ні, сидів приблуда під хатою. Хтось інший ховається…

Деркач витяг жилаву шию, наче ковтком води подавився; прищурені очі його налилися зеленкуватим холодом.

— Н-да-а-а, — сказав Яшка. — Це він. Це той, що полює. Точно!.. Ти нікому не ляпнув?

— Нікому. Мамі треба сказать.

— Ти що? Не смій! Чуєш? Не каламуть людей, хай собі сіють. Я сам зроблю, пойняв? І не зараз, а вночі, як спатиме…

Хоч Вовка й поклявся на солдатську зірку, що, їй же бо, мовчатиме, та Яшка не заспокоївся, проводжав Трояна прищуреним поглядом, аж поки той не погнав за село своє стадо…