Землянка

5

— Волошко, вставай!

«Волошка… Уже й забув», — теплий сон зборює Вовку Трояна, все тіло налите солодкою втомою, і хлопець, цуплячи на голову ряднину, легенько усміхається. Давнім-давнім війнуло на хлопця. Біжить він, первачок, до школи, полотняна торба за плечем, торохтять олівці у пеналі, під сорочкою — гарячий згорток, тільки-но з печі пиріжок з вишнями, ще пахтить вугольком… «Волошко, на уроки спізнишся», — будила мати.

Мов казку, перед сном розказувала ненька: «Знайшла я тебе, сину, у волошках. Іду степом, якраз весна була, гарно-любо кругом; дивлюсь, у квіточках лежить маленьке дитятко, саме як пелюстка… Так і назвали — Волошка. Хотіли і в метрику записати, та сказали: нема такого імені, може — Володя. Ну Володя, то й Володя, а для нас все одно — Волошка…»

Потім, чи то підріс хлопець, чи не те життя настало, запашне Волошка змінилось на Вовку. І ось — як сонце в дощ:

— Волошко, вставай!

Він поволеньки розліплює одне око, друге: рожева казка розвіюється, низенький погрібець наповнюється зеленими сутінками. Тонкий жмутик проміння сочиться крізь шибку; метра півтора від долівки до стелі — земляна стіна, під дашком — жовтий обідок з лампачу; між двома лампачинами — квадратна ніша, у глибині якої жевріє запилене скло; то віконце до Інгулу. Віконце маленьке, але мати притулила на ньому консервну банку і посадила там калачики. І, може, від цих калачиків, а може, від моху, що покриває стіни, у землянці стоїть густий присмерк, як під шатром бузини.

— Волошко… Пора, сину, кози виганяти.

Мати говорить тихо, в її голосі — давня, нерозвіяна журба. Вона сидить у кутку біля плитки на одну комфорку. Плитка — це низенька закурена топка, облущений комінець, жерстяна труба, що виходить на вулицю… Мати перегорта кочережкою жар, руки у неї важкі й порепані, мов дубова кора. Під грудьми, на приполі — два клубки вовняної пряжі. Вона часто сидить із цими клубками, дивиться на вогонь і щось згадує. Що? Може, перед її вицвілими очима встає ота страховинна заграва над селом. Вона залишила Вовку серед степу (добре, що Яценки підібрали), а сама бігла по снігу назад, до своєї хати, бо там же — Галинка з бабою. Вечірня пітьма боролася в небі з вогнем; зойки, стрілянина, чужинська лайка шматували зимову тишу. Німий крик перехопив їй горло. Вона кинулась до палаючої хати; як божевільна, металась серед вогню, руками вигрібала жар з-під уламків. А потім, схопивши два тліючі клубки («О боже! Голівки… Дочко моя… Мати моя…»), бігла городами, обгоріла, сліпа, непритомна, звалилась у рівчак і на снігу, притискаючи до грудей клубки пряжі, захлинулась сльозами.

— Ма, я вже, — порушив нестерпну мовчанку Вовка. Похапцем натягнув брезентові штани, накинув піджачок, шапку. Повернувся до постелі. За ліжко правив твердющий лежак на цегляних підставках, зверху — рогожина, ряденце. Вовка запустив руку під рогозу: автомат на місці, коло стіни, мати не викинула, — і зібрався йти.

— Сьорбни узвару.

Вовка зачерпнув довбанкою теплого узвару. Він був пустий, аж сизим туманцем підхвачений. І який уже солод із гнилих бурячків — нудотне пійло, в якому плаває щось слизьке, немов жуки-плавунці. Вовка поганяв ложкою бурякові хвостики, одсунув чавунок.

— Що я зроблю, дитино?.. Нема ж нічого.

Мати не ворушилась, не поверталась до сина; вона дивилась у червоне вічко плити, і гарячі полиски химерно зламувались на її стомленому, посіченому обличчі. Руки бездумно гладили тугі клубки пряжі.

Ще тугіший клубок розпирав Вовці груди. Щоб не розплакатись, він прожогом вискочив на вулицю. Сонце вдарило в очі, засліпивши хлопця. Вологий ранок прийняв його в свою хвилю. Вовка незряче поплив за течією, стум’яніла голова поволі просвіжалась. Ху, насилу одлягло від серця, продихнулось!

Вовка з розгону перескочив дорогу-траншею, що розділяла Мартинівку й Купівщину, і попрямував до Кудима.

В калюжах на дорозі плавало безліч сонць. Запітнявіле від роси каміння вигравало самоцвітами. Понад берегом загрузнувши по самі дашки у землю, хмуряться погрібці мартинівців. Вони прикидані очеретом, бадиллям, притиснуті сірими дошками. Де-не-де з-під землі в’ється димок.

Перша від траншеї — халупка Оврама Дині.

Дід-одинак, кругленький, як волоський гарбуз, босий і розхристаний, сидить на колоді. Він мастак у селі по чунях. Із камер, із старих калош клеїть універсальне взуття, на зиму й на літо, та міняє на їжу. Он розвішав чуні на кілках, щоб просихали; неначе солдати в касках, вишикувались вони перед дідовою землянкою. «Вибирайте, люди, які на вас дивляться! Дорого не візьму: дасте картоплину — і за те спасибі. Буде мені, буде й Мишкові — козопасові». Сам Диня чуні категорично не визнає — ходить босий. «Тіло, воно дихати хоче. А резина, хай їй решето, не пускає воздуха, і виходить рематиз».

А ще знаменитий Оврам тим, що вміє дуже прикладно говорити. Загледить, приміром, сусідку, Яшчину матір, заплюскає веселими очками і соловейком:

— Куди йдеш, Онисько, далеко чи близько, і чого ти, серце, деренчиш відерцем?

Кожну жінку зупинить, і для кожної у нього своя примовка. А мужиків Диня недолюбляв, бо вважали вони старого мало не за придурка. Примітивши дядька на вулиці, Оврам набичувався і холодно:

— Є табака?.. Нема табаки, паняй до… — і далі прикладно, але не дуже ввічливо.

Зате дітлашню зустрічав дід Оврам, як той циркач. Тільки виткнеться з-за рогу чиясь голівка, Диня аж пританцьовує, і прицмакує, і бровами моргає:

— Куди, козаче, скачеш, що й діда не бачиш?

Висолопить язика, долоню рубцем і давай пиляти:

— Наріжу мняса, закусимо ласо. Зап’ємо водою, та й бог з тобою…

Вовку Трояна, що йшов до Кудима, Диня не міг пропустити. З цим хлопчаком давня дружба в нього. Умів Троянівський слухати, умів і своє слівце вставити.

— Здоров, пастуше, не опускай вуші. Хай йому решето!.. Зажурився, що рано женився?

Вовка здоровкається з дідом за руку, стукає пужалном по лобатих чунях, і вони, хрюкаючи, здивовано обертаються на кілках: чого це, мовляв, поводяться з ними так непоштиво?

— Питаєте, діду, чого зажурився? Слухайте:

Прикладно?

— Прикладно, — хвалить Оврам, плямкає губами, ніби смакує Вовчину примовку; очі в діда вузенькі, з кислячком, мрійно прижмурені. — А знаєш що, Вовчику?..

— Волошка, — поправляє пастух.

— Правильно. Волошкою тебе називали у добрий час… А знаєш що, Волошко? Давай плюнемо на кожну чуню в отдєльності, хай їм решето, візьмемо кобзу та й підемо у білий світ, — і Диня раптом ви-и-исоко затягнув:

Га? Будеш мені поводирем?

Хіба не зашумує від Оврамових слів буйна хлопчача голова? Ви ж тільки подумайте: стелиться під ноги прадавній чумацький шлях, степ до обрію затканий димом полинів, овечими шапками стоять на видноколі суворі козацькі могили. Йди, вільна душа, на всі чотири сторони. Доріг у степу, що тої пряжі в основі. Куди понесе їх човник, яку доленьку витче?.. Притомившись, сядуть вони з дідом під могилою, Диня візьме кобзу, і рокотатимуть струни про того козаченька, що «за Дунаєм, за тихим Дунаєм третій рік гуляє»…

Але дід поверта на своє:

— Вийдемо, Волошко, за село, поклонимось могилі моєї жони, добрим словом пом’янемо дочку Анюту. Стару німець тут спалив, а дочку-невільницю в клятій Германії доконав… Поклонимося, Волошко, та й подамося на курську землю, де лежить мій старшенький син Кузьма, поправимо його чорну хатинку, пожуримось, а тоді завернемо на Донбас до Павлуші в гості…

І Диня, по-турецьки підібгавши ноги, раптом змовкає. Він зараз самотній і тихий, як забута діжа на піску; на червоних повіках застигла стареча сльоза. Та хіба то сльози? То непрошений спомин про сім’ю: була хата як вулик, а тепер пустка. Одна втіха лишилась — Павло. І той подався у світ.

Гей, Павле, Павле, парубче безпутний!.. Ще недавно він ходив по селу, молодиць перекривляв, стукав палицею у віконця землянок: «Ой ти, дівчино весела, бери торбу, йдем на села». І підмовив-таки завербуватися на шахти сестру Ольги-переселенки, чорнокосу Марусю. Вів її, засоромлену, Купівщиною, до серця пригортав і казав так: «Лучче з милою вугілляку-потіляку ковтати, аніж осьдечки з голоду пухнуть…»

— Не пише Павло? — питає притихлий Волошка. — Може, йому про війну чувати. Бо в нас ні радіва, ні газет, сидимо тут, як таргани під піччю.

— Не пише, хай йому решето, — з гіркотою озивається Диня. — Як провідаємо — боки намну, щоб знав… А про війну один чоловік казав. Б’ють наші бузувірів і в хвіст і в гриву. Уже на Буг вийшли. Тільки от у Криму сидять поганці, як татарва, — з-поміж гір ніяк їх не викуриш.

— А діда в шинелі і в заячій шапці не бачили? Гавриїл такий…

— Авжеж, бачив. Погомоніли туди-сюди. Душевний, видать, чоловік. У Кудима бринзою відхарчовується.

Волошчині очі-терносливи одразу згасли. Щоб не сваритися з Динею із-за якогось приблуди, кинув: «Бувайте!» — і рушив далі.

Поминув кілька забур’янених смужок, де були колись хати й городи, хотів непомітно проскочити повз Ониську. Висока й худа, як жердина, вона стояла в ямі, на східцях, що вели до землянки. Обличчя рябе, наче в пасльонових цятках, ніс і підборіддя гострі, рот щілинкою, лиш два зуби спереду. Ониська нервово сіпала правим плечем і говорила бозна до кого:

— Носить і носить його, пройдисвіта, єй-право, доносить. Оце ще коняку притяг на мою голову, мало йому оружія. Як вродиться таке неприкаяне, цепом прив’яжи — єй-право, зірветься.

Видно, щось замаячило Онисці, вона пригнулася, з-під руки лупала на дорогу:

— Ней Троянівський?.. Яшку мого не стрічав? Ще й не світало, кобилу — за хвіст і з блеску… Та не лети, як на пожежу, Чирву одв’яжу.

— Кудимових гнатиму і вашу займу.

Тепер дорога в’юнилася між валунами (і придумав же Оврам — гарбузи!), спускалася в балочку. Над балкою височів гранітний Мартин, його лисина, відполірована вітрами, блискотіла на сонці. За Мартином широким плесом розливався Інгул, вода була спокійна, марганцево-червона.

Волошка взяв ліворуч, до хати Кудима, що заховалася в терені. Низько, аж по віконниці, насунула хата старий солом’яний бриль. Ще й тином з лози відгородилася: оце толока, а це мій двір. Наче присіла в чагарях, щоб ніякі бурі не тривожили спокій.

«Як обійшли Кудима німці? — роздумував по дорозі Волошка. — Може, тому, що хата на відшибі, а може, із-за Федьки?..» Дивно робиться на землі. Одного батька сини, а мирилися, як собака з котом. Антон партизанив, Федька в поліції служив. Він, отой реготун Федька, і поліцай був пришелепуватий, та все ж бігав за фріцами, як пес за возом. Спіймає Антон рідненького брата в темному кутку, наклепає щиросердо по тім’ячку, Федьці — хоч би що. Оклигає і знов до німців за пайкою. Антон — жінку за руку, узол — на плечі, з боєм-скандалом покинув батькову хату, на Купівщину відселився. Про смерть Антона різне казали в селі. Ніби він та Максим Деркач уговорили Федьку тікати до наших (неси, мовляв, собачу душу на покаяння). Потім знайшли вбитими двох, Антона й Максима, а Федька наче розвіявся в степу…

Волошка проторохтів пужалном по тину-ворзинці і тільки в двір — Кудим на поріг. Він щоразу перестрівав пастуха. «Боїться, жлобина, у хату пустити. Кисляку, думає, проситиму, хай подавиться». Кудим вийшов у кожушку, у битих валянках, підшитих сирицею (кожушок та валянки і влітку не скидав). Замість «доброго ранку» чи «здрастуйте» сказав:

— А воно, знаця, нерано вже.

Кахикаючи та стогнучи, почовгав до хліву, висмикнув шворіньок, яким притикалися драбинчаті двері. З веселим меканням висипало у двір Кудимове стадо — три кози і семеро козенят. Між ними тінню промайнула Василина — Федьчина жінка. «Чого вони як перелякані? — подумав хлопець про Василину та її дочку Надю. — Людей страхаються. Обоє зелені, немов мерці. Зачують перехожого — і попідтинню та в хату…»

Кудим спровадив худобу за ворота, пригладив цупкі, мов навощені, вуса:

— По холодку, знаця, держи кіз у затишку, де лоза й осички, а як пригріє — виганяй на гору, щоб свіжим вітром продувало.

— Та вже продує.

Кудим причинив за собою хвіртку: «Кахи-ках!» — і пішов розкидати гній. У Волошки засвербіли очі — зіпнувся, щоб нишком зиркнути у вікно. Наче серпом підкосило його. Крізь шибку, прямо на хлопця, витріщився Гавриїл. Здавалося, дідові заткнули рота клоччям: божий чоловік наминав бринзу. «Тьху сатана! — Волошка оперезав батогом козу, що стала передніми на тин і обскубувала вербові китички. — За день своє жлукто не наб’єш!»

Кози, розсипаючи зелений горошок, побігли під гору до села. Їхні ратички видавлювали чіткі сліди в грязюці. Пахло кислим молоком і стійлом. Волошка йшов спроквола, в його мозку нав’язливо крутилося: «Ой Кудиме, ой Кудиме… Ой Кудиме, Кудиме… куди дме… розідме… Ану:

Молока… ка… ка…ка», — і далі не йшло. В Оврама Дині — як із торби сипляться, а в нього скрипить, рипить, мов немащений віз, а з місця — ні руш.

На горі, звідки видно Інгул та всю Мартинівку, Волошка сказав: «Тпру, рогаті-бородаті!» — і подався до ледь примітного горбика; над ним пиптиком стирчало перекинуте відро без денця. Вовка дзенькнув пужалном по димарі — вниз посипалась земля.

— Прочумарюйся, бо сонце давно поснідало.

З нори виповз сонний пом’ятий Мишко.

Погнали кіз вуличкою. Жінки виводили й своїх «маньок» чи «дуньок», сухоребре стадо поповнювалось. Мода на кіз пішла від Кудима. Він перший рознюхав, що в Долинській за лантух ячменю або вівса можна виміняти «цикавку». Виходить, був у нього хлібець, бо притяг за мотузок аж три кози з приплодом. За Кудимом й інші криничуватці, хто приховав на городі мірку зерна, брали клумачок та йшли на станцію. Все-таки хвіст у дворі та й дітям ложка молока.

У Троянів ніяких запасів не було. І Вовка найнявся до Кудима, щоб заробити на осінь кізку. Жінки обіцяли пастухові хто що: валянки, курку, якщо заведеться, Яценки — кролицю, Деркачиха — полотна на сорочку. Диня підпряг до Вовки голодного Циганчука: хай і він, сирота, чимось годується…

Пастухи підібрали по дорозі Чирву, Оврамову Білку і вже хотіли повертати до мосту, але тут побачили щось дивне.

Напроти Оврамої землянки, де раніш була кузня, зібрався гурт жінок. Дехто з лопатою, дехто з вилами-трійчатками. Наряд у них, чи що?

Жінки обступили Волошчину матір. Трояниха, по-мужицьки розставивши ноги, клепає сапу. Гухкає молотком по чорному рилу наковальні, колода-підставка здригається, вгрузаючи у вологу землю.

Що вони собі надумали?

Ось до гурту чалапає всюдисуща Ониська. Стала віддалік, зігнулась по-сорочачому, затулила сонце долонею і завелась:

— Ой же, баби, не чіпайте землі. Борони господь, не чіпайте, бо вона, єй-право, стріляє. Що того заліза, оружія, пороху в землі — живого місця нема. Казав один чоловік, у Кудима зараз: візьми жмут соломи і ткни де заманеться — гахне, і так гахне, зуби не визбираєш. Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать…

Ще довго страхала б Ониська жінок, які враз притихли, — зупинила Волошчина мати:

— Не каркай, Онисько, і без того на душі каменюка.

— А я ж і кажу. Тікайте, баби, від землі, ой тікайте, печінки одіб’є.

— Бери краще сапу, підемо в степ. Лівою сяк-так цюкатимеш.

— Христос із вами, на погибель іти…

Чим закінчилась ця спірка, Волошка недочув: з-поміж гурту вихопився Олесь Яценко, руки й ніс у жовто-бурих ляпках, заяча губа нетерпляче сіпається:

— Ходи, Вовко, сюди, покажу!

Олесь шмигонув за лампачний вал, що лишився від кузні.

— Дивись, я малював!

На високому фундаменті кривулястою смужкою були виведені слова:

— Де ж ти слова такі взяв?

— Твоя мати клапоть газети дала. А там здоровецькими написано «Кіровоградська правда» і оцего, що на стіні.

— А фарбу?

— Батько цеглу потовк у ступці, глини домішав і, бач, малює…

У Волошки від заздрощів заскеміло серце. Він тиняється у степу, а тут он що робиться. Жінки лопати клепають, хлопці про війну малюють… Троян, без слів, одібрав у Яценка щітку, сколотив у гільзі жовту воду, підфарбував знак оклику, щоб гучніше було: «Всі сили на допомогу фронту!»

— Не прийдеш до мене, не розкажеш, — засопів ображено.

— Прийду, Вовко… все-все розкажу! Це Яшка село розбуркав.

— Як — розбуркав?

— Не знаєш його? Десь кобилу зловив і гайда попід хатами. А люди й прочнулись…

Словом, було так.