Землянка

16

«Хм… щось дивовижне. Як на горищі: і моторошно, і заманює», — Вовка просунув плече у відхилені двері. Він не дзенькнув клямкою, не шелеснув холошами, став і вп’явся очима в куток, де розсіювала жовте світло воскова свічка — облизаний недогарок на консервній банці.

Вогник був кволий, полохливий, темрява зависала над ним попелястим волоттям, і білий язичок блимав немовби із запічка. Чорними тінями схилились над книжкою Василина й Надійка. Вони сиділи на долівці, обнявшись, як сестри. Василина читала глухим протяжним півшепотом, Надійка, немов заворожена, дивилась на матір і бачила перед собою, мабуть, не змарнілу жінку з маленьким бляклим личком, а одну з тих чарівниць, що обертаються на білу лебідку, на снігову королеву, на таємничий квіт папороті. Затамувавши подих, вона слухала матір і вслід за нею ворушила губами. Здавалось, між ними витала казка…

В землянці пахло чебрецем. Видно, Ольга принесла із степу духмяне зілля і встелила ним долівку — зелені ж святки. «А де ж сама невістка? — ковзнув Вовка поглядом під стінами. — Нема. Блукає десь над Інгулом. Не одна, звісно…» Вовка зиркнув у другий куток. Мати сиділа на стільчику, ліктем сперлась на плиту, долонею затулила щоку. І не сум, не зажура, а тиха радість восковим світінням розлилась по її обличчю. Вона, певно, згадувала щось приємне, з барвистих днів своєї молодості, і відблиск того далекого тріпотів у її очах. Давно Вовка не бачив матір такою. Давно не було такої мрійливої тиші в землянці. Наче постукало в двері несподіване свято. І чомусь у Вовки прискорено забилося серце. Щось його жде… Щось буде… хороше.

Спочатку ніхто не помітив Вовку. Та ось Надійка підвела голову. «А-а-а, ти тут!» — і легенько штовхнула матір. Василина якось загадково глянула на хлопця. І мати повернулась до сина. Всі троє дивились на Вовку. «Ану, догадайся!» — інтригуюче усміхалися.

— Кажіть, не дражніться! — метнувся до матері.

Голос у неї тихий, розслаблений. «Батько знайшовся»… — сказала, чи причулось йому?

— Що, що?

— Тато…

— Тато? — поглядом припав до материних губ. — Тато, сказала?.. Де він? Дома? — Хлопець аж повис на її плечі, глянув за спину, ніби вона, жартуючи, заступила батька. — Тато!! — рукою пошастав у темряві.

— Вовчику, Вовчику, — шершавими долонями стисла його щоки, протягла Вовку до себе, заговорила, дивлячись у широко відкриті, розгублені очі сина. — Господи, весь тремтиш… Заспокійся, не шукай… Ще не приїхав тато… скоро… написав ось. — І вона подала клаптик зіжмаканого паперу — не в одній, мабуть, сумці терся.

— Це вони, тато, написали? З фронту.

— Сядь коло мене. Сядь отако, — Трояниха всадовила Вовку собі на коліна, обняла, наче малого, він тілом, потилицею відчув, як рівно, з теплим повівом дише мати, немов хоче заколисати його. Але щось нетерпляче й уперте бунтувало в ньому: «Ну кажи… швидше!» Хлопець помітив, що й Василина з Надійкою, витягнувши по-гусиному шиї, не зводять із Троянів очей. І вони ждуть.

А мати чомусь не квапилась, і це дратувало Вовку. Вона ж так марила, так стлівала душею за батьком. Уночі, бувало, Вовка прокинеться, чує: щось крутить, колотить матір, крізь сон бурмоче вона, а то раптом підведеться, незрячими очима втупиться в темний куток, ніби прислухається: «Це ти, Андрію?» — скрикне і хоче бігти, та в стінку — тиць… сахнеться, довго-довго сидить на ліжку, сполотніла й простоволоса, приходить до пам’яті. Кожною кровинкою в тілі, кожним нервом ждала вона: ось-ось постука. І таки виболіла, викликала з пітьми оту цидулку-мучительку. То чому ж зараз вона якась дивно спокійна? Так думав Вовка, бо не бачив її у перші хвилини, саме тоді, коли мати взяла з Ольжиних рук вицвілий потертий косинець. Взяла і… опам’яталась десь у степу. Багряні маки. Багряне небо. Гіркий полиновий дим, за горбом село. Ні душі коло неї — сама. В жмені — мокрий клубок паперу. Як вона бігла з цим листом, від кого тікала, куди й чого, — не могла збагнути.

За півдня, до Вовчиного приходу, все перегоріло, відгуло в її душі, терпким попелом уляглось на дні серця. Зараз лише тенькала раз у раз натягнута, мов струна, болюча жилка в скронях: живий, живий, живий…

— Мам… Не мовчи… З фронту прийшло? — знов нагадав Вовка.

— І я думала: з фронту. Все туди, як сонце заходить, було, позираю. До нього покотилося, думаю. А він з іншого боку озвався.

— А що, в госпіталі? — напружився Вовка. Куценька тінь колихнулась на стіні. То Надійка похитала Вовці головою: «Ні, ні, не в госпіталі… Ти слухай».

— І як воно виходить у житті, — ніби сама до себе говорила мати. — Майже коло дому був. Ну, не коло дому, під Уманню. Рукою подати. Та якби знаття — полетіла б до нього, пішки подалася б. Балками, ярами, де біжком, а де повзком. Хоч краєм ока побачила б. Хоч води піднесла б…

— Ма, що ти плутаєш? Він Умань брав?

— Його, сину, взяли. В полон. Восени, як наші Дніпро штурмували, підбило його… понесла течія до німців. Три місяці. За колючим дротом.

— І зараз?

— Зараз… — вона запнулась. — Звільнили батька… Зараз перевіряють. Різні люди були. Ті, що з окопів тікали.

«З окопів? З яких окопів? — хлопця кинуло в жар, зняв із плеча свого материну руку. — 3 вагона батько тікали, це так…» Вовка глянув у куток, де принишкли дві тіні. Нараз перед ним розступилась пітьма, золотистими валками розлилося житнє поле. З батьком лягли вони під копицею свіжої соломи. Десь гуркотів комбайн, била крильми, скликала свій виводок перепелка. А батько, блаженно розкинувшись на пахкій соломі, впивався духом теплої землі, рутою-м’ятою літньої блакиті. Здалось, не тільки він, а й витерті, аж білі чоботи, і злиняла сорочка, і пшеничні вуса його — все в ньому і на ньому відпочивало після жнив’яних турбот. І Вовка, мале зайча під боком у батька, лежав на його твердій мускулистій руці, дивився теж у голубу височінь.

— Небом ніяк не намилуюсь, — сказав батько. — Така в ньому спокійна богатирська сила. Небо й степ — для крилатих. Для гордих людей і птахів… А колись уже, сину, був я попрощався з усім — і землею, і небом, і з твоєю, Вовко, матір’ю… Тебе, жук, не було ще тоді…

— Як не було? Куди ж я подівся?

— Ну, значить, не приніс ще тебе лелека, — батько смішно стовбурчпть біле остюччя вусів, потім серйозно: — Було те, сину, в двадцятому. Ми тільки побралися. Мати в обозі, а я з третьою ротою — на прорив, до Богуслава. Зійшлися на Росі з поляками. Лобом в лоб стукнулись. І в нас багнетів немає, і в них так само. Давай у рукопашну. Хлопців моїх обойма, а в них батальйон, не менше. Пруть, валять, як сарана, п’яні в дим. Трупом, тілами нас завалили, сніг аж чорний. Зубами просто гризли тих, хто ще стояв. І в цій гарячці жахнуло мене в спину. Куля сюди й навиліт, — батько торкнувся лівого плеча. — Вже й не знаю, як згребли мене, безкровного. Коли очнувся, хотів на бік повернутися — еге, задубів, лежу колодою. І хитає мене сюди-туди, як полову в решеті. Ліва рука, немов чужа, бовтається десь у повітрі. «Куди ж мене кинули?» — думаю. Дивлюсь: старенький вагон. Внизу, на полу, очевидно, збилися в купку люди. Жмер, Падня, Залойко — всі мої, з третьої роти. В тамбурі, бачу, вогник блиска, буржуйка, вартовий куняє, білополяк. Значить, везуть нас, думаю. А куди? У свій тил? Чого ж роздягли до рубця?

На розстріл — точно. І тут неясно зринуло, як нас у Богуславі допитували — занили десна, де вибиті зуби. Ну ось, думаю, і все, Андрію, відвоювався. Згадав хлопців своїх, з якими побратався в окопах, на фронтах революції. Згадав степ інгульський, батьків. Сказав останнє слово Оксані, матері твоїй. «Пробач, — сказав, — солдатська доле, що з-під вінця вийшла ти вдовою…» Отак прощаюся з жінкою, з молодим життям, а тим часом, несвідомо, ковзаю здоровою рукою по стіні. Да, забув: лежав я на верхній полиці; видно, хлопці поклали мене, бо весь у крові. Загледів, нарешті: поруч вікно, замерзле, пальцем проведеш — рипить, наче крохмал. Морози люті стояли в ту зиму. Спідня сорочка прикипіла до скла, живцем одірвав її. Лап-лап рукою по рамі. Гвіздок. Лежу й розхитую бездумно його. Коли це дмухнуло снігом — рама відхилилась. Чую: стукотять колеса, вищить хурделиця. Поїзд тихенько повзе під гору. А мене вогнем обпекло. «Це ж порятунок!» — думаю. Підкликав Залойка, здоровий мужик був, жеребця кулаком збивав. «Тихо! — кажу. — За мною по одному»… Вийняв раму, згорнувся калачем (помирать — так з музикою!) і сторчма у замет.

Словом, на ранок прийшли до своїх. Всю ніч блукали нетрями, босі греблись по снігу, ледь живі були, а таки доповзли. Нас уже списали в штабі. Розвідка донесла, що мене й хлопців повезли на страту в Совиний яр, а ми — здрастуйте, явились із того світу… Уяви собі, Вовко, чого тільки не передумала тої ночі наша бідна матінка!

Тоді було таке юне, таке чисте небо, десь мирно вуркотав комбайн, сонцем пахла житня солома, Вовка ще не знав страшної буденності війни і слухав батькову розповідь, як одну з небилиць про злого змія; тоді війна для хлопчаків була не більше, як захоплююче кіно, де ура! вперед! дайош на Махна. Війна-голодавка, війна-каліцтво прийшла до них пізніше. Мабуть, лише зараз, коли Вовка тримав у руках батьків косинець, давня казка про втечу з полону обернулась для нього жорстокою правдою. Ніч, хуртовина, майже голі бійці, закривавлені, обморожені, продираються хащами, повзуть по заметах, по глибокому снігу. Ноги як подушки, обвуглені щоки, вони падають, знов бредуть, і одна думка веде їх, напівживих: на волю… до своїх… Степ і небо — для крилатих.

«Хто ж з окопів тікав? Батько?» — силкується зрозуміти Вовка материні слова. Йому здається, що Надійка хмурить лоб, хоче по-своєму втішити: «Всі вони, Вовко, такі… батьки». «Брехня!» — жарка пітьма застеляє очі йому, хлопець стримує крик, торсає матір:

— Звідки він тікав? З німецького табору?

— Що з тобою, сину? — мати стурбовано гладить його спітнілий вихрик, його нервово напружену шию. — Радість така… живий, озвався батько. А ти…

— Ну, скажи, скажи!

— З табору, звісно. Тричі нору копав під колючим дротом. Раз уже вирвався був. Зловили… Собаками. В барак до смертників кинули. Але тут наші… В кільце, звільнили весь табір.

«Ну от, бач!» — зиркнув Вовка туди, де мружилась, догорала свічка. «Я ж нічого, Вовчику, — тріпнула кісками Надя. — То здалося тобі…»

— А зараз куди він, — допитувався Вовка, — на фронт чи додому?

— Пише, що для служби вже не годиться. Перевірять їх і відпустять… на поправку. Там, видно, сама тінь од людей.

— І батька перевірятимуть? Хіба не знають його?

— Ех, дитя, дитя! — журно усміхнулася мати. — Світ для тебе — п’ять пальців. А ось подумай: ні орденів у нього, ні документів… Все пропало. Хто він — не заглянеш у душу. Того й передав батько цидулку одним товаришем: так і так, мовляв, якщо живий хтось із рідних чи знайомих, хай напише в комісію, ким він був, як воював ще в гражданську, як під обрізами закладав комуну в степу.

— А знаєте, що ми пошлемо татові? Ой, зараз побачите! — Вовка випурхнув з материних обіймів, скочив на кушетку, шурхнув рукою під стіну — туди, де ховав свій автомат, але витяг не «ППШ», а невеликий пакунок. — «Що це?» — підхопилася мати. Василина й Надійка теж підійшли до збудженого хлопця. Трісь! — лопнула зав’язка, на підлогу впав якийсь шкураток. Вовка зубами розірвав спідню обгортку — так нетерпілось йому! — і щось вишнево-гаряче блиснуло з ватяного кубельця.

— Пізнаєш? — передав у материні долоні те, що іскрилось жарким рубіном.

Трояниха обережно ступила до вогню. Усі четверо схилились над свічкою. Надійка, як те мишеня, просунула голову поміж дорослими. Її очі, повні дитячої цікавості, так і тяглись до Вовчиної знахідки. Перше, що вона побачила, — широку й темну долоню бригадирки. На долоні — мідний кругляк. Ні, не простий кругляк, а ціла картинка, витиснута в металі. Ось підковою — вінок із дубового листя. В центрі, як сонце, маленьке вічко, від нього промінь — багнет, молоток і, очевидно, плуг. А над всім цим — червоне знамено, стяг революції з палаючим закликом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

— Орден, — сказала Надя.

— Орден, — сказала Василина.

— Орден, — сказала мати. — За Перекоп Андрію дали… Орден Червоного Прапора. Фрунзе йому вручав, як зараз пам’ятаю той день…

Трояниха, немовби опам’ятавшись, здивованим поглядом обвела хату, знайшла притихлого сина — тут він, під рукою.

— Волошко… де ти взяв? Як ти зберіг?

Хлопцеві наче кропивою натерли щоки — так пашіли вони. І голос охрип від хвилювання. Збиваючись, Вовка розказав, як воно було. А було дуже просто. Коли німці підійшли до села, кинулись хлопчаки рятувати своє найдорожче. Той іспанку ховав — під стріху, той наган з пістонами (все-таки зброя!) — у колодязь між цямрини, той заганяв у депо-димохід свій паровоз (бо червона ж зоря на ньому!).

А Вовчин скарб — «Читанка» та казки Пушкіна. І ще він згадав про ту коробочку, де батьків орден. О, він добре знав, де лежить оксамитова коробочка! Заплющив би очі — і то знайшов би її (у шафі, на верхній полиці). Не раз, коли дома нікого не було, Вовка із лави дерся на полицю, відкривав тайком зелену кришечку і вбирав очима жар пломеніючого на сонці прапора. Цок-цок, цок-цок, — клацали в хаті дзигарі, майоріло знамено, вривалися в тишу будьоннівці, і він сам, червоний барабанщик, летів попереду на шаленому коні…

Тоді, влітку сорок першого, як хрестаті танки заволокли пилюгою степ і небо задихалося від чорного диму, Вовка подумав: «Хіба можна це — Пушкіна і бойову нагороду — лишити на виду, на глум ворогам?» Словом, «Червоний Прапор» він запакував у коробку протигаза («Пригадуєш, мамо, тато навчали колгоспників, як рятуватись від смертельного чаду?»), а книги просто зв’язав мотузком і закопав під грушею. Казки й «Читанка» зотліли — одна порохня. Дмухнеш — розсипаються попелом. А орден, бачте, зберігся…

— Он ти який, сину! — повела бровою мати; вона, та не тільки вона, а й Надя, й Василина дивились на Вовку так, ніби він справді зробив щось геройське. — Батькові напишу, хай порадіє… То може й нагородна книжка вціліла?

— Аякже! — вигукнув хлопець. — І її запечатав у протигазі. Ось вона. Пожовкла трішки.

— Дай, дай сюди, — мати хапком розгорнула «метелика», примружилася, з надією вдивляючись у стерті роками букви. — Вона, батькова нагородна!.. Ти не знаєш, Волошко, яку послугу зробив! Неоціниму! Ну все — буде наш батько дома. І скоро…

— Зараз давай одпишем йому!

Чи то Вовка різко повернувся, чи то свічка з’їла весь гніт, — вогник плюскнув і погас. Впала пітьма на плечі, огорнувши кожного чорним сповитком. І материн голос, здається, долинув із-за глухої стіни:

— Біда з цьою сліпотою. І присвітить нічим. На завтра доведеться відкласти.

— Чого відкладать? — мовила з пітьми Василина. — Підемо до Яценків, там і напишем гуртом.

— Там і напишемо! — Вовка знайшов материну руку, потяг на себе. — Пішли, мамо, пішли!

І шмигонув наперед, відхилив рипучі двері, ніби просигналив: гайда, гайда, швидше збирайтесь! Повз нього пройшла мати, Василина, за нею, як на поводку, Надійка. Вовка останнім вискочив на вулицю. Пізній вечір дихнув у лице грозовою свіжістю. Видно, збиралось на дощ. Над степом здіймалась темна стіна, і хтось бив по ній велетенським кресалом, струшуючи на землю сині іскри. В повітрі пахло смаленою губкою. Десь близько, за хмурою землянкою, почувся тоненький дівочий сміх.

— Це ти, Олю? — спитала бригадирка.

Мовчанка. Шепіт. Потім несміло:

— Я, мамо…

— І я! — гордим баском (Деркач!).

— Куди ви… так пізно? — озвалася Ольга.

По голосу Вовка зрозумів, що Ольга з Яшкою сидять чи стоять за горбатим каменем, який вріс у землю біля колишніх воріт; ось замаячило на дорозі біле Ольжине плаття, почулися кроки.

Трояниха сказала, чого й до кого вони зібралися.

— Візьміть і нас в компанію! — Яшка підвів до гурту свою щебетуху, таку тиху, винувато-пригнічену зараз. Обоє, відчувалося, пригашують у собі веселі яскринки, ніби стидаючись хмільного щастя, що раптом випало їм — незаслужено. Ще подумають люди: кому війна-горювання, а кому цілування… Оксана (вона розуміла настрій молодят) дружно поплескала Ольгу по плечу: «Не крийся, дочко. Не заганяй у темний куток свою радість — хай люди бачать і відтають душею…»

Цілим кагалом рушили вуличкою, що нагадувала в потемках старе забуте річище. Мати ступала широко й твердо, і Вовка надав ходу, щоб порівнятися з нею. Легенько торкнувся її руки.

— Ма… Ти так і не сказала, де зараз батько.

— Хіба?.. На півночі, сину. Верстов за двісті од Архангельська. Морози, пише, були такі, що скелі з гуркотом лопались.

Вовка біг підтюпцем за матір’ю, і думки його крутились біля того непривітного слова — «північ». Звісно, це далеко від фронту, бомби на голову не падають. Але їм, скаліченим, після німецьких душогубок краще було б дома, де ласка й тепло. І чого їх довго тримають на холоді?

Хлопець не встиг розпитати, бо Яшка відчинив хвіртку, і всі повернули до Яценків. З вікон землянки падали дві променясті смуги, в їхньому світлі химерно визубрювалися стіни недобудованої хати. Жовтіли купи глини й піску, тут же валялись обаполи, стирчав розкарякуватий «козел» — від цього недавно голий двір наче поменшав, потіснішав.

«І в нас тепер сімейка, як в Омелька, пора за хату братися, — подумав Вовка, обминаючи тесані кругляки. — Тато прийдуть, а стіни вже готові, все-таки радість, на осінь — під новою стріхою…»

— Добривечір вам! Приймайте поповнення, — сказала Оксана, мружачись на світло; широким жестом представила свою бригаду: оце Василина з дочкою, бачте — соромливо усміхаються, а усмішка — то повернення до життя, ось мій пастушок, до всього хоче докопатися; а он — Яшка Деркач (любиться татарчук: русалку таку полонив!), а ото, мов калина, його наречена.

Яценки зустріли гостей дружним: «Заходьте! Сідайте!»

Хоч було й пізно, вся Яценкова родина (до приходу гостей) гріла чуби за хатньою роботою. Біля столу, де чадів каганець — важенна гільза з розплесканою шийкою — мудрував Денис над білоголовою цуркою: ножем вирізав щось таке, схоже на гранату. «А, товкач! — догадався Вовка. — Замашненький. І пшоно товкти, і часник розтерти». Поруч батька — Ілько; в губах його — дерев’яні кілочки, він бере по одному і — клац! — забиває в підошву «голодного» черевика, затиснутого між колінами. Уляна з дочками на лікті перемотувала пряжу, Олесь рачки ганявся за крільчихою. «Трусь! Марш, куцохвоста, під піч!»

Та всі кинули роботу, коли завітали сусіди.

Не змовляючись, встали, загуркали стільцями, той садовив на покуття Оксану, той припрошував до столу Василину й Надійку, Яценкові дівки стовпились коло Яшка та Ольги, а Лесь уже туркотів щось смішненьке на вухо Вовці.

Денис піднявся з-за столу поважний, врочисто-серйозний, як весільний батько. Всі притихли.

— Сорока рознесла, Оксано, добру звістку, — звернувся він до бригадирки. — Кажуть, нібито скоро буде в нашому колгоспі голова, а в твоїй сім’ї хазяїн. Так воно чи не так?

— Ой, Денисе! — зніяковіла од пишних слів Трояниха. — Ви наче сватаєте… Чи буде голова в колгоспі, не знаю, а от хазяїн, може, незабаром повернеться.

— А раз так, — вів своє Денис, — то не завадило б щось ковтнути. Щоб легенька путь стелилася Андрієві додому. Як думаєш, стара? — моргнув хитрувато жінці.

Білолиця Уляна заметушилася по хаті, виставляючи посуд на стіл.

— У мене трошки медку настояно, — гомоніла вона збуджено. — Приховала бутильок від німців, знала — ще прийде свято… Я така рада, така рада за тебе, Оксанко. Вже й поплакала, й помолилася, щоб доля тебе не обходила.

Потіснившись, вони сіли круг дубового столу. Сплелись їхні руки, погляди, зворушені серця. В цю хвилину кожен відчував, що він з однієї сім’ї — солдатської, що кожному з них, Федорі, Олесю, Надійці, усміхнулося щастя.

Уляна розлила медову «шипучку», і, поки вона обходила всіх, Вовка тихцем лизнув бульбашисту піну, яка грибком здіймалась над кухлем: солодка, аж в роті злипається!.. Перший тост виголосив Яценко — за те, щоб навіки згинула війна, щоб знов залюднилися наші села, діти росли в добрі та щасті, а старим якщо й помирати, то своєю смертю.

І потекла щира селянська бесіда. Згадували про Вовчиного батька, про довоєнне життя, про те, що було та билом поросло… Уляна підсіла ближче до Троянихи, голубила її, натруджену, ласкавим поглядом, все припрошувала: «їж, їж, бо ти, сердешна, надірвеш себе» — а потім тихо мовила:

— Від людей чула я, сестро, як ви з Андрієм побралися. З пекла самого, кажуть, вискочили…

— Розкажіть, мамо! — попросив розпашілий Вовка.

— Розкажіть, розкажіть! — напосілись Ольга з Яшкою.

— Та що казать? — обвела бригадирка стіл збентеженим зором. Задумалась. — Було в нашій сім’ї десять голодних ротів: три брати, а то дівчата, дрібненькі всі, як горох. Поміж ними я найстарша. Жили ми на хуторі Михайлівському (під Лозовою це). Лихий був час. Станція під боком, що не день — бій, колотнеча, один вривається, другі тікають. Хутір до пня спустошили, хоч у старці пускайся… І ось заходять на постій червоні. Серед командирів — Андрій, молоденький такий, відчайдушний. Прогарцює на коні під хатами — в будьонівці, червоний бант у петлиці, реміння навхрест — всі дівчата на тинах сушаться. Подружились ми з ним. Зустрічались вечорами. А тут: «В ружжо! Тривога!» — налетіли денікінці. Рубались, рубались наші, та відступили. А ви, може, чули, що робили біляки з дівчатами, котрі, як вони казали, продались москалям. Страшне робили. На людях глумились, а тоді на шматки різали… Сиджу я в клуні, повний двір нальотчиків, жду смертного часу. Коли це вночі стук-стук у віконце. Андрій! По стуку пізнала: він! Підхопив мене та в сідло і — «Держись!» — кресонув галопом. На хуторі гвалт, гахкають з темряви, чую — погоня, цьохкають кулі, а ми летимо, як у прірву. Втекли до своїх! А потім куди Андрій, туди я; санітаркою була, на всіх фронтах пройшли з мужем рука в руку. Всяко було — і в мочарах тонули, і під снігом коцюбли. Та не жалкую, ні! Щаслива… Дай боже молодим такої любові…

Змовкла Оксана. Сиві пасма від каганця заплутались у тугій косі, що важко спадала на її плечі. Схилила мати посріблену голову, поринула в спогади. В землянці мовчали, немов боялися погасити довірливий пломінець, який освітив найінтимніше — те, що людина відкриває не часто.

Оксана рвучко підвелася, струшуючи з лиця задуму.

— Ой, засиділись як! — І сказала, чого вони, власне, прийшли до Яценків.

— Значить, бумагу в комісію? — перепитав Денис. — Добре, складемо такого акта. Зараз же помізкуємо й складемо. Від імені всього колгоспу. І кожен в селі підпише, бо любили Андрія, як правду саму. Ніколи душею не кривив, для себе й тріски не брав, все — для людей, для громади. Жив чоловік, як на долоні…

Денис коротко й діловито розпорядився — і сім’я кинулась виконувати батьків наряд. Уляна вмить нашкребла з димоходу сажі, сколотила маручкий порошок у гільзі — готове чорнило; знайшовся й папір — Лесь відбатував клапоть мішковини, яка пресувалась, видно, із солом’яної дерті; Ілько витяг з віконниці старе (ще довоєнне!) іржаве перо, ниткою прив’язав його до палички.

— Сідай, Ільку, до вогню, — наказав батько. — Ти мастак на писанину, тобі тільки в штабі служити.

Ілько підсів до каганця, схилився над папером.

Яценко, нахмурившись, заходився міряти землянку — до печі й назад, до печі й назад. Наче виношував у собі дозрілі ваговиті мислі. Кілька пар очей стежило за ним. Рип-рип, рип-рип — маячила перед сліпаком велика Денисова постать.

— Катай! — мовив перегодя Яценко. — Так, сину, почни: Вельмишановні ревізори…

Ілько заскрипів саморобною ручкою, прискало чорнилом роздвоєне перо, то спотикалося на рудих бугорках, то скакало, як плуг, що розтинає жилаве коріння. А батько повагом кидав і кидав у тишу одвіяні слова, і вони, немовби зерно, лягали рядок за рядком на заволоченому полі.

— Так чи не так я кажу? — час від часу зупинявся Яценко.

— Так, сусіде, так, — схвально кивала бригадирка. — Прямо з душі моєї черпаєте…

Сюди й туди, сюди й туди ходив, як маятник, розміреним кроком Яценко; і трепетний вогник хитався то в один бік, то в другий, і всі присутні водили очима за тінню, що повзала по стіні. В Ілька занила шия від напруги, від незвичної роботи.

— Нум, рапортуй, що ми там посіяли, — попросив батько сина-писарчука.

Ілько розправив занімілі плечі і, немовби школяр, голосно по складах прочитав:

Вельмишановні ревізори!

Пишуть вам колгоспом громадяни села Криничуватого Бобринецького району Кіровоградської області. Серйозне діло маємо до вас. Чи не могли б ви спішно відпустити нашого земляка, який був до війни бригадиром? Звать його Троян Андрій Васильович. Він, кажуть, воювати не годен, а нам дуже треба для общої пользи. Увійдіть в наше положення. Землі в нас багато, хоч купайся, а жива сила яка? — баби та діти, і їх з половину, бо село згоріло вщент, кого вбили, кого й у Германію погнали, досі не вернувся. Така, бачте, ситуація, а тут ще біда — нема хазяїна, котрий з головою взявся б за колгосп та підняв людей.

Пойміть нас, товариші, і віддайте назад бувшого бригадира, велика надія на нього. Нащот біографії не сумнівайтесь: чоловік він партійний, заслужений. Про геройство його в газетах старих писали, портрети в районі висіли, цей факт можна перевірить. А краще пришліть комісію: тут вам кожний за Андрія скаже. А чи був коли-небудь напідпитку, а чи словом поганим обізвався до меншого — зроду за ним такого не велося. Загадає, бувало, людям: те-то й те-то треба зробити, так старе й мале виходить у поле, і він у гурті працює, і ми були в районі першими.

У зв’язку з цим поголовно просимо: пришліть на хазяйство Андрія Васильовича, ми хутенько з жнивами упораємось і фронту підсобимо хлібом.

В чім і розписуємось усі, хто живий.

…Рано вранці, до початку роботи, Вовка обійшов село з Денисовим листом. Дід Аврам, прослухавши колективну заяву, зауважив, що написано сучкувато, що він, мовляв, додав би щось живеньке — про те, як любив Андрій поспівати з жінками на косовиці. А загалом, сказав дід, бумага правильна, за таку людину поручились би головою і жона, і дочка, і обидва сини. І дід поставив за себе і за всю сім’ю п’ять підписів-закарлючок. Баба Ониська, що навпомацки вишивала полотняну сорочку (не на весілля, бува?), заохкала: хай скоріше повертається Васильович, то, може, призведе до розуму жевжика, Яшку її оглашенного, бо геть одбився від рук. «Отак, єй-богу, з Максимом було». — І баба згадала, як Андрій на віжках тримав її старшого літуна… В кожній хатині щось нове й нове чув пастушок про батька, і серце його повнилось гордістю, і він лише зараз усвідомив, що батько живе не тільки в їхній землянці, а й тут в Ониськи, і в Дині, і в Яценків. Він остався з людьми, як совість.

Того ж дня Ольга понесла на пошту цупкий пакет, в якому лежав усіяний підписами лист і орден Червоного Прапора.