Землянка

15

Прийшла від Марусі нова звістка.

Вже те, що сестра писала не з Донбасу, а з рідного воронезького села Лепехи, здивувало й насторожило Ольгу. З дрожем відкрила конверт, пробігла перші рядки. І потемніло в очах.

Немає Павла!

Як і минулого разу, в Марусиному листі що не слово, то самі ойки, то крик сум’ятої душі. Але ясно одне: Павла не стало. Це був такий безжальний, такий несподіваний удар судьби, що Ольга, глуха й приголомшена, ледь допленталась із пошти додому, впала на кушетку, мокрим лицем уткнулась у подушку. Її термосила мати, щось питала стурбована Василина, а вона нічого не чула, нікого не хотіла бачити. Та коли б і зібрала сили, підвелась, все одно не могла б ні собі, ні людям пояснити: як воно вийшло? Разом працювали, збирали копійки на свадьбу — і нагла смерть під землею обірвала життя Павлові. Що ж розказати дідові Овраму? Що розповісти батькові, котрий загубив останню надію? Жінка, дочка, старший син і ось — Павлуша…

Після довгої безсонної ночі Ольга встала знесилена, зів’яла, немов витіпана куделя. Личко пожовкло, скорботні зморшки лягли під очима. Бездумно пройшлась до вікна й назад, одвернулась від матері, видавила із себе слабкий голосок:

— Поїду в Лепехи… Сьогодні ж… Одна Маруся, пропаде вона з горя.

Трояниха, Василина з Надійкою, Вовка, опустивши руки, дивились, як збирає Ольга немудрі свої пожитки. Зв’язала у вузлик платтячка, біле й рябеньке, парусинові туфлики, носові хустки. От і все. Ні, ще маленьке дзеркальце, десь Вовка їй знайшов. Тепер уже готова в дорогу.

Це було схоже на похорон. Покидала їх Ольга.

Мати кинулась раптом до Ольги, притисла її голову до своїх грудей, заридала німо й тужливо, ковтаючи солоні сльози-благання:

— Олю, Олечко… Лишайся, донько…

Вони плакали вдвох, злившись в одне судорожне тіло.

— Не можу, мамо…

— Марусі відпишем. До нас заберемо.

— Не можу… Стріну Оврама, що я скажу старому?

— Ну як же так?.. Сама до нього піду.

— Боюсь. Поїду. Маруся кличе…

Впивались вони слізьми-розмовою, а Вовку погойдувало, несло в гарячий туман, з неба осипалось жовте полинове цвітіння, і Вовка задихався в ньому.

Мати послала сина до Яшки, щоб той споряджав фургон і вивіз Олю до станції.

Прощались із Ольгою над тихим Інгулом.

На лівому березі дівчина коло підводи, на правому березі мати й зведена сім’я, між ними ріка.

Старий зірваний міст простягав над водою скалічені руки. І мати тяглась душею до названої доньки, немов хотіла вернути назад, приголубити, обцілувати і, як дитя, укласти в теплу постіль.

— Олю! — зойк матері. — Не забувай же, донько.

А з того берега:

— Напишу! З порога письмо відправлю.

— Умовляй її, щоб до нас. З дня на день будемо ждати.

— Спасибі, матусю! За все спасибі. І уклін до землі, — Ольга низенько поклонилася.

Та мати вже не бачила того. Дим-розлучник засліпив їй очі.

Гейкнув Яшка, заторохтіли колеса по кам’янистій дорозі.

Поїхала Ольга.

В лункий сонячний ранок.

Буйволи йшли спроквола, похрускували ратицями. Фургон трясло, війце видзеленькувало, спокій і тиша уколисували Яшку. Він гнав од себе, розвіював нерадісні думи, топив свій погляд в омиту росами далеч.

Небо розкинулось високе й замріяне, обрій бузково-голубий, степ дрімотно-безмовний. Вітер ані шелесне.

За такої погоди кажуть: тихо, хоч мак висівай.

Мак, червоний польовий мак. Його справді видимо-невидимо посіяла війна. Де колись пшениці буяли — безмежне, яскраво-червоне море. Куди не глянь — аж палахкотить на сонці інгульський степ. Може, то багряним квітом зійшла пролита батьками кров? Схились, послухай.

Може, під вогнистим кумачем б’ються їхні бунтівні серця, прошиті кулями?.. Цвіте, опадає, знову цвіте мак. Його пелюстками устелена вся дорога. І підвода пливе серед маків, утопає в рожевих барханах.

Яшка скочив на землю, в гущу сяйних суцвіть, кинув Ользі в подол цілий жмут польових красенів. Ніжні недоторки, вони якось одразу погасли, роняючи додолу жарини-пелюстки. Здавалось, хто притрусив босі Ольжині ноги осіннім падолистом. Зі стебла скрапувало жовте клейке молочко.

— Плачуть, — сказала Ольга. — Було б не рвати.

— Прощаються, — сказав Яшка.

Він зиркнув скоса на дівчину. Вона, сумна й задумлива, складала маки в букет. Так, і Ольга прощалася. Вона покидала не село, одне з багатьох на Інгулі, вона покидала Вкраїну. І дума її була велика. Дума про той народ, який терзали зі сходу й заходу, з півночі й півдня.

то народна печаль вилилася в пісню.

Топтали небогу копитами, кололи немовлят багнетами, чавили гніздо її танками. А вона, Україна-чайка, зберегла незатьмарену душу, до гостей гостинну, до людей привітну, чисту й довірливу материнську душу… Мати, матінка, сільська бригадирка. Кожного рада пригорнути, серцем зігріти, останньою крихтою поділитися. Готова всю землю собою заступити, аби тільки лихо не сиротило дітей.

Інгул сховався, зник за червоним горбом, все далі й далі від’їжджала Ольга. І щось невиразне, чи прихований докір самій собі, чи запізніле каяття, бентежило її совість. А вірно вона вчинила, лишивши смуток в Троянівській хаті, що стала їй домівкою? Чим відплатила за добро й ласку? Марусине горе — то горе. Але ще більше воно в Оврама, ще пекучіше в матері. Та, бач, не тікають від людей, не згортаються стручком, як лист на морозі.

А ти, Ольго?

«Втек-ла, втек-ла», — скрекотали втулки.

«Струч-ком, струч-ком», — порипував шкворінь.

«Я писатиму, я ніколи вас, мамо, не забуду», — до щік притискала Ольга холодні квіти.

В макове поле врізався темно-зелений клин. Той, що танком зорали.

— Глянь! — махнув пілоткою Яшка. — Кукурудза як піднялась! Це ж я волочив.

По темному полю — кривулясті рядки зелених пагонів. Кукурудза густа, гніздиться кущами. Випинає до сонця тужаве листя. Але осот і вівсянка забиває, глушить молоденькі стебла.

— Скоро вийдемо на проривку, — сказав Яшка. — Пойняла?

«Зрозуміла, Яшечко, — затулилась маками Ольга. — Всі вийдуть. Матері з дітлахами. Дід Оврам. Тільки мене тут не буде…»

Ольга відсунулась трохи назад. Саме добре. Яшка не бачить її. Сидить понуро, сутулиться по-мужицькому. Про що він думає? Ользі видно його руді неслухняні кучми. Він ще хлопчак, цибатий кумедний Яшечка. Тільки напускає на себе поважного вигляду. А шия тонка, в бурих дитячих родимках. А зіщулить плечі — як той мізинець, в наперсток пролізе. А стягне пояс — вітер зламає. Лиш зростом, кажуть, у батька вдався: гінкий, високий, довгоногий. Але ж…

Яшка повернув голову, наче навмисне: «Яке ще „але ж“? Глянь теперечки на гвардії рядового!» Ні, таки справді було щось у ньому доросле. Насуплені брови, дві ранні складки півколом окреслили сухі зашерхлі губи. І не гладеньке пухке підборіддя, випестоване на білих хлібах, а тверде, огрубіле, з мідяним неголеним дротиком. Гострий, вигнутий ніс суворив його обличчя.

«Суворий… Хіба ж він суворий?» — теплий промінчик зблиснув у її очах. Пригадався Ользі недавній випадок. Прийшов до них Яша, кинув на підлогу клумачок. Мати до мішка — пшениця. Ярова, чиста, як золото, трохи, правда, відгонить цвіллю. «Яшо, де це ти взяв?» — сплеснула мати руками. А він стоїть, взявшись у боки, загадково усміхається: «Знайшов. Спечете коржі та з’їсте, тоді й скажу». Виявляється, пекли коржі того вечора і Яценки, і дід Оврам, і багато криничуватців.

— Яшо… Так де ти пшеницю відкопав? — підсіла Ольга ближче.

— Ай! — відмахнувся хлопець. — Для чого тобі? Ти вже однак не наша…

— Ну скажи, Яшечко. Поїду і не взнаю.

— Їдь собі. Хіба мало дівчат?

— Яшечко… Ти ж добрий, — Ольга притулилась до його плеча, лагідно-лагідно. — Промов словечко.

У хлопця зашарілися смаглі, в дрібних лусках щоки.

— От кицька! — буркнув незлобиво. — 3-під каменю лапкою вигребе. Слухай… Як вигнали Федьку з нори, все крутиться й крутиться в моєму черепку: а що ж Кудим під хрестом закопав?.. Пойняла?

— Яшо… невже? — зімкнула схололі вуста. — І коли ж ти?

— Як смеркло. Взяв лопату й гайда.

— Прямо в землі?

— В труні. Здоровенна, мірок на сто. Повно зерна.

— Вф-ф! — пересмикнуло Ольгу, наче кинули вужа їй за пазуху.

— Знав би — не розказував.

— Та я не з того. За тебе страшно. Вночі… Сам на кладовищі… Ой Яшечко…

Ольга змовкла, заглибилась у себе, уявляючи ту страхітливу картину. А кругом палав-пломенів маками степ, де-не-де схоплювались зелені гривки, з півдня повівав гарячий вітрець. Червоною стрічкою стелився прадавній шлях. Буйволи, що скидалися на мамонтів, тягли допотопну колісницю в сиву безвість віків. І Яшині мислі були такі ж прості й нехитрі, як, можливо, в далекого пращура, що віддавав єдину свою у бозна-які краї. «Ну от поїдеш, Олю. І настане вечір. Куди мені йти-поспішати, з ким звеселити серце? Хто засміється білими зубками, моргне чорним шнурочком, посвітить вушками-сережками? Буде на вулиці день, буде ніч, сорок днів і ночей, а для мене все одно — темінь. Один-одинак у холодному закапелку. Ляж і засни, Яшко. Навіки…»

До гіркоти, до знемоги йому стало жаль себе. Ліг живцем у сиру землю — не менше. «Невже вона така… Ну така, як би це сказати?» — пошастав бідолаха очима. І враз аж застиг — од подиву. «Олю… яка ж бо ти, Олю!» До щоки прилипла макова пелюстка. І губи її — пелюстки. Рожеві, тремтливі, усміхнені. Це йому вона усміхається! З лукавого прищуру —, сяєво. Це йому вона світить! Ось її рука, гаряча вона, з дрожем, ллється-розливається по Яшиному тілу тепло. Це йому вона гріє! Йому, йому, йому, чорт би забрав!!

Буйна, хмільна, бентежна хвиля вдарила Яшу в груди, кинула головою на маки, що лежали в Ольжиному подолі, рука потяглась до неї: «Олю, Оленько!» — вона лякливо зіщулилась, затріпотіла віями: «Що ти, що ти, Яшо?» — і хлопець сам злякався свого пориву. Оглушлива хвиля відринула назад.

— Ет як вищить! — бамкнув, що перше спало на думку, плигнув з підводи, зупинив «моржів». Обійшов фургон, мовби придивляючись до колес, і швидким, непомітним для Ольги рухом висмикнув загвіздок із передньої осі: «Саме час!» (Ще тільки рушав у дорогу, задумав цей хитрий виверт.)

— Що там, Яшо?

— Нічого. Фургон не змастив — скрипить.

Загвіздок у кулаці, кулак у галіфе, однак аж тіло пропікає кляте залізо.

Яшка погнав своїх чорних, стрибнув на ходу в передок. Не сидів, а крутився, як на вогні. І все просував руку за Ольжину спину, готовий от-от ловити її.

Їхали недовго.

Грюк! — провалився віз, Яшка на землю, Ольга на нього, буйволи стали, колесо покотилось, п’яно завихляло і — дзеньк на камінь.

Гуп, гуп, гуп — то гупотить сполохане дівоче серце. Яшка склепив повіки — вмер. А сам обережно, ледь чутно підтримує її за плечі.

— Ой! — схоплюється Ольга. — Міна?! — І знов до Яші. — Господи… Живий? Вставай, не жартуй, Яшо!

— Які жарти?.. Убило, — мертвим голосом мовив хлопець. — Мене вбило і фургон поламало, — він прижмурено зиркнув на дівчину: що вона робитиме?

Ольга — мов та вербичка над шляхом. Тонка, аж просвічується, коси розсипались, плаття облягає струнку маленьку фігуру. Хилиться Ольга в один бік, хилиться в другий. І позаду степ, і попереду степ. Рівний, широкий, безмежний. І небо над ними таке ж. Застряли на півдорозі.

— Доведеться пішки…

— Олю! — голос у Яшки тремтить. — Слухай, Олю…

Йде до неї пругкий, настовбурчений. В очах — нервовий блиск. Вона задкує, відступає в маки, зіщулена і беззахисна. Долонею затуляє сполотніле обличчя.

— Ти нікуди не підеш, Олю!

— Піду… Треба, Яшо…

— Я не пущу!

Бере її під пахви, легку й трепетну, і його лихоманить, він все ближче, ближче, зіницями до зіниць, сплівся гарячий подих, маки осипаються на вії, на губи, на спітніле чоло.

— Яшо!.. Пусти!

— Ми поженимось, Ольго!

— Як?! — рвонулася з рук. — Що ти сказав?

— Ми поженимось, Ольго!

Вона дивиться на нього білими засліпленими очима, поволі тануть крижинки, глузливий смішок торкається краєчків губ.

— Скільки ж тобі, хлопче?

— Сімнадцять! — з маху надбавив Яшка собі півтора року. — А що?

— Вчиться треба. В школу не пустять… жонатого.

— Нема такого закону! Пустять!

Ця рішучість, ця впевненість знов вибиває з-під ніг слабеньку опору, і вона хапається за останнє:

— Ти думав про те, що кажеш?.. Люди сміятимуться.

— Хай сміються! Хай регочуть собі на здоров’я!.. А ми хату збудуємо. Свадьбу згуляємо… Маруся приїде… Гостей буде повно, побачиш!

«Ой свату, свату, пусти нас в хату… Заросли доріжки, де ходили Павлові ніжки… Гірко!» — весільне й похоронне, її й сестрине, зіткалося в один дивовижний посаг, завихрило, дурманним шумовинням пронеслось над нею. Яшка, підвода, воли — все полетіло кудись, степ майнув червоним крилом, і Ольга, аби не впасти, сіла на траву. Сіла й руками обхопила колінця, уткнулась головою в подол. Чорна коса лилась тонкими струмочками на лікті, на босі ноги, на землю. Ольга немов скам’яніла, тільки плечі, худенькі, покірливо зігнуті, ледь помітно здригались.

Ольга плакала.

— Що ж мені робити? Що робити, Яшо?

Яшка й сам стояв над нею розгублений, не знав, куди приткнути руки. А вони, важкі, заскорублі від хліборобської праці, — вони свербляче просилися: «Не стій! Бери її, свою ластівку, пригорни отако до серця і через маки… навпростець… до села… Пойняв?» Ні-і-і! Не те що взяти на руки, пальцем зачепити, порошинку струсити на неї боявся Яшка. Що ви? Так страждає бідне дівча. І Яшка плаксиво зморщився, схилився над нею, винувато-люб’язний:

— Не треба, Олю, не плач… Додому поїдемо… Зараз фургон поладнаю.

…Сонце сідало за гору, коли до Інгулу, з боку Долинської, підкотила підвода.

Трояниха, що вийшла з Вовкою на город полоти цибулю, глянула з-під косинки на блискотливу, наче всипану риб’ячою лускою воду.

— Глянь, сину, чи не наші буйволи?

— Наші.

— А з ким же то Яша?

— З якоюсь дівчиною.

— Він, здається, кличе когось?

— Ні, співає. О-о-о, чуєш?.. «На позицію дєвушка»…

— А в неї, правда, щось у руках?

— Еге. Червоне. Аж пломенить. Як перо жар-птиці…

Вовка зіпнувся на носки, очі його сяйнули:

— Ма!.. То вона! Слочесті, кажу — Оля!

— Олю! — скрикнула мати і слідом за довгою тінню погналась у берег.

Ех, Яшко, Яшко, вітром повінчаний, маком уквітчаний! Чи здогадувався він, кого повернув у село? Троянисі — дочку, Вовці — сестру, Василині — подругу, а собі — наречену.

Вовка любив небо.

Колись були в нього книги, в село привозили кіно, зрідка приїжджав бродячий цирк. Яка то втіха! Морські баталії… Носом на ніс іде корабель, давай, тягни на абордаж, торох з пістоля, шубовсть у воду пірат, так йому й треба! А той косматий ведмідь, що ходив на задніх лапах, кланявся дітлахам і просив коржики… Було колись! А тепер ні книг, ні кіно, ніяких видовищ. Одне лишилось у Вовки — його незрадливе небо.

Ляже він у траві горілиць, полине, попливе в голубу манливу безодню. Пахне материнка медом, десь похрускують у сухостої кози, над самим вухом б’є, видзвонює срібними підківками коник, пробує басову струну хрущ, — і так солодко мріється, так хороше видиться!

Чого тільки не побачиш там, у царстві гордих орлів, що ширяють і ширяють над степом!

Найперше — хмари… Вони різні бувають: сумні й веселі, добрі й злі. Від однієї — райдужне маєво на півнеба, від іншої — чорна тінь плазує по землі. Як і люди, вони народжуються і вмирають, тільки живуть недовго. Тут ось бриніла-снувалась легка павутина, тут і не стало. А ще хмари — чародії. Вони будують з нічого палаци, ліплять казкових велетнів, і як відкриють браму в своє королівство — дух захоплює.

Ну от! Почалось!

Купчаться, ростуть сліпучо-білі громади снігу. З морської піни піднялась темно-лілова скеля, зазубрились фортечні стіни; щось проломило стіну, турки чи татари сипонули в місто. Завирувало козацтво, шаблюками витісняючи поганців. «Так їх, бий, січи на капусту!» — І вже Вовка сам на коні, шугає в димову завісу, та море поглинає місто… розповзаються хмари… і все зникає.

Ех, жаль!.. От якби все змалювати! Або скласти прикладно, як дід Оврам. Він, може, почав би так:

А далі щось про фортецю. Фортеця, фортеця — ні, до неї нічого не додаси. «Теця-втеча»… не клеїться. А коли про військо: військо — запорізьке. Краще виходить:

З потаємною радістю помічає Вовка, що в нього деколи виходить. Про Кудима не виходило, не виходило, а потім само ніби склалося:

А що, хіба мало попив крові з Василини та Надійки? З живих людей зробив вижимки, і досі до пам’яті не прийдуть. Павук… Хай тепер сам доглядає свої хвости. Слочесті, гидко й поткнутися туди, де бухтій топче землю. (Вовка навмисно пасе кози під Купцем, щоб далі від Кудимових очей.)

Буває, що неприкаяна Чирва змушує хлопця дертися по слизьких моховитих уступах на гранітну стіну. Він зганяє вражу козу, обережно рачкує на верхню подушку. І тільки спинається на ноги — душа в п’яти. Така жахна прямовись — тягне, пхає униз, як у прірву. Лише коршакам тут гніздитися. Майже під хмарами. Зате ж і видно — півсвіту. Внизу, під самою скелею — церква. Та, що з хрестом і скибкою місяця. Маленька стала, наче бабуся присіла до землі. Далі — село, крапки-крапки землянок, Інгул викрутасом, трохи збоку на горі — сірникова коробка школи, аж ген — лобатий Мартин, зелені кучерики терновищ. Між терном — білі намистини, вони туди-сюди перекочуються, за ними сновига руде кожушане опудало. «Ну як, старче? — Вовка цьвохкає батогом у бік Мартина. — Не питаєш зараз: кози любі, кози милі, чи ви пили, чи ви їли?.. Ото ж! Попобігай день за рогатими, і без полину гірко стане!..»

З виступу на виступ, з подушки на подушку спускається вниз пастушок і знов — у траву, до свого неба.

Часом серед бугилиння замелькає білий чубчик, затупотять по стежці босі ноги. Вовка підскакує, пужалном виписує кола:

— Сюди, сюди, Лесю-у-у! Я тут!

Зпрожогу пада Олесь на теплу землю, відхекується. Літо розмундирувало дружків-близнюків. Правда, штанці однакові — ті ж самі парусинові, а сорочечки різні. У Вовки полотняна, фарбована цибулиним відваром, як-то кажуть, сіро-буро-малинова. В Олеся — з тертої-потертої підкладки, їдучо-жовта, куценька, пуп вигляда. Вовка засмаг, як жук, а Леся й сонце не бере — наче ненька в молоці скупала.

Хлопці притискаються плічми один до одного, лікті — в землю, в зуби — по стеблинці, жують, смокчуть цукристий пирій, захоплено мовчать. Вовка, насмакувавшись блаженною тишею, зазирає другові у сині глибокі озерця.

— Що там у селі робиться?

— На буряки вийшли. Кузки тої до біса. Чума, так і шаткує листя. Збираєм, збираєм — не визбираєм.

— Ти воду носиш?

— Ну да ж. Оце прибіг на обід, круть — і до тебе.

— Діда Оврама не бачив?

— Бачив. За руку з ним поздоровкались… Він же на буряках.

— І як після того… ну, після звістки?

— Знаєш, нічого. На людях шуткувать пробує. А лягли на межі (спочить трохи), я до нього, в полин — корчиться… стогне.

— Н-да-а-а… Живучий дід. Горе б’є, з плеча рубає, а він, як дровітня, не колеться…

Лесь побіг у село, під гору й під гору, гукнув звіддаля; «До вечора!» — а Вовка лежить у степовій колисці, старій борозні, в очах його — весь небосхил, шуліка, розпластавши крила, застиг у скляній блакиті, ріденькі купчасті хмари, наче пустотливі ягнята, труться боками об гострі виступи скелі, перескакують через мідний купол церкви, біжать отарою на заінгульський випас. І Вовчині думки поспішають за ними. Йде він із чабаном дідом Оврамом, йде сивою ковилою, шовкові мітелки лоскочуть їм груди, коники, мов горох з-під ціпа, так і прискають навсібіч, Диня усміхнено мружиться, бере золотую кобзу, і не пучки його, а вітер стиха торкається струн.

Добра пісня виходить!

Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.

Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!

Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!

— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.

— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.

Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:

— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…

— Та не ойкай, до ладу кажи!

— Не перебивай, бо зіб’юсь… Ой було!.. Коси розпатлані, спідниця задерлась, в руках — качалка, він як устелить, а вона за ним…

— Хто вона? За ким?

— Деркачиха за Яшкою!.. Репетує: «Я тебе оженю! Я тебе оженю, молокососе нещасний! До наморочу круг хати ганятиму!» Та між плечі його — качалкою! Та ще раз! Яшка на город — і вона за ним. Яшка до кузні — і вона женеться. Очі під лоба і давай: «Я тій дівулі патли повириваю! Я покажу, як голови крутить мокроштанцям!» Кричить, як не лопне, і пре до вас, щоб Ольгу…

— Ну?! Прямо до нас?

— Не перебивай!.. Яшка схопив її: «Не сраміться, мамо!» — в оберемок згріб, несе, аж сорочка тріщить, верта до землянки своєї, а вона пручається та качалкою, та качалкою жениха.

— А він що?

— А він: бийте не бийте, все одно женюсь. Вона лупцює, а йому хоч би що — зуби скалить. Їй-право!

Вовка довго жує стеблинку, прислухається, як збуджено сопе Олесь; Вовка дума про своє: «Яшка такий… Раз йому стукнуло в голову — забере у нас Ольгу. Упертий чортяка, як той буйвол. Хоч бий, хоч плач, од нього вже не відкараскаєшся. Смола…»

— Лесю, — питає Вовка. — А ти… женився б?

— Ні!.. Що ти? Батько реміняки всипе.

— А мене мати не била б.

Вовка п’ятірнею накокошив густий циганський чубок, збив його півнем на лоба, як те робили парубки, буркнув до Леся:

— Слухай. Ти не дуже того… до Надьки улещуйся.

Лесь не ждав такого стусана. «За що, питається? За сало, що кішка вкрала?» — Надув губи, одсунувся.

— Снилася мені твоя Надька, — обсмикнув сорочку на пупа, щоб не виглядав, намірився йти.

— Куди, Лесю?

— Додому.

— Ще рано. Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!

І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною «брехухою», Лесина під Вовчиною.

— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.

— А козаки на конях?

— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: «Будемо битися чи миритися?» — «Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!»

— Так і відрубав отаман?

— Так і смальнув межи очі! А тоді козакам: «Ану, братове, покажіть, як на Вкраїні гречку молотять!» І давай! Десять човнів на один козацький налітають, десять турків на одного козака насідають. А запорожці, славні молодці, крешуть шаблюками, палять з мушкетів, списами, як вилами, турків у воду жбурляють. Б’ються з ранку до полудня, з полудня до вечора. Інгул скров’янів, трупом ріку завалило, чайки жалібно плачуть над тілами померлих. І тоді глянув наш отаман на темну воду: багато козаків полягло, більше половини. А скільки турків пішло на дно — і злічити не можна. Жменька осталась недобитих. І сказав наш отаман: «Досить, братове! Добре ви сьогодні помолотили, затямлять козацьку науку вороги. А тепер, — каже, — збирайте, хто живий та цілий, та й подамося в рідну сторононьку…»

— І все? — поспитав здивовано Лесь. — А до чого ж церква?

— Який ти прудкий, Зайценко. Раз така нетерплячка — мотнись, Чирву оно заверни, бо в город ваш полізе.

Диб-диб-диб! — задиботів Лесь голими п’ятками по сухій толоці, збігав туди й назад, гупнув у канавку і до Вовки:

— Ну, що там далі було?

— Історія довга. Не буду казать, як зв’язали козаки турецького воєводу, як розсадили полонених по човнах, як тікали вночі від погоні, — сам собі придумай. А ось про це розкажу. Значить, гребуть запорожці веслами, пливуть Інгулом проти течії. Налетів буревій, вдарили морози, кригою воду засклило. І зупинилось козацтво недалечко від нас; дивляться, хороше місце: скеля висока, затишок. От вони швидко намети поставили, тут, мовляв, і перезимуємо. А козаки, щоб ти знав, дуже були набожні. Тоді газет не випускали й кіно не привозили. Ото й усе кіно, що піп із дяком покажуть. І вирішили козаки церкву закласти. «А як же з турками? — питають отамана. — Хоч вони бусурмани, але теж люди, і в бога свого поганського вірять». Отаман подумав, подумав та й каже: «Давайте одну церкву на всіх будувати». Так і зробили. Гуртом каміння носили, стіни мурували. Наші хрест поставили, а турки свого півмісяця. А далі так мирилися: заходить у церкву православний піп, виганяє кадилом злих духів; помоляться козаки-вояки, тоді туркам уступають місце; і вже їхній піп, мула називається, чаклує, виганяє нечисту силу і по-своєму службу править…

— Виходить, жаліли козаки своїх полонених?

— Жаліли не жаліли, а як з людьми поводились. Що їли самі — і туркам давали, чим накривалися — їх накривали. Бо такий наш народ. Зайди в чужу хату: тебе й нагодують і спать покладуть…

— А що фріци робили? Пам’ятаєш? Гнали селом дітей і жінок… голих… по грязюці… хто впав — чоботом на голову… в багно.

— Що там казать… А тоді, як село палили… Зачули, що в хаті голосить бабуся з Галинкою, ще й двері ломом приткнули…

— Звірі… Душогуби… Як їм наші відплатять? Спалять усю Германю і попіл розвіють, щоб чуму не розносили?

— Там теж діти… І сироти є… Їх не чіпатимуть. Все, що стріляє, зламають на цурки; дадуть кожному плуг, молоток і накажуть німчурі: оріть, кляті, сійте, живіть собі тихо, на чуже не зазіхайте, бо ще раз рипнетесь — амба!..

Над принишклими хлопчаками, над двома голівками, чорнявою та білявою, перекинулось високе кришталеве небо. Чиста, промита сонцем, прополоскана вітрами блакить червневого полудня. Жарінь. У всьому тиша і спокій. І не віриться, що десь у чорному вирі змішалося небо й земля, лопаються барабанні перетинки од виску бомб, од реву снарядів, а з розпанаханих грудей дзюркотить густа солдатська кров і холоне в тремтячих долонях подорожника.

Війна…

Далеко відкотилась вона од рідної хати, та все ж, як глибинний вибух, знов і знов струшує отерплі душі матерів і дітей. Хоча б скоріше…

Про мир довгожданий, про новий світ, де буде школа, вечірнє вогнище на березі Інгулу, юшка-смакота із щучого хвоста, — про життя задумались босоногі філософи, до грудей своїх пригортаючи небо.

— Ой! — виприскує Лесь із прим’ятої суріпи. — А додому?.. Заговорив ти мене, Вовко! Влетить…

Сполохані кози, як по команді, крутнулися, висунули бороди з густої, мов коноплі, щириці: що воно шелеснуло бур’янами? Заєць? Тю, Зайценко, той губатенький, котрий до їхнього гурту приводить симпатичну кізку — білу, з чорними вушками й ратичками… Ич, яким вибриком гайнув до села, наче за ним сірі погналися!

І знову Вовка сам.

Він, степ, кози й небо.

Тяжко одному. Хоч розірвись. І за козами стеж, і в ховрахову нору заглянь («Здоров, комірниче! Ревізія кличе», — «Пі-і-і, дітки сліпі, жінка слаба, а я пі-підірвався» — «Чисто брешеш, віять не треба!»), і за метеликами попобігай. О, це хитре полювання! Бач, на вершечку лободи затріпотіли два яскраво-жовті листочки. Тихо підкрадайся ззаду. Так тихо, щоб і сам не чув своїх кроків. Стань. Не диш. Тільки руку простягай. І пучками — тонко! ніжно! — щик… Жовтий пилок на пальцях, а метелик погойдався, полетів до сусіднього куща. Так тебе виводить насмішник-вертун, що й уві сні за ним ганяєшся.

Чим вище сонце, тим частіше позирає Вовка на піщаний сугірок, оперезаний стежкою, що протоптана від Яценкового двору. Он він, Лесь! Біжить. Ба ні, не біжить, плентається, як мокра курка. Що з ним таке?

— Лесю! Швидше давай.

А Лесь шкутильга потихеньку. Скривило його, немов дичок наївся. Підійшов, хворий чи зляканий, і потрусив губою:

— Кудима нема.

— Забрали? З району?

— Привалило його. Мабуть, як спав. Стеля обрушилась і…

— Ну-ну, сідай, розкажи.

— Людей там повно. Розгрібають. Кажуть, з довоєнного, видно, часу зерно ховав на горищі. Стріха текла, загнилось. Плуг спакував, сівалку, цілого воза і теж туди, за комин…

Олесь зіщулився, втиснув коліна під груди.

— Страшно глянуть… Ворох гнилля, смердить, все змішалося — якісь сошники, барки, упряж… Давай розкопувать, а насподі — Кудим. Тягнуть його — пшениця з вух висипається…

Це було таке неймовірно дике, що Вовка сидів якусь хвилю, наче громом прибитий. З глибини спопелілої душі вирвав як біль:

— Лесь… Ну для чого, скажи, напташив Кудим оте все? Хазяйнувать збирався?

— Хто зна. У погребі знайшли бринзу в діжках — геть запліснявіла. А сам, кажуть, скільки й жив, із сухарів на воду перебивався.

— Я думав, що він їсть як не в себе. Пузо таке…

— Що ти?.. То від макухи. Себе й сім’ю душив остюками. Все відкладав на чорний день.

— На чорний… Вже, по-моєму, чорнішого за те, що було, й придумать не можна.

Як горобці в дощ, вони сиділи наїжившись, пасли «курчат», що густо всипали байдужі до колючок і болота ноги. В обох чобітки з лепу до самих колін. В обох серйозні, по-дорослому замислені обличчя.

— Коли ховатимуть? — спитав перегодя Вовка.

— Завтра, мабуть… Ти підеш?

— Сам не знаю. Треба було б. Як-не-як — людина. Раз покидає землю.

— Бог з ним! І я піду…

— А за Федьку не чути?

— Утік — наче під воду пішов. Яшка робив засідки вночі, дарма. Може й справді подумав: як гнить по сховах, вовком од людей тікать, то краще в Інгул.