Землянка

6

Гукнувши пастухам: «Сідлайте, шкілєти, свої кози!» — Яшка Деркач направив коняку до переходу, який настелили наші сапери поруч зірваного мосту. «Так-так, так-так», — заговорили обчовгані дошки під копитами. Кобила з хрускотом вигинала хребет, ледь здибуючись на гору. Яшка сказав «соб» і повернув на Купівщину. Зупинився коло землянки Троянів («Тпру! Несеш як навіжена!»), хвацько поправив пілотку:

— Тітко Оксано!

На вулицю визирнула Трояниха, в чунях на босу ногу, в обгорілій хустині вузлом на спині.

— Дивіться, що в мене.

— Скажи, навожденіє! Де ти знайшов?

— У Терновій балці.

— Оце по-хазяйськи. Для колгоспу згодиться.

— Така моцна, що й трактора перетягне… Стій, бенерювата! — пришпорив чахленьку шкапину, і вона, як туман, попливла вуличкою.

Яшка Деркач із шумом заїхав у двір Ольги-переселенки. Її та сестру Марусю німці вигнали з-під Воронежа, і вони, як усі біженці, пережидали негоду по українських селах і хуторах. Тоненька, в’юнка, мов школярка (і не скажеш, що дівка на виданні!), Ольга захоплено сплеснула в долоні. Все у неї дрібненьке — носик, вушка, підборіддячко, і все аж посміхається. А бравий Яшка підсмикнув галіфе, по-парубоцьки перекривив дівчину:

— Подь суди, Олькя!.. Ой ти, Ольга, Ольга молодая, забрали козаки, повезли з собою. Пойняла? Виходь увечері на свіданіє…

— Яшечка-комашечка, — чистою українською скоромовкою зацокотіла Ольга. — Ти ж малопуценький. Пригорну тебе — і не пискнеш.

— Ну-ну! — насупив руді брови Яшка. — Це ми подивимось.

Він хотів скаженим алюром вилетіть із двору («Прощай, моя дівчинонько, до другої весни»), але кобила не пішла на смертельний (для себе) риск — обережно винесла Яшку на битий шлях. І Деркач, сполошивши Яценкову сім’ю, в оточенні галасливої обідраної дітлашні проїхав уздовж усього села. Люди виходили з темних землянок, мружились на сонце, перегукувались один з одним. Мабуть, щось тривожне, весняне проклюнулось у захололій душі степовика.

Оксана Трояниха вже не могла навернутись до запліснявілого погрібця. Тугіше стягла під пахвами хустку, побрела, тиха й задумлива, до кузні. Серед іржавого залізяччя знайшла старий леміш, обривком дроту підвісила його до стовпчика.

Бам, бам, бам, — понеслось над Інгулом. Здавалося, то весна закалатала у дзвони, скликаючи людей на хліборобську раду. І звідусіль висипали жінки, діти, закислі в німоті баби та діди.

— Доброго дня, сусіди. Що там таке?

— Видко, власть приїхала.

— Не купанти, часом, повертаються?

— І скаже таке. Щоб вони в могилі поверталися.

Юрба обступила Трояниху, голодні очі вп’ялися в закутану жінку, що била і била в леміш, струшуючи на землю журавлиний дзвін.

— Ну що, люди? — сказала Трояниха. — Доки ж у ноpax сидіти? Ховрахи, і ті повилазили. Якось жити треба. За дітей думати.

— Та воно пора. Земля підсихає.

— Отам, на горі, і сіяти можна.

— Сіять, то сіять. Колгоспу ж наче нема.

— Мо’ старшого виділить?

— Трояниху. У неї чоловік бригадиром був. Хай береться Оксана.

Мов гора кавунів на возі — похилені голови криничуватців. У хустках, шапках, у картузиках. Сонце притрушує їх весняним ряботинням. А за юрбою, за скаліченим селом — рахманний степ, танками утоптаний, зливами прибитий. Хто підніме його? Чим? Голими руками? Удовиним потом?

— Мужика годилося б за старшого, — обняла Трояниха сумним поглядом натовп. — Може, ви, Денисе? — звернулась до старого Яценка.

— Ви мене знаєте, люди. Пиляти скажете — пилятиму, тесати — тесатиму. А до бригадирства руки не стирчать… Берись, Оксано.

— Берись, берись, Оксано! — загомоніла юрба.

— Ну, то слухайте, товариші колгоспники. У кого яке збіжжя є, жито чи просо, гляди, й пшенички вузлик, городнього насіння, картопелька — несіть докупи. А ви, Денисе, складіть комірчину, гуртом допоможемо, для посівматеріалу. Думаю, Кудим зерна підкине на розвод.

— Кахи-ках!.. Знаця, того й зерна жменя.

— Не скісняйтесь, діду, потрусіть приполи.

— Дасть бог врожай, восени віддамо.

— Та я що? Як люди, знаця, так і я. За родную власть…

— То й добре. А ви, молодиці, готуйте реманент, у кого лопата, вила, сапа, — держаки Яценко витеше, — завтра й у поле. Чого ж нам ждати?

— Звісно, і так засиділись, хай йому решето.

— Бур’ян пре, як з води. Не посіємо зараз — заглушить росточки.

— І ще, громадяни, одне. Попросимо Ольгу, хай після роботи, — не часто, коли зможе, — на пошту в Сасове бігає. Вона моторненька. Дивись, новину принесе, як там на фронті, а й раптом письмо.

— Письмо… письмечко… хоч би вісточку, — зашепотіли спраглі за ласкою, за добрим словом осиротілі вуста. Наснилося, хай на мить, що зійшлися губи до губ: трепетні дівочі і жарини парубоцьких, зів’ялі від довгого чекання материнські й гіркі від пороху солдатські.

— Попросимо Ольгу?

— Ой, та я сама бігатиму! І ранечком, і вечерком, і за всяку погоду. Може й Марусинка озветься.

Можна було й розходитись по своїх кутках, але криничуватці топталися один коло одного. Оврам Диня шкріб п’ятірнею волосаті груди, плюскав тепленькими очками:

— Ех, Трояниха, не знала б ти лиха! Труснула мою душу, як грушу… У кого табачок?

— Пригощайся, Овраме. Звиняй, одна потрюха, шкварчить, клята, ще й стріляє.

— Я був живцем себе поховав. Глядь, жінки підняли.

— Наша женщина, щоб ти знав, як верба. Скільки не гнули, не топтали її, а вона коріння пустить — ожива!

— Нашому роду нема переводу. Не було й не буде.

Погомоніли степівчани і понесли весну в розтривоженому серці до своїх землянок. Прийшла ніч, місяць-молодик золотим серпом повис над Інгулом, зітхала темна вода в очеретах, зітхала українська мати, ворочаючись на лежаку. А місяць кликав її в росянисте поле, і велетрудні думи її проростали пшеничним колосом, і дзвеніла вона жаткою серед стиглих хлібів, і рокотала молотаркою, осипаючи на землю чисте зерно.

Хто зрозуміє твою душу, безсмертна матінко-вербо? Хто оспіває тебе?

Ще ранішні тумани, як череда сивих волів, блукали над берегами, ще мерехтіли зорі в холодному небі, а Яшка прокинувся і тихенько, щоб не розбудити свою охорону (почне мати сваритися — до вечора не переслухаєш), тихенько поставив казан на плиту. З теплою водою, з ганчіркою вийшов на вулицю. Прісна росичка зволожила йому губи, од свіжого вітру закололо під грудьми. Коло землянки дрімала трофейна кобила, уткнувши морду в корзину. Яшка налигав її, як теля: мотузку на шию і до пакола. Та коли б і не прив’язав, а просто забив кілок: «Стій мені тут!» — нікуди б не рушила. І куди їй, бідній, рипатись?

— Зараз тебе, бродяго, наваксуємо! — сказав Яшка. — Шик і блєск, пойняла?

І заходився шпарити охлялу скотину. Вся вона — як рубель. Махне Яшка рукою — торохтять її ребра, і кобила аж падає з ніг. «Терпи, моя люба, прив’яжу тебе до дуба», — та ганчіркою з другого боку, та під пузом, та по стегнах. І терпить, щулиться бідолашна, коли Яшка обсмикує реп’яхи, тріскою видлубує лишаї, шарує коростяну холку. «Де ти набралася зарази?» — і знов її літеплом із казана. Валить пара, лізе повсть, стікаються густі дзюрки по жолобках між ребрами. Яшка угрівся за роботою, тільки ноги прихвачує морозець — вода в калюжі, що розлилась на землі, одразу холоне. Щоб не застудить свою любу, Яшка насухо витер її драним піджачком.

— Ну, все! Як новенька…

І справді — кобила посвіжіла. То була брудно-сіра, плямиста, а це, дивись, гнідою стала. І шерсть піднялась, залисніла. І реп’яхових китичок — як не було.

— Після купання, казали батько, годиться кров розігнати, — Яшка ухопився за гриву і — гой! — сидів уже на коні. — В атаку!

Поїхав Яшка у степ стрічати весняне сонце.

Тим часом неквапливо прокидалось село. Закучерявились димки над тихими гробками. Десь мекнула спросоння коза. Гуркнули дверцята. Потягло одвареним лушпинням. Оврам Диня, босий, розхристаний, став на порозі, потягнувся на чисту зорю: «Присмалить сьогодні», — і пішов розвішувати чуні на кілках. Жінки висмикували з-під дашків іржаві лопати.

— Настю! У тебе держалки нема?

— Казала бригадирша, Яценко стеше.

— Ага, ось він іде.

Денис Яценко вів до кузні всю свою артіль. Сам він ішов попереду, в руці — ящичок з інструментом; за ним Ілько з пилкою й сокирою, потім Уляна з вилами на плечі; далі, низкою — дочки й два хвостики, Олесь та Катруся. У дівчинки вузлик з харчами, в Олеся — гільза й щітка. Як по команді, Яценки зупинилися коло кузні, де вже копалась серед брухту Трояниха, склали свої речі і за батьковим наказом стали розгрібати місце під стіною.

— Що там буде, Денисе?

— Майстерня.

— А я наковальню знайшла й молоток. Без ручки.

— Ілько, на поміч тітці Оксані.

Плечистий, дебелий Ілько, ані слова не сказавши, викотив репану колоду, поставив її на «попа», прилаштував наковальню і мовчки взявся стругати ручку для молотка.

Одна за одною підходили до кузні жінки. Хто босий, хто в чунях, хто у свитці, а хто й в обтріпаній солдатській шинелі. Ольга-переселенка прибігла в рябенькому платтячку, чорна коса бубликом, на щічках ямки, але губи сині сьорбають ранішню юшку.

— Замерзнеш, дівчино.

— Марш додому, Ольго, — це бригадирка. — Душу накрий.

— Що ви, тіточко? У мене кров молода.

— І розум зелений.

Ольга залискала п’ятами по дорозі.

Жінки розбились на дві купи. Кому держалко треба — до Яценка, кому лопату поклепать, терпугом поточити — до Троянихи.

А за стіною кузні Олесь із Волошкою, що підігнав сюди рогате військо, трудились над лозунгом. Для більшої переконливості намалювали зірку і багнет навхрест із шаблюкою.

— Здорово! «Всі сили на допомогу фронту!»

— Аби ще: «Смерть фашицьким розбійникам».

— Немає де.

— Зліпить твій батько комірчину, намалюємо. Тільки цур — удвох, добре?

— Вов, Я завжди…

Олесь раптом замовк — здалеку донеслось уривчасте пахкотіння. «Пах-пах-пах», — так вистукував (до війни ще!) маленький движок, що качав воду до ферми. Звідкіля він узявся? Хлопці глянули у берег — і сліду водокачки нема.

— Мотоцикл газує! — вигукнув Олесь і паказав щіткою на гору.

З бобринецької сторони, по величезних груддях, вистрибував жук-плавунець. Дорога була розбита, як свіжа рілля. Колись уздовж грейдера тяглась телефонна лінія. Тепер деінде чорніли вивернуті стовпи, похилені в різні боки; вони скидалися на підпилих парубків, що поверталися з буйної гульби та й загрузли в болоті. Між цими стовпами й петляв мотоцикл.

Всі, що були коло кузні, з напруженою увагою слідкували, як гребеться по грудках «іжевець». Ось він, фиркнувши, вискочив на толоку, підкотив до гурту. Мотоцикліст, літній дядько в сірому плащі, в кирзових чоботях, заглушив мотор, зняв клейончаті рукавиці.

— Так оце і є Криничувате?

— Ніби воно.

— Фю-у-ув! — присвиснув дядько. — Ніколи не пізнав би. Був тут у тридцять дев’ятому — гриміло село.

— Загриміло, як бачите… А ви щось скажете?

— Скажу. Може, чули — наша область збирає кошти на танкову колону «Кіровоградський комсомолець».

— У вас є табака? — підійшов до гостя Оврам Диня. — Нема табаки, гм… Тоді покажи пашпорт чи який білет… І не стрижіть, звиняюсь, мене зіньками. Бо їздив тутички один молодець, казав, на ескадрилю «Сталінські соколи» збирає. Збирав, збирав, а виявилось — пройдисвіт. Голих людей обдирав. Отак.

Мотоцикліст усміхнувся — розбіглись під очима веселі борозенки.

— А-а-а! Чував про такого. Спіймали авантюриста, і сидить він там, де й Макар телят не пас.

— Правильно. Щоб не паскудив совєцьку власть.

— А я, люди добрі, з «Червоної зірки». Слюсар. Ось документи.

— З Кіровограда?.. Казали ж, нема заводу, розбили.

— Правду казали. Зірвали німці нашу «Зорю». Гора цегли — не підійти, не підступить. Та все ж відбудовуємо.

— Ой, скоріше пускайте завод. Бо нема ні плуга, ні борони, ні сівалки.

— Знаємо, товариші колгоспники. Знаємо вашу біду — з усіх сил стараємось. Аби ви бачили: і вночі горять прожектори, по три зміни робочі вкалують, тут і сплять, тут і їдять (цілими сім’ями приходять), по камінчику цехи піднімають…

Степівчани щільніше обступили гостя; дітлахи з-під материних рукавів блискають соромливими оченятами; Олесь із Волошкою як не розірвуться — кортить і мотоцикл пощупати, і цікавого дядька послухати. Трояниха притискує до гарячого лоба долоню (після тої пожежі — пече вогнем голівонька) і стиха питає:

— Скажіть нам, що в області робиться.

— А те робиться, що й у вас. Оце їздив по селах — кругом розор, люди потроху піднімаються. Збирають насіння для сівби, корівок до ярма привчають.

— Корови у ярмах?.. Чого не придумаєш натщесерце!

— Ваші сусіди-бобринці вже й у поле вийшли. Землю боронують та, казали, по цілому й сіяти будуть… У кого є хліб — здають у фонд Червоної Армії. Ну й усі трудящі готують подарунки солдатам до Першого травня.

— А який же воно день? Єй-право, забули.

— Дев’яте квітня. Три тижні до свята.

Нежданий гість із Кіровограда, з якого не спускали очей криничуватці, відгорнув полу забрьоханого плаща, витяг із кишені газетку. Газета маленька, потерта, але кожному не терпиться хоч торкнутись до неї пучками.

— Подумали ми на заводі, подумали та й написали до газети. Так і так, написали, горимо бажанням допомогти рідній армії. І вносимо трудову копійку на танкову колону, щоб громила вона ворогів, щоб наші сини і батьки, наші брати і сестри, які зі зброєю в руках…

— Ой, самі бачили: нелегко їм, горьованим.

— Нам хоч небо не пада на голову…

— …і земля не рве наші душі.

— Що казать. З кожної сім’ї — кровинка на фронті. Скільки їх полягло, сердешних. У пекло пішов би, аби заступить од смерті.

— То як, громадо? — мовила Трояниха. — Для святого діла, щоб війна не сиротила наших дітей…

— Гайда, жінки. Де що є — для своїх же рідних. Камінь, і той віддає тепло. А ми ж люди.

Колихнувся натовп, захлипали солдатки, витираючи хусточками непрошені сльози. І діти зашморгали носами, уткнувшись матерям у приполи. Здавалося, вітер гойднув ковилу, і вона, розпустивши сиві коси, роняла на землю гарячу росу.

— Волошко, — покликала Трояниха сина. — Збігай додому. Там за батьковим портретом, під картонкою, пошукай…

Хлопець летів додому щодуху, тільки в дворі озирнувся: повз нього пролопотів брезентом Олесь, хлопчаки й жінки теж поспішали до своїх кутків. «Я перший!» — Волошка скочив по східцях, турнув ногою дверцята, і задушлива пітьма землянки огорнула його. Навпомацки знайшов коминець, уперся пальцями в холодну слизьку стіну. Ось і рамка батькового портрета. Від швидкого бігу тенькало серце, волога картонка вислизала з рук. Насилу! Попався-таки гладенький папірець. «Це для вас, тату. Аби ви знали, як зболілась мати за вами. Як ви наснились мені, тату, минулої ночі. Ніби удвох пливемо по Інгулу, щось тягне-тягне мене на дно, я кричу і… прокидаюсь. Де ж ви зараз, батьку? Чи живі-здорові, чи спочили серед степу, де трави шовкові?»

Волошка просунув руку за коминець — до полотняної торби. Не раз, як починало ссати йому в грудях, він підкрадався до запічка. Полохливі пальці нащупували плескате гарбузове насіння. Вони, оті солодкі запашні бубки, зваблювали хлопця на злочин. Але пекуча згадка пронизувала мозок. То було за Купцем. Вітер гнав по степу хмари колючого снігу, а мати повзла у село по заметах, греблась до вечора у попелищі. А як стемніло, заклякла, чорна від сажі, принесла в землянку батьків портрет, документи в шкіряному згортку і цю торбину. Цілими ночами сиділа мати над ворушкими зернятками, перебирала, сушила їх, розкладала по вузликах. Мабуть, їй пахло тоді весною, і вона не вмирала лише тому, щоб зберегти крихітне життя, яке причаїлося під шкаралупою насіння.

Хлопець пошастав у запічку — де ж вона, згубна торбина? Зникла. І гаряча хвиля, що підступила до горла, зразу відринула. Очевидно, мати здала насіння в колгосп. І добре — не буде спокуси.

Легко зітхнув, легко вискочив хлопець на сонячне світло.

Кіровоградський дядько ждав його біля мотоцикла, притиснувши камінцем зошиток, що тріпотів білими крильцями на вітрі. Вовка тицьнув зібганий папірець.

— Оце все. Хіба ж думали…

— Сторубльовка! Молодець. Добра куля в пику фашистам. Розпишись.

Волошка перший вимахнув закарлючку в списку. А потім прибіг захеканий Олесь («Спізнився!» — жалісно затрусив губою), пришкутильгав босий Оврам Диня, потяглись жінки. Викладали соромливо потерті, вицвілі червінці.

— Щоб кінчали скоріше. Хай йому решето.

— І додому вертались. Вже й забули діти, які-то вони.

І знов гомоніли, згадували своїх односельців, що як пішли в сорок першому, так ні слуху ні духу. Журилися, думали гуртом, як починати сівбу.

Приїжджий дядько склав папери, взявся за руль мотоцикла. І тоді Яценко, що досі мовчав, пойнявся, покахикав у кулак і нарешті зважився:

— Ви б газетку нам лишили, га? Ми обережненько, не порвем та й усім колгоспом почитаємо.

— Одна в мене, але вам не відкажу.

— То може й перекусили б з нами? Соромно — гостя ні з чим відпускати.

— Спасибі, добрі люди, за ласку. Ось першого плуга зробимо, сам привезу до вас, тоді й почастуємось.

— І вам спасибі. Всім робочим скажіть спасибі.

Мотоцикл застрибав по груддях. Хлопчаки підпихали його ззаду, жінки ойкали, як тільки підкидало чоловіка.

— Ой, ще розіб’ється!

— Хай боронить його мати-земля.

І довго, аж поки не одгуркотів мотоцикл за обрій, проводжали матері людину, що своїми руками сталить лемеші та виковує борони.

Наплодила війна бур’янів.

Де білопінно шумувала гречка, де задивлялися в небо соняхи, де котились пшеничні хвилі до обрію, там поселився одвічний ворог людини — бур’ян. Темним лісом піднявся осот, лобода, свиріпа, вівсюг. А за ними другий ешелон, ще агресивніший — полин, ковила та пирій. Неначе прокинулась дика сила прастепу, щоб витіснити людину за межі своїх володінь. Скільки часу мине, скільки поту проллється, поки знов залисніють чисті пари на колгоспній ниві.

Яшці доводилось раз по раз очищати борону. Сажнів двадцять проїде — і вже не борона, а подушка. Деркач зупиняє Трофейну. Їй тільки й треба цього: стане, коритцем одвісить губу і вже куняє. А тим часом хлопець, грудьми підваживши борону, вискубує з-поміж зубів торішнє бадилля. Ге ж, спробуй-но, гвардія, обібрати його. Воно, як вимокле коноплиння, сплететься в такі жмути, що попокрекчеш, поламаєш пальці. А коли наб’ється сухий курай — легше, мабуть, їжака вискубти.

Та це півбіди.

Гниле коріння й молода травичка виволочується вкупі з землею. І буває, що хлопець шкребне чорним нігтем по залізу. Ну от, спіймалися, немов бубирці, патрони в іржавій обоймі. А це, щоб ви знали, ручка від німецької гранати. Стривайте, а то що підплигує за бороною? Диви, на провідку — тарілка чи якась нетутешня черепаха? Заінтригований Яшка обходить борону, схиляється над чорною в’юшкою. Лап за провідок — і відкинуло руку, наче іскрою вдарило. Міна! Як це вона, гемонська, причепилася? І не вибухла досі?

Яшка ні з місця. Ноги немовби вгрузли по коліна в землю. Серце покотилося-покотилося вниз, пропало. В грудях і в усьому тілі — холодець. Трясеться.

Ну, Яшко, аби гахнула міна, полетів би ти, хлопче, в один край поля, галіфе й пілотка — в другий. Точно!

І мама рідна кісточок не зібрала б…

Щоб не вчиняти паніки («Бо скажи бабам, кинуть лопати і хто куди»), Яшка озирається — чи нема нікого близько? — і мовчки береться до діла. Запускає коряві зсудомлені пальці під борону. Де ж той зубець, на який намотало провід? Все глибше просовує руку, а голову як повернув, так і держить, прикипівши зором до міни, оброслої зеленим мохом. Ніби хоче приспати, приворожити нечисту силу. Лежи, лежи тихенько, чума… От і все — провідок уже вільний.

— Ху!.. — Яшка витирає холодну пітняву з чола.

Потім бере на долоні слизьку тарілку і обережно, як по молодому льодку, несе її до бліндажа. На його сірій бетонній спині ціла гірка виволочених патронів, гранат, снарядів. А тепер і міна. Хай собі лежать до вечора. Скінчить Яшка роботу, підпалить гадючі поклади війни. Гавкне смерть на весь степ, скочить дибки востаннє та й захлинеться.

І знов Яшка смика за повідок свою шкапину, трощить бур’яни. Порохняве бадилля, жорстке й колюче, хльоскає батогами Яшку, обліплює реп’яхами кобилу. Пада гіркий сухостій під борону, пухкає сивим пилком, аж кричить немов, що його нагло цуплять за чуба. Та ряд за рядом вишкрібає борона трухле віниччя, і ширшає смуга поскородженої землі. Казала бригадирка, тут вони кинуть мішанку — овес та ячмінь. «Що ж воно вродить?» — питає Деркач у кобили. І бачить хлопець сумовите поле, де ледь просвічуються ріденькі колоски між будяками. Таки так, пізно вони почали, вже оно молода трава кущиться, заглушить вона ярину. Коли б хоч гребкою спершу стягти сухе, а тоді вздовж і впоперек пройтися бороною. Може і сьогорічну траву полякав би. Та хіба встигнеш одною конякою?

Яшка витрушує згребки, ногою збиває в одну купу. «Ей, пацанва, налітай!» — гукає дітлашню. Голомозі хлопчаки, якими верховодить Олесь Яценко, накидаються, немов жуки, на купу бур’яну, несуть його оберемками до вогнищ. На всій межі, від краю до краю загінки, палають вогні. Чорні дими підпирають небо. Скачуть багряні язики, пожираючи сушняк і зелені стебельця, згірклий дим захмарює степ. А малим — свято: замурзані, в сажі та в попелі, вони стрибають, як чортенята, через вогонь, борюкаються, регочуть. Коли ще в селі буває таке…

Йде Яшка степом, за ним виростають гігантські стовбури, внизу червоні, вгорі темно-лілові. Щось небуденне, врочисте в картині пробудженого степу. Загомоніла весна. Онде жінки з лопатами, діти знайшли забаву, дими сповіщають на весь район: ожило, озвалось Криничувате.

Часом позирає Яшка на гурт жінок, що копають грядку недалеко від траншеї. То для буряків та картоплі, їх не кинеш у занімілу землю. Поміж куфайок та піджаків ряботіє благеньке платтячко. Ольга вергає лопатою. Вона схожа на сороку, що заклопотано порпається в землі. Диви, як припала до роботи і не гляне… У Яшки свербить язик, хочеться йому зачепити дівчину. Може, позвати: «Сідай, Ольго, на борону, глибше оратиме»? Скажи — так вона відчекрижить: «Що я тобі, камінь?» А жінкам подай, насядуть на Ольгу: «Біжи, біжи, дівко, один парубок у селі, не прогав».

Не придумавши нічого путнього, Яшка зупинив Трофейну, весело посварився вишничиною: «Гляди мені, Ольго». Дівчина теж усміхнулася, блиснула білими зубками і за жіночими спинами підняла лопату: «Ах ти, руденький!» Від тої німої розмови залоскотало Яшці в грудях, тепла хвиля огорнула його і повела, усміхненого, між крилатими соняхами, що вставали з вогню над степом.

Бухає весна в Яшчине серце, і тече по жилах бентежний дзвін. Все довкола дзвінке і бентежне. І синя далина, і млосний дух землі, і розпашіле небо. Стань. Прислухайся. Чуєш? Далекий-далекий голос кличе тебе: «Яшо-о… Я-шо-о…» Хто? Звідки той голос? Він тут, він там, він розлитий в самому повітрі, що тремтить і переливається веселковими барвами. «Я-шо-о!» — І хлопцеві здається, що ноги не торкаються землі, що він летить, а під ним не сухі бур’яни — зелений розлив хлібів. Жита й жита — озером.

Жито — на життя.

Хліб — на свято людське.

І раптом, як голос війни, щось бамкнуло.

— Бам! — наче тріснув дзвін.

Яшці підтяло крила. Упав на землю.

Кобила тріпнула гривою, стала.

Ні, таки справді дзенькнуло. Яшка своїм вухом чув: над головою — фюіть! — просвистіла куля. «Значить… стріляло? — Яшка несміло виткнувся з бур’яну. — Звідкіля? Здається, грохнуло з траншеї, оно з тієї, що покривуляла в балочку».

Він прислухався.

Тихо.

Скрипить на вітрі сухий пирій. На межі там і тут стовбуриться їдучий дим. Кинувши роботу, жінки збилися докупи, сторожко озираються. То, виходить, і їх настрахав той лункий несподіваний звук?

Яшка повернув коня, заспішив до гурту. Жінки з тривогою дивилися на хлопця.

— Яшо… Ми думали, на міну скочив…

— Та ні. З ружжа неначе.

— Правду казала Ониська: сама земля стріляє.

— Ткнеш лопатою — скрегоче. То осколок, то ще якась хвороба.

Гомоніли жінки, збираючи тіні на сірих обличчях. Скажи, світе, до чого людині горнутися? Зроду-віку чоловік до землі горнувся, вона годувала й захищала його. А тепер, бач, одвернулася, лише тронь її — огризається, наче мстить нерозумним дітям… Слухав Яшка бабські розмови, щось протестуюче закипало в душі: «Не земля винна! Якийсь, мабуть, дурисвіт стрельнув». Та промовчав Яшка: чи варто підливати масла у вогонь? Поохкали, позітхали жінки, трохи заспокоїлись — і то добре.

Не знав тоді Яшка, що хиже око полює за ним. Що поки вони тут стоять, їхній землячок з пістолетом за пазухою прошмигнув бур’янами та в очерети, та хутчіше в свою вовчу схованку. Не знав про це Яшка і навіть сам повірив: хтось, видно, з хлопчаків, бавлячись, випустив кулю.

Але з того дня, вирушаючи в степ, Яшка брав на всяк випадок гвинтівку. Жінки йшли рядком, мов солдати в строю. У кожної через плече лопата або трійчатки. Яшка їхав на Трофейній збоку. Чом не командир. Пілотка на два пальці від брови, галіфе пузирем, за спиною карабін. Окинувши своє військо хвацьким оком, гвардії рядовий Деркач вигукував:

— Підтягнись, піхото! Уперьод, на штурм бур’янів!

І жінки, дружно збиваючи пил губатими чунями, ясніли усмішками.

Що то Яшка! Що то мужчина! З ним і біда — півбіди.