Землянка

3

Війнуло з півдня теплом, ожив приінгульський степ.

Млосно запарувала земля, заграло у видолинках марево.

Висунув ховрах мордочку з нори, поворушив ніздрями: весною пахне… «Пі-і-і!» — попробував голос. «Ті-і-і!» — одгукнувся йому сусід. І забринів у степу ховрашиний перегук. А в чистій, мов кринична вода, глибині бездонного неба полоскали свої крильця жайворонки.

Почалося життя. Почалось…

Тільки москалики ніяк не відійдуть од зимової сплячки. Задивився Вовка, як вони сидять рядком на камінці. Спинки у них червонясті з темними крапками. Справжні тобі вояки — при погонах та бойових відзнаках. Їх так і називають: москалики або солдатики. Але щось недужі вони. Застигли на місці, ні живі ні мертві. Наче цвіркнула на камінь кров і захолола.

Оцей рядок солдатиків нагадує Вовці рідне село. Он воно, Криничувате, на правому березі Інгулу. Як ті солдатики, низкою розтяглись землянки вздовж кам’янистого берега. Гріються проти сонця, немов очунюють після січневої холоднечі.

Людське око до всього звикає. Вже не день і не два, випасаючи кіз, позирає Вовка на спалене село. Уже звик бачити сліди згарищ на тому березі. Дмухне вітерець — покотить хмари попелу. Де-не-де на попелищах біліють обвалені стіни та комини. Кров’яними деснами шкіряться розкидані печі. Пнуться до неба голі почорнілі димарі. Оце й усе, що лишилося від Криничуватого.

А було ж село! Ви тільки погляньте, людоньки, в якому місці вгніздилися славні прадіди степовиків. По праву руку — висока скеля Мартин, що схилила круте чоло над Інгулом. По ліву руку — ще вища скеля Купець з малими Купченятами, що обсіли батька. А між скелями, по широкій улоговині, з півночі на південь бігли за течією веселі хатки, як дівчата в білих кофтинах, що кидають вінки в ріку.

З Мартинівки на Купівщину в’юнилась дорога між плескатими кам’яними валунами. Наче хтось розкидав самоцвіти понад Інгулом. Ці кам’яні головешки — і сірі, й рожеві, й жовтогарячі з золотими блискітками — визирали із-за хат, з буйної городини, з кучерявих садів. А з-під каміння била холодна джерельна вода. Мабуть, тому й назвали степівчани своє село Криничуватим.

Про ці валуни цікаву історію розповідав Вовці дід Оврам. Їхав, каже, з поля дядько, віз гарбузи. Їхав поволеньки, люльку смалив. А колеса риплять, полудрабок торохтить, і не чує дядько, як гарбузи додолу падають. Одні, репнувши, так і остались при дорозі, інші на городи закотилися, а деякі аж до Інгулу.

— Та які ж то гарбузи? — дивувався Вовка. — Ану, цюкніть сокирою, іскри бризнуть.

— Е-е! То не прості гарбузи — зачаровані.

— А чого ж вони такі здоровецькі?

— Бо виросли. Камінь, щоб ти знав, росте. Коли я був ще парубком, так Мартин, — дід показував на крутолобу скелю, — був мені по пупа — отакенький. Стану, бувало, коло нього і даю щигля по тім’ячку. А зараз піди — спробуй…

І почне Оврам Диня розказувати, як вони колись парубкували. Та що дідові балачки? Вовка й сам пам’ятає довоєнну житуху. Село пахне яблуками, крамниця бубликами; спітнілі коні, що біжать до водопою, пахнуть ячменем… По мосту підводи гуркочуть, одні в Бобринець на базар, другі за лісом на Долинську. А під мостом дітлашні, як комашні: той пірнає, той у воді плещеться, той карася цупить. Ох, які ж карасі ловилися! А соми!.. Тепер немає риби — бомбами та снарядами поглушили бідолашну, і попливла вона мертва у Чорне море.

І село війною приглушило. Зарилося воно в землю, принишкло. Наспіх вириті ями, як бурякові кагати, сяк-так глиною та бадиллям покриті. Не вікнами (бо їх немає), а шибками-проваллями, немов сліпці, мрижуть землянки на весняне сонце. Он за мостом перша на Купівській вулиці — Вовчина халупа. За нею — кілька пустих садиб. Значить, немає живих. Кого вбило, кого спалило, кого голодом заморило… Далі Ольга-переселенка, ще рядок землянок і трохи більша хатинка Дениса Яценка, бо в нього чималенька сім’я… І на Мартинівці жменя людей. Через дорогу-траншею — дід Оврам, знов пусті городи, Яшка Деркач із матір’ю, ще три-чотири халупи і ген, на відшибі, аж під Мартином, єдина уціліла хата старого Кудима (тьпху за недобру згадку! Вовка у нього вроді наймитує)…

Мертва тиша над гробками-землянками. Ніхто не пройде, не проїде. Ні корова не зареве у хліву, ні собака не гавкне на цепу. Як на цвинтарі. Скільки вимерлих сіл таких над Інгулом! Скільки по всій Україні!

…А в степу, розбурханому теплими вітрами, бурунить життя. Ховрах повзком побіг до сусіда в гості. Крикливе гайвороння кружляє над підбитими танками. Кози дрібний шпоришок пощипують. Між окопами — жовтки кульбаб, волохаті голівки сон-трави, димчасті вінички полину. Все до сонця спинається. І Мишко Циганчук трохи оклигав. Сорочечка розлізлась на плечах, ласкаве проміння спину йому вигріває, а він сидить на перекинутій гільзі снаряда, як на денці відра, і мережить ножем пужално.

Вовка тихенько обходить Мишка ззаду, шапку на потилицю, витягує шию. В його великих чорних очах з голубими тінями від довгих вій — трепетна цікавість до всього. Зачудовано дивиться Вовка на Мишкову роботу. Гарно вирізує! Очистив старе вишневе пужално від кори, намітив клітинки і кожну клітинку по-різному оживляє: одну — дзвіночками, другу — морськими хвильками, третю — хитрим плетивом ліній. Не пужално — мережана сопілка виходить.

«І в кого він перейняв?» — заздрить-дивується Вовка, хоч знає, у кого навчився різьбі тихий Мишко. Був колись у нього за батька-приймака циган. Здоровий, красивий циган і такий ледачий, що ні за холодну воду. Пив та гуляв, та пісень співав. Але Мишкова мати любила його. За веселу вдачу любила. За те, що коли був тверезий, — хоч це траплялося рідко, — то брався за випилювання та різьбу. Проспиться, для бадьорості пограє собі на гармошці, гопака ушкварить і тоді — за інструмент. Над однією ложкою чи підставкою, бувало, місяцями з передихом мудрує. Зате як зробить — вся Мартинівка охає і ахає. Позбігаються жінки, б’ють руками в приполи:

— Ой, гляньте ж, тіточки! Та це не ополоник — живісінький сом. Осьосьо голова, їй-право, з вусами. А держалко хвостом вороча!..

— А солянка! Прямо на мене очками лупає.

Пожив-погуляв циган у селі та й подався в білий світ, залишивши Мишкові дражливе прізвисько Циганчук та ще невигойну сверблячку в руках, які обмацували кожну тріску, кожний цурпалок, приміряючи: а що з цього можна вирізати?..

— Ну як, виходить? — питає Мишко, примруженим оком дивлячись на пужално; на безкровному обличчі його — тиха радість, прихована гордість митця, що от узяв суху вишничину, помудрував, і вона сяйнула дивовижним візерунком.

— Виходить, — змочує Вовка язиком зашерхлі губи (жарко йому з нетерплячки: таке пужално матиме!). — Виходить, Михо, лучче не треба.

— Хочеш, я тобі й шаблю зроблю?.. Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. Лев із кущів полює, ноги під себе, присів, от-от стрибне… На картинці бачив.

Мишко замислюється, немов переносить полюючого лева на різьблення, сивий жмутик волосся спадає на лоб, сонце вимило кожну борозенку на лиці, і воно вже не сонно-похмуре, а по-дитинному ясне.

Ця спокійна зосередженість передається й Вовці. Він мовчить; у теплій тиші стигнуть зворушливі слова, які він, по хлопчачій соромливості, ніколи не скаже.

— Михо, — зважується Вовка, шурхотить брезентом, дістає свій трофей — механічний ліхтарик. — Візьми ліхтарик, Михо. В бліндажі знайшов. Ти один у землянці, може, присвітити коли треба…

Циганчук лякливо тріпнув віями:

— Га? Це ти мені? — І рукою відгородився, мовляв, за що така честь? — Пожди, зроблю шаблю кленову — обміняємо…

Холодок зніяковілості хутенько розвіявся, і Вовка полегшено зітхнув. Показав Мишкові на мигах: «Ти хочеш їсти?» — і вголос, наче той може почути:

— Давай щавлю пошукаємо. Така музика в животі, хоч навприсядки… Ти куди, відьма? — пригрозив батогом Чирві, що саме намірилась гайнути до Інгулу. — Одлушпарю, як Сидорову козу!

Чирва ліниво посунула до гурту.

За окопом надибали хлопці щавель. Він витикав із землі перші листочки, кволі, блідо-зелені, з рубчиками по краях. Листочки танули в роті, як прозорі крижинки. «Наче мерзла калина», — скривився Вовка.

— Он хтось іде, — кивнув Мишко в степ. — Солдат, чи що?

Попід траншеєю не кваплячись прямував до пастухів дядько. Розвівались на вітрі поли шинелі. Ні, не солдат…

Заяча шапка. В руках патериця. Човгає постолами. До колін — білі онучі, засупонені мотуззям. Сухенький дідок.

— Доброго здоров’я, божії люди, — зняв шапку.

— Здрастуйте.

— Скотинку доглядаєте?

— Еге ж. Кози… А ви здалеку?

— Воно як сказати. З тридев’ятого царства.

— Що воно в світі робиться? Далеко німців прогнали?

— Дозвольте присісти. Охо-хо!.. — дідок підняв поли старенької шинелі, присідаючи на вогке бадилиння. — Колотнеча у світі. Так звір звіра не вбиває, як люди людей.

— Не сідайте на купу, — Вовка підкотив гільзу. — Краще осьдечки, бо гадюки водяться… Мишкові під сорочку залізла.

— А що, сину, так воно, так. — Дід пригладив сиву борідку, гострими очками зміряв хлопців. — Оце йду степом, страх що діється. Ховрашні тої, як черви. У балках лисиці брешуть, у байраках вовки виють. Де була яка скирдочка, миші на січку перетрубили. Щури, пацюки, сарана — гаспидська нечисть на землю суне…

Вовків та лисиць хлопці в степу не бачили. Але в цю мить, окинувши поглядом бур’янисті горби, Вовка злякано прищулився: темні кущі ворушились, блискали з окопів хижі світляки. Вовка підсунувся ближче до говіркого діда.

— Що ж його робити?

— Зразу видно: розумного батька син. — Дідок пригорнув Трояна до теплої шинелі. — Я сам ноги старечі б’ю, у вітра питаю, що ж його робити?.. А вчора йду собі навпростець, якраз вечоріє, тихо в степу, сонце за хмару сідає. Дивлюсь, а та хмара попливла, попливла до мене, та все нижче, нижче. На очах міниться хмара, веселками виграє («Хороший дідок, казки чудні розказує», — горнеться до шинелі Вовка). Бачу, над хмарою сіяніє, а на голубому престолі — божий посланник, крильцями махає. Коли раптом, ну прямо наді мною, зупинилась хмара. І встає архангел Гавриїл і так промовляє:

— Ось тобі, чоловіче добрий, божественне письмо. Неси його у білий світ. І хто прочитає письмо, увірує, сім раз перепише та людям роздасть — тому бог спасеніє пошле. А хто отвергне, яко диявол, — тому кара пекельна на землі й на небі…

Вовка притих. У карих великих очах відбилось усе небо. На ньому ані хмарини. Пірнув хлопець у шовкову блакить, і привиділось йому голубе плесо Інгулу. І рівний лужок — мов зелене озерце. Захмелений винним духом землі, заколисаний співом жайворонів, лежить Вовка, як у сповитку, під стіжком. Батько, у траві по пояс, косою видзенькують. Вони без сорочки, тіло біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві плями.

— Тату, — біжить по зеленій руті Вовка. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?

— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — махновець.

— Розкажіть, як воно було… З поляками.

Жмутком трави батько витирає косу, в його очах повно сонця, на бровах — краплини поту. І добра посмішка заплуталась у козацьких вусах («Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує»).

— Довго розказувать, сину. А про нечисту силу, коли хочеш, розкажу… Був я такий, як ти, ну, може, на рочок більший. Припізнилися старші брати до вечері. Розпрягли коней, я повідками зв’язав їх і на пашу. Ніч була, пригадую, світла, місяць доріжку висріблює. Їду високим житом, воно густе, за п’яти лоскоче. І раптом — задки, задки мої коні, вуха сторчма, хропуть. Що за оказія? Пригадав, як балакали в селі про нечисту силу. Буцімто у житі сидить, а хто попадеться — до трясовини заманює… Так і є, думаю, вскочив у халепу. Назад повертати? Дома засміють, скажуть, горобця злякався. Смикаю коней за повіддя, хрещу лозинякою. Рвонуть вони вперед і знов — стоп. Дивлюсь, на доріжці чорний клубок. Коні до нього — відкочується. Коні стануть — лежить. Ах ти, бісова душа! Скочив я на землю та за клубком, за клубком, як підгилю ногою, а воно, колюче, хрюк — і перекинулось. Що б ти думав? Їжак! Звичайнісінький їжак. Оце така нечиста сила, що в болото заманює!.. Ну й посміялись ми потім дома!

Вовка заклопотано смокче палець. Він і здивований, і розчарований. Щось, видно, батько недоказує.

— А чого ви, тату, про їжака згадали?

Батько загадково усміхається, складає губи трубочкою: «Тс-с-с!» І пальцем показує: ану відгорни лопушок. Не бійся, козаче, сміливіше!.. У Вовки витьохкує серце. Ні, йому геть не страшно, він весь у чеканні несподіваного дива.

Під лопухом — їжак.

Ось він уже у Вовчиному картузику, сірий колючий грибок, і тепер Вовка не всидить на лузі, побіжить у село до хлопців. Але перед тим серйозно вислуховує батькове напуття: «Почуєш, сину, про всяку чортівню — не вір, то брехеньки темних людей…»

А згадки переносять Вовку в гамірливу хату. Батько, бригадир колгоспний, повернувся з Москви, з виставки, у світлиці повно гостей. Вовка забився в куток на лежанці, гортає книгу з таємничою назвою «Географічний атлас». І досі йому в пам’ятку один малюнок: зелене кружальце — земля, жовте кружальце — місяць. Від землі до місяця стрілки, над ними літак, поїзд, людина. І було написано, за скільки днів чи місяців (Вовка, на жаль, забув) можна дістатися до неба.

Хтось із дорослих теж схиляється над книгою:

— Виходить, куме Андрію, полетимо на свіжину до бога?

— Полетимо, аякже! — підкручує батько вуса. — Тільки там, на зірках, такі ж люди, як ми. Степи орють, пшеницю сіють. А бога нам для страху попи вигадали…

Вовка не вірив у бога. Вовка вірив батькові. Тому він, почувши про хмару й крилатого Гавриїла, запитав чистосердечно:

— А ви не брешете, діду?

— Свят, свят, свят, дитино! — відсахнувся дідок. — Виплюнь поганющі слова й забудь, бо скарає господь.

Дідок розмотузив шинель, сухенькими пальцями витяг з-за пазухи клапоть паперу. Борідка в нього стовбурчилась, гострі очки бігали, то ніби підморгували настороженому Мишкові, то пекли жаринками Вовку, що враз покинув дідову полу і, наїжачившись, сидів на холодній землі.

— Ось воно!.. Божественне посланіє. — Бог писав, як примітив Вовка, рідким бузиновим чорнилом і химерними закарлючками. — Тут все сказано: кайтеся, люди… В покорі, в молитвах спокутуйте гріхи свої, бо диявол цькує темних, яко собак…

— Так вам, діду, з цією бумагою до німців треба, — гречно порадив Вовка. — Що вони тут натворили… Гірше собак.

— Бог всевидющ, всемогущ, і не нам, сліпим, його вчити…

— Чого ж він, всемогучий, пустив отих розбійників на нашу землю?

— Бог не дивиться, хто з якого роду-племені, бог карає за тяжкі провини.

— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько. Пішли, значить, у степ і на міну втрапили. Сенька одразу… на шмаття. А він, бачте, оглух…

— Хм… Глухий, кажеш?

— Глухий.

Дідок вчетверо склав потерте «божественне посланіє», запхнув його під розхристану сорочку. Взяв патерицю. Мерзлякуваті очі були вже не тут, а десь там, за Інгулом.

— Ви обидва глухі. А ще й язика одбере, щоб не хулили святого отця.

Вовка й справді не слухав діда, уперто вів своє:

— Візьміть, приміром, нашу бабусю й сестричку Галю. Німці в хаті зачинили і квача під стріху…

Дід стукнув патерицею:

— Що ти, шмаркач, зарядив: німці та німці! То слуги диявола, і кипіти їм у смолі огненній!

— А чого ж бог не одібрав їм руки, як село палили! Він що, за німців?

— Не вказуй господу, за душу свою печись, щоб сам не пікся у пеклі!

— А ми, діду, вже бачили пекло.

— Тьху на тебе! — не стерпів дід, встав, запнув шинельку. — Темна душа твоя, і на очах полуда. Не буде прощенія тобі ні на землі, ні на небі.

Дід сердито зачовгав постолами. Він поплівся до Інгулу не оглядаючись. І Вовці раптом примарилось: сидить новоявлений Гавриїл у їхній землянці, мати перебирає гнилі бурячки, тужливі думи свої перебирає, а цей спаситель тьмарить їй душу балачками про гадюк, вовків та всяку нечисть.

— Гей, діду! — кинув наздогінці Вовка. — Краще не йдіть у село. У нас головою фронтовик, снарядом контузило. Ви йому письмо, а він костуряку в зуби — йому що? Трахне раз — і ноги простягнете. (Вовка збрехав про голову — не було ще в селі ні колгоспу, ні правління).

— Бог заступиться!

Уїдливий дідуган не звертав із дороги.

Вовка підняв руку, націлився пальцем у заячу шапку. «Бах!» — гухкало серце. Та Гавриїл не падав, міряв патерицею дорогу до села.

— Він лаявся, га? — спитав Циганчук настрахано. — Серди-и-тий…

— Хліба просив, — буркнув нехотя Вовка (а що ти йому скажеш?), — знайшов у кого просити.